"Наполеоніда" на сході Європи: уявлення, проекти та діяльність уряду Франції щодо південно-західних окраїн російської імперії на початку XIX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича

Інститут народознавства

УДК 94:327(44:470)“18”+477.000

“Наполеоніда” на сході Європи: уявлення, проекти та діяльність уряду франції щодо південно-західних окраїн російської імперії на початку XIX століття

Спеціальність: 07.00.02 - Всесвітня історія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Ададуров Вадим Валентинович

Львів 2008

Дисертацією є рукопис.

Дисертацію виконано на кафедрі світової історії нового і новітнього часу Українського Католицького університету (м. Львів).

Захист відбудеться “29” січня 2008 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 35.222.01 в Інституті українознавства імені І. Крип'якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України (79026 м. Львів, вул. Козельницька, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту українознавства імені І. Крип'якевича НАН України (79026 м. Львів, вул. Козельницька, 4).

Автореферат розісланий “28” грудня 2007 р.

Вчений секретар спеціалізований вченої ради кандидат історичних наук Середа О.В.

Анотація

Ададуров В.В. “Наполеоніда” на Сході Європи: Уявлення, проекти та діяльність уряду Франції щодо південно-західних окраїн Російської імперії на початку XIX ст. Монографія.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук з спеціальності 07.00.02 - Всесвітня історія. Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України; Інститут народознавства НАН України. Львів, 2008.

У дисертації досліджується ставлення уряду Франції доби Наполеона I до південно-західних окраїн Російської імперії. Це ставлення розглядається як багаторівневе історичне явище, яке сформувалося за сприятливої міжнародної кон'юнктури (наполеонівські війни) у процесі ознайомлення державних діячів Франції з різнорідною інформацією про Росію. На основі їхніх уявлень, які складалися з екзотичних для свідомості західноєвропейців образів східноєвропейської реальності, формувалися проекти опанування такої важливої бази людських та матеріальних ресурсів, якою були українські губернії Росії. Досягнути цієї мети планувалося за допомогою економічних, політичних і, особливо, воєнних засобів. Відтак під час походу “Великої армії” в Росію 1812 р. французький уряд здійснив низку заходів щодо розширення воєнних дій на південно-західні окраїни цієї імперії. Найвагомішими з-поміж згаданих заходів були створення розвідувальної мережі, а також наступальна операція сьомого корпусу “Великої армії” в західних повітах Волинської губернії.

Ключові слова: Наполеон, “Велика армія”, уявлення, проекти, діяльність, Східна Європа, Франція, Росія, Україна, Волинь.

Аннотация

Ададуров В.В. “Наполеонида” на Востоке Европы: Представления, проекты и деятельность правительства Франции в отношении юго-западных окраин Российской империи в начале XIX века. Монография.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.02 - всемирная история. Институт украиноведения имени И. Крипьякевича НАН Украины; Институт народоведения НАН Украины. Львов, 2008.

В диссертации исследуется отношение правительства Франции эпохи Наполеона I к юго-западным окраинам Российской империи. Это отношение рассматривается как многоуровневое историческое явление, сформировавшееся вследствие благоприятной международной конъюнктуры (наполеоновские войны) в процессе ознакомления государственных деятелей Франции с разнородной информации о России. На основе их представлений, состоящих из экзотических для воображения западноевропейцев образов восточноевропейской реальности, формировались проекты овладения немаловажной базой людских и материальных ресурсов, каковой являлись украинские губернии России. Достичь этой цели французским деятелям представлялось возможным посредством экономических, политических и, в особенности, военных средств. Поэтому во время похода “Великой армии” в Россию 1812 г. французское правительство предприняло ряд мер относительно распространения военных действий на юго-западные окраины этой империи. Наиболее существенными из этих мер стали создание разведывательной сети, а также наступательная операция седьмого корпуса “Великой армии” в западных уездах Волынской губернии.

Ключевые слова: Наполеон, “Великая армия”, представления, проекты, деятельность, Восточная Европа, Франция, Россия, Украина, Волынь.

Annotation

Adadurov, Vadym. “The Napoleonide” in the East of Europe: Representations, Projects and Activities of the French Government Concerning South Western Borderlands of the Russian Empire at the Beginning of the 19th Century. A monograph.

A thesis for the degree of Doctor of History, speciality 07.00.02 - the world history. I. Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine; Institute of Ethnology Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine. L'viv, 2008.

At the beginning of the 19th century Western European civilization became considerably interested in Eastern Europe, which had been culturally and economically ignored by it for a long time. That exotic and mysterious, in the imagination of Western European inhabitants, part of the continent became one of the main objects in the external expansion of France, that was making strides to achieve its world hegemony. Russia occupied a central place in the Eastern European policy of the French emperor, remaining the only continental state, after the victories of France over Prussia and Austria, able to counteract the plans of the conqueror. Foreseeing the inevitability of the final clash with Russia, Napoleon and his political advisers gave special attention to the recently united Russian empire borderlands, which in the time of preparation for the campaign of 1812 were considered to be a theatre for future military actions. Nonetheless, France also displayed her interest in South Eastern borderlands of the Russian empire, which consisted of rather specific, historically and culturally, provinces, such as Volhynia, Podolia, Central Ukraine, Tavria and Novorossia and the steppe zone of Azov.

In order to use those, practically unknown, areas as a trump card in its geopolitical confrontation with Russia the French government and head-quarters had to get an idea about them. In the cognitive process, Napoleon's administration grounded its knowledge on different as to their origin, time and real value primary sources. Having studied and juxtaposed the available information, that small social group created in their imagination a certain generalized notion of South Western Russian territories being substantially different from the territorial core of the empire as to their natural, economic, ethnic and cultural parameters. The strategy of trade, political and military expansion was drawn on the basis of the above mentioned notions, setting up a kaleidoscope of images according to the stereotypes of Western Europeans mental map of Eastern Europe. South Western borderlands of Russia were determined in the projects to be a possible direction for military actions with the aim to have a hold over that important base of human and material resources in order to put the Russian army in Moldavia out of action and to conclude an alliance with the Ottoman Porta. During the campaign of the Grande Armйe against Russia in 1812, the French government even approved a political resolution and made some preliminary steps (such as, e.g. appointment of an empire commissar to the provinces of Volhynia, Podolia and Central Ukraine and attempts of setting up a reconnaissance network in this strategic direction) concerning the implementation of the plan of extension of military actions to the South Western borderlands of Russia. However, a local, as to its scale, operation of the Grande Armйe seventh corps in Volhynia remained an isolated example of practical manifestation of Napoleon's interests in those lands, which demonstrated the spontaneity and insufficient comprehension of his interest.

