Регіональні структури українського політичного руху: становлення і діяльність, 90-і рр. ХІХ ст. – лютий 1917 р. (на матеріалі Лівобережжя)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ В.Н. КАРАЗІНА

УДК 94:329.73(477.5)„189/1917”

Регіональні структури українського політичного руху: становлення і діяльність, 90-і рр. ХІХ ст. - лютий 1917 р. (на матеріалі Лівобережжя)

Спеціальність 07.00.01 - історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Наумов Сергій Олександрович

Харків 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Захист відбудеться 8 червня 2007 р. о 1500 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4, аудиторія V-58.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4).

Автореферат розісланий 4 травня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Є. П. Пугач

АНОТАЦІЯ

Наумов С.О. Регіональні структури українського політичного руху: становлення і діяльність, 90-і рр. ХІХ ст. - лютий 1917 р. (на матеріалі Лівобережжя). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна. - Харків, 2007.

Дисертація є першим комплексним дослідженням регіональних структур українського політичного руху в Російській імперії. На широкому фактичному й аналітичному матеріалі, який стосується Лівобережної України, простежено процес їхнього становлення й організаційного розвитку. Охарактеризовано негативний вплив імперської політики на розгортання національного руху. Визначено загальні тенденції та місцеві особливості розвитку українського політичного руху на Лівобережжі. До наукового обігу вводяться нові дані про стан і динаміку регіональних осередків українських політичних партій та організацій, їх склад, структуру, практичну діяльність, ідеологію, суспільні зв'язки. На цій основі уточнено кількісні та якісні характеристики національно-визвольного руху наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Ключові слова: ідеологія, націоналізм, національна політика, організаційний стан, політичні партії, регіональні структури, український рух.

АННОТАЦИЯ

Наумов С.А. Региональные структуры украинского политического движения: становление и деятельность, 90-е гг. ХІХ в. - февраль 1917 г. (на материале Левобережья). - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. - Харьковский национальный университет имени В. Н. Каразина. - Харьков, 2007.

Диссертационная работа является первым комплексным исследованием региональных структур украинского политического движения в Российской империи. На оригинальном фактическом материале, относящемся к Левобережной Украине, прослежен процесс их становления и организационного развития. В научный оборот вводятся новые данные о состоянии и динамике региональных структур, их составе, практической деятельности, идеологии. На этой основе уточнены количественные и качественные характеристики национально-освободительного движения в конце ХІХ - начале ХХ вв.

Предпринята попытка реконструкции организационной сети, внутреннего устройства, руководящих органов региональных структур, персонального состава партийных комитетов. Осуществлена динамическая характеристика организационного развития украинского движения на Левобережье, определено соотношение партийных составляющих на каждом хронологическом отрезке. Отмечается, что до Первой российской революции включительно наблюдался неуклонный количественный и качественный рост национальных объединений. В последующем региональные структуры в том виде, в каком они сформировались в годы революции, были разрушены. Лидерство перешло к Товариществу украинских поступовцев, а в годы Первой мировой войны наиболее заметными стали молодёжные объединения. Прослежена эволюция содержания и форм практической деятельности украинских объединений, определено место национальной проблематики в их работе. Особое внимание уделено изучению украинской политической литературы, являющейся наиболее надёжным отражением функционирования региональных структур: их распространения, статуса, идеологии, социальной направленности, содержания и масштабов деятельности. Сформулирован и обоснован тезис о том, что вследствие преобладания в общем массиве литературы изданий леворадикальной РУП-УСДРП он в целом имел не столько национальную, сколько социально-политическую направленность и соответствующим образом влиял на общественное сознание.

Изучены особенности развития организационных структур украинского политического движения в субрегионах (губерниях, группах уездов) Левобережья и факторы, влиявшие на степень его распространения в той или иной местности. Определены локальные центры движения, осуществлена градация губерний и отчасти уездов по количеству организаций, удельному весу охваченных ими и их деятельностью территорий.

С точки зрения межпартийного взаимодействия отмечено, что в 1905-1907 гг. на региональном уровне было заметно сближение идеологически близких партий разных наций, имела место определённая интернационализация общественного движения. В последующие годы преобладала тенденция к образованию межпартийных структур в рамках украинского движения, повышению роли национальных организаций, имевших надпартийный, интегрирующий характер.

Проанализировано влияние Первой мировой войны на практику украинских объединений и сознание их участников. Указывается, что военно-политическая конъюнктура и тотальное преследование украинского движения стимулировали рост настроений в пользу Центральных держав, отделения от России и создания независимого украинского государства. Их практическим проявлением стали контакты с эмиграционным Союзом освобождения Украины и определённые действия в поддержку его курса.

Охарактеризованы факторы, влиявшие на возникновение, формирование, активность и сворачивание деятельности национальных организаций. В части влияния имперской политики на развитие национального движения отмечено, что решающее значение имели общие политические условия. Непоследовательная и неуклюжая ограничительная политика самодержавия в национальном вопросе тормозила главным образом деятельность украинских либералов, зато стимулировала рост оппозиционных общественных настроений и национального сознания.

Ключевые слова: идеология, национализм, национальная политика, организационное состояние, политические партии, региональные структуры, украинское движение.

SUMMARY

Naumov S.O. The Regional Structures of the Ukrainian Political Movement: the formation and activity, the 1890s - February 1917 (based on the material of Left-bank Ukraine). - Manuscript.

Doctor's Degree thesis on the speciality 07.00.01 - History of Ukraine. - V.N. Karazin Kharkiv National University. - Kharkiv, 2007.

The thesis is the first complex study of the regional structures of the Ukrainian political movement in the Russian Empire. The process of their formation and organizational development has been considered on the basis of the broad analytical and fact material concerning Left-bank Ukraine. The negative influence of the emperial policy on the spread of the national movement has been characterized. The general tendencies and local development features of the Ukrainian political movement in Left-bank Ukraine have been determined. The new data on the condition and dynamics of the regional sub-units of Ukrainian political parties and organizations, their composition, structure, practical activities, ideology, social contacts have been introduced into the scientific use. On this basis the quantitative and qualitative characteristics of the national liberation movement at the end of the 19th century - the beginning of the 20th century have been specified.

