Опіка сиріт в народному побуті Галичини. На матеріалах ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України

Інститут народознавства НАН України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Опіка сиріт в народному побуті Галичини. На матеріалах ХХ століття

Грицишин Наталія Степанівна

Спеціальність 07.00.05 - етнологія

УДК 392.3; 369.723 (09)

Львів-2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі етнології Львівського національного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник доктор історичних наук, професор

МАКАРЧУК Степан Арсентійович,

Львівський національний університет імені Івана Франка,

професор кафедри етнології.

Офіційні опоненти

доктор історичних наук, професор

КОЖОЛЯНКО Георгій Костантинович,

Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича,

професор кафедри історії античності та середніх віків,

кандидат історичних наук, доцент

ТЕРЛЮК Іван Ярославович,

Львівський державний університет внутрішніх справ,

професор кафедри теорії та історії держави і права.

Захист відбудеться 8 квітня 2008 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 35.222.01 в Інституті українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України за адресою: 79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України за адресою: 79026, м. Львів, вул. Козельницька, 4.

Автореферат розіслано 5 березня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.В. Середа

ВСТУП

Актуальність дослідження. Проблема дитячої безнаглядності і безпритульності в умовах державної незалежності України залишається одним з найболючіших соціальних явищ. Діти вулиці поповнюють ряди злочинного світу, декласованих елементів, осіб із алкогольною чи наркотичною залежністю тощо. Державні програми, присвячені ювенальній проблематиці, не можуть бути успішними без врахування історичного досвіду українського народу, традицій етнопедагогіки, застосування виховного потенціалу Церкви і громадських організацій. Відтак вивчення постановки справи опікування неповнолітніми сиротами в традиційному українському суспільстві має не лише теоретичне, але й важливе практичне значення, оскільки може дати ключ до розв'язання важливих актуальних завдань сучасності.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційний проект виконувався в рамках наукової проблематики кафедри етнології Львівського національного університету імені І. Франка, зокрема таких її тем, як “Етнокультурний розвиток України: історія і сучасність” (№ держреєстрації 0103И005935) та “Галичина: історія і культура” (№ держреєстрації 0104И000924).

Мета і завдання дослідження.

Для реалізації мети і завдань проекту дисертантка передбачала дослідити наступні аспекти теми:

стан її наукового опрацювання та наявної джерельної бази;

генезис інституту опіки і піклування в традиційному побуті та державному законодавстві;

зміст і спрямованість нормативних актів, якими на різних етапах суспільного розвитку (в рамках Австро-Угорської та Російської імперій, в період Другої Речіпосполитої, в часи Української РСР та незалежної України ) регулювалися відносини опіки;

звичаєві традиції та законодавчі нормативи, що регулювали порядок призначення та заміни опікунів, права та обов'язки останніх щодо опікуваних;

дійсну роль органів державного управління, Церкви, місцевого самоуправління, громадських та доброчинних організацій у справі організації опіки і піклування;

основні причини конфліктів між опікунами і опікуваними та практичні шляхи їх вирішення;

позитивний досвід традиційного українського суспільства в справі організації піклування про долю сиріт з метою формулювання рекомендацій для можливого використання цього досвіду в сучасних умовах.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють ХХ ст. Нижня межа - кінець ХІХ ст. - визначається загальним поширенням визнаного державою і правом інституту опіки в усіх верствах українського суспільства. Верхня межа хронологічно охоплює явище опіки сиріт аж до початку ХХІ ст.

Об`єкт дослідження - відносини опіки і піклування в народному побуті Галичини.

Предмет дослідження: генезис і розвиток інституту опіки і піклування в Україні, порядок призначення та можливої заміни опікунів, припинення відносин опіки і піклування, взаємні права і обов'язки опікуна і опікуваного, роль держави і громадського самоуправління як наглядових інстанцій, порядок вирішення спорів, що виникали між опікунами і опікуваними.

Методи дослідження визначалися характером предмету і об'єкту дослідження, а також специфікою поставлених завдань.

З огляду на тривалий хронологічний період дослідження, вивчення і висвітлення питань теми здійснене за проблемно-хронологічним принципом. Наукові висновки з кожного питання теми базуються на аналізі і узагальненні комплексу різних за видовими ознаками джерел; весь дискурс явища опіки сиріт простежується у тісному зв'язку зі змінами соціально-політичних і економічних умов життя західноукраїнського суспільства у ХХ ст.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в концептуальній постановці та комплексному дослідженні інституту опіки і піклування в традиційному українському побуті. В науковий обіг введено значну історичну інформацію про опіку сиріт в минулому, почерпнуту з опублікованих документів і тогочасної періодики, архівних матеріалів (понад 100 справ), з польових авторських обстежень, а також з наукової літератури, присвяченої питанням опіки і піклування в Україні, починаючи від 60-х рр. ХІХ ст. і до наших днів.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Конкретно-історичні матеріали і висновки праці можуть бути використані в подальшій науково-дослідній роботі істориків, етнологів, соціологів, а також управлінців різних рівнів, які займаються питаннями опіки сиріт в сучасних умовах.

Одержані результати наукового пошуку є важливими для теоретичного узагальнення наслідків етносоціального розвитку населення України і Галичини головно під впливом злому традиційного рустикального суспільства і переходу до урбаністичної глобалістської моделі, для розуміння ролі і місця традиційних цінностей українського народу в його суспільному житті та громадському побуті.

Наукова достовірність результатів дисертації ґрунтується на багатому фактологічному матеріалі історіографічного характеру, актових документах державного походження, діловодстві судових і громадських установ, що вели нагляд за опікою сиріт, польових дослідженнях дисертантки.

Публікації. Основні результати дослідження викладені у 11 наукових публікаціях, десять з яких особові авторські, серед них - одна монографія, чотири - опубліковані у фахових виданнях України.

Структура та обсяг дисертації. Структура роботи підпорядкована меті та завданням дослідження. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Загальний обсяг роботи становить 190 сторінок. Перелік використаної літератури та джерел становить 370назв.

