Міські поселення Північно–Східної Угорщини ХІ–першої чверті ХVІ ст

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

МІСЬКОВ ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ

УДК 94 (439.23)”10/15”

МІСЬКІ ПОСЕЛЕННЯ ПІВНІЧНО - СХІДНОЇ УГОРЩИНИ ХІ - ПЕРШОЇ ЧВЕРТІ ХVI СТ.

Спеціальність 07.00.02 - всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

УЖГОРОД - 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії стародавнього світу та середніх віків історичного факультету Ужгородського національного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: кандидат історичних наук, доцент Керецман Надія Павлівна, Ужгородський національний університет МОН України, доцент кафедри історії стародавнього світу та середніх віків.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Мешко Іван Михайлович, Ужгородський національний університет МОН України, професор кафедри фінансів;

кандидат історичних наук Шовш Калман Калманович, Закарпатський Угорський педагогічний інститут ім. Ф.Ракоці ІІ, ректор, м.Берегово.

Захист відбудеться „ 3 ” липня 2007 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 61.051.04 Ужгородського національного університету (88016, м.Ужгород, вул. Університетська, 14а, ауд. 410).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Ужгородського національного університету (88000, м.Ужгород, вул. Капітульна, 9).

Автореферат розісланий „ 31 ” травня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук, доцент Токар М.Ю.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Місто було носієм динамічного начала, котре у великій мірі сприяло розвитку середньовічної цивілізації. У соціально-економічному відношенні місто стало осередком ремісничого виробництва та найманої праці, товарного обміну та грошових операцій. Міські жителі були особисто вільними. У містах розташовувались резиденції королів та феодалів, адміністративних, військових служб, собори та монастирі, освітні заклади. Існують різні критерії середньовічних міст: чисельність населення, професійно-господарський профіль, муніципальна організація, політико-адміністративні функції (столиця, замок, центр єпархії). На основі такої загальної типології прийнято розрізняти малі, середні та великі міста. Малі міста (поселення) були перш за все з населенням в 1-2 тисячі людей (частіше 500) з слабко вираженою соціальною диференціацією, ринком місцевого значення, не організованим у цехи та слабким ремеслом. Ці міста, як правило, мали обмежені привілеї і найчастіше були сеньйоріальними. Саме вони в переважній більшості і були характерними для Центральної Європи. Однією з таких центральноєвропейських держав було Угорське королівство, до складу північно-східних земель якого входила територія сучасного Закарпаття. За цим регіоном ще у середньовіччі закріпилася назва Верхньої Угорщини, Верхнього Потисся. Враховуючи те, що даний регіон займав надзвичайно велику територію, автор досліджував історичні та економічні зв'язки, що склалися між декількома комітатами Угорського королівства, власне кажучи з тими землями, які нині межують із Закарпатською (у середньовіччя, комітати - Берег, Мараморош, Угоча та Унг) областю України, а саме комітати Земплін, Саболч, Сатмар та Абауй, що увійшли до складу сучасних держав - Словаччини, Угорщини та Румунії. Урбаністичні процеси в цьому регіоні розвивалися у контексті європейської цивілізації. Міста і містечка сучасного Закарпаття перебувають у полі зору дослідників уже кілька століть, але результати їх вивчення поки що лише фрагментарні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема є складовою частиною дослідження історії Верхнього Потисся і суміжних регіонів у контексті історії північно-східних земель Угорського королівства, розпочатих кафедрою історії стародавнього світу і середніх віків та НДІ Карпатознавства Ужгородського національного університету.

Мета і завдання дослідження. Головною метою є аналіз урбанізаційних процесів, визначення правового статусу міських поселень північно-східних земель Угорського королівства доби середньовіччя, їх роль та місце у соціально-економічного розвитку Верхньої Угорщини.

Для досягнення вказаної мети необхідно було виконати наступні завдання:

-- віднайти найдавніші згадки про населені пункти вказаного регіону, які стали згодом містами, простежити їхню топоніміку та вживання їх назв у документальних джерелах;

-- виявити підроблені і неточні опубліковані та неопубліковані акти та документи;

встановити час та обставини надання привілеїв населеним пунктам;

прослідкувати еволюцію міських поселень у правовому відношенні;

-- уточнити співвідношення королівського, дворянського володіння поселеннями, містами та містечками;

-- вияснити суть господарської діяльності міських населених пунктів;

-- з'ясувати роль міст і містечок у формуванні місцевого та регіонального ринків.

Об'єктом дослідження є розкриття урбанізаційних процесів, соціально-економічних змін і державних перетворень, внутрішньополітичної боротьби середньовічного Угорського королівства та його вплив на північно-східні землі.

Предмет дослідження - правовий статус, соціально-економічний розвиток міських населених пунктів Північно-Східної Угорщини доби середньовіччя (комітати Абауй, Берег, Земплін, Мараморош, Саболч, Сатмар, Угоча та Унг). Головним чином, акцентується увага на дослідженні населених пунктів сучасної Закарпатської області, які мають статус міст або в процесі занепаду втратили такий. Розглядаються різноманітні шляхи, якими виникали ці міські поселення.

Хронологічними рамками даного дослідження є XІ -- перша чверть XVІ ст. Вибір нижньої хронологічної межі обумовлений виникненням централізованої системи управління в Угорському королівстві, появою нових населених пунктів та початком процесів колонізації, розвитком торгівлі, грошових відносин.

Зміцнення позицій великопомісного угорського дворянства призвело до послаблення королівської влади, яка відтепер була змушена змагатись з ним за вплив на державні справи. Насамперед опорою королівської династії ставали міста та містечка. В свою чергу, королівська влада підтверджувала попередні вольності чи привілеї міських населених пунктів. Такі підтвердження міських привілеїв тривали аж до Могачської битви (1526 р.), що визначило верхню хронологічну межу.

Методологічною основою праці є принцип історизму, з орієнтацією на конкретно-історичний підхід до вивчення соціально-економічних та політичних процесів, подій і фактів. У розв'язанні дослідницьких завдань використано структурно-системний аналіз, кількісний та історико-географічний методи. В основу дисертації покладено джерелознавчий аналіз документів.

