"Наполеоніда" на сході Європи: уявлення, проекти та діяльність уряду Франції щодо південно-західних окраїн російської імперії на початку XIX століття

Втім, згадані плани напередодні війни 1812 р. були настільки ж нечіткими, як і самі уявлення французьких офіційних чинників, прикладом чого є ставлення останніх до такої уявної територіальної спільноти як “Козацький край”. Оскільки у джерелах інформації уряду Наполеона українських козаків здебільшого описано як організовану військову силу, чи то незалежну, як запорожців, чи то полки легкої кінноти на службі російського уряду, є підстави вважати, що інтерес французьких офіційних чинників до козацтва був насамперед воєнно-стратегічним. В основі зацікавлення французького уряду українським козацтвом лежало бажання дослідити одну зі складових військової могутності Російської імперії, збагнути механізм підпорядкування козацьких військ царській владі, оцінити ступінь прив'язаності та відданості козаків останній.

Генеруючись на основі джерел різних типів - аналітичних оглядів, наукових досліджень, рапортів французьких і польських агентів тощо, уявлення стосовно українських козаків формувалися на пограниччі свідчень, які не лише взаємодоповнювали, але й нерідко суперечили одне одному. Дані згаданих джерел були згідні між собою щодо славетного минулого козацтва, однак істотно різнилися, коли йшлося про характеристику становища, військової сили та політичних симпатій нащадків козаків на початку XIX ст., а також оцінку ймовірності використання їх Францією як засобу для ослаблення Росії. При цьому оповіді французьких науковців й урядових експертів-теоретиків відзначалися архаїчністю фактичних даних та значною гіпотетичністю висновків, однак зображали козаків як цілком сформовану територіальну, господарську, історичну, релігійну, політичну та, навіть, ментальну спільність; враження французів-очевидців, як от уже згаданого капітана Бурґуена, були значно свіжішими і ближчими до реалій, але створювали загалом непривабливий образ нащадків козацтва як апатичного, нездатного до боротьби за незалежність народу; характеристики українських козаків, які подавалися у оповідях діячів польського патріотичного руху, відзначалися найбільшою симпатією та були єдиними джерелами уяви уряду Наполеона, в яких козацтво окреслювалося як “нація”. Щоправда, створена на замовлення уряду Наполеона Ш.-Л. Лезюром “Історія козаків” (1813) теж описувала козацтво як націю, однак вона не мала приписуваного їй в історіографії політичного впливу на погляди французького імператора, який таки не встиг ознайомитися зі згаданим твором.

Ствердити, якому з-поміж джерел інформації належала роль найважливішого чинника формування образу українського козацтва в уяві Наполеона та його найближчих співробітників, досить непросто, хоч аналіз висловлювань французьких урядовців, особливо у період війни 1812 р., дозволяє зауважити очевидну тенденцію, а саме - прихильність (чи то радше довіру) до інформації, яку подали французькі науковці та урядові аналітики. Ця обставина немов обумовила байдуже ставлення керівництва Французької імперії до проектів використання козаків як противаги впливам Росії, якими рясніли меморандуми польських авторів. Відтак маємо лишень один документально підтверджений факт існування в Наполеона такого проекту, який він розглянув вочевидь під впливом М. Сокольницького, перебуваючи у Вітебську у липні 1812 р.

У другій частині дослідження - “Проекти” - подано огляд різноманітних планів економічного та воєнного характеру, в яких відобразилося політичне зацікавлення уряду наполеонівської Франції щодо південно-західних окраїн Російської імперії.

Значну частину згаданих проектів дослідили польські історики. Намагаючись популяризувати ідею про незалежність своєї батьківщини, М. Гандельсман, М. Лорет, М. Сокольницький, А. М. Скалковський воліли розглядати ці проекти як головний доказ того, що відбудувати Річ Посполиту у межах до Дніпра мав намір ще сам “Великий імператор”. Про існування цих проектів також згадували російські й українські історики радянського періоду (Є. Тарле, Б. Абаліхін, Л. Бескровний, Г. Гербільський, В. Котов), котрі навпаки вбачали в них один з важливих доказів існування у французького імператора агресивних намірів щодо Росії. У свою чергу, представники української історіографії державницького спрямування (передусім І. Борщак) дивилися на ці проекти як на доказ зацікавлення Наполеона незалежністю України. Водночас, усі автори, попри виразні ідеологічні розбіжності між ними, писали про згадані плани у притаманний позитивістському підходові спосіб, воліючи вважати їх глибинними підвалинами політики Наполеона щодо Росії, а відтак - відправним пунктом для дослідження цієї політики.

