Військові традиції українських козаків у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. та їх відродження в новітню добу

Окремо виділимо матеріали органів центрального та місцевого управління козацьких військ Російської імперії, що забезпечили аналіз військового способу життя козацької спільноти (зміст козацького бойового вишколу на Кубані вдалося віднайти у фонді “Управління отамана Темрюцького відділу Кубанського козацького війська” РДАКК).

Доречно відзначити джерела, що свідчать про діяльність українських військових та козацьких осередків в еміграції (інформативні повідомлення і плани заходів відповідних керівних центрів, в яких зафіксовано зміст збереження військово-козацьких традицій у цьому середовищі), віднайдені у фондах ЦДАВО України (“Отамана закордонної зимової станиці Українського національно-козацького товариства в Північній і Південній Америці” тощо).

Важливе місце займають статистичні матеріали, що підтвердили домінування українського населення в межах Кубанського козацького війська (матеріали переписів 1897 і 1926 рр. наводить у своїй роботі Д.Білий) Білий Д. Малиновий Клин. - К., 1994. - С. 115-116. та наявність клинкової зброї для бойового вишколу козаків (станичні звіти щодо кількості холодної зброї у козаків, віднайдені у фонді “Управління отамана Темрюцького відділу Кубанського козацького війська” РДАКК).

Варто згадати і про джерельні матеріали, що стосуються діяльності сучасних козацьких громадських об'єднань (забезпечують огляд сучасних спроб відродження козацьких традицій). Більшість таких матеріалів знаходиться у збірках документів та статутах відповідних об'єднань Статут Українського Козацтва. - Львів, 2000; Статут Українського Реєстрового Козацтва // Основні документи, що регламентують роботу Українського реєстрового козацтва. - К., 2003. - С. 11-34..

Специфіка дисертаційного дослідження обумовила вагомість використання інформації, що міститься у спогадах козаків та учасників козацького відродження. Серед великої кількості авторів мемуарів (у дисертації використано спогади більше 50 чоловік) відзначимо кубанських військових та політичних діячів Ф. Єлісєєва, А. Шкуро, А. Філімонова, Л. Бича, В. Іваниса та Ф. Щербину, у працях котрих віднайдено цікаву інформацію про українське козацьке відродження на Кубані та долю козаків-емігрантів Елисеев Ф. Казаки на Кавказском фронте 1914-1917. - М., 2001; Шкуро А.Г. Записки белого партизана // Казачий Круг. Альманах. Вып. № 2. - М.,1991. - С. 3-39; Филимонов А. Разгром Кубанской Рады // Белое Дело. Кубань и Добровольческая Армия. - М., 1992. - С. 285-297; Бич Л. Кубань у кривому дзеркалі. - Прага, 1927; Іванис В. Боротьба Кубані за незалежність. - Мюнхен, 1968; Щербина Ф. Моя Деревянковка // Родная Кубань. - 2003. - № 3. - С. 11-68.. З огляду на те, що ця група джерел передає індивідуальне сприйняття історичного процесу, необхідно критично оцінювати зміст відповідної інформації.

Вагомим стало використання й періодичних видань (“Донські військові відомості”, “Кубанські військові відомості”, “Вільне Козацтво”, “Табор”, “Україна Козацька”, “Козацьке Слово”, “Слово Козака”, “Козацька Рада” та інші), у яких знаходиться значна кількість різноманітної інформації (в першу чергу, стосовно діяльності сучасних козацьких структур), що дозволяє не лише залучити певні факти, але й відчути “подих” часу.

Окрім писемних джерел доречним стало й використання фотоматеріалів та предметів козацького озброєння й уніформи (зберігаються у відповідних архівних і музейних зібраннях та родинах козаків), котрі, попри певну інформативну обмеженість, фіксують цікаві складові козацької військової спадщини, чим сприяють дослідженню козацьких військових традицій.

Певну користь дали й матеріали усної народної творчості (козацькі пісні, приказки та замовляння), що свідчать про деякі факти історичного минулого й підкреслюють український козацький колорит (досі значна їх частина зберігається серед нащадків родових козаків). При цьому, необхідно мати на увазі домінування образності та уособлень, що не завжди збігаються із реальними історичними подіями.

Необхідно згадати й інтернет-сайти сучасних козацьких формувань, на котрих розміщується не лише інформація про діяльність відповідних утворень, але й різноманітні джерела та дослідження з історії козацьких структур.

Отже, залучення широкого комплексу джерел створило необхідні умови для реалізації поставлених мети та завдань.

Методологічні засади дослідження ґрунтуються на діалектичному розумінні історичного процесу, що обумовлює опертя на принципи історизму й об'єктивності та системний підхід. Серед світоглядних підвалин розуміння історичних процесів нами віддається перевага прогресивно-циклічному принципу історичного розвитку в поєднанні із проявами деградування деяких складових соціокультурної спадщини окремих спільнот, а отже, і морально-етичних засад буття як громади, так і особистості.

Принцип історизму має визначальне значення для науково-історичних досліджень, обумовлюючи сутність цього виду науково-пізнавальної діяльності. Саме через розуміння історії як процесу і, водночас, сукупності динамічних станів, пов'язаних між собою і таких, що залежать від певних обставин і мають відповідну природу, дослідники можуть здійснити історичне дослідження. Вагомість дотримання зазначеного принципу виявляється під час дослідження спроб відродження військових традицій українських козаків у новітню добу (розуміння доречності використання військових надбань українських козаків та визначення їх адекватності потребам суспільства у відповідний період).

Принцип об'єктивності обумовлює не лише використання всієї повноти історичних джерел і досягнень історичної думки та оптимального застосування всіх необхідних дослідницьких методів, але й неупереджене відтворення минулого (на цих засадах здійснено дослідження як змісту військово-козацьких традицій на рубежі XІX-XX ст., так і їх відродження в новітні часи).

