Розвиток демократичних тенденцій в Запорозькій Січі і Гетьманщині (друга половина ХVII - початок XVIII ст.)

кандидата історичних наук

Луганськ 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля Міністерства освіти і науки України

Актуальність теми. У період становлення і розвитку соціальної, демократичної, правової Української держави історичне минуле відіграє важливу роль. Чимало відповідей на питання про те, яким бути сучасному державотворенню, можна знайти в історії Запорозької Січі та Гетьманщини, вивчаючи, зокрема, їх державно-правові інститути: апарат управління Запорозької Січі, судові органи, їх структуру, функції та засади організації і діяльності тощо.

Всупереч тим проблемам, яких Україні довелось зазнати протягом своєї трагічної історії, українці змогли зберегти національну самобутність, а, отже, і козацькі традиції. Саме в Запорозькій Січі та Гетьманщині сформувались такі моральні засади, як побратимство, товариська рівність, обстоювання справедливості. Демократичне прийняття рішень козацькими радами, простота відносин із старшиною, повага один до одного - ці принципи обєднували українців, і вони гідні наслідування сьогодні.

Характерною особливістю організації і функціонування демократичної системи управління на українських землях в ХVІІ - ХVIII ст. була поліваріантність існуючих політичних моделей та різновекторність їх еволюції. Так, політичний устрій українських земель, що підпорядковувалися гетьманові - Гетьманщина (самоназва - Військо Запорозьке), увібравши в себе досвід функціонування військово-політичної організації Запорозької Січі, в процесі розвитку набув чимало специфічних ознак, які різнили його від свого праобразу, а також моделі організації політичних відносин в автономній у відношенні до гетьманської влади Січі. Крім того, модель організації політичної влади Гетьманщини в ході української колонізації південно-західних окраїн Московської держави була екстрапольована на Слобідську Україну. Водночас вона принципово відрізнялася від моделі політичної організації суспільства на Правобережній та в Західній Україні, які до другої половини - кінця XVIII ст. перебували під владою польського короля. У той же час, навіть у межах Правобережного регіону до початку XVIII ст. паралельно з політичною системою Речі Посполитої розвивається антисистемний по відношенню до неї козацький устрій.

Все це змушує під час розгляду історії розвитку демократичних традицій козацького устрою не лише зупинятися окремо на характеристиці регіональних особливостей, а й акцентувати увагу на перманентних трансформаціях механізму взаємодії політичних інституцій у межах окремих її складових.

Незаперечно важливими є дослідження обставин минулого при формуванні нового політичного обличчя Європи; виявлення факторів, які стимулювали дрейф зовнішньополітичної діяльності Гетьманату чи то в бік офіційної Москви, чи Варшави; визначення закономірностей і випадковостей у цьому історичному процесі; встановлення рівня кореляції зовнішньополітичних дій козацької еліти та розвитку міжнародних процесів у регіоні і внутрішньополітичної боротьби всередині Війська Запорозького; а також потреба в підтвердженні чи спростуванні усталених у вітчизняній та зарубіжній історіографіях понять і трактувань, розширенні джерельної бази та критичному переосмисленні вже відомих науці фактів і їх тлумачень, особливо в контексті гуманізації суспільних знань, уникненні надмірного акцентування уваги на конфронтаційному боці проблеми та сприйняття учасників політичної гри в якості "злого сусіда" чи "запроданця" все це і обумовлює наукову актуальність дисертаційного дослідження.

Зв'язок теми дисертації з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконана в рамках комплексної програми, що розробляється кафедрами історії України та всесвітньої історії Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля і є складовою частиною теми "Українська еліта в історичному контексті державотворчих процесів та розвитку суспільно-політичної думки" (номер державної реєстрації 0106U000296).

Об'єктом дослідження є демократичні процеси в Україні часів Гетьманщини, на тлі яких формувались демократичні органи влади та управління другої половини XVII - початку ХVІІІ ст.

Предметом дисертаційного дослідження є зовнішні інституціоналізовані форми протікання демократичних процесів у Гетьманщині, а саме владні структури на етапі створення цивільного апарату управління, також зовнішні чинники, що впливали на формування демократичних традицій українського народу.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період другої половини ХVІІ ст. - політичні процеси, які відбувались після смерті Б. Хмельницького, до початку ХVІІІ ст. - наступ царизму на автономію України.

