Регіональні структури українського політичного руху: становлення і діяльність, 90-і рр. ХІХ ст. – лютий 1917 р. (на матеріалі Лівобережжя)

Практична діяльність ЗУО, сама по собі досить плідна і безумовно корисна, все ж не задовольняла її найбільш активних діячів. Недостатні масштаби та переважно культурницький зміст роботи не дозволяли сподіватися на помітний прогрес у досягненні основних завдань національного руху. Утворення перших українських партій не тільки перекреслило можливість його консолідації, а й поставило під сумнів перспективи організації навіть у середовищі національної інтелігенції. Все це вимагало від ЗУО перебудови всієї роботи, в кінцевому підсумку - трансформації у політичну партію. Через інерцію культурництва і громадівства вона протікала повільно й не безконфліктно, і лише підтримка місцевих громад дала можливість довести її до кінця. Особливо активною була Чернігівська громада, виправдовуючи репутацію найбільш радикальної в ЗУО. Від її імені І. Шраг на з'їзді 1902 р. поставив питання про необхідність „ступити виразно на політичний шлях, виробивши відповідну програму”. Її підготовка у громадах тривала два роки, і лише восени 1904 р. на основі ЗУО була створена Українська демократична партія (УДП).

У підрозділі 3.3. „Виникнення і початок діяльності Української народної партії” вказується, що створення УНП та її діяльність до 1905 р. пов'язані виключно з Лівобережжям. Тому вона в цілому розглядається як своєрідна складова регіональних структур українського політичного руху. Її виникнення стало відповіддю праворадикальних діячів українського руху на відхід РУП від націоналістичних гасел. УНП була створена навесні 1902 р. М. Міхновським з групи своїх однодумців, серед яких були й кілька вихідців з РУП. Центром і основою партії була харківська група, яка об'єднувала не менше 30-50% її членів. Групи УНП існували в Лубнах і, можливо, Прилуках. Чисельність партії оцінюється в кількадесят осіб. По суті УНП була невеликою таємною політичною організацією з мінімальною кількістю місцевих груп.

Через нечисленність УНП її практичні дії були, як правило, локальними й малоефективними. Важко назвати хоча б один напрям партійної роботи, який би мав помітний резонанс. Зв'язок з суспільством був слабким: брошур і відозв УНП було не більше десятка, і відомо всього кілька фактів їх поширення на Лівобережжі. З політичних акцій, спланованих партією, можна назвати лише підготовку загальноукраїнської резолюції протесту проти російсько-японської війни. Поза цим громадське звучання мали виступи членів партії на захист української мови, яким був притаманний демонстративний і загострений характер (найбільш яскравий приклад - демарш М. Міхновського на відкритті пам'ятника І. Котляревському).

Щоб мати змогу пропагувати власні ідеї, УНП намагалася використати можливості інших українських об'єднань (ЗУО, УСГ) та створюваних з цією метою „асоційованих”, номінально до партії не причетних організацій. На початку 1903 р. в Харкові під керівництвом М. Міхновського була зроблена спроба створити Українську партію соціалістичну (УПС), яка мала стати своєрідною негласною філією УНП з більш популярними гаслами. Була вироблена програма УПС, але цим діяльність нової партії і обмежилась. Ще однією структурою УНП, формально з партією не пов'язаною, була група „Оборона України”. Всупереч численним історіографічним версіям, вважаємо, що вона створювалася спеціально для однієї акції - висадження в повітря пам'ятника О. Пушкіну в Харкові в 1904 р.

Загалом формування УНП протікало складно і не досягло успіху, виявивши як незадовільну діяльність її лідерів у цьому напрямку, так і нечисленність прихильників націоналістичної ідеології. Разом з тим партія єдина в ті роки неухильно відстоювала курс на незалежність України, протистояла захопленню соціалістичними доктринами й занедбанню національного питання лівими партіями та ігноруванню безпосередньої політичної боротьби лібералами.

В цілому протягом 1900-1904 рр. на Лівобережжі склалася постійно діюча мережа українських осередків. Регіональні структури українського політичного руху існували в 18 повітах з 41 (44%), а на Полтавщині - у 12 з 15 (80%). Вони складалися щонайменше з 30 організацій і груп трьох партій. Основу їх утворювали осередки РУП. Це стало наслідком як соціального спрямування роботи партії, яке знаходило найбільший відгук серед трудящих мас, так і наполегливого організаційного будівництва, якого не було в інших партіях.

У четвертому розділі „Регіональні структури українського політичного руху в революції 1905-1907 рр.” досліджується їх стан і динаміка, реакція на революційні події та вплив політичної ситуації на їх розвиток.

У підрозділі 4.1. „Організаційний розвиток і революційна робота лівобережних осередків РУП-УСДРП” головна увага звертається на кількісну і якісну динаміку стану та діяльності партійних організацій. Відзначається, що зазнали змін функції і структура „вільних громад”, основою партії стали місцеві організації (як правило, на повітовому рівні), які об'єднувалися в автономні крайові організації на чолі з відповідними комітетами (на Лівобережжі їх було чотири, за районами „вільних громад”). Реконструкція структури „вільних громад” та крайових комітетів засвідчує її значне розростання й ускладнення, зосередження на міській роботі і керівництві повітовими комітетами. Останні в роки революції існували в 19 повітах (12 - Полтавщини, 6 - Чернігівщини, 1 - Харківщини), що становить майже половину (46%) їх загальної кількості.