1. ЗМІСТ РОБОТИ

опікун опіка сирота

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, висвітлено ступінь її наукового опрацювання у ХIХ - ХХІ ст., визначено мету та завдання дослідження, вказано на її зв'язок з науковими напрямами дослідження кафедри етнології Львівського національного університету ім. І. Франка, окреслено об'єкт та предмет дослідження, охарактеризовано ступінь наукової новизни отриманих результатів, їх теоретичне та практичне значення, наведено дані щодо апробації результатів дослідження, структури й обсягу дисертації.

Перший розділ “Історіографічна та джерельна база дослідження” присвячений огляду історіографії питання та основних видів джерел, використаних для написання дисертації.

Тема інституту опіки і практики опікунської діяльності у традиційному українському суспільстві висвітлена у вітчизняній історичній науці, етнографії та етнології недостатньо.

Етнографи другої половини ХІХ - поч. ХХ ст., рівно як і правознавці, які досліджували звичаєве право, належної уваги питанням опіки і опікунства не приділяли.

Єдиним східноукраїнським етнографом, який вивчав вказану проблематику в другій половині ХІХ ст., був П. Чубинський. Результати його праці були оприлюднені у відомому виданні “Труды этнографическо-статистической экспедиціи въ Западно-русскій край…”, зокрема в томах 4, 6 та 7, вип. 2.

Народним юридичним звичаям повністю був присвячений том 6-й. Опрацювавши понад 1000 кримінальних і цивільних справ з архівів 82 судів у понад 50 повітах різних етнографічних зон України, П. Чубинський звернув належну увагу й на інститут опіки. Із 258 цивільних справ, що відображали правові сюжети у названому виданні, справам опіки і піклування були присвячені дев'ять (з 121 по 129 включно).

Спираючись на емпіричний матеріал, П. Чубинський прийшов до висновку, що в народному побуті “взагалі-то інститут опіки, а тим більше - піклування не розвинутий. У народу круглі сироти зостаються рідко; майно сироти - мізерне; виховання не вимагає особливої турботи, а тому опіка і піклування виступають як продукт впливу писаних законів, а не як продукт народної самосвідомості”.

Етнограф, отже, схилявся до думки, що глибоких коренів інститут опіки у звичаєвому праві не має (на відміну від інституту усиновлення), він, на думку науковця, - продукт впливу писаних законів. Ним, давав зрозуміти вчений, мають займатися юристи-цивілісти, а не етнографи. На жаль, ця думка негласно поділялася українськими етнографами протягом тривалого часу.

До числа західноукраїнських дослідників проблематики інституту опіки вже на поч. ХХ ст., можна віднести Петра Шекерика-Дениківа, який у науковій розвідці Родини і хрестини на Гуцульщині // - Матеріяли до української етнольогії. - Том XVIII. - Львів: НТШ, 1918. - С. 86 - 122. розглянув питання пошуку хрещених батьків, зокрема для незаконно народжених дітей.

Про вирішення судами спорів про суми виплат на незаконно народжених дітей, диференціацію підходів у залежності від того, одруженим чи ні був біологічний батько такої дитини, писав Володимир Гнатюк Пісня про покритку, що втопила дитину // Матеріяли до української етнольогії. - Том XІХ - ХХ. - Львів: НТШ, 1919. - С. 249 - 189..

Серед українських правознавців кін. ХІХ - поч. ХХ ст. уваги заслуговує наукова розвідка Костя Левицького Про новий цивільний процес в Австрії. // Часопись правнича. Видавництво Наукового тов. імени Шевченка для теориї і практики. Рочник V. - Львів: НТШ, 1895. - С. 5 - 87, де йшлося про порядок представництва інтересів неповносправних громадян, в т. ч. неповнолітніх, вказувалося коло осіб, які, згідно закону, могли представляти такі інтереси, а також обов'язки, що покладалися на таких осіб.

Серед російських дослідників інституту опіки у звичаєвому праві назвемо Семена Пахмана, який присвятив тому питанню увесь сьомий розділ “Опіка” другого тому своєї праці Пахман С. Обычное гражданское право в России. Юридический очерк. Т. 2. Семейное право. Наследство и опека. - СПб, 1879. - VII, 400 с. Дослідник проаналізував великий емпіричний матеріал, оприлюднений у “Трудахъ комиссіи по преобразованію волостныхъ судовъ”, що діяла у 1873 - 1874 рр. у багатьох губерніях Росії, включаючи Харківську, Полтавську, Київську і Катеринославську.

Революція і визвольні змагання 1917 - 1920 рр. розбудили інтерес до вивчення вітчизняної історії та етнології. Однак, радянські дослідники українського звичаєвого права обмежувалися переважно територіями, що увійшли до складу Української СРР.

Досліджував інститут усиновлення Голова Комісії для виучування звичаєвого права академік Арнольд Кристер Кристер Арнольд. До питання про виучування народнього права України // Праці Комісії для виучування звичаєвого права України. Випуск 2. За редакцією акад. А.Е. Кристера, керівничого справами Комісії. - К.: ВУАН, 1928. - С. 416 - 440.. На думку дисертантки, відносини, трактовані А. Кристером як “усиновитель - усиновлений” (дослідник пише про те, що “угоду цю можна й зламати”), принаймні, у деяких випадках більше нагадують саме опіку, а не усиновлення.

Особу і функції опікуна розглянув (на польових матеріалах одного з сіл Полтавщини) Борис Язловський Язловський Борис. Сьогоденне родинне звичаєве право с. Павлівки на Полтавщині // Праці Комісії для виучування звичаєвого права України за редакцією проф. А.Е. Кристера, керівничого над працями Комісії. - К.: УАН, 1925. - С. 18 - 31..

Григорій Попов описав стосовно кін. XVIII - поч. ХІХ ст. таку суто українську форму опіки, як “сусідство”, поширену на Правобережжі Попов Григорій. До історії сусідства на Правобережжі // Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та вкраїнського права. Випуск другий. За редакцією Голови Комісії академіка Н.П. Василенка. - К.: УАН, 1926. - С. 218 - 228..

У цих та подібних дослідженнях науковці ставили на меті довести сумнівне положення про те, що ідеали колективізму (або й “комунізму”) нібито споконвіку притаманні українському народові. Заангажованість у пошуку доказів концепції шкодила загальному науковому рівню досліджень.

