Монаший Чин Отців Василіян у суспільно-культурному житті України

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Національна академія наук України

Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича

Інститут народознавства

Спеціальність: 07.00.01 - Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Монаший Чин Отців Василіян у суспільно-культурному житті України

Шкраб'юк Петро Васильович

Львів - 2007

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі нової історії України Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор

Литвин Микола Романович,

Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, керівник Центру досліджень українсько-польських відносин.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук

Любащенко Вікторія Іванівна,

Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, старший науковий співробітник відділу середніх віків;

доктор історичних наук, професор

Марчук Василь Васильович,

Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника, завідувач кафедри політології

доктор історичних наук

Рубльов Олександр Сергійович,

Інститут історії України НАН України, вчений секретар

Захист відбудеться 25 грудня 2007 р. о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.35.222.01 в Інституті українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4)

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України (79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4).

Автореферат розісланий 24 листопада 2007 р.

Вчений секретар

спеціалізований вченої ради

кандидат історичних наук Середа О.В.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Процеси національно-духовного відродження в Україні спричиняють зріст інтересу до суспільної та культурної ролі Церкви, взаємозв'язку національного та культурно-релігійного чинників життя соціуму. Націотворча місія Української греко-католицької церкви (УГКЦ) в історії є прикладом такого взаємозв'язку. І хоча цій проблемі останнім часом присвячені окремі дослідження, практично поза увагою українських істориків залишається соціально-політичне та культурне значення діяльності найдавнішого монашого Чину УГКЦ - св. Василія Великого (ЧСВВ).

З 1617 р. і протягом майже трьох століть (до 1906 р.) Василіянський Чин був єдиним українським чернечим Орденом східного обряду, який, незважаючи на державно-політичні трансформації, а навіть переслідування, залишався важливим осередком духовного та культурного життя, намагався захищати соціальні та політичні інтереси українського народу. Свою консолідуючу функцію Чин виконував і у ХХ ст. коли в Україні, переважно Східній Галичині, вже діяли інші чернечі згромадження: студити, редемптористи, салезіяни, що сприяло національно-духовному самоутвердженню української спільноти. Проблема вивчення історії ЧСВВ тим більше актуальна тепер, коли Чин, маючи шість провінцій і дві віце-провінції за кордоном, поширив свою місійну діяльність і на центральні, східні та південні терени України. Обрана тема важлива ще й тому, що національно-просвітницьку та суспільно-культурну місію Василіянського Чину і досі нерідко трактують однобоко, упереджено, здебільшого під впливом застарілих конфесійних стереотипів та недовіри. До того ж складні проблеми церковно-релігійного життя висвітлюються спрощено. Недостатньо використовується джерельна база, зокрема церковні архіви, спогади репресованих у 40-60-і роки ХХ ст. священиків, інші автентичні матеріали.

У незалежній Україні з'явилися поодинокі дисертаційні праці, в яких у вузьких часових рамках досліджувалися окремі аспекти діяльності ЧСВВ (шкільництво, книговидання). Тому комплексний аналіз багатогранної діяльності Василіянського Чину в різні періоди його історії і в різних формах та виявах заповнює істотну прогалину в українській історіографії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов'язане з плановими науково-дослідними темами відділу нової історії України Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України “Суспільно-політичні і духовні процеси в Україні в контексті взаємин з країнами Східної Європи” (2003-2005) і “Суспільно-політичні та національно-конфесійні трансформації в Західній Україні у XIX-XX ст.” (2006-2008).

Об'єкт дослідження - Монаший Чин отців василіян як складова частина Української греко-католицької церкви.

Предмет дослідження - участь ЧСВВ в громадсько-культурному житті України, спрямована на піднесення національної самосвідомості, утвердження ролі Церкви в суспільно-політичних процесах.

Мета і завдання дослідження. На основі опрацювання архівних та опублікованих документів, історичних досліджень з'ясувати:

засади і цілі ЧСВВ, що впливали на формування релігійно-духовних цінностей та суспільно-культурних пріоритетів українського народу;

роль василіян в процесі утвердження в церковному житті, передусім у проповідях, народної української мови;

виникнення і розвиток василіянського книговидання;

створення преси ЧСВВ, організацію та характер радіопередач;

принципи формування василіянських бібліотек та архівів;

суть та особливості василіянського шкільництва;

педагогічно-наукову і письменницьку діяльність василіян;

суспільну місію василіян у національно-політичних процесах.

Хронологічні рамки дослідження обіймають майже чотири століття (1617-2007), тобто від часу організації і створення централізованого Чину отців василіян до наших днів. Це дає змогу об'ємно побачити багатогранну релігійно-місійну діяльність Ордену на тлі соціально-політичних та етноконфесійних трансформацій, які пережило українське суспільство. Проблематика дослідження заторкує також білоруські землі, котрі традиційно, ще з Х ст., перебували в тісних мовно-культурних та церковно-релігійних зв'язках з Україною.

Територіально дослідження охоплює Правобережну Україну, Волинь, Галичину й Закарпаття, частково литовсько-білоруські землі, на яких постав централізований Чин василіян, а також країни поселень українців-еміґрантів, де були створені василіянські провінції: Американська - у 1948 р., Канадська - у 1948 (від 1932 р. США і Канада мали провінцію спільну - Американсько-Канадську), Румунська (1937), Угорська (1947), Чехо-Словацька (1948), Бразилійська (1948). Функціонують і дві віце-провінції: Аргентинська (1948), Польська (2000; з 1946 р. - Делегатура).

Методологічна основа роботи - принципи історизму й наукової об'єктивності, завдяки чому історія ЧСВВ як фактора національно-духовного, релігійно-церковного життя досліджується в контексті загальноукраїнських суспільно-політичних і культурних процесів, з врахуванням регіональних особливостей. Для аналізу джерельних матеріалів автор послуговується історико-хронологічним та проблемно-порівняльним методами, разом з тим застосовує метод біографічний, який допомагає визначити вклад окремих василіян у суспільно-культурне життя України.

