Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Українсько-польські конфлікти ХІХ - першої половини ХХ століття: етносоціальний аспект

Львів - 2008

Загальна характеристика роботи

етносоціальний конфлікт селянство польський

Актуальність теми дослідження. Протягом останніх двох десятиліть потреба досягнення українсько-польського порозуміння вимагає від дослідників з обох сторін кордону поглибленого наукового аналізу причин і характеру конфліктів між українцями і поляками. Необхідність їх з'ясування зумовлена й тим, що проблема співіснування народів, які були приречені жити поруч один з одним, була й залишилася однією з найгостріших у європейській цивілізації. Непорозуміння між народами етнічного характеру з їхніми різноманітними наслідками впродовж століть не лише підривали мир в усьому світі, виступали безпосередньою та опосередкованою причиною локальних і тотальних воєн, але й надалі є визначальним чинником значної частини конфліктів у сучасному світі.

Історія українсько-польських відносин є яскравим прикладом затяжного конфлікту між сусідніми етносами. Їхньою специфічною рисою було водночас те, що в зв'язку із запізнілим формуванням української нації домінуючий вплив на розвиток українсько-польських конфліктів, зокрема в ХІХ - на початку ХХ ст., зробили чинники соціального характеру. Відомо, що на певних (переважно початкових) етапах свого розвитку міжетнічні конфлікти є лише одним із різновидів суспільних конфліктів. Відповідь на запитання, коли суспільний конфлікт можна трактувати як конфлікт етнічний, не є однозначним. Це зумовлено тим, що об'єктами значної кількості суспільних інтеракцій, що їх деякі дослідники помилково тлумачать як міжетнічні конфлікти, є спільні цінності, що початково мають позаетнічний характер. Назагал більшість науковців вважає, що причини виникнення конфліктів між двома народами - панівним і пригнобленим - переважно пов'язані з дефіцитом у визначеному поліетнічному суспільстві окремих цінностей матеріального і нематеріального характеру, яких, на думку конфліктних сторін, справедливо розділити не можна. До найпоширеніших їх прикладів відносять територію (землю), економічні ніші, право на працю, владу тощо.

Донедавна, однак, більшість українських і зарубіжних дослідників концентрувала свою увагу переважно на національно-політичних та релігійних аспектах протиборства між українцями і поляками, не зауважуючи або ж ігноруючи соціальні. Недостатнє опрацювання в українській, польській, російській та західній науковій літературі проблеми їхнього впливу на стосунки між українцями і поляками нового й новітнього часу зумовило вибір теми нашої дисертаційної роботи «Українсько-польські конфлікти ХІХ - першої половини ХХ ст.: етносоціальний аспект». Її комплексне дослідження сприятиме, зокрема, ліквідації суттєвих прогалин у визначенні справжнього характеру українсько-польських конфліктів у зазначений період. Етнополітичний конфлікт між українцями і поляками новітнього часу, на нашу думку, був лише заключним проявом суперечностей, які спостерігалися протягом кількох століть і досить довго не мали виразного характеру міжетнічних. Крім того необхідно визначити ступінь впливу етносоціальних чинників на перебіг подій 1920-1940-х рр. на теренах Східної Галичини, Волині і т.зв. Закерзоння. Це дозволить зрозуміти, чому в українсько-польське протиборство новітнього часу були втягнуті широкі селянські маси, що надало завершальній стадії конфлікту в 1942-1947 рр. характеру «селянської війни».

Актуальність нашого дослідження підсилюється й тим, що найкривавіші епізоди українсько-польських конфліктів збереглися в суспільній пам'яті України та Польщі до нині. Вони й далі стоять на перешкоді реальному поєднанню наших держав і народів, що є стратегічними партнерами на міжнародній арені. Тому всебічне об'єктивне дослідження найдраматичніших сторінок спільної історії українців і поляків і взаємне вибачення на цій основі заподіяних в минулому кривд повинно сприяти поглибленню плодотворної співпраці між Україною і Польщею в усіх сферах політичного, економічного й культурного життя.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з плановими науковими темами Центру дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України «Українці-поляки: взаємовпливи, протистояння, співпраця» та Інституту європейської інтеграції Львівського національного університету імені Івана Франка «Розширення Європейського Союзу: наслідки та перспективи для України».

Об'єктом дослідження є українсько-польські конфлікти нового й новітнього часу, а предметом - вплив чинників етносоціального характеру на їхнє формування і перебіг.

Географічні межі дослідження охоплюють частину території України, що лежить на правому березі Дніпра - т.зв. Правобережжя, крім степового Північного Причорномор'я: терени Київщини, Волині, Поділля й Східної Галичини.

Хронологічні рамки. З багатовікової історії українсько-польських відносин для наукового аналізу обрано період ХІХ - першої половини XX ст. Його нижньою межею є інкорпорація українських земель монархіями Романових і Габсбургів; верхньою - закінчення Другої світової війни. Протягом цього періоду конфлікти між українцями і поляками поступово трансформуються із етносоціальних та релігійних в етнополітичні, проходять декілька стадій найбільшого загострення (1830-1831, 1863-1864, 1905-1907, 1917-1921, 1938-1947) і отримують остаточне розв'язання.

Метою дисертаційного дослідження є визначення ступеня впливу чинників етносоціального характеру на формування й розвиток українсько-польських конфліктів XIX - першої половина ХХ ст.

