Алано-болгарське населення Північно-Західної Хазарії в етносоціальному та геополітичному просторі півдня Східної Європи

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ В.Н. КАРАЗІНА

УДК 94(100)”06/09”

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

АЛАНО-БОЛГАРСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ ПІВНІЧНО-ЗАХІДНОЇ ХАЗАРІЇ В ЕТНОСОЦІАЛЬНОМУ ТА ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ ПІВДНЯ СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Спеціальність 07.00.02. - всесвітня історія

Тортіка Олександр Олександрович

Харків - 2007

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківській державній академії культури

Міністерства культури і туризму України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Коновалова Ірина Геннадіївна, Інститут всесвітньої історії Російської академії наук (м. Москва), провідний науковий співробітник;

доктор історичних наук Сухобоков Олег Васильович, Інститут археології Національної академії наук України (м. Київ), провідний науковий співробітник;

доктор історичних наук, професор Сергєєв Іван Павлович, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна (м. Харків), професор кафедри історії стародавнього світу та середніх віків.

Провідна установа: Інститут історії України Національної академії наук України (м. Київ).

Захист відбудеться 2 березня 2007 р. о 15⁰⁰ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, за адресою: 61077, м. Харків, площа Свободи, 4., аудиторія 5-58.

З дисертацією можна ознайомитися в Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна (61077, м. Харків, площа Свободи, 4.).

Автореферат розісланий 29 січня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Є.П. Пугач

хазарія болгарський населення межиріччя

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Дисертація присвячена вивченню історичних процесів, що тривали наприкінці VII - третій чверті X ст. у середовищі алано-болгарського населення Північно-Західної Хазарії - у лісостеповому Подонні-Придонеччі. Це регіон, факт існування якого був установлений у результаті археологічних досліджень пам'яток лісостепового варіанта салтово-маяцької (СМК) культури (кінець VIII - початок X ст.). Його назва є значною мірою умовною та передбачає певну територіальну й етнокультурну спільність населення, що входило, на думку деяких фахівців, до складу Хазарського каганату.

Актуальність теми визначається трьома факторами, один з яких пов'язаний з особливостями розвитку джерельної бази зазначеної проблеми, інший зумовлений вимогами сучасної хазарознавчої історіографії, третій зумовлений двома першими чинниками та - визначений у назві роботи як необхідність “контекстного”, хоча б в обсязі півдня Східної Європи, вивчення регіону.

Особливості розвитку джерельної бази з історії алано-болгарського населення Північно-Західної Хазарії пов'язані, в основному, з тим, що останнім часом цю тему вивчали археологи, з властивими цій науці специфічними методами дослідження. Здійснюються активні польові роботи, відкривалися та відкриваються нові пам'ятки, визначається їх етнічна належність, датування, класифікується знайдений у процесі розкопок речовий матеріал та ін. Водночас археологічні джерела недостатньо використовувалися для побудування історичних висновків, якщо ці висновки і робилися, то вони носили локальний характер, були мало пов'язані з відомими науці даними письмових джерел. У зв'язку з цим уявляється актуальним провести комплексне дослідження, в якому дані як археологічних, так і письмових джерел були б використані для побудови історичних узагальнень, створення (наскільки це ймовірно) повної картини історії алано-болгарського населення Північно-Західної Хазарії (в усіх її виявах: етнічних, соціальних, геополітичних, історико-географічних та ін.). У сучасній хазарознавчій літературі все більше застосовується комплексний підхід вивчення проблеми. Археологи використовують дані письмових джерел, епіграфіки, ономастики, лінгвістики. Історики не мислять вивчення хазарської історії без знання археологічного матеріалу СМК. Крім того, останнім часом у хазарознавстві потужного розвитку набула саме регіональна проблематика, пов'язана з вивченням окремих груп населення або окремих територій, що входили до складу поліетнічного (та строкатого в усіх відношеннях) населення Хазарського каганату. Водночас при всій великій кількості наукової, в основному археологічної літератури з дослідження Північно-Західної Хазарії, повної узагальнюючої праці, основаної на комплексному аналізові всіх доступних груп джерел, по цьому регіону поки ще немає.

Вважаємо, що історію цього регіону необхідно розглядати в межах військово-політичної та державної структур Хазарського каганату, а також у тісному зв'язку з існуючою там системою соціально-економічних відносин та торгових шляхів. Зрозуміло, що такий підхід змушує виділяти ширший контекст історичних та етногенетичних процесів, що відбувалися в Східній Європі в другій половині VII - третій чверті X ст.

Виникає враження, що основними складовими цих процесів були, з одного боку, поява й експлуатація річкових торгових шляхів по Волзі, Дону, Дніпру, економічна та військово-політична активність скандинавів - русів (“річкових кочівників”), степових кочівників (протоболгар, хазар, угорців, печенігів, огузів), а також вплив мусульманських країн та Візантії. З іншого боку, очевидний прогрес економіки та соціальних відносин місцевого населення (слов'янського, іранського, угро-фінського), виникнення міст, формування перших державних утворень у Східній Європі (Хазарський каганат, Русь, Волзька Булгарія). Зіставлення цих спільних для всієї Східної Європи контекстних закономірностей з конкретними фактами історії лісостепового Подоння-Придонеччя в хазарський час дозволяє хоча б узагальнено визначити місце алано-болгарського населення Північно-Західної Хазарії у відповідних глобальних подіях і процесах. На основі опосередкованих даних, за допомогою використання геополітичного, географічного, етнокультурного та іншого контексту можна спробувати, заповнюючи тим самим лакуни джерельної бази, відновити повнішу картину історії алано-болгарського населення Північно-Західної Хазарії. Водночас реконструкція історії регіону, аналіз його військового потенціалу, етносоціальних структур, економічного стану та торговельних зв'язків дозволяють виявити особливості в суб'єктивних проявах перелічених вище загальних факторів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалася на кафедрах історії і теорії культури та історії України і музеєзнавства Харківської державної академії культури відповідно до таких напрямів наукової тематики: 1) “історія культури” - історія культури населення території сучасної України в ранньому середньовіччі; 2) “історія України” - історія населення території сучасної України в ранньому середньовіччі; 3) “всесвітня історія” - історія кочового та напівкочового населення західної Євразії в ранньому середньовіччі.