Наукова новизна дисертації полягає в комплексному дослідженні внеску василіян у суспільно-культурні процеси в Україні, системному аналізі впливу духовного та релігійного чинників на соціо-політичний розвиток українського народу. Зокрема, на широкому історичному тлі з'ясовано роль визначних постатей Василіянського Чину та їхній особистий внесок в українську науку, культуру, літературу; проаналізовано педагогічно-виховну діяльність сестер василіянок як продовжувачок василіянського шкільництва у довоєнний та міжвоєнний період XX ст.; простежено ґенезу ідеї українського Патріархату, інспіраторами якої були василіяни; висвітлено діяльну участь василіян у державотворенні, зокрема в роботі парламенту та уряду Західно-Української Народної Республіки, службу в Українській Галицькій Армії як польових духівників-капеланів, а пізніше - у війську Карпатської України (“Карпатська Січ”) та в Українській Повстанській Армії; розкрито співпрацю василіян із світськими діячами та науковими установами України й інших країн; показано роль василіян у відкритті в лютому 1940 р. Львівського відділу Інституту історії України, який створили на базі історично-філософічної секції ліквідованого НТШ і який після п'ятирічної перерви (1946-1951) став основою нинішнього Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України; відтворено події, пов'язані з легалізацією УГКЦ та ЧСВВ у 1989-1990 рр., відродженням Чину в умовах незалежної Української держави та поширенням місійно-душпастирської діяльності василіян на сході України.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що їх можна використати для: а) написання узагальнюючих праць з історії Української Церкви та історії України; б) підготовки лекційних курсів і спецкурсів у вищих і середніх навчальних закладах; в) укладання відповідних словників, енциклопедій та довідників; г) краєзнавчих студій і просвітницької роботи серед населення. Дисертаційне дослідження можна використовувати і як навчальний посібник для вузів, коледжів. За матеріалами дисертації підготовлено близько ста історико-культурологічних передач для Першої програми Українського радіо і радіо “Воскресіння”.

Апробація результатів. Основні положення і висновки дисертації оприлюднені на засіданні відділів середніх віків, нової історії України, новітньої історії Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, а також у доповідях, виголошених на Шашкевичівських читаннях “Руська Трійця” і християнська традиція в духовному житті України” (Трускавець, 2000), “Маркіян Шашкевич у контексті української духовної культури” (Буськ-Золочів, 2003), “Маркіян Шашкевич і “Русалка Дністрова” в контексті духовної культури України та країн Центрально-Східної Європи” (Львів, 2007), науковій конференції “Українська греко-католицька церква. Минуле і сучасне” (Львів; Городок, 2001), Третій Міжнародній конференції “Перемишль і Перемиська земля протягом віків. Інституції” (Перемишль, 2002), Сьомій і Восьмій Всеукраїнських науково-теоретичних конференціях “Українська періодика: історія і сучасність” (Львів, 2000, 2003), П'ятому Міжнародному конґресі україністів (Чернівці, 2002), Міжнародній науковій конференції “Добромильська реформа і відродження Української Церкви” (Львів, 2003), Міжнародній науковій конференції “Державник, мислитель, богослов”, присвяченій 60-річчю від дня смерті митрополита Андрея Шептицького (Київ, 2004), конференції “Іван Франко: тексти і контексти” у рамках Днів гуманітарного факультету Українського католицького університету (Крехів, 2006), Міжнародному науковому конгресі “Іван Франко: дух, наука, думка, воля” (до 150-річчя від дня народження) (Львів, 2006), Сімнадцятій Міжнародній конференції “Історія релігій в Україні” (Львів, 2007), Восьмій Міжнародній конференції, присвяченій 800-літньому ювілею Лаврівського монастиря “Чин св. Василія Великого: Лаврівський монастир св. Онуфрія” (Львів; Старий Самбір, 2007).

Результати дослідження відображені у чотирьох монографіях і 25 статтях.

Структура дослідження побудована за тематично-хронологічним принципом. Дисертація складається із вступу, шести розділів та п'ятнадцяти параграфів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації - 423 сторінок, основний текст - 380 стор., бібліографія - 32 стор.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, встановлено її зв'язок з науковими програмами, планами і темами, визначено об'єкт і предмет дослідження, мету і завдання, хронологічні й територіальні рамки, зазначено методологічну основу роботи, її новизну і практичне значення, вказано структуру, подано результати апробації.

У першому розділі “Історіографія та джерела” автор виокремлює три блоки досліджень історії Василіянського Чину: узагальнюючі роботи з історії Церкви в Україні, видання про окремі монастирі, синтетичні праці безпосередньо про ЧСВВ.

До першого блоку належить, насамперед, монографія професора Московської духовної семінарії Є. Голубінського “История Русской Церкви” у двох томах (М., 1880-1882, 1901). З українських авторів передусім відзначимо М. Грушевського. У п'ятому томі його “Історії України-Руси” (Львів, 1905) йдеться про кількісний склад монастирів у литовсько-польський період у Галичині, Києві та інших місцевостях, про устрій монаших домів і патронат у часи існування Речі Посполитої, згадано фундаторів, схвально оцінено діяльність Й. Рутського. В тому ж плані пізнавальними є і монографія вченого “З історії релігійної думки на Україні” (Львів, 1925), а також “Нарис становища православної Церкви на Україні від половини XVII до кінця XVIII ст.” (Львів, 1900) В. Антоновича, який об'єктивно оцінив відносини між двома гілками Української Церкви в період Національно-визвольної революції та Руїни.

Ряд публікацій про Українську Церкву та її ієрархів, зокрема про ЧСВВ, умістив у різних виданнях І. Франко. Його ставлення до василіян неоднозначне, все ж він виокремив позитивні риси у діяльності митрополитів Іпатія Потія, Йосифа Рутського, Льва Кішки, Атанасія Шептицького, чиї писання, - на думку І. Франка, - “продиктовані гарячим духом релігійним, любов'ю до людей, а іноді й щирим руським патріотизмом”.

Молодший сучасник І. Франка, С. Томашівський, вивчав не тільки етнополітичні, але й церковно-релігійні трансформації на українських землях. Результати досліджень у міжвоєнний період публікував у “Записках ЧСВВ”, зокрема “Вступ до історії Церкви на Україні” (Жовква, 1932).