Територіальні межі дослідження - володіння Запорозької Січі та землі Гетьманщини, які не мали постійно окреслених кордонів і змінювались упродовж досліджуваного періоду.

Мета дослідження полягає у висвітленні процесу втілення, розвитку та кризи демократичних традицій українського козацтва в суспільно-політичному устрої Гетьманщини другої половини ХVІІ - початку ХVІІІ ст.

Для реалізації зазначеної мети поставлені такі конкретні завдання дослідження:

· з'ясувати закономірності формування первісної джерельної бази дослідження проблеми та ступінь репрезентативності сучасного масиву джерел;

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У дисертації вивчена й проаналізована значна кількість праць, що своїм змістом перетинається з темою дослідження. Історіографічний аналіз теми дисертації дозволяє визначити основні напрямки її дослідження. Усі публікації умовно поділені на декілька груп.

До першої групи віднесені дореволюційні історичні та історико-публіцистичні праці як російських, так і українських науковців та суспільно-політичних діячів. Вони, в свою чергу, за часом видання поділяються на два періоди: перший - до середини ХІХ ст., другий - друга половина ХІХ - початок ХХ ст.

Перші спроби аналітичного осмислення проблеми робляться вже сучасниками подій у різного роду історико-політичних, нерідко - анонімних трактатах, хроніках, літописах. Концептуальна основа зазначених творів містить принципові розбіжності, відбиваючи погляди окремих учасників чи спостерігачів. Проте саме ці твори справили вирішальний вплив на формування концептуальних засад пізнішої української, польської та російської історіографій.

З середини ХІХ ст. утверджуються об'єктивістські тенденції, що передбачали неупередженість та відстороненість дослідника від предмету свого дослідження та уникнення тенденційності його інтерпретації. Висвітленню проблем історії козацтва присвячують праці Антонович В.Б. [16], Костомаров М.І. [14], Максимович М.О. [15] тощо. Переважна більшість названих авторів ідейно належала до так званої народницької історіографічної школи, представників якої найбільше цікавили питання соціально-економічних відносин, формування земельної власності козацької старшини, перебіг процесів закріпачення селянства, соціальні рухи тощо. Проблеми розвитку демократичних процесів у козацькому середовищі автори торкались лише побіжно і окремо не розглядали.

Бурхливі події суспільно-політичного життя першої чверті ХХ ст. обумовили утвердження в українській історіографії державницьких поглядів на історичне минуле України. Пошуки державницьких основ української історії спонукають дослідників вивчати політико-адміністративну структуру Гетьманату, реконструювати роль старої, родової, та нової козацької еліти в розбудові козацької держави (Липинський В.К. [21], Терлецький О.І. [22], Крип'якевич I.П. [24] тощо).

Синтез народницьких і державницьких поглядів на історичне минуле України був здійснений М.С. Грушевським [27]. Викладене ним власне бачення суті політичних процесів в Україні, ролі еліти в цьому процесі залишається й на сьогодні найбільш повним висвітленням української історії. Приблизно в такому ж методологічному ключі викладені й ранні праці М.Н. Петровського [28].

До другої групи дисертант відносить доробок науковців радянської доби. Умовно за своєю спрямованістю праці поділяються на більш-менш об'єктивний аналіз 1920-х років, заідеологізовану літературу 1930 - першої половини 1980-х років та публікації другої половини 1980-х років.

На початку 1920-х рр. народницьку критику соціально-політичного устрою Гетьманщини було поєднано з пошуками витоків національної держави. Зокрема, київському науковцеві Л.О. Окиншевичу [30], попри невдалу розробку проблеми існування старшинської ради, належить важливий висновок: "… функції членів генеральної старшини не були визначені", а "державна адміністрація ще не розбита за виразними галузями державного управління".

Починаючи з 1930-х рр. дослідження, пов'язані з питаннями народовладдя, припинились майже на півстоліття, а поодинокі роботи з означеної проблематики не виходили концептуально за межі, окреслені у першій чверті ХХ ст. Відзначимо лише першу спробу комплексного висвітлення історії судоустрою Гетьманщини - роботу Пашук А.Й. "Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII-XVIII ст. (1648-1782)" [31].