Метою дослідження є проведення історичної реконструкції, створення ймовірної структурної моделі існування особливого етнополітичного анклаву, що входив до складу Хазарського каганату. Завдяки комплексному аналізові фрагментарних даних письмових, нумізматичних та археологічних джерел, розміщених у відповідному просторово-часовому контексті, планується отримання цілісної картини історичного розвитку алано-болгарського населення Північно-Західної Хазарії наприкінці VII - третій чверті X ст. Необхідно визначити основні характеристики цього населення (етнічні, соціальні, геополітичні), відтворити напрями та ймовірні перспективи його розвитку, форми контактів з сусідами, причини загибелі та зникнень.

Завдання дослідження: 1) оцінити ступінь та результати ранньохазарської (кінець VII - перша половина VIII ст.) присутності в Дніпро-Донському межиріччі; 2) визначити особливості існування, культури й етнічного походження протоболгарської складової населення лісостепового Подоння-Придонеччя у VIII - на початку X ст.; 3) з'ясувати значення процесу посідання у формуванні культури та соціальної структури алано-болгарського населення Північно-Західної Хазарії; 4) реконструювати внутрішню військово-політичну й етносоціальну структуру алано-болгарського населення Північно-Західної Хазарії та моделі його взаємовідносин із слов'янськими племенами Дніпровського лівобережжя; 5) відповідно до свідчень письмових джерел та характерного геополітичного фону визначити місце алано-болгарського населення Північно-Західної Хазарії у військово-політичній структурі Хазарського каганату; 6) на основі комплексного використання археологічних та письмових джерел проаналізувати тезу про ідентичність народу “буртас” середньовічних арабо-перських авторів та населення лісостепового Подоння-Придонеччя в хазарський час; 7) на основі історіографічного аналізу, на базі археологічних, нумізматичних та письмових джерел реконструювати модель використання річкового Доно-Донецького торгового шляху та його роль у житті алано-болгарського населення Північно-Західної Хазарії.

Об'єктом дослідження є алано-болгарське населення Північно-Західної Хазарії - лісостепового Подоння-Придонеччя, що утворювало в хазарський час певну політичну, етнокультурну та соціальну цілісність. Необхідною частиною об'єкта дослідження є і той геополітичний, культурний, історико-географічний контекст (фон) в якому відбувався історичний розвиток Північно-Західної Хазарії.

Предметом дослідження є етносоціальні та військово-соціальні структури алано-болгарського населення Північно-Західної Хазарії, а також система його взаємозв'язків з Хазарським каганатом та всім навколишнім середовищем.

У результаті того, що вивчається достатньо віддалений історичний період, виникає необхідність комплексного, порівняльного та контекстного аналізу джерельної бази роботи. Джерела, як пам'ятки свого часу, результати рефлексії сучасників або матеріальні артефакти - “свідки” епохи, є не тільки необхідним елементом доказової бази роботи, але й потребують самостійного аналізу стосовно критики їх змісту. Таким чином, джерельна база роботи повинна та може розглядатися як повноцінна складова предмета дослідження.

Територіальні межі дослідження, в першу чергу, визначаються ареалом поширення лісостепового варіанта салтово-маяцької культури (кінець VIII - початок X ст.) - Північно-Західної Хазарії і, відповідно, включають пам'ятки (городища, селища, могильники), розташовані в басейні верхньої течії Сіверського Дінця, Осколу, Тихої Сосни.

Проте “контекстний характер” роботи, створення загальноісторичного “фону” потребують набагато ширших географічних меж. Необхідність урахування тих подій та процесів, які відбувалися за межами Північно-Західної Хазарії, але не могли не вплинути на геополітичний або етнокультурний стан населення Придонеччя, змушує аналізувати відповідну ситуацію на всьому півдні Східної Європи.

Хронологічні межі теми - кінець VII - третя чверть X ст. - зумовлені часом існування Хазарського каганату.

Методологічною основою дослідження є науковий позитивізм, який полягає, перш за все, у визнанні об'єктивності досліджуваних явищ та процесів. Використання подібного методологічного підходу передбачає можливість пізнання дійсності за допомогою вивчення та класифікації відповідної бази даних, фактів, відомостей джерел. Останні обробляються за допомогою прийнятих у цій науці методів та методик вивчення матеріалу, його аналізу та синтезу отриманих результатів.

Очевидно, що на цьому шляху багато труднощів, пов'язаних з тим, що, по-перше, далеко не всі факти історії та неповною мірою відомі науці, по-друге, аж ні як не всі періоди історії однаковою мірою забезпечені джерелами.