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає в тому, що вперше у вітчизняній науці здійснюється спроба аналізу процесу виникнення і розвитку міських поселень північно-східних земель Угорського королівства доби середньовіччя на основі значного документального матеріалу, як опублікованого, так і неопублікованого. Головна увага спрямована на дослідження середньовічних міст і містечок комітатів Берег, Мараморош, Угоча, Унг. Автор, використовуючи опубліковані та неопубліковані документи, намагався визначити правовий статус міських населених пунктів, їх вплив на політичне, соціально-економічне життя даного реґіону. До наукового обігу були введені невідомі джерела, уривки та копії коротких реєстраційних описових документів, що не збереглися повністю.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що дослідження може бути використане при вивченні кола проблем пов'язаних з середньовічною історією Північно - Східної Угорщини, її відносин з іншими реґіонами Угорського королівства, правовому вирішенні різних суперечливих питань, що дуже часто виникали між міськими і сільськими жителями, королівською владою та магнатами, котрі намагались здобути ще більше повноважень і прав. Фактичний матеріал може бути використаний для подальших досліджень та з'ясування місця та ролі правового статусу міських населених пунктів. Робота поліпшить забезпечення викладачів історії в середній і вищій школах регіональними та місцевими джерелами. Висновки та авторські оцінки можуть бути використані для написання узагальнюючих праць, а також для підготовки спецкурсів для вищих навчальних закладів.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою розробкою. Автором введено у науковий обіг невідомі джерела, систематизовано по окремим поселенням документи, які були недоступні для дослідників. Здійснено роботу над перекладом середньовічних документів з латинської на українську мову у співпраці з О.В.Барбіл -- старшим викладачем кафедри класичної та румунської філології ФРГФ УжНУ, О.І.Філіпповим та М.Ф.Федаком -- мукачівськими краєзнавцями та дослідниками середньовічної та нової історії Закарпаття.

Апробація результатів дисертації. Основні положення роботи апробовані в доповідях і повідомленнях автора на науковій конфереції „Українські Карпати в добу середньовіччя” (Ужгород, 2002) та на підсумкових конференціях професорсько-викладацького складу історичного факультету УжНУ (Ужгород, 2006, 2007).

Публікації. Основний зміст дисертації викладено у шести публікаціях без співавторства і в одній публікації у співавторстві, зареєстрованих ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів (кожен містить підрозділи), висновків (188 с.), списку використаних джерел та літератури (22 с., 287 найменувань), додатків (17 с.). Загальний обсяг дисертації становить 227 сторінок.

угорський королівство середньовіччя місто

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовано вибір теми, її актуальність. Визначено об'єкт, предмет, методологію, мету та завдання дослідження, вказані хронологічні рамки. Показано звя'зок роботи із науковими програмами, розкрито наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, форми апробації роботи.

У першому розділі - „Джерела та історіографія проблеми” характеризуються доступні джерела та література з досліджуваної проблеми. Методологією перекладу документів з історії Болгарії і Валахії займався Ю.Венелін, який зазначив, що краще у правописі грамоти XIV-XV ст. Для досліджуваної проблеми було взято до уваги акти і документи Галицько - Волинського князівства ХІІІ - першої половини XIV ст., які торкаються самоуправління західноукраїнських міст. Щодо осідання угорських племен, утворення та функціонування міських поселень північно-східної Угорщини, то у дисертації використані опубліковані („Повість минулих літ”, літопис Аноніма про діяння угорців, інші угорські хроніки) та неопубліковані джерела - у фондах державного архіву Закарпатської області: „Наджупан Бережской жупы. 1342-1800”(10), „Архив пяти коронных городов: Мараморош - Сигет, Госсумезе, Тейче, Вишк, Хуст” (61), „Главный староста гор. Мукачево. Коллекция Владислава Вари. 1427- 1850)” (1589). У ХІХ ст. в Угорщині опубліковано збірки (дипломатарії) середньовічних документів. Серед них - 11-ти томне видання „Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis” Д.Феєра, „Новий архів епохи Арпадовичів” Г.Венцеля, „Архів епохи Анжу” І.Нодя, „Мараморошські дипломи” Я.Мігалі, сучасні видання середньовічних актів та документів сучасної області Угорщини Саболч-Сатмар-Берег та епохи угорського короля Жігмонда (1387-1437). На жаль, дуже погано збереглась джерельна база з середньовічної історії досліджуваного регіону. Проте історики намагались її зберегти у своїх монографіях, публікуючи різні середньовічні документи не тільки латинською мовою, але і частково перекладаючи їх на угорську. Історики ХІХ ст. (Й.Балог, Й.Балайті, М.Лучкай, Т.Легоцькі, Й. Тободі, Д.Петроваі, І.Сіладі) та інші у своїх дослідженнях приділяли уваги історії міських поселень, опираючись на праці попередників (І.Базиловича, М.Бела, Й.Бенцика, І.Котона, Г.Сердагийлі, А.Сірмаї, Л.Туровці, І.Шімончіча). Їх насамперед цікавили наступні питання: виникнення комітатів (Берег, Мараморош, Угоча, Унг Земплін, Саболч, Сатмар, Абауй) і поселень, проблеми колонізації, особа князя Федора Корятовича, історія міст Мункач (Мукачево), Берегово (Лампертсас, Лупрехтсас, Берегсас, Сас), Кошшо (Кошіце), Тейчо (Тячів), Госсумезо (Довге Поле), Вішк (Вишково), Сатмар-Нейметі (Сату-Маре), Оссоньпоток (Нодь-Баня, Бая-Маре), Севлюш (Виноградово), Унгвар (Ужгород), Густ (Хуст). Наприкінці, ХІХ ст. дослідники К. Демко і Д. Чанкі зробили спробу юридичної класифікації населених пунктів на села, містечка та міста, розглядаючи їх, як юридичну особу - oppidum, civitas. У XIX - ХХ ст. історики звернули свій погляд на вивчення джерельної бази (О.Комаромі, Т.Легоцькі, М.Радвані, М.Фінціцький, В.Гаджега, О.Мицюк, А.Шаш, М.Бескид, Я.Душанек, Ф.Габріель, П.Сова, І.Собо) і продовжували займатися питаннями німецької колонізації, зосереджуючи увагу на дослідженні наступних містечок: Унгвара, Мункача, Севлюша, які розвинулися з villa. Історики та дослідники ХІХ ст. збирали та публікували документи по історії міських населених пунктів у своїх працях, як це робили І.Котона, І.Базилович, А. Сірмаї, описували документи (Т.Легоцькі, К.Мейсарош). Зазвичай це були священники, юристи, лікарі, чиновники, котрих цікавила власне історія рідного краю, церковна історія. У першій половині ХХ ст. дослідники описуючи середньовічну минувшину, спираючись на попередні дослідження припускалися помилок. Так, В.Гаджега вважав, що Севлюш був заснований у 1262 р. У цьому році поселення отримало цілу низку привілеїв і включаючи попередні розвідки історика В.Гаджеги, можна констатувати, що німецькі колоністи (hospites) осіли тут ще до монголо-татарської навали. За 1262 р. у Севлюші нараховувалося приблизно 2000 жителів, котрі не могли прийти одразу і оселитись у цій місцевості. Історики продовжували ґрунтовно досліджувати історію середньовічних поселень Мункач (А.Шаш), Севлюш та інші, при цьому активно використовуючи праці своїх попередників. Наприкінці 40-х років ХХ ст. у м.Ужгороді розпочалися археологічні розкопки, які проводили К.Бернякович, П.Сова, Ф.Потушняк. У той час історичні дослідження розпочинались з вивчення архітектурних пам'яток, які були нерозривно пов'язані з містами, особливо у середні віки. У 1950 р. і випущено невеличку статтю П.Сови „Ужгородський замок”, в котрій автор пов'язав розвиток замку разом з містом. Ця дуже невеличка за змістом праця стала початком до вивчення середньовічних пам'яток та міських населених пунктів Закарпаття радянського періоду.