Українська радянська історіографія кінця 1930-70-х років у трактуванні подій історії козацтва звертає увагу в основному на посилення класових суперечностей, розгортання народно-визвольних і соціальних рухів у тогочасній Україні. Питання участі народу в управлінні державою не розглядалися.

Не заперечуючи наукового значення праць радянських вчених, зауважимо, що попри все, поза їх увагою залишився цілий комплекс проблем: по-перше, розвиток демократичних інституцій Гетьманщини; по-друге, регіональні особливості формування і діяльності органів влади й управління; по-третє, специфіка політичних відносин у Гетьманщині й у Січі; по-четверте, впливи зовнішньополітичних чинників на розвиток демократичних процесів в Україні.

До третьої групи віднесені публікації українських істориків часів незалежності.

Підвищенню наукового інтересу до досліджуваної теми сприяли такі заходи влади: по-перше, широке святкування (у 1992 р.) 500-річчя виникнення українського козацтва; по-друге, видання Указу Президента України від 4 січня 1995р. "Про відродження історико-культурних та господарських традицій українського козацтва". Вітчизняні історики, позбувшись зашморгу ідеології, отримали можливість об'єктивно, неупереджено з'ясувати питання, пов'язані із місцем та роллю українського козацтва у соціально-політичній структурі суспільства. Окреслилась і нова проблематика наукового пошуку. Так вийшли праці, присвячені еволюції демократичних відносин (Горобець В.М. Політичний устрій українських земель другої половини ХVІІ - ХVІІІ століть: Гетьманщина, Запорожжя, Слобожанщина, Правобережна Україна (спроба структурно-функціонального аналізу). - К., 2000 [46]; Єрмолаєв В.М., Козаченко А.І. Органи влади і управління Української держави (другої половини ХVІІ - ХVІІІ століть). - Х., 2002 [47]; Онуфрієнко О.В. Українська державність доби козацької: від воєнної демократії до парламентської республіки. - Запоріжжя: 1998 [48] тощо), міжнародним відносинам Гетьманщини (Леп'явко С.А. Українське козацтво у міжнародних відносинах (1561-1591) - Чернігів, 1999) [49], національній політиці царизму по обмеженню прав і вольностей Гетьманщини (Смолій В.А. Козацтво та Запорозька Січ у суспільно-політичних процесах ХVІ - ХІХ ст. - К.; 1998) [50], діяльності козацької старшини (Маслійчук В.Л. Козацька старшина Слобідських полків другої половини ХVІІ - першої третини ХVІІІ ст.: Автореферат дис… канд. іст. наук - Харків, 2001) [51] тощо.

В умовах "холодної війни" діаспорна історіографія розвиває ідеї державницької школи. Найбільш вагомими у контексті досліджень проблем, дотичних до сфери наших наукових зацікавлень, є історіографічні здобутки: Яковлів А. Договори Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р.: Іст.-правнича студія з нагоди 300-ліття договору (1654-1954). - Нью-Йорк: Видав. спілка Ю.Тищенко, А.Білоус, 1954. [25]; Когут З.Є. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини. 1760-1830. - К.: Основи, 1996 [53] тощо, в працях яких знаходять висвітлення проблеми відокремлення української еліти та створення модерної української нації, формування управлінського корпусу тощо. Деякі аспекти діяльності органів державної влади України другої половини XVII ст. знайшли своє відображення в працях істориків-емігрантів Ю. Гаєцького [52], З. Когута [53], О. Оглоблина [54], О. Пріцака [55].

Друга підгрупа - праці польських істориків. Зберегли свою цінність, головним чином, завдяки використаним матеріалам, праці В. Томкевича [56], видані ще у першій половині ХІХ ст. і присвячені становленню українського козацтва наприкінці XVІ - на початку XVІІ ст. Під таким кутом зору слід розглядати і статтю А. Бєловського [57], у якій розглядаються стосунки Лободи і Наливайка як конфлікт реєстрового козацтва з тими, хто намагався потрапити до козацького стану.

Унікальні дослідження, присвячені певним проблемам, до сьогодні залишаються актуальними. Це зокрема дослідження Я. Саса [58], Л. Боратинського [59], В. Вінклера [60].