В Другій Речіпосполитій окремими питаннями, пов'язаними із здійсненням опіки і піклування, займалися переважно правники. З цікавіших наукових розвідок українських юристів назвемо статті Ж. Гельба Недоліток як предмет карної оборони (у світлі принципів польського карного кодексу) // Життя і право, 1933, ч. 4. -С. 10 - 17. та Ярослава Левицького Реформа подружого права // Життя і право, 1932, № 2. - С. 7 - 28., опубліковані на поч. 30-х рр. в львівському журналі “Життя і право”.

Етнографи 50 - 60-х рр. ХХ ст. не цікавилися сюжетами, пов'язаними із встановленням та здійсненням опіки над сиротами та неповносправними, громадським контролем за діяльністю опікунів тощо. У Країні Рад не могло бути як такої проблеми сиріт, неповносправних чи престарілих.

У серпні 1964 р. провідні на той час українські етнографи О. Кравець та А. Кувеньова виступили на VII Міжнародному конгресі антропологічних і етнографічних наук (м. Москва) із співдоповіддю “Основні проблеми вивчення суспільного і сімейного побуту колгоспного селянства України”, яка по своїй суті носила програмний характер. Опіка над сиротами до поля зору науковців не потрапила.

Ця ж лінія витримувалася у монографічних дослідженнях. Одиноким винятком на фоні “змови умовчування” стала праця львівського науковця Ю. Гошка Гошко Ю. Населення Українських Карпат XV - XVIII ст. Заселення. Міграції. Побут. - К.: Наукова думка, 1976. - 204 с.. На жаль, вказане дослідження обмежувалося вузькими хронологічними рамками (XV - XVIII ст.) і тим територіальним ареалом (Українські Карпати), що були заявлені в заголовку роботи.

Наукова література періоду горбачовської “перебудови” цікава тим, що у науковців прокинувся інтерес до “традиційних цінностей” українського (також - російського, єврейського чи, приміром, ісламського) суспільства, форм громадського та індивідуального патронування сиріт і напівсиріт.

Зміна суспільно-економічної формації та набуття Україною державної незалежності мали значний вплив на вітчизняну науку. Вчені перестали шукати “докази” історичної спільності “трьох братських народів”, а відтак припинили ідеалізувати сільську общину, що було характерним для російської наукової школи. Разом з тим суспільство звернулося до “історичного досвіду” здійснення опіки, зацікавилося діяльністю Церкви і благочинних організацій у цьому напрямку тощо.

Продовжив дослідження питань опікунчої діяльності згаданий вже Ю. Гошко. Його нова праця Гошко Ю. Звичаєве право населення Українських Карпат та Прикарпаття XIV - XX cт. - Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999. суттєво розширила як хронологічні, так і географічні рамки попереднього дослідження, при тому, що багато сюжетів перейшли з однієї роботи в іншу. Автор не обмежився емпіричним матеріалом, а спробував дати певні висновки та узагальнення.

Становить науковий інтерес праця Г. Горинь Горинь Г. Громадський побут сільського населення Українських Карпат (ХІХ - 30-ті роки ХХ ст.). - К.: Наукова думка, 1993., хоча у ній безпосередньо темі опіки і піклування присвячена доволі скупа інформація.

Кроком у вивченні проблематики інституту опіки стало дослідження Р. Чмелика Чмелик Р. Мала українська сім'я другої половини ХІХ - початку ХХ ст. (структура і функції). - Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999. Зібрані автором польові матеріали стосуються питань усиновлення сиріт, відмінностей між усиновленням і опікою, ставленням сільської громади до осіб усиновителя і опікуна тощо.

В процесі дослідження дисертантка широко використала публікації документів, зокрема актових документів державного походження Австрії, Другої Речіпосполитої, Української РСР та України, що встановлювали правові норми опіки над сиротами, відповідальність за опіку над осиротілими дітьми адміністративних та судових органів та опікунів. Значний обсяг історичної інформації з ділянки функціонування інституту опікунства дисертантка виявила в архівних фондах цілого ряду судових установ повітів досліджуваного регіону. Мова йде про 118 справ з фондів 11 повітових та гродських судів, що зберігаються в державному архіві Львівської області (суди в містах Перемишляни, Городок-Ягеллонський, Буськ, Золочів, Яворів, Кам'янка-Струмилова, Жовква, Щирець, Олесько, Куликів). Переважно це справи про встановлення опіки над неповнолітніми сиротами. Частина справ - це позови до опікунів з боку опікуваних, а також позови опікунів до третіх осіб, чиї дії ущімлювали інтереси опікуваних. Цікаві інформативні матеріали залучені з періодичної преси Галичини ХХ ст.

Джерельну базу дослідження розширили проведені дисертанткою в низці сіл Галичини: с. Мерещів Перемишлянського району, с. Батятичі Кам'янко-Бузького, с. Мужиловичі Яворівського та с. Гумінець Пустомитівського району Львівської області польові дослідження, що проводилися за спеціальною програмою.

Другий розділ 2 “Вибір і призначення опікунів. Втручання держави і державних установ” складається з чотирьох підрозділів.

Підрозділ 2. 1. “Інститути опіки і кураторства в юридичній і звичаєвій практиці Австрії та міжвоєнної Польської держави (1918 - 1939 рр.)” присвячений питанням основних функцій означеного інституту.

Цивільне австрійське законодавство від кінця ХІХ ст. стосовно правового регулювання опіки над осиротілими дітьми, в тому числі й в Галичині, знало два правочинних суб'єкти: “куратор” і власне “опікун”, що не було властивим для звичаєвого права.

Міжвоєнна Польща дістала “у спадок” те цивільне право, яким свого часу користувалися її право-попередники: Росія, Австрія та Німеччина.

Обов'язки куратора були вужчі, він ніс відповідальність лише за стан майнових справ опікуваного-куранда. Обов'язки ж власне опікуна були ширшими, він мав турбуватися не лише про майно, але й про шкільну та професійну освіту опікуваного, його правомірну поведінку, умови проживання і т. д. Одна й та ж недієздатна неповнолітня дитина могла мати одночасно як опікуна, так і куратора майна, які могли не співпадати в одній особі. При розподілі спадкової маси між спадкоємцями, до розряду яких потрапляв разом з дітьми померлого і їхній опікун (найчастіше - мати), такі малолітні діти, як правило, отримували дорослого представника (опікуна або куратора ) з числа родичів-неспадкоємців або члена гмінної сирітської ради.