Лише за умови системного підходу відкривається можливість здійснити повноцінне дослідження багатогранного й неповторного історичного процесу, виходячи із базисних принципів наукового пізнання і залучивши весь прийнятний комплекс науково-дослідницьких методів. Підтвердженням вагомості застосування системного підходу є й визнання комплексності та багатовимірності як козацької спадщини в цілому, так і окремих складових військово-козацьких традицій.

Серед загальнонаукових методів дослідження було використано: структурно-функціональний (розгляд як системи бойового вишколу й відповідного мистецтва українських козаків, так і їх складових), типологічний (дослідження складових елементів індивідуального військового вишколу козаків на рубежі ХІХ-ХХ ст. та засад відповідної підготовки сучасних українських козаків), статистичний (визначення рівня матеріально-технічного забезпечення бойового вишколу кубанських козаків у кінці ХІХ ст.), аналітико-синтетичний (здійснення узагальнень і висновків), логічний (визначення сутності розвитку військового життя Європи і світу), герменевтики (дослідження окремих військових термінів та описів військового вишколу як козацьких відділів, так і зарубіжних кавалерійських формувань), дедукції та індукції (аналіз пошуку та використання козацької термінології для позначення військових рангів і посад у новітні часи; здійснення об'єктивної оцінки сучасних козацьких структур), періодизації й класифікації (здійснено періодизацію і класифікацію процесу використання та відродження українських військово-козацьких традицій).

Виявилось слушним залучення результатів експериментально-практичного відтворення тактико-технічних властивостей шашки і шаблі під час здійснення атакуючих та захисних дій. Подібне значення мало застосування методу реконструкції під час здійснення порівняння бойового вишколу європейських кіннотників (вдалося реконструювати основні засади володіння пікою та шаблею). Доречним стало й застосування комп'ютерних технологій під час опрацювання джерельного матеріалу.

Серед спеціально-історичних методів дослідження було використано: історико-порівняльний (співставлення військових засад буття кубанських козаків на зламі ХІХ-ХХ ст. із українськими козацькими формуваннями XVII-XVIII ст. та сучасними новотворами), історико-системний (аналіз системи бойового мистецтва українських козаків, що знаходилась у єдиному комплексі військового життя козацької спільноти ХІХ-ХХ ст.), проблемно-хронологічний (визначення рівня вагомості складових основної проблеми дисертаційного дослідження та з'ясування їх зв'язку з тим чи іншим етапом історичного розвитку українського суспільства), історико-генетичний (вияв збереження та наслідування військових традицій українських козаків на рубежі ХІХ-ХХ ст. і в подальші часи) та історико-антропологічний (з'ясування рівня усвідомлення історичної дійсності та адекватності зацікавлень козацькою спадщиною представниками сучасного козацького руху).

Отже, застосовані принципи та методи дозволили висвітлити як окремі складові, так і всю проблему дисертаційного дослідження у взаємозв'язку з історичними подіями і процесами, що відбувались в Україні та світі у визначений період.

У другому розділі “Військові традиції українських козаків на зламі ХІХ-ХХ ст.” розглядається сутність військових засад буття родового козацького середовища у складі Кубанського козацького війська, більшість у якому складали українці (частково були представлені серед донських і терських козаків), що є безпосереднім продовженням українських військово-козацьких традицій попередньої доби, трансформованих у відповідних умовах суспільно-політичного та соціально-економічного буття другої половини ХІХ-початку ХХ ст. Попри тиск імперської системи, козацький стан зміг досягнути певних компромісів як у царині суспільно-економічного, так і військового життя. Яскравим виявом цього було видання кодексу “Запровадження цивільного управління козаків” 1903 р. (на основі попередніх розробок 1869, 1879 та 1889 рр.). Компроміс виявлявся у тому, що поряд із повним контролем царату за життєдіяльністю козацького війська на вищому та середньому рівнях, козаки зберігали повноцінне місцеве самоврядування у станицях та хуторах.

На всіх рівнях козацької цивільної організації першорядне значення мало забезпечення боєздатності козацької спільноти. При цьому, правом участі у місцевому козацькому самоврядуванні користувались лише представники козацької верстви (чоловічої статі) старші 25-річного віку (після відбування служби у полках І черги), що підсилювало відчуття військово-козацької корпорації. Традиційні вибори отамана, старшини та козацького суду також засвідчували військово-привілейований характер козацької спільноти. Важливим було й те, що на всі урочисті збори та свята козацька спільнота мусила одягати відповідний однострій, а місцевий Отаман використовував булаву.

Важливим виявом пріоритетності військових традицій серед нащадків українських козаків було плекання самодостатньої системи бойового мистецтва. Виникнення та розвиток мистецтва обумовлювались: потребою постійної підтримки боєздатності представників козацького стану; наслідуванням основних прийомів та навичок використання зброї; санкціонуванням відповідної діяльності суспільством і державою. Наголосимо, що на початку ХХ ст. було зафіксовано лише початковий рівень володіння холодною зброєю козаками, який був обов'язковим для всіх козаків. Поряд із цим, відповідні настанови і розпорядження не лише визнавали, але й стимулювали “позанормативне” володіння бойовим мистецтвом серед козаків. Право не обмежуватись відповідними стандартами засвідчувалось й дозволом для козаків використовувати під час військової служби шашку будь-яких зразків.

У дисертації підкреслено, що існування самодостатнього бойового мистецтва козаків (опановувалось у молодому віці та вдосконалювалось упродовж більшої частини життя) обумовило застосування як специфічного вишколу, так і своєрідних змаганнях, що відбувались у відповідних козацьких поселеннях та військових формуваннях. Показовим було те, що в якості найвищих нагород використовувалась призова холодна зброя, що додатково підкреслювало пріоритетність збройного змісту козацького бойового мистецтва. До речі, клинкова зброя виступала і в якості ознаки приналежності до військово-привілейованої козацької верстви.