Однак, зовсім інша річ поглянути на ці проекти як на один зі ступенів пірамідальної будівлі людської активності, не як її першооснову, а лишень як сполучну ланку між уявленнями та практичною діяльністю історичних діячів, які їх створювали. Цілком очевидно, що, формуючись у досить жорстких рамках соціокультурного дискурсу, проекти детермінуються історичними умовами останнього, немов виростаючи з колективних й індивідуальних уявлень, і настільки тісно сполучені з уявою, що становлять єдиний психо-інтелектуальний континіум з останньою. Життєвість чи, навпаки, ілюзорність створених на базі уявлень проектів перебувають у прямій кореляції зі ступенями адекватності та повноти відображення і перетворення дійсності уявою. Цю закономірність чітко ілюструють джерела щодо вивчення планів французького уряду доби Наполеона стосовно південно-західних окраїн Російської імперії. Джерела щодо наукової реконструкції згаданих проектів є здебільшого тими ж самими, що й уявлень, бо в тогочасних урядових документах пропозиції було попереджено описами територій, яких вони стосувалися. Відтак, читаючи ці документи, особливо чітко віддаєш собі звіт у тому, що сформульовані у них проекти мали саме такий характер тому, що були зачаті й виплекані у лоні інформації, яка наснажувала уяву французьких урядовців. Згадані проекти були здебільшого коментарями та висновками щодо згаданої інформації, тому дослідникові досить непросто відокремити їх від загального ідейно-інформаційного контексту тих оповідей стосовно південно-західних окраїн Росії, які мав у своєму розпорядженні уряд Наполеона.

Згадані проекти поставали, в основному, шляхом переосмислення французьким урядом пропозицій, які походили від різних інформаторів. Натомість, плани, які були продуктами власної ініціативи Наполеона чи інших французьких високопосадовців, були відносною рідкістю. У більшості випадків можемо судити про існування згаданих проектів тільки по тому інтересові, який виявляли Наполеон і його оточення до представлених їхній увазі пропозицій, а також по тому, наскільки це зацікавлення було помітним і тривалим. Тому найістотнішим для реконструкції планів Наполеона є питання про те, наскільки пропоновані його увазі різними особами проекти відповідали політичним, воєнним або економічним розрахункам імператора та його міністрів. У полі уваги французьких урядовців опинялися насамперед численні пропозиції військового характеру, як от, наприклад, проекти організації експедиції військового корпусу з метою підбурення повстання у південно-західних губерніях Російської імперії. Навпаки, у періоди, коли “гармати мовчали”, не бракувало проектів французького економічного проникнення.

Більшість пропозицій розбудови торгівельного та фінансового впливу Франції в південно-західних губерніях Росії припала на період короткочасного примирення двох великих держав у 1800-1804 та 1807-1811 рр. Появі згаданих проектів сприяли як заснування низки консульських і торгівельних представництв Франції в Одесі, Херсоні, Феодосії, Таганрозі, співробітники яких намагалися звернути увагу свого уряду на найбільш перспективні напрямки стосунків з Росією, так і підприємливість французьких купців, головним чином з Марселю та Тулону, які поспішали скористатися нагодою, що її створило для розвитку комерції “відкриття” нових, відносно близьких і позбавлених конкуренції з боку інших західних держав ринків сировини та збуту. Незалежно від свого офіційного чи приватного статусу, автори вищезгаданих проектів були одностайні в тому, що опанування згаданих ринків було можливим лише за послідовної підтримки з боку французького уряду. Відтак вони, описуючи вигоди, які могла принести торгівля з Росією Чорним і Азовськими морями, робили особливий наголос на політичних наслідках економічної монополізації Францією цього напрямку міжнародних контактів, головним з-поміж яких представники уряду Наполеона, як от, наприклад, дипломатичний агент Дюрок та генеральний консул у Санкт-Петербурзі Ж.-Б. Лессепс, вважали удар по могутності Англії. Виявлені у французьких урядових архівах меморандуми купців П. Вольза, Ґ. Обрі, Р.-А. Монтеньяк де Шована, які пропонували низку заходів стосовно розширення торгівельних операцій у причорноморських портах, теж нав'язували до вищезгаданої політичної доцільності. Водночас їхні автори дбали про власний зиск. У згаданих меморандумах йшлося не тільки про потребу забезпечити пільговий режим торгівлі, але й про проникнення на первинні сировинні ринки, якими були Поділля, Волинь, Україна. Тому у цих проектах не забракло фантастичних пропозицій поглиблення Дністра та Південного Бугу, зруйнування дніпровських порогів тощо. Щоб зробити свої пропозиції звабливими для уряду, їх автори порівнювали у дусі ідей орієнталізму ймовірний ефект опанування Францією тутешніх ресурсів із завоюванням Англією Індії. Втім, прагматичний розум Наполеона такі проекти не вражали. Після укладення миру 1807 р. міністр закордонних справ Ж.-Б. Шампаньї наголошував, що “Його Величність зараз не має наміру жертвувати заради торгівельних переваг значною частиною впливу, який ми можемо здобути у Росії, і який повинен бути збережений для значно важливіших політичних інтересів”.