Певною знаковою подією в розвитку польської історіографії стала публікація в 1960 р. монографії З. Вуйціка "Дикі Поля у вогні" [61]. Чимало нового в дослідження проблеми польсько-українсько-російських взаємин внесли В.А. Сєрчик [62], М. Богучка [63], З. Вуйцік [64]. Окремі, дотичні до проблеми дисертаційного дослідження, питання розглядались у працях Л. Подгородєцького [65], Г. Віснера [66] та ін.

Загалом же польська історіографія другої половини ХХ ст. накопичила значний фактологічний матеріал і запропонувала ряд перспективних напрямів наукового пошуку.

Третю підгрупу становлять праці російських істориків, що займаються проблемами української історії середини - другої половини XVІІ ст. Протягом останніх десятиліть найбільш продуктивно працювали Флоря Б. [68], Л. Загоровський [67] тощо.

Цілковито українській проблематиці присвячено дослідження Т. Яковлевої (СПб., 2005) [69], в якому розглянуто причини і початки Руїни.

Загалом, історіографічний огляд дає підстави також стверджувати, що всі дослідження умовно поділяються на чотири групи. Такі проблеми, як вплив православ'я та звичаєвого права на розвиток народовладдя в козацькому середовищі, формування державно-правових інститутів Гетьманщини, зокрема організація апарату управління, специфіка діяльності центральних та місцевих органів влади, судоустрій практично залишались поза увагою авторів або висвітлювались недостатньо, не охоплювали тих аспектів, які є об'єктом нашого наукового інтересу і дослідження. Спеціальної комплексної наукової роботи з даної проблематики не існує.

Відповідно до мети й завдань дослідження вивчена та сформована джерельна база. Під час реалізації дисертаційного дослідження роль першочергових історичних джерел відводилася документам, в яких сформульовано політичні позиції, вимоги та ціннісні орієнтації різноманітних угруповань української еліти, насамперед ті, що були відправлені в центральні органи влади Польсько-Литовської та Російської держав, до впливових сановників (листи і посольські накази Війська Запорозького, постанови і посольські інструкції шляхетських сеймиків, протестації).

Іншою пріоритетною групою джерел, на яких базується дослідження, є законодавчі акти, постанови, розпорядження центральних владних органів Польсько-Литовської та Російської держав, які регулювали питання станових, господарських та політичних інтересів нової української еліти. Роль допоміжних джерел відводилася, насамперед, різноманітним політичним проектам, трактатам, публіцистиці, а також дипломатичній і приватній кореспонденціям, щоденникам, мемуарам, літописам тощо.

Серед використаних неопублікованих джерел, переважну більшість яких автор дисертації вперше ввів у науковий обіг, найчисельнішими є матеріали Центрального державного історичного архіву України в м. Києві. Безпосередньо тут опрацьовані такі фонди: Ф.220: Універсали гетьманів старшині. - Оп.1. - Спр.153, 156, 159, 169, 175, 178, 208, 210, 214, 217, 218, 221, 229, 230, 231; Ф.222: Універсали гетьманів про призначення на посади. - Оп.1. - Спр.135, 395, 497; Ф.1407: Колекція грамот російських царів та універсалів українських гетьманів. - Оп.1. - Спр. 61-65; - Оп.2. - Спр. 53, 55, 58, 59, 60, 175, 179; Ф.КМФ-41: Малороссийский приказ, що зберігається в Центральному державному архіві давніх актів Росії (мікрофільмокопія). - Оп.1. - Спр.19, 24, 26, 76, 136, 204, 206; Ф.51: Генеральна військова канцелярія. - Оп.3. - Спр.25, 18584; Ф.72: Гадяцька полкова канцелярія. - Оп.1. - Спр.1; Ф.2218: Корсунська полкова канцелярія. - Оп.1. - Спр.1-4; Ф.64: Сотенні канцелярії. - Оп.1. - Спр. 94, 590, 1115; Ф.159: Прилуцький Густинський Троїцький монастир. - Оп.1. - Спр.8, 9; Ф.137: Лубенський Мгарський монастир. - Оп.1. - Спр.127; Ф. 2236: Колекція ксерокопій з фондів національного архіву Швеції, що стосуються історії України (1654-1747 рр.) - Оп.1. - Спр.3, 5, 6, 13, 15, 96, 101, 102 [70].