Варто звернути увагу на те, що специфічний козацький вишкіл мав як бойовий, так і військовий зміст. Під бойовим навчанням варто розуміти індивідуальне володіння основною зброєю та відповідними засобами, що забезпечують особисту боєздатність козака. Військова підготовка козаків забезпечувала опанування як загальновійськових вмінь, так і навичок козацької тактики, що дозволяло здійснювати колективні військові дії відповідним підрозділом чи частиною. Згадані види козацького вишколу здійснювались як під час перебування у стройових козацьких частинах, так і в учбових таборах (діяли на рівні конкретної округи, до якої зараховувалась певна кількість козацьких населених пунктів). Завдяки проведенню навчальних таборів відбувався не лише наскрізний вишкіл козаків різних вікових груп та родів військ, але й закладались підвалини традиційного військово-козацького товариства і зберігався бойовий та військовий досвід старшого покоління.

Важливим свідченням збереження української військової спадщини серед нащадків українських козаків і змушеного визнання цього факту зі сторони Російської імперії стало надання більшості кавалерійським полкам Кубанського козацького війська почесних звань із використанням української козацької тематики (Запорозький, Уманський і т.і.) та імен провідних отаманів (Сидора Білого, Захарія Чепіги, Антіна Головатого і т.і.). Поряд із цим, помічається намагання підкреслити підпорядкованість української козацької спільноти російській державі як беззаперечний факт (Запорозький полк імені Катерини ІІ).

Дисертант наголошує на тому, що високий рівень боєздатності козацьких формувань обумовлювався як родовою бойовою спадщиною, так і тривалою військовою службою (напередодні Першої світової війни вона становила 18 років, з яких 4 - у стройових полках І черги). При цьому, козаки служили разом зі своїми одностаничниками у підрозділах (взвод, сотня) і частинах (полк), об'єднаних у бригади й дивізії. Поряд із цим, саме кубанські козаки мали найбільш функціональні підмурівки військової системи, бо за запорозьким (пізніше чорноморським) звичаєм мали розвинену козацьку піхоту - “пластунів” (інші козацькі війська складались лише з кінноти й артилерії).

Нащадки українських козаків зберігали особливі військово-тактичні навички та вміння. Військово-стратегічного мистецтва зберегти не вдалося з огляду на те, що козацькі війська до початку ХІХ ст. втратили свою комплексну військову систему (залишились тільки навички самостійних військово-прикладних дій на рівні кавалерійського полку та бригади, а під час Першої світової війни - дивізії). До речі, переваги українських військово-тактичних досягнень визнали не лише представники інших козацьких формувань, але й російське та польське військове керівництво, включивши українські військові терміни (“лава”, “кроки” тощо), що позначали відповідні прийоми військово-тактичних дій до військових статутів і настанов. Щодо “лави”, то її особливістю була надзвичайна мобільність і мінливість бойових дій козацького кінного підрозділу (в залежності від обставин бойового зіткнення козаки групувались у невеликі гурти і спішувались, взаємодіючи з вершниками відповідно до ландшафту та потреб бойової ситуації).

Отже, наприкінці ХІХ-на початку ХХ ст., українські козаки (переважали у Кубанському козацькому війську й мали суттєвий відсоток серед донських і терських козаків) зберігали та відтворювали власні військові традиції, які доречно вважати основою для подальших спроб відродження української військово-козацької спадщини.

Третій розділ “Бойова підготовка кавалерійських формувань європейських країн і козацькі досягнення (кінець ХІХ-30-і рр. ХХ ст.)” забезпечує потребу вияву та порівняння основного змісту бойового вишколу кавалерії європейських країн з козацькими аналогами задля вияву спільних і відмінних рис та аналізу переваг тієї чи іншої кінноти. Зазначений період цікавий для нашого дослідження не лише тим, що був останнім, коли існували потужні кінні формування, але й тому, що у міжвоєнні роки починається стрімкий занепад цього роду військ внаслідок запровадження нового озброєння та пріоритетів ведення бойових дій. Звернення уваги на бойову підготовку кавалеристів обумовлене й тим, що в козацьких військах домінувала кіннота. Поряд із цим, традиційна зорієнтованість кіннотників на використання холодної зброї дозволяє виявити глибинну спадщину відповідного вишколу та мистецтва як у козацьких військах, так і європейських кавалерійських формуваннях, порівнявши їх між собою. Наголосимо й на тому, що використання козацькою піхотою (кубанські пластуни) багнетів співвідноситься із володінням пікою.

Отже, дослідження зазначених складових військового життя впродовж відповідного періоду забезпечує аналіз вияву основної військово-кавалерійської спадщини та відповідних тенденцій розвитку військової справи, що сприяє більш комплексному розумінню як українських військово-козацьких традицій, так і загальноєвропейської військової системи.

До Першої світової війни кавалерія мала помітне значення у військових діях, що обумовлювало достатню увагу її бойовому вишколу. При цьому пріоритети цієї підготовки в країнах Європи поряд із спільними рисами мали й певні відмінності, що враховували як національні традиції, так і розуміння потреб тогочасної війни. Яскравим прикладом відмінностей є надмірна увага володінню пікою в німецькій кавалерії, тоді як в Австро-Угорщині головною зброєю вважалась шабля.

Окремо потрібно звернути увагу на вишкіл польських кіннотників у складі добровольчих легіонів, які виникли під час Першої світової війни. З огляду перебування у складі, або під патронатом Збройних Сил Німеччини, Австро-Угорщини чи Франції їх бойова підготовка, значною мірою, залежала від стандартів згаданих країн. Поряд із цим, помічаємо спроби використати військовий досвід минулих часів.

Порівнюючи засади бойової підготовки кіннотників провідних країн Європи із вишколом козаків, дисертант зробив висновок про перевагу останнього. Справа полягала у тому, що в козацькому середовищі підготовка до військової служби та її несення не лише займали значно більше часу, але й були підставою для військово-привілейованого статусу.

В умовах розвитку військово-технічного прогресу відбувається поступове зменшення значення кавалерії під час бойових зіткнень. У міжвоєнні часи помічається ослаблення уваги до вишколу з володіння холодною зброєю та здатності діяти у кінному строю. Все більш помітною стає тенденція переходу кавалерії до бойових дій у пішому строю із застосуванням вогнепальної зброї. З огляду на це, суттєво зменшується потреба досконалого володіння традиційною холодною зброєю (піка практично зникає з озброєння європейської кавалерії на початку 30-х рр. ХХ ст.). Поряд із цим, шабля (шашка) залишалась на озброєнні всіх європейських кінних формувань до часу їх остаточного розформування після Другої світової війни, що вимагало забезпечення пристойним володінням клинковою зброєю в кінних частинах.