Key words: ideology, nationalism, national policy, organizational condition, political parties, regional structures, Ukrainian movement.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Історія українського національного руху - це історія боротьби нашого народу за свої права, за саме своє існування. Вона є самодостатньою і в цьому сенсі позакон'юнктурною науковою проблемою, одним із найважливіших напрямків вітчизняної історіографії. Разом з тим її вивчення є нагальним практичним завданням, успішне вирішення якого сприятиме формуванню української політичної нації, зміцненню державності. Важливе значення має акумулювання історичного досвіду, необхідне для пошуку оптимальних шляхів розв'язання проблем сьогодення - таких, як співіснування різних суспільно-політичних сил, досягнення загальнонаціональної консолідації, збагачення духовності і визначення стратегії поступу українського суспільства.

У розвитку українського національного руху особливе значення мав період кінця ХІХ - початку ХХ ст., коли розпочалася його політизація, тобто підпорядкування політичним цілям з відповідною перебудовою організаційних форм, ідеології та практичної діяльності. Кількісно і якісно розширився склад учасників українського руху, відбулась його ідейно-політична й організаційна диференціація та структуризація, сформувався спектр політичних сил.

Не останнім чином актуальність проблеми пов'язана зі станом її історіографії. Про її динамічний розвиток свідчить лавиноподібне зростання кількості відповідних публікацій. При цьому проблема націй і національних рухів є предметом гострої, хоча й дещо однобічної суперечки серед його дослідників - так званих модерністів і примордіалістів (перенніалістів). Перші розглядають націю виключно як явище модерної доби, уявлену, сконструйовану спільноту, а український національний рух - як процес націєтворення, боротьбу за реалізацію „українського проекту”. Їхні опоненти дотримуються концепції національного відродження, наголошуючи на об'єктивному і неухильному (у крайньому варіанті - „одвічному”) розвитку української нації та її боротьби за своє визволення.

Свого часу І. Лисяк-Рудницький констатував, що оцінити націєтворчий процес на Наддніпрянщині нелегко через відсутність „докладних емпіричних досліджень”. Нині ситуація помітно змінилась на краще, проте брак знань про українське націєтворення відчувається ще досить сильно. Особливо це стосується основної функціональної ланки національного руху - місцевих структур.

Все сказане, зокрема, посилює актуальність регіонального підходу, важливість застосування якого неодноразово підкреслювалася в українській та зарубіжній історіографії. Стосовно нашої теми такий підхід забезпечує „горизонтальний” зріз дослідження українського руху, фокусує увагу на практично не вивчених місцевих структурах. Його використання створює додаткові можливості для вивчення проблеми - у збиранні й обробці розпорошеного і фрагментарного фактичного матеріалу; формулюванні аргументованих, у тому числі й цифровими даними, висновків; порівнянні ролі політичних об'єднань, регіонів і субрегіонів; визначенні локальних особливостей розвитку українського руху.

Зв'язок роботи з науковими програмами, темами. Дисертація виконувалася відповідно до наукової теми кафедри історії України „Політична історія України ХХ століття” і наукової теми кафедри історії Росії „Організація та діяльність органів самоврядування, наукові біографії суспільних і політичних діячів у Росії (друга половина ХІХ ст. - початок ХХ ст.” (реєстр. № 01984005312) Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

Об'єктом дослідження є український політичний рух Наддніпрянщини, тобто сукупність партій, організацій та діячів, які брали участь в українському національно-визвольному русі з політичними цілями.

Предметом дослідження є виникнення, розвиток, стан і практична діяльність регіональних структур українського політичного руху, якими вважаються будь-які його організаційні форми (партії, організації, місцеві осередки та їх об'єднання, окремі діячі), що існували в межах окремого регіону Наддніпрянської України. Під регіоном розуміється велика історико-географічна область з природними і/або адміністративними кордонами, яка відрізняється своїм історичним минулим, економікою, складом населення, елементами культури й побуту тощо (цей перелік не вичерпний і не обов'язковий).

Хронологічні рамки дисертації відповідають політичному етапу українського національного руху в Російській імперії: 90-і рр. ХІХ ст. - лютий 1917 р.

Територіальні рамки дослідження охоплюють Лівобережну Україну, яка відома своєю визначною роллю в процесі українського відродження/націєтворення, зокрема, в його започаткуванні на межі ХVІІІ-ХІХ ст. та політизації - століттям пізніше. В адміністративно-територіальному відношенні вона поділялась на три губернії, 41 повіт, близько 690 волостей і 19,5 тис. населених пунктів. Це один із трьох історико-географічних регіонів Наддніпрянщини, який помітно відрізнявся від Правобережжя і Півдня своїм історичним минулим, складом населення, економічними та іншими характеристиками. Разом з тим Лівобережжя, як і інші регіони та Україна в цілому, було внутрішньо неоднорідним, поєднуючи в собі, зокрема, колишню Гетьманщину і Слобожанщину; Полтавщину з найвищою питомою вагою етнічних українців і Харківщину та Чернігівщину, що мали набагато менший відсоток українського населення; українську сільську периферію і міста зі змішаним складом населення; „вкраплення” небагатьох міст і районів з розвинутою промислово-транспортною інфраструктурою і суто аграрні масиви. Це дозволяє як досліджувати вплив місцевих чинників на розвиток українського руху, так і формулювати репрезентативні універсальні висновки.

Мета дослідження - вивчити процес виникнення, розвитку і функціонування регіональних структур українського політичного руху, тобто зародження і поширення осередків національних політичних партій та організацій у визначеному регіоні, їхню діяльність, зв'язок з населенням, суспільну роль.