Новим явищем в українському русі стала диференціація місцевих організацій, груп і гуртків за соціальною ознакою. Особливого значення надавалось зміцненню пролетарського прошарку. Робітничі організації існували в 10 повітах, у них налічувалось близько 800-900 робітників (головним чином міських). Вони все частіше піднімались у партійній ієрархії, ослаблюючи монопольне становище інтелігенції. Виявлено 15 сільських організацій і окремих груп, 9 з яких припадає на Полтавщину і 6 - на Чернігівщину (всього вони існували принаймні в 45 селах 16 повітів). Сумарну чисельність членів РУП у селах Лівобережжя можна наближено оцінити в 700-1000 чол. Інтелігенція (можна говорити щонайменше про 800-900 партійних інтелігентів) була представлена в партії як на вищому й середньому рівнях, складаючи абсолютну більшість її активу, так і на низовому, утворюючи окремі організації і групи. Сумарно на Лівобережжі було близько 2,5 тис. членів РУП-УСДРП. Ці дані дають змогу критично оцінити дані ЦК УСДРП про чисельність партії („трохи більше” 3000 осіб). У будь-якому разі, основна маса партійців була зосереджена на Лівобережжі. Вагомим чинником зміцнення регіональних структур РУП-УСДРП були горизонтальні й вертикальні зв'язки, котрі стали значно регулярнішими й інтенсивнішими. Зросла роль ЦК, помітну роль стали відігравати партійні „професіонали”.

У розвитку партійних структур майже до кінця 1905 р. мала місце висхідна тенденція, попри те, що процес їх зміцнення гальмувався тривалою внутрішньопартійною боротьбою, пов'язаною з утворенням „Спілки” і „обласництвом”. Зміна суспільних настроїв, наступ реакції, що стали помітними в багатьох повітових містах вже наприкінці 1905 р., призвели до тимчасового згортання активності організацій, розвалу деяких із них. Але й у 1906 р. лівобережні структури УСДРП залишалися цілком дієздатними. Полтавський крайовий комітет у 1906-1907 рр. був найважливішим після ЦК осередком життя партії.

Робота партійних організацій стала істотно масштабнішою і результативнішою. Значно зросли обсяги видання й поширення літератури. Нами виявлено 134 відозви РУП-УСДРП, які поширювались на Лівобережжі. Абсолютна їх більшість (110) випущена місцевими організаціями; пересічно це 44 на рік, що приблизно втричі перевищує дореволюційний показник. Про істотне поліпшення літературно-видавничої діяльності на місцях свідчить і розростання її „вшир”: листівки випускались у 14 населених пунктах краю. Переважну більшість (78%) складали листівки політичного змісту, натомість українській проблематиці не було присвячено жодної. Національний характер партії зберігався тільки в мові відозв: 103 із 123 були виконані українською мовою. Видання РУП-УСДРП проникли в усі повіти Полтавщини і абсолютну більшість повітів Харківщини (82%) та Чернігівщини (73%). Вперше агітацію стали вести на багатолюдних зібраннях - мітингах (вічах), „біржах” і „масовках”.

Пріоритетною вважалась робота серед міського пролетаріату. Проте надійно закріпитись у російськомовному міському середовищі організації РУП-УСДРП не змогли. Вони посідали чільні позиції лише в тих невеликих містах, де й раніше користувалися впливом чи не зустрічали сильної конкуренції, а в інших випадках залишалися політичними аутсайдерами. Найбільш масштабною залишалася робота серед селянства, причому значна її частина виконувалася самими селянами. Практично всі комітети вели партійну роботу в армії, проте її масштаби і результати були незначними. До роботи серед інтелігенції партія значною мірою втратила інтерес. В інших напрямках практичної діяльності - виборах до Державної Думи, організації страйкового руху, збройних виступах тощо - за окремими винятками, досягти помітних здобутків не вдалося, попри прикладені великі зусилля.

У підрозділі 4.2. „Формування та діяльність місцевих організацій УДП-УДРП” констатується, що їх творення в 1905 р. протікало повільно, гальмувалося інертним ставленням громад, відокремленням УРП, відходом тих, для кого членство у нелегальній партії було неприйнятним. На Лівобережжі партія була помітно представлена (хоча б на рівні невеликих груп чи окремих діячів) тільки в Полтавській губернії (принаймні в 10 повітах); на Чернігівщині її діяльність обмежувалась кількома населеними пунктами в 3-4 повітах, а на Харківщині - губернським містом. Полтавська громада у червні 1906 р. опублікувала „Проект заснування українських громад” - план створення ієрархічної партійної структури. Але в підсумку була проведена тільки реорганізація існуючих громад у губернських містах. Формування повітових комітетів УДРП, не кажучи вже про сільські громади, зупинилось на півдорозі. Загальну чисельність членів УДРП на Лівобережжі можна орієнтовно оцінити в 150-200 осіб.

Політичні події 1905 р. активна частина українських лібералів зустріла з піднесенням, розцінивши їх як вищу точку визвольного руху в Росії, початок переходу країни до конституційного ладу. Громади партії брали активну участь у акціях загальноросійського визвольного руху. Головним пунктом їхньої роботи було відстоювання права народу на вільне користування рідною мовою. Протягом 1905 р. тривала кампанія громадського тиску на уряд з тим, щоб схилити його до скасування антиукраїнських актів 1863 і 1876 рр. Громади активно впливали на наукові установи, які за дорученням уряду вивчали питання про скасування цих актів. Серед працівників освіти, земств, інших інституцій членами громад укорінювалась ідея про застосування рідної мови в цих установах.

Слабкі зв'язки з населенням, несхильність до масової нелегальної роботи, притаманні організаціям УДП-УДРП, спонукали їх робити ставку насамперед на легальну періодику. Не випадково перші легальні україномовні газети на Наддніпрянщині - „Хлібороб” і „Рідний край” - з'явилися заходами лівобережних громад партії. Натомість виданням брошур і листівок вони займалися в незначних масштабах, головним чином у 1905 р. (виявлено 11 відозв). В активізації національно-культурної роботи великого значення надавалося „Просвітам”, проте розгорнути їх мережу не вдалося через опір царської адміністрації.