Notwithstanding Napoleon's defeat in Russia, the very fact of the glorious French general having a certain interest in the South Western borderlands of that empire exerted an influence on historical consciousness of the people inhabiting these lands. Thus, in the historiography appeared, not devoid of ideological colouring and political tension, a discussion of the character of these interests, the metaphorical symbol of which, in our opinion, should be considered Napoleonide - an ephemeral state of Ukrainian Cossacks and Crimean Tatar, the establishment of which was suggested to Napoleon by his counsellor Polish general Michael Sokolnytsky. Our research aims at answering the complicated question of whether Napoleonide could have become a historical alternative to the following subordinate status of the Ukrainian, Tatar and Polish people under Russia. Manuscripts and published materials from the French, Austrian, Polish and Ukrainian archives and libraries are its primary sources. Among the methods of historical analysis used in the research, the instrumentation of cultural anthropology and psychology of imagination that helped to understand historical reality from the point of view of its direct artists, in our case Napoleon himself and his military political surrounding, is of especially great importance.

Key words: Napoleon, the Grande Armйe, civilization, representation, project, activities, Eastern Europe, France, Poland, Russia, Ukraine, Volhynia.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. 1807 р., внаслідок санкціонованого Тільзитським миром розширення “Великої імперії” Наполеона I на схід від Вісли, політичні впливи Франції торкнулися окраїн найбільшої за територією та населенням держави континенту, якою була Російська імперія. Подальше просування французького імператора до головної мети його життя - світового панування - опинилося у безпосередній залежності від його спроможності здолати Росію, яка в очах західних політиків була специфічною цивілізацією і, за окресленням Ф. Броделя, виступала щодо Заходу як самодостатній “світ-економіка”. Війни Наполеона проти Росії стали чи не першою спробою практичного застосування до східноєвропейського регіону популяризованого у творах західних просвітників дискурсу орієнталізму, який, згідно з класичним визначенням Е. В. Саїда, був “різновидом західної проекції на Схід та західної волі владарювати над ним”. Відповідно до властивого свідомості мешканців Заходу орієнталістського ставлення до східних окраїн Європи, оповіді політичних радників французького імператора висвітлювали війни 1806-1807 і 1812 рр. як природний прояв конфлікту між, з одного боку, “цивілізованою Європою”, на чолі об'єднаних сил якої стояв імператор французів, та, з іншого, - “варварською Росією”, “яка, так само як і Туреччина, попри розташування своєї столиці та декотрих з-поміж своїх провінцій, є, з огляду на стільки інших показників, швидше азійською імперією, ніж європейською державою”. На початку воєнної кампанії 1812 р. сам Наполеон “відкрито заявив, що невблаганною долею Росію приречено до знищення і саме йому судилося здійснити це призначення, а відтак він вважатиме московитів варварами, ворогами європейської цивілізації, яких слід відкинути у пустелі Азії”.

У своїх мемуарах французький імператор згадував, що у разі перемоги над Росією він мав намір створити “європейську асоціацію, засновану за одними принципами і таку, що діяла б за одними засадами”. Згідно з його планами, вся Європа мала стати єдиною, “немов населеною одним народом, щоб кожен мандрівник, пересікаючи її, повсюди опинявся б неначе у спільній вітчизні”. Вказівкою стосовно того, що у цьому “спільному домі” напевно знайшлося б місце для народів, які мешкали на західних окраїнах Російської імперії, є той факт, що напередодні війни 1812 р. французький полководець наблизив до себе діячів (Ю.-Б. Маре, Е.-П. Біньйон, М. Сокольницький), які обстоювали думку про розширення “Великої імперії” у східному напрямку. Попри те, що проекти політичних радників Наполеона щодо “вестернізації” Східної Європи не було реалізовано, сам історичний факт їхнього існування став ідейною наснагою для прихильників незалежності її народів від Росії.

Дискусії щодо вступу до НАТО та Євросоюзу, які тривають на пострадянському просторі, у тому числі в Україні, у черговий раз підживили інтерес до подій початку XIX ст. Важливість дослідження ставлення наполеонівської Франції до земель, які нині належать до складу України, визначається сучасними євроінтеграційними прагненнями нашої держави та зростанням інтересу до її ключової геополітичної ролі з боку Заходу у контексті його стосунків із Росією. Протистояння Заходу і Росії, яке мало місце в добу Наполеона, є показовим історичним прикладом політичної важливості українських земель для західного світу в його прагненні зменшити роль Росії у міжнародних відносинах.

Об'єктом дослідження стали Наполеон і ті діячі з його оточення, які або визначали політику Франції щодо Росії, або ж опосередковано, за допомогою своїх оповідей про цю країну, впливали на формування й реалізацію згаданого політичного курсу. Предметом дослідження стало ставлення французьких державних діячів до Росії, що його розглянуто на конкретному прикладі південно-західної частини цієї імперії. Згадані території сприймалася мешканцями Заходу як специфічний, істотно відмінний від історичного ядра імперії (“Московії”, згідно з їхньою термінологією), пояс окраїнних володінь Росії.