Куратором майна старшого члена родини, наприклад, майна недієздатних матері чи батька, могла бути призначений й молодша за віком особа, але опікуном неповнолітнього члена родини міг бути лише його повнолітній родич.

Попри те, що чоловіки вважалися повнолітніми, починаючи з 21 року, а жінки - лише з 23 років, в процесі дослідження не виявлено жодного випадку, коли б старшій, але “неповнолітній” сестрі, опікуном був установлений молодший, але де-юре повнолітній брат.

Опікун призначався неповнолітньому(-ім) не лише у разі смерті їхнього батька, матері чи обох батьків разом, але й у випадку тимчасової тривалої відсутності батьків, наприклад, при виїзді на заробітки до Америки, при призові до війська батька, у випадку смерті чи недієздатності матері, при визнанні одного з батьків недієздатним тощо.

В підрозділі 2.2. “Призначення опікуна з числа ближчих родичів (батько, мати, дід, баба, повнолітні брати і сестри) - переваги і недоліки. Спори при визначенні особи опікуна, громадське втручання” розглядаються порядок призначення опікуна з числа ближчих родичів, а також практика врегулювання питання про особу опікуна у разі появи кількох можливих кандидатур. Опікунські обов'язки переважно передавалися біологічним родичам дітей, найчастіше - матері (у разі смерті чи відсутності чоловіка) чи батькові. При встановленні відносин опіки не бралися під увагу ні майнове становище опікуна, ні його освітній рівень (наприклад, повна неписьменність). Натомість завжди обов'язковою була його особиста згода на виконання опікунських функцій. В теорії навіть рідна мати могла відмовитися від здійснення опіки над власними дітьми.

Опікун, зазвичай, але не обов'язково, належав до одного з опікуваним віросповідання. Траплялося, однак, що греко-католик виступав опікуном для римо-католика чи навпаки. В процесі дослідження не виявлено жодного випадку, коли б опікуном дитини-християнина (православного, греко- чи римо-католика) виступав представник іудейського віросповідання чи, навпаки, християнин був би встановлений опікуном для неповнолітнього іудея, навіть за умови шлюбно-сімейного зв'язку.

В практиці судів мали місце й випадки, коли опіка над майже дорослими (16 - 17, а то й 20 - 23 років) неповнолітніми встановлювалася незадовго до досягнення ними повноліття, після багатьох років попереднього життя без офіційно встановленого опікуна - якщо сирота мав намір одружитися, а також у разі необхідності швидшого розподілу спадщини між усіма - повнолітніми і неповнолітніми - братами і сестрами.

Якнайшвидшого оформлення опіки над новонародженими дітьми особливо потребували матері-одиначки, які народжували дітей поза шлюбом. Це давало юридичну підставу висунути від імені дитини позов до особи, вказаної на суді як її біологічний батько.

Матері добросовісній, діє- та правоздатній могли стати на заваді призначення її опікуном лічені причини. Однією з таких причин міг служити конфлікт інтересів жінки-матері як потенційної спадкоємиці по померлому чоловікові з інтересами її дітей, які теж потрапляли у коло спадкоємців. Причиною не призначення матері дітей опікуном іноді могла стати її невисока моральна репутація. В цьому випадку у такої матері, як правило, виникали проблеми і з пошуком опікуна зі сторони.

Можливою була й ситуація, коли для позашлюбної дитини (дітей) опікуном призначалася не людина зі сторони, а батько (мати) самої породіллі. Такі опікуни (дід, баба) зазвичай виявлялися наполегливими і вимогливими захисниками інтересів народженої поза шлюбом дитини.

У разі смерті (відсутності) обох батьків опікуном неповнолітніх дітей найчастіше призначався хтось з старших повнолітніх братів чи - набагато рідше - сестер. Опікуном не обов'язково ставав старший за віком брат (сестра). Що ж стосується перспектив не членів сім'ї як потенційних опікунів, то мусимо в цілому погодитися з висновком Ю. Гошка, що “згідно зі звичаєвим правом на опікунство, мали право в першу чергу родичі чоловіка, а не жінки”.

В підрозділі 2.3. “Пошук і призначення опікунів з числа не-родичів. Особливості опіки дітей, позбавлених майна” розглянуто підстави і порядок призначення опікуна зі сторони, а також проблема безнаглядності сиріт, позбавлених майнової маси.

Якщо мати позашлюбної дитини просила про встановлення опікуна зі сторони, судові інстанції не вимагали обґрунтування такого кроку з її боку, достатньо було чітко висловленої волі матері. Проте, у практиці судів мали місце ситуації, коли думка матері не враховувалася при призначенні опікуна чи спів-опікуна. У таких випадках державні наглядові установи (а ця функція у справах про опіку якраз і була покладена на повітові суди) намагалися керуватися передусім інтересами підопічних дітей.

Зустрічалися й ситуації, коли за відсутності обох батьків неповнолітні діти не мали повнолітніх брата(-ів) чи сестру(-ер), які б узяли на себе обов'язок опіки над молодшими. Інша можлива ситуація - неповнолітні члени сім'ї не погоджувалися на установлення опіки з боку старших повнолітніх братів чи сестер, приміром, у разі напружених особистих стосунків. У таких випадках опікуном міг бути призначений дід з боку батька чи матері, або й чужа людина - на вибір неповнолітніх.

Маючи потребу підшукати опікуна для неповнолітніх дітей, які залишилися без природніх опікунів (батька, матері) та не мали повнолітніх братів і сестер, придатних для призначення їх опікунами, повітові суди віддавали перевагу евентуальному опікунові-мужчині перед опікункою-жінкою.

Окреме питання - роль кумів як потенційних опікунів своїх хрещених дітей у разі смерті їхніх батьків. В гірських районах Прикарпаття, Карпат і Закарпаття, особливо серед гуцулів, існувало вірування, що статус хресного батька позашлюбної дитини сприяє доброму веденню худоби в господарстві, багатому врожаєві. Стосовно Закарпаття знаходимо про це згадку у Г. Горинь. Щодо гуцулів, то цю ж обставину на поч. ХХ ст. зафіксував П. Шекерик Деників: “… идут навіть дуже великі богачі покриткам найбіднійшим за кумів”, пояснюючи це тим, “бо то є щєсливо”. Такий кум був чи не найпершим кандидатом у опікуни.