1905-1907 рр. були єдиним періодом, коли українські ліберали цілеспрямовано працювали серед селян. Наголос робився на залучення їх до селянських спілок і надання останнім національного характеру. Найбільш ґрунтовно займалася справами спілок Полтавська громада. Окрім видання спеціальної літератури, вона розробила статут селянської спілки і поширювала його по всій Україні. Важливу роль відіграли „Хлібороб” і „Рідний край”, які опублікували десятки відповідних матеріалів.

Центральне місце в політичній діяльності громад УДРП посідали думські виборчі кампанії. На виборах вони виступали, як правило, у блоці з кадетами та єврейськими центристськими партіями. Ключовими пунктами передвиборної агітації були автономія України і аграрне питання. Попри зловживання і тиск з боку влади, протидію підтримуваних нею правих, до І та ІІ Думи вдалося провести групу прихильників партії, які стали основою Українських думських громад. Наступ реакції громади УДРП відчули передусім як погіршення умов для легальної діяльності, тиск і переслідування з боку владних структур і чорносотенців. Цього для слабкої партії виявилось достатньо, щоб каталізувати дію негативних внутрішніх чинників, які зрештою виявились для неї руйнівними.

У підрозділі 4.3. „УНП в умовах революції” вказується, що діяльність УНП була підпорядкована таким цілям: вибудувати свою, суто національну лінію в революції; встановити зв'язок з широкими масами і сформувати потужну партію; скористатись новими реаліями для розширення і поглиблення партійної роботи. Першим кроком у цьому напрямку мало стати масове тиражування і розповсюдження літератури. Проте вдалося лише започаткувати українську націоналістичну періодику, надто недовговічну („Самостійна Україна” і „Слобожанщина”); з УНП були пов'язані газети „Хлібороб” і „Запорожже”.

В цих виданнях та програмі УНП (1906 р.) знайшли відображення основні напрямки розробки партійної ідеології: поглиблення і обґрунтування самостійницького курсу, зокрема, визначення основ майбутньої Української держави у проекті Конституції; відхід від відвертої ксенофобії і пропаганди побутового націоналізму; визнання актуальності демократичних інститутів та боротьби за їх запровадження; декларування прихильності до соціалістичного ідеалу. Істотні зміни в ідеології були відповіддю на виклик часу і настрої населення. Але її основи залишились незмінними: визначальність національного чинника, пріоритетність національного визволення, міжнаціональна боротьба як рушійна сила суспільних відносин, самостійна Україна як стратегічна мета.

Процес адаптації до нових умов діяльності, зміни в ідеології УНП спричинили пошук відповідних організаційних форм. У 1905 р. в партії оформилась група „автономістів”, які вважали за необхідне замінити проблемне гасло „Самостійна Україна” пунктом про автономію України і створити національну правоцентристську коаліцію. Є свідчення про формування партією власних чи асоційованих структур серед селянства (Українська селянська партія), пролетаріату (робітнича організація в Харкові), учнівської молоді („Академічне товариство „Січ Самостійна Україна””). Важливою віхою в організаційному становленні партії мав стати її І з'їзд, який відбувся у Харкові наприкінці весни чи влітку 1907 р. Він прийняв партійну програму, резолюцію про автономію України та інші, проте часу для їх реалізації вже не залишалось.

Діяльність, спрямована на зміцнення позицій у суспільстві й національному таборі, забирала у партії мало не всі сили. Поза цим УНП прилучилась до боротьби за скасування обмежень українського друкованого слова, організувавши в листопаді 1905 р. подання адресованих прем'єр-міністру С. Вітте колективних петицій від харків'ян. У виборах до Державної Думи вона була практично непомітною. Окремі члени партії брали участь у революційних виступах.

Відмова УНП від тактики вичікування, пошук союзників серед різних верств населення сприяли деякому підвищенню її популярності, розширенню кількісного складу і соціальної структури. Проте в цілому спроба УНП вийти на рівень вагомої політичної сили, потужної партії виявилась невдалою.

У підрозділі 4.4. „Становлення „українсько-есерівської” течії. Гуртки УПСР на Лівобережжі” підкреслюється, що одним із помітних проявів поглиблення та диференціації українського руху в роки революції було організаційне виокремлення соціал-революційної течії, яке зрештою призвело до проголошення УПСР у 1907 р. Як політична організація УПСР у ті роки ще перебувала на стадії формування. Те саме можна сказати і про її регіональні структури.

Організаційну основу цього процесу становили гуртки, котрі започаткували його ще в 1903-1904 рр. (О. Мицюка в Золотоніському повіті, М. Шаповала в Чугуєві). У роки революції до них приєднались або наблизились нові групи різного походження, з неоднаковим ідейно-організаційним статусом, майже невловимі для ідентифікації: нечисленні представники національно свідомої інтелігенції, які під впливом селянської боротьби саме з нею пов'язували визвольні перспективи; селянські групи РУП, котрі з різних причин відійшли від неї; стихійні селянські гуртки без певної політичної орієнтації; окремі члени й гуртки російських есерів, що виявляли схильність до національного забарвлення своєї діяльності. Вони об'єднували тих, кого не влаштовувала жодна з існуючих течій українського руху, хто прагнув поєднати революційність, як єдино можливий спосіб розв'язання українських проблем; націоналізм, як запоруку забезпечення інтересів українців; опору на селянство, як основу української нації, її найбільш активний протестний елемент. Ці групи перебували на різній стадії наближення до УПСР: одні взяли участь у її формуванні, інші співробітничали, висловлювали свою підтримку чи прихильність, треті залишались потенційним резервом.