У другій половині ХХ ст. радянські історики Закарпаття (М.Лелекач, М.Троян) досліджували історію селянства та феодалів, міських населених пунктів, посилаючись на працю І.Ачаді „Історія угорського кріпосного селянства”. Історики ближнього зарубіжжя Чехословаччини та Угорщини (Д.Дьорфі, Л.Деже, О. Ставровський, Ф.Улічні) спираючись на попередні публікації документів, їх критичну обробку, займались активним пошуком нових актів, історичною географією міських середньовічних населених пунктів, вивчали питання заселення північно-східних територій Угорського королівства. Е.Фюгеді вказуючи на існування королівських, єпископських і дворянських міст і містечок, вважає, що у XV ст. виникає новий тип міста - „mezovaros”. А.Шпіс розглядаючи розвиток відносин королівської влади та міського управління у давніх Польському, Чеському та Угорському королівствах, прийшов до висновку, що на території останнього, а саме на територіях сучасної Словаччини та Закарпатської області України (Верхня Угорщина), міста мали доволі широку автономію. Два видання „Історії міст і сіл УРСР. Закарпатська область” охоплюють міські поселення Закарпаття за середньовіччя, яким приділено мало уваги. Інтерес до їхнього вивчення зростає у 90-х рр. ХХ ст. (І.Гранчак, А.Гречило, Д.Данилюк, В.Ілько, В.Шандор, В.Шандра, В.Пагиря, М.Дочинець, М.Тиводар, В. Ком'яті, Г.Павленко, І.Поп, Д.Поп, Й. Кобаль, О.Панця, О.Філіппов, П.Федака, Я.Штернберг). За 1994-2004 рр. найбільше авторських і колективних праць було присвячено Берегову, Виноградову, Мукачеву та Ужгороду, п'яти містам комітату Мараморош.

Більшість з сучасних істориків двояко трактували проблему виникнення європейських міст, на їхню думку існувало два паралельних поняття urbs (центр міста) і civitas (місто, міська община), які в тогочасних документах також означались іншими термінами: укріпленням (bourg, borough, borgo, borgos), castellum, castrum, oppidum, urbs, municipium. Значно рідше вживалися терміни якими позначали торгові центри - portus, port, villa, wilk. Серед них виділяється термін - villa (заміський, сільський будинок, дача, помістя, поселення „королівських гостей”). Саме з таких villae згодом розвинулися малі міста. Х.Йехт вдався до поділу малих міст на два типи: перший тип - це аграрне місто, що було поширеною формою міського поселення, другий - центр промислової та релігійної діяльності місцевого масштабу. Дослідниця А.Ястребицька вважає, що середньовічне суспільство не знало терміна „мале місто”. Сучасники класифікували міста по зовнішніх ознаках: наявність мурів, заняття жителів, характеру міських прав і свобод, ринкових привілеїв, статус в системі територіального адміністративного управління, характер податкових платежів та обов'язків. Виходячи з цієї точки зору, термін „мале місто” поширився на цілу низку поселень, які не завжди забезпечувалися міськими правами та свободами. Середньовічне місто, як новий тип поселення з економічними, адміністративними та культурними функціями, народжується з локальних потреб. І поряд з цим мале місто, як стадія зростання є невід'ємним елементом середньовічної урбанізації, її носієм. Дослідниця В.Бачкаі підкреслює, що терміни як civitas, так і oppidum були тотожними. У ХV ст. терміном civitas почали називати укріплене коронне місто. Термін oppidum вживався для визначення не оточеного стінами міського поселення, що безпосередньо підпорядковувалося землевласнику. В Угорському королівстві розмежування термінів oppidum та civitas завершилося у ХV ст. У джерелах ХІV ст. - 96 міст з аграрним профілем називаються як civitas, так і oppidum, а в 1440 - 1450 рр. значення civitas або формула oppidum seu civitas зустрічаються лише в поодиноких випадках. Дуже важливим для будь-якого міста (civitas чи oppidum) було отримання міських прав, свобод, привілеїв тощо. На думку дослідника К.Демко, угорські королі Іштван Святий, Ласло Святий, Калман Книжник видавали декрети, в яких більша частина законів, що стосуються міських прав та свобод в Угорському королівстві, була принесена із-зовні, а саме з німецьких земель (Баварії та Саксонії, про що свідчить угорська назва німців - саси). Разом з тим, можемо констатувати, що в Угорському королівстві найбільш поширеними правовими термінами для означення міських населених пунктів були villa, oppidum та civitas. Укладачі документів латинською мовою не давали чіткого визначення термінам urbs, oppidum, civitas, розуміючи під „oppidum” і місто і містечко, а під „civitas” общину чи власне місто. Сам термін „civitas” вживався стосовно міст з вже існуючими правами, не згадуючи попередні привілеї, включаючи використання власних інсигній тощо.

По проблемі середньовічних міських поселень Північно-Східної Угорщини (комітатів Абауй, Берег, Земплін, Мараморош, Саболч, Сатмар, Угоча та Унг) відсутнє єдине дослідження серед істориків, тому назріла необхідність у сукупному вивченні даної проблеми.