Серед чільних світських істориків Української Церкви треба назвати М. Чубатого, чиї дослідження увінчалися виданням двотомної “Історії християнства на Руси-Україні” (Нью-Йорк, 1965; Рим, 1976). М. Чубатий торкається проблеми часткового спольщення василіян у XVIII ст., а Почаївський “Богогласник”, що його вперше видали василіяни 1790 р., вчений ставить у ряд таких епохальних книг, як “Києво-Печерський патерик” XII ст. і Шевченків “Кобзар” XIX ст. В еміґрації свої праці з історії Української Церкви і чернецтва видали В. Липинський (Філадельфія, 1925), Д. Дорошенко (Берлін, 1940), І. Огієнко (Прага, 1942), І. Нагаєвський (Філадельфія, 1950), Г. Лужницький (Філадельфія,1954), І. Власовський (Нью-Йорк, 1955-1956). Там же вийшла праця С. Стеблецького “Переслідування Української і Білоруської католицької Церкви російськими царями” (Мюнхен, 1954) та “Мартирологія Української Церкви” (Торонто; Балтимор, 1985), яку упорядкували О. Зінкевич і Т. Лончина.

У період незалежної України з'явилися церковно-історичні дослідження, в яких розглядаються різні аспекти духовної та суспільно-культурної праці УГКЦ, в тому числі й ЧСВВ, від Берестейської унії 1596 р. (Б. Ґудзяк, І. Паславський, П. Підручний) до нового і новітнього часів (В. Марчук, О. Реєнт, О. Лисенко, О. Саган). Зокрема, в останній час увагу дослідників привертає багатогранна національно-церковна, екуменічна діяльність члена ЧСВВ митрополита А.Шептицького (А. Кравчук, М. Гайковський, Я. Білас) та становище Церкви, зокрема ЧСВВ, у роки панування комуністичного режиму (Б. Боцюрків, В. Сергійчук, В. Гіщинський). Неоднозначні проблеми сучасного національно-духовного відродження аналізують Є. Сверстюк, М. Маринович, О. Турій, О. Гринів, І. Шевчук, С. Здіорук, Я. Стоцький, Я. Дашкевич, О. Шуба, Д. Степовик, А. Юраш, як також глава УГКЦ - Л. Гузар і патріарх УПЦ КП Філарет. Суспільно-духовних проблем у контексті діяльності Церкви та міжнаціональних взаємин торкаються в своїх працях історики М.Литвин (“Українсько-польська війна 1918-1919 рр.”, 1998), Л. Зашкільняк та М. Крикун (“Історія Польщі”, 2002), О. Сухий (“Від русофільства до москвофільства”, 2003).

Надзвичайно змістовними є синтетичні праці, які подають панораму церковного та суспільно-культурного життя протягом віків. До таких праць належить навчальний посібник “Історія Церкви та релігійної думки в Україні”, що його у двох книгах випустив В.Ульяновський (Київ, 1994). Третю частину цієї “Історії…” написали С. Крижанівський та С. Плохій (Київ, 1994). Всі три автори послуговуються монографіями василіянських учених: А. Великого, М. Ваврика, І. Патрила, знайомлять читачів із специфікою монастирського життя та чернечими згромадженнями в Україні.

Зваженістю у ставленні до уніатів відзначаються “Історія Хрестової Церкви в Україні” єпископа І. Ісіченка (Харків, 1999), об'ємне дослідження В. Пащенка “Греко-католики в Україні: від 40-х років ХХ століття до наших днів” (Полтава, 2002), а також праця Н. Стоколос “Конфесійно-етнічні трансформації в Україні (XIX - перша половина XX ст.)” (Рівне, 2003). У монографії А. Пашука “Українська Церква і незалежність України” (Львів, 2003) ґрунтовно та всебічно висвітлено політичну роль української церкви від хрещення України-Руси до наших днів, зокрема розглянуто шляхи поєднання Української католицької та Української православної церков. Натомість В. Любащенко вперше в українській історіографії дослідила ґенезу, етапи еволюції та сучасного протестантизму в Україні. Її праця “Історія протестантизму в Україні” (Львів, 1995) показує всю складність церковно-релігійного життя у час становлення ЧСВВ.

Вагомим здобутком української науки є десятитомна “Історія релігії в Україні”, яку в 1996-2002 рр. підготувало Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди (голова редколегії А. Колодний). У четвертому томі “Католицизм”, за редакцією П. Яроцького, розкриваються передумови та наслідки Добромильської реформи 1882-1904 рр., узагальнюються історико-богословські праці XVIII-XX ст.

У монографії Я. Ісаєвича “Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми” (Львів, 2002) показано специфіку василіянських видавничих осередків та їхніх видань. В інших розвідках Я. Ісаєвич підкреслив велике значення діяльності василіян у формуванні культурного обличчя греко-католицизму, особливо від часу об'єднання Литовської і Руської провінції в один Чин (1743) до поділів Речі Посполитої. Ф. Стеблій та О. Середа по-новому висвітлили контроверсійну постать маловідомого досі подвижника екуменічної ідеї всередині XIX ст. Іполита (Володимира) Терлецького, який був ченцем василіянських монастирів у Малому Березному на Закарпатті, потім у Красному Броді, що в Пряшівській єпархії.

Співпраця василіян з громадськістю і владою Речі Посполитої та Австро-Угорщини відображена у працях перших церковних істориків Української Церкви М. Гарасевича (Відень, 1863), єпископа Ю. Пелеша (Вюрцбурґ-Відень, 1881-1882). Польсько-українські взаємини проаналізовані у дослідженні митрополита Й. Сліпого “Історія Вселенської Церкви на Україні”, яка вміщена у двох випусках збірника “Богословія” (Рим, 1995, 1997). Із сучасних досліджень відзначимо дев'ятитомне видання ватиканських радіолекцій “З літопису християнської України” А. Великого (Рим, 1968-1977), в якому відображено суперечності церковно-культурного життя в Україні у XVI-XVIII ст. У “Нарисі історії Церкви в Україні” єпископа С. Мудрого (Львів, 1995) об'єктивно проаналізовано національно-релігійні процеси в новітню добу, політику Ватикану щодо України. У двотомнику “Нариси історії Закарпаття” А. Пекаря (Львів, 1997) розкрито особливості функціонування василіянських монастирів (у поліетнічному і поліконфесійному середовищах цього краю, їхні зв'язки з Галичиною та внесок місцевого духівництва в українську науку і культуру. Не завжди підтвердженими фактичним матеріалом є деякі положення праці А. Сапеляка “Київська Церква на слов'янському Сході” (Буенос-Айрес; Львів, 1999). “Історія Церкви в Україні” Ю. Федоріва (Львів, 2000) відзначається конспективністю і суперечливістю окремих положень. Вкрай тенденційно-негативною щодо Василіянського Чину є церковно-історична монографія митрополита Іларіона, в миру - І. Огієнка, “Свята Почаївська лавра - фортеця православія на Волині” (Вінніпеґ, 1961). Послідовником Іларіона у неґації василіян виявився і сучасний автор К. Панас, який 1992 р. видав у Львова “Історію Української Церкви”.