Для реалізації поставленої мети передбачено вирішення головних дослідницьких завдань:

- виявити нові джерела досліджуваної проблеми; проаналізувати здобутки української й зарубіжної історіографії; окреслити недостатньо опрацьовані українськими, польськими, російськими й західними дослідниками події, явища та процеси на Правобережній Україні ХІХ-ХХ ст., які потребують подальших наукових студій;

- вияснити соціально-економічні та етнодемографічні причини протистояння українців і поляків у нову й новітню добу; роль і місце російського чинника в його формуванні та загостренні;

- узагальнити соціально-економічне становище українського селянства й польської шляхти на Київщині, Волині та Поділлі після їх анексії Російською імперією; прослідкувати причини й перебіг етносоціального конфлікту з кінця XVIII до середини 60-х рр. XIX ст.;

- показати особливості соціально-економічного розвитку Правобережжя протягом останньої третини ХІХ ст. і до початку Першої світової війни; боротьбу за землю та сервітути між малоземельним українським селянством і польськими землевласниками, вплив цього конфлікту на українсько-польські стосунки загалом;

- з'ясувати причини загострення політичної ситуації та соціально-економічного становища в селах Київської, Подільської та Волинської губерній у роки Першої світової війни та Української революції 1917-1921 рр., реконструювати образ ліквідації великої польської земельної власності на більшій частині Правобережжя та її характер;

- обґрунтувати роль чинників етносоціального характеру в ескалації українсько-польського конфлікту в Східній Галичині та Західній Волині 20-х-40-х років ХХ ст., зокрема в період Другої світової війни, та сформулювати висновки, що випливають з цього.

Наукова новизна отриманих результатів та особистий внесок здобувача полягають у тому, що в роботі вперше в українській історіографії комплексно досліджено вплив чинників етносоціального характеру на формування і розвиток українсько-польських конфліктів ХІХ - першої половини ХХ ст.

Унаслідок здійсненого дослідження автором отримано наступні результати, які мають наукову новизну:

- уведено до наукового обігу низку нових документів з архівів України, а також Польщі, Росії, Німеччини;

- заперечено міф, створений польською мемуаристикою та історіографією, що відносини між українськими селянами та польськими землевласниками протягом ХІХ ст. мали патерналістський, свійський характер, а причиною кривавих українсько-польських конфліктів першої половини ХХ ст. були суперечності політичного характеру, породжені націоналістичними доктринами;

- показано, що після поділів Речі Посполитої українсько-польський конфлікт повною мірою зберігся не лише на теренах Східної Галичини, що відійшла до монархії Габсбургів, але й на Київщині, Волині й Поділлі, що були інкорпоровані Російською імперією;

- встановлено, що на Наддніпрянщині українсько-польський конфлікт мав переважну більшість рис етносоціального протягом усього ХІХ ст. аж до 1917-1918 рр.; в окремі періоди (1830-1831 і 1863-1864 рр.) значення етнічного чинника зростало, оскільки національні й релігійні відмінності між українцями й поляками посилювалися за допомогою офіційної російської і проросійської пропаганди; на відміну від Наддніпрянщини в Східній Галичині українсько-польський конфлікт трансформується в етнополітичний вже з кінця ХІХ ст.;

- доказано, що в роки Української національної революції 1917-1921 рр. солдатсько-селянський аграрний рух на Київщині, Волині й Поділлі був наслідком більшовицької пропаганди і в більшості своїй мав соціальний, погромницький характер; водночас спостерігалися взаємні прояви нетерпимості і насильства за національною ознакою, які спричинилися до переростання українсько-польського конфлікту з етносоціального в етнополітичний;

- досліджено вплив етнічних та соціальних чинників на нагнітання українсько-польського конфлікту на теренах східних і південно-східних воєводств відродженої Польської держави міжвоєнного періоду; у силу обставин історичного характеру цей вплив був сильнішим на Волині, дещо меншим - у Східній Галичині;

- доведено, що українсько-польське взаємопоборювання на Волині й у Східній Галичині в роки Другої світової війни теж мало значне етносоціальне підґрунтя, що сприяло втягненню в конфлікт мас українського та польського селянства й надало йому характеру т.зв. «селянської війни» - жорстокої і кривавої;

- зроблено висновок, що значний вплив на українсько-польські суперечності протягом ХІХ-першої половини ХХ ст. мала третя сторона - імперська Росія; зі значною користю для себе вона використовувала їх для боротьби з польським національно-визвольним рухом у ХІХ ст., дестабілізації ситуації в Україні в 1917-1918 рр. та загострення українсько-польського протистояння на Волині в 1943-1944 рр.; завдяки її втручанню у перші роки після Другої світової війни українсько-польський конфлікт було розв'язано.

Отже, автором створено цілісну концепцію місця й ролі чинників етносоціального характеру в формуванні й розвитку українсько-польських конфліктів ХІХ - першої половини ХХ ст. Наукові положення дисертаційного дослідження, узагальнення й висновки, що виносяться на захист, отримані автором самостійно. У них подано авторський підхід до вирішення наукової проблеми, яка сформульована в темі дослідження. 24 публікації з зазначеної теми підготовлені автором самостійно. 1 брошура опублікована в співавторстві. Дисертація не містить жодних матеріалів кандидатської дисертації.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості використання систематизованого автором матеріалу при підготовці узагальнюючих праць і підручників з нової та новітньої історій України, Польщі, Росії, Центрально-Східної Європи загалом, українсько-польсько-російських відносин, у дослідженнях із регіональної історії - Київщини, Волині, Поділля, західних областей нашої держави. Низка положень та висновків дисертації становлять інтерес для політологів, спеціалістів з конфліктології, суспільної психології, соціальної та аграрної історії, парламентарів, працівників органів місцевого самоврядування.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати роботи апробовано на близько 20 міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях, зокрема: VІ Конґрес Міжнародної асоціації україністів (Донецьк, 28.06. - 01.07.2005 р.); ІІІ Міжнародний науковий Конгрес українських істориків «Українська історична наука на шляху творчого поступу» (Луцьк, 17-19.05.2006 р.); Міжнародна наукова конференція «Шлях України та Польщі до порозуміння. Важкі питання сусідства» (Київ, 11-13.03.2001 р.); щорічні Міжнародні польсько-українські зустрічі Варшавського університету (Варшава, 1996, 1999, 2003-2007 рр.); ХІІІ міжнародний славістичний колоквіум (Львів, 19-21.05.2004 р.); Міжнародна наукова конференція «Багатокультурне історичне середовище Львова в XIX i XX столітті» (Жешів, 28-29.09.2006 р.); Міжнародна наукова конференція «Історія - ментальність - самосвідомість. Місце і роль історії та істориків в житті польського й українського народів в ХІХ і ХХ столітті» (Жешів, 27-28.09.2007 р.) та ін.

