Виразну антипольську позицію зайняла й зрусла чисельно місцева українська інтелігенція, що прагнула вирвати селянські маси Правобережжя з-під польських впливів. Це прагнення штовхало «українофілів» (В. Антоновича, П. Чубинського та ін.) до співпраці з російською адміністрацією Південно-Західного краю, а також привело кількох чільних представників українського руху (П. Куліша, В.Білозерського) в лави імперських чиновників, які не словом, а ділом реалізували політику зросійщення т. зв. Привіслянського краю.

У третьому розділі - «Особливості соціально-економічного розвитку Правобережної України та боротьба за землю між українським селянством і польськими поміщиками (остання третина ХІХ - початок ХХ ст.» - розглядається боротьба між малоземельним українським селянством і великими польськими землевласниками в контексті поборювання російським царизмом польських впливів на Правобережжі після Січневого повстання 1863-1864 рр.

У середині й другій половині 60-х рр. ХІХ ст. російський уряд проводив політику доволі гострих репресій як проти учасників Січневого повстання й осіб, запідозрених у причетності до нього, так і загалу польської спільноти Правобережжя. Вони не зачепили лише родин польських земельних маґнатів, які відмежувалися від повстання й відкрито демонстрували свою лояльність щодо Російської імперії. Проте роки урядових обмежень щодо поляків сприяли переходу значної частини їхніх земель у руки поміщиків-неполяків, а також місцевого заможного й середнього селянства. Економічна ситуація польських землевласників теж погіршилася, що, зокрема, було пов'язане із втратою ними дармової робочої сили після ліквідації кріпацтва.

Однак посилення різночинського революційного руху вже через кілька років змусило царизм шукати союзників у загалі польських еліт. Тому з першої половини 70-х рр. ХІХ ст. спостерігається поступова лібералізація «польської» політики російського уряду. Зокрема у правобережних губерніях знято секвестр із більшості маєтків шляхтичів, запідозрених у причетності до повстання; були також виявлені численні порушення закону про заборону набуття поляками маєтків у Південно-Західному краї тощо. Покращується й економічне становище землевласників-поляків. Завдяки швидкому розвитку буржуазних відносин у сільськогосподарському виробництві й розбудові транспортної мережі на Правобережній Україні Південно-Західний край стає лідером у виробництві товарного зерна, цукру, спирту й горілки в європейській частині імперії. Головними виробниками названої продукції стають польські поміщицькі фільварки, більшість з яких, маючи багаторічний досвід виробництва товарної продукції, швидко переходить на капіталістичні рейки виробництва.

З іншого боку, на думку окремих дослідників, збільшення концентрації землі та нерухомості в руках поляків ставало явищем конфліктогенним і рано чи пізно мусило довести до зіткнення між привілейованою польською меншістю, що панувала економічно, та спраглим землі українським селом. Вже в 70-х рр. ХІХ ст. стосунки між українськими селянами та польськими землевласниками знову загострюються. Їхньою головною причиною були т.зв. сервітути, тобто збережене російським урядом право селян на спільне користування з поміщиками луками, де вони випасали худобу, лісами, в яких збирали суху деревину та хмиз на паливо, ставками, де ловили рибу і поїли худобу тощо. Поміщики, зацікавлені в розширенні посівних площ під цукрові буряки і зернові, намагалися скоротити площі неугідь та лісів. Селяни чинили цьому спротив, тому що обмежувалися їхні можливості випасати худобу, заготовляти на зиму корми та хмиз на паливо. Вони силою зупиняли корчування лісів чи розорювання лугів, тому навколо сервітутних земель постійно виникали конфлікти між селянами і поміщиками, ширилися стихійні заворушення. Після скасування кріпосного права до початку ХХ ст. їх було зафіксовано понад 5 тис., а в період з 1900 до 1904 р. - 1100. Значна більшість селянських виступів припадала на Правобережжя, де етносоціальний конфлікт був найгостріший. Таку ситуацію підтримував російський уряд, оскільки саме він був зацікавлений у перманентному збереженні напруженості у стосунках між українським селом і польським поміщицьким двором.

Поміщики за підтримки російської адміністрації намагалися придушити селянський рух репресіями. Проте навіть вони не змогли стримати потужного вибуху селянського руху в 1905-1907 рр. Під час першої російської революції кількість селянських виступів більш ніж утричі перевищила аналогічні показники останнього десятиріччя ХІХ ст. і досягла 2 635, охопивши 3 000 населених пунктів із населенням понад 2 млн. осіб. Характер і форми селянських виступів за своєю суттю були, фактично, продовженням боротьби селян за сервітути наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. Більшість селянських заворушень, зокрема із проявами насильства над поміщиками і двірською службою, спостерігалась у тих регіонах України, де збереглися пережитки кріпосницької системи, тобто на Правобережжі. Цей висновок підтверджують, між іншим, такі факти: якщо в 1906 р. на Правобережній Україні було зафіксовано 1 463 селянські виступи, то на Лівобережжі - «лише» 520; у 1907 р. ця пропорція становила відповідно 541 і 86.