У другому розділі „Проблема виникнення міст і містечок” проаналізовано утворення населених пунктів, проблему походження та назви давнього Унгвара, процеси німецької колонізації. Внаслідок осілості та введення нової системи управління поставило на порядок денний побудову нових кам'яних укріплень, таких, які вже були у Веспремі та Секешфегерварі. Багато єпископських центрів таких, як Колоча, Пейч, Егер, Вац не мали укріплень. Там існували торгові центри. Незважаючи на це, міста ХІ ст. ще не можна вважати містами. З усіх функцій, притаманних тогочасному місту, їм була присутня торгівля. Переважна більшість угорських міст ХІ ст. була центрами світського та духовного управління. У місцях зупинки угорського короля могли стояти одночасно будинки і шатри у центрі управління комітата. Це все свідчить, що міста Угорщини наприкінці ХІ ст. ще не нагадували тогочасні міста Західної Європи, а вказували на східний тип - кочові міста. Латинський вираз ,,villa” (кочуючий пункт) був непритаманний населеному пункту із сталими межами. Ймовірно, що кочовий образ життя кінця ХІ ст. розповсюджувався на малі регіони, і його ареал звужувався, і на все більших територіях Угорської держави утворювалися постійні пункти - „предіуми. Його жителі, на відміну від жителів села („falu”), внаслідок суворого контролю над ними, не мали можливості для переселення. У 1100 р. на Естергомському зібранні було прийнято рішення про заборону слухання літургій у шатрах чи будинку поза церквою. Тут згадуються два типи житла: шатер і будинок. Тобто, в кінці ХІ - середині ХІІ ст. більшість угорців влітку та восени мешкали у шатрах. Цілісність села ХІ ст. трималася за рахунок родових зв'язків. Всупереч цьому в предіумі домінували сусідські відносини. Село очолював староста - „villicus”. Особливо в селі громада була дуже тісною, підтримувала один одного. У всякому разі розповсюдження в Угорщині у ХІ ст. сіл із усталеними межами та предіумів - це перемога нового порядку - поділу регіонів на комітати в Угорському королівстві. Поступово у процесі освоєння угорськими королями земель Верхньої Угорщини, значно пізніше поряд з комітатами Абауй, Земплін, Саболч, Сатмар, Унг, зниклого Боршова, виникли комітати Угоча, Берег, Мараморош.

Городище Боршова-Боржава розташоване у низовинній місцевості неподалік від злиття річок Тиси і Боржави, згадується у Аноніма як castrum Borsoa. С. Пеняк датує цю пам'ятку часом приходу угорців у Тисо-Дунайську низовину, тобто кінцем ІХ-початком Х ст., що суперечить хронології конкретного речового матеріалу, який датовано Х-ХІ ст. Далі однойменний замок згадується у 1086 р. (І. Котона) у зв'язку з вторгненням половців на чолі з ханом Кутеском, який дійшов зі своїм військом до замку Унг. Результати додаткових робіт археологічної експедиції УжНУ 2005-2006 рр., проведених у с. Вари Берегівського району свідчать, що замок Боршова було зведено у ХІ ст. Це спростовує викладену Анонімом інформацію про взяття укріплення угорцями у 903 р. Біля замку Боршова - резиденції ішпанів - знаходилось одне з найдавніших поселень комітату Берег - Боршова. З припущень Й.Кобаля, назву Унг дали і річці, і замкові ті, які зайняли нову батьківщину, то виходить, що вони говорили тюркською мовою. Можливо, це могли бути болгарські тюрки (оногури) або слов'яни, які з'являються перед або одразу після приходу угорців на території Карпатського ареалу. Іншої думки, словацький історик Ф.Улічні, який вважає, що городище Уг з однойменним поселенням було вже у ХІІ ст. одним з найвідоміших центрів в тодішньому Угорському королівстві, а значить і в північно-східній його частині. Відома також, й інша назва Унгвара, з арабської як Ункобар, віднесеного до найважливіших центрів торгівлі в північно-східній Угорщині. Арабський вчений, географ Аль Ідрісі у першій половині ХІІ ст. склав мапу світу, включив та описав його як важливе торгове місто, але без замку. Спираючись на документ 1266 р. де згадано замок Унг, припускаємо, що фортеця бере свій початок з першої половини ХІІІ ст. Що стосується населених пунктів Угорського королівства, а саме його північно-східної частини, то Севлюшу, Хусту, Токаю, Земпліну і Вишкову підходить бургова теорія, а в іншому випадку, Мукачево, Гуменне, Михайлівці, Лелес, Яссо, Сеч, Стропков, Собранц, Тіба, Теребеш можна віднести до ринкових центрів, бо вони завжди були центром великої землеробської округи. Поселення Берегсас, Кошшо (Кошіце), Тейчо, Сатмар, Нейметі, Шарошпоток, Шаторал'яуйгелі інші заснували німецькі колоністи-гості (hospites), які приходили сюди на запрошення угорських королів. Коли угорський король Гейза ІІ відкрив кордони королівства перед іноземними колоністами, сюди на схід прибули німецькі переселенці в основному селяни. Серед причин німецької колонізації були: втеча селян; зростання цін на сільськогосподарські продукти; захист угорських кордонів від набігів кочовиків (половців); потреба у кваліфікованій робочий силі; організації судочинства на місцях; проблема міського самоврядування. Але ще раніше угорські королі запрошували на службу духовенство і світських лицарів. Фактично заснування населених пунктів, в ще не створеному комітаті Мараморош відбувалося вже на початку ХІІІ століття. Їхніми засновниками стали німецькі рицарі з ордену Святої Марії. Присутність німецького рицарського ордену в землях неутвореного комітату Мараморош підтверджує документ 1213 р. Я. Мігалі зробив припущення, що засновниками міст Хуст, Тячів, а також Хустського замку були рицарі Тевтонського ордену. До монголо-татарської навали у Варадському реєстрі зафіксовані наступні населені пункти (villa): 1217 р. - вілли Голмі, Мартін, Лувец (комітат Угоча), Марк, Йоаніс (комітат Берег), Нодь-Ечед (комітат Сатмар), Сент-Петер (комітат Саболч).

На територію Північно-Східної Угорщини проникали саксонці, шваби і баварці. Власник, який доручав таким управляючим (кенезу-шолтесу) свої землі, називався „foldesur” - господар землі. Власник землі в таких випадках, як правило, визначав, яка частина його землі має бути заселена. Інколи навіть визначалася приблизна кількість людності для такого поселення. Далі власник, як правило, звільняв нових поселенців на певний час (8-15 рр.) від всіх податків та повинностей, щоб вони могли на зайнятій землі вести господарство і забезпечити себе і округу. Разом з тим власник землі через кенеза-шолтеса укладав договір з переселенцями. У цій угоді встановлювався термін, коли поселенці мають розпочати виконання своїх обов'язків та виплаті податків власнику маєтку. Такий договір власника з поселенцями називався „кенезький лист”. Такі „кенезькі листи” відомі з 1364 р., 1370 р., де прийшле населення у королівських документах називається наприклад „...communitas volacorum nostrorum in comitatu nostro de Bereg…”, „...volacorum nostrorum comitatu nostro de Bereg...”. Населення Бережської крайни, що належала замку Мункач, було зобов'язане різними службами: кравці шили одяг для потреб замку та ін. Але це не стосувалося госпітів, які мешкали у поселеннях, власником котрих був король.