Малолітні круглі сироти рідко отримували опікуна “зі сторони” - далекого родича чи просто сусіда відразу після осиротіння. Як правило, пошуки такого опікуна відчутно затягувалися у часі. Якщо опікуном призначалася людина зі сторони (особливо не родич), опіка, як правило, здійснювалася більш ретельно. Це можна пояснити тим, що увага до такого опікуна була посиленою - як з боку громадськості, так і офіційних органів, а звіти вимагалися щорічно. Якщо державні органи та місцеві сирітські ради відносно турбувалися про майнове становище і виховання тих дітей-сиріт, яким померлі чи тимчасово відсутні батьки залишили принаймні незначне нерухоме майно, то сироти без такого майна викликали менший інтерес.

В підрозділі 2.4. “Практика пошуку і призначення опікунів в Українській РСР та сучасній Україні. Переваги і недоліки” розглянуто порядок встановлення опіки за радянським та сучасним законодавством.

Пошук опікуна регулювався нормативно-правовими актами, найранішим у часі з яких став Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану Української РСР, що був прийнятий 31 травня 1926 р. і діяв зі змінами і доповненнями до кінця 60-х рр. (Кодекс 1919 р. так і не вступив у дію).

Вже у цьому документі регламентувався порядок встановлення та зняття опіки і піклування, призначення і звільнення опікунів, а також права і обов'язки опікунів.

23 жовтня 1963 р. вийшла Постанова Пленуму Верховного Суду СРСР за № 16 “Про судову практику за позовами про відшкодування збитку”, п. 15 якої встановлював, що “за позовами про відшкодування збитків, завданих неповнолітніми, які досягли 15-ти річного віку, суди (…) повинні притягати до участі у справі як співвідповідачів батьків чи піклувальників”. Вказана норма суттєво ускладнювала пошук кандидатур на опікуна (піклувальника) для тих неповнолітніх сиріт чи дітей, позбавлених батьківської опіки, чия поведінка була небездоганною, особливо якщо при цьому неповнолітні не мали власного заробітку чи належного їм майна.

У Кодексі Української РСР про шлюб і сім'ю (КШіС), прийнятому 26 червня 1969 р., норми опіки і піклування були виділені з розділу “Сім'я” у самостійний розділ “Опіка і піклування”.

До налагодження справи опіки і піклування над неповнолітніми Радянська держава намагалася залучати громадські установи і організації, втручання яких у справу опіки не завжди узгоджувалося з волею офіційно призначеного опікуна (піклувальника).

Незмінною система органів опіки і піклування дісталася від радянської доби незалежній Україні.

Згідно з Сімейним кодексом України 2002 р., вік неповнолітньої особи, якій може призначатися опікун, скорочений з 15 до 14 років. За згаданим кодексом, законодавець надалі ставить високі вимоги до опікуна (він зобов'язаний турбуватися про духовний та фізичний розвиток, навчання і підготовку до суспільно-корисної діяльності, створювати необхідні побутові умови та забезпечувати доглядом, а в разі необхідності - лікуванням тощо), абсолютно ігноруючи фінансову сторону питання. Обов'язки опікуна - “почесні”, а відтак “здійснюються на безоплатній основі”.

Розділ 3 “Обов'язки і права опікуна. Опікунство в полі зору громадськості” складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 3.1. “Коло формальних обов'язків і прав опікуна (куратора) в законодавстві Австрії та Другої Речіпосполитої. Практика їхнього здійснення, проблеми і труднощі” присвячений розгляду функціональних обов'язків опікуна за імперським австрійським (до 1918 р.) та польським міжвоєнним (1918 - 1939 рр.) законодавством.

За законодавством Австрійської монархії, організація справи опіки над усіма сиротами перебувала у віданні місцевих судів. Це означало, що держава узяла на себе відповідальність за справи виховання усіх сиріт та збереження їхнього майна. Перед війтами гмін ставилися вимоги: якщо залишилися сироти, приставити їх до якогось порядного і чесного господаря, поки повітовий уряд не призначить їм опікуна. Якщо б опікун з тих чи інших причин не турбувався про сиріт або несумлінно ставився до їхнього майна, негайно доповісти повітовому урядові.

Суспільна думка та офіційні державні органи ніколи не прагнули ідеалізувати особу опікуна чи ототожнювати його обов'язки з обов'язками біологічних батьків (зрозуміло, у тих випадках, коли опікуном не виступав рідний батько чи мати напівсироти). Проте вимоги до опікуна, які суспільна думка і державні наглядові інстанції у справах опіки постійно контролювали і наполегливо домагалися їхнього виконання, були доволі суттєвими.

Окремі з них регулювалися кримінальним правом, інші - цивільним. Зокрема, Артикул 200 Карного кодекса Польщі передбачав кримінальну відповідальність для тих осіб, “хто всупереч обовязкови опіки або нагляду покидає дитину понище 13 літ”.

Державні вимоги передбачали наступний перелік обов'язків опікуна: забезпечення опікуваному передусім даху над головою (не обов'язково власного, опікуваний міг перебувати у наймах чи в “навчанні” у третьої особи); збереження його нерухомого майна (в разі наявності такого); недопущення побоїв і кривд зі сторони третіх осіб (повіт Олесько); сприяння отриманню підопічним належної освіти або вивченню ним основ ремесла; нагляд за його поведінкою та право-послушністю; охорона матеріальних інтересів підопічного, в тому числі й засобами психологічного впливу на біологічного батька (якщо мова йшла про позашлюбну дитину) з метою спонукати останнього до виділення коштів на утримання дитини. Реально ж останнє із згаданих завдань часто стояло на першому місці.

Опікунові позашлюбної дитини ставилося в обов'язок виявляти невідомі судові статки платника аліментів, можливе суттєве збільшення його майна (наприклад, в разі отримання спадщини, виграшу в державну лотерею тощо) та вчинювати судові позови про перегляд раніше визначних ставок виплат. Виплати на користь опікуваного значною мірою залежали від оперативності дій опікуна, оскільки право не допускало підвищення ставки аліментних “рат” заднім числом.