Публікації. Результати наукового пошуку відображені в 2 індивідуальних монографіях, 1 брошурі та 22 наукових статтях у фахових виданнях, що внесені до переліків ВАК України.

Структура дисертації зумовлена метою і завданням дослідження. Робота складається зі вступу, п'яти розділів, висновків, списку посилань, списку використаних джерел та літератури (669 найменувань). Загальний обсяг роботи 445 стор. (з них основного тексту - 388 с.).

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, стан наукової розробки проблеми; визначаються її об'єкт, предмет, хронологічні рамки та географічні межі, мета і завдання дослідження та його теоретико-методологічні засади, наукова новизна, особистий внесок здобувача, теоретичне і практичне значення роботи; вказується на її зв'язок з науковими програмами, планами і темами; подаються відомості щодо апробації роботи.

Підкреслюється, що методологічною основою дослідження є принципи наукової об'єктивності та історизму. Для розв'язання дослідницьких завдань використано загальнонаукові, спеціально-історичні та конкретно-наукові методи: аналіз, синтез, проблемно-хронологічний, порівняльний, узагальнення, а також системний метод вивчення етносоціальних, політичних і культурних явищ у їх розвитку та взаємозв'язках. Комплексний міждисциплінарний підхід дав можливість поєднати методологію сучасних історичних та історіографічних досліджень з введенням до наукового обігу значного масиву нових архівних матеріалів.

У першому розділі - «Стан наукової розробки теми та її джерельна база» - проаналізовано стан наукової розробки проблеми, головні тенденції української, польської, російської та західної історіографії, охарактеризовано джерела, покладені в основу дисертації. Вказується, що дослідження проблеми впливу чинників етносоціального характеру на формування та розвиток на теренах Правобережної України ХІХ - першої половини ХХ ст. українсько-польського конфлікту пройшло довгий і суперечливий шлях.

В українській історіографії перші згадки про українсько-польський конфлікт на Правобережжі, його причини та характер зустрічаємо в працях науковців та громадських діячів із Наддніпрянщини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. В. Антоновича, П. Куліша, М. Драгоманова, О.Кістяківського, М. Грушевського, В. Липинського. Вони заклали основу для подальшого вивчення цієї проблеми: згромадили низку емпіричних даних, визначили історичні причини конфлікту між українськими селянськими масами та польськими землевласниками. Однак ніхто з них не розвинув цієї проблематики у спеціальній праці.

Період 1920-1930-х рр. в українській історіографії не вніс перелому в дослідження українсько-польського етносоціального конфлікту нового і новітнього часу. Після радянсько-польської війни 1920 р. т.зв. «польська» тема в УСРР була фактично заборонена. З доробку українських істориків міжвоєнного періоду можна згадати лише поодиноку працю О. Степанишиної про реформу 1861 р. в господарстві графів Браницьких на Київщині, де, однак, практично немає аналізу характеру суспільних відносин в їхніх маєтках. А кілька статей і коментарів до добірок документів в «Архіві Радянської України» про події 1917-1921 рр. на Київщині, Волині і Поділлі були написані з позиції марксистської методології і становлять інтерес лише з огляду на наявність у них низки цікавих фактів.

Численні заборони ідеологічного характеру спричинилися до того, що подібна ситуація збереглася і в 50-80-ті рр. ХХ ст. Для кількох поколінь українських істориків радянської доби, які після розгрому національної історичної школи М. Грушевського перебували під пильним наглядом партійних органів і таємних спецслужб, «польська» тема приховувала небезпеку звинувачень в якомусь із «ізмів» з усіма негативними наслідками. Тому проблемами, пов'язаними з польською присутністю в Україні ХІХ ст., зокрема Правобережній, займалися дослідники з Москви і Ленінграду або ж, принаймні, з російськими прізвищами - Г. Марахов, Л. Баженов, А. Барабой, здебільшого в контексті зв'язків «визвольної боротьби польського народу проти російського царизму» із «загальноросійським демократичним рухом».

З цієї ж причини українські історики І. Гуржій, В. Теплицький, М. Лещенко, Д. Пойда, Г. Сергієнко та ін. обмежувалися дослідженням історії аграрних (класових) рухів і суспільних трансформацій в українському селі ХІХ ст. В їхніх працях практично відсутні згадки про українсько-польське протистояння в селах Правобережної України, що, згідно з логікою, напрошується хоч би на підставі порівняння етнічного складу селянського та поміщицького середовищ. Лише окремі вчені-марксисти дозволяли собі підкреслювати, що більшість землевласників Київщини, Волині та Поділля були «поляками за національністю».

Недостатньо вивченими є також події осені 1917 - зими 1918 рр. на теренах Київської, Волинської та Подільської губерній. Аграрні солдатсько-селянські погроми великої земельної власності, які нерідко також мали характер міжетнічного протистояння, подаються радянськими істориками як «справедлива боротьба трудового селянства проти пережитків феодалізму та капіталізму». З огляду на зібраний в них фактологічний матеріал заслуговують на певну увагу друга частина «Історії селянства Української РСР» (1967), студії М. Рубача, О. Завальнюка, Р. Ляха тощо. Як нами встановлено, потребують також уточнення наведені в них посилання на архівні документи, позаяк в монографії М. Рубача вони часто не відповідають дійсності.

Висока ідейна заанґажованість характерна для більшості публікацій радянської історіографії, присвячених українсько-польському етносоціальному конфліктові у Східній Галичині та на Західній Волині міжвоєнного періоду. Зокрема, це стосується колективної праці «Торжество історичної справедливості», де невідповідність аграрної політики польського уряду та його місцевих органів інтересам малоземельного українського селянства традиційно подається як «класова боротьба західноукраїнських трудящих за возз'єднання з Українською РСР». Дещо пізніше згадану проблему розвинув І. Васюта в двох авторських монографіях, де є чимало цінних даних фактологічного характеру. У позитивному плані виділяється монографія С. Макарчука, авторові якої в межах дозволеного вдалося показати вплив взаємодії соціальних і національних чинників на зростання напруженості в українсько-польських відносинах «епохи імперіалізму».