Разом вони утворювали в суспільному русі того періоду явище, котре, на нашу думку, доцільно визначити як „українсько-есерівська течія”. При цьому навіть цілісної „українсько-есерівської” ідеологічної системи, хоча б у загальних рисах, не існувало. Кожен гурток мав свої (достатньо обмежені навіть кількісно) орієнтири, котрі лише частково співпадали з позицією інших гуртків. Ця подібність була наслідком не формування загальнопартійної платформи, а спільних умов і завдань діяльності та ідеологічних впливів. Погляди українських есерів не були цілісними ще й у тому відношенні, що вони були комбінацією ідей, запозичених у РУП, УНП, УРП, російських есерів, причому її елементи у різних гуртках були неоднаковими. Ідейно невиразна, організаційно несформована, „українсько-есерівська течія” була лише зародком майбутньої партії, який не встиг трансформуватись у справжній політичний організм. З'їзд 1907 р. міг стати визначальною віхою на цьому шляху, проте він відбувся вже в умовах реакції і став подією символічною, але по суті майже безрезультатною.

Загалом у роки революції регіональні структури українського політичного руху функціонували у 24 повітах Лівобережжя - на третину більше, ніж у попередній період. Вони об'єднували 51 організацію українських партій, проти 30 в попередні роки. Цей приріст (70%) був отриманий головним чином завдяки РУП-УСДРП і УПСР (по 9 організацій). Тим самим підтверджуються як популярність ліворадикальної ідеології та вагомість соціально-політичної складової суспільних процесів у той час, так і організаційна пасивність УДП-УДРП і УНП. Загальну чисельність членів українських партій на Лівобережжі можна оцінити приблизно в 3-3,5 тис.; кількість симпатиків мала б вимірюватися десятками тисяч.

У п'ятому розділі „Регіональні структури українського політичного руху в міжреволюційний період (середина 1907 р. - лютий 1917 р.)” проаналізовано вплив нових політичних умов на розвиток регіональних структур, їх організаційний стан і практичну діяльність.

У підрозділі 5.1. „Організаційний стан регіональних осередків УСДРП” відзначається, що загальна тенденція їхнього розвитку в міжреволюційний період, причому на всіх хронологічних відрізках, була низхідною. На основі виявлення існуючих місцевих осередків та з'ясування їхнього стану визначено чотири рівні організаційного життя - 1) „латентний” (пасивний), активності у межах 2) самої організації чи 3) партії, 4) повної (всебічної) активності.

У другій половині 1907 р. з чотирьох крайових комітетів Лівобережжя існував лише Полтавський, а кількість повітових організацій скоротилась до 13. Перевірку новими, значно складнішими умовами не витримали молоді організації, які не встигли укорінитись у місцевому суспільстві. Ослаблення регіональних структур УСДРП відбувалось і в соціальному плані. Значно скоротилося робітниче представництво в партії: число робітничих організацій зменшилось у 1907 р. з 10 до 4-5, а в 1909 р. не залишилося жодної. Найменш життєздатними виявилися сільські осередки: вже на кінець 1907 р. з 10 відомих сільських організацій діяла тільки одна. Рівень присутності УСДРП на селі понизився до груп, гуртків, окремих партійців. Але в основному регіональні структури УСДРП у 1907 р. вдалося зберегти. І хоч їхня кількість і активність помітно поступалися показникам 1905-1906 рр., вони все ж перевищували дореволюційні параметри.

Та вже в 1908 р. чисельність організацій, які можна віднести до вищого, четвертого рівня, скоротилася приблизно вчетверо. Боротьба за збереження чи відновлення партії в 1909-1910 рр. дещо пригальмувала руйнівні процеси, проте не досягла бажаного результату. В цілому протягом 1908-1910 рр. в активній фазі перебували 9-10 лівобережних організацій. Особливо помітне скорочення групи четвертого рівня свідчить про фактичне припинення партійного впливу на суспільство, а переважання організацій другого рівня дає підстави твердити про втрату організаційної єдності УСДРП.

У подальшому партійне життя завмирає все більше. Якщо стосовно 1908-1910 рр. ще можна говорити про регулярні прояви активності організацій УСДРП, то в наступний період вони стають рідкісним винятком. Протягом 1911-1914 рр. (до Першої світової війни) заявляли про себе, і то час від часу або взагалі одноразово, 8 лівобережних організацій УСДРП (1911 р. - 7, 1912 р. - 3, 1913 р. - 2, 1914 р. - жодна). Низькі загальні показники та регресивна динаміка переконливо засвідчують, що партійні структури в регіоні перебували у стані занепаду, вже до світової війни було зруйновано організаційну структуру не тільки УСДРП у цілому, а й усіх місцевих осередків. А в роки війни з усіх лівобережних організацій спромоглася проявити себе тільки Харківська.

З іншого боку, УСДРП протягом усього десятиліття зберігала свою присутність на Лівобережжі. Рівень і характер її присутності змінювались: у другій половині 1907 р. це була активна діяльність більшості організацій (загальний індекс 3,5 - між рівнями 3 і 4); у 1908-1910 головним чином велася боротьба за виживання і збереження партійних структур (індекс 2); 1912-1916 рр. - відсутність, за рідкісними винятками, проявів партійного життя (індекс 0,5 - між нульовим і першим рівнями); з перехідним 1911 р. (індекс 1,5 - між рівнями 1 і 2).