Напередодні та під час французько-російських кампаній 1806-1807 і 1812 рр. французький уряд приділив увагу проектам поширення воєнних дій на південно-західні окраїни Росії. У дослідженні охарактеризовано проекти, що їх скеровували Наполеонові, Ю.-Б. Маре, Ш.-М. Талейранові діячі польського патріотичного руху (А. Городиський, Ю. Нейман, Ю. Вибіцький, М. Сокольницький, Ю. Понятовський, Г. Косінський, Т. Морський, члени Урядової комісії Варшавського герцогства) й французькі експерти із східноєвропейських справ (Л. Потера, Роландр). Увагу звернуто як на характерні риси згаданих проектів, які обумовлювалися політичними розрахунками їхніх авторів, так і на спільні риси, головною з поміж яких був розрахунок на підбурення повстання у Волині, Поділлі та Наддніпрянській Україні за допомогою французько-польського корпусу. Здебільшого автори проектів опирали свої розрахунки на невідповідні дійсності твердження про готовність населення до повстання та неспроможність російських військ чинити організований опір, а відтак - акцентували на відносно легкому опануванні стратегічних шляхів, фортець, складів припасів. Згадані проекти могли зацікавити Наполеона не лишень пропозиціями суттєвого поповнення його армії, опанування багатих ресурсами земель, але також можливістю оточення російської армії, яка з 1806 до 1812 рр. здійснювала понад Дунаєм воєнні дії супроти турків. Під час зимової кампанії 1807 р. Наполеон серйозно зацікавився згаданими проектами. За його вказівкою Ш.-М. Талейран провів у Варшаві консультації з діячами польського патріотичного руху, а у польовій ставці імператора було опрацьовано картосхему маршруту експедиційного корпусу. Реалізації згаданого проекту у не останню чергу завадила скептично-зважена позиція Ш.-М. Талейрана. Використовуючи розбіжності поглядів, які існували між польськими політиками, міністр зумів підсилити властиві імператорові сумніви щодо можливості реалізації у стислі терміни воєнної диверсії у напрямку до Кам'янця.

Справжній потік пропозицій стосовно здійснення походу корпусу французької армії на Київ (через Волинь або ж Литву) надійшов на ім'я Наполеона напередодні та під час війни 1812 р. Ці проекти містили не лишень притаманний подібним пропозиціям періоду попередньої кампанії перелік воєнних заходів, доповнений докладними описами маршруту експедиційного корпусу (М. Сокольницький), але також - програми політичної реорганізації Волині, Поділля та Наддніпрянської України (Т. Морський, Роландр). Пропозиції не суперечили розрахунками самого Наполеона, який напередодні війни 1812 р. вочевидь не виключав можливості реалізації ідеї розширення воєнних дій на території, розташовані на південь від Полісся. Свідченням цього є дії Генерального штабу, який, починаючи з 1810 р., намагався розвідати шляхи вглиб Волині. Однак, ця інформація не задовольняла когнітивних потреб Наполеона, який 20 грудня 1811 р. наказав надіслати Е.-П. Біньйону вимогливу інструкцію щодо систематичного дослідження шляхів сполучення у західній частині Російської імперії, у тому числі й тих, які вели до Києва. За кілька днів Ю.-Б. Маре конкретизував це завдання, зазначивши, що імператор особливо потребує статистичних даних щодо Поділля та Волині, включно з описами доріг, природних умов, населення, течії річок, ресурсів, транспортних засобів. Трохи згодом, у лютому 1812 р., міністр доручив Е.-П. Біньйону “відшукати, по можливості, кілька праць стосовно провінцій Волинь і Поділля”. Саме в цей час у статистичному відділі Міністерства закордонних справ було уклали велику аналітичну записку “Про військове значення передніх країв Росії з боку Заходу”. Її анонімний упорядник вважав, що французька армія мусила наступати трьома шляхами - північним (через Прибалтику), центральним (через Білорусію) та південним (через Україну). Головною метою для південного крила французької армії визначалося захоплення Києва, після якого слід було “спуститися поміж Бугом і Дніпром та захопити найважливіші порти поміж гирлами Дніпра й Дністра, збереження яких є необхідністю для Росії, [адже] це саме звідсіля майже винятково здійснюється торгівля Чорним морем, яка живить скарбницю [Російської] корони”.

Із наближенням воєнних дій ставлення Наполеона до згаданого проекту зазнало поступової зміни. Похід у далеку, маловідому країну непокоїв його, відтак у нічні часи роздумів, читаючи Вольтерову “Історію Карла XII”, імператор відчував вагання. Шлях через Україну, який обрав свого часу шведський полководець, був описаний Вольтером як такий, що не надав тому вагомих переваг у боротьбі з Росією. Тому, навіть якщо, як показують вищезгадані документи з французьких архівів, до 1812 р. у Наполеона і була “думка пройти Україною, цією знаменитою дорогою Карла XII”, то, починаючи з лютого, він усе більше пов'язував свої плани стосовно південно-західного пограниччя Росії не з походом французького корпусу на Київ, а з розрахунком спонукати до наступальних дій Оттоманську Порту. План імператора полягав у тому, щоб стотисячна турецька армія, перейшовши Дунай, зайняла Поділля та попрямувала на Київ. У цьому разі Наполеон міг не розділяти свою армію по частинам та спрямувати її відносно вузьким клином вглиб Російської імперії.