Вихід з цієї скрутної ситуації відомий. Він можливий за умови послідовного використання принципу історизму, відповідно до якого явища та події повинні розглядатися у зв'язку з конкретно-історичними умовами їх існування та прийнятими в науці закономірностями історичного розвитку. У такому разі, навіть при дефіциті джерельної бази та неповному уявленні про всі факти, які мали місце, можна провести історичну реконструкцію, своєрідне моделювання історичного процесу. Точність такої реконструкції та самої моделі залежить від правильності застосування прийнятих у науці методів дослідження.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що: вперше була відтворена узагальнююча картина історії алано-болгарського населення Північно-Західної Хазарії - лісостепового Подоння-Придонеччя, завершена історична реконструкція та запропонована ймовірна геополітична, історико-географічна, етносоціальна модель історичного процесу в його конкретному, локальному прояві. Подібна новизна дослідження зумовлена його комплексністю та контекстним характером, внаслідок чого авторові вдалося перейти до нового рівня історичного аналізу, основаного на синтезі даних усіх доступних письмових джерел та результатах робіт археологів. У результаті: 1) була розширена джерельна база, необхідна для вирішення порушеної проблеми, привернуті джерела контекстного характеру, такі, що раніше не використовувалися для реконструкції історії алано-болгарського населення Північно-Західної Хазарії - відомості “Київського листа”, “Кембриджського документа”, “Анонімної записки” про народи Східної Європи, повідомлення Костянтина Багрянородного про “Клімати” Хазарії тощо; 2) оцінено характер ранньої хазарської присутності в цьому регіоні зокрема і в Дніпро-Донському межиріччі взагалі. Воно кваліфікується як військово-політичне, таке, що не спричинило масштабних переселень кочових груп хазар із Північно-Західного Прикаспію; 3) висунуті гіпотези про причини формування, етносоціальні особливості та склад протоболгарських груп населення Північно-Західної Хазарії. Останні аж до краху Хазарського каганату зберігають елементи етнічної специфіки (іранської, тюркської, угорської) та племінної організації, хоча і входять до загальної військово-соціальної системи прикордонного регіону; 4) розглянуті основні причини та прояви процесу посідання, роль якого явно перебільшувалася в радянській історіографії. Осілість невеликих груп кочівників розглядається в роботі як поодиноке та перманентне явище, але зовсім не глобальна закономірність кочового життя; 5) запропонований авторський варіант реконструкції етносоціальної та військової структури населення Північно-Західної Хазарії, його взаємовідносин із сусідніми слов'янськими племенами, яка виглядає далекою від ідилії; 6) проведена реконструкція системи управління підлеглими регіонами та визначено місце Північно-Західної Хазарії в цій структурі. При цьому наголошується на його трансформації від повної залежності та підкорення центральному хазарському урядові, до стану добровільного союзництва, зумовленого загальною геополітичною метою та проблемами васалітету, що зберігався, імовірно, аж до загибелі, як самої метрополії, так і відданих їй алано-болгарських військово-племінних груп; 7) створена комплексна система аргументації, що спростовує гіпотезу про ідентичність народу “буртас” арабо-перських авторів та населення лісостепового варіанта СМК середини VIII - початку X ст. Вона основується на порівняльному аналізові письмових та археологічних джерел, реконструкції середньовічних географічних описів, а також на даних з історичної географії середнього Поволжя, Подоння та Придонеччя; 8) розроблена гіпотетична модель, що визначає напрям й характер використання Доно-Донецького річкового торговельного шляху в хазарський час. Зокрема, на відміну від прийнятих раніше точок зору було доведено, що східна торгівля практично не мала значення в цьому регіоні, а Донець використовувався для торгових відносин з містами Криму (що стали традиційними ще з періоду античності); 9) показано, що відсутність або незначна кількість скарбів у степовій зоні, на південному сході Східної Європи в хазарський час зумовлена не відсутністю торгівлі та торговельних шляхів, а закономірностями тезауризації в кочовому середовищі, які, у свою чергу, пояснюються особливостями кочового менталітету, системою ціннісних установок кочівників, а також особливостями розвитку кочового господарства, натурального й екстенсивного за своєю природою.

Практичне значення роботи полягає в тому, що отримані висновки можна використовувати в процесі подальшої наукової розробки проблем, пов'язаних з регіональною історією Хазарського каганату, історією Стародавньої Русі, Візантії, кочових народів Східної Європи. Крім того, результати дослідження можуть бути корисними при підготовці узагальнюючих праць з етнічної, військово-політичної, соціальної історії населення Східної Європи в ранньому середньовіччі. Дані, систематизовані під час самостійної критики змісту письмових джерел, можуть використовуватися протягом роботи із складання хрестоматій або антологій як відповідна частка системи коментарів. Матеріали дисертації можна також застосувати при підготовці університетських курсів з історії й археології народів України, Східної Європи, Євразійського степу.

Особистий внесок здобувача. Основна маса публікацій (49 з 58), що відображає зміст дослідження, виконана самостійно. У співавторстві виконано 9 праць, більшість з яких (6) опублікована у виданнях, не внесених до реєстру ВАК України. Особистий внесок у наукових працях, опублікованих із співавторами, складає: Тортика А.А., Михеев В.К. Методика эколого-демографического исследования традиционных кочевых обществ Евразии // Археология восточноевропейской лесостепи: Вып. 15. Средневековые древности евразийских степей / К 75-летию С.А. Плетневой. - Воронеж, 2001. - С. 141-161. - 90%.; Аксенов В.С., Тортика А.А. Протоболгарские погребения Подонья-Придонечья VIII-Х вв.: проблема поливариантности обряда и этноисторической интерпретации // Степи Европы в эпоху средневековья. - Донецк: ДНУ, 2001. - Т. 2.- С. 191-218. - 50%.; Михеев В.К., Тортика А.А. Евреи и иудаизм в Хазарском каганате: к вопросу о формулировке современной научной концепции хазарской истории // Хазары, евреи и славяне. Т. 16. - Москва-Иерусалим: Мосты культуры-Гешарим, 2005. - С. 175-184. - 90%.; Михеев В.К., Тортика А.А. Историческая география Хазарского каганата и экологически возможная численность населения кочевых хазар // Вісник МСУ. - Сер.: Юдаїка. - 2000. - №3.- С. 146-168. - 90%.; Михеев В.К., Тортика А.А. Концепция истории Хазарского каганату Л.Н. Гумилева: опыт критического анализа // Материалы восьмой ежегодной международной междисциплинарной конференции по иудаике. Ч.1. - М., 2001. - С. 149-178. - 90%.; Лобанова М.В., Тортика А.А. Проект музея иудаики Международного центра хазароведения Восточноукраинского филиала МСУ// Вісник МСУ. - Сер.: Юдаїка. - 2002. - №8.- С. 72-85. - 50%.; Михеев В.К., Тортика А.А. Иудео-хазарский период истории Хазарского каганата: к продолжению критики концепции Л.Н. Гумилева // Хазарский Альманах. - Х.-М., 2003. - Т. 2. - С. 109-117. - 90%.; Колода В.В., Ряполов В.М., Тортика А.А. Раскопки селища салтово-маяцкой культуры у с. Металловка (2003-2004 гг.) // Археологічні дослідження в Україні 2003-2004 рр.: Зб. наук. пр. - К.-Запоріжжя: ІА НАНУ - “Дике Поле”, 2005. - Вип. 7. - С. 176-178. - 60%.; Михеев В.К., Тортика А.А. Неопубликованная рукопись А.П. Ковалевского: тернистый путь научного творчества // Хазарский Альманах. - К.-Х., 2005. - Т. 4. - С. 177-181. - 50%.