Відповідно до визначеної мети в дисертації поставлені такі основні завдання: з'ясувати чинники, що впливали на виникнення і розвиток регіональних структур; простежити генезис і подальші трансформації цих структур; реконструювати їх мережу і склад; визначити кількісні параметри українського політичного руху на Лівобережжі на всіх етапах його розвитку; охарактеризувати основні напрямки і масштаби діяльності регіональних структур; встановити особливості їхнього розвитку та функціонування на кожному етапі; охарактеризувати взаємовідносини між місцевими осередками різних українських партій, а також між ними й неукраїнськими організаціями; визначити загальні тенденції та регіональні особливості розвитку українського політичного руху на Лівобережжі.

Методологічна основа дослідження. Дисертаційна робота ґрунтується на основоположних засадах наукового пізнання - об'єктивності й історизму. Неухильне дотримання їх особливо актуальне при вивченні даної теми, оскільки ідеї і поведінка національних організацій кінця ХІХ - початку ХХ ст. так чи інакше перегукуються з настроями і поглядами нинішнього покоління. Внаслідок цього суб'єктивний чинник може негативно позначитись на якості дослідження. Інша загроза пов'язана з прагненням штучно модернізувати прояви українського руху з вилученням їх із історичного контексту та прив'язуванням до нинішніх реалій, ігноруванням умов і динаміки розвитку.

В основу роботи покладено універсальні загальнонаукові методи - аналітичний, синтетичний, логічний, без яких неможливе жодне наукове дослідження. В комплексі з ними застосовувалися спеціальні методи історичної науки: історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історико-системний. Використання історико-генетичного методу дає можливість простежити процес переходу українського руху від культурницької до політичної стадії, з'ясувати його чинники, послідовно відобразити стани, які пройшли у своєму розвитку українські організації. Історико-порівняльний метод незамінний при співставленні параметрів українських організацій, з'ясуванні місцевих особливостей українського руху. З допомогою історико-типологічного методу визначалася роль регіональних структур в українському русі, здійснювалася класифікація структур, напрямків їхньої діяльності. Історико-системний метод дає можливість розглядати регіональні структури як складову суспільної системи - українського політичного руху - в процесі її формування, а місцеві організації, групи тощо - як її елементи. Він актуалізує визначення місця регіональних структур у цій системі, їхніх зв'язків, встановлення системотворчих ознак та дослідження їхньої еволюції, сформованості, завершеності.

Обмеженість і фрагментарність джерельної бази зумовили звернення до методу реконструкцій. Залучення значного цифрового матеріалу актуалізувало застосування елементів кліометрії, а потреба його представлення у вигляді схем і таблиць стимулювала використання методу ілюстрацій. З точки зору історичного часу застосовано як діахронний, так і синхронний методи: український рух розглядається як цілісне явище, протягом усього його розвитку, у поєднанні з вивченням стану його структурних елементів на кожному окремому етапі.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що це перше комплексне дослідження регіональних структур українського політичного руху. Відповідно до цього вперше предметом спеціального системного вивчення стали виникнення, розвиток, склад і практична діяльність осередків усіх українських партій у великому регіоні - Лівобережній Україні.

Джерельна база дисертації істотно розширена й модифікована, сформовано репрезентативний комплекс джерел шляхом максимально можливого їх відбору з опрацюванням усієї наявної інформації про українські організації.

Вперше зроблено спробу реконструкції мережі регіональних структур українського політичного руху; здійснено динамічну порівняльну характеристику їхнього розвитку; на конкретно-історичному матеріалі вивчено питання про суть і хронологію існування „вільних громад”, діяльність „професіоналів” у РУП-УСДРП, еволюцію змісту і форм практичної діяльності, місце в ній національної проблематики, ареал поширення партійної літератури; однією з головних підстав для вивчення проблеми слугує отриманий автором аналітичний цифровий матеріал, частково відображений у 15 таблицях, 4 схемах і 3 графіках.

Застосовано нові для історіографії проблеми методики: визначення кількісних параметрів українського руху на основі фронтальної обробки джерел і узагальнення отриманих даних; встановлення інтенсивності поширення нелегальної української літератури та градації повітів регіону за цим показником; з'ясування динамічного стану місцевих структур шляхом визначення рівнів організаційного життя та відстеження їх зміни.

Розроблена власна періодизація розвитку РУП-УСДРП, УДП-УДРП, УПСР, українського молодіжного руху.

Сформульовано й обґрунтовано положення про нечіткість організаційних контурів, наявність перехідних форм та „асоційованих” структур як характерні риси розвитку українського політичного руху; провідну роль у ньому Лівобережжя, зокрема, в його зародженні, виникненні перших партій, організації молодіжного руху як найбільш численної й радикальної складової в роки Першої світової війни; ідейну невизначеність і організаційну несформованість УПСР, яка існувала у вигляді „українсько-есерівської” течії; тенденцію до створення міжпартійних структур у 1908-1916 рр.; „протогромади” ТУП.

Уточнено положення про організаційний стан і персональний склад Братства тарасівців; час і спосіб виникнення РУП і УНП; характер ТУП як політичної організації; роль М. Міхновського у формуванні ідеології та організаційному розвитку УНП; співвідношення національного і кооперативного руху та ін.

Істотно розширено й поглиблено існуючі уявлення про функціонування українських організацій: географію, масовість, масштаби діяльності; партійну літературу, її обсяги, зміст, соціальне спрямування, динаміку, розповсюдження; соціальний склад; ставлення до найважливіших суспільно-політичних подій; а також про роль субрегіонів Лівобережжя у розвитку національного руху та ін.

Критично переглянуті наявні в історіографії думки про характер ідеології Братства тарасівців; час і спосіб виникнення РУП; стан українського соціал-демократичного руху в міжреволюційний період та ін.