Історія Греко-католицької церкви та її монаших згромаджень завжди була в центрі уваги польських світських істориків та богословів, які висвітлювали її з точки зору державно-національних інтересів Речі Посполитої. У “Польському біографічному словнику”, започаткованому ще у 30-х роках XX ст., вміщено ряд біограм відомих діячів Василіянського Чину, зокрема Київського митрополита Й. Булгака, о. Ю. Добриловського, Жовківського архімандрита Й. Дзьоковського. Про василіян писали такі дослідники, як К. Естрайхер, А. Амман, М. Ґіжицький (Волиняк), Й. Йодковський. У посткомуністичній Польщі вирізняються об'єктивністю студії Т. Жихевича, С. Стемпня, А. Зємби, А. Новіцької-Єжової, М. Підлипчак-Маєрович, С. Чесляка та ін.

Російська історіографія у XIX-XX ст. традиційно трактувала Берестейську унію лише як засіб латинізації і полонізації східнослов'янських теренів, натомість переоцінювала цивілізаційний вплив російського православ'я. Сучасні російські автори розглядають цю проблему більш зважено. Про це свідчить кількатомний “Энциклопедический словарь”, що почав виходити 1993 р. у Москві, а також дослідження істориків М. Дмитрієва (Москва) і Т. Опаріної (Новосибірськ) з історії реформаційних рухів у Речі Посполитій, в тому числі й Україні, та наслідків Берестейської унії для політично-релігійної думки в тодішній Росії.

Другий історіографічний блок - видання про окремі монастирі - допомагає безпосередньо відтворити діяння Чину. Чимало маловідомої інформації про василіянські монастирі подали в другій пол. XIX - на поч. XX ст. В. Площанський (Добромиль), В. Ґеленіуш (Умань), Н. Петров (Холм і Замостя), А. Хойнацький (Почаїв), Я. Головацький (Крехів), В. Щурат (Львів). З міжвоєнного двадцятиріччя маємо публікації та окремі видання про різноманітні монастирі, авторами яких є О. Назарук, Й. Кладочний, василіяни Й. Скрутень, Р. Лукань, М. Каровець, Т. Коструба, М. Марисюк, М. Дирда.

Після леґалізації ЧСВВ вийшли нові книги про василіянські монаші доми у Бучачі (Я. Стоцький, 1997), Івано-Франківську (М. Вуяко, 1998), в Бороняві та Грушеві на Закарпатті (І. Клованич, 1999; О. Орос, 2001), про монастирі Спаський та Лаврівський (М. Швед, 2000), Крехівський (П. Шкраб'юк, 2002). Найновіша праця - кандидатська дисертація Ю. Стецика “Василіянські монастирі Перемишльської єпархії: інституційний розвиток, економічне становище та релігійна діяльність (кінець XVII-XVIII ст.)”, захищена 2005 р. в Інституті українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. Деякі автори відтворили найяскравіші сторінки в діяльності окремих монастирів. Так, письменник Іван Филипчак та отець-василіянин Роман Лукань підготували ґрунтовне дослідження про Лаврівський монастир і його окружну головну школу (Рим, 1967). М. Лозинський узагальнив книговидавничий доробок Жовківської василіянської друкарні (Львів, 2002), Г. Антонюк проаналізувала систему викладання філософії в навчальних закладах ЧСВВ XVII-XVIII ст. (Львів, 1998).

Третій історіографічний блок - синтетичні праці про ЧСВВ, написані в різні історичні періоди. Таким є “История Базилианского Ордена” М. Кояловича у збірнику “Христианское чтение” за 1864 р. (т. 1.), “Записки василіянина Луки Сульжинського”, вміщені 1868 р. в “Трудах Киевской Духовной академии” п. з. “Краткие известия о положении Базилианского Ордена в бывшей Польше”. Остання праця охоплює період від 1617 по 1795 р., її фактаж високо оцінив відомий василіянський бібліограф І. Патрило.

Важливим археографічним дослідженням проблеми є ХІІ том “Археографического сборника документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси” (Вильна, 1900), який цілком присвячений Василіянському Чинові. Тут вміщена коротка історія ЧСВВ, тексти капітул за 1617-1709 роки, Правила Й. Рутського і різні акти. 1867 р. у Львові вийшов у світ “Шематизм Провінціи св. Спасителя Чина св. Василія Великого в Галіціи”, що його уклав архівіст М. Коссак. Тут подані довідки про всі чотирнадцять монастирів, які залишилися в Галицькій провінції після касати (ліквідації) решти монаших домів австрійським урядом. Пізнавальним є розділ шематизму “Короткий погляд на монастирі і на монашество руске от заведеня на Руси віри Христової аж по нинішнє время”, в якому реконструйована історія ЧСВВ з його колізіями і здобутками.

Після Другої світової війни за кордоном вийшла невелика праця М. Войнара “Василіяни в українськім народі” (Нью-Йорк, 1950), де насамперед стверджено внесок василіян у культурно-освітній поступ українства. Особливо слід виділити “Нарис розвитку Василіянського Чину XVII-XX ст.”, що його 1979 р. видав у Римі М. Ваврик, а також “Нарис історії Василіянського Чину св. Йосафата” (Рим, 1992), підготовлений групою учених василіян в діаспорі. Це на даний час найповніше видання про василіян. Щоправда, його автори-богослови більше уваги звертають на внутрішнє життя чернецтва, не згадують багатьох василіянських науковців, педагогів, письменників; світське шкільництво окреслено пунктирно, причому нічого не згадано про творчо-виховну діяльність сестер василіянок, не висвітлено ролі монастирських бібліотек та архівів, упущено суспільно-політичні сюжети в житті василіян, їхню участь у Визвольних змаганнях у 1917-1921 рр.

Джерельною основою дослідження стали матеріали державних і церковних архівів, книгозбірень, неопубліковані та опубліковані документи, зокрема спогади, періодичні видання. Головний масив документів зосереджений у Центральному державному історичному архіві України у Львові. Це насамперед матеріали фонду 684 (протоігуменат монастирів Чину св. Василія Великого). Саме в цьому фонді містяться матеріали про події 1848 р., коли до Віденського парламенту було внесено проект про скасування Василіянського Чину.