Апробація результатів дисертації. Основні положення роботи викладалися на 29 наукових конференціях, симпозіумах, колоквіумах, відкритих столах, більшість з яких мала статус міжнародних. Серед них: Проблеми історії та археології України: міжнародна наукова конференція. м. Харків, ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 16-18 травня 2001 р.; V Сходознавчі читання А. Кримського. м. Київ, інститут сходознавства ім. А. Кримського НАНУ, 10-12 жовтня 2001 р.; Хазари. Другий Міжнародний колоквіум. м. Москва (Корольов). 27-30 січня 2002 р.; III Боспорські читання. 20-23 травня 2002 р. м. Керч; VI Сходознавчі читання А. Кримського. м. Київ, інститут сходознавства ім. А. Кримського НАНУ, 30-31 жовтня 2002 р.; IV Боспорські читання. м. Керч 20-23 травня 2003 р.; VII Сходознавчі читання А. Кримського. м. Київ, інститут сходознавства ім. А. Кримського НАНУ, 4-5 червня 2003 р.; V Боспорські читання. м. Керч, 20-24 травня 2004 р.; VIII Сходознавчі читання А. Кримського. м. Київ, інститут сходознавства ім. А. Кримського НАНУ, 2-3 червня 2004 р.; V Міжнародна наукова конференції “Проблеми історії й археології України”. м. Харків. ХНУ ім. В.Н. Каразіна. 4-6 листопаду 2004 г.; VI Боспорські читання. м. Керч 21-24 травня 2005 р.; IX Сходознавчі читання А. Кримського. м. Київ, інститут сходознавства ім. А. Кримського НАНУ, 1-2 червня 2005 р.; IV Дринівські читання. м. Харків, ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 28 лютого - 1 березня 2006 р.; XVIII читання пам'яті члена-кореспондента АН СРСР В.Т. Пашуто. м. Москва, ін-тут всесвітньої історії РАН, 17-19 квітня 2006 г; VII Боспорські читання. м. Керч. 21-24 травня 2006 г.

Публікації. Зміст дисертації, результати дослідження відображені в 58 авторських публікаціях, надрукованих в Україні, Росії, Болгарії, Ізраїлі: 1 монографії; 32 статтях, серед яких 26 у виданнях, що занесені до реєстру ВАК України або прирівнюються до таких (зарубіжні наукові видання); 22 матеріалах та тезах наукових конференцій; 3 вузівських навчально-методичних матеріалах.

Обсяг та структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, п'яти розділів, висновку (393 сторінки основного тексту), списку скорочень, списку використаних джерел і літератури (715 позицій). Загальний обсяг роботи - 455 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність теми дослідження, визначені мета та завдання, об'єкт і предмет, територіальні та хронологічні межі, загальні методологічні підстави, наукова новизна, теоретична та практична значимість результатів роботи, наведені відомості про апробацію результатів дослідження, перераховані публікації за темою, наведено обсяг та структуру дисертації. У першому розділі “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” було відзначено, що весь, понад сторічний, період вивчення проблеми можна поділити на три основні етапи, кожний з яких відрізняється науковим рівнем праць та відповідними гіпотезами, постановкою та вирішенням певних питань і, що також важливо, зміною поколінь дослідників.

Перший етап, який тривав з кінця XIX ст. і до 1930-х рр., пов'язаний з відкриттям археологічних пам'яток алано-болгарського населення СМК, першими розкопками та першими спробами інтерпретації отриманого матеріалу. Основне досягнення цього періоду полягає в тому, що був зафіксований зв'язок знайдених пам'яток з історією Хазарського каганату та здійснене їх датування - VIII-X ст. Точно була визначена саме аланська етнічна належність населення, що залишило катакомбні могильники, його зв'язок з культурою Північного Кавказу.

Наступний етап дослідження алано-болгарського населення Північно-Західної Хазарії можна вважати основним та найпродуктивнішим. Датується він 1930-ми - початком 1940-х рр. та триває до кінця 1980-х - початку 1990-х рр. Перш за все, він пов'язаний з діяльністю таких учених як М.І. Артамонов, І.І. Ляпушкін, В.Д. Белецький, С.О. Плетньова, В.К. Міхєєв, К.І. Красильников, Г.Є. Афанасьєв, В.С. Фльоров, в останнє десятиріччя - В.В. Колода, А.В. Криганов, В.С. Аксьонов, Е.Є. Кравченко та ін.

У ці роки були визначені межі регіону, досліджено основний масив пам'яток, охарактеризовано господарство, поховальний обряд, традиції домобудівництва, кераміка, речовий комплекс, зброя, прикраси та ін. елементи матеріальної культури.

Деяких результатів досягли і в галузі історичних узагальнень. Зокрема, запропоновані гіпотези, що пояснюють як появлення аланів на Донці, так і припинення існування лісостепового варіанта СМК. Перша подія пов'язана з арабо-хазарською війною 737 р. та цілеспрямованою політикою хазарського уряду; остання - з посиленням Давньої Русі, степових кочівників, безсиллям, а потім і загибеллю Хазарського каганату. З усією очевидністю постала, у зв'язку з відкриттям нових пам'яток, проблема поліетнічності населення Північно-Західної Хазарії. Проблема соціального розвитку мешканців регіону вирішувалась в межах формаційного підходу, що призвело до деякій модернізації, не завжди виправданого використання дефініцій класового суспільства стосовно населення, що переживало вищі стадії розвитку племінного ладу. Перебільшеними були й уявлення про масштаби процесу посідання.

Сучасний етап дослідження проблеми починається в 1990-ті рр. та триває понині. Він відзначається науковою активністю різних поколінь дослідників (С.О. Плетньової, В.К. Міхєєва, К.І. Красильнікова, В.С. Фльорова, Г.Є. Афанасьєва, В.В. Колоди, В.С. Аксьонова та ін.), появляються як археологічні, так і нові історичні праці.

Особливістю цього етапу є й той факт, що накопичення фактичного матеріалу в попередній період дозволило вийти на новий рівень узагальнень або критично переглянути деякі погляди та точки зору.