Вибір застосованої історичної термінології - “південно-західні окраїни” або “південно-західне пограниччя Російської імперії” - обумовлений змістом документальних джерел, що їх було укладено інформаторами уряду Наполеона. Щоправда, у згаданих документах неодноразово вживається термін “Україна”, однак його геополітичний зміст є істотно відмінним від значення загальноприйнятих у сучасній історіографії понять “українське питання” й “українські землі під владою Росії”. Тож читачі згаданих текстів - Наполеон і члени його кабінету - мали можливість сформувати більш-менш чітку уяву стосовно внутрішньої багатоманітності південно-західної частини Російської імперії. У складі цієї частини вони розрізняли чотири великі регіони, кожен з яких сприймався ними як автономна щодо трьох інших регіонів, а відтак - як до певної міри гомогенна за своїми географічними, історичними, культурними ознаками територіальна спільнота. Йдеться про Волинь, Поділля й так звану “польську Україну”, які у своїй сукупності ототожнювалися з територією Південно-Західного краю, розташованого на правобережжі Дніпра (1); так звану “російську Україну”, яка значною мірою відповідала території Малоросійського генерал-губернаторства на лівобережжі Дніпра (2); Новоросійський і Таврійський краї у Північному Причорномор'ї (3); так званий “Козацький край” у степах Приазов'я (4).

Досліджувані історичні персонажі пересувалися по велетенській “політичній шахівниці”, яка простягнулася від Парижа й Марселя до Санкт-Петербурга й Москви та створювала географічні рамки їхньої діяльності.

Хронологічні рамки дослідження окреслюють період історії Європи між приходом до влади Наполеона Бонапарта (листопад 1799 р.), який став помітною віхою у активізації східноєвропейської політики Франції, та відступом решток “Великої армії” цього полководця з території Росії наприкінці 1812 р.

Мета дослідження полягає у відтворенні та поясненні ставлення французької політичної еліти доби Наполеона до південно-західних окраїн Російської імперії. Згадана мета визначила головні завдання дослідження:

- реконструювати процес формування і охарактеризувати зміст уявлень, які обумовили особливості ставлення офіційних чинників Франції до об'єктів її зовнішньополітичної активності;

- проаналізувати проекти економічної та воєнної експансії, які розглядали французькі урядовці, з'ясувавши при цьому ступінь взаємозв'язку згаданих проектів з передуючими їм уявленнями та наступними практичними діями;

- оцінити перебіг та баланс спроб французького економічного проникнення на південні ринки Російської імперії;

- висвітлити діяльність розвідки Наполеона у південно-західному пограниччі Росії;

- з'ясувати через призму діяльності французького командування логіку воєнних операцій, які здійснював на Волині з серпня по жовтень 1812 р. сьомий корпус “Великої Армії”.

Теоретико-методологічні засади дослідження. Для того, щоб виконати перелічені завдання, в дослідженні застосовано пояснювальну модель, засновану на констатації факту, що “не існує соціальної практики, ані структури, які б не були витворені уявленнями, суперечливими і конфліктуючими, за допомогою яких індивіди і групи надають зміст світові, що їх оточує”. Колективні та формовані в їхніх рамках індивідуальні уявлення становлять немов підоснову буття людини, яке метафорично уподібнено до піраміди. Тільки на основі уявлень (перший, базовий і найбільш схований від стороннього ока, ярус згаданої піраміди) постають плани (її другий ярус, який служить сполученням між фундаментом і вершиною) та дії (третій, поверхневий, а відтак чи не найдоступніший для дослідження, ярус) акторів суспільного процесу.

Згадана модель історичного дослідження обумовила його структуру. Дисертація складається з трьох взаємопов'язаних частин, в яких послідовно відтворено уявлення, проекти та діяльність уряду Франції щодо південно-західних окраїн Росії.

Наукова новизна дослідження визначається концептуальною постановкою проблеми, у вирішенні якої поєдналися наступні чинники:

- інноваційна методологія реконструкції колективних уявлень, яка полягає у аналізі змісту їхніх джерел (статистичних описів, меморандумів, топографічних карт тощо), із одночасним врахуванням як впливу на вміщену в них інформацію першоджерел її отримання (наприклад, праць науковців), так і ментальності та світогляду її споживачів, з наступним синтезом інформації відповідно значущих для свідомості досліджуваних осіб класифікаційних рубрик. Завдяки цій методології з'ясовано: проекти та дії Наполеона і його оточення визначалися невідповідними дійсності уявленнями, що їх ці діячі сформували про Росію на основі неточної і фрагментарної інформації, яка опинилася в їхньому розпорядженні;

- сучасні методи історичного дослідження - мікро-, психо-, лінгво- аналізи. Згадані методи використано під час дослідження особистісних мотивацій діяльності Наполеона та Ш.-М. Талейрана;

- нова гіпотеза ставлення наполеонівської Франції до Східної Європи. Це ставлення розглянуто як багаторівневе історичне явище, яке поєднало в собі економічне, політичне та воєнне зацікавлення західної цивілізації у розширенні свого впливу на схід від Ельби та Дунаю.

- поглиблена характеристика намірів і дій уряду Наполеона щодо південно-західних губерній Російської імперії, що її було здійснено на основі критичного переосмислення опублікованих джерел й історичних досліджень, а також впроваджених автором у науковий обіг архівних документів - французьких топографічних карт і статистичних описів Росії, меморандумів Роландра, Л. Потера, Т. Морського, М. Сокольницького, листування Наполеона, Ш.-М. Талейрана, Ю.-Б. Маре, Е.-П. Біньйона, Д. Прадта, Л.-Ґ. Отто, К.В. Меттерніха, К. Шварценберга та інших діячів.

Теоретичне значення дослідження полягає у тому, що в ньому на конкретному історичному прикладі ставлення уряду наполеонівської Франції до південно-західної частини Російської імперії було підтверджено слушність головних положень концепції орієнталізму Е. В. Саїда і Л. Вульфа. Особистим внеском автора у згадану концепцію є доведення на значному джерельному матеріалі того факту, що ставлення урядовців Наполеона до Східної Європи загалом й Росії зокрема неможливо редукувати до стереотипів уяви цих представників західної цивілізації, оскільки це ставлення зазнавало могутнього інформаційного впливу з боку автохтонних мешканців регіону, насамперед поляків, які, таким чином, були важливими співучасниками процесу “винайдення” Східної Європи в уяві мешканців Заходу.