Всього у двох описах василіянського фонду занотовано 3352 і 265 одиниць зберігання, які містять чимало інформації про взаємини між монастирями і світською та церковною владою, внутрішнє життя і побут у чернечих домах, конфлікти ігуменів з місцевими дідичами і т. ін. В роботі також використані особисті фонди отців Й. Скрутеня (376), Р. Луканя (364), історика І. Крип'якевича (357), митрополита А. Шептицького (358) та інших діячів культури, науки, Церкви тієї доби. У фонді 201 (греко-католицька митрополича консисторія) зібрана ділова кореспонденція, яка розкриває діяльність ЧСВВ, його друкарні в Жовкві.

Джерела про василіян розсіяні й по інших архівосховищах: у Центральному державному історичному архіві України в Києві, в державних архівах Волинської, Вінницької, Івано-Франківської, Тернопільської та Житомирської областей. При комплексному вивченні ці джерела дають уявлення про національно-духовну, просвітницьку, культурну працю василіян. Наприклад, архів Вінницької області (ф. 808) подає списки учнів василіянської школи у м. Барі. Фонд 1178 Центрального державного історичного архіву Литви зберіг матеріали про побут молодих василіян у Віленському монастирі св. Трійці. У фонді 1 Центрального державного архіву громадських об'єднань України в Києві зберігаються свідчення про переслідування василіян в УРСР.

Дисертант послуговувався також василіянськими документами, які зберігаються у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, - а це 1830 одиниць зберігання, зокрема хроніки й літописи окремих монастирів, інвентарі, анкети, листування, урядові розпорядження, що стосувалися Чину, конспекти василіянських лекцій з богослов'я та філософії, “Повість про Варлаама та Йоасафа”, драма Ф. Прокоповича “Владимір” з 1705 р. Ці раритети були предметом дослідження І. Франка, В. Щурата та І. Огієнка. У фондах Національного музею у Львові збереглася “Крехівська Палея”, яку І. Франко використав у публікації “Апокрифи і леґенди”.

Для написання дисертації використано опубліковані документи: шематизми, каталоги, життєписи василіян, акти, літописи, зокрема “Літопис Кристинопільського монастиря між літами 1763-1785” (Львів, 1925) та “Лаврівську хроніку (1771-1882)” (Рим, 1954), яка підтверджує факти вживання василіянами під час проповідей народної української мови. У збірнику “Головна Руська Рада (1848-1851): протоколи засідань і книга кореспонденції” (Львів, 2000) подано матеріали про участь у цій національній організації протоігумена Е. Коссака.

Опубліковані документи доповнюють спогади василіян, серед яких чільне місце займають книги М. Ваврика “По василіянських монастирях” (Торонто, 1958) та С. Сабола “Голгота Греко-Католицької Церкви в Чехословаччині” (Торонто; Рим; 1978). Змістовними є розповіді француза з Квебеку (Канада) Й. Жана “Моє служіння Україні”, уривки з яких були опубліковані у “Василіянському віснику” за 1974-1979 рр. (Рим), і спомини А. Труха “На фронті... На Божій службі...”, а також його “Історія пісні “Червона калина” (журнал “Світло”, 1954).

У споминах О. Купранця йдеться про військову капеланську службу в Італії, П. Булика, Г. Кінаха, С. Решетила - про місійно-національну працю на Закарпатті, М. Дирди - про становище василіян під час радянізації краю 1939-1941 рр., Д. Богуна - про василіян в ув'язненні та в підпіллі у 40-80 рр. XX ст. Про службу в катакомбній Церкві розповів А. Масюк у книзі “Могутність Христової віри” (Львів, 2002). Чимало інших спогадів або їхні фраґменти подавалися в багатьох часописах і наукових виданнях. Це статті-некрологи про Я. Фещака, Й. Скрутеня, що їх помістив І. Назарко та інші автори. Як і спомини безпосередніх очевидців різних подій, незамінним джерелом правдивої інформації стали публікації у василіянській періодиці, зокрема у “Василіянському віснику” (Рим), “Записках ЧСВВ” (Жовква; Львів; Рим), “Світлі” (Торонто) та Календарях “Світла” і “Місіонара” (Жовква; Львів).

Різноманітна і репрезентативна джерельна база дисертаційного дослідження дала змогу всебічно й системно розкрити внесок Чину у суспільно-культурне життя України та діаспори.

У другому розділі “Утвердження народномовного слова” з'ясовано позицію василіян щодо проблеми української мови як одного з найважливіших чинників національної ідентичності. Як відомо, соціолінгвістична ситуація в Україні у середні віки і нову добу не була однозначною. У часи Литовсько-Руської держави офіційною державною мовою була староруська (українсько-білоруська). Цією мовою написано “Судебник” Казимира (1468), низку литовсько-руських літописів XIV - початку XVI ст., а також усі три редакції Литовського Статуту (1529, 1566, 1588 рр.). У ранньомодерному періоді (XVI-XVII ст.) паралельно функціонували латинська, старослов'янська, польська, а деколи і грецька мови. Ними творилося барокове українське письменство. А проте в умовах загострення релігійного і національного конфлікту тяжіння до живої народної (а не книжної) мови та до розширення її вживання в усіх сферах духовно-культурного та суспільно-політичного життя стало виявом національної ідентичності, а водночас спротивом проти денаціоналізації.

Складна суспільно-політична ситуація в Україні після Люблінської (1569) і Берестейської (1596) уній характеризувалася, з одного боку, асиміляцією української шляхти, а з іншого - насадженням серед українського населення польської мови, спробами перетягувати уніатів на латинський обряд. У XVII ст., опираючись латинізаційним процесам, василіяни надають особливої ваги збереженню східного церковного обряду і традицій, а також руської мови. Зокрема, встановлено, що невдовзі після організаційного об'єднання митрополитом Й.Рутським перших п'яти унійних монастирів у Чин св. Василія Великого, василіяни, ухвалюючи Правила й Конституції для ЧСВВ (1636 р.), постановили: “В розмовах межи собою маємо уживати мови руської, особливо і доконечно в церкві і в проповідях. Для того виразно митрополит і ми, отці соборнії, постановляємо, аби отці і братія в церквах не інним, як руським язиком Слово Боже проповідали”. Керівники Чину використали досвід чільних адептів реформації XVI ст., які перекладали Святе Письмо і церковну літературу на мову народів своїх країн, адже митрополит Йосиф Рутський та його наступник Рафаїл Корсак до вступу у Чин були кальвіністами.