Аналіз джерельної бази дослідження свідчить про те, що джерела поділяються на дві основні групи (археологічні та письмові). Археологічні є масовими та безпосередньо пов'язані з життям алано-болгарського населення Північно-Західної Хазарії у VIII-X ст., у цьому їх основна цінність. Вони дозволяють окреслити межі регіону, реконструювати його територіальну, етнічну, військово-соціальну структури (картографування, топографія та планіграфія пам'яток), моделювати торговельні відносини й етнокультурні контакти (аналіз предметів імпортного походження, нумізматичних знахідок, поховального обряду, антропологічного матеріалу, домобудівних традицій). Певним недоліком комплексу археологічних джерел є відносно невелика кількість досліджених пам'яток СМК, відсутність об'єктів, розкритих повною площиною.

Ці недоліки можна компенсувати завдяки паралельному та комплексному використанню бази письмових джерел. Письмові джерела (візантійські, староруські, арабо-перські, хазаро-єврейські, закавказькі) є фрагментарними та лапідарними, здебільшого вони мають непрямий характер. Серед візантійських авторів аналізувалися повідомлення Феофана Сповідника, Никифора Патріарха, трактат “Про управління імперією” імператора Костянтина Багрянородного та “Продовжувач Феофана”, приписуваний творчості того ж вінценосного автора. В ранньому російському літописанні вся хазарська тематика зводиться до декількох лапідарних згадок у Повісті минулих літ, представленій, як відомо, в різних списках (Лаврентіївському, Іпатіївському, Софіївському I, Новгородському I та ін.). Найбільший за обсягом масив інформації надають арабо-перські джерела, використані в коментованих перекладах професійних філологів: О.Я. Гаркаві, Д.О. Хвольсона, В.В. Бартольда, І.Ю. Крачковського, А.П. Ковалевського, В.М. Бейліса, В.Ф. Мінорського, А.Н. Поляка, А.П. Новосельцева, О.Г. Большакова, Т.М. Калініної, І.Г. Коновалової, Д.Є. Мішина та ін. Це твори аль Хорезмі, “Чистих братів”, Халіфи Ібн Хаййата, аль Балазурі, ат-Табарі, аль Куфі, аль Йа'куби, Ібн аль Асіра, Ібн Хордадбеха, Ібн аль Факіха, Ібн Русте, аль Мас'уді, аль Істахрі, Ібн Хаукаля, аль Макдіси, аль Бекрі, Гардізі, аль Марвазі, “Худуд аль Алам”, аль Гарнаті, аль Ідріси й ін. Джерела хазаро-єврейського походження менш численні, ніж арабо-персидські. Йдеться про п'ять документів, що датуються X ст., це: лист кордовського сановника Хасдаї Ібн Шафрута хазарському царю Йосипу; відповідь на нього - лист Йосипа, що зберігся у двох редакціях (“стислій” та “розлогій”); лист анонімного єврея з Константинополя, відомий в історіографії під назвою “Текст Шехтера” або “Кембриджський документ”; “Київський лист” та, нарешті, “Таблиця народів” з книги “Іосиппон”. Закавказькі джерела містять загальні відомості про Хазарський каганат. Оскільки вивчення загальної історії хазар не є завданням цього дослідження, їх список обмежується двома основними творами: “Вірменською Географією” (“Ашхарацуйц”) та грузинським літописом “Картліс Цховреба”. Слід зазначити, що, на жаль, немає жодного письмового джерела, в якому б безпосередньо згадувалася Північно-Західна Хазарія та її населення. Проте вони надають можливість реконструювати історичну географію, етнічне та геополітичне оточення регіону, що вивчається, відобразити його місце та роль в системі хазарської державності. На основі даних письмових джерел про соціальний лад у Хазарському каганаті, з певним елементом припущення реконструюються й відповідні структури алано-болгарського населення Північно-Західної Хазарії. Достеменність висновків можна перевірити на базі матеріалів могильників лісостепового варіанта СМК, аналізу планіграфії поселень. Таким же чином гіпотетичні дані про напрями міжнародної торгівлі та характер торговельних стосунків алано-болгарського населення лісостепового Подоння-Придонеччя в VIII-X ст., отримані на основі даних арабо-перських авторів, можна апробувати за допомогою відповідних археологічних та нумізматичних матеріалів. Подібні способи використання джерельної бази були визнані найправильнішими, відповідними характеру та пізнавальним можливостям усіх типів та груп джерел.

Вивчення історіографії та методологічних підходів попередників свідчить, що застосування спекулятивних світоглядних схем для реконструкції історичного процесу негативно впливає на хід наукового дослідження. Фактично виникає ситуація, коли реальний історичний матеріал підміняється різними схоластичними конструкціями, котрі потребують, якщо не підтасовування, то, принаймні, відповідного перегруповування фактів. Найприйнятнішим, таким чином, є науково-емпіричний підхід, коли в процесі вивчення фактичної бази закономірності та причинно-наслідкові зв'язки визначаються безпосередньо на основі історичного матеріалу.

Проте слід зауважити, що ні в якому разі не всі прояви історичного процесу доступні для дослідження й висвітлені в джерелах. Особливо це характерно для ранньосередньовічної історії Східної Європи, дані письмових джерел для якої відносно обмежені. Втім, існуючі археологічні, нумізматичні та ін. матеріали не завжди дозволяють точно відповісти на всі виникаючі запитання. У зв'язку з цим результатом дослідження може бути тільки більш-менш наближена до реальності історична реконструкція, вірогідна модель історичного процесу. Точності подібної реконструкції можна досягти завдяки послідовному застосуванню принципу історизму, а також використанню взаємопов'язаних загальнонаукових та спеціальних методів роботи з джерелами, аналізу та синтезу отриманих даних. До них відносяться: метод індукції, порівняльно-типологічний, картографічний, взаємопов'язані методи критики змісту джерела та порівняльної критики джерел різного походження, ретроспективний, та метод історичного моделювання.

У другому розділі “Населення Північно-Західної Хазарії: етнічні та соціальні структури” аналізувався перш за все етнічний склад населення Північно-Західної Хазарії. З'ясовано, що його специфіка сформувалася в результаті складних процесів, викликаних хазарським завоюванням Дніпро-Донського межиріччя.

Самі хазари в Дніпро-Донському межиріччі не жили та не кочували. Їх присутність у цьому регіоні обмежувалася набігами, данницькою залежністю місцевих племен, імовірно, наявністю тимчасових військових контингентів. Традиційним місцем хазарських кочівель були степи Північно-Західного Прикаспію та Волго-Донського межиріччя.