Практичне значення дослідження зумовлено можливістю використання його змісту у спеціалізованих студіях над добою Наполеона, а також у створенні праць узагальнюючого характеру з історії Франції та країн Східної Європи. Висновки дисертації стануть у нагоді при написанні відповідних параграфів шкільних і університетських посібників. Окремі джерела дисертаційного дослідження були залучені автором до підготовки у рамках історичної програми в Українському Католицькому університеті лекційного курсу “Нова історія країн Західної Європи та Північної Америки” та спецкурсу, присвяченого вивченню палеографії франкомовних документів доби Наполеона.

Апробацію головних положень дослідження здійснено під час роботи Другої міжнародної наукової конференції “Бородіно і наполеонівські війни. Битви. Поля герцю. Меморіали” (Можайськ, 2007); Третьої та Шостої міжнародних науково-практичних конференцій “Львів. Місто - суспільство - культура” (Львів, 1999, 2002); міжнародної науково-практичної конференції “Поляки на півдні України та в Криму” (Одеса, 2007); Другого всеукраїнського науково-практичного семінару “Нова історіографічна культура та український ґранд-нарратив” (Київ, 2007); міжнародного науково-практичного семінару Гуманістичної школи при Осередку студій над античною традицією у Центрально-Східній Європі при Варшавському університеті (Варшава, 2006); науково-практичного семінару Інституту історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, 2005).

Обсяг дослідження, що складається зі вступу, трьох частин (п'ятнадцяти розділів), висновків, додатків (6-ти архівних документів французькою мовою, які перекладено українською), переліку використаних джерел і літератури (охоплює 351 позицію), іменного та географічного покажчиків, анотацій англійською, російською, французькою мовами, становить 560 друкованих сторінок (478 сторінок основного тексту, 40 сторінок додатків, 22 сторінок переліку використаних джерел і літератури, 15 сторінок покажчиків, 5 сторінок анотацій).

експансія французький наполеон розвідка

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір теми й застосованої для її розкриття експлікативної моделі, визначено об'єкт і предмет дослідження, його мету і завдання, окреслено географічні та хронологічні рамки, охарактеризовано використані методологічний інструментарій і наукову термінологію, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення, історіографічні передумови та джерельну базу дослідження. Докладніший огляд використаних джерел й історичної літератури подано у вступних розділах до кожної з трьох частин дослідження, з огляду на те, що згадані частини відрізняються як своїми завданнями, так і способами їхнього вирішення. Натомість у авторефераті подається загальна характеристика джерел та історіографічної бази дослідження.

Питання про місце південно-західних володінь Російської імперії у зовнішній політиці наполеонівської Франції стало предметом історіографічних дискусій принаймні від того часу, як на початку XX ст. відомі польські дослідники Ш. Ашкеназі та М. Гандельсман спробували обґрунтувати тезу про особливий, сентиментальний характер ставлення одного з найвизначніших діячів світової історії, яким був Наполеон, до польської нації. Назвавши свої головні праці “Наполеон і Польща”, згадані дослідники намагалися привернути увагу світової громадської до проблеми державного існування своєї батьківщини, відтак спричинились до творення патріотичного міфу. Згідно з цим міфом, Наполеон і окремі діячі з його оточення продовжували трактувати загарбані Росією, Пруссією й Австрією землі колишньої Речі Посполитої як однозначно польські, відтак намагалися відбудувати могутню Польщу в межах від Балтики до Чорного моря, від Ельби до Дніпра. Саме під цим кутом зору висвітлювали ставлення Наполеона до Волині, Поділля й Правобережної України такі польські історики, як М. Сокольницький, Ю. Вілльом, Т. Кротоська, М. Кукєль, Е. Кіпа, Є. Сковронек.

Після Першої світової війни схемою популяризації національного минулого, яку було опрацьовано польськими наполеонознавцями, успішно скористалися представники історіографій молодих східноєвропейських націй. Вони доводили, що зацікавлення Наполеона Східною Європою не було лише пропольським, а толерувало культурний, етнічний, релігійний плюралізм цього регіону, більше того - ґрунтувалося на усвідомленні доцільності надання прибалтійським народам, татарам, українцям державного буття. Відтак з'явилися праці, які називалися “Наполеон і Литва”, “Наполеон і Україна”. Вивчення останньої зі згаданих проблем започаткував відомий популяризатор України на Заході І. Борщак. Дослідивши матеріали з французьких архівів і бібліотек, І. Борщак довів, що заселені українцями землі становили певний інтерес для Франції у контексті її прагнення послабити Росію. До найважливіших наукових заслуг І. Борщака належить оприлюднення розшуканого ним меморандуму, автор якого пропонував Наполеонові створити на лівобережжі Дніпра “ланцюг” залежних від Польщі та Франції військових князівств, до числа яких входили також Чернігівське та Полтавське, а також козацько-татарська держава, яку автор меморандуму улесливо пропонував назвати “Наполеонідою”. Втім, заслуг Борщака-дослідника не слід перебільшувати, бо, нехтуючи головними принципами археографічної роботи, він не цитував і не публікував документи цілком, мовою ориґіналу, з наступним перекладом і коментарями. Зіставлення цитованих цим дослідником документів з оригінальними текстами з французьких архівів показує безпідставність його тверджень не лише про авторство меморандуму, в якому йшлося про “Наполеоніду” (ним був не француз А.-М. д'Отрів, а поляк М. Сокольницький), але також тези про належне ознайомлення французького уряду з етнічною ситуацією на південно-західних окраїнах Російської імперії.

Недоступність для українських істориків західних архівів спонукала їх довіряти інформації І. Борщака. Його цитували як безперечного авторитета радянські, еміграційні та сучасні вітчизняні дослідники, звичайно вносячи при цьому в картину ставлення наполеонівської Франції до південно-західних окраїн Російської імперії власні акценти, які визначались ідеологічною орієнтацією того чи іншого автора. Не перевірили наведену у працях І. Борщака джерельну базу й французькі автори Р. Тіссеран, Ж. Бенуа-Мешен, А. Мансю. Значно обґрунтованішими в оцінці ставлення Наполеона до Східної Європи є твори знаних французьких наполеонознавців - А. Т'єра, Е. Дріо, Л. Мадлена, Ж. Тюлара, а також дослідника історії Правобережжя Д. Бовуа.