Рішення Наполеона зосередити свої сили лишень на одному, центральному напрямкові, не було тотожним виборові усталеного в остаточному варіанті плану проведення кампанії, а, навпаки, надало французькому полководцеві можливість ще певний час роздумувати над цим вибором. Розпочинаючи кампанію, імператор поза сумнівом ще не мав уяви про те, де її завершить. З одного боку, просуваючись Литвою, Наполеон найкоротшим шляхом прямував до Москви. Але, з іншого, він мав свідомість, що будь-якого моменту, поки не перетнув стратегічної лінії Дніпро - Двіна, все ще міг зупинитися і спрямувати свої війська для захоплення Риги та Києва. Про вагання імператора свідчать спогади наближених до нього осіб (Є. Сангушка, А. Б. Дедем де-Гельдерна), його накази з кінця липня - початку серпня, а також призначення Т. Морського “комісаром у провінціях Волинь, Поділля й Україна”. Лишень у Смоленську Наполеон, котрий прагнув якнайшвидше виграти генеральну битву та нав'язати супротивникові кабальний мирний договір, остаточно відмовився від плану походу на Київ, до реалізації якого його безуспішно намагалися спонукати польські військовики на чолі з Ю. Понятовським, і продовжив рух на Москву.

В історіографії війни 1812 р. відсутня єдність поглядів щодо питання про місце південно-західних окраїн Росії у планах Наполеона після захоплення ним Москви. Зокрема, І. Борщак і Б. Абаліхін намагалися обґрунтувати гіпотезу про намір французького імператора здійснити стратегічний маневр, який мав на меті відступ зі спаленої та розореної Москви до багатих губерній Малоросії та Південно-Західного краю. У дисертації, шляхом деконструкції системи аргументів згаданих істориків, аналізу психічних мотивів поведінки Наполеона, а також запровадження у науковий обіг документів з архівів Франції (зокрема, перлюстрованих французькою таємною поліцією листів вояків “Великої армії” та стенограми думок, які надиктував Наполеон на початку жовтня 1812 р.), доведено безпідставність гіпотези про прагнення французького імператора повести свою армію з Москви південно-західним шляхом. Ті документи, які безпосередньо походять від французького командування, свідчать про намір Наполеона відкинути супротивника у битві під Малоярославцем, відтак поповнити власне військо припасами у “Тулі та Калузі, які є житницею Росії” (за висловом учасника подій П.-Л. де Бовольє), і спрямувати його на зимові квартири, що їх планувалося розташувати між Вітебськом і Вільно. І лишень у разі, якщо б “Великій армії” вдалося закріпитися у Литві, зацікавлення Наполеона проектом захоплення Києва могло набути виразнішої форми.

Предметом розгляду у третій частині дослідження - “Діяльність” - стала економічна, розвідувальна та воєнна активність французького уряду щодо південно-західних окраїн Російської імперії.

Щоб способом контрасту показати, наскільки насиченими були два останні з-поміж згаданих різновидів діяльності, їх співставлено зі скромним досвідом французького торгівельного проникнення у Північне Причорномор'я. У дисертації було виявлено і проаналізовано розрив, який утворився між різноманіттям пропонованих увазі уряду Наполеона проектів розбудови економічного впливу Франції та ступенем впровадження у життя сформульованих у них пропозицій. Важливою причиною згаданого розриву стала обумовлена військовим характером режиму Наполеона неуважність його кабінету до можливості розширення впливів гнучкішими, ніж війна і силова дипломатія способами. Наслідки згаданої неуважності були невтішними насамперед для французького купецтва, яке, попри підтримку своєї діяльності генеральними консулами Франції у Одесі та Херсоні, таки не отримало митних пільг у ввезенні товарів промислового виробництва, а тому не спромоглося скоротити негативний торговельний баланс з Росією, що його спричинило зростання закупівлі зерна й іншої сировини. Після 1803 р., внаслідок неспроможності французького військового флоту захистити торговельні судна від англійських каперів, заледве започатковане комерційне сполучення з чорноморськими портами Росії зазнало неминучого скорочення. Уряд Франції також не зумів скористатися вигідною ситуацією, що її створило приєднання 1807 р. Росії до ініційованої Наполеоном системи “континентальної блокади”. Він не побажав допомогти своїм комерсантам заповнити той вакуум посередницьких послуг, який утворився у торгівлі Чорним морем внаслідок закриття тамтешніх російських портів для англійських суден. Ситуацією не забарилися скористатися спритні турецькі купці, які, не зважаючи на війну, що її вів їхній уряд супроти Росії, зуміли випередити французів загальним обсягом вивезених товарів. Приклад торговельного обміну між Францією та Росією через порти Північного Причорномор'я засвідчує, що економічні контакти між двома державами стали немов заручниками їхніх політичних стосунків. Згаданий обмін було фактично призупинено напередодні війни 1812 р.

Саме в цей час західне пограниччя Російської імперії стало об'єктом систематичної діяльності з боку розвідницьких служб Франції. Через пильний нагляд з боку російських властей за персоналом посольства у Санкт-Петербурзі, уряд Наполеона приділив значну увагу розгортанню мережі розвідки вздовж західного кордону Росії. Головними осередками діяльності розвідників стали дипломатичні місії у Саксонії, Варшавському герцогстві, Волощині. До середини 1811 р. збір даних здійснювався, в основному, методом опитування подорожан і дезертирів, які прибували з території Росії. Призначення резидентом у Варшаві Е.-П. Біньйона сприяло урізноманітненню способів ведення розвідки. Згаданий французький дипломат не лишень посилав завербованих ним подорожників до Росії із завданням дослідити стан військових приготувань, але й нав'язав тісну співпрацю з військовою розвідкою Варшавського герцогства та залучив до збору необхідної інформації А. Сапєгу та Т. Морського, котрі створили приватні розвідницькі агентства.