У процесі роботи над дисертацією використано документи, що містяться у Інституті рукопису Центральної наукової бібліотеки ім. В.І. Вернадського НАН України [71]; у Відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України [72]; у Фонді рукописів Львівського державного історичного музею [73]. У результаті було проаналізовано більше 100 справ вищеназваних фондів. Частина з них вперше вводиться до наукового обігу або дається нова інтерпретація раніше опублікованих матеріалів.

У значній мірі результати дослідження спираються на збірники першоджерел, опубліковані у другій половині XIX - на початку XX ст.: "Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России" [74-82], "Акты, относящиеся к истории Западной России" [83], "Архив Юго-Западной России" [84], памятники, изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов" [85, 86] та на документи, зібрані Д.Н. Бантиш-Каменським [87], О.М. Лазаревським [88], В.Л. Модзалевським [89, 90].

Окремі історичні факти запозичено із нарративних джерел - літописів С. Величка [91], О. Рігельмана [92], Самовидця [93], П. Шевальє [94], Ж.-Б. Шерера [95], спогадів Г.Л. де Боплана [96], Е. Лясоти [97].

Значна кількість матеріалів з проблеми дослідження вивчена в Центральному державному архіві давніх актів Росії, а саме: фонди 13 - Справи про Україну, 124 - Посольський приказ. Малоросійські справи, 248 - Сенат і його установи. Малоросійська експедиція Сенату (опис 29). У них дисертантом проаналізовані, головним чином, царські укази стосовно Гетьманщини [99].

Серед опублікованих джерел найважливішими для розкриття проблеми, що досліджується, стали законодавчі акти, видані верховними органами влади. Основні юридичні документи царського уряду вміщено в "Полном собрании законов Российской империи". Дисертантом опрацьовано їх перше видання, здійснене в Санкт-Петербурзі протягом 1830 р. Зокрема томи 4-7 охопили період з 1700 по 1727 рр. У законах чітко простежується загальна тенденція звуження повноважень гетьманського управління й зміцнення влади в Українській козацькій державі чиновників із Росії, поступове встановлення з царської волі монополії в національній торгівлі й підпорядкування регіональної економіки інтересам абсолютиської монархії.

Гетьманські універсали, "листи" полковників, розпорядження Генеральної військової канцелярії й інші урядові акти свого часу було опубліковано на сторінках різних видань старшинських родових архівів (Галагановский фамильный архив // Киевская Старина, 1883. - №11. - С. 452-469 [101]; Мотыжинский архив. Акты Переяславского полка. XVII-XVIII вв. - К., 1890 [102]; Стороженки. Фамильный архив. - К., 1902. - Т. 1 [103]; Сулимовский архив. Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей, XVII-XVIII вв. - К., 1884 [104]). Такого роду джерела охопили фактично всі сторони життя українців.

Унікальною, на наш погляд, є збірка Д.М. Бантиша-Каменського "Источники малороссийской истории" в 2-х частинах (М., 1858; 1859) [105]. Переважну більшість вміщених джерел становлять ті, які розшукав історик і археограф у колишньому Головному архіві міністерства іноземних справ Російської імперії в Москві. Хронологічно вони охоплюють 1654-1722 рр., а тематично - суспільно-політичні й економічні аспекти історії України. Окремо слід назвати багатотомну працю В.І. Модзалевського "Малороссийский родословник" [106], яка за своїм характером наближається до першоджерела, бо містить добір матеріалів майже про всі лівобережні старшинські (дворянські) родини. В основу видання покладені приватні архівні зібрання, які здебільшого не збереглися.

Помітно розширити обрії наукового пошуку дозволили тогочасні мемуари та історична література: "Літопис Григорія Грабянки", який за жанровою особливістю є вже не літопис, а історична праця; "Сказанія" Самійла Величка, "истинного Малія Росіи сина" та ін. Названі твори впроваджували в суспільну свідомість ідеї автономічності українського народу, описували його права й вольності, доводили необхідність їх збереження і в суспільно-політичних структурах Росії.