На відміну від польської, української та французької, для російської історіографії характерна теза про відсутність в Наполеона вагомого зацікавлення південно-західними окраїнами Російської імперії. Щоправда, цю тезу намагався підважити після свого переїзду з Києва у Волгоград Б. Абаліхін, однак його аргументи не були сприйняті в російському історіографічному середовищі.

Через це особливу увагу в дисертації приділено аналізові першоджерел. Головною джерельною базою дослідження стали 394 документи, які розшукано в Архіві Міністерства закордонних справ (Archives du Ministиre des affaires йtrangиres), Національному Архіві (Archives Nationales) й Архіві Історичної служби сухопутної армії Франції (Service historique de l'armйe de la terre); Придворному (Hof- Haus- und Staats-Archiv) та Військовому (Kriegsarchiv) архівах Австрії; Головному Архіві давніх актів (Archiwum Gіуwne Akt Dawnych) у Варшаві; Відділі рукописів Бібліотеки Чарториських (Biblioteka Czartoryskich) у Кракові; Відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника НАН України та Центральному державному історичному архіві України у Львові. Авторами згаданих документів були монархи, міністри і посли, військові і політичні діячі, архівісти і картографи Франції та інших країн.

Важливими джерелами дослідження стали публіцистичні й історичні праці, що їх створили на замовлення уряду Франції Ш.-Л. Лезюр, Ж.- Ґ. де Монґаяр, Роландр, а також наукові твори А.-Ф. Бюшінга, Вольтера, Ф. Гемпеля, Й. Г. Ґеоргі, Д. Кастера, П.-Ш. Левека, Н.-Ґ. Леклерка, К.-К. Рюльєра, Г. Шторха, якими користувалися французькі політичні та військові діячі й, особливо, урядові аналітики, укладаючи 1812 р. “Статистичні описи” Росії. Непересічне значення для дослідника мають видані у різний час збірки документів, передусім багатотомна епістолярна спадщина імператора французів, його військових і дипломатів, спогади осіб, які брали участь у реалізації східноєвропейської політики Франції (самого Наполеона, а також Е.-П. Біньйона, А.-О. Коленкура, Д. Прадта, Ж. Раппа, Ш.-М. Талейрана, А.-Ж. Фена).

Першу частину дослідження - “Уявлення” - присвячено реконструкції образу південно-західних окраїн Російської імперії в уяві урядовців Наполеона.

Згідно з визначенням французького мислителя Ж.-П. Сартра, “образ - це певний спосіб, яким об'єкт постає у свідомості, так би мовити, це - певний спосіб, яким свідомість уявляє собі об'єкт”. Реконструкція генерованих у рамках певних культур і суспільних груп креацій образу “іншого”, як от уявлень про чужі регіони та спільноти, вимагає від дослідника охоплення сукупності інформації, що була доступною згаданим культурам і групам, а також докладного аналізу тих численних джерел, на основі яких згадані уявлення формувалися. У випадку реконструкції уявлень уряду Наполеона про об'єкти його зовнішньополітичної діяльності цей методологічний підхід вимагає дослідження оповідей, авторами яких були аналітики Генерального штабу та Міністерства закордонних справ, дипломатичні та військові агенти, тубільні мешканці, які симпатизували Франції. Ці документи мали, переважно, характер державної таємниці та були доступні вузькому колу осіб, які, в силу специфіки своїх службових функцій, мусили бути якнайповніше поінформовані стосовно зовнішньополітичного становища Франції та держав її “Великої імперії”. У ситуації, коли із більшістю оповідей, які стали джерелами уявлень Наполеона щодо тієї чи іншої територіальної спільноти, попередньо ознайомлювалися міністр закордонних справ і державний секретар, ми можемо стверджувати, що це вузьке коло осіб, які користувалися довірою французького імператора й, як видно з листування останнього, практично щодня, а іноді й щогодини обмінювалися з ним та між собою інформацією різного роду, безумовно мало однотипне з імператором інформаційне наснаження, а відтак - подібне за способом і психологічною тональністю сприйняття відображених у цій інформації явищ. Якщо ж узяти до уваги подібний світогляд, політичні переконання, заняття та зацікавлення цього кола осіб, ми можемо із ще більшою впевненістю говорити про тотожність образів нових об'єктів, які було створено уявою його учасників. Тому в дослідженні не ставилася мета відтворення індивідуальних уявлень кожного з-поміж перелічених високопосадовців, а лише змодельовано низку образів, які відповідали загальному обсягові та змістові інформації, що була доступною малій соціальній групі, яка становила політичне оточення Наполеона.

Структура джерел цієї інформації дозволяє зробити висновок, що Наполеон і члени його уряду класифікували вміщені в них дані стосовно таких незмінно значущих для уяви кожного чужоземця, який прагне дізнатися про небачені краї, критеріїв як географічне становище, природні особливості й ресурси, чисельність та заняття населення, стратифікація та політичні уподобання суспільності, особливості духовної культури (етнічної приналежності, віровизнання, мови, побуту, історії) тубільних мешканців. Відтак, для відтворення уявлень французьких урядовців початку XIX ст. щодо Російської імперії загалом або якоїсь її частини зокрема, у дослідника немає іншого шляху, ніж відтворити когнітивні дії Наполеона, спочатку проаналізувавши у власній свідомості зміст джерел інформаційного наснаження імператора та його кабінету, а згодом - синтезувавши цю інформацію в уявні образи згідно вищезазначених тематичних рубрик. Попри те, що наша свідомість не є точною копією свідомості досліджуваних історичних персонажів, а ми самі існуємо в умовах іншого соціокультурного середовища, обраний метод психологічної реконструкції за аналогією спроможний дати достатньо адекватну відповідь на питання про те, яким чином уявляли Росію загалом та її південно-західні окраїни зокрема французькі урядовці двісті років тому. Це є можливим завдяки тому, що у процесі дослідження використовуємо ті самі оповіді (за винятком тих, які було втрачено внаслідок причин об'єктивного характеру), що наснажували уяву цих уже давно не існуючих у площині реальності осіб. Враховуючи також ту обставину, що будь-яке історичне дослідження є відтворенням думок людей минулого у свідомості сучасного дослідника, бачимо сенс дослідження насамперед у тому, щоб уявити собі “світ, який ми втратили” (за окресленням англійського історика П. Ласлетта) не з висоти “нашої дзвінниці”, а з точки зору характеризованих нами історичних персонажів, для чого спробували поглянути на землі Східної Європи відстороненим і, часто, зневажливим поглядом цих чужоземців.