За підсумком порівняння навчання з володіння шаблею можемо констатувати, що найслабшим воно було у міжвоєнний час у румунській та чехословацькій кавалерії. Краще була поставлена ця справа у французькій та німецькій кінноті. Найбільш повним вишкіл з використання шаблі (шашки) в кінному строю був у Польській та Червоній арміях. При цьому, оцінку загальної боєздатності військ ми не даємо.

В дисертації після порівняння відповідної підготовки європейських кінних формувань із досягненнями козацької кавалерії попередніх часів доходимо висновку, що боєздатність козака-кавалериста суттєво переважала відповідні аналоги з огляду традиційної зорієнтованості на військову службу та плекання засад бойового мистецтва.

Окремо наголосимо, що у бойовому навчанні кіннотників провідних країн Європи в І пол. XX ст. важливе значення відігравало фехтування, що мало як військово-прикладний, так і спортивно-мистецький характер (завдяки трансформації відповідного бойового мистецтва у попередні часи). Отже, між бойовою підготовкою з володіння холодною зброєю і спортивно-мистецьким фехтуванням помічаємо певний зв'язок. З огляду на це, зазначимо, що через руйнування козацької верстви її бойове мистецтво не змогло трансформуватись у відповідний спортивний аналог, натомість, в СРСР почався розвиток іноземних спортивних та спортивно-бойових мистецтв.

У четвертому розділі “Відродження військових традицій українських козаків під час революційних зрушень 1917-1920 рр.” досліджено відродження та використання українських військово-козацьких традицій у революційні роки. В умовах широкомасштабних революційних зрушень і трагічної збройної боротьби за українську державність досить помітне значення відігравали спроби відновлення козацької військової спільноти та використання окремих українських військово-козацьких традицій. Усе це засвідчувало вагомість козацької героїки та сприяло актуалізації частини військових традицій українських козаків, прийнятних для розбудови Збройних Сил незалежних українських державних утворень та напіввійськових (у тому числі повстанських) українських національних формувань.

На Кубані українські військово-козацькі традиції у цей час існували в реальному вимірі, а тому тут йшлося про відновлення повної військово-козацької самодостатності, включно із набуттям козацької державності. Зауважимо, що значна частина кубанців, усвідомлюючи своє українське коріння, намагалась (поряд із розвитком власної державної системи) увійти у найтісніші державні стосунки з відродженими українськими незалежними державними утвореннями. Такі наміри викликали жорстоку протидію зі сторони білогвардійського проводу, котрий всіляко заважав самовизначенню українського народу й, особливо, українських козаків на Кубані. Яскравим прикладом цього були не лише репресії проти “самостійницького” проводу Кубанської Ради, але й свідоме уникання виконання обіцянок щодо утворення окремої “Кубанської Армії”, тоді як Донська козацька армія діяла з перших днів спільної боротьби проти радянської влади.

В дисертації під час аналізу відродження козацьких традицій приділено увагу й досвіду донських козаків, що активно будували власну державу (перш за все, повноцінне військо - Донську армію), спираючись на козацьку спадщину (у тому числі й українську). Початок згаданій армії весною 1918 р. поклали загони добровольців-повстанців, а потім почалось застосування традиційного принципу мобілізації козаків за роками служби. Поряд із цим, мали місце новації: утворено за кошти козацької держави 20-тисячну “Молоду армію”, почалось створення (за прикладом кубанських пластунів) козацької піхоти, запроваджувалась система вищих військових штабів. Наголосимо, що все це було суттєвим нововведенням, бо з кінця ХVІІІ ст. Військо Донське втратило самодостатність, що позначилось і на військових традиціях донських козаків (зберігались ті, що були пов'язані із особистим бойовим мистецтвом козака і тактичними навичками ведення бою підрозділів і частин).

Яскравим прикладом військово-стратегічних досягнень козаків під час Громадянської війни стали потужні рейди-прориви кубанських і донських козацьких кавалерійських корпусів та груп А. Шкуро, К. Мамонтова, А. Павлова. Найуспішнішим став рейд IV Донського кавалерійського корпусу генерала К. Мамонтова (козаки з боями пройшли понад 2.000 верст), в результаті якого було суттєво послаблено фронт Червоної армії. Підкреслимо, що наведений факт засвідчує не наслідування традицій козацької стратегії, а здатність адекватно розвивати військове мистецтво в умовах рухливої Громадянської війни. Опосередкованим підтвердженням цього є той факт, що ні К. Мамонтов, ні А. Павлов, ні А. Кельчевський (начальник штабу Донської армії з лютого 1919 р.) не були родовими козаками.

Отже, у часи функціонування повноцінної козацької держави на Дону, поряд із збереженням військових традицій, помічаємо намагання розвинути засади військової стратегії, яка враховувала як особливості військової організації та бойового вишколу донських козаків, так і досягнення російської та європейської військової думки.

Зауважимо, що все сказане стосовно військово-стратегічної діяльності Донської армії, значною мірою, стосується кубанських козаків, котрі тривалий час були позбавлені права на утворення власної козацької армії (отримали таку можливість лише під час остаточної кризи білогвардійських військ у січні-лютому 1920 р., ще й під загальним військово-стратегічним керівництвом А. Денікіна).