Попри ці досягнення, на зламі 1811-1812 рр. ступінь активності розвідки був ще далекий від очікувань Наполеона. Тож наприкінці грудня імператор наказав Е.-П. Біньйонові залучити до збирання даних про пограниччя Росії трьох польських офіцерів, кожен з яких мав відстежувати визначену йому ділянку прикордонної території. Місцем осідку одного зі згаданих офіцерів, капітана В. Сєраковського, було визначено містечко Крилов на кордоні з Волинню. Втім, його діяльність обмежилася переважно до переказування або спростування чуток щодо ймовірного нападу Росії на Варшавське герцогство, які (ці чутки) циркулювали у прикордонній смузі. Труднощі збору інформації В. Сєраковський витлумачував фактичним призупиненням руху мешканців через кордон з герцогством. У цих умовах найкращим виходом зі скрутної ситуації французьким розвідникам видавалося зосередження своєї діяльності в австрійській Галичині, доступ з якої до Росії був відносно легший як для подорожан, так і для купців. У лютому - квітні 1812 р. з розвідувальною місією в Галичині перебував співробітник французької дипломатичної місії у Варшаві Вандерно, а з кінця липня 1812 р. - аудитор Державної ради д'Обернон, який, діючи згідно міжурядової домовленості, налагодив тісну співпрацю з місцевою австрійською владою, особливо з губернатором П. Ґессом і військовими командувачами - фельдмаршалом Ф. К. Гогенцоллерном і князем Г. Ройсом, котрі, через підлеглих їм чиновників і офіцерів, здійснювали розвідку у російському пограниччі. Щоб отримувати інформацію незалежно від австрійських урядових чинників, д'Обернон залучив до співпраці декількох єврейських купців, які, під виглядом комерційних поїздок, здійснювали через Броди розвідувальні подорожі Південно-Західним краєм і, навіть, лівобережжям Дніпра, привозячи дані про розташування, чисельність та передислокацію російських сил. З огляду на значну тривалість згаданих подорожей, ці дані здебільшого не відповідали дійсності. Висловлюючи невдоволення недокладністю інформації, яку було зібрано д'Оберноном, французький уряд ініціював ряд інших розвідувальних місій, як от Паната, Леду, Ф. Лоґоріса, Т. Морського. Втім, більшість перелічених розвідників, посилаючись на несприятливу воєнну ситуацію, так і не приступила до виконання доручених їм завдань. Певну користь принесли зусилля військової розвідки, як польської (Г. Косінський, М. Броніковський), так і австрійської. Однак австрійські і французькі розвідники виявилися неспроможними визначити момент об'єднання Обсерваційної армії під командуванням О. П. Тормасова та Дунайської армії під командуванням П. В. Чічагова й розгадати їхні плани, внаслідок чого переважаючі російські сили зуміли створити неабияку загрозу глибоким тилам “Великої армії” Наполеона.

Не маючи необхідної інформації про приготування супротивника у південно-західному пограниччі Росії, французькі уряд та командування не змогли належним чином спланувати воєнні дії на цьому важливому напрямку стратегічного протистояння, тож до певної міри злегковажили ним. За це французи поплатилися двічі: першого разу, коли в липні Обсерваційна армія О. П. Тормасова здійснила рейд вздовж Західного Бугу в район Бреста, завдавши значних втрат саксонському корпусові під командуванням К. Реньє, та другого разу - в листопаді, коли Третя західна армія під командуванням П. В. Чічагова замалим не знищила сили самого Наполеона понад Березіною. Щоправда, після першого разу французьке командування спробувало перехопити ініціативу на південно-західному напрямку, спрямувавши супроти Тормасова переважаючі сили сьомого корпусу “Великої армії” у складі австрійців, саксонців та поляків, під загальним командуванням австрійського полководця К. Шварценберга. Переслідуючи супротивника, ці вояки просунулися до лінії ріки Стир, зайнявши наприкінці серпня Ковельський, Володимирський та частину Луцького повітів Волинської губернії. Задоволений таким розвитком подій, Наполеон і його оточення були цілком переконані у неспроможності військ Тормасова чинити подальший опір, відтак спонукали К. Шварценберга до активного переслідування ворога, який, як вони вважали, мав намір покинути південно-західні губернії напризволяще, щоб вирушити на допомогу головним силам російської армії, що стояли під Москвою. Перебуваючи у цьому хибному переконанні, Наполеон був заскочений контрнаступом армії під командуванням П. В. Чічагова на Волині наприкінці вересня.

Протягом короткого періоду окупації сьомим корпусом західної частини Волинської губернії з особливою чіткістю виявився ілюзорний характер сподівань щодо організації повстання місцевого населення, а також - щодо дієвої допомоги корпусові К. Шварценберга з боку розташованих у Галичині австрійських військ, які французьке командування безуспішно намагалося спонукати до наступу на Тернопіль та Берестечко. У дисертації на основі аналізу та порівняння документів з архівів Парижа, Відня та Львова реконструйовано перебіг французько-австрійських переговорів про спільні воєнні дії супроти Росії. З'ясовано, що, попри виявлену цими переговорами нежиттєвість обстоюваної Наполеоном концепції ведення війни у південно-західному пограниччі Росії силами союзної Австрії, французьке командування продовжувало нехтувати небезпекою, яка створилася внаслідок значного переважання війська супротивника на правому фланзі видовженої вглиб Російської імперії території, що її було окуповано “Великою армією”.