Після другої арабо-хазарської війни 737 р. стосовно східноєвропейських народів почала формуватися нова, послідовніша політика Хазарського каганату. У середині VIII ст. в басейн Сіверського Донця переселяються алани. Як головний чинник цього процесу слід визначити внутрішню політику хазарської держави, усвідомлене та цілеспрямоване переселення частини аланів.

Алани мали розвинуті навички господарської діяльності та культуру, яка через деякий час стає салтово-маяцькою культурою поліетнічного алано-болгарського населення. Напевне, після переселення аланів та утворення алано-болгарської черезсмужної зони заселення зберігається кровноспоріднений або псевдокровноспоріднений принцип організації суспільства.

Одним з основних елементів цього населення стають протоболгарські родові групи. У результаті хазарської експансії вони втрачають звичну систему племінних зв'язків та утворюють нові родоплемінні структури, існуючі вже в умовах хазарського панування. Дані ямних могильників протоболгарського варіанта СМК свідчать про існування різних варіантів поховального обряду, що зберігає в окремих родоплемінних груп тюркські, іранські й угорські елементи. Етнічний склад цих громад був достатньо різноманітним та не може бути охарактеризований в цілому. З цієї причини спроби пов'язати неаланське населення Подоння-Придонеччя з якимсь одним етносом, що згадується в письмових джерелах, уявляються неконструктивними.

На півночі ареалу СМК, у лісостепові, протоболгарські родоплемінні групи різного етнічного відтінку живуть черезсмужно з аланами, зберігаючи при цьому власну соціальну організацію, окремі поселення та могильники. Вони сприймають СМК, але, водночас, зберігають значну кількість ознак кочового побуту. Як уявляється, процес посідання в цілому відігравав набагато меншу роль у житті східноєвропейських протоболгар, ніж очікувалося. В тих же випадках, коли посідання кочівників дійсно фіксувалося археологічно, осілість мала вимушений характер, а масштаби її були незначними.

Найчисленнішою, стійкою в соціальному та культурному відношенні частиною цього конгломерату були алани. Ймовірно, саме алани визначають основи загальної соціальної структури та військової організації населення регіону. Реконструкція цієї структури дозволяє говорити про розвинутий та стійкий племінний лад, що забезпечував і внутрішню організацію, і зовнішній захист алано-болгарських родоплемінних груп. Основою такої соціальної організації була велика сім'я, що об'єднувала декілька поколінь родичів. Військовим еквівалентом декількох таких сімей міг бути десяток воїнів - типова низова одиниця організації війська в Євразії.

Наступним елементом організації була громада. Більшість таких громад мала кровноспоріднений або псевдокровноспоріднений характер. Утім, для значних центрів скупчення населення не можна виключити і територіального принципу проживання різних груп людей. Про наявність передумов для формування територіальних общин свідчить біритуалізм деяких протоболгарських могильників. Громади, залежно від їх чисельності, могли виставити військовий контингент приблизно в сотню або декілька сотень воїнів.

У межах військових прикордонних функцій, а також в умовах вищої стадії розвитку племінного ладу громади групуються в племена або невеликі об'єднання племен, які, з урахуванням принципів існуючої в них системи управління, можна названий вождівствами. Військовим еквівалентом такого вождівства є тисяча.

Зважаючи на результати картографування салтівських пам'яток, можна припустити, що окремі вождівства могли об'єднуватися в складні вождівства, що забезпечували об'єднання декількох племен. У такому разі вони могли виставити військовий контингент у межах десяти тисяч осіб. Враховуючи відому з інших регіонів систему хазарського управління залежним населенням, такі складні вождівства могли підпорядковуватися окремим хазарським тудунам. Поки ще немає ґрунтовних підстав для того, щоб робити припущення про існування єдиної системи управління всім регіоном та, відповідно, приписувати “столичну роль” тому або іншому салтівському городищу. Водночас не можна повністю виключити й якоїсь ієрархії аланських племен.

Стосунки між лівобережними слов'янами й алано-болгарським населенням Північно-Західної Хазарії необхідно розглядати в динаміці, зважаючи на багатократні зміни зовнішньополітичних умов цих контактів, той факт, що ці взаємовідносини зазнали певної еволюції у зв'язку зі зміною соціально-економічної ситуації як у слов'янському, так і в алано-болгарському середовищі.

Спочатку, в кінці VII - на початку VIII ст., хазари, найімовірніше, здійснювали спорадичні набіги на слов'янські території, не встановлюючи над ними контролю та не оформляючи постійних данницьких відносин. Проте вже з середини VIII ст. хазаро-слов'янські відносини стають регулярними та відносно впорядкованими. Віднині слов'яни Дніпровського Лівобережжя, Подоння-Придонеччя перебувають під постійним контролем військових гарнізонів білокам'яних аланських фортець, розташованих по Сіверському Донцю, Осколу, Тихій Сосні, Дону. Слов'яни платять дань, вони є об'єктом колоніальної торгівлі, джерелом работоргівлі. Наприкінці IX ст. ситуація починає поступово змінюватися. Зростає рівень соціально-економічного розвитку слов'янського населення та, відповідно, його опір зовнішнім загрозам. Еволюціонує племінний лад, перетворюючи аморфні слов'янські союзи на консолідовані племінні княжіння. Ослабляється Хазарський каганат. Водночас посилюються його конкуренти - варяги та печеніги. Виникає нова військово-політична ситуація. У цих умовах слов'яни поступово позбавляються хазарського впливу, але тут же потрапляють у залежність від Києва та Чернігова.

У третьому розділі “Північно-Західна Хазарія в геополітичній системі Хазарського каганату” аналізуються деякі повідомлення середньовічних авторів, які побічно зачіпають регіон, котрий є цікавим для нас. Наприклад, Ібн Русте, на основі “Анонімної записки”, писав про взаємне розміщення печенігів, буртасів та угрів. Очевидно, що всі вони були сусідами Північно-Західної Хазарії та, відповідно, входили в єдиний з нею просторовий, часовий та причинно-наслідковий контекст.