Настійне звернення ранніх василіян до народної мови засвідчують протоколи василіянських капітул від 1617 по 1709 рр., які вміщені у виданні “Археографическій сборникъ документовъ относящихся къ исторіи cђверо-западной Руси”, т. XII (Вільно, 1900). Потрібно зазначити, що й протоколи цих перших шістьох капітул (оригінали трьох таких капітул у Руті (1623), Лавришеві (1626) та у Вільні (1636) зберігаються у Відділі рукописів ЛНБ ім. Василя Стефаника) велися тодішньою літературною українською мовою.

Народною мовою викладали і в семінарії у Новогрудку, яку 1605 р. заснував Йосиф Рутський і який проповідував та вживав у щоденному житті українську мову. Українською мовою написав усі свої твори - “Катехизм”, “Правила для священиків”, “Проповіді” - архієпископ Йосафат Кунцевич (1580-1623). Винятком є два його польськомовні листи до канцлера Льва Сапіги.

Але як широко й глибоко впроваджували василіяни у богослужіння народну мову - достеменно невідомо. Тим більше, що після смерті Й. Кунцевича (1623), митрополита Й. Рутського (1637) та його наступника Р. Корсака (1640) всередині Василіянського Чину, за словами П. Підручного, настав найбільше неясний і бурхливий період його історії, який тривав майже до кінця століття (до 1686 р.). До того ж війни, зміни державних кордонів, а звідси - некорисна роз'єднаність василіянських провінцій, не дали змоги здійснити докорінний перелом у ставленні кліру до рідного слова. Переходові в богослужіннях на українську мову в XVII ст. перешкоджали міжконфесійні суперечки. Тому свою внутрішню документацію василіяни провадили польською або латинською мовами, цими ж мовами (переважно панівною в Європі латиною) писали філософські й богословські трактати, поминальники, хроніки та ін.

Мовна амбівалентність василіян була об'єктивно спричинена загальними суспільно-культурними тенденціями того часу. Зростання інтересу до народномовної усної, а відтак і письмової традиції знову проявляється у другій половині XVIII ст. з виходом 1756 р. наближеного до української розмовної мови збірника “Народовіщаніє”. Факти проповідування народною мовою 1781 і 1783 рр. зафіксувала “Лаврівська хроніка”. 1790 р. василіяни видали славнозвісний “Богогласник”, котрий об'єднав 248 українських релігійних віршів і пісень (з нотами), з яких тільки 33 - польською і 3 - латинською мовами. 1794 р. з'явилися “Науки парохіяльні”, що їх уклав (переклавши з церковнослов'янської) Юліян Добриловський - він же й поет, автор популярних пісень “Станьмо, браття в коло” та “Дай нам, Боже, добрий час”. Не випадково Ю.Добриловського як поета вважають предтечею М.Шашкевича, а навіть І.Котляревського. Народомовні традиції Ю. Добриловського ще за його життя (у 1816-1817 рр.) підхопив бучацький василіяни о. Мацієвський, який укладав проповіді народною мовою.

Революція 1848 р. активізувала процес українізації церковного життя в Галичині. Відтоді всі обіжники, хроніки, інвентарі почали здебільшого вести по-українськи. 1889 р. реформовані василіяни започаткували місії серед народу, де виголошували промови українською мовою. Нею послуговувались і єзуїти, які провадили Добромильську реформу. Василіяни одними з перших запровадили в релігійно-церковних виданнях Галичини фонетичний правопис. 1901 р. Л.Березовський видав цим правописом “Календар “Місіонаря”, тоді як головна українська політична газета у Львові “Діло” перейшла на фонетику тільки наступного року.

До суспільно-культурних здобутків Чину належать переклади на українську мову богослужбових книг та книжок визначних подвижників Церкви, письменницька та музична творчість василіян. З їхнього середовища вийшли творець тексту до пісні “Червона калина” А.Трух (він же й автор 4-томного “Життя святих”), поет Зореслав (С.Сабол), член Національної спілки письменників України В.-Б.Мендрунь, прозаїк і журналіст В.Зінько (Володар Буженко) - автор історичної повісті з козацьких часів “Іван Сулима”, композитори В.Стех, М.Лончина та ін. Їхня художньо-музична творчість стала органічною частиною загальноукраїнської культури.

Отже, етномовна настанова василіян на початку XVII ст. відіграла важливу роль у справі українського національно-культурного відродження, сприяла утвердженню мовно-релігійної ідентичності українців упродовж наступних століть.

У третьому розділі “Поширення друкованого слова” розглянуто місце і роль василіянського книговидання у суспільно-культурному житті України. Встановлено, що серед 25 друкарень, які, за підрахунками Я. Ісаєвича, діяли у 17 містах і селах України в останній чверті XVI - першій половині XVII ст., значне місце займали василіянські друкарні, насамперед Унівська. Постання тут книговидавничого осередку пов'язане з іменем львівського єпископа Арсенія Андрія Желиборського, який 1643 р. обладнав друкарню при монастирі св. Юрія у Львові. Невдовзі друкарню перевезли до Унева, і 7 вересня 1648 р. вийшла перша богослужбова книга “Псалтир”. Всього у 1648-1770 рр. Унівська василіянська друкарня видала 69 назв книг.

Як встановив Я. Ісаєвич, друкарня в Уневі впродовж першого періоду своєї діяльності (1670-1699) мала виразну спеціалізацію і, за одним-єдиним винятком, не видала жодної книжки великого формату. Це пояснювалося неможливістю конкурувати з великоформатними друками Київської лаври чи Львівського братства. Тим часом попит на малоформатні видання теж був великий, тому в Уневі виходили маленькі Псалтирі, Букварі, Часослови, Молитвенники, Акафісти та інші видання. Ще одною заслугою Унівської друкарні був її внесок у публікацію богословських, катехитичних та релігійно-моралізаторських творів, переважно україномовних. Приблизно 1770 р. учнівські друкарі випустили ще один “Молитвослов”, і цього ж року їхні верстати закупила друкарня в Почаєві.