Саме опікун (а не державний суд як наглядова інстанція у справах про опіку) виступав у ролі захисника інтересів підопічного у тих випадках, коли судова ухвала про аліментування дитини її біологічним батьком з якихось причин не виконувалася. Ні гмінні сирітські ради, ні державні суди самостійно не цікавилися тим, як платники аліментів виплачують належні суми. Ініціативу у кожному окремому випадку мав виявляти опікун.

На ділі коло обов'язків добросовісного опікуна було ширшим від окресленого інструкціями та іншими документами з нагляду. Зокрема, вимога дотримання недоторканості нерухомого майна опікуваного передбачала отримання певних доходів від нього. Добросовісний опікун спрямовував їх на поточний ремонт, сплату податку на нерухомість, страхові платежі і т. п. У цьому зв'язку від опікуна вимагалися певні управлінські зусилля і навіть господарський ризик, регламентувати які жодна “інструкція” була не в силі.

Опікуна можна було у судовому порядку притягнути до відповідальності лише за зловживання. Натомість відсутність ініціативи і навіть повна пасивність не підлягали навіть моральному осудові. Через це нерідким було самоусунення опікуна від виконання своїх обов'язків. Бувало, що опікуваний уже досягав повноліття, а опікун роками не поспішав офіційно знімати опіку, хоч така процедура передбачалася як обов'язкова, рівно ж як і підсумковий майновий розрахунок, звіт опікуна про управління майном та юридичну передачу майна колишньому підопічному, який досяг повноліття.

Обов'язки опікуна бідняцьких дітей зазвичай відбирали більше часу і зусиль, ніж приносили зиску.

В підрозділі 3.2. “Нагляд за здійсненням опікунських обов'язків з боку державних та громадських інстанцій. Бюрократизм у їхній роботі” розглядаються дії наглядових інстанцій Австрійської імперії та міжвоєнної Польщі щодо контролю за здійсненням опікунських дій фізичними особами.

Сповнення обов'язків опікуна було пов'язане з певними труднощами, вимагало постійних зусиль. Відтак не виключалася можливість самоусунення опікуна від виконання своїх функцій чи їхнього ігнорування. Мали місце випадки зловживання становищем з боку опікуна. Формально опікун мусив щорічно подавати звіт про свої дії у справі управління майном, звітувати урядовим інстанціям про остаточний розрахунок з опікуваним при досягненні ним повноліття та припиненні опіки.

Польське цивільне право визнавало за опікуном (а також і за спів-опікуном) можливість компенсувати певні витрати, пов'язані з опікуванням сироти, і навіть отримати певну винагороду за здійснення опікунських функцій (тільки - для основного опікуна). Проте були опікуни, які зловживали наданими повноваженнями для отримання зиску звище від сум офіційно встановленої винагороди, що не раз викликало скарги з боку опікуваних.

Такого роду ситуації викликали необхідність системного державного і громадського контролю за опікунською діяльністю. Насамперед вказані функції належали гмінним сирітським радам та повітовим (міським) судам. Проте спостережно-наглядова діяльність була неоплачуваною, а, отже, суттєво залежала від фактора добросовісності державних і громадських контролерів. Відтак активне втручання державних і сільських та містечкових само-управлінських структур у справи опіки було явищем рідкісним, а сам нагляд подекуди мав нерегулярний, а часами і чисто формальний характер.

Якщо спадкового майна було обмаль чи його не було взагалі, суди і гмінні сирітські ради вважали, що зловживання неможливі із-за відсутності самої матеріальної бази таких зловживань.

Навіть круглі сироти мало турбували наглядові інстанції, якщо їм не належало власне майно чи вони не мали постійних джерел надходжень, як-от пенсії, грошові перекази з-за кордону тощо.

Звичайно, на думку дисертантки, можна робити припущення, що у певних випадках наглядові інстанції не були вільними від корупції, а їхні вигідні для опікуна ухвали матеріально “стимулювалися” останнім. Високі моральні риси, нібито притаманні урядовцям Австрії та Другої Речіпосполитої, виявляли себе не часто. У окремих випадках спостерігаємо, як суд заплющував очі на ті чи інші відверті фальсифікації документів на користь опікуна і виносив завідомо несправедливі ухвали.

В підрозділі 3.3. “Особа опікуна, його обов'язки і права за радянським та сучасним українським законодавством. Можливості та форми громадського контролю за його діяльністю” проаналізовано вимоги радянського та сучасного українського законодавства до особи опікуна, а також практику контролю за його діяльністю.

Посада опікуна (піклувальника) розглядалася у російському радянському шлюбно-сімейному законодавстві (Кодексі ЗпШС 1918 р.) як суспільний обов'язок, відмовитися від якого можна було лише після досягнення 60-літнього віку, за наявності фізичних недоліків чи здійснення батьківських прав стосовно більш ніж чотирьох дітей (ст. 214).

Російський радянський зразок був використаний українськими законодавцями при створенні Сімейного кодексу УСРР 1919 р.

Кодекс про шлюб і сім'ю Української РСР, затверджений Законом УРСР від 20.06. 1969 р. передбачав, що “обов'язки по опіці та піклуванню здійснюються безвідплатно”, а ст. 155 - що “при зловживанні правами та залишенні підопічних дітей без нагляду і турботи опікун чи піклувальник притягається до передбаченої законом відповідальності”.

Тим самим український радянський законодавець поставив перед особою потенційного опікуна (піклувальника) вимоги не просто високі, але й виразно обтяжені погрозою відповідальності за “зловживання”.

Правила опіки і піклування в Українській РСР були затверджені 15 липня 1971 р. Встановлений порядок опіки несуттєво відрізнявся від аналогів інших радянських республік.

Радянський законодавець потурбувався і про “ідеологічну” сторону опіки. Згідно ч. 2 ст. 18 Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім'ю, батьки і особи, які їх заміняють, повинні були виховувати своїх дітей у дусі морального кодексу будівника комунізму, а ст. 57 Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про народну освіту вказувала, що на батьків і осіб, які їх заміняють, покладається обов'язок виховувати дітей у дусі високої комуністичної моральності, дбайливого ставлення до соціалістичної власності, прищеплювати їм трудові навики та готувати їх до суспільно корисної діяльності.