У висновках зрезюмовано результати дослідження і сформульовано головні положення, які виносяться автором на захист:

1. Історія міжцивілізаційних контактів невіддільна від історії взаємних уявлень контактуючих культур. Яскравою ілюстрацією цієї аксіоми є історія ставлення західної цивілізації до східних окраїн континенту, які, починаючи з рубежу нового часу, уявлялися на Заході такими, що за своїми географічним розташуванням і соціокультурними параметрами були ближчими до Азії, ніж до Європи. Судячи зі змісту уявлень діячів наполеонівської Франції, навіть на хронологічному перехресті століть “розуму” (XVIII ст.) та “позитивних знань” (XIX ст.), Східна, “варварська”, Європа залишалася для уяви цих, чи не найдокладнішим чином поінформованих про неї представників західної цивілізації, не менш загадковою, ніж далекі Китай та Індія, більше того - вважалася “передпокоєм” і стратегічним “ключем” у просуванні до останніх. Під впливом політичної кон'юнктури, яка визначалася війнами Наполеона супроти Росії, уява французьких урядовців створила не лишень адекватні дійсності образи життя далекої та загадкової суперниці, але й викликала до життя спотворені або ж просто фантастичні уявлення, які стосувалися як всієї імперії “північних варварів” загалом, так й її окремих частин зокрема.

2. Попередній висновок ґрунтується на дослідженні взаємопов'язаних між собою уявлень, проектів та діяльності уряду наполеонівської Франції щодо південно-західної частини Російської імперії. Під впливом ознайомлення з різноманітною інформацією, урядовці Наполеона були схильні вважати, що ці, відносно нещодавно приєднані до Московії та позначені очевидною специфікою природних, етнічних, господарських та суспільних відносин, землі можна буде досить легко відокремити від Російської імперії. У першу чергу це переконання стосувалося так званих “південних країв колишньої Польщі” - Волині, Поділля й України, суспільні еліти яких, на думку французів, надихалися тим самим патріотичним духом, що й шляхта у Великопольщі чи Мазовії. Це ілюзорне переконання також стосувалося породженої оповідями польських інформаторів Наполеона думки щодо схильності нащадків українських козаків повстати супроти російського гніту та стати східним форпостом “Польщі від Одера до Дніпра”.

3. Вкорінене у дискурсі орієнталізму переконання щодо відносно легкого проникнення на південні ринки Російської імперії та наступної монополізації згаданих ринків зауважуємо також у проектах економічної експансії Франції. Однак, згадані проекти, якими рясніло листування уряду Наполеона, залишилися нереалізованими в першу чергу через фактичну неспроможність Франції відіграти роль першої промислової, фінансової та торговельної сили ”Старого світу”. Ця роль надалі залишалася за Англією, яка, втративши 1807 р. вільний доступ на російські ринки, швидко відновила тут свою домінацію після війни 1812 р.

4. Тільки під час походу “Великої армії” 1812 р. його провідники та рядові учасники отримали можливість пересвідчитися наскільки істотно відрізнялися їхні уявлення й оперті на них проекти та дії від дійсного становища речей. У випадку Росії, Наполеон так і не зміг сформувати адекватні дійсному становищу речей уявлення щодо її військового та суспільного потенціалів, відтак не зміг оптимальним чином спланувати та реалізувати свої дії, спрямовані на її зруйнування. Лише зазнавши поразки, французький полководець перестав уявляти цю країну як реальність, яку було закодовано його експертами й інформаторами відповідно дискурсові орієнталізму, витвореного у західному суспільстві. Таким чином, плани Наполеона щодо Східної Європи від самого моменту їх появи були “замками на піску”, оскільки майже винятково спиралися на загальноприйняте на Заході судження про позірність сили Росії, яка в описах французьких урядових аналітиків виглядала як дещо модернізований варіант Османської імперії. Плануючи провести кампанію 1812 р. на території Росії, французький полководець раціонально розрахував, що вже при самій його появі на чолі величезного війська, ця імперія розвалиться немов “колос на глиняних ногах”, у першу чергу через те, що уярмлені народи побажають отримати певну свободу та засмакувати частку благ західної цивілізації. Однак, Наполеон жорстоко прорахувався, оскільки вістка про сплюндрування Москви не спричинила всезагального повстання.

5. “Наполеоніда”, як метафора схильності суспільної еліти окраїнних земель Росії до вибору спрямованого в бік Європи, не була об'єктивною реальністю, а існувала метафізично, як постульована сторона дійсності, лише в уявленнях, проектах і, частково, діях уряду Франції. Цю ефемериду породили до життя оповіді польських інформаторів уряду Наполеона, які з різних причин прагнули відірвати від Росії її південно-західні окраїни. Саме завдяки старанням таких осіб “Наполеоніда” отримала конкретну локалізацію у просторовій площині й, як кожне явище людської уяви, пережила власну історію в часі, історію щоправда нетривалу, але, попри це, надзвичайно яскраву та насичену.