Стосовно Наддніпрянської України варто наголосити, що впродовж 1917-1920 рр. тут помічаємо як спроби відродження військово-козацької спільноти, так і використання відповідних військових традицій під час розбудови Збройних Сил. При цьому, керівництво незалежних українських державних утворень підкреслювало обов'язковість опертя на військово-козацькі традиції попередніх часів, що було виявом спадковості українського військового життя. Проявом цього було намагання використати військову термінологію (для позначення рангів, посад і військово-структурних елементів) та зразки козацького одягу (у розробках військової уніформи). Підкреслимо, що використовувався, переважно, досвід козацької доби, а досягнення тогочасної козацької спільноти залучалися меншою мірою. Дисертантом розглянуто й намагання відродити Вільне Козацтво, що поступово набувало ознак воєнізованої спільноти, яка намагалась не лише домінувати в суспільному житті на місцях, але й проводити поглиблений військовий вишкіл. Прикладом таких підходів були дії Ради Старшини Вільного Козацтва Звенигородського Коша в жовтні 1917 р. Певний успіх мали й спроби використання української військової спадщини у часи Гетьманату П.П. Скоропадського. До речі, сама поява посади “Гетьмана” зобов'язувала орієнтуватись на відповідні військово-козацькі взірці попередньої доби. В Українській Державі виявились намагання найбільш комплексно (із значним використанням досвіду українських кубанських козаків) застосовувати зовнішні ознаки козацької військової системи як у Збройних Силах (розробка уніформи, утворення сердюцьких формувань, застосування військово-козацької термінології тощо), так і в суспільстві (спроба відновлення козацького стану). Підкреслимо й те, що сам П.П. Скоропадський подавав приклад шанобливого ставлення до козацького однострою. На жаль, у нерівній збройній боротьбі незалежні українські державні утворення на землях Наддніпрянської України зазнали поразки, що обумовило руйнацію як відродження козацької спільноти, так і використання військово-козацької спадщини в українських військових утвореннях.

У революційні часи й радянська влада намагалась використати козацький “прапор” для залучення під свої знамена частини українського народу. Згадані заходи обмежились утворенням окремого кінного формування “Червоне Козацтво”, котре за виключенням назви та кількох термінів більше козацької спадщини не використовувало. Відзначимо й те, що у складі цього формування через включення до його складу загальновійськових підрозділів і частин, сформованих за межами України, досить значною була частка представників інших національностей (під час утворення кавалерійської дивізії “Червоного козацтва” до її складу було включено як латиський полк, так і мобілізованих російських пролетарів).

Слушно згадати й про намагання використати військові традиції українських козаків учасниками повстанського руху. Найбільш повно цю спадщину зберігали кубанські козаки-повстанці, котрі не лише опирались на власний бойовий досвід та засади відповідного військового вишколу, але й актуалізували деякі елементи попередніх військово-козацьких умінь (війна у плавнях чорноморсько-запорозького зразка). Намагались використовувати деякі прояви військової спадщини українських козаків і повстанці Наддніпрянської України. Підмурівком цього були досягнення “Вільного Козацтва” та досвід військ УНР і Української Держави. При цьому, на повстанський рух Наддніпрянської України більший вплив справило не пряме наслідування військово-козацьких традицій, а збереження історичної пам'яті про козацьку волю та військову звитягу. З огляду на це, учасники українського повстанського руху, головним чином, виявляли прагнення відроджувати не конкретні досягнення козацьких військових формувань, а глибинний зміст спільної української історичної пам'яті про козацьку військову звитягу, що була базисом українського військового відродження. Слід відзначити, що через брак стабільності та мінливість складу повстанців їх зв'язок із наслідуванням військових традицій українських козаків був слабшим, ніж у Збройних Силах українських незалежних державних утворень.

У дисертації досліджено й спроби використати військові традиції українських козаків під час творення легіону “Українські Січові Стрільці” (на цій основі Української Галицької Армії). Тут, переважно, використовувалась запорозька військова термінологія для позначення рангів та військових структур, що іноді було досить умовним (термін “кіш” використовувався для позначення центру військової підготовки резерву, а не похідного угрупування запорозького війська тощо). Попри це, сам факт звернення до військових традицій українських козаків є свідченням усвідомлення єдності української нації. Отже, козацька спадщина в умовах військового будівництва на західноукраїнських землях відігравала як військово-прикладне, так і державотворче (можливо домінуюче у цьому регіоні) значення.

У розділі підкреслено, що впродовж 1917-1920 рр. мав місце І період відродження українських військово-козацьких традицій, що попри певні недоліки й формалізм засвідчував вагомість єднання навколо козацької спадщини представників основних українських етнічних земель (від Галичини - до Кубані) та значний потенціал українського козацького відродження, що могло стати основою для ймовірного звернення до військових традицій українських козаків при сприятливих умовах у майбутньому.

П'ятий розділ “Козацька військова спадщина та спроби її використання у 20-ті-40-ві рр. ХХ ст.” присвячено аналізу залишків військової спадщини українських козаків після поразки Української революції та ліквідації козацької верстви, а також дослідженню спроб використання військово-козацьких традицій у міжвоєнні часи та в роки Другої світової війни.

За підсумком перемоги радянської влади козацьку верству та українські національно-державні утворення було ліквідовано, проте ще тривалий час відповідні військово-козацькі традиції зберігались та використовувались як у повстанському русі, так і серед української еміграції. Обставини еміграційного життя не дозволяли вповні зреалізувати згадані наміри, бо ні повноцінних військових формувань, ні воєнізованого козацького середовища у чужих країнах відтворити не вдалося. Прикладом цього була діяльність Українського національного козацького товариства під проводом І. Полтавця-Остряниці (марні спроби створити воєнізовану мережу козацьких товариств у Європі та Сполучених Штатах на початку 20-х рр. минулого століття). Основну увагу було спрямовано не на поширення реального змісту військово-козацьких традицій, а на військово-політичні цілі. Помічаємо й намагання використати зовнішні ознаки козацьких військових традицій.

Окремо згадаємо кубанську еміграцію, де вагому роль відігравали діячі, що продовжували стояти на проукраїнських позиціях, співпрацюючи з різноманітними українськими еміграційними структурами. Так, кубанські козаки заснували у Чехословаччині кілька об'єднань, серед яких відзначимо “Союз кубанців у Чехословаччині”, “Громаду українців з Кубані”, “Кубанське студентське земляцтво в Празі” тощо. У згаданому середовищі помічається, переважно, гуманітарний вияв козацької спадщини, а питання збереження військово-козацьких традицій виявлялось лише на особистому рівні та у шануванні військово-козацьких свят. До речі, повага до військових клейнодів Кубанського козацького війська виявилась у об'єднанні зусиль різноманітних козацьких організацій щодо фінансової та політичної підтримки зберігача клейнодів генерала Кокунька.