Третій розділ „Господарсько-професійний профіль” присвячено торгівлі, ремеслу та промислам. Поселення, які згодом стають містами та містечками, входять у господарську орбіту інших більших міст, поблизу важливих торгових шляхів. Ярмаркові центри малих міст і містечок виконували функції посередника між великим містом і селом. Без ярмарку чи ринку не могло існувати місто чи містечко. Зазначений регіон включав в себе понад 75 міст і містечок, серед яких великими містами були Кошшо, Оссоньпоток, Сатмар, Нейметі, і які знаходились у комітатах Абауй, Берег, Земплін, Мараморош, Саболч, Сатмар, Угоча, Унг. Торги згадуються у грамоті короля Імре від 1201 р. Вони називалися Forum Ruthenorum. Угорські купці вели жваву торгівлю на торговищах та ярмарках Трансільванії, Галичини та Польщі, частина їх товарів вивозилася до Візантії та італійських держав.

Найбільше привілеїв на ведення торгівлі отримували госпіти, права яких, захищали видані королем дипломи. Торгівля в містах та містечках створювала постійний ринок для збуту різного краму та сільськогосподарської продукції.

Поряд з торгівлею розвивалося і ремесло, яким в основному займалися німецькі переселенці. У давні часи під терміном hospites розуміли іноземців, переселенців. Хоча перша хвиля німецької колонізації відбулася у другій пол. ХІІ - першій пол. ХІІІ ст., відомості про цехи у даному регіоні з'являються після монголо-татарської навали. Не можна чітко визначити призначення цехів, тому що ремісникам-переселенцям окрім цехової справи, доводилось займатися землеробством, гірничою та солевидобувною справами. У 1329 р., 1336 р. згадуються гірничі цехи в Госсумезо та Сігеті. Ремісники були майстрами різних професій: ковалями, ювелірами, зброярами, плетільниками, кравцями і шевцями, ткачами, кушнірами, кулінарами, гончарами, перукарями і хлібопекарською справами. Існування цехів-майстерень фіксується у Мункачі та Берегсасі в 1446 р., один такий цех кравців і шевців у Кошшо (1457 р.). У Кошшо наприкінці середньовіччя існувало 8 цехів. Проте регіону був невластивий цеховий розвиток при домінуючій торгівлі, і тому тут не склалося великих цехових ремісничих організацій, за винятком м.Кошшо.

Незначні масштаби ремісничого життя міст і містечок, великих і малих, не виключали його інтенсивності. Міста мали своєрідні основні промисли, наприклад, видобуток солі і вирощування винограду, розведення свиней та ін.

На території Тіби знаходилися залежі солі. Місцеве населення їх здавна використовувало. В ХІV ст. вони належали місцевим землевласникам - роду Нодьмігалі. Але найбільшого розмаху солевидобувна справа набула у комітаті Мараморош, де сіль видобували ще в епоху Римської імперії. По сіль до Мараморошу приїздили іноземні купці, які міняли її на свій товар. Можна сказати, що торгівля сіллю була основним і найважливішим тут промислом. Вона живила скарбницю королівства посередництвом різноманітних зборів. Видобування солі було настільки важливим для держави, що про це йдеться навіть у Золотій буллі 1222 р. Тут зазначено, що ішпанами королівської комори можуть бути тільки дворяни. У 1239 р. король Бейла ІV подарував одну соляну копальню своїй дочці Кунігунді. Соляні рудники простяглись аж від околиць Хуста до Солотвина. Розвиткові солевидобування сприяло переселення сюди в кінці ХІV ст. німецьких колоністів з комітату Угоча. Наприкінці ХІV ст. у королівських дипломах фігурує соляна комора. 1 листопада 1397 р. в Темешварі, король Жігмoнд видав закони для солекопів Трансільванії. У 1435 р. король Жігмонд видав наказ про упорядкування статутів соляної комори Марамороша і Трансільванії. У 1492 р. відбулось повстання маромороських солекопів. Щоправда у цьому повстанні не визначена пасивна чи активна участь жителів п'яти мароморшських міст. 28 квітня 1498 р. угорським королем Уласлом ІІ затверджено новий статут солекопів. У вирішенні судових питань п'яти міст, королева Анна у грамоті від 14 травня 1504 р. дозволяє ішпану комітату Мараморош розглядати справи солекопів, які мають проводитися не на території шахт.

Провідне місце в економічному житті малих міст та містечок займало виноградарство та виноділля. У 1247 р. угорський король Бейла ІV наказав жителям Лупрехтгаза віддавати десятину вином священнику, а збирачам податків з вина - обіди та вечерю. З 1262 р. Угорські королі офіційно дозволили німецьким переселенцям вирощувати виноград. Госпіти отримали право закладати винниці і за це сплачували десятину церкві з вина. Виноградарство давало солідні прибутки з продажу вина не тільки феодалам, але й госпітам. Виноградники були поширені в околицях Мункача, Берегсаса, Севлюша, Тіби, Середнього, Унгвара, Собранця - аж до Токаю. Місцеві жителі Тіби традиційно займалися сільським господарством. Виноградний промисел займав важливе місце у зовнішній і внутрішній торгівлі міста Кошшо. Частина земель була відведена під винниці. Петер Тібоі, землевласник Тіби, в 1413 р. надав своїм підданим право засновувати нові виноградники і займатись виноділлям. 15 липня 1453 р. нодьбанський плебан Петер Нодьмігалі надав грамотою свободу йобагіонам вілл Тіба та Чертeж, вразі якщо останні будуть засновувати нові винниці. Цей привілей стосувався усіх бажаючих, як громадян, так і мешканців, що живуть у Тібі та Чертежі. Після 10 років тибавські та чертезські підлеглі мали сплачувати такі самі податки з вина, як сплачували кошицькі громадяни. Непогані винниці знаходилися також у Гелмеці. Великі виноградні плантації належали громадянам та місцевим закладам у Шарошпотоку. 9 лютого 1446 р., у місті Варі Янош Гуняді видав дві грамоти. У першому документі він дозволяє городянам Мункача вільно торгувати власним вином, за винятком того дня, коли вино продавали офіціали (чиновники) комітату Берег. Переселенці, що обробляли орні землі, звільнялись від податків у неврожайні роки, як це було в Марамороші у зв'язку з отриманням у 1329 р. міських привілеїв німецькою та угорською общинами чотирьох вілл: Хуст, Вішк, Тейчо та Госсумезо.