6. Зробивши ставку на опанування відносно заможних і густозаселених губерній Південно-Західного краю, Малоросії, портових міст Північного Причорномор'я, відновлення української козацької вольниці, Наполеон міг сподіватися на отримання вагомих переваг у боротьбі з Росією. Певне розуміння цього відобразилося у проектах французького командування напередодні та на початковій стадії війни 1812 р. Однак, попри окремі підготовчі кроки щодо опанування південно-західної частини Російської імперії, французьке командування так і не зважилося приступити до послідовного захоплення згаданих територій, обмежившись лишень локальними операціями та розвідувальною діяльністю, які, втім не могли увінчатися успіхом через недооцінку сил флангових угрупувань суперника та переоцінку антиросійських настроїв місцевого населення.

7. Досліджені документальні свідчення дозволяють охарактеризувати діяльність французької розвідки як безпорадну перед проблемами, які виникли перед нею у численних, проте мало ефективних спробах визначити чисельність, розташування, командний склад і наміри супротивника, зосередженого південніше операційної лінії “Великої армії”. У діяльності розвідницьких підрозділів французького уряду можна визначити цілу низку закономірностей, які у своїй сукупності обумовили настільки неадекватний докладеним зусиллям кінцевий результат:

- відсутність будь-яких попередніх напрацювань розвідки у цьому регіоні Європи, нечіткі уявлення про нього, незнання місцевих звичаїв і мов, відтак брак об'єктивних передумов для встановлення контакту з місцевим населенням;

- неуважність до інформації, яка суперечила постульованим Наполеоном і його Генеральним штабом варіантам розвитку ситуації;

- неспроможність створити постійно діючу агентурну мережу на території Росії;

- надмірна увага до використання методу розвідувальних “подорожей” вглиб ворожої території;

- брак інформаторів у ворожій армії;

- активне залучення євреїв, попри огульну недовіру до них;

- недостатній професійний рівень окремих резидентів розвідки у терені;

- розрив у професійних навичках між керівною й агентурною ланками резидентур;

- неузгодженість і дублювання дій, брак обміну інформацією, часом навіть суперництво між різними осередками розвідки;

- недостатність коштів, які виділялися для оплати послуг агентів;

- прагнення досягнути власних цілей за допомогою розвідницьких служб інших держав, передусім Австрії.

8. Нетривала операція сьомого корпусу “Великої армії” на Волині так і залишилася найпоказовішим прикладом практичного вияву інтересу Наполеона до країв, розташованих на південь від Полісся. Цей приклад продемонстрував спонтанний характер і недостатню осмисленість ставлення французького керівництва до згаданої частини Російської імперії. Воєнна діяльність згаданого корпусу визначалася й обмежувалася тими хибними стратегічними концепціями, яких воліли дотримуватися Наполеон і його оточення. Подібно до того, як уявлення та плани французького керівництва рідко відповідали дійсному стану речей, здійснювані на Волині згідно вказівок Наполеона воєнні дії ані своїми завданнями, ані своїм розмахом не були спроможні усунути загрозу тилам “Великої армії”. У підсумку, цей стратегічний прорахунок став однією з важливих причин поразки французького полководця у Росії.

Головні положення дисертації відображено у наступних публікаціях автора

1. “Наполеоніда” на Сході Європи: Уявлення, проекти та діяльність уряду Франції щодо південно-західних окраїн Російської імперії на початку XIX століття. - Львів: Видавництво Українського Католицького університету, 2007. - 560 с. - Бібліогр. с.: 520-542.

2. Історія Франції: Королівська держава та створення нації (від початків до кінця XVIII ст.). - Львів: Видавництво Українського Католицького університету, 2002. - 412 с., іл., табл. - Бібліогр. с.: 340-349.
Рец.: Жуковський А. Вадим Ададуров. Історія Франції // Бюлетень Української бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі. - Париж, 2003. - Ч. 65. - С. 31-32.

3. Французька історіографія XX століття. - Львів: Видавництво “Класика”, 2001. - 170 с., іл., табл. (у співавторстві з Ж.-Б. Дюпон-Мельниченком).
Рец.: Зазуляк Ю. Українські легенди “Анналів” // Український гуманітарний огляд. - Київ, 2002. - Вип. 8. - С. 87-103.

4. Діяльність французького командування щодо організації наступальної операції сьомого корпусу “Великої армії” у Волині під час війни 1812 р. // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету Волинського державного університету імені Л. Українки: Зб. наук. праць. - Луцьк, 2007. - Вип. 12. - С. 36-45.

5. Діяльність французької розвідки стосовно південно-західного пограниччя Російської імперії напередодні війни 1812 р. // Наукові записки Тернопільського педагогічного університету імені В. Гнатюка. Серія “Історія”: Зб. наук. праць. - Тернопіль, 2007. - Вип. 1. - С. 135-142.

6. Документ і його прочитання дослідником: Історія “Наполеоніди” // Вісник Львівського університету. Серія історична: Зб. наук. праць. - Львів, 2005. - Вип. 39-40. - С. 590-610.