В роботі розглянуто використання військово-козацьких традицій серед інтернованих формувань Збройних Сил УНР. У відповідних українських військових таборах (з кінця 1920 р.-до 1923 р.) не лише підтримувався певний рівень боєздатності залишків Українського війська, але й запроваджувались слушні досягнення військового та бойового мистецтва українських козаків. Так, українською військовою місією у Польщі в кінці 1920 р. було видано розробку “Навчання до бою на шаблях”, а настанову з володіння пікою було остаточно доопрацьовано 27 травня 1922 р. Прагнення покращити боєздатність українських військових формувань виявлялось і в розробці “Кінно-муштрового Статуту”. Важливим було й те, що одночасно з теоретичними розробками здійснювалась їх апробація в окремій кавалерійській дивізії під керівництвом ген. І. Омельяновича-Павленка. Все це свідчило про послідовні дії українського військового проводу щодо використання української військово-козацької спадщини. Після ліквідації українських військових таборів у Польщі, колишні військовослужбовці втратили зазначені можливості й могли розраховувати лише на спілкування у ветеранських товариствах.

Дисертантом підкреслено, що повстанський рух початку 20-х рр. (був продовженням широкомасштабних селянських повстань попередніх років) на українських землях став виявом не лише соціальної, але й національно-визвольної боротьби українського селянства (складовою якого було й козацтво, вирізняючись більшою організованістю та націленістю на військові засади буття). Стосовно козацького повстанського руху, необхідно мати на увазі те, що, опинившись поза впливом російської дореволюційної системи, його учасники віддавали перевагу традиційній військовій націленості. Підтверджував потужність цього повстанського руху та боєздатність його учасників і відомий червоний командир І.Хижняк, навівши перелік 9 крупних козацьких повстанських загонів (отамани яких носили колоритні українські козацькі прізвища: Пацюк, Дрофа, Бандурка тощо), що діяли понад р. Єя. Поряд з ними вели боротьбу й невеличкі групи козаків-повстанців, що також зберігали та використовували відповідний військовий та бойовий досвід. Розглядаючи питання використання військових традицій українських козаків учасниками повстанського руху на території радянської України у 20-ті рр. XX ст., маємо констатувати, що як і в попередні часи помічається використання козацької військової термінології, елементів організаційної структури і прийомів ведення бою. Окремо відзначимо відсутність належного зв'язку з традиційною холодною козацькою зброєю, до того ж, і засад відповідного козацького військово-тактичного мистецтва не наслідували.

Отже, повстанський рух в Україні на початку 20-х рр. ХХ ст. мав зв'язок з військовими традиціями українських козаків, але через специфіку обставин життя він був слабшим, ніж у військових формуваннях незалежних українських державних утворень, тим більше у середовищі українських родових козаків на Кубані. В подальші часи на території СРСР внаслідок колективізації, голодомору та репресій українське суспільство зазнало непоправних втрат, а родові козаки додатково потрапили під “розкозачення”. Саме тому українська військово-козацька спадщина зазнала руйнації, а її залишки зберігались серед поодиноких козацьких родин і уцілілих учасників козацького відродження.

В дисертаційному дослідженні розглянуто й питання використання козацьких військових традицій Червоною Армією, що у спадок від революційних часів отримало “Червоне Козацтво” (й надалі мало лише за назвою зв'язок із козацькою військовою спадщиною). У вишколі Червоної Кавалерії левову частину займала політпропаганда, метою якої було опанування свідомості молодого покоління в умовах побудови тоталітарного режиму. Так, під час початкових 3-місячних зборів бійців територіальних кавалерійських формувань на політзаняття відводилось 72 години, а на володіння конем та навчання з використання холодної зброї - 55 годин; під час 1-місячних зборів у подальшому відпрацювання індивідуального мистецтва володіння пікою і шашкою взагалі не передбачалось, а на політзаняття виділялось 20 годин (у козацьких таборах упродовж 1 місяця на вивчення статутів та ідеологічну “обробку” виділялось до 9 годин, а на володіння шашкою і пікою 58-62 години.). Враховуючи зазначені обставини, військові традиції козаків залишились поза увагою радянського військового керівництва. Виключення становило запозичення основного типу шашки, елементів “батовання”, сідла козацького зразка (для територіальних формувань і навчальних молодіжних центрів) та ідеї таборового вишколу. Зазначені раніше пріоритети виявились і під час спроб відродження козацьких військових формувань у ІІ пол. 30-х рр. ХХ ст., початок чому поклала Постанова ЦВК СРСР від 20 квітня 1936 р. “Про зняття з Козацтва обмежень стосовно служби в РСЧА”. Згадане рішення мало політичний характер, бо подальше утворення 2-х кадрових і 3-х територіальних козацьких кавалерійських дивізій обмежилось лише перейменуванням цих з'єднань.

Попередні підходи до використання козацької спадщини залишались актуальними й під час Другої світової війни (зросли тільки масштаби). Проявом цього стало утворення за ініціативою й під контролем Краснодарського крайового та Ростовського і Сталінградського обласних комітетів партії добровольчих кубанських та донських козацьких кавалерійських дивізій восени 1941-взимку 1942 р., на основі котрих виникли IV Кубанський та V Донський козацькі кавалерійські корпуси. Доводиться констатувати, що реального козацького змісту ці формування не мали, бо діяли на основі зазначених раніше пріоритетів. До того ж, через значні втрати чисельності козацького населення Дону й Кубані у 20-30 рр. їх відсоток серед бійців згаданих формувань поступався некозацькому населенню. Отже, в СРСР під час Другої світової війни мало місце використання як окремих складових військово-козацької спадщини, так і частини населення колишніх козацьких регіонів. Перебування частини родових козаків у згаданих формуваннях сприяло актуалізації козацьких бойових вмінь і навичок, та ще й призвело до часткової реабілітації козацької спадщини.