Досліджуючи діяльність Почаївської друкарні, дисертант виокремлює ініціативу поета і церковно-освітнього діяча Кирила-Транквіліона Ставровецького (пом. 1646), власника (співвласника) пересувної друкарні. 1618 р. він прибув зі своїми верстатами й помічниками до Почаєва, де надрукував на власні кошти богословський трактат “Зерцало богословії” (1692 р. перевиданий в Уневі; як і його “Євангеліє учительне” - 1696 р.).

Постійна друкарня в Почаєві почала діяти з 1730 р., видаючи численні книги на релігійну і суспільну тематику. Цьому передувало прилучення Почаєва до унії (1721), що визначило західний вектор церковно-політичного спрямування монастиря. Загалом у 1739-1831 рр. Почаївська друкарня Василіянського Чину видала 394 книги, з них 215 - церковнослов'янською мовою. В другій половині XVIII - першій половині XIX ст. тогочасною народною мовою вийшли “Народовіщаніє” (1756, 1768, 1778), “Богогласник” (1790, 1791, 1805, 1825), “Науки парохіяльні” (1794). Для прочан було підготовлено збірник “Гора Почаєвская”, який виходив у 1742, 1757, 1772, 1793 і 1803 рр. та містив чимало пізнавальних і повчальних текстів, зокрема про житіє відбудовника монастиря Йова Заліза, про мощі Варвари, подавав пісню “Весело співайте, чолом ударяйте…”

Після підпорядкування Почаєва російському синодові (1831) видання книг українською мовою було припинено. Лише 1895 р. василіяни відновили українське книговидання у Жовкві, заснувавши тут потужний видавничо-друкарський центр “Місіонер”, який до 1939 р. видрукував майже 700 назв книг. Наприклад, ще 1892 р. василіяни Є. Ломницький та П. Філяс відредагували та видали молитовник “Гостинець”, який опісля витримав вісім видань і досяг сукупно понад двісті тисяч примірників.

Широкою була тематика книжок. У 30-х роках ХХ ст. василіяни що два місяці випускали невеликі науково-популярні книжечки “Бібліотека релігійної освіти”, а також серії “Бібліотека релігійної драми”, “Католицькі читання”, “Українська книжка”. В них для публікації призначалися твори обсягом 120-150 сторінок. 1939 р. василіянське книговидання у Жовкві обірвала радянська влада. Через півстоліття вимушеної перерви василіяни повернули собі Жовківську друкарню і за 1994-2005 рр. видрукували понад вісімсот книг багатотисячними тиражами.

Жовківський видавничо-друкарський центр в західній частині українських земель не був єдиний. Другий такий центр, але, зрозуміло, за розмахом менший, 1925 р. утворили василіяни в Ужгороді, який діяв до березня 1939 р. - часу окупації Карпатської України Угорщиною. За межами України василіянські друкарні функціонували у Вільні (1623-1838) та Супраслі (1689-1805), а також у країнах поселень: Бразилії (1910) та в Канаді (1938). Від 1932 р. василіянська друкарня діяла в Румунії.

Василіянське книговидання сприяло культурним контактам в середовищі українців різних конфесій. Для прикладу, префекти Почаївської та Києво-Печерської друкарень обмінювалися книжками, навіть мали спільні видання, хоча один був уніатом, а другий - православним. По-друге, василіяни видавали не тільки духовні, а й світські книги, як, наприклад, “Граматика. Краткоє вещей собраниє” (Почаїв, 1772) чи “Буквар” (Почаїв, 1818) та ін. По-третє, друковане слово утверджувало народну і літературну мову (“Богогласник”, “Науки парохіяльні”).

Наприкінці XIX ст. - в першій половині XX ст., коли український національно-політичний рух набуває масового характеру, важливу морально-освітню функцію відігравала василіянська преса - спершу журнал “Місіонер” (з 1897 р.), тираж якого на початок Другої світової війни сягнув 48 тис., згодом “Календар “Місіонаря” (1901-1944), “Малий Місіонарчик” для дітей (1903-1914, 1939), “Наш приятель” - місячник для шкільної молоді (1922-1939), місячник “Поступ” для студентства (1921-1931), щоквартальник “Вісник Марійських Товариств” (1937-1938). Василіяни видавали свою пресу і в країнах поселень українських емігрантів: п'ять часописів у різний час виходили в Бразилії, два - в Аргентині, один - у Канаді. Тематика та ідейна спрямованість цих видань - християнська і національна.

Мережу василіянських періодичних видань доповнюють наукові “Записки ЧСВВ”, які від 1924 до 1939 р. виходили у Жовкві та Львові за редакцією дійсного члена НТШ Йосафата Скрутеня. “Записки” публікували документи з василіянських архівів, наукові розвідки, переклади праць зарубіжних авторів, містили бібліографічні огляди, авторами яких були відомі світські історики М. Андрусяк, Б. Барвінський, М. Возняк, А. Годинка, М. Голубець, Я. Гординський, В. Заїкин, І. Крип'якевич, Б. Крупницький, І. Мірчук, І. Огієнко, Д. Олянчин, І. Свенціцький, В. Січинський, С. Томашівський, В. Щурат. Одночасно була заснована “Бібліотека “Записок ЧСВВ”. Всього до початку Другої світової війни з'явилося 11 окремих випусків “Записок ЧСВВ” і 36 видань “Бібліотеки “ЗЧСВВ”. 1949 р. випуск “Записок ЧСВВ” було поновлено, але вже у Римі і у формі трьох секцій: 1) праці (монографії), 2) записки, 3) документи - переважно з ватиканських архівів, причому мовою оригіналу - латиною. Загалом у трьох секціях за півстоліття (1949-1999) видано 107 томів.

Національно-духовною є тематика передач радіо “Ватикан”, Українську секцію якого від грудня 1939 р. і дотепер провадять василіяни. Одногодинні передачі звучать і у василіянських парафіях США, Канади, Бразилії. Преса та радіомовлення василіян мали за мету охопити всі категорії населення - від дорослого до школяра, від селянина до інтеліґента, від студента до вченого. Тому їхня періодика виходила великими тиражами, а “Записки ЧСВВ” за змістом та оформленням мало чим поступалися “Запискам НТШ”.