Практичне значення роботи. Положення та висновки дисертації можуть бути використані при підготовці наукових та науково-популярних праць, навчальних посібників з історії України і Росії ХІХ - початку ХХ ст., компаративістських досліджень з історії країн Центрально-Східної Європи (зокрема, процесів націєтворення). Матеріали дисертації були використані при написанні узагальнюючих видань з історії Харкова і Харківського університету, а також у спецкурсах „Український політичний рух у Російській імперії (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)”, „Історія українського націоналізму”, що читаються на кафедрі історії України історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

Апробація результатів дослідження. Дисертація та окремі її положення обговорювались на засіданнях кафедри історії України та вченої ради історичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

Дисертант виступав з повідомленнями на таких наукових конференціях: Друга всеукраїнська науково-теоретична конференція „Проблеми історії національного руху на Україні (до 1917 р.)” (Миколаїв, 1992 р.), науково-практична конференція „Ідеологія та ідейно-політичні засади державного будівництва в Україні” (Київ, 1992 р.), наукова конференція „Українська державність: історія і сучасність” (Київ, 1993 р.), міжнародна наукова конференція „340 років Переяславської Ради” (Донецьк, 1994 р.), Сумська обласна історико-краєзнавча конференція (Суми, 1994 р.), міжнародна наукова конференція, присвячена 100-річчю від дня народження А. П. Ковалівського (Харків, 1995 р.), наукова конференція „Українська духовна культура в системі національної освіти” (Харків, 1995 р.), Третій міжнародний конгрес україністів (Харків, 1996 р.), Четверта академія пам'яті проф. В. Антоновича (Київ, 1999 р.), І-V міжнародні наукові конференції „Проблеми історії та археології України” (Харків, 1997-2004 рр.), міжнародна науково-практична конференція „Місцеве самоврядування: історія та сучасність” (Херсон, 2005 р.), міжнародна наукова конференція „Росія і Україна: разом чи окремо” (Москва, 2006 р.), міжнародна наукова конференція „Суспільно-політична думка Росії: традиції і новації” (Іжевськ, 2006 р.).

Публікації. Основні положення дисертації відображені в одній індивідуальній та трьох колективних монографіях, 30 наукових статтях (у тому числі 21 - у фахових виданнях, затверджених ВАК України), 14 тезах доповідей наукових конференцій загальним обсягом 47 друкованих аркушів.

Структура роботи обумовлена логікою проблеми, метою і завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, висновків (обсяг основної частини - 398 сторінок), додатків (15 таблиць, 4 схеми і 3 графіки), списку умовних скорочень, списку джерел та літератури (1002 позиції). Загальний обсяг дисертації - 488 сторінок.

регіональний політичний лівобережжя

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано його мету і завдання, визначено хронологічні та територіальні рамки, охарактеризовано методологічну основу, наукову новизну та практичне значення роботи, наведено відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі „Історіографічна та джерельна основи дослідження” охарактеризовано розвиток історіографії проблеми та її сучасний стан, а також основні групи джерел, використані при підготовці дисертації. У підрозділі 1.1. „Історіографія проблеми”, зокрема, констатується, що вивчення історії українського політичного руху на Наддніпрянщині було започатковане синхронно з його розгортанням, на межі ХІХ-ХХ ст. Перші дослідники були далекі від академічної діяльності, зате безпосередньо причетні до самого руху як його учасники чи опоненти. Фактологічна насиченість публікацій того часу мінімальна, вони мають оціночний, публіцистичний характер. Високою була питома вага гострополемічних матеріалів, особливо в 90-і рр. ХІХ ст.

На початку ХХ ст. у галицькій періодиці серед оглядів національного життя стали траплятися змістовні характеристики східноукраїнських партій. Починаючи з 1905 р., такі публікації стали постійною практикою й на Наддніпрянщині. На тлі суто публіцистичних загальних нарисів виділяються праці С. Єфремова й І. Стешенка з оглядом сучасного стану українського руху та його історії, змістовними характеристиками всіх політичних організацій. З'явилися статті, присвячені окремим українським партіям, серед яких слід відзначити ґрунтовні праці А. Жука про РУП-УСДРП. Національні організації привернули до себе увагу і представників неукраїнських політичних сил.

З 1917 р. розвиток історіографії проблеми пішов двома різними шляхами.

У радянській Україні вагомі напрацювання мали місце лише в 20-і рр., головним чином завдяки українізації та діяльності академічних установ, у складі яких працювало немало представників „старої”, національно свідомої інтелігенції. Панування більшовицької ідеології зумовило домінантну тематику: найпомітніші дослідження стосувались української соціал-демократії, серед яких виділяється академічною ґрунтовністю книга О. Гермайзе. П. Христюк зробив спробу дослідити „українські національні змагання” кінця ХІХ - початку ХХ ст. в цілому. Чимало оригінальних свідчень містить книга М. Слабченка. Найбільшу групу видань 20-х рр. ХХ ст. про український політичний рух складають персоналії, присвячені діячам з поміркованими чи лівими поглядами.

З утвердженням тоталітарної системи в СРСР у 30-х рр. ХХ ст. національна історична думка „практично делегітимізується”, відбувається „формування новоімперської ідеології та історіографії”. Дослідженню українського національного руху було покладено край, українські партії та організації кінця ХІХ - початку ХХ ст. фактично були табуйовані.

Ситуація почала змінюватися лише з середини 50-х рр. У другій половині 50-х - 80-х рр. з'явились поодинокі праці, в яких хоча б невеликою мірою, з обов'язковими ідеологічними кліше відкривалася завіса над окремими епізодами національно-визвольної боротьби, біографічні дослідження про Панаса Мирного, М. Коцюбинського, Лесю Українку. Була зроблена спроба концептуально обґрунтувати їхню діяльність як лінію української революційної демократії в національному питанні. Паралельно з цим мало місце огульне таврування українських партій як націоналістичних, буржуазних чи дрібнобуржуазних, ворогів українського народу. У працях, авторами яких були І. Курас, Ф. Лось, М. Рубач, В. Сарбей, П. Шморгун, головним було дотримання формулювань, закладених документами КПРС-КП(б)У. Обмежене коло авторів зумовлювалось завданням мінімізувати доступ до небезпечної з точки зору влади тематики. З цієї ж причини відповідні тексти публікувались, як правило, в малотиражних збірниках матеріалів конференцій, що проводились поза межами України. Єдиним винятком є книга І. Кураса, яка з'явилася вже на початку перебудови в СРСР. Тенденційні, підпорядковані комуністичній доктрині, радянські публікації середини 50-х - 80-х рр. тільки зовнішньо нагадували наукові праці. Та саме ця наукоподібність і елементи об'єктивної інформації відрізняли історіографічну ситуацію тих років від робіт 30-х - першої половини 50-х рр., у яких український рух і його діячі згадувалися винятково в різко негативному та брутальному тоні.