Обнадійливі тенденції у вітчизняній історіографії щодо всебічного вивчення характеру українсько-польських взаємин на Київщині, Волині та Поділлі під владою Російської імперії ХІХ-початку ХХ ст. з'явилися після проголошення державної незалежності України. Першими до проблеми українсько-польських відносин на Правобережжі звернулися А. Кондрацький та І.Лісевич. Концептуальна теза про домінантний характер польських впливів в правобережних губерніях України ХІХ ст. найвиразніше прослідковується в працях Я. Грицака, який досліджує проблему формування модерної української нації. Окремі аспекти польської присутності на Київщині, Волині й Поділлі описані в дисертаційних дослідженнях Н. Щербак, В. Надольської, О. Козія, О. Бундак, Б. Бернадського, О. Гордуновського, В. Брославського.

В останні роки вийшло також кілька монографій, у яких обговорювана нами наукова проблема є предметом опосередкованого дослідження. Так, В. Шандра і М. Бармак проаналізували процес формування імперських адміністративно-управлінських структур у т. зв. Південно-Західному краї від поділів Речі Посполитої до початку ХХ ст. Окремі дані щодо суспільно-політичної ситуації на Правобережжі початку ХІХ ст. містяться в монографії В. Ададурова. Соціально-економічному життю різних регіонів Правобережної України ХІХ ст. присвячені студії Г. Казьмирчука, Т. Соловйової, В. Павлюка. В. Ульяновський і В. Короткий звернули увагу на взаємини між українською та польською суспільними елітами напередодні та після Січневого повстання 1863 р. Маловивчені аспекти становлення буржуазних відносин у сільському господарстві Правобережної України другої половини ХІХ ст. розглянув В. Пашук.

Заслуговують на увагу нові дослідження з історії селянських рухів на Правобережній Україні, в т.ч. в Східній Галичині, у період Першої світової війни й Української революції (1914-1921 рр.). Їхні причини, характер й наслідки розглядають в своїх працях О. Реєнт, І. Патер, В. Верстюк, М. Литвин, Я. Малик та ін.

Українські дослідники звернулися також до проблеми впливу т.зв. «голоду на землю» на протистояння між українцями і поляками в Східній Галичині й на Волині міжвоєнного періоду і в роки Другої світової війни. З опрацювань українських істориків на цю тему слід виділити праці Я.Ісаєвича, В. Литвина, С. Макарчука, Ю. Киричука, І.Ілюшина, С. Качараби, З. Баран, М. Кучерепи, В. Смолея та ін. Їхньою провідною ідеєю є теза, що «аграрна політика Речі Посполитої викликала колосальну національну напруженість», а соціальні чинники «були… надзвичайно вибуховими». Подібні визнання з'явилися також у публіцистиці. Існують і протилежні думки. Цінні факти з досліджуваної нами проблеми містять також дисертаційні роботи, присвячені політиці Польської держави та діяльності польських політичних партій на теренах Східної Галичини й Західної Волині 20-30-х рр. ХХ ст., М.Ґеника, В. Комара, Ю. Крамара, Л. Калиняка, а також низка матеріалів наукових конференцій. Здобутки української історичної науки в цьому напрямку узагальнили С.Віднянський та Л. Зашкільняк.

Проте загалом у сучасній українській історіографії переважають сюжетні статті, автори яких, за незначними винятками, спираються на відомі дослідження та факти, значно рідше вдаючись до аналізу не опрацьованих архівних матеріалів і комплексних узагальнень суспільних процесів на Київщині, Волині, Поділлі й Східній Галичині ХІХ - першої половини ХХ ст. Особливо гостро бракує нових підходів у дослідженнях синтетичного характеру, присвячених етносоціальним аспектам стосунків між українськими селянами й польськими землевласниками. На недопрацювання українських істориків у цьому напрямку вказує, зокрема, В. Ластовський, підкреслюючи необґрунтоване ігнорування авторами низки досліджень з історії Правобережжя етнічного складу окремих суспільних станів і відносин між ними.

Загалом сприятливіші умови для студій над першопричинами українсько-польських конфліктів нового та новітнього часу мали представники української історичної науки за кордоном. Проте середовище українських істориків із діаспори перебувало під впливом наукових ідей М. Грушевського, згідно з якими українсько-польський конфлікт на Наддніпрянщині за часів Речі Посполитої після її поділів був заступлений конфліктами відповідно українсько-російським і польсько-російським. Винятком стали праці дослідника із Канади І. Лисяка-Рудницького, який ще на початку 1960-х рр. переглянув концептуальну схему М. Грушевського щодо історії України ХІХ ст. Він, зокрема, наголошував, що на Правобережжі після його анексії Росією польська шляхта залишилася соціально панівним елементом і значною мірою зберегла цю позицію аж до 1917 року. Однак ані сам автор не розвинув цієї тези в ґрунтовнішому дослідженні, ні інші українські історики на еміграції не звернули на неї належної уваги.

Серед сучасних послідовників концепції І. Лисяка-Рудницького з-поза теренів України слід назвати Р. Шпорлюка, який критикує традиційне бачення української історії ХІХ ст., сформоване М. Грушевським і його послідовниками. Він підкреслює, що сучасним українським дослідникам, які займаються вивченням суспільно-політичних рухів у Наддніпрянській Україні ХІХ-початку ХХ ст., слід зосередитися не на українсько-російських, а на українсько-польських взаєминах і взаємовпливах. З інших відомих дослідників українського походження із Північної Америки його погляди поділяє П.Р. Маґочі. Окремі цікаві аспекти українсько-польських взаємин на Правобережжі першої половини ХІХ ст. досліджує професор С. Козак з Варшавського університету. Однак праці сучасних українських дослідників та їхніх колег із-за меж України не вичерпують предмету нашого дослідження.