У дисертації розглянуто також принципи формування і збереження монастирських бібліотек та архівів, які були ухвалені на другій василіянській капітулі 1621 р. у Новгородовичах, тобто невдовзі після постання ЧСВВ. Відповідальність за виконання ухвали лягла на протоігумена. Ухвала зобов'язувала записувати історію Чину та його діянь, а також вести окремі “домашні хроніки”. До цього питання василіяни поверталися у 1636, 1686, 1703 роках і неодноразово пізніше. 1772 р. правила ведення книгозбірень та щорічне виділення коштів на їхній розвій (п'ять відсотків від прибутку обителі) були унормовані в конституціях, виданих того ж року у Почаєві. Підтверджував ці правила і текст конституцій 1858 р. Внаслідок такої уваги бібліотеки та архіви існували фактично в усіх василіянських монастирях. У новочасну добу вони стали справжніми скарбницями знань і для ченців, і для світських дослідників. Серед них були Я. Головацький, М. Грушевський, І. Франко, В. Щурат, І. Огієнко, єпископ Й. Боцян та ін.

На початку XX ст. протоігуменат ЧСВВ ухвалив передати важливіші книги й рукописи з усіх уцілілих монастирів Галицької провінції до головної василіянської бібліотеки у Львові. Ця бібліотека живилася з різних джерел: книги, що їх закуповували самі монахи, та книги, що їх дарували доброзичливці, як от знаний мовознавець о. Йосиф Лозинський, професор Петро Лодій, Павел Шафарик, Франц Міклошич, Омелян Огоновський, Антін Петрушевич, Василь Щурат та ін. Ще одне джерело - книги з монастирів, що підлягали австрійській касаті (закриттю).

До 1939 р. у монастирі св. Онуфрія зосередили 600 рукописів і 40000 рідкісних книг. Частина їх під час війни і по війні пропала чи була просто знищена, а частина розійшлася по бібліотеках, архівах і музеях Львова та Києва. І все ж навіть при такому розпорошенні вцілілі раритети з василіянських книгозбірень та архівів є неоціненним джерелом для досліджень історії Чину і всієї України.

У четвертому розділі “Парафіяльне і середнє шкільництво” дисертант наголошує, що перебрання василіянами функції шкільництва було зумовлено тогочасною суспільно-політичною та етноконфесійною ситуацією. Свою освітню діяльність вони розвивали у чотирьох напрямках: 1) виховання власних ченців; 2) духовні семінарії для єпархіальних священиків; 3) колегії для світської молоді; 4) парафіяльні школи. Перші внутрішні школи (новіціяти) були відкриті ще 1613 р. в Битені (1617 р. цей монастир у числі п'ятьох інших увійшов до новоствореної Віленської конґреґації св. Трійці, тобто Василіянського Чину).

Перший новіціят дав почин іншим таким ознайомчим школам богопосвятного служіння. Водночас для майбутніх василіян-священиків запроваджено студії філософії, теології та риторики, які діяли в різних місцях і з різною інтенсивністю. Так, у 1773-1774 рр. богословські сту-дії були у Львові, Лаврові та Кам'янці; філософські - у Теребовлі, Загайцях-Луцьку та Замості; риторики - у Бєлостоці, Мільчу і Сатанові. Від 1791 р. василіянські клірики на риториці, крім латинської, вивчали також німецьку й французьку мови, на філософії - математику, а на теології - єврейську мову. А ще студіювали Святе Письмо та канонічне право. Під час вивчення моральної теології вони проходили курс старослов'янської та народної мов. Були передбачені ще й інші предмети: мистецтво, геометрія й арифметика, географія, історія та економія.

Кращих василіянських студентів посилали на навчання за кордон, насамперед до Риму - в Грецьку колеґію св. Атанасія. Їм потрібні були ґрунтовні знання, щоби потім провадити духовний вишкіл членів ЧСВВ та єпархіального духовенства. У першій такій семінарії (а точніше - духовній школі), заснованій у Вільно ще 1601 р., викладав Велямин Рутський. Друга духовна школа діяла у Мінську (1653-1654). Відтак духовні школи були відкриті у Володимирі-Волинському, Свержані Новому (що належав до Київської єпархії), Холмі, Бучачі, Жировицях, Луцьку-Почаєві, Львові-Кам'янці та інших віддалених місцевостях, зокрема в Житомирі, Радомишлі, Умані. Разом з тим окремих єпархіяльних семінаристів василіяни навчали і в своїх студійних домах. Так постановив митрополит Атанасій Шептицький на капітулі 1739 р. Це спростовує твердження деяких істориків стосовно того, що василіяни не дбали про освіту єпархіяльного духовенства.

Колегіями називалися тогочасні народні середні школи, а деколи і вищі. Василіянські колегії для світської молоді розширювали і доповнювали мережу народних церковно-приходських і парафіяльних шкіл. Василіяни провадили таких колеґій більше двадцяти, до того ж вони охоплювали розлогу територію. Зокрема, поза Галичиною вони діяли в Бару, Бєлостоку, Володимир-Волинському, Гощі, Жировиці, Збаражі, Каневі, Крем'янці, Любарі, Макіївці, Овручі, Острозі, Почаєві, Умані, Шаргороді. В усіх цих колегіях навчалось одночасно близько трьох тисяч юнаків; найбільше - у місті Барі: понад 800 (у Галичині таке число учнів - 800 - мала школа в Бучачі). Тобто Бар за кількістю спудеїв наближався до Київської колегії (академії). Після Бару за цим показником йшли Шаргород (600), Любар (500), Умань (400). Навчали молодь в середньому сто василіянських професорів - по чотири (а то й сім) в одній колегії.

У роботі підкреслюється позитивне значення скасування папою Климентієм XIV Ордену єзуїтів, внаслідок чого єзуїтські колегії були перетворені на василіянські, як, скажімо, в Острозі і Барі. Зазначено також, що василіянські освітяни рівнялися на західні зразки навчання і виховання. Програми були такі ж, як і в єзуїтських та піярських школах, а ці програми в Європі вважалися передовими, достатньо апробованими. Однак василіяни не цілком йшли за єзуїтами чи піярами, - вони багато уваги приділяли вивченню точних наук, тоді як освіта, яку давали єзуїти, була загалом філологічною.

Культурно-освітній рівень селян розвивали василіянські парафіяльні школи, яких нараховувалося понад сто. Вони фактично існували при кожному василіянському монастирі. У них навчали читати, писати, знайомили з катехизмом, латиною, церковним співом та початками арифметики. З 1788 р. василіяни намагалися запровадити в парафіяльних школах народну мову, проте польська комісія національної освіти наказала такі школи полонізувати.