Після придушення революційних селянських виступів ситуація в селах Правобережжя нормалізувалася. Період 1907-1914 рр. можна охарактеризувати як час розквіту польської економічної могутності на теренах Правобережжя. Польські землевласники повернули собі контроль більш ніж над половиною всієї приватновласницької землі. Їм належала більшість цукрових і спиртових заводів, а також підприємств і майстерень, що виробляли й ремонтували сільськогосподарські машини; у польських поміщицьких господарствах вирощували значні обсяги товарного хліба, більшість якого експортувалася до Європи. Водночас, за спогадами мемуаристів-поляків, у зазначений період стосунки між селом і поміщицьким двором знову були патріархально ідилічними.

Однак, цей спокій був оманливим. За словами С. Стемповського, він нагадував перебування людини на вершині вулкана, який мовчить до певного часу, але будь-якої хвилини може вибухнути вогнем і попелом. Цю трагічну для польських землевласників перспективу підтвердили події на Правобережжі періоду Української революції 1917-1921 рр.

У четвертому розділі - «Загострення політичної та соціальної ситуації в Київській, Подільській і Волинській губерніях у роки Першої світової війни й Української національної революції. Ліквідація польської земельної власності» - висвітлено перебіг українсько-польського конфлікту на початку ХХ ст., який спричинився до ліквідації польського економічного панування на Правобережжі.

Селянсько-поміщицький етносоціальний конфлікт осені 1917 - весни 1918 рр., який без перебільшення можна назвати війною, не можна порівняти ні з «жакерією» пореформеного періоду на Правобережжі, ні з революційними подіями 1905-1907 рр. Його головною відмінністю було те, що цим разом унаслідок Першої світової війни, котра одягнула мільйони селян у солдатські шинелі й дала їм у руки зброю, перевага в силі виразно була на боці селянства. В умовах кризи влади, яка після Лютневої революції спостерігалася в усій Росії, зокрема й на Україні, опір поміщиків був неможливим і безнадійним.

Важливим є також з'ясування відповіді на питання: які мотиви - національні чи соціальні - превалювали в селянському русі 1917-1920 рр. Підкреслимо, що вона не може бути однозначною. На нашу думку, шукаючи її, слід пам'ятати про слушні зауваження польського дослідника Я.Кєнєвіча, який вказував, що варварські погроми поміщицьких маєтків не мають нічого спільного з національними прагненнями. Водночас, вже восени 1917 р. чимало очевидців (С. Стемповський, А. Марголін, В. Примаков-Кіршблат) відзначали «неймовірне зростання самосвідомості (національної) серед українських селян» або ж навіть стверджувала, що українські села були охоплені «шовіністичним чадом». Поруч з безособовим гаслом «Смерть панам!» нерідко мали місце й більш конкретні, наприклад, «Різати ляхів!». На переконання одного із провідних діячів Бунду М. Рафеса, на Україні 1917 р., зокрема - на селі, гасло «геть панів» могло означати лише або «геть ляхів», або «геть москалів». Україна для українських селян». У роки Української революції починається трансформація українства з «селянства в націю». Тому в цей період українсько-польський етносоціальний конфлікт на Наддніпрянщині поступово переростає в етнополітичний.

Перші прояви чергового загострення стосунків між селянами і поміщиками були зафіксовані в 1915-1916 рр. і були викликані погіршенням соціально-економічної ситуації на селі, спровокованим війною. Однак тоді вони ще не набрали масового характеру. У 1916 р. в українських губерніях загалом було зафіксовано лише 59 значних селянських виступів, спрямованих безпосередньо проти поміщиків. Однією з причин цього був брак в селах ватажків руху і найбільш радикального елементу - молоді, яку мобілізували до царської армії. У Київській, Волинській і Подільській губерніях кількість мобілізованих від загальної кількості працездатних чоловіків була однією з найвищих і становила близько 50 відсотків.

Селянський рух активізувався після перемоги Лютневої революції 1917 р. Загострення ситуації на селі було пов'язане із зволіканням як Тимчасовим урядом, так і Українською Центральною Радою з проведенням аграрної реформи в інтересах селянства. Як слушно зауважив академік В. Смолій, у ході Національної революції українські соціалісти «не запропонували адекватної сподіванням більшості населення соціальної програми, постійно спізнюючись з декларуванням її головних компонентів, програючи в часі іншим силам». Водночас активну агітацію погромницького характеру проводила більшовицька партія. Як заявляв її вождь В. Ульянов-Ленін, «аграрну революцію ми одні зараз розвиваємо, кажучи селянам, щоб вони брали землю зараз же». Більшовицька агітація сприяла радикалізації поглядів селянства на форми проведення аграрної реформи. Найбільший вплив вона мала на маси селян, що перебували на фронті. Власне вони, за словами російського дослідника В. Данилова, стали армією нового соціального вибуху.

Історію селянсько-поміщицької боротьби періоду Української революції можна поділити три основні етапи. Перший з них охоплює весну та початок літа 1917 р.; другий - липень-вересень 1917 р.; третій тривав з жовтня 1917 до кінця квітня 1918 р.