Це ж стосується й польської історіографії, у якій ситуація була і залишається неоднозначною. Ще на зламі ХІХ-ХХ ст. польські дослідники заперечували існування конфлікту між українцями і поляками під владою Російської імперії. Зокрема, Ф. Равіта-Гавронський не вбачав підстав для нього. Антипольські настрої українських селян він уважав наслідком ворожої російської імперської пропаганди. Цих поглядів дотримувався Й. Бартошевіч, а також чимало авторів щоденників і спогадів, що походили із землевласницького середовища Київщини, Волині й Поділля. У зв'язку з цим протягом наступних десятиліть ця проблема польськими істориками практично не досліджувалась. Фрагментарні дані з цього періоду знаходимо в роботах Є.Ґертиха. Кілька виразно антиукраїнських праць наприкінці 1920-х рр. видав А. Урбанський, створивши однобічний трагічний образ ліквідації великої польської власності в правобережних губерніях України в 1917-1921 рр. Виділимо концептуальну статтю М. Здановича «Польсько-українська проблема» (1932 р.), автор якої зумів вийти за межі польських національних стереотипів щодо українців, справедливо докоряючи співвітчизникам, що чи не єдиним інтересом поляків на Сході Європи була оборона власних маєтків.

Аграрні відносини, етнічні та соціальні конфлікти на Правобережній Україні ігнорувалися польською історіографією й за часів ПНР. Виняток становлять праці С.Кєнєвича, А. Загорського та В. Заєвського, присвячені польським національним повстанням 1830-1831 і 1863-1864 рр. на Київщині, Поділлі й Волині. Більше уваги польські дослідники звертали на ситуацію в Східній Галичині і Західній Волині 20-30-х рр. ХХ ст., аналізуючи в контексті національної політики Польської держави й соціальні відносини на селі (М. Папєжинська-Турек, Р. Тожецький, А. Хойновський, Є. Томашевський, З. Ляндау). Tакий стан речей сучасні польські вчені, як і українські, пояснюють засиллям комуністичного режиму та його ідеологічних табу.

Однак об'єктивного й всебічного висвітлення проблеми співіснування польських аристократів з масами українського селянства Правобережної України немає і в сучасній польській історіографії. Звертання до прикладів українсько-польських взаємин на Правобережній Україні знаходимо переважно в працях, присвячених політичній і культурній спадщині Речі Посполитої або ситуації на її теренах після поділів Польщі. Зокрема, в ґрунтовних монографіях П. Вандича, Р. Вапінського, П. Ебергардта, П. Ясєніци, М.Яґелла, історичних есе А.С. Ковальчика та Я.Кєнєвіча, а також у збірниках тематичних статей проблема характеру стосунків між українськими селянами і польськими землевласниками періодично піднімається, але не є предметом спеціального дослідження. Значно більшого можна було б очікувати від студій К.Ґрінберґа, Б. Шпренгеля й М. Вальденберґа. Однак в об'ємній синтезі історії українсько-польських стосунків двох перших авторів суспільно-економічній ситуації на Наддніпрянщині ХІХ-початку ХХ ст. присвячено лише 50 сторінок з 800. Ще більше розчарування викликає зміст праці М. Вальденберґа «Залежні народи і національні меншості в Центрально-Східній Європі. Історія конфліктів й ідей» (2000 р.). Про причини й характер українсько-польського суспільного конфлікту на теренах Російської імперії в ХІХ ст. і ліквідації великої польської власності на Правобережжі в 1917-1921 рр. тут немає жодного слова.

Не вносять кардинальних змін у вивчення предмету нашого дослідження загалом цікаві праці Л. Заштовта, Т. Епштайна, Д. Шпопера, М. Устжицького, присвячені ситуації на колишніх «східних кресах» Речі Посполитої в ХІХ ст. Їм притаманні вади, характерні для польської історіографії загалом. Зокрема, ті розділи їхніх праць, де автори аналізують характер взаємин польських землевласників і місцевого населення, нерідко викликають у читача враження, що в тих регіонах не було нічого іншого, крім «польського чину на Сході». Відтак, можна ствердити, що в сучасній історичній літературі Польщі спостерігається не просто тенденція, а постійна присутність своєрідного «табу» на об'єктивне висвітлення характеру суспільних процесів, які відбувалися на колишніх «українних» землях Речі Посполитої в ХІХ-на початку ХХ ст.

Дещо краще проаналізовано вплив соціальної (в т.ч. аграрної) політики відродженої Польської держави другої чверті ХХ ст. на українсько-польські відносини в опрацюваннях В. Менджецького, А.Л. Сови, тих же Є. Томашевського і З. Ландау. Відзначимо, зокрема, дві роботи З. Ковалевського, які виходять поза звичне річище польської історіографії. Дослідник наголошує, що антиукраїнська етносоціальна, зокрема, аграрна політика урядових кіл Польщі мала величезний вплив на загострення українсько-польського протистояння в Східній Галичині та західній Волині як у міжвоєнний період, так і в роки Другої світової війни.

Ця теза стосується передусім теренів Волині, де конфлікт «за землю» в поєднанні з національно-політичними чинниками виявився сильним каталізатором ескалації подій періоду Другої світової війни. Проте в переважній більшості робіт, що стосуються періоду 1939-1947 рр., дослідження якого, на думку як зарубіжних, так і українських учених (Т. Снайдер, А. Заярнюк), вимагає застосування методів соціальної історії, роль соціальних чинників або ігнорується, або ж применшується. Особливо виразно ця тенденція помітна в багатотомній публікації матеріалів циклу конференцій «Україна - Польща: важкі питання». Характерно, що етносоціальним аспектам розгортання українсько-польського конфлікту 20-30-х рр. ХХ ст. певну увагу приділяли тільки українські дискутанти - Я. Ісаєвич, К. Кондратюк, М. Кучерепа та ін. Польські дослідники (А. Айненкель, В.Філяр, З. Пальський) акцентували переважно на національно-політичних проблемах польсько-українських відносин новітнього періоду, покладаючи головну відповідальність за трагічні події на Волині 1943-1944 рр. на ідеологію інтегрального націоналізму Д. Донцова та її носія - ОУН-УПА. Як влучно зазначив Я. Ісаєвич, окремі польські дослідники (зокрема, В. і Є.Сємашки, Р. Шавловський, Е. Прус та інші) підходить до причин трагедії на Волині так, ніби не існує поважних наукових досліджень про міжвоєнну політику Польської держави і прозелітизм польського католицизму, суспільну нерівність на волинському селі та її використання комуністичними пропагандистами.