У підрозділі 5.2. „Організації і гуртки українських есерів: динаміка розвитку” визначено, що 1907 р. став переломним у процесі організаційного становлення соціал-революційної течії в українському русі. У першій половині року її розвиток досяг найвищої точки, якою можна вважати установчий з'їзд УПСР. Натомість друга половина року позначена суто негативними явищами: розгромом партійного центру й еміграцією лідерів, арештами активістів і згортанням місцевих осередків. Швидке і глибоке руйнування партійної організації багато в чому було зумовлене відставанням українсько-есерівської течії у розвитку, її запізнілим виходом на політичну арену.

Починаючи з 1911 р., можна говорити про певну висхідну тенденцію в розвитку УПСР, що виявилась у пожвавленні внутрішньопартійного життя, виникненні нових гуртків, активізації їхньої роботи. Регіональним партійним центром на Лівобережжі, поряд з Харковом, став Глухівський повіт, де навколо М. Шаповала зібралася група помітних діячів УПСР (О. Мицюк, В. Коряк, Г. Одинець, А. Товкачевський та інші), була проведена партійна нарада. Здійснювалися заходи, спрямовані на створення цілісного партійного організму, посилення ролі УПСР у визвольному русі.

Початок Першої світової війни загальмував процес становлення УПСР. Активізація партії, радикальні, в тому числі самостійницькі гасла, зв'язок із закордонним центром і Союзом визволення України робили її в очах влади важливим об'єктом боротьби з „мазепинством”. Умови діяльності значно погіршились, тож закономірно, що слабкі периферійні групи мусили її згорнути. Натомість зросло значення провідних осередків - Глухівського і Харківського. Взагалі на Лівобережжі українські есери в 1914-1916 рр. були найпомітніші саме в Харкові, серед місцевого студентства. Це не було випадковістю: зустрівшись із тотальним переслідуванням, партія спрямувала організаційні зусилля не на творення власних осередків, а на посилення своєї присутності в позапартійних структурах, приділяючи найбільше уваги інтелігентній молоді, серед якої легше було знайти відгук. Вони активно працювали в рамках ТУП, співробітничали з УСДРП (робилися кроки до об'єднання двох партій) та російськими есерами.

У підрозділі 5.3. „Занепад УДРП. Формування структур Товариства українських поступовців” відзначається, що УДРП як партія перестала існувати в 1907 р., ознаками чого були надмірне ослаблення організаційної єдності та втрата місцевими громадами ознак партійних організацій. Деградація партії мала під собою перш за все психологічне підґрунтя - характерні для всієї опозиційної інтелігенції розгубленість і зневіра, викликані поразкою революції та наступом реакції, страх перед репресіями чи ризиком для особистого становища. Психологічний чинник накладався на організаційну кризу, котра полягала в неспроможності адаптувати до жорстких вимог конспірації надто слабку і рихлу організаційну структуру. У вересні 1908 р. було вирішено трансформувати УДРП у Товариство українських поступовців - широке громадсько-політичне об'єднання, що складалося з прихильників певного політичного курсу незалежно від партійної приналежності.

Функціонування Товариства було нерозривно пов'язане з об'єднаннями й окремими людьми, які формально до нього не належали. Громади ТУП утворювали верхній - політичний і конспіративний - рівень комплексу, який можна назвати національно-демократичною (ліберальною) течією в українському русі. Його утворювали також легальні національно-культурні установи, представники й прихильники Товариства в політичних партіях та громадських закладах, численні симпатики, які більш чи менш активно й регулярно виявляли підтримку українським акціям. Комунікативну функцію між громадами й населенням у багатьох випадках виконували кооперативні та земські установи.

Відсутність відомостей про організаційну побудову Товариства, розмитість контурів та специфічний, переважно культурницький, зміст діяльності громад унеможливлюють реконструкцію їхньої мережі (вдалося виявити всього 7 громад). У зв'язку з цим вводиться поняття „протогромад” - об'єднань з невідомим формальним статусом, за характером діяльності і зв'язками близьких або приналежних до ТУП (тобто серед них були і справжні громади). З урахуванням цього можна зробити висновок, що вплив Товариства зберігався практично у всіх повітах Лівобережжя, де раніше діяла УДРП, але організаційний рівень присутності ТУП був істотно нижчим: кількість повноцінних громад скоротилася, переважали так звані „протогромади”. Була створена розгалужена регіональна система організаційних структур, зв'язків і впливів, яка виявила свою життєвість, здатність функціонувати в умовах тотального переслідування українства, дала можливість порівняно невеликому і організаційно слабкому Товариству реалізовувати свої плани, зберігати вплив на суспільне життя.

У підрозділі 5.4. „Занепад Української народної партії” констатується, що вона фактично припинила існування як політична організація. Причиною такого стану були не так владні репресії, як слабкість самої партії. Організаційна мережа УНП була майже повністю зруйнована. На Лівобережжі був помітний лише партійний осередок у Харкові. Лубенська група теж збереглась, але в законсервованому стані. В окремих населених пунктах краю була відмічена лише присутність (рідше діяльність) поодиноких членів УНП.

Можливо, безвідрадний стан партії був однією з причин, що спонукали М. Міхновського вдатися до формування у Харкові „протогромади” ТУП. Незалежно від суб'єктивних мотивів, цей бік його діяльності сприяв збереженню й реанімуванню українського руху в місті. За деякими даними, в УНП стався розкол, причому М. Міхновський нібито вийшов з партії. Але незаперечним є той факт, що спільна ідейна платформа зберігалась, радикально відрізняючи діячів партії від представників інших течій українського руху. Тому доцільно говорити про УНП як цілісність - якщо не організаційну, то принаймні ідейну.