Поза межами радянської України мав місце справжній вибух інтересу до даної тематики. Присутність в еміграції значної частини національної еліти, функціонування українських політичних, наукових та культурно-освітніх інституцій, інтелектуальна свобода забезпечили сприятливе підґрунтя для історичних студій. А необхідність осмислити пройдений шлях викликала до життя велику кількість публікацій, що вийшли в 1917-1930-х рр. з-під пера учасників визвольної боротьби і заклали концептуальну й фактологічну основу для подальших досліджень. Разом з тим вони несуть на собі яскравий відбиток партійності, суб'єктивізму, мають обмежену джерельну основу.

З точки зору повноти охоплення проблематики вершиною історіографії даного періоду можна вважати синтетичні праці В. Дорошенка та П. Феденка. З-поміж організацій 90-х рр. ХІХ ст. особливою популярністю користувалося Братство тарасівців. Серед політичних партій найширше і найзмістовніше була представлена РУП-УСДРП; сформульована В. Дорошенком концепція розвитку партії стала класичною. Вийшли друком невеликі загальні нариси з історії УПСР і брошура А. Животка, яка, попри штучне „задавнення” витоків партії, вдало відтворює основні віхи її становлення. Серед публікацій з історії УНП центральне місце посідає узагальнююча брошура апологетичного характеру. Найчисленнішу групу становили персоналії, що включали провідних діячів усіх партій (хоч кількісну перевагу теж мала УСДРП). Центральною лінією цих творів було відтворення національно-патріотичної діяльності. Вперше були зроблені спроби поставити в центр дослідження рух національної політичної думки.

В 40-80-х рр. ХХ ст. основною категорією дослідників українського руху стали представники молодшої генерації українців діаспори. Кількість публікацій скоротилася, змінився їх характер: вони здебільшого доповнювали чи уточнювали зроблене раніше, помітним явищем стали історіософський та історико-політологічний дискурси. Розробка історії окремих партій та організацій звелася до мінімуму. Найбільш змістовною виявилась тогочасна історіографія УНП. Персоналістика звузилась до кількох найвидатніших діячів. На доволі блідому тлі конкретно-історичних досліджень яскраво виділяються праці І. Лисяка-Рудницького, неперевершені з точки зору глибини історіософського осмислення суспільних процесів в Україні.

Новітня історіографія українського політичного руху (90-і рр. ХХ ст. - початок ХХІ ст.) характеризується кардинальним збільшенням кількісних параметрів та розширенням джерельної основи досліджень, зближенням і поглибленням методологічних підходів, тематичним розмаїттям.

Проблематика українського націєтворення так чи інакше зачіпається у величезній кількості праць, створених представниками різних суспільних наук. Відповідно до домінантної національної парадигми вона посідає центральне місце в загальних виданнях з історії України даного періоду. Історія українських партій широко представлена у працях, де розглядається весь спектр політичного руху на території України, а також у загальних дослідженнях з історії українського національного руху. Синтетичний підхід до вивчення українського руху доповнюється сегментарним, коли об'єктом дослідження стають окремі течії: соціалістична, ліберальна, молодіжна.

Результати вивчення українських політичних організацій ХІХ ст. були підсумовані й поглиблені А. Катренком. З-поміж партій початку ХХ ст. традиційно найпопулярнішою залишається РУП-УСДРП. В. Головченко першим у сучасній історіографії проблеми застосував „монопартійний” підхід, тобто цілісне монографічне дослідження однієї партії, ввів до наукового обігу цінні матеріали особистого архіву А. Жука. Інший варіант такого підходу продемонструвала Т. Бевз. Вона зосередила свою увагу передусім на бурхливих подіях Української революції 1917-1920 рр. та наступних років, тож сюжети про УПСР дореволюційної доби у неї мають явно вступний характер. Зовнішньо схоже побудована і змістовна праця В. Стрільця. Він розглядає всю історію УРДП як єдиний цілісний процес, присвятивши її розвитку до 1917 р. два розділи. Монографія, побудована на оригінальному фактичному матеріалі й цікавих авторських висновках, стала вагомим внеском у історіографію проблеми. Історія УНП знайшла відображення головним чином у публікаціях про її лідера М. Міхновського. А єдина спеціальна стаття взагалі ставить під сумнів її статус і значення як партії.

Окремі сторони функціонування українських партій та організацій висвітлені нерівномірно. Десятки праць, у тому числі й монографічного формату, присвячені характеристиці ідеології партій, їхнього розуміння національного питання, бачення майбутньої державності. Близькими до них є дослідження вітчизняної суспільно-політичної думки, серед яких найбільш ґрунтовною видається книга М. Кармазіної. Інші напрямки діяльності, а також організаційний стан українських об'єднань вивчені вочевидь недостатньо.

Значно зросли обсяги літератури про діячів українського руху. Вона відображає зміни, що сталися в суспільній свідомості та історіографії: розширення кола персоналій і представлених таким чином партій засвідчує утвердження плюралістичного підходу; абсолютне переважання інтересу до постаті М. Міхновського і С. Петлюри - панування державницької парадигми; небувала увага до діячів УДП-УДРП - зростаючу прихильність до ліберально-демократичних цінностей.

Залишається слабо дослідженою роль окремих суспільних верств в українському русі. Відносним винятком є інтелігенція; робляться спроби простежити зв'язок українського відродження і православної церкви (Г. Надтока, Ф. Турченко). Вивчення історії національного руху на рівні окремих регіонів чи населених пунктів щойно розпочинається, переважно у вигляді невеликих науково-популярних розвідок.