Суспільні процеси на Правобережжі ХІХ-початку ХХ ст., в т.ч. характер стосунків між українцями і поляками, стали предметом зацікавлення російських дослідників. Серед загалу літератури на цю тему слід виділити праці радянських істориків В. Дьякова та І.Міллера, а також сучасних - В. Булдакова, А.Міллера, М. Долбилова, Б. Миронова, у яких знаходимо багато цікавих суджень, узагальнень і фактів з досліджуваної проблеми. Те саме можна сказати про дослідження з соціально-економічної історії Правобережжя ХІХ-початку ХХ ст. японських учених з Центру слов'янських досліджень при університеті Хокайдо Т. Мацумури, Н. Хасімото і К. Мацузато. Однак і вони загалом не створили цілісного образу досліджуваної нами проблеми.

Найповніше концепцію ґенези українсько-польських конфліктів новітньої доби, сформульовану І. Лисяком-Рудницьким, розвинув представник західноєвропейської історіографії Д. Бовуа. На його думку, першочерговим завданням будь-якого дослідника українсько-польських відносин ХІХ-першої половини ХХ ст. є визначення масштабів страждань української людності в кріпосницькій неволі. Тільки тоді, вважає французький дослідник, можна збагнути той видимий зв'язок, який існував між жахливими реаліями життя в селах Правобережної України ХІХ ст. та ставленням українців до поляків у ХХ ст. Однак дослідження Д. Бовуа обмежується хронологічними рамками ХІХ ст. Процеси, що відбувалися на Наддніпрянщині на початку ХХ ст. і на теренах Галичини й Волині в другій чверті ХХ ст., ним не розглядаються.

Таким чином, із ситуації, яка склалася в українській, польській, російській та західній історіографіях, можна зробити висновок, що сформулювання і розвиток концепції про вплив чинників етносоціального характеру на перебіг українсько-польського конфлікту ХІХ-першої половини ХХ ст. залишається завданням першочергової ваги. Виразно усвідомлюючи необхідність його якнайшвидшого вирішення, зокрема задля поліпшення стосунків між сучасними поколіннями українців та поляків, ми поставили перед собою завдання якомога повніше реконструювати образ запеклої, часто кривавої «боротьби за землю» між українцями та поляками на спільно заселюваних ними теренах Правобережної України включно зі Східною Галичиною та Західною Волинню нового і новітнього часів.

Джерельну базу дослідження становлять насамперед неопубліковані архівні матеріали - офіційні урядові документи та документи місцевих органів влади; документи, листи й меморандуми політичних партій та організацій, окремих осіб; огляди тогочасної преси тощо. Більшість із них зосереджена в центральних і обласних архівах України, частина - в архівних установах Польщі, Росії та Німеччини.

Чимало важливих документів і матеріалів, що проливають світло на характер відносин між українськими селянами та землевласниками-поляками, містять цінну інформацію про польський визвольний рух на Правобережній Україні в ХІХ столітті, опрацьована автором у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Києві. Це, зокрема, фонд 241 (Браницькі - польські магнати, великі землевласники на Правобережній Україні), у якому зібрані матеріали, що стосуються роду польських земельних маґнатів Браницьких - господарські документи, справи, пов'язані з конфліктними ситуаціями між адміністрацією поміщицьких маєтків і селянами та ін. Значний інтерес представляють матеріали фонду 442 (Канцелярія Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора), де зібрані офіційні документи, донесення з місць, інші реляції, що надходили до канцелярії генерал-губернатора в м. Києві і виходили з неї та також фонду 533 (Канцелярія Київського воєнного, Подільського і Волинського губернатора. Поліційна частина), де згромаджено як аналогічні матеріали, так і слідчі справи з поліційної частини канцелярії. У цих фондах містяться дані про численні факти переслідування польськими поміщиками українських селян, які під час Листопадового повстання 1830-1831 рр. доносили російським властям на поляків, (спр. 911, 1003, 1005, 1015). Окремі матеріали, що стосуються проблематики конфлікту між українськими селянами та польськими землевласниками ХІХ-початку ХХ ст., використано з державних архівів Волинської (ф. 365 Ковельське тимчасове рекрутське присутствіє) та Хмельницької (ф. 227 Подільське губернське правління, ф. 228 Канцелярія Подільського губернатора) областей.

Основний масив неопублікованих документів і матеріалів взято з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України. Досліджено фонди центральних органів влади Української Народної Республіки, зокрема, Української Центральної Ради (ф. 1115), Ради Народних Міністрів УНР (ф. 1063), Міністерства закордонних справ УНР (ф. 2592, 3696), Міністерства освіти Української держави (ф. 2201). Це офіційні документи Центральної Ради і Генерального Секретаріату, листування між міністерствами, міністерствами та органами місцевого самоврядування, донесення з місць, прес-релізи тощо. Дуже цінними є документи місцевих органів влади УНР, що зберігаються у фондах Подільського губернського комісара Тимчасового уряду, управи Гайсинського повітового (ф. 1390) і Яришівського волосного (ф. 1830) земельних комітетів Подільської губернії, Троянівського волосного земельного комітету Волинської губернії (ф. 1598). У них міститься обширна інформація про початок і розвиток аграрного погромницького руху, спрямованого проти великої власності, перш за все - польської, у сільській місцевості Київської, Волинської та Подільської губерній восени 1917-взимку 1918 рр. Аналіз цих матеріалів, зокрема порівняння інформації з українських і польських джерел, дав можливість встановити, що переважна більшість господарств і маєтків польських земельних маґнатів, середньої й дрібної шляхти стала жертвою антипоміщицької пропаганди, яку проводили в селянському середовищі збільшовизовані солдати російської армії.