Що стосується способу впливу згаданої інформації на уяву, то воліємо дотримуватися погляду, що для людини “читати - це означає вірити”, тобто не лише репродукувати у свідомості зміст джерела, але й активно “привласнювати” та трансформувати уявою дані, які містяться у ньому. Втім, у результаті дослідження діяльності людського мозку сучасними нейробіологами та психологами було з'ясовано, що когнітивні процеси не є настільки оптимізовані, щоб створювати об'єктивні образи світу, відтак створення образів уявою завжди пов'язане з певним відхиленням від реальності, виходом поза її межі, таким чином, що в людській уяві химерно переплітаються елементи дійсності та вигадки. Як підкреслив сучасний німецький нейробіолог В. Зінгер, уява людини щодо об'єктів реального світу є “підкріпленим фактами винайденням об'єкту у нашій суб'єктивній свідомості”. Для витлумачення закономірностей і особливостей уявлень історичних персонажів щодо віддалених у просторі об'єктів найбільш прийнятною гіпотезою видається концепція “ментальної карти” (mental map). У когнітивній психології цим поняттям окреслюють “створене людиною зображення частини оточуючого простору”, яке “відображує світ таким чином, яким його собі уявляє людина, відтак це зображення може бути невірним або спотвореним”. Суб'єктивність уяви у ментальній картографії має наслідком те, що “ментальні карти [...] можуть різнитися в залежності від того, під яким кутом зору людина дивиться на світ”. Невідповідність дійсності відображеного у “ментальній карті” образу чужих земель залежить не лишень від поінформованості її носіїв про регіон, який вони уявляли, але й соціокультурних традицій його сприйняття, а також попереднього життєвого досвіду цих осіб.

Зваживши на всі ці обмеження різного, але незмінно значущого характеру, маємо підставу стверджувати: уявлення щодо Росії, які відобразилися у документах французького уряду, були значною мірою “речами в собі”, істотно відмінними від дійсності. Певні документальні свідчення вказують на те, що організатори походу 1812 р. були свідомі гіпотетичного характеру частини своїх знань стосовно цієї імперії. Пропонуючи увазі уряду дві добірки (перша складалася з тридцяти, а друга - з п'ятнадцяти документів) меморандумів різного часу з Архіву Міністерства закордонних справ Франції, його директор А.-М. д'Отрів вважав своїм обов'язком зрезюмувати першу з них наступною нотаткою: “Я змушений визнати, що всі ці документи видаються мені такими, що містять старі, неповні та непевні інформації про країну, яку насправді надзвичайно важко описати, зважаючи на її велетенський розмір, пів-варварський і пів-контрольований стан і, особливо, зміни, що їх вона зазнає під час свого послідовного і [водночас] малореґулярного просування до поступу цивілізації”. У супровідній записці до другої добірки документів директор архіву підкріпив своє попереднє судження зауваженням, що “в нас немає нічого певного про Росію”, оскільки “рукописи подають нам про цей важливий об'єкт лишень хиткі та непевні ґіпотези”.

Невід'ємною складовою згаданого образу Росії стали уявлення щодо південно-західної частини цієї імперії. Урядові Франції вдалося згромадити певну кількість інформації стосовно кожного з-поміж чотирьох її уявних регіонів, але ці матеріали різнилися як за обсягом, так і за достовірністю наведених у них даних. Найдокладніше у згаданих документах було охарактеризовано ситуацію Південно-Західного краю. Причини такої відносної “інформаційної насиченості” полягали у лімітрофному розташуванні згаданого краю щодо Варшавського герцогства, яке з 1807 р. відігравало роль форпосту імперії Наполеона на сході, а відтак у можливості розшуку інформації за допомогою родинних та маєткових зв'язків, які існували між польською шляхтою підфранцузької та підросійської частин колишньої Речі Посполитої. Урядові Наполеона не залишалося іншого виходу, ніж довіряти цій інформації, оскільки, внаслідок географічної та політичної відізольованості Росії, мовного бар'єру, мешканцям Західної Європи взагалі та французам зокрема було нелегко проникнути навіть на околиці цього майже самодостатнього і загалом важкозрозумілого для їхньої уяви “світу”. Про ступінь впливу оповідей діячів польського патріотичного руху, які популяризували ідею відбудови Польської держави у межах від Балтики до Чорного моря та Дніпра, на уявлення урядовців Наполеона щодо Волині, Поділля й правобережної Наддніпрянщини можемо судити, порівнюючи згадані нарративи з тією інформацією, яку навели урядові аналітики А.-М. д'Отрів, П. Парандьє, Ж.-Г. де Монгаяр та Л.-Н. Леклерк. Таке порівняння показує, що не лишень зміст, але й ідейна тональність оповідей згаданих осіб різнилися від інформації діячів польського патріотичного руху хіба що незначними деталями. У першу чергу ця закономірність стосувалася запозиченого французькими експертами з польської політичної думки уявлення, що три історичні провінції колишньої Речі Посполитої - Волинь, Поділля та, власне кажучи, Україна як подніпровська “окраїна” цієї держави, становили до поділів певну географічну, політичну та культурну спільність - “південні провінції Польщі” [les provinces mйridionales de la Pologne].