7. Досвід історичного уявлення: Уряд Наполеона I про українські землі Російської імперії // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки: Зб. наук. праць. - Київ, 2006. - Вип. 2. - С. 405-428.

8. Економічні інтереси на службі великої політики: Проекти та спроби французького проникнення на південні ринки Російської імперії (1800-1812 роки) // Україна Модерна: Зб. наук. праць. - Київ; Львів, 2006. - Ч. 10. - С. 21-37.

9. Концепція трьох Польських королівств Роландра та її співвідношення із зовнішньополітичною доктриною французького уряду під час війни 1812 року // Український історичний журнал. - Київ, 2007. - № 1. - С. 200-211.

10. Львів у наполеонівську епоху // Вісник Львівського університету. Серія історична: Зб. наук. праць. Спеціальний випуск: Львів. Місто - суспільство - культура. - Львів, 1999. - Т. 3. - С. 209-231.

11. Між австрійськими властями та польськими патріотами: Наполеонівський резидент д'Обернон про суспільно-політичну атмосферу Львова під час війни 1812 р. // Вісник Львівського університету. Серія історична: Зб. наук. праць. Спеціальний випуск: Львів. Місто - суспільство - культура. - Львів, 2006. - Т. 6. - С. 221-230.

12. Між політикою та наукою: Наполеонівський публіцист Шарль-Луї Лезюр і його “Історія козаків” // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки та знахідки: Зб. наук. праць. - Київ, 2006. - Вип. 15. - С. 400-414.

13. Наполеон і Галичина: Встановлення французького тимчасового протекторату в 1809 році // Вісник Львівського університету. Серія історична: Зб. наук. праць. - Львів, 1999. - Вип. 34. - С. 449-466.

14. Наполеон і Галичина: Французькі плани обміну польських провінцій Австрії на Сілезію в 1806-1807 рр. // Проблеми слов'янознавства: Зб. наук. праць. - Львів, 2000. - Вип. 51. - С. 69_75.

15. Народження одного історичного міфу: Проблема “Наполеон і Україна” у висвітленні Ілька Борщака // Україна модерна: Зб. наук. праць. - Київ; Львів, 2005. - Ч. 9. - С. 212-236.

16. Нові “території” історії: Проблема синтезу соціальних наук у творчості третього покоління школи “Анналів” (на прикладі еволюції концептуальних поглядів Емманюеля Ле Руа Лядюрі) // Вісник Львівського університету. Серія історична: Зб. наук. праць. - Львів, 2000. - Вип. 35. - С. 367-386.

17. Пожежа Києва у 1811 році: Французька диверсія чи російська провокація? // Наукові записки Тернопільського педагогічного університету імені В. Гнатюка. Серія “Історія”: Зб. наук. праць. - Тернопіль, 2005. - Вип. 2. - С. 258-261.

18. Ситуація Греко-Католицької та Православної Церков у Правобережній Україні наприкінці XVIII - на початку XIX ст. очима інформаторів уряду Франції // Вісник Київського міжнародного університету. Серія: “Міжнародні відносини”: Зб. наук. праць. - Київ, 2007. - Вип. 5. - С. 123-131.

19. Створення та діяльність французької розвідницької резидентури на території Галичини під час війни 1812 р. // Мандрівець. - Тернопіль, 2007. - № 3. - С. 12-21.

20. Українське козацтво в уяві французького уряду доби Наполеона I // Україна у Центрально-Східній Європі: Зб. наук. праць. - Київ, 2006. - Вип. 6. - С. 391-419.

21. Уявлення уряду Франції стосовно населення південно-західного пограниччя Російської імперії напередодні та під час війни 1812 р. // Дрогобицький краєзнавчий збірник: Зб. наук. праць. - Дрогобич, 2006. - Вип. 10. - С. 284-300 .

22. Уявлення французького уряду стосовно Лівобережної України початку XIX ст. // Регіональна історія України: Зб. наук. праць. - Київ, 2007. - Вип. 1. - С. 167-186.

23. Французько-австрійські взаємини кінця 1806 року в світлі листування командуючого “Нейтральним кордоном в Польщі” полковника Адама Альберта Найпперга // Вісник Львівського університету. Серія історична: Зб. наук. праць. - Львів, 1998. - Вип. 33. - С. 242-252.

24. Чи планував Наполеон відступити з Москви в Україну? (Критичний погляд на історіографію питання) // Наукові записки Національного університету “Острозька Академія”. Серія “Історичні науки”: Зб. наук. праць. - Острог, 2007. - Вип. 8. - С. 76-89.

25. Immaginer l'invisibilitй: Уявлення офіційних чинників Наполеонівської імперії про українські землі під владою Росії (на основі аналізу “Статистичних описів” Малоросії з Архіву Історичної служби сухопутної армії Франції) // Записки Наукового товариства імені Шевченка: Зб. наук. праць. - Львів, 2006. - Т. 252. - С. 687-707.

26. Польський фактор у формуванні уявлень уряду Франції про Північне Причорномор'я на початку XIX ст. // Поляки на півдні України та в Криму: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 7-8 вересня 2007 р. - Одеса; Ополе; Вроцлав, 2007. - С. 301-305.

Размещено на Allbest.ru