Вигнання угрів, боротьба з уграми та їх знищення були головним військово-політичним завданням печенігів після їх переселення в степи Східної Європи у 889 р. Алано-болгари, які знаходилися в лісостепу, на периферії степового регіону, не перешкоджали виконанню цього насущного завдання та могли опинитися опріч основного вектора печенізької навали. Велика частина салтівських пам'яток тихо переживає появу печенігів у Східній Європі та не має слідів катастрофічних нападів.

Побічним доказом того, що і після переселення печенігів до Східної Європи населення Північно-Західної Хазарії продовжувало залишатися на колишньому місці та виконувало військово-прикордонні функції, є повідомлення Повісті минулих літ про підкорення деяких східнослов'янських племен хазарам та про звільнення цих племен від хазарської данини першими київськими князями. Ці події відбувалися як наприкінці IX ст., так і на початку X ст., тобто вже після появи печенігів у Дніпро-Донському межиріччі (889 р.).

Безпосередньо пов'язане з темою і повідомлення Костянтина Багрянородного про будівництво Саркелу. На його основі можна припустити входження Подоння-Придонеччя, в зону військово-політичного контролю Хазарського каганату. Костянтин Багрянородний не диференціює населення Хазарії, не виділяє в її складі якихось самостійних етноплемінних одиниць. Таким чином, алано-болгарський масив Придонеччя або був зовсім невідомий візантійцям, що навряд чи можливо, або сприймався ними як частина Хазарського каганату.

На особливу увагу заслуговує повідомлення Костянтина Багрянородного (“Про управління імперією”) про якісь “дев'ять Кліматів”, що були економічною базою хазар. Як уявляється, локалізація Кліматів має проводитися не взагалі, а відповідно до кожного окремого згадування цього терміну. В повідомленні Костянтина Багрянородного йдеться про різні області Східної Європи, які розташовувалися як у Криму, так і за його межами. Ті “дев'ять Кліматів Хазарії”, які прилягають до Аланії, очевидно, розташовуються за межами Криму. Вони можуть бути локалізовані вздовж лівого берега Кубані, в окрузі Таматархи, а також по обох берегах Манича та Сала, уздовж нижньої течії Дону. Водночас, у зв'язку з описаним Костянтином Багрянородним фактом наявності у хазар подібних землеробських областей, виникає можливість для проведення аналогій із територією Північно-Західної Хазарії. Тут дуже плідною є ідея А.П. Новосельцева, який припускав, що Клімат відповідає адміністративно-територіальній одиниці Хазарського каганату та міг управлятися хазарським намісником. До подібних Кліматів, на нашу думку, можуть належати і Подоння із Саркелом та Сіверськодонецкими фортецями. Етногеографію Східної Європи в кінці хазарської епохи відображають і джерела хазаро-єврейського походження: єврейсько-хазарське листування, “Кембриджський документ”, “Таблиця народів” та “Київський лист”. Серед етнонімів, названих у цих документах, немає імені мешканців Північно-Західної Хазарії. Тут перераховані північнокавказькі алани, угорці, печеніги, гузи, булгари, руси або нормани. Все це свідчить про те, що саме названі народи визначали геополітичний фон свого часу. Відсутність імені населення Північно-Західної Хазарії свідчить про те, що воно не мало самостійної політичної ролі та сприймалося сучасниками під ім'ям своїх патронів - хазар.

Висновки, отримані в результаті аналізу “Київського листа”, дозволяють говорити про геополітичне положення Північно-Західної Хазарії в середині X ст. Воно, як можна припустити, було вельми напруженим. Впливові Хазарського каганату в Дніпровському лівобережжі приходить кінець. У Києві панують руси. Київські євреї хазарського походження перебувають у безправному й економічно невигідному становищі. Сіверяни, до цього - данники хазар, переходять під протекторат київського князівсько-дружинного клану. Військово-прикордонний стан Північно-Західної Хазарії в цих умовах загрожує проблемами більшими, ніж збір данини у слов'янських племен. Дефіцит джерел не надає відомостей про те, як саме розвивалися відносини в прикордонній зоні верхнього Придонеччя між хазарами та русами. Відомий тільки один момент цього протистояння - похід Святослава 965 р., що закінчився розгромом хазарського війська, узяттям Саркелу та нападом на ясів і касогів. Ці події відбувалися в безпосередній та небезпечній близькості від алано-болгарських анклавів Придонеччя та, імовірно, зрештою призвели до припинення життя на салтівських пам'ятках лісостепового регіону.

У контексті вивчення динаміки геополітичних відносин, що складалися на півдні Східної Європи в X ст. між русами, хазарами та Візантією, велике значення має інтерпретація даних Кембриджського документа про деяку хазаро-руську війну. Його дані свідчать про те, що уявлення про повне витіснення хазар з Криму наприкінці IX ст. є не зовсім правильними. Аж до середини X ст. хазари мали якусь реальну нагоду для набігів на міста Криму.

Аналіз Кембриджського документа так само створює враження, що в умовах становлення Давньоруської держави розбійницьким дружинам русів стало тісно в Східній Європі. Ті з них, хто не хотів підкорятися київському князю та його союзникам, або гинуть, як Аскольд та Дір, або шукають нові місця для життя. Вождем такої скандинаво-руської вольниці міг бути і Хельгу Кембриджського документа.

Дані Кембриджського документа досить точно відображають геополітичний фон свого часу - першої половини - середини X в. Цей фон багато в чому і з кожним роком усе більше визначається устремліннями київського князівського дому. Проте активність київських князів не може пояснити всі події, пов'язані з участю русів.

Слід зазначити, що місце Північно-Західної Хазарії у військово-політичній системі каганату зазнало певної еволюції від майже повного підкорення центральній владі в другій половині VIII ст. до формування практично самостійної військово-племінної структури у другій половині IX ст.

Можливо, що саме військово-прикордонні функції алано-болгар Подоння і були тією формою покорення та своєрідним натуральним податком (якщо не єдиним, то основним), який задовольняв центральний хазарський уряд. Імовірно, саме цим можна пояснити розквіт економіки регіону, високий рівень виробництва, багатство його населення.

Термін “конфедерація”, що застосовувався для визначення внутрішнього ладу Хазарії, не відповідає історичній дійсності VIII-X ст. Конфедерація припускає добровільний принцип входження в неї всіх її учасників. У випадку ж з Хазарським каганатом спостерігається зворотне явище. Спочатку хазари тим або іншим способом підкоряли собі всі народи, що входили в їх об'єднання, а потім різними засобами примусу добивалися їх покірності.