Міське населення зазвичай займалося розведенням свиней. Так, у грамоті Карла І (Роберта) від 1329 р. німецька та угорська общини Тейчо, Хуста, Вішка, Госсумезо на невизначений термін звільнялася від натуральних, грошових податків, які мали сплачуватися за обробіток земель, збирання плодів, розведення свиней. 28 травня 1396 р. у Вішеграді палатином Левштахом Ілшвоі видано грамоту в якій йдеться про судовий вирок та його передісторію: 3 листопада 1394 р. на загальних зборах дворян комітатів Сатмар і Унг, що відбулись у віллі Ченгер, в присутності палатина, поміщик Міклош Каллоі, подав скаргу на дворян комітату Берег, громадян та суддю Лампертсаса, кріпосних Радольфа Мочолаі, березького віце-ішпана Пийтера Лестемері. Вони звинувачувались у тому, що напали на його володіння в с. Бадало і нанесли великої шкоди його підлеглим та майну, забравши 500 свиней, 16 волів, 19 коней, 30 корів. Великі стада свиней належали й володарю Мункача й околиць князю Федору Корятовичу. 9 лютого 1446 р. у місті Вари трансільванський воєвода Янош Гуняді видав указ, за яким жителі Мункача сплачували податок за розведення свиней. З 15 свиней одна віддавалася володарю домінії.

Важливе значення по переробці сільськогосподарської продукції мали млини. Вони належали у переважній більшості феодалам і священикам. Млини були дуже важливим джерелом прибутків. У грамоті за 1262 р. угорського короля Іштвана згадується право севлюшан ставити млини. Дворяни містечка Нодьмігалі у 1380 р. уклали між собою договір про перебудування млинів. У першій пол. ХV ст. майже у всіх селах і містечках переважав двоколесовий млин. 16 вересня 1408 р. король Жігмонд видав розпорядження Лелеському конвенту розібратися у справі відновлення загублених документів, що підтверджують право на володіння млином на річці Хустець у місті Хуст. У справі фігурували дворяни з Барані. Їм було дозволено у спустошених маєтках на землі ставити млини. Можна припустити, що одноколісні та двоколісні млини існували в інших містах і містечках вказаного регіону.

У четвертому розділі „Правовий статус” досліджуються міські права та привілеї поселень. Дуже важливим для будь-якого міського поселення було здобуття привілеїв від короля чи магнатів-поміщиків. Після отримання привлеїв, місто розглядалось як юридична особа. До початку ХІV ст. Магдебурзьке право досягло найбільшого розквіту та склало особливий додаток до Саксонського Зерцала. Воно помітно вплинуло на розвиток міст Центрально - Східної Європи, особливо Угорського королівства. Традиції містобудування на Північному Сході та Північному Заході Угорського королівства були привнесені переселенцями з Німеччини (з середини ХІ століття). Німці-переселенці, особливо на слов'янських територіях, не визнавали місцевих законів, натомість користувалися правовими нормами поширеними на їхній історичній батьківщині. Німецькі переселенці (hospites teutonici) приїжджали з королівства на запрошення угорських королів, не з одного місця одночасно, а з різних куточків Німеччини. Одним із найстаріших міських прав за часів Бейли ІV є шелмецбанське право. При цьому прийнято вважати постійними міськими правами привілеї міст Буди, Секешфегервара, Нодь-Севлюша, Нодь-Себена, сепешських міст і Заграбське право. У привілеях Буди, Пожоня, Нодь-Сомбата, Кошшо та інших міст чітко вказано, що жителі, які займаються торгівлею, не підлягають суду комітатських властей та арешту. У цих справах вони підлягали тільки міському суду. Це свідчить про певну автономію жителів міст. Але такі міські закони були притаманні тим населеним пунктам, де мешкали саси або госпіти.

У 1230 р. зафіксована перша писемна згадка про поселення Кошице (Кошшо) як villa Kassa. У тому ж році Сатмар отримав міські свободи. 1230 р. угорський король Ендре подарував госпітам Сатмара (...hospitibus Teutonici de Zathmar Nemethi) цілу низку міських привілеїв. Жителі поселення Сатмар отримали наступні вольності: право недоторканості, непідсудність судам всіх інстанцій, крім суду скарбника; жителі зобов'язані служити тільки королівській величності; право обирати на власний розсуд керівника для управління (majorem villae), який би чинив суд над ними у разі здійснення вбивства, крадіжки або іншого злочину; вони звільнялися від сплати мита за користування паромною переправою.

Після монголо-татарської навали, постала проблема заселення пустуючих територій, як у Верхньому Потиссі, так і північно - східних землях Угорського королівства, особливо сучасної території Закарпаття, де найбільше постраждав комітат Боршова.

Серед сучасних закарпатських міст вперше у 1247 р. міські привілеї отримала община госпітів Лухпрeхтгази від Бейли ІV (1235-1270) на самостійні користування землею, дарував і закріплював за госпітами ряд міських свобод: розпоряджатися вільно своїм майном та своїми справами, щоб всі їхні справи розглядав у місцевих установах віце-суддя, що займався збором податків. Община госпітів сплачувала десятину з вина духівнику, якого сама й обирала. Місцева церква підпорядковувалася Естергомському архієпископу оминаючи юрисдикцію магістрату (magistratus). Даний населений пункт у середні віки називався по-різному: Берегсас (Beregzasz), Лампертсаса (Lampertszasza), Лупрехтсаса (Luprechtszasza), Сас (Szasz). Привілеї поселення госпітів, а потім міста неодноразово були підтверджені королем у 1255, 1271, 1320, 1342, 1507, 1524 рр. У XV ст. місто належало Феодору Корятовичу, Дьордю Бранковічу, Ласло Геребу. Серед великих міст даного регіону слід виділити Оссоньпоток (Бая-Маре, Румунія) та Кошшо (Кошіце, Словаччина). Перше, як церковний маєток пробста Естeргомської капітули згадується у 1264 р. Свого розквіту обидва міста досягли за правління Анжуйської династії. Так, у грамоті Карла I (Роберта) зазначено „hospites de Zazarbanya”, а через 20 років у 1347 р. його син король Лойош обновив та підтвердив міські привілеї Оссоньпотока: правосуддя, торгову та шахтарську справи. Він же у 1356 р. подарував Оссоньпотоку ярмаркове право та право палаша (страти і помилування). У документальних джерелах воно згадується у 1329 р. - civitas de rivulo Dominarum , 1391p. - cives de Asszonypatakat. У 1411 р. король Жігмонд подарував Оссоньпоток разом з Фелшобанею сербському деспоту Стефану Лазаревичу. Він володів ними і в 1417 р., а після обидва міста перейшли у володіння його племінника - деспота Дьордя Бранковіча. У 1449 р. обидва міста зайняв регент Угорського королівства Янош Гуняді та утримував їх у 1451 та 1455 рр. Через чотири роки, Оссоньпоток перейшов у володіння вдови Я.Гуняді - Єлизавети Сіладі. Від неї місто перейшло до сина, угорського короля Матяша Гуняді (1458-1490). Матяш надав у 1469 р. місту право на зведення кам'яних стін та бастіонів. 1481 року Оссоньпоток називається в документі „сivitas nostra ( regis) Rivulo dominarum”, тобто наше королівське місто. Інше місто Кошшо у 1249 р. згадується як королівська помістя (villa regia). У документі від 1267 р. Кошшо іменується „villa Cassa”. У 1283 р. громадяни Кошшо виграли судовий процесс з йоаннітами із Секешфегервару щодо частини майна костьолу Святої Єлизавети. У 1347 р. Лойош Великий у двох дипломах надає привілеї місту за якими Кошшо став вільним королівським містом. З цього часу Кошшо почали займати важливе положення у внутрішній та зовнішній торгівлі у східних районах Угорського королівства, а також з прикордонними державами - Польським королівством, Галичиною та Молдавським князівством. У 1369 р. за Лойоша місто отримало право мати свій власний герб та користуватися печатками. Кошшо у XV ст. отримало різні привілеї та підтвердження давніх. Відомо, що за часів воєн короля Матяша з чеськими найманцями Яна Гішкри, Кошшо досить часто оплачували королівські борги в тисячі золотих монет, залишаючись й надалі вільним королівським містом. Більше того, в ті часи Кошшо стають містом зі статусом поміщика. У 1508-1521 рр. у юридичних документах місто Кошшо згадується всього один раз як oppidum, в інших випадках як civitas. За 1522-1524 рр. у передмісті Кошшо нараховувалося 14 вулиць.