Єдиним відомим заходом щодо відновлення мережі осередків та організаційної єдності УНП було видання харківського тижневика „Сніп” (1912 р.). Не виключено, що під його впливом деякі партійні групи ожили, завдяки чому стало можливим проведення у 1913 р. з'їзду УНП, відновлення ЦК та видання від його імені „Універсалу до народу українського усієї Соборної України”. Проте проблема в тім, що крім згадки в „Універсалі”, про з'їзд і ЦК нічого не відомо, як немає й підтверджень активізації місцевих груп УНП. З початком Першої світової війни Харківська організація виявилась ослабленою й обезголовленою, оскільки місто мусила залишити група її чільних діячів (М. Міхновський, М. Біленький, Є. Любарський-Письменний). Після цього ні вона, ні партія в цілому не фігурують у джерелах як суб'єкти політичного життя.

У підрозділі 5.5. „Молодіжні політичні організації на Лівобережжі” зазначено, що молодіжний рух протягом міжреволюційного періоду здійснив помітну еволюцію. Занепад політичних партій стимулював його самостійність, а нещадні утиски національного життя з боку влади - радикалізм. У роки Першої світової війни він вийшов на якісно новий етап розвитку. З'явились юнацькі організації з політичним спрямуванням, ідеологія яких не співпадала з ідеологією жодної партії, відрізнялася своєрідністю і строкатістю. Завдяки значному зростанню чисельності, організованості, свідомості й активності учасників вони стали окремою складовою українського політичного руху.

Найбільшим організаційним об'єднанням української молоді була Юнацька спілка Лівобережної України, створена у квітні 1915 р. у Харкові на конференції юнацьких гуртків. Її філії діяли щонайменше в 15-16 повітах Лівобережжя (Полтавщина - 5, Харківщина - 8, Чернігівщина - 2-3) і налічували орієнтовно 700-800 членів. Доволі швидко спілка поширилася й на інші регіони України, Східну Слобожанщину та Область війська Донського, мала відділення в Москві і досягла чисельності понад 1000 членів. На той час це було найчисленніше українське громадсько-політичне об'єднання з найбільш розгалуженою організаційною периферією. Механізм функціонування спілки перебував у стадії формування. Цілковитого злиття її лівобережної частини з рештою відділень не сталось, і вона фактично діяла як федеративне об'єднання лівобережного ядра та громад у інших регіонах. Ідеологічні проблеми Юнацької спілки були пов'язані головним чином із протиріччям між її універсальним характером та соціалістичним курсом більшості й передусім керівництва. Лівобережжя було територіальним ядром молодіжного руху, мережа якого охоплювала тут 40% повітів. Завдяки молоді істотно розширилась географія національного руху, вперше охопивши більшість повітів Слобожанщини.

У підрозділі 5.6. „Практична діяльність регіональних структур українського політичного руху” відзначається, що її зміст і результати зумовлювалися станом українських організацій та загальними умовами, тож результати закономірно були мінімальними. У другій половині 1907 р. ще вдавалося, хоча й у значно менших обсягах, постійно підтримувати присутність національно-визвольної ідеології у суспільній свідомості через легальні й нелегальні видання, культурно-просвітницькі установи тощо, продовжувати цілеспрямоване політичне виховання у пропагандистських гуртках, на „біржах” та „масовках”. У 1908 - першій половині 1914 рр. політична пропаганда й література стають рідкісним винятком: відомо 14 видань регіональних структур, пересічно 2,2 на рік. Пожвавлення національно-визвольного руху в роки Першої світової війни знайшло відображення в літературі: 44 видання, пересічно 17,6 на рік. Загалом ідеологічна робота була епізодичною, зв'язок з населенням, а отже, і вплив на нього здебільшого були втрачені.

Відповідно незначними були параметри й результати політичних акцій. Епізодичність і неефективність політичної діяльності спонукала українські організації спрямовувати свою енергію на легальні інституції, перш за все національно-культурні та кооперативні. Як і на межі ХІХ-ХХ ст., українські організації намагалися скористатись кожним виявом культурного життя, щоб заявити про власну національну гідність, висловити протест проти утисків.

З початком Першої світової війни центральною проблемою для кожної політичної організації стало визначення свого ставлення до війни, протиборчих сторін та їхньої політики у глобальному й українському контекстах. Ідеологічна невизначеність, відсутність єдності з принципових питань, притаманні практично всім українським об'єднанням, мали наслідком наявність усередині кожного з них різних, інколи діаметрально протилежних підходів. Їх співвідношення і зміст великою мірою залежали від воєнно-політичної кон'юнктури. Загальним правилом були радикалізація поглядів і настроїв; невдоволення війною; зростання недовіри й антипатії до існуючого режиму; посилення антиросійських (антиімперських) настроїв та прихильності до Центральних держав; поширення сепаратистських і самостійницьких ідей.

У висновках дисертаційної роботи підведені підсумки та узагальнені результати дослідження. Відзначається, що на межі ХІХ-ХХ ст. український національний рух перейшов із культурницької фази розвитку у політичну, суб'єктом якої стали політичні партії та організації, а основним змістом - боротьба за політичні права, в кінцевому підсумку - за визволення української нації та здобуття власної державності. Головною дійовою особою українського руху в його новій якості стали регіональні структури, які забезпечували безпосередній зв'язок з населенням, практичну реалізацію цілей і завдань національного руху, втілення в життя настанов партійних центрів.

Початок переходу на нові ідейно-організаційні засади був покладений у 90-х рр. ХІХ ст., коли на зміну аморфним культурницьким українофільським громадам прийшли структуровані конспіративні об'єднання; з'явилися перші програмні документи з політичними ідеями; лояльне, часто „платонічне” українофільство, що було по суті „поліпшеним виданням малоросійства”, відображенням подвійної національної ідентичності, поступилося місцем діяльному націонал-патріотизму - „свідомому українству”.