Як відомо, влада хазар над підлеглими народами трималася на військовій силі й інституті заручництва. Роль своєрідних заручників виконували численні дружини кагана - дочки вождів скорених племен та народів. Матримоніальні зв'язки хазарських каганів та беків, їх значна поширеність, як за межами каганату, так і всередині, дозволяють припустити існування подібної практики і стосовно соціальної верхівки Північно-Західної Хазарії.

Хазарську державу також називали ранньокласовою або ранньофеодальною, проте ці дефініції, крім того, що вони не зовсім відповідають дійсності, є дуже узагальнюючими та погано відображають систему управління, існуючу в каганаті.

Слід визнати, що найточнішим виявилося визначення П.Б. Голдена, який порівнював політичний устрій Хазарського каганату з Тюркським каганатом. Тюркська система державного управління припускала єдиновладність кагану, це була багаторівнева, замкнута структура: каган (верховний правитель) - беки (аристократія) - будун (народ). Водночас і підлеглі племена мали своїх беків та свій будун. Аристократія, що існувала таким чином як складна державна система, називалася ель. У підкорених племен міг зберігатися власний ель - система внутрішнього управління й організації життя, своєрідна політична організація, котра розвивалася поки що в межах племінного ладу.

Алано-болгари Подоння певною мірою зберегли свій ель, тобто свою племінну організацію. Наявність подібної структури полегшувала для хазарських властей управління цією групою населення та її використання у військово-прикордонних цілях.

Можливо також, що для алано-болгар Подоння альянс з хазарами був тривалий час об'єктивно вигідним та вони зберігали його за власною ініціативою вже тоді, коли Хазарська держава ослабла. З вимогливих володарів хазари могли з часом перетворитися на природних союзників у боротьбі зі слов'янами, варягами-русами, печенігами, гузами. Відносно невеликі родоплемінні угрупування алано-болгар, що не мали, напевно, загального для всього регіону самоврядування, не могли самостійно протистояти виникаючим у Східній Європі крупним племінним союзам та державним утворенням (Давня Русь). Логіка історичного процесу була така, що, вийшовши на історичну арену разом з хазарами, в результаті втілення в життя політики хазарського уряду, вони і в кінці хазарської епохи не втрачали військово-політичного, а можливо, і династичного зв'язку з каганатом.

Ступінь самостійності регіону та його відокремленості від хазарської влади, імовірно, коливалася залежно від посилення або послаблення центрального уряду. Можна спробувати визначити ступінь цієї залежності за побічними ознаками. Серед них можна назвати спосіб формування і сам характер хазарської армії.

Відомо, що спочатку армія Хазарського каганату складалася з ополчення всіх підлеглих племен. Саме такий характер хазарської армії зафіксований під час набігів хазар на Закавказзя в кінці VII - на початку VIII ст. Подібна ж структура зберігається і під час арабо-хазарських змагань.

Поступово племінне ополчення набуває форми ранньокласового, коли глави родів та об'єднань самі виставляють ті або інші військові контингенти під прапор хазарського кагана (Ібн Русте). Цей факт свідчить про їх більшу внутрішню самостійність, про початок формування військового ладу в особі “тарханів” та “дітей тарханів”.

Соціальна стратифікація салтівського населення Подоння свідчить про те, що і тут, у лісостепу, відбувалися подібні процеси. Так, пізніше, до початку X ст., коли основною військовою силою в Хазарському каганаті вже стала наймана гвардія, ступінь озброєності населення Подоння не зменшується. Навпаки, серед похованих у катакомбних та ямних могильниках регіону, як і раніше, спостерігається високий відсоток воєначальників. Це може свідчити тільки про посилення ступеня самостійності регіону, наявність власних озброєних сил та свого командного складу, а, відповідно, і певну незалежність у політиці.

Швидкий розвиток економіки регіону, що відбувався на фоні поступової етнокультурної консолідації різнорідних груп населення в умовах ослаблення впливу Хазарського каганату, свідчить про виникнення реальних можливостей для оформлення в лісостеповому Подонні-Придонеччі незалежного від Хазарії етнополітичного утворення. Через зовнішні військово-політичні причини тенденція ця не була реалізована та Північно-Західна Хазарія припинила своє існування.

У четвертому розділі “Буртаси та Північно-Західна Хазарія: проблеми локалізації й ідентифікації” наголошується, що мордовська гіпотеза ідентифікації буртасів, як і раніше, має право на існування. Можна сказати, що ранньосередньовічній мордві навіть більшою мірою, ніж населенню лісостепового варіанта СМК, притаманні ті господарсько-культурні й етнографічні ознаки, які приписують буртасам східні автори.

У результаті проведеного аналізу джерел (в основному, арабо-персидської традиції - “Анонімної записки”, аль Мас'уді, аль Істахрі, Ібн Хаукаля, аль Ідріси й ін.) можна стверджувати, що приволзька локалізація буртасів, як і раніше, є найприйнятнішою і найвідповіднішою змістові середньовічних географічних описів.

Відповідно до повідомлень середньовічних авторів, буртаси проживали в районі правого берега Волги протягом тривалого часу, не менше 300 років, що припадають на період панування хазар у цьому регіоні. Природно, що за такий проміжок часу могла відбутися певна еволюція в розселенні цього союзу племен, локальні міграції, істотні зміни пріоритетних форм господарства. Проте у викладі арабо-перських географів інформація про буртасів виглядає константною, повністю позбавленою будь-яких хронологічних відмінностей. Очевидно, в цьому полягає одна з причин тих труднощів, які долають сучасні дослідники, намагаючись локалізувати буртасів у деякому певному місці та співвіднести їх з якимсь одним поволзьким народом. Можна припустити, що впродовж зазначених 300 років змінився склад цього союзу племен. Після остаточного розпаду цього союзу в середині - другій половині X ст. іранську назву буртасів могли успадковувати племена, що потрапляли під найсильніший вплив іранського елемента протягом своєї історії. Імовірно, вони займали найпівденнішу частину території цього, колись обширного та сильного племінного союзу, що включав мешканців як лісової, так і лісостепової смуги, степовиків, жителів поволзьких поселень.