Над проблемою „українського питання” в Російській імперії плідно працюють як українські, так і російські дослідники. Заслуговує на відзнаку насичена фактичним матеріалом монографія О. Сарнацького, в якій спеціально розглядається політика і поведінка влади щодо українських партій.

Активно вивчається історіографія проблеми. Українська історична наука ХІХ - початку ХХ ст. трактується як відображення і вагомий чинник українського націєтворення (І. Колесник, В. Масненко, П. Радько), а сучасна історіографія розглядається в контексті світової історичної науки, з точки зору загального стану, проблематики та методології (Я. Грицак, Л. Зашкільняк, Г. Касьянов, В. Кравченко, В. Петровський, О. Реєнт). Спеціальні огляди історіографії українського руху здебільшого є публікацією дисертаційних досліджень чи їх фрагментів. Доволі плідними виявилися дослідження джерельної бази та теоретико-методологічних засад вивчення теми.

В цілому український рух кінця ХІХ - початку ХХ ст. має багату літературу. Разом з тим чимало питань залишаються нерозв'язаними, зберігають актуальність такі завдання, як поєднання кращих здобутків національної і закордонної історіографії, подолання псевдонаукової і псевдопатріотичної риторики. Практично відсутні регіональні дослідження, без яких важко вийти на якісно новий рівень вивчення проблеми.

У підрозділі 1.2. „Характеристика джерел” з урахуванням найбільш поширеного поділу писемних джерел на види, їхнього походження й особливостей у розрізі даної проблематики виділено чотири джерельних комплекси: документальний, літературний (література українських партій і організацій), періодична преса і мемуарно-епістолярний (джерела особового походження).

Серед джерел, покладених в основу даної роботи, найбільш об'ємним і вагомим є документальний комплекс, в якому можна виділити документи й матеріали 1) українських політичних партій і організацій, 2) державних установ, 3) неукраїнських партій та громадсько-політичних об'єднань. Пріоритетне значення має перша група, але, оскільки вона надзвичайно бідно представлена, реальну основу документального комплексу при дослідженні проблеми складали жандармські матеріали, які поєднують у собі як первинні документи (агентурні донесення, протоколи дізнань, особові справи, речові докази), так і створені на їх основі звіти, аналітичні довідки й огляди. Абсолютна більшість документального комплексу на сьогоднішній день залишається неопублікованою і зберігається в архівах. Автором опрацьовані більше 20 архівних фондів, серед яких найбільш корисними були матеріали фонду А. Жука (ф. 3807) ЦДАВО України та фондів ЦДІА України в м. Києві: губернських жандармських управлінь, розшукових пунктів і помічників начальників ГЖУ в повітах, охоронних відділень (ф. 274-276, 304-308, 320-327, 336, 1439 та ін.). Допоміжне значення мали документи з фондів місцевої адміністрації, поліції і суду Державних архівів Полтавської (ф. 138) і Харківської областей (ф. 3, 52). Велика частина цих матеріалів уперше залучена автором до наукового обігу.

Межа між документальним і літературним комплексами не зовсім чітка. Але головним є те, що за способом відображення дійсності вони належать до різних груп - актових і наративних джерел; документи безпосередньо відображають і/або регулюють процес функціонування партійних структур, тоді як література адресована в першу чергу суспільству. За змістом партійна література поділяється на програмно-теоретичну і пропагандистсько-агітаційну, за формою - на брошури й листівки. Автору відомі понад 250 листівок і на порядок менша кількість брошур, виданих українськими організаціями на Лівобережжі.

Ресурси періодичної преси щодо проблематики українського політичного руху, тим більше регіональних структур, обмежені. Це пов'язано насамперед з умовами існування руху, ставленням до нього з боку влади і суспільства, які детермінували зміст і характер публікацій. Реальну основу для написання дисертації складала українська преса Наддніпрянщини суспільно-політичного характеру, як легальна, так і нелегальна (опрацьовано понад 20 найменувань).

Важливість мемуарно-епістолярного комплексу підсилюється численними лакунами та іншими вадами решти джерел. Масштабні спогади залишили щонайменше 14 діячів, які працювали на Лівобережжі, - Д. Дорошенко, Є. Чикаленко, Ю. Коллард, М. Ковалевський та ін. Їх вдало доповнюють локальні мемуарні згадки (опрацьовано з півсотні найменувань). Можливості використання особистого листування для нашої теми невеликі через нелегальний характер діяльності українських організацій.

В цілому джерельну основу дисертаційного дослідження можна оцінити як репрезентативну і достовірну, достатню для глибокого багатопланового розкриття теми. Разом з тим вона неповна (фрагментарна), основні види джерел відзначаються істотними недоліками: жандармські матеріали - тенденційністю й некомпетентністю, мемуари й періодика - партійністю й суб'єктивізмом.

У другому розділі „Зародження регіональних структур українського політичного руху (90-і рр. ХІХ ст.)” досліджується їх виникнення, стан і роль у процесі переходу національного руху до політичного етапу.

У підрозділі 2.1. „Початок політизації українського руху. Братство тарасівців” констатується, що невдоволення аполітичним українофільством і пошук нових шляхів, ідей та організаційних форм в українському русі привели протягом 90-х рр. ХІХ ст. до виникнення ряду національних об'єднань з виразною політичною спрямованістю, першим серед яких було Братство тарасівців. Одним із основних напрямків діяльності Братства було створення місцевих відділень у різних регіонах, насамперед на Лівобережжі. Тим самим тарасівці поклали початок формуванню регіональних структур українського політичного руху. Братство поєднувало в собі риси старого громадівства і модерної конспіративної організації; будучи децентралізованим, виявило тенденцію, ще доволі слабку, до ієрархізації зв'язків між гуртками та всередині їх. Загалом воно об'єднувало, за нашими оцінками, близько 100 чол., більше половини яких діяли на Лівобережжі. Тарасівці першими в українському русі залучили до свого складу селян, існували навіть окремі селянські гуртки (при тому, що організація в цілому традиційно залишалась інтелігентською).