Потрібно підкреслити, що провідна роль у започаткуванні цього процесу належала не визнаному центру українського руху - Києву, а відносній периферії - Лівобережжю. Регіональним структурам належала вирішальна роль у зародженні українського політичного руху: вони не тільки були його першими організаційними осередками, а й значною мірою формували початкові основи його ідеології та напрямки практичної діяльності. Національний політичний рух одразу поширився на всі губернії краю, проте параметри його регіональних структур були мінімальними. Українські об'єднання того часу мали перехідний характер: організаційні риси були невиразними, зміст діяльності - переважно культурницьким, політичні ідеї ще не склалися в цілісну систему, зв'язок із масами тільки почав налагоджуватися, вплив на суспільство був незначним.

Становлення українських політичних партій розпочалося в 1900-1904 рр. теж на Лівобережжі, з формування регіональних структур. При цьому, якщо Київ відіграв визначну роль у функціонуванні й організаційному оформленні поміркованої, центристської течії, уособленням якої стала Українська демократична партія, то Лівобережжя стало батьківщиною обох радикальних партійних флангів - лівого (РУП) і правого (УНП). На початку ХХ ст. регіональні виміри українського політичного руху у порівнянні з попереднім етапом зросли кратно. На Лівобережжі функціонували десятки організацій, сотні активних учасників тощо. Тут склалася постійно діюча мережа українських осередків, найбільш щільна на Полтавщині. У практичній діяльності з'явились нові для українського руху елементи, характерні для політичних партій: агітація, організація масових виступів, публічні і силові акції.

1905-1907 рр. були періодом найвищого розвитку українського політичного руху. За короткий час регіональні структури українських партій зросли кількісно (майже на порядок), розширилась їх географія, значно збільшилося число прибічників. Але необхідного для справжньої політичної партії організаційного рівня досягла тільки РУП-УСДРП, осередки якої існували більше ніж у половині повітів краю (на Полтавщині в 80%), утворюючи розгалужену, ієрархічно організовану мережу зі сформованим партійним апаратом. Роль лівобережних структур у загальноукраїнському політичному русі дещо зменшилася внаслідок зростання кількості і зміцнення осередків у інших регіонах та все більшого піднесення значення Києва. Вперше українські організації безпосередньо включилися в боротьбу за владу - як легально, в ході виборчих кампаній, так і революційним шляхом, під час так званих місцевих „республік” (явище, поширене передусім на Лівобережжі) та інших виступів. Вагомим здобутком і водночас важливим чинником розгортання національно-визвольної боротьби стала легальна україномовна преса, започаткована „явочним порядком” у Лубнах та Полтаві. Помітним явищем у ті роки була тенденція до певної інтернаціоналізації суспільного руху, зближення ідеологічно споріднених партій і груп різних націй у боротьбі за спільні політичні цілі, в той час як формування загальноукраїнського політичного табору так і не стало предметом практичної політики.

Поразка революції, суспільна депресія і політична реакція поклали край висхідній лінії розвитку українського політичного руху та його регіональних структур. Протягом 1907-1908 рр. всі політичні партії фактично припинили своє існування, втративши регіональні й місцеві осередки, організаційні зв'язки, здатність вести практичну роботу. Тривала боротьба за їх відродження принесла локальні успіхи у вигляді тимчасової активізації тих чи інших організацій, проте кінцевої мети не досягла. За таких умов на перший план вийшли організації, які мали надпартійний, інтегративний характер - Товариство українських поступовців та молодіжні об'єднання (епіцентром останніх знову стало Лівобережжя).

Перша світова війна змусила українські організації по-новому оцінити геополітичну ситуацію та перспективи національного визволення. У свідомого українства сформувалося чітке розуміння безперспективності сподівань розв'язати українське питання в Російській імперії, а багато хто поширював цю думку і на Росію взагалі, безвідносно до її політичного ладу. Вперше з'явилося усвідомлення того, що здобуття національної державності можливе ближчим часом, а не в далекій перспективі, отже, й боротьба за неї є завданням цього, а не прийдешніх поколінь. Тим самим був підготовлений певний психологічний ґрунт для державницької політики і практики 1917 р.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ АВТОРОМ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Індивідуальна монографія:

1. Наумов С. О. Український політичний рух на Лівобережжі (90-і рр. ХІХ ст. - лютий 1917 р.). - Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2006. - 344 с.

2. Рец.: Жив'юк А. Еволюція регіональних структур українського політичного руху в Російській імперії // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. - 2007. - Вип. 11. - С. 322-324.

Колективні монографії:

3. Історія міста Харкова ХХ століття / О. Н. Ярмиш, С. І. Посохов, А. І. Епштейн та ін. - Х.: Фоліо, Золоті сторінки, 2004. - 686 с. (У співавторстві, 30 співавторів; С. О. Наумову належить текст на с. 87-94, 111-121, 129-131).

4. Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна за 200 років / Гол. редактор В. С. Бакіров. - Х.: Фоліо, 2004. - 750 с. (У співавторстві, 16 співавторів; С. О. Наумову належить текст на с. 250-259, 279-285).

5. Харківський університет - рідному місту. - Х.: НМЦ „СД”, 2004. - 200 с. (У співавторстві, 8 співавторів; С. О. Наумову належить текст на с. 87-122).

Статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України:

6. Наумов С. О. А. П. Ковалівський в українському молодіжному русі (1914-1917 рр.) // Східний світ. - 1995. - № 2 / 1996. - № 1. - С. 59-63.

7. Наумов С. О. Українська нелегальна література на Чернігівщині в 1905 р.: Спроба кількісної характеристики // Література та культура Полісся. - Ніжин, 1997. - Вип. 8. - С. 126-129.

8. Наумов С. О. „Замах” на пам'ятник О. С. Пушкіну в Харкові // Схід-Захід: Історико-культурологічний зб. - Харків, 1998. - Вип. 1. - С. 118-126.