В оповідях, які заадресували французьким урядовцям польські діячі між 1806 та 1812 рр., переважала тенденція зображати Волинь, Поділля й, особливо, “польську Україну” як велетенську житницю, спроможну прогодувати не лише військо Наполеона, але й в перспективі - Західну Європу. Польські інформатори французького уряду також мали свідомість, що ці краї могли зацікавити Наполеона насамперед як джерело поповнення його армії, тому оповідали про їхнє населення у тому світлі, в якому уява імператора вже була готовою привласнити їхній образ. Аналіз джерел, на основі яких формувалися уявлення французьких урядовців стосовно Волині, Поділля та “польської України”, виявив, що ці землі мусили сприйматися як царина, де суспільні відносини значно сильніше, ніж в інших частинах колишньої Речі Посполитої, визначалися домінацією шляхти і, особливо, її маєтного прошарку - магнатів, котрі стереотипно зображувались в згаданих джерелах як політичні прихильники Франції. На основі цієї суперечної дійсному становищу речей інформації ґрунтувалися уявлення про можливість підбурення у Південно-Західному краї масового повстання супроти Росії. Владу польської шляхти над багатомільйонними селянськими масами інформатори уряду Наполеона вважали головною передумовою створення прихильної до Франції збройної сили. При цьому доцільно замовчувалася глибина соціальних суперечностей. Вони замальовувалися як другорядні порівняно з антиросійськими настроями всіх груп суспільності. Серед мотивів невдоволення селян російським урядом насамперед згадувався факт гонінь на Греко-Католицьку Церкву. Таким чином, сприймаючи своєю уявою населення “південних провінцій Польщі” як строкату за соціальними й релігійними відносинами спільноту, французькі урядовці досить нечітко усвідомлювали його національну структуру. В уяві навіть найповніше поінформованих представників Франції такої нації як українці на Волині й Поділлі не існувало. У цьому випадку маємо справу з типовим прикладом застосування основоположного для французької політичної традиції критерію визначення націй лишень як народів з дійсним або, принаймні, історичним досвідом державотворення. На початку XIX ст. в уяві французів західною межею українських земель продовжував залишатися вже не існуючий східний кордон Речі Посполитої, який приблизно співпадав із географічним поділом по Дніпру: таким чином, на Лівобережжі останнього буцімто мешкали нащадки козаків, а на Правобережжі - “поляки”, “росіяни” або “суміш” цих націй.

Наслідки такого інформаційного впливу на уяву посадовців Наполеона були інколи аж надто відчутними. Наприклад, у жовтні 1812 р. могильовський генерал-губернатор П. д'Алорна повідомляв начальника Генерального штабу маршала Л.-А. Бертьє про населення Київщини, як про “достатньою мірою польське”. Взявши до уваги загальну психологічну тональність оповідей, які стали джерелами уявлень французьких урядовців про південно-західного пограниччя Російської імперії, важко позбутися враження про надмірний оптимізм щодо пропольського настрою різних груп тутешньої суспільності, а також їхнього прагнення віддатися під владу французького імператора. Введений в оману цим оптимізмом, Наполеон у своєму зверненні до представників “Генеральної конфедерації Польського королівства” (що її було створено на початку війни 1812 р. за дозволом імператора) висловив сподівання, що “Волинь, Поділля й Україна надихатимуться тим самим патріотичним духом, що й Великопольща” (тобто так само, як і корінні польські землі).

Реконструюючи процес ознайомлення французьких можновладців з інформацією про південно-західне пограниччя Росії, маємо всі підстави стверджувати, що вплив оповідей діячів польського патріотичного руху на манеру Наполеона та його політичного оточення уявляти ці землі був величезний. Наприклад, у листі від 9 березня 1807 р. Ш.-М. Талейран подав Наполеонові звіт про свою розмову з А. Городиським, який лобіював перед французьким урядом проект організації антиросійського повстання в губерніях Південно-Західного краю. Прикметним є спосіб, за допомогою якого цей досвідчений французький урядовець, котрий мав напрочуд критичний розум, змалював надзвичайно привабливу з погляду воєнної стратегії картину “південних провінцій Польщі”, запозичивши її без будь-яких купюр зі слів свого польського співрозмовника: “Описувані краї є багатими й можуть прогодувати значну армію протягом багатьох місяців; тут можна у надлишку знайти пшеницю, биків, порох, а в Поділлі й Україні - велику кількість коней”. Таким способом відбулася легітимізація даних, які містилися у відверто суб'єктивній оповіді Городиського: пройшовши “очищення” нарративом Талейрана, до котрого імператор мав значну довіру, інформація мусила набути очевидної істинності в уяві Наполеона.

Відповідь на питання про те, чому французькі урядовці були так схильні довіряти неперевіреним оповідям їхніх польських інформаторів марно шукати тільки у сфері раціональної логіки, яка змушувала цих діячів довіритися, за браком інших, непевним джерелам інформації. Ці відповіді значною мірою приховано у самій манері цих діячів “привласнювати” своєю уявою образи, які було створено поляками. Згадана манера відрізнялася підсвідомою прихильністю до оповідей останніх, і була тісно пов'язана з ментальними особливостями ставлення французів до поляків, в яких співвітчизники Наполеона від довшого часу воліли бачити “французів півночі, народ героїв”. Цю особливість не міг поминути своєю увагою австрійський посол у Парижі К. В. Меттерніх. На початку 1807 р. він писав: “У Франції призвичаїлися оцінювати варшавський двір згідно двору короля Станіслава Лещинського у Люневіллі, [польську] націю згідно кількох мандрівників, яких у Парижі приймали так, як ніде в світі, врешті-решт родючість землі та ресурси країни згідно перебільшених оцінок польських емігрантів. Французи призвичаїлися чути розмови про велетенські врожаї у Польщі, про заможність власників, про прагнення народу до свободи”. І справді, взимку 1807 р. Наполеон і його урядовці підсвідомо мріяли побачити за мізерною та виснаженою Польщею ту іншу, з романтичних уявлень їхнього покоління, країну, де всього було “у надлишку” - зерна, худоби, коней і, навіть, гостинності та співчуття мешканців для їхньої стомленої армії. Ці настрої спостерігалися також під час кампанії 1812 р., коли за обрієм “сумної” реальності, яка відкрилася французам у відносно бідній та виснаженій воєнними діями, апатичній за настроями населення Литві, вони ще сподівалися побачити “країну мрій”, і цим східноєвропейським “Ельдорадо” вважали Волинь, Поділля й Україну.