Тарасівці (передусім харківський гурток на чолі з І. Липою) зробили вагомий внесок у розвиток національної суспільно-політичної думки, формування ідеології українського політичного руху. Основою їхніх поглядів було визнання самобутності української нації, її права на вільне існування та пріоритетності національно-визвольної боротьби під автономістсько-федералістськими та загальнодемократичними гаслами (окремі братчики, зокрема, М. Міхновський і В. Шемет, були налаштовані більш радикально). Тарасівці першими порвали з „малоросійством” як проявом подвійної ідентичності (за П. Магочі) і стали безкомпромісними провідниками „українськості”, принципу взаємовиключних свідомостей, щиро прагнули „бути консеквентними у всьому українцями”. Вони нерідко виходили за межі суто культурницької роботи, застосовували елементи політичної пропаганди, першими з українських об'єднань вдалися до тиражування власних творів і популяризації своїх ідей через західноукраїнські видання.

Розгром харківського осередку в 1893 р. привернув увагу до українського руху з боку європейської преси і навіть деяких урядів. Проте в самому Братстві невдовзі стали відчуватись ознаки кризи. Свідченням ослаблення товариства можна вважати його входження восени 1897 р. до Загальної української організації (ЗУО), в якій воно зрештою й розчинилось.

У підрозділі 2.2. „Громади на шляху від українофільства до „політики”. Осередки Загальної української організації на Лівобережжі” відзначається, що утворення ЗУО було спробою активної частини українофілів об'єднати під одним прапором усіх свідомих українців, модернізувати діяльність громад, запобігти ослабленню і передчасній політичній диференціації національного руху. На відміну від Братства тарасівців, яке стало продуктом молодої генерації українських патріотів, „проект” ЗУО був породженням провідних діячів Київської старої громади і реалізовувався на перших порах не через залучення нових учасників, а шляхом самовизначення місцевих українофільських громад.

Організаційні елементи, якими Загальна організація відрізнялась від громадівського руху, були слабко розвиненими: автономні місцеві осередки працювали фактично на власний розсуд, а з'їзди були швидше загальним зібранням організації і координуючим, а не керівним органом. Лівобережні громади утворювали в ЗУО другий, після Києва, центр ваги. Їх утворення стало черговим кроком у формуванні регіональних структур українського політичного руху, причому не тільки кількісним, а й якісним: до процесу долучилася основна маса учасників руху, його старше, найбільш авторитетне покоління. На Лівобережжі діяли від третини до половини членів організації - в межах 50-70 осіб. ЗУО залишалася суто інтелігентським об'єднанням і репрезентувала передусім середні верстви українського суспільства.

Її діяльність ще не набула чітко вираженого політичного характеру, оскільки організація була „на переході” від культурництва до політичної діяльності і свідомо уникала ідейно-політичного самовизначення. Одне з головних своїх завдань громади вбачали у підготовці й виданні різноманітної літератури українською мовою з метою розвитку національної культури та пропагування її у суспільстві. У кінцевому підсумку все це мало працювати на формування масової національної ідентичності. Лівобережні громади доклали чимало зусиль до створення власних видавництв (Чернігів, Полтава), брали участь у видавничих проектах в інших містах і за кордоном. Щоб забезпечити можливість поширення української книги, вони намагалися впливати на земства та міські думи. Велась усна пропаганда національних ідей, причому не тільки культурницького, а й політичного змісту.

У підрозділі 2.3. „Ідейно-організаційне виокремлення молодіжної течії. Харківська Українська студентська громада” вказується, що Українські студентські громади (УСГ) виникли як реакція на початок політизації українського національного і загальноросійського студентського рухів з боку українського студентства, яке прагнуло виокремитися в обох суспільних потоках.

Наприкінці ХІХ ст. студентські громади стали другою, поряд із Загальною українською організацією, до певної міри альтернативною їй організаційною формою українського політичного руху. Як і інші українські об'єднання того часу, вони мали перехідний характер, поєднуючи завдання самоосвіти, культурної і політичної пропаганди в національному дусі. Подібно до Братства тарасівців, студентські громади виникли і діяли за відсутності керівного центру, роль неформального лідера тут теж протягом тривалого часу належала Харківській громаді, заснованій у 1897 р. За нашими оцінками, в 1897 р. вона об'єднувала до 10 студентів, у 1898-1899 рр. - в межах 20-30, у наступні роки - від 30 до 50. Усього за 8 років діяльності через неї пройшло не менше 100-150 чол. Організаційна структура громади складалась поступово; як і інші громади, вона була цілком самостійною у своїх діях. Вищого керівного органу українського студентського руху не існувало. Не мали такого значення і з'їзди студентських громад, започатковані з ініціативи Д. Антоновича.

Фундатори громади усвідомлювали, що головним завданням юнацького руху було формування національної ідентичності, згуртування й підготовка молоді до політичної боротьби, і з самого початку прагнули надати її діяльності відповідного спрямування. Їм належала визначна роль у виробленні ідеології руху. В пошуках орієнтирів вони звертались до ідейного арсеналу російських організацій, Братства тарасівців, західноукраїнських партій і об'єднань. В резолюціях з'їздів УСГ, які мали програмне значення для студентського руху, виражена орієнтація на його політичний характер за європейським взірцем, боротьбу проти „винародовлення” та „національно-політичного рабства”. Студентська громада спромоглася завести зв'язки й розгорнути національну пропаганду в багатьох населених пунктах Лівобережжя (найбільше на Полтавщині). Так формувалася своєрідна регіональна інфраструктура українського руху, що складалася з громади (ядра) і розгалуженої периферії гуртків симпатиків. Вона не може бути цілком зарахована до політичного руху, але була його найближчим резервом з готовими вертикальними зв'язками.