9. Наумов С. О. Братство тарасівців // Укр. іст. журн. - 1999. - № 5. - С. 36-44; № 6. - С. 55-63.

10. Наумов С. О. Нелегальні українські видання початку ХХ ст. на Лівобережжі (за жандармським документом 1903 року) // Вісник Харк. ун-ту. - 1999. - № 441. - Історія. - Вип. 31. - С. 145-156.

11. Наумов С. О. Харківська „вільна громада” РУП (1900-1904 рр.): до 100-річчя партії // Вісник Харк. ун-ту. - 2000. - № 485. - Історія. - Вип. 32. - С. 114-122.

12. Наумов С. О. Національне питання в українських молодіжних організаціях Харкова (1914 - початок 1917 рр.) // Вісник Харк. ун-ту. - 2001. - № 526. - Історія. - Вип. 33. - С. 176-181.

13. Наумов С. О. Харківська Українська студентська громада: організація, склад, ідеологія (1897-1904 рр.) // Вісник Харк. ун-ту. - 2002. - № 566. - Історія. - Вип. 34. - С. 252-260.

14. Наумов С. О. Організаційні зміни в українському русі на Харківщині в роки Першої російської революції // Вісник Харк. ун-ту. - 2003. - № 594. - Історія. - Вип. 35. - С. 196-204.

15. Наумов С. О. Стан місцевих організацій РУП-УСДРП у 1905-1907 рр. (на матеріалах Лівобережної України) // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - К., 2003. - Вип. 6. - С. 151-170.

16. Наумов С. О. Формування місцевих організацій УДП-УДРП (1904-1907 рр.) // Вісник Харк. ун-ту. - 2004. - № 633. - Історія. - Вип. 36. - С. 107-116.

17. Наумов С. О. П. Скоропадський і український рух початку ХХ ст.: проблеми політичного курсу і соціальної бази // Вісник Харк. ун-ту. - 2004. - № 641. - Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки. - Вип. 7. - С. 86-93.

18. Наумов С. О. Глухівська організація РУП-УСДРП та її література // Сіверянський літопис. - 2005. - № 2-3. - С. 3-15.

19. Наумов С. О. З початків українського націоналізму: виникнення та перші кроки діяльності УНП (1902-1904 рр.) // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. - К., 2005. - Т. 7. - С. 75-90.

20. Наумов С. О. Організаційна мережа українського політичного руху на Сумщині (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) // Сумська старовина. - 2005. - № 16-17. - С. 111-118.

21. Наумов С. О. „Селяни усієї України, єднайтеся!”: організаторська робота українських партій на селі (1905-1907 рр.) // Український селянин: Зб. наук. праць. - 2005. - Вип. 9. - С. 132-138.

22. Наумов С. О. Соціальне спрямування діяльності місцевих організацій РУП-УСДРП (1905-1907 рр.) // Вісник Харк. ун-ту. - 2005. - № 701. - Історія. - Вип. 37. - С. 55-64.

23. Наумов С. О., Посохов С. І. Харківський університет у суспільно-політичному русі другої половини ХІХ - початку ХХ ст. // Укр. іст. журн. - 2005. - № 1. - С. 56-70. (С. О. Наумову належить текст на с. 59-67).

24. Наумов С. О. Український політичний рух і органи місцевого самоврядування (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) // Вісник Харк. ун-ту. - 2006. - № 715. - Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки. - Вип. 8. - С. 32-37.

25. Наумов С. О. Між революцією і війною: з історії українського молодіжного руху (1907-1914 рр.) // Вісник Харк. ун-ту. - 2006. - № 728. - Історія. - Вип. 38. - С. 32-41.

26. Наумов С. О. Створення Революційної української партії // Укр. іст. журн. - 2006. - № 2. - С. 49-59.

Статті в інших наукових журналах та збірниках:

27. Наумов С. О. Питання української державності в діяльності Революційної Української партії (РУП) // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. - Харків, 1994. - Т. 3. - С. 11-20.

28. Наумов С. О. „Мене не викреслити при всьому бажанні з історії ніяк” (Христя Алчевська в українському національному русі поч. ХХ ст.) // Слово і час. - 1995. - № 8. - С. 26-32.

29. Наумов С. О. Чи була „Спілка” українською партією? До постановки питання // Третій міжнародний конгрес україністів, 26-29 серпня 1996 р.- Харків, 1996. - Історія. - Ч. 2. - С. 30-35.

30. Наумов С. О. Лівобережні громади Всеукраїнської загальної організації // ІV академія пам'яті проф. В. Антоновича. - К., 1999. - С. 195-204.

31. Наумов С. О. Аполітичний культуртрегер? Г. Хоткевич в українському національному русі // Слово і час. - 1999. - № 12. - С. 65-70.

32. Наумов С. О., Калініченко В. В. Національно-визвольний рух на Слобожанщині наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. // Плав'юк Микола. Україна - життя моє. - К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2002. - Т. 3. - С. 680-687. (С. О. Наумову належить текст на с. 680-684).

33. Наумов С. О. Харків як осередок радикальної течії в українському русі (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) // Молода нація. - К., 2004. - № 2. - С. 37-63.

34. Наумов С. А. Преподаватели Харьковского университета в общественно-политическом движении конца ХІХ - начала ХХ вв.: к 200-летию вуза // Клио. - СПб., 2005. - № 2. - С. 198-205.

35. Наумов С. А. Какой Украины они хотели?: Политические цели украинского движения в России в начале ХХ в. // Россия и Украина: вместе или врозь: Материалы науч. конф. - М., 2006. - С. 103-115.

Размещено на Allbest.ru