Серед міст комітату Сатмар важливу роль відігравало міста Сатмар і Нейметі що знаходилися поруч. У 1264 р. молодий король Іштван V на прохання жителів міста подарував їм права та свободи, якими користувались громадяни міста Фегервар. У 1291 р. угорський король Ендре ІІІ підтвердив попередні привілеї Сатмара і Нейметі. До об'єднання Сатмара та Нейметі в єдине місто, кожне з них мало самоврядування. На це вказують грамоти Іштвана V та Ендре ІІІ. Так, як і у трансільванських німців, в Сатмарі та Нейметі голова (major ville) вирішував цивільні та кримінальні справи. У 1422 р. король Жігмонд передає Сатмар та Нейметі у власність Д. Брaнковічу. З 1449 р. вони у володінні Я. Гуняді, який у 1452 р. називає їх civitas. Після Гуняді ними володів король Матяш, а потім родина Зaполяї.

У 1262 р. угорський король Іштван V надав привілеї Севлюшу згідно яких, жителі Севлюша оголошувалися вільними людьми та королівськими підданими. Вони здобули право розв'язувати внутрішні справи без втручання комітатських властей. За вище згадуваним привілеєм на жителів не поширювалася судова компетенція голови комітату Угоча. Громадяни отримали право обирати суддю, який був одночасно і старостою. У 1280 р. угорський король Ласло IV подарував Севлюш на правах бенефіція коміту Ніколаусу. Проте це надання було скасоване королем Ендре ІІІ у 1290 р. Привілей 1262 р. був підтверджений королівською грамотою Ендре ІІІ від 1294 р. У 1307 р. Севлюш стає володінням Беке Боршо, але ненадовго, і знову опиняється у власності Карла І (Роберта), який підтвердив попередні привілеї Севлюша у 1319 та 1329 р.р. У 1394 р. Жігмонд підтвердив всі привілеї Севлюша, вказуючи на попередні грамоти, де місто називається civitas nostra Zeuleus. Ця назва простежується з 1342 р., офіційні папери іменують його як „civitas nostra”. З 1396 р. Севлюш перебував у власності волоського воєводи Драга, а згодом потрапив до рук Нодьідської гілки роду Перені. Під владою Перені Севлюш остаточно втрачає набуті раніше привілеї, а його населення стає кріпаками цих могутніх магнатів. Проте права Севлюша у 1329 р. отримали чотири королівські вілли, сусіднього з Угочею комітату Мараморош: Вішк, Тейчо, Хуст, Госсумезо. Госпіти могли оселятись тут, а при нагоді виїхати в інше місце. Жителі усіх цих населених пунктів вільно обирали священиків та урядовців, виводились зпід юрисдикції ішпана, користувались власним судом, правом на освоєння нових земель та вирубку лісу. У 1352 р. за Лойоша Великого таке саме право здобув населений пункт Сігет. Жителі цих п'яти поселень комітату Марамороша звільнялися від феодальних повинностей натомість сплачували незначні платежі до королівської казни. Населення у переважній більшості сповідувало католицьку віру. 8 травня 1397 р. король Жігмонд видав розпорядження, за яким королівські маєтки (possesiones regales) Хуст і Сігет передавались воєводам Балкові та Драгові, а також їхньому братові Ладиславу. Жігмонд також підтвердив їхнє право на володіння цими маєтками. У грамоті Лелеського конвенту від 7 листопада 1397 р. згадується Тейчо, яким володіли тоді воєводи Балк і Драг. 7 грудня 1406 р. король Жігмонд дарує частину маєтків дворянам у комітаті Мараморош. У цій дарчій грамоті згадуються у якості королівських містечок або міст Сігет, Госсумезе, Тейчо, Вішк і Хуст (opidorum nostrorum regalium). 6 вересня 1408 р. у грамоті короля Жігмонда Хуст згадано як oppidum або civitas. У 1429 р. п'ять королівських міст називаються civitas. Привілеї госпітів п'яти міст Марамороша підтверджувалися у 1470, 1472, 1504, 1506, 1514, 1516 рр. Такий самий статус у певні періоди зберіг Мункач. 22 травня 1376 р. в Сасі королева Єлизавета видала грамоту, якою дозволялося госпітам Мункача використовувати печатку із зображенням святого Мартіна для скріплення договорів купівлі-продажу. Через два роки, 10 листопада 1378 р., королева Єлизавета видала грамоту на скаргу жителів Мункача. Згідно неї кастеллан замку Мункач не мав права судити місцевих жителів, які вирішують свої спірні питання своєю радою. 9 травня 1391 р. Жігмонд видав охоронну грамоту госпітам і жителям вілли. З 1396 р. по 1418 р. Мункач належав родині Федора Корятовича, згодом родині Палоці, сербам Стефану Лазаревичу та Дьордю Бранковичу. Але найбільший розвиток Мункача припадає на епоху правління родини Гуняді. 14 квітня 1445 р. Янош Гуняді у Бесермені видав грамоту, за якою Мункач отримував права вільного міста (civitas). Привілеї Мункача неодноразово підтверджувались сім'єю Гуняді у 1446 - 1494 рр. та королями з династії Ягеллонів у 1505 - 1520 рр. У 1523 р. Мункач перейшов у власність дружини короля Лойоша II - Марії Габсбург. Вона підтвердила попередні привілеї Мункача дані місту Я. Гуняді, Матяшем Гуняді, королевою Анною від 1445, 1446, 1451, 1458, 1505 рр. У той же час Марія віддала замок Мункач в оренду ішпану Берега - Мігаю Бюді, який використовуючи свою владу, обкладав даниною місцеве населення, змушував їх виконувати примусові роботи, що призвело до конфлікту з громадянами. Інші міста та містечки належали дворянським родинам Другетам, Розгоні, Заполяі, Перені, Бокша, Баторі.