Таким чином, у 90-і рр. ХІХ ст. було покладено початок формуванню регіональних структур українського політичного руху, з яких, власне, він і зародився. Їх мережа в той час була ще дуже слабкою і нестабільною. Вдалося встановити діяльність 13 осередків українських політичних організацій (8 - Братства тарасівців, 4 - ЗУО, 1 - УСГ) у 8 повітах Лівобережжя (у кожному п'ятому), з них 5 на Полтавщині, 2 на Чернігівщині, 1 на Харківщині.

У третьому розділі „Становлення партійних структур українського політичного руху на Лівобережжі в 1900-1904 рр.” висвітлюється процес переходу до партійної форми організації національного руху, початковий етап партійного будівництва на регіональному рівні.

У підрозділі 3.1. „Лівобережні осередки Революційної української партії в процесі її створення і розвитку” відтворено їхнє становлення та роль у формуванні РУП. Процес зародження РУП тривалий час протікав виключно в Харкові і Полтаві. Тут у 1899 р. виникла ідея початкового творення її на основі студентських громад. Номінально партія була заснована 29 січня 1900 р. в Харкові, реально партійне будівництво, як цілеспрямоване формування мережі партійних організацій і груп на чолі з „вільними громадами”, розгорнулося після Першої конференції РУП (червень 1901 р., Полтава). Вихідці з Лівобережжя складали основу провідних партійних осередків і поза межами регіону. Згідно з рішеннями І з'їзду РУП (грудень 1902 р.) були сформовані партійні комітети, почалось вибудовування організаційної ієрархії. 1903-1904 рр. для регіональних партійних структур були позначені, з одного боку, розширенням географії діяльності, зростанням чисельності й удосконаленням організаційної побудови, а з іншого - низкою провалів, які призвели до руйнування місцевих організацій.

Лівобережні осередки утворювали організаційну основу партії: тут діяли чотири „вільні громади” з шести, партійні організації і групи виявлені в 17 повітах із 41, у тому числі в 15 містах і містечках та 14 селах. Але дійсно густою ця мережа була тільки на Полтавщині, де вона охоплювала 12 повітів з 15. Це була єдина в Україні губернія з двома „вільними громадами”. Очевидно, вирішальне значення мали етносоціальний склад населення губернії (найвищий відсоток українців, висока питома вага козацтва та малоземельного селянства) та перехресні впливи чотирьох „вільних громад” - двох місцевих, Київської і Харківської, котрі значною мірою складалися з вихідців із Полтавщини.

Основні напрямки діяльності організацій РУП були традиційними для тогочасних нелегальних партій: організаційна, літературно-видавнича, агітаційно-пропагандистська, причому з часом пріоритети змінювались. У 1900-1901 рр. головним завданням було заснування місцевих організацій, і робота велась переважно в студентсько-учнівському середовищі. У другій половині 1901 р. - першій половині 1902 р. партійні структури розростались ушир, з'явилися „вільні громади”, в ряді випадків (головним чином на Полтавщині) їхні зусилля спрямовувались на підготовку аграрних виступів. У наступний відрізок часу організації й групи РУП укорінились у багатьох повітових центрах, містечках і селах Лівобережжя і зосереджували свою увагу передусім на сільськогосподарських робітниках, організації серед них страйкового руху. З 1904 р. розгорнулася цілеспрямована робота серед міського пролетаріату. Кожен етап супроводжувався істотними змінами в ідеології (націонал-революціонаризм - соціалізм - соціал-демократизм), визначенні соціальної бази, суспільно-політичних орієнтирів, підходів до національного питання.

Одним із головних засобів практичної діяльності була нелегальна література, яка вперше стала тиражуватись у масових обсягах. Потрібно підкреслити, що до 1902 р. видання РУП були виключно результатом зусиль партійців Лівобережжя. Всього ж вони випустили більше ста листівок, які в поєднанні з виданнями центральних органів стали потужною базою для роботи серед населення. За змістом переважала суспільно-політична література (49% лівобережних видань), за нею йде соціально-економічна (21%) і програмно-популяризаторська (17%), в той час як частка національно-визвольної тематики становила близько 9%. Видання РУП дійшли більше ніж до ? повітів, сотень населених пунктів Лівобережжя.

У підрозділі 3.2. „Громади ЗУО в умовах її трансформації в політичну партію” наголошується, що боротьба між застарілими традиціями громадівства й потребою виходу на модерний ідейно-організаційний рівень політичної партії тривала в організації практично до Першої російської революції. Прогрес був найменш помітним у організаційному будівництві, тому місцеві структури практично не зазнали змін. Якісно не змінилась і діяльність громад, її основу становили традиційні напрямки та форми.

Як і раніше, члени ЗУО намагались інформувати громадськість і владу про становище українського народу, потребу запровадження української мови у сферу освіти та культури тощо. Діяльність організації стала одним із чинників, які обумовили обговорення питання про скасування обмежень української мови на урядовому рівні у грудні 1904 р. Важливою ділянкою роботи залишались українознавчі дослідження, літературна творчість. Безпосередньо з політикою не пов'язані, вони створювали необхідне підґрунтя для вироблення наукових поглядів на українське суспільство, а згодом - власної ідеології, слугували підвалиною для націєтворення, як формування цілісної національної культури, від успіху чи неуспіху якого значною мірою залежала доля протистояння двох взаємовиключних проектів - „українського” і так званої „великої російської нації”. Джерела засвідчують прагнення письменників - членів організації зробити літературу знаряддям освіти й виховання мас, всебічно відобразити життя нації, піднести національну культуру до європейського рівня. На початку століття у громадах точилася дискусія про суспільну роль, зміст і перспективи української літератури. Громадівці підготували й видали низку літературних альманахів, подавали до російської адміністрації прохання про видання часописів українською мовою, проте всі вони були відхилені. Вперше в українському русі об'єктом спеціальної уваги й політики громад ЗУО стали органи місцевого самоврядування та кооперації. Всеорганізаційний характер мали заходи щодо відзначення шевченківських роковин та ювілейних дат корифеїв української культури, серед яких найяскравішою подією стало відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві (1903 р.).