На практиці ці вимоги призводили до того, що з кола можливих опікунів усувалися не лише особи з будь-якою не знятою судимістю (наприклад, за скоєння ДТП чи інші ненавмисні злочини), але й служителі культу, дисиденти, особи, які подали документи на виїзд з СРСР, тощо.

Незалежна українська держава змінила ставлення до особи опікуна. Планка вимог до опікуна стала суттєво нижчою, що, у свою чергу, вилилося уже у скандали навколо опікунів. Тим не менше, відрадно, що на заваді потенційному опікунові не стоять ідеологічні засади, наприклад, його релігійність чи відсутність позитивних характеристик з місця роботи.

З іншого боку, офіційна позиція держави й надалі зводиться до того, що обов'язки опікуна - “почесні, ґрунтуються на почутті громадської та родинної поваги. У зв'язку з цим сплата будь-якої винагороди не передбачається. Опікун виконує свої обов'язки безоплатно”.

Розділ 4 “Звичаєва і юридична практика вирішення майнових та немайнових спорів між підопічним та опікуном (піклувальником)” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 4.1 “Вирішення конфліктних ситуацій між опікуном і опікуваним в практиці волосних судів Південно-західного краю Російської імперії (за матеріалами П. Чубинського і С. Пахмана) - порівняльна ретроспектива” розглянуто рішення волосних судів, що стосувалися опіки над сиротами, умови призначення і зміни опікунів, виділено роль сільського сходу у регулюванні справ опікунства. З компаративних міркувань узагальнено норми звичаєвого права та державного законодавства Росії у справах опіки, які мали поширення у східноукраїнському селі в кін. ХІХ - на поч. ХХ ст.

В підрозділі 4. 2. “Практика вирішення конфліктів між опікуном і опікуваним на західноукраїнських землях в складі Австрії та міжвоєнної Польської держави” йдеться про судову та звичаєву практику вирішення таких конфліктів.

Розвиток капіталізму і еволюція буржуазного цивільного права внесли певні корективи у звичні моральні норми. Законодавець не розраховував виключно на високу мораль опікуна, правовими засобами виявляв готовність компенсувати йому здійснені витрати і навіть встановити певну винагороду. З іншого боку, не можна було сподіватися того, що усі без винятку опікуни обмежаться вимогами компенсації реальних сум власних затрат і загроза конфлікту опікун-опікований буде усунута.

Внутрісімейні конфлікти з приводу розпорядження спадковим майном і доходами від нього були явищем звичним (але й з великою латентністю). Конфлікт між матір'ю-опікункою та її опікуваними дітьми часто був пов'язаний зі створенням нових сімей - нового шлюбу матері, у якому народжувалися свої діти, або одруженням неповнолітнього сина чи виходом заміж неповнолітньої доньки. Такі напівсироти прагнули отримати якомога більший посаг чи віно, аби не відчувати своєї неповноцінності у новоствореній сім'ї. Однак, їхні бажання задовольнялися не завжди. Наслідком ставали сімейні конфлікти. Як правило, учасники таких конфліктів та їхня нова родина (другий чоловік, свати) намагалися не доводити справу до “панського” суду, щоб не сплачувати судові мита та наймати адвокатів.

Перепоною для примирення насамперед виступала надто велика спадкова маса, що розпалювала апетити спадкоємців. Можливою була й ситуація, коли опікун чи куратор мали юридичну освіту і намагалися використати її у власних інтересах.

В практиці судів справи, що порушувалися з ініціативи самих опікуваних проти своїх опікунів, були не частими. Причини передусім полягали у тому, що опіка, як правило, носила родинний характер, а український (та й, зрештою, польський і єврейський) менталітет, на відміну від, приміром, американського, категорично не допускав “виносити сміття з хати” на втіху недоброзичливцям.

Конфлікти між матір'ю-опікункою та опікуваними дітьми були рідшими, ніж конфлікти між рідними братами і сестрами, з яких старший виступав опікуном стосовно молодшого (-их). У випадках майнового конфлікту між братами і сестрами предметом спору, що ставав темою судового розгляду, іноді служила загалом мізерна нерухомість чи зовсім незначна грошова сума (очевидно, мова уже йшла про “принцип”).

В підрозділі 4.3. “Державне втручання у конфлікти між опікунами і опікуваними в УРСР та Українській державі, правове регулювання таких конфліктів” розглянуті питання теорії та практики розв'язку різного роду конфліктів між опікуном і опікуваним у недавньому минулому та у сучасних умова незалежної Української держави.

Кодекс про шлюб і сім'ю (КпШіС) Української РСР, прийнятий 20 червня 1969 р., у ст. 155 застерігав, що “при зловживанні правами і залишенні підопічних дітей без нагляду і турботи опікун чи піклувальник притягається до передбаченої законом відповідальності”.

Практично справа про конфлікти між опікуном і опікуваним майнового і немайнового характеру до судового розгляду не доходила. Уже на засіданні опікунської ради такий конфлікт зазвичай вичерпувався - опікунові відверто вказували на можливість притягнення до карної чи адміністративної відповідальності, кваліфіковано роз'яснюючи, на підставі яких правових норм буде вирішуватися його справа.

Українське законодавство після осягнення державної незалежності продовжувало користуватися тими КпШіС та КК (у частині відповідальності опікунів), що залишилися від Української РСР. Однак, певні норми права були доповнені, розвинуті і навіть посилені.

Нові Правила опіки і піклування були затверджені Державним комітетом України у справах сім'ї та молоді, Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров'я України, Міністерством праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р.

Новий Сімейний кодекс 2002 р. вступив у силу з 1. 1. 2003 р. Найголовнішим його нововведенням стало зниження віку неповнолітньої особи, якій призначається опіка, з 15 до 14 років (для неповнолітніх осіб у віці 14 - 18 років може бути призначений піклувальник).

Кримінальний Кодекс України (2001 р.) у ст. 166 “Злісне невиконання обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування” передбачає відповідальність лише у випадку, якщо такі дії спричинили тяжкі наслідки. Опікун чи піклувальник (точно так, як і рідні батьки) може бути покараний обмеженням волі на строк від двох до п`яти років або позбавленням волі на той самий строк.