Документи такого ж характеру зберігаються у фондах Центрального державного архіву громадських об'єднань України. Автором використано матеріали фонду 5 (Комісії історії громадянської війни при ЦК КП(б) У) і фонду 57 (Колекція документів з історії Комуністичної партії України). В останньому зберігаються перекладені російською мовою документи з польських центральних архівів, які стосуються подій на теренах УНР, у яких брали участь польські військові формування (спр. 180, 183, 301, 302). Дані про їхню роль у загостренні етносоціального конфлікту між українськими селянами та поміщиками-поляками в селах Правобережної України в 1917-1918 рр. взято також з фонду 1787 «Польські леґіони» Державного архіву Київської області.

У дисертаційному дослідженні використано численні документи і матеріали Центрального державного історичного архіву України в м. Львові. Це насамперед фонд 201 Греко-католицької митрополичої консисторії в м. Львові, фонд 717 Спілки польських парламентських депутатів «Коло польське» у м. Відні, а також персональні фонди - 681 Тишкевича Михайла - графа, дипломата і політичного діяча УНР; 360 Старосольського Володимира-Степана - адвоката, громадського і політичного діяча; 760 Степури Григорія Калістратовича - адвоката, Подільського губернського комісара Центральної Ради. У них зібрані документи, листи тощо, які висвітлюють процес формування й розвитку українсько-польських конфліктів як у Східній Галичині, так і в Наддніпрянській Україні періоду Української національної революції 1917-1921 рр.

Неабияку цінність представляють документальні матеріали, що зберігаються в обласних державних архівах України. Це, зокрема, урядові документи колишньої Російської імперії, Тимчасового уряду, УНР, ЗУНР і ІІ Речі Посполитої, документи місцевих органів влади з Державного архіву Вінницької області, зокрема ф. Р-1196 Подільського губернського коменданта та ф. Р-2734 Подільського губернського комісара Тимчасового уряду; Державного архіву Волинської області - ф. 46 Волинського воєводського управління та ф. 365 Ковельського тимчасового рекрутського присутствія; Державного архіву Івано-Франківської області - ф. 2 Станіславівського воєводського управління; Державного архіву Львівської області - ф. 1 Львівського воєводського управління; державного архіву Хмельницької області - ф. 227 Подільського губернського правління та ф. 228 Канцелярії Подільського губернатора. Їхній аналіз дав змогу реконструювати образ гострого конфлікту як етносоціального, так і етнополітичного характеру між українським населенням Правобережної України й польською економічною та суспільною елітою цих земель.

Автор використав документи, що стосуються досліджуваної проблеми, з низки зарубіжних архівів. Це матеріали ф. 1263 (Журнали Кабінету міністрів) Центрального державного історичного архіву в Санкт-Петербурзі; документи з персонального фонду відомого польського громадсько-політичного діяча Романа Кнолля з Архіву Нових Актів у Варшаві; меморандум Міністерства закордонних справ Німеччини щодо ситуації на Правобережній Україні і протиборства між українцями й поляками з часів її окупації німецькими військами в 1918 р. з Головного державного архіву Баварії. Факти щодо боротьби за землю між корінним польським населенням Перемишльського повіту ПНР і польськими переселенцями з теренів УРСР у 1946-1947 рр. були почерпнуті з документів Державного репатріаційного управління, що зберігаються в Державному архіві м. Перемишля.

Окремий блок джерельної бази нашого дослідження складають документи й матеріали, опубліковані в численних збірниках. Їхній зміст мав велике значення для з'ясування характеру українсько-польських відносин у ХІХ-на початку ХХ ст. Це, насамперед, добірки документів, присвячених суспільно-політичному й селянському рухам на Україні протягом ХІХ ст., подіям першої російської революції 1905-1907 рр.; документи й матеріали Центральної Ради; документи й матеріали до історії польсько-радянських стосунків та ін. Підбір документів, зокрема, у збірниках опублікованих у радянський період, значною мірою є тенденційним. Проте, порівняння їхнього змісту з іншими архівними документами, свідченнями тогочасних авторів, матеріалами преси тощо, підтвердило об'єктивність більшості з них і дало підставу досить широко використати їх в нашому дослідженні. Те ж саме стосується польських статистичних збірників з часів існування ІІ Речі Посполитої, які дають доволі об'єктивну картину дискримінаційної аграрної політики польських урядів щодо національних меншин, зокрема української. Винятково цінними є документи, опубліковані у спеціалізованому виданні «Архів Радянської України», що стосуються польського національного повстання 1863 р. і українсько-польського конфлікту на Поділлі взимку-весною 1918 р. Збірник маловідомих документів польських повстанських організацій на Поділлі 1862-1863 рр., укладений З. Старорипінським і опублікований у Варшаві наприкінці 90-х рр. минулого століття, містить інформацію про плани повстанців щодо залучення українських селян до збройної боротьби проти Російської імперії та відношення останніх до намірів шляхетських революціонерів відродити ягеллонську Річ Посполиту.

У дисертації також використано матеріали періодичних видань, зокрема ХХ століття. Переважна більшість їх походить з періоду першої російської революції 1905-1907 рр. і Української національної революції 1917-1921 рр. Це українські центральні і регіональні видання - «Народна Воля», «Наша Думка», «Відродження» (всі Київ), «Українська Ставка» (Київ-Вінниця), «Нова Доба» (Відень), «Спілка» (Сквира, Київська губернія); а також польськомовні - «Dziennik Kijowski» (Київ), «Przymierze», «Rz№d i Wojsko» (Варшава). Їхні матеріали, які не завжди є до кінця достовірними, дали тим не менше достатньо ілюстративного матеріалу для зрозуміння автором духу і характеру тогочасної епохи, що знайшло своє відображення в дослідженні.

Цінним джерелом стала епістолярна спадщина видатних громадських і політичних діячів як українських, так і польських. Серед них мемуари і щоденники Б. Антоненка-Давидовича, Д.Вітовського, А. Кравса, О.Кістяківського, П. Скоропадського, М. Сивіцького, Є. Чикаленка, Д. Шумука, М. Домбровської, М. Дунін-Козіцької, Т. Голувка, З. Коссак-Щуцької, В. Матляковського, Л. Сапєги, С. Стемповського, Я. Жултовської та ін. Переважна більшість з них, добре відображаючи дух епохи, хибує, однак, неточностями фактажу і суб'єктивізмом. Тому автор намагався використовувати їх переважно як ілюстративний матеріал, уникаючи абсолютизації суджень авторів, що стосувалися певних політичних подій або визначених історичних періодів. Принаймні, намагався верифікувати позицію авторів цитованих спогадів за допомогою тогочасних офіційних документів, матеріалів преси або ж судженнями іншого свідка описуваних подій.