Висновки. У результаті діяльності королівської чи сеньйоральної влади склався правовий статус населених пунктів, декотрі з яких стають містами, поступово з набуттям права, спочатку називалися містечком (oppidum), що в своє чергу виростає з вілли (поселення). Кожне міське поселення пройшло свій шлях розвитку, одним поселенням пощастило стати містами, внаслідок волі окремих осіб (королі, вельможі, вище духовенство), інші ж виникли за умов жвавого комерційного розвитку та зусилль громадян. У першому випадку, ми маємо на увазі головні резиденції королів, магнатів та духовенства, які обростали довкола міськими кварталами (Буда, Варод, Егер, Веспрем, Естергом, Колоча, Печ, Вац та ін). Інші міські поселення виникали завдяки зручному становищу (торговий шлях, водна артерія), присутності в окрузі особливих умов для розвитку ремесла та видобувної промисловості (глина для гончарства, руда для кузень, золоті та срібні бані). Звісно міські поселення не могли існувати без опіки. Їм були потрібні певні гарантії з боку влади, щодо захисту свободи пересування, вільної торгівлі та особистої недоторканості. Важливим є те, що в Угорському королівстві, король та його чиновники йшли назустріч таким проханням міського населення. Відомі чисельні позитивні рішення судів вищих інстанцій на користь міст у межевих та інших суперечках. Щоправда й угорські магнати сприяли розвитку міст. В історії Угорщини є багато випадків, коли самі магнати виступали з клопотанням перед королем або палатином за місто. Часто вони самі вирішували надати такі привілеї. Згадаємо хоча б випадок з містом Мункач, власник якого Янош Гуняді сам посприяв наданню таких привілеїв, що продовжували робити його прямі спадкоємці. До речі складається враження, що магнати хизувалися кількістю наданих міських привілеїв. Багато хто з них перетворював власні поселення-резиденції на міста. Це були не звичайні поселення, а так звані „possesiones capitalis” тобто такі, які знаходилися у нероздільній власності усього роду і від яких, цей рід виводив своє ім'я або предикат (приставка яка вказувала на головну резиденцію угорського дворянина). Наприклад, Батор у власності роду Баторі, Нодьмігалі у власності одразу декількох гілок роду Нодьмігалі (Староі) і т.д.

Не має чіткого визначення терміну „villa”. Під цим терміном існувало у більшості випадків велике селище. Вілла, зазначено у документах могла належати королю чи сеньйору. У першому випадку жителі таких вілл були позбавлені будь-яких юридичних прав, привілеїв, міських свобод та перебували на становищі особисто залежних. У другому випадку існували такі вілли, які мали чітко виражений характер міських поселень, що закріплювалось королівськими указами, грамотами, розпорядженями на міські права жителів чи королівські привілеї, які дарували свободи жителям вілли, звільняли їх від повинностей на користь феодала. Такі королівські привілеї поширювались тільки на общину госпітів (переважно німців) і не стосувалися громадян, які могли бути кріпаками або слугами. Такі жителі-госпіти сплачували податок до королівської казни. У таких villa-х поселенці вільно успадковували майно, вирішували різні питання міського управління від вибору старости та судді до обрання присяжних і ради. Наявність таких міських структур дає підставу стверджувати, що у другій пол. XIII ст. під терміном villa могло підрозуміватися місто або містечко. На це вказують міські привілеї Берегсаса, Госсумезо, Сатмара, Нейметі, Севлюша, Кошшо, Оссоньпотока, Сігета, Вішка, Тейчо, Хуста, Шаторал'яуйгеля та ін. надані королями та підтверджені їх наступниками. Проте недостатність королівської уваги призвела до того, що дворяни намагались покращити своє матеріальне становище і отримуючи королівські маєтки (міста і містечка) у заставу, намагались не скасовувати попередні привілеї, а надавали нові.

У співвідношенні володіння поселеннями, містечками і містами, такі дворянські родини, магнати, як Перені, Другети, Баторі, Вардаі, Гуняді, Палоці, Заполяї, Розгоні володіли ними у комітатах Абауй, Берег, Мараморош, Угоча, Унг, Саболч, Сатмар, Земплін. І тільки коронні міста Кошшо, Оссоньпоток, Сатмар, Нейметі (великі міста із стінами) зберегли свій привілейований статус. У регіоні решта міських поселень, міст і містечок мала визначений королівсько-дворянський статус (Берегсас, Севлюш, п'ять марамороських містечок, Мункач та інші малі міста). Дуже важко визначити, яка саме правова система набула поширення у даному регіоні, з яким на півночі межувало Галицько - Волинське князівство, а потім Польське королівство, де у містах було документально зафіксоване Магдебурзське право: Перемишль (16 березня 1301 р. - 31 травня 1323 р.), Сянок (20 січня 1339 р.), Львів (17 червня 1356 р.). Адже у жодному документі міських поселень Північно-Східної Угорщини не зустрічається словосполучення: jus Theutnicu(m), iurisdictione Theutnico iure id est iure Magdeburgensi (Німецьке Магдебурзське право).

Спільним є термін civitas, котрий має двояке значення: місто і община (община госпітів). Королівські монетні двори існували в Кошшо, Сатмарі, Нейметі та Оссоньпотоку. За рахунок німецьких переселенців відбувався приріст населення у віллах, що згодом стали містами та містечками. За прикладом права Севлюша, окремі привілеї здобули п'ять містечок Мараморощини. Разом з королівськими вільними містами існували містечка з локаційними чи поодинокими привілеями. Переважаюче сільське господарство у даному регіоні зробило їх аграрними поселеннями, де сільська праця та своєрідні промисли стали вигідною справою для всього населення. Тут серед промислів, домінувало виноградарство та виготовлення вина, розведення свиней, котре стало прибутковою справою та призводило до так званих „свинячих війн” за пасовиська (часи Ф.Корятовича) і звичайно млинарство та добування золота, срібла та солі. Останнє призвело до протистояння між урядовцями та жителями марамороських міст на солекопальнях (1492 р.). Торгівля в містах та містечках створювала постійний ринок для збуту різного краму та сільськогосподарської продукції. Ярмарки різного характеру відігравали велике значення у економічному розвитку, посилювали обмін товарів у регіоні, вносили вклад у формування внутрішнього ринку торгівлі, частково виходили на зовнішні ринки.