Сучасний стан справ, пов'язаних з питаннями опіки і піклування, характеризується пошуком нових форм і засобів: починаючи від новомодних дитбудинків сімейного типу до встановлення особливих сум виплат (1000 гривень на місяць на дитину) особам, які погоджуються здійснювати опіку на ВІЛ-інфікованими дітьми. Держава визнала на офіційному рівні наявність критичної ситуації і прагне знайти шляхи виходу з неї.

За результатами проведеного дослідження зроблено наступні Висновки:

Інститут опіки і піклування в традиційному українському побуті Галичини під впливом австрійського і польського законодавства та судочинства, шлюбно-сімейного законодавства Союзу РСР і сучасної України протягом останнього століття зазнав суттєвих змін.

Вивчення історичних форм інституту опіки та пов'язаного з ним звичаєвого права може виявитися корисним при складанні державної програми боротьби з безпритульністю, для вдосконалення діючого сімейного, кримінального та цивільного законодавства, покращення роботи міжнародних і українських громадських благодійних організацій, що опікуються дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківської опіки.

Практичний інтерес для вирішення окреслених завдань становить історичний досвід функціонування інституту опіки сиріт у Галичині. Він доводить, що офіційне встановлення опіки для дітей-сиріт (напів-сиріт) зумовлювалося необхідністю як захисту матеріальних інтересів дитини, так і потребами її професійної освіти і морального виховання, формування громадянської зрілості тощо. У ХХ ст. система опікунства сиріт в Галичині ґрунтувалася на поєднанні норм звичаєвого права і державного сімейно-шлюбного законодавства з поступовим занепаданням в побуті ролі перших і розширенням значення других.

Слід відзначити такі виразні риси системи опікунства в народному побуті Галичини дорадянського часу:

часто неповнолітні сироти отримували офіційно встановленого опікуна із значним запізненням у часі або й не отримували його взагалі;

найменшою була увага до встановлення опіки над круглими сиротами, позбавленими будь-якого майна, пошуки опікунів яким іноді зовсім не проводилися;

при встановленні опікунства перевага віддавалася найближчим родичам: батькові (матері), діду (бабі), повнолітнім братам (сестрам), вимоги до таких опікунів були звично спрощеними;

зі сторони опікун (співопікун) призначався:

а) на просьбу матері;

б) на вимогу когось із родичів, наприклад, діда (баби);

в) зрідка - на просьбу самого сироти;

г) також - з ініціативи сільської громади чи міського (повітового) суду.

в обов'язки опікуна не входило утримання опікуваної дитини чи спільне з нею проживання на одній житловій площі;

мали місце випадки призначення опікуна для здійснення ним разових функцій, наприклад, нагляду за виділенням майна сироті при його вступі до шлюбу;

міські (повітові) суди як наглядові інстанції у справах про опіку дотримувалися переважно пасивної лінії поведінки;

звичними були суперечки між опікуваними і опікунами.

5. Фактологічні матеріали із західноукраїнського сільського і містечкового побуту першої пол. ХХ ст. дають підстави поставити під сумнів звичну для вітчизняної етнопедагогіки тезу про нібито виключну роль кумів у вихованні хрещених дітей.

6. При з'ясуванні питання про колізію норм звичаю і позитивного права встановлено, що опікун діяв у тому правовому полі, яке визначалося як позитивним, так і звичаєвим правом. При цьому в українському сільському і містечковому соціумі імперативи звичаєвого права (як більш близькі до норм традиційної моралі) практично завжди брали гору над правом позитивним.

7. На відміну від радянського і пострадянського розуміння інституту опіки, законодавство буржуазних країн головним завданням опікуна бачило захист майнових інтересів опікуваного. Відтак діяв набагато вищий вік досягнення повноліття (21 рік для чоловіків та 23 роки для жінок). Австрійський та польський законодавці передбачали можливість збереження опіки для заміжніх жінок, які не досягли 23-річного віку.

8. Нерозвиненість державної системи соціального забезпечення та благодійних фондів в Австрії та міжвоєнній Речіпосполитій сприяли тому, що наглядові інстанції йшли назустріч будь-якій сторонній особі, яка за відсутності батьків чи ближчих родичів висловлювала готовність узяти під свою опіку осиротілих дітей.

В радянському і навіть частково пострадянському суспільстві вимоги до евентуального опікуна зазвичай були вищими. Щоб довести свою придатність для виконання опікунських функцій, він мав надати відповідні довідки і характеристики як про себе, так і членів своєї родини. Такий опікун, за задумом комуністичних законодавців, мав стати не просто куратором майнових справ опікуваного неповнолітнього, але й його вихователем - у розумінні “комуністичного виховання”.

9. В радянській системі опіки опікуваний зазвичай виступав як утриманець опікуна. Ця ж ситуація зберігається і сьогодні. Сімейний кодекс України 2002 р. кваліфікує обов'язки опікуна як “почесні”, наполягаючи на їх “безоплатності”. Відтак, на думку дисертантки, труднощі з пошуком опікуна у сучасному українському суспільстві значною мірою пов'язані з тим, що діюче сімейно-шлюбне законодавство ставить надто високу планку вимог.

10. Перевагами радянського шлюбно-сімейного законодавства слід вважати всеосяжність і ретельність державного контролю за діяльністю опікуна, недоліком - те, що опікунство було переведене на “соціалістичні” засади в розумінні відмови від матеріальної компенсації фактичних затрат опікуна при одночасному встановленні солідарної матеріальної відповідальності опікуна за делікти опікуваного.

11. На думку дисертантки, існуюча в практиці буржуазних судів на початку ХХ ст. практика “довіри” опікунам-родичам (особливо - близьким) повинна бути визнана доцільною і в сучасних умовах.

12. Як буржуазне, так і соціалістичне суспільства вже на законодавчому рівні намагалися запобігти тому, аби позбавлені батьківської опіки діти втягувалися у світ криміналу через посередництво опікуна. Ця ж тенденція повинна надалі зберігатися в законодавстві України.

13. У сучасних умовах покладатися на саму лише добру волю опікунів, достойників з громадських організацій (включаючи й Церкву) та органів місцевого управління, державно-чиновницького апарату не приходиться. Лише ефективне поєднання державного нагляду з благодійною ініціативою громадських організацій, Церкви може дати бажаний результат.

...