В дисертації проаналізовано й спроби використання козацьких військових традицій Німеччиною, виявом чого стало утворення добровольчих козацьких формувань, серед яких були як стройові (XV козацький кавалерійський корпус), так і допоміжні (“Козацький стан”). З огляду на значний вплив і контроль німецького військового керівництва та зміни пріоритетів бойових зіткнень, помічаємо суттєве обмеження використання військово-козацьких традицій (лише у “Козацькому Стані” існувало більше можливостей для відповідних дій завдяки присутності представників козацької еміграції). Отже, військові традиції козацької спільноти частково використовувались у козацьких формуваннях, що діяли на стороні гітлерівської Німеччини.

Використання військових традицій українських козаків відбувалось і в Українській Повстанській Армії. Тут йшлося не про утворення козацьких військових формувань, а про запровадження відповідної термінології для найменування військово-структурних одиниць (рій, чота, сотня, курінь) та посад. В УПА військові традиції українських козаків використовувались і для пропагування ідеї спадкової боротьби за визволення України, чим засвідчувалось прагнення опертись на героїчну спадщину українських козаків, що була спільним набутком всієї української нації.

Отже, через руйнування козацького середовища та українського козацького відродження революційної доби відбувається занепад військово-козацьких традицій у міжвоєнні часи. Події Другої світової війни призвели до значної активізації спроб використання як козацьких традицій, так і родових козаків і їх нащадків у бойових діях. Відповідні заходи зі сторони СРСР і Німеччини (в меншій мірі - УПА) стали найбільш широкомасштабними після подій 1917-1920-х рр., що дає підстави вважати їх другим періодом відродження українських військово-козацьких традицій. Цей період після завершення Другої світової війни та розгрому УПА закінчився подальшим ослабленням відповідної спадщини.

У шостому розділі “Відродження військових традицій українських козаків у 80-ті рр. ХХ ст.-на поч. ХХІ ст.” виявлено основні етапи сучасного козацького відродження і здійснено аналіз його відповідності засадам військових традицій українських козаків, а також зазначено ймовірні перспективи.

Зацікавлення козацькою проблематикою спонукало як нащадків родових українських козаків, так і патріотичну українську молодь у ІІ пол. 80-х рр. ХХ ст. започаткувати козацькі осередки, що являли собою клуби шанувальників козацьких старожитностей. В умовах загальноукраїнського національно-політичного відродження діяльність згаданих утворень поступово набула національно-демократичного та патріотичного спрямування. Брак усвідомлення необхідності спертись на актуальні традиції українського козацького середовища, збереженого на Кубані, обумовив відсутність чітких засад “покозачення” за виключенням єднання навколо ідеї Незалежності України.

Проголошення відродження “Українського Козацтва” у вигляді громадського всеукраїнського об'єднання відбулося 15-16 вересня 1990 р. під час Великої Ради у м. Києві. Пріоритетом діяльності цього товариства було створення всеукраїнської мережі та підтримка українських національно-демократичних сил у здобутті Незалежності. Восени 1991 р. В.Чорновола було обрано І Гетьманом “Українського Козацтва” і підтримано як претендента на посаду Президента України. Події з кінця 80-х рр.-до грудня 1991 р. стали першим етапом сучасного відродження українського козацтва. В подальшому, через брак реального підґрунтя (у тому числі військово-козацької спадщини), козацький рух втратив єдність і патріотичне піднесення, що виявилось упродовж ІІ етапу (1992-1995 рр.). В умовах соціально-економічної кризи та невизначеності засад козацького руху починаються розколи та використання новостворених структур у політичній боротьбі та бізнесових проектах. Під час ІІІ етапу козацького відродження, що охопив 1996-2001 рр., поряд із розколами “Українського Козацтва” було створено альтернативні всеукраїнські організації, що орієнтуються на певні регіональні групи та політичні центри (“Спілка козаків України”, “Військо запорозьке низове”, “Козацьке військо запорозьке України” тощо). Цікаво, що й державний провід у цей час починає посилювати свій вплив на козацький рух. Показовим є факт прийняття “Національної програми відродження та розвитку Українського козацтва на 2002-2005 роки”, схваленої й оприлюдненої Указом Президента України Л. Кучми 15 листопада 2001 р. У цьому документі відсутнє визначення сутності козацького відродження, а зосереджено увагу на різноманітних заходах. Четвертий етап (2002-весна 2005 рр.) характеризується подальшим ослабленням єдності українського козацького руху, що виявилось у функціонуванні на червень 2005 р. 22 всеукраїнських козацьких об'єднань. Зрозуміло, що про спільні пріоритети козацької спадщини не йдеться, натомість, посилюється залежність від політичних та бізнесових еліт. Умовним завершенням зазначеного етапу стала спроба об'єднати всі козацькі формування навколо Президента В. Ющенка під час Ради на о. Хортиця (4 червня 2005 р.), де його було проголошено Гетьманом. Реалії сьогодення обумовили формальність цього об'єднання, бо й надалі зберігаються суттєві розбіжності щодо розуміння сутності козацької спадщини та перспектив її відродження (не кажучи про особисті амбіції отаманів та гонитву за “дивідендами” під козацьким прапором).