Слід зазначити, що опрацьовані неопубліковані і опубліковані джерельні матеріали стали основою для створення комплексного наукового дослідження. Вони, на думку автора, дозволили реконструювати складний і неоднозначний образ українсько-польського конфлікту етносоціального характеру на загальному тлі суспільних відносин в Російській та Австро-Угорській монархіях ХІХ - початку ХХ ст., Польській державі міжвоєнного періоду та на теренах Східної Галичини й Волині в часи Другої світової війни й перші післявоєнні роки.

У другому розділі - «Київщина, Волинь і Поділля після анексії Російською імперією: початки нового етапу українсько-польського етносоціального конфлікту (кінець ХVІІІ - середина 60-х рр. ХІХ ст.) - автор аналізує соціально-політичну ситуацію та характер стосунків у селах Правобережної України після її приєднання до Російської імперії.

Анексувавши Правобережжя і створивши тут власний державно-управлінський апарат, центральна російська влада у своїх діях фактично обмежилася частковою уніфікацією його територіально-адміністративного устрою. Наприкінці ХVІІІ ст. тут було створено Київську, Волинську та Подільську губернії, об'єднані згодом у генерал-губернаторство з центром у Києві. Далі вона поки що не пішла, зберігши на Правобережній Україні всю повноту польських впливів: шляхетське самоврядування, дію головних положень Литовського статуту, розбудовану систему польської патріотичної освіти й виховання, домінацію католицької церкви.

Без змін на краще залишилося, і навіть погіршилося становище українського селянства, зокрема, завдяки поширенню на терени Правобережжя загальноросійської норми права, яка дозволяла поміщикам засилати непокірних селян до Сибіру або віддавати їх в солдати. За свідченням сучасників, система визиску селян-кріпаків, яка продовжувала існувати в селах Київщини, Волині й Поділля, нагадувала їм часи середньовіччя.

Подібна ситуація сприяла загостренню етносоціального українсько-польського конфлікту. Оскільки, з одного боку, українська суспільність Правобережжя практично цілком була репрезентована селянським станом, а, з іншого, представниками землевласницьких еліт краю в переважній більшості були шляхтичі-поляки, то українсько-польські стосунки в цьому регіоні формувалися на площині: польські земельні маґнати і шляхта - українське село. На жорстоке гноблення селяни відповідали численними бунтами й повстаннями, наймогутнішим з яких був рух під проводом У. Кармалюка на Поділлі, що тривав близько двадцяти п'яти років. Однак всі прояви селянського невдоволення рішуче придушувались російськими військами. Це дало підстави польським аристократами заявляти, що під новою владою їм живеться навіть краще, ніж в Речі Посполитій.

Водночас імперська влада проводила політику розділяй і пануй, поширюючи в селянському середовищі чутки, що власне вона є їхнім оборонцем від свавілля поміщиків-поляків і захисником православ'я перед засиллям католицизму. Така політика принесла перші плоди вже в період Листопадового повстання 1830-1831 рр., коли селянство Правобережжя зайняло прихильний нейтралітет щодо російської влади в її боротьбі з польськими повстанцями. Характерно, що на боці Росії були й симпатії ще нечисленної в той час української інтелігенції.

Після придушення Листопадового повстання російські власті й далі проводили подвійну гру. Шляхом конфіскації маєтків і цінностей учасників повстання, ліквідації системи польського шкільництва й численного прошарку т.зв. «шляхетського пролетаріату», посилення власного адміністративного апарату й політики зросійщення краю вони дещо обмежили польські впливи. З цією ж метою київським генерал-губернатором Д.Бібіковим у 1847-1848 рр. була здійснена «інвентарна реформа», яка дещо зменшила повноту влади поміщиків над селянами-кріпаками, а, водночас, зміцнила проросійські настрої в селянському середовищі.

Однак, антипольські заходи російської адміністрації були непослідовними і половинчатими. Шляхом хабарів і родинних зв'язків багато осіб, причетних до Листопадового повстання, повернуло собі конфісковані маєтки і цінності. Вони відкрито мстилися тим селянам, які доносили на них російським властям. До 1855 р. поміщикам-полякам вдалося зупинити дію «Закону про інвентарі», внаслідок чого експлуатація кріпосних селян ще більше посилилася.

Наприкінці 40-х - початку 60-х рр. ХІХ ст. конфлікт між селянами та поміщиками на Правобережжі сягнув свого чергового апогею. Зокрема, кількість селянських заворушень зростає від 55 (кінець 1840-х рр.) до понад 160 (в 1850-х рр.). Пік антипоміщицького руху селянства Правобережної України припадає на період 1861-1863 р. - час проведення в Російській імперії «селянської реформи», започаткованої царським Маніфестом 19 лютого 1861 р. Тоді, згідно з даними Ю. Бардаха, на Київщині, Волині й Поділлі було зафіксовано майже 1150 бунтів і заворушень, що становило понад 70 відсотків від загальної кількості антипоміщицьких виступів в українських губерніях.

Селянські заворушення придушувалися російськими військами й поліцією. Однак, за допомогою до російських властей зверталися самі польські поміщики. Внаслідок цього відносини між ними й селянами загострилися до краю. На думку сучасника-поляка, саме егоїстична класова позиція польських землевласників стала головною причиною, яка «погасила симпатії селян до нашої (польської) справи». З початком Січневого повстання селяни зайняли активну проросійську позицію, нещадно розправляючись з найменшими проявами повстанського руху. Створені ними під контролем властей «сільські караули» фактично вирішили долю чергового польського антиімперського виступу на Правобережжі, позаяк на одного повстанця припадало 50 озброєних сокирами, косами і вилами учасників «сільських караулів».