Крім інформації про Південно-Західний край, французькі урядовці активно привласнювали своєю уявою дані про російські володіння у Північному Причорномор'ї. Напередодні війни 1812 р. Наполеон прочитав кілька меморандумів XVIII ст. з Архіву Міністерства закордонних справ, автори яких пропонували урядові Франції активно протидіяти спробам Росії закріпитися на узбережжі Чорного моря. Значний вплив на формування уявлень щодо клімату, природних ресурсів, колонізаційних процесів, портових міст, адміністративної діяльності французьких емігрантів на російській службі А.-Е. де Рішельє та Ж.-Б. де Траверсе, військових приготувань Росії справили оповіді дипломатичних агентів. Йдеться про капітана Бурґуена, який, слідуючи до Константинополя, здійснив 1803 р. подорож Таврійською, Херсонською та Новоросійською губерніями, а згодом - протягом 1803-1804 рр. - мешкав у Одесі; Ж.-Б. Мюра, котрий протягом 1802-1806 та 1808-1812 рр. був генеральним консулом Франції в Одесі; П.-Б. Ратеза, який протягом 1803-1806 рр. виконував обов'язки консула Франції в Севастополі та Херсоні. Наснажені духом орієнталізму, оповіді згаданих осіб зображували тутешній край як химерну суміш численних пережитків попередньої історичної епохи, яка характеризувалася домінуванням кочових мусульманських народів, та інновацій, впроваджуваних російським урядом. З точки зору цих представників західної цивілізації, тутешні краї оцінювалися як такі, що перебувають “у стані дитинства” [dans l'йtat de l'enfance], але, водночас, уявлялися такими, що мають величезний потенціал розвитку завдяки поступові колонізаційних процесів та розвиткові чорноморської торгівлі з Заходом.

Великим географічним рубежем, за яким знання й уявлення французів про Росію втрачали чіткість своїх обрисів, був не її тогочасний західний кордон, а Дніпро, ріка, яка до 1793 р. становила пограниччя між цією імперію та Річчю Посполитою. Та обставина, що жодне з джерел уявлень уряду Франції щодо Малоросії не було укладено автохтонним мешканцем останньої, не повинна викликати здивування, адже в добу наполеонівських війн українська шляхта, яка домінувала на території колишньої Гетьманщини, віддано служила царській Росії, ненавиділа та боялася Наполеона, вбачаючи в ньому “исчадие” Французької революції з її гаслами “Свободи, Рівності та Братерства”. Згадана обставина відобразилася у характері джерел уявлень про задніпрянські землі. Найважливіші з-поміж згаданих джерел уклали у Генеральному штабі на основі праць географів і публікацій російського уряду. Йдеться про “Статистичні описи” Київської, Полтавської та Чернігівської губерній. Істотним за ступенем впливу на уяву самого Наполеона був такий класичний взірець орієнталістського дискурсу як Вольтерова “Історія Карла XII”.

У більшості оповідей інформаторів французького уряду “російську Україну” описано як атавізм певної історичної ситуації, різновид пограничного краю у відносинах між Річчю Посполитою, Росією та їхніми східними суперниками - Кримським ханством та Османською імперією. На перший погляд, ці автори мали схильність зараховувати малоросів до сфери переважання російської цивілізації. “Фізичний і моральний характер малоросів є, коли йдеться про [його] головні риси, характером великоросів; це ті самі зріст, будова тіла, здібність до знань, моторність у науках, схильність до веселощів, до пісні та до міцних настоянок”, - відзначав упорядник “Статистичного опису Малоросійського ґубернаторства”. Упорядник “Статистичного опису Київської ґубернії” писав, що “малоросіяни подібні своїм характером до інших росіян”, “полюбляють музику та захоплюються спиртними напоями, як мешканці Росії”. Втім, ці судження ще не означали автоматичного визнання аналітиками французького Генерального штабу малоросійської культури як одного з підваріантів великоросійської. Бо навіть сам спосіб, яким упорядник “Статистичного опису Малоросійського ґубернаторства” окреслив національну специфічність малоросів, спонукає до роздумів. Зауваживши, що “на противагу Великій Росії їх називають малоросами або росами”, цей аналітик фактично протиставив мешканців Малоросії та Великоросії.

Вдячну площину для протиставлення малоросів і великоросів створило порівняння у “Статистичних описах” етнопсихології цих народів. Аналізуючи риси “національного характеру” малоросів, ті самі автори відзначали, що “вони видаються стриманішими і загалом мають темперамент, позначений різновидом меланхолії значно більшою мірою, ніж у великоросів”, “вони дещо трохи стриманіші й їхня природна веселість помірковується досить сильним відтінком смутку”, а також “мають здібність до різного роду ремесел і загалом більш підприємливі, ніж власне кажучи росіяни”. Відмінності у духовній та матеріальній культурах “великоросів” і “малоросів” спонукали авторів “Статистичних описів” охарактеризувати малоросів як окрему “націю”, рівнозначну іншим націям - німцям і шведам - які мешкали у цьому краї.

Описуючи малоросів, упорядники “Статистичних описів” застосовували не тільки методологічний інструментарій етнографії, але й, можливо неусвідомлено для самих себе, зробили крок у бік якісно нового способу наукового пояснення, який репрезентує етнологія - наука, яка “порівнює подані етнографами матеріали”. Попри всю очевидну поверховість порівнянь етнографічного матеріалу у “Статистичних описах”, їхні упорядники чи не вперше в історії досліджень історії України намагалися пояснити її як феномен, що перебував на перехресті впливів Заходу (Польща як форпост “Великої імперії” Наполеона) і Сходу (Російська імперія). Вони асоціювали його з культурою домінуючого у імперії російського первню, але, водночас, бачили численні ознаки в духовній та матеріальній культурі “тубільців”, які зближували їх із західною цивілізацією. Увага до тих рис українців, які відрізняли їх від росіян, була не лише і не стільки виявом об'єктивності французьких експертів, скільки прагненням останніх підвести наукову базу під політичні наміри Наполеона розчленувати Російську імперію і “викинути московитів в Азію”.