У роботі відзначено й деякі досягнення сучасного козацького руху. Так, успішно діє Науково-дослідний інститут козацтва при Інституті історії України НАН України (м. Київ), Український військово-козацький інститут ім. Великого князя Святослава” (м. Київ) та Інститут Українського Козацтва (м. Харків). Здійснено спробу використати військово-козацьку термінологію для найменування рангів, посад та структур козацьких громадських об'єднань (при цьому помічається невідповідність як між термінами, так і сутністю історичних та сучасних козацьких структур). Схожі підходи виявлено й стосовно запровадження сучасної козацької уніформи. Окремо виділимо спроби відродження козацьких бойових мистецтв. З огляду на втрату спадковості та під впливами зарубіжних єдиноборств домінують напрямки, що плекають системи бою голіруч (“Спас”, “Бойовий Гопак” тощо). При цьому нагадаємо, що бойове мистецтво козаків мало збройний характер. Такі пріоритети в Україні обстоює “Козацька Вежа”, що співпрацює з аналогічним спортивно-козацьким центром “Пірнач” (діє серед родових козаків Кубані та Дону). Мусимо наголосити й на тому, що більшість учасників сучасного козацького руху взагалі не розуміє вагомості відродження козацької бойової спадщини. Стає зрозумілим намагання заафішувати “козацькість” звичайних видів спорту замість пошуку історичних козацьких аналогів. Попри зазначені негаразди, рух з відродження бойових мистецтв українських козаків триває, виявом чого є не лише кількість шкіл і напрямків, але й проведення різноманітних фестивалів та змагань, що відбуваються у Києві, Запоріжжі (тут пройшов перший загальноукраїнський фестиваль у липні 1997 р.), Львові, Донецьку та інших містах України.

Порівнюючи спроби козацького відродження в Україні та Росії (торкнемося козацького руху на Кубані та Дону з огляду збереження української спадщини серед кубанських козаків та потужності донського козацького формування) зазначимо, що більш ґрунтовними вони є в козацьких регіонах Росії завдяки безперервному родовому зв'язку. Тут має місце й дотримання традиційної системи козацької військово-демократичної практики та відновлення козацької рангово-посадової системи. Доречно відзначити й те, що на відміну від України не помічається масового надання рангів генералів і полковників з огляду на повагу до власної традиції та чіткий контроль за цим відповідних структур. Важливим є й те, що учасники козацького руху не вигадують “додаткових” козацтв чи козацьких військ, а дотримуються усталеної кількості історичних козацьких формувань. Чіткий підхід помічаємо й у питанні козацьких одностроїв - відновлено дореволюційний зразок та запроваджено сучасні різновиди повсякденної та польової уніформи.

Необхідно мати на увазі й те, що російська центральна влада традиційно намагається повністю контролювати козацький рух, щоб він не набув самостійницького забарвлення зразка революційної доби 1917-1920 рр. Одним із проявів цього стало запровадження з 1995 р. системи “державних козацьких реєстрів”. Козаки, що увішли до згаданих реєстрів, мусять виконувати певні обов'язки перед державними органами (патрульно-охоронна служба, участь у діях загонів Міністерства надзвичайного стану тощо). До речі, відносна малочисельність “реєстровців” свідчить про бажання значної частини нащадків родових козаків залишатись поза відповідним державним контролем.

У дисертації наголошено на тому, що в Росії козацька спільнота завжди асоціювалась із населенням прикордоння, а тому козацька спадщина не сприймається в якості загальнонаціональної (на відміну від України). За таких обставин вона залишатиметься на маргінесі, ще й використовуватиметься в інтересах російської влади, часто всупереч інтересам нащадків козаків (залучення козацьких структур до тиску на Україну під час проблем з о. Тузлою та військових навчань у Криму влітку 2006 р.). В Україні козацька спадщина сприймається в якості загальнонаціонального надбання, що є передумовою для більш повноцінного і масового відродження українських військово-козацьких традицій. Окремо звернемо увагу на зв'язок між козацькою військовою спадщиною та українською національною ідеєю, що обумовлює необхідність корегувати розвиток сучасного козацького руху відповідно до усталених позитивних стереотипів щодо сприйняття козацької минувшини. Захист і правдиве відродження козацьких традицій мусить посприяти поширенню позитивного сприйняття української національної ідеї в суспільстві. Важливе значення має й сприяння державних структур відродженню прийнятних українських козацьких традицій через розвиток клубно-земляцьких і спортивно-мистецьких об'єднань та використання козацької героїки в національно-патріотичному вихованні молоді. Доречним є й використання елементів козацького бойового мистецтва як у фізичному гартуванні юнацтва, так і бойовій підготовці військовослужбовців.

Таким чином, сучасні спроби відновлення та використання української козацької спадщини (у тому числі й військово-козацьких надбань) являють собою ІІІ період відродження військових традицій українських козаків у новітню добу. Зазначений процес, попри проблеми і прорахунки, триває у мирні часи і в незалежній українській державі, що сприятиме його розвитку.

У висновках подано підсумки дисертаційного дослідження та пропонуються рекомендації щодо їх використання. На основі діалектичного розуміння історичного процесу, спираючись на принципи історизму й об'єктивності та системний підхід, застосувавши прийнятні загальнонаукові та спеціально-історичні методи дослідження, автор вперше визначив і здійснив аналіз військових традицій українських козаків у кінці ХІХ-на початку ХХ ст. та спроб їх відродження в новітню добу, що забезпечить більш цілісне пізнання вітчизняної історії та використання прийнятних військово-козацьких надбань як у сучасному козацькому русі, так і спортивно-мистецькому житті країни.

Основні результати дослідження:

1. Нащадки українських козаків у кінці ХІХ-на початку ХХ ст. домінували в Кубанському козацькому війську (також мали помітну присутність на Нижньому Дону та Західному Тереку), зберігаючи та розвиваючи військові засади повсякденного життя, бойового та військового мистецтва й відповідного вишколу. Існування усталеної військово-козацької системи мало юридичне підтвердження з боку Російської імперії.

2. Пріоритетні позиції серед козацької військової спадщини посідали козацьке бойове (виявлялось у володінні холодною зброєю) та військове (стосувалось тільки військово-тактичних вмінь, бо традицій військово-стратегічного мистецтва зберегти не вдалось через відповідну політику царату впродовж ХІХ-початку ХХ ст.) мистецтва, виникнення та існування яких обумовлювалось військовими засадами буття привілейованої козацької верстви.

3. Досягнення українських козаків у військовій тактиці суттєво позначились на розвитку козацьких, російських і польських кінних формуваннях, що виявилось у використанні ними певних військово-тактичних вмінь (“лава”, “кроки”, “батовання” тощо).