На перших порах аграрний рух у правобережних українських губерніях нагадував продовження боротьби селян за сервітути. Його найпоширенішими формами була потрава селянською худобою поміщицьких посівів, випасання її в поміщицьких лісах, самовільна заготівля там сіна й дров тощо. Однак, на відміну від ХІХ - початку ХХ ст., з весни 1917 р. спостерігається процес самовільного захоплення селянами поміщицької землі. Влітку 1917 р. в період жнив розпочинається масовий страйковий рух селянства на збиранні поміщицького хліба. Ситуація була настільки загрозливою, що військові власті запровадили в правобережних губерніях надзвичайний стан.

Однак провал заколоту генерала Л. Корнілова і зростання впливів більшовицької партії спричинилися до активізації антипоміщицьких виступів селянства. За словами Є. Чикаленка, українське село охопив страшний розлад і анархія. Уже в другій половині вересня 1917 р. на Правобережжі зафіксували близько 200 аграрних погромів. На нашу думку, процес захоплення і знищення поміщицьких маєтків став наслідком не лише загальної анархії та хаосу, що запанували в колишній Російській імперії. З високою долею правдоподібності можна ствердити, що він був заздалегідь запланований та керований з єдиного центру задля реалізації визначеної політичної мети. Це наше твердження ґрунтується, зокрема, на факті, що перший масовий погром на Поділлі, який спровокував могутню лавину селянського аграрного руху, вчинили на початку жовтня 1917 р. солдати 2-го гвардійського корпусу з Південно-Західного фронту, який очолювала більшовичка Є. Бош.

Після цього погрому ситуація на Правобережжі виходить з-під контролю Центральної Ради, а її ІІІ і ІV Універсали радикальністю своїх положень в земельному питанні сприяли посиленню безпорядків на селі. Не маючи реальної військової сили і озброєної міліції, українська влада була не в силах опанувати розбурхану стихію, яку вміло використовували у своїх цілях більшовики. Унаслідок цього до весни 1918 р. жертвою солдатсько-селянських погромів стали близько 85 відсотків усіх польських маєтків на Київщині, Волині й Поділлі. Погроми не рідко закінчувалися вбивствами членів родин власників маєтків і двірської служби, а зупинити їх вдалося лише після підписання Берестейського мирного договору між УНР і Німеччиною й Австро-Угорщиною й вступу на Правобережжя австро-німецького окупаційного війська.

Із приходом до влади на Україні гетьмана П. Скоропадського при підтримці окупаційних і гетьманських військ польські поміщики розпочали широкі репресії проти селянства, вимагаючи компенсації за втрачені маєтки і життя своїх близьких. Ці репресії продовжувалися і в наступні роки аж до закінчення українсько-польсько-більшовицької війни 1920 р. Їх наслідком стало те, що українські селяни не підтримали союзу УНР та Польщі і своєю пасивністю під час т.зв. «Київського походу» української й польської армій фактично сприяли встановленню на Україні більшовицького режиму. Отже велике польське землеволодіння збереглося лише на теренах Східної Галичини і Західної Волині, що за умовами Ризького мирного договору і рішення Ради послів країн Антанти відійшли до Польської держави. Сюди в міжвоєнний період перемістився центр українсько-польського етнополітичного конфлікту.

В п'ятому розділі - «Етносоціальне підгрунтя українсько-польського конфлікту в Східній Галичині та Західній Волині в 20-х-40-х рр. ХХ ст. та його вирішення» - висвітлюється перебіг підсумкового етапу українсько-польського конфлікту в кордонах Польської держави міжвоєнного періоду.

Наголошується, що на теренах Східної Галичини, яка в ХІХ - на початку ХХ ст. належала до Австро-Угорської монархії, ситуація на селі була схожою до тієї, що й на решті території Правобережжя, яке перебувало під владою Російської імперії. Відмінність була в тому, що польська шляхта панувала тут не лише економічно, але й політично. А галицьке «руське» селянство потерпало від малоземелля більшою мірою, ніж волинське чи подільське. У зв'язку з цим від кінця ХІХ ст. тут спостерігалася масова трудова еміграція до Західної Європи й Америки.

Специфікою підавстрійської Галичини було також те, що українсько-польський етносоціальний конфлікт не набрав тут таких гострих форм, як на лівому березі Збруча. В умовах перебування цих земель в системі конституційної монархії, існування легальних політичних партій, насамперед Русько-української радикальної партії, боротьба селян проти поміщиків не набрала такого розмаху як на Наддніпрянщині або ж відбувалася в формі страйків. Вершиною антипоміщицького руху галицького селянства став масовий страйк 1902 р.

Водночас слід зауважити, що у зв'язку з виразно антиукраїнською політикою місцевої польської влади в аграрному питанні від початку ХХ ст. боротьба українського селянства Східної Галичини за соціальну справедливість тісно переплітається з вимогами політичного характеру. Внаслідок чого українсько-польський етносоціальний конфлікт на теренах Галичини переростає в етнополітичний значно раніше ніж на Київщині, Волині й Поділлі. Однак, в роки існування Західно-Української Народної Республіки Державному Секретаріату і Національній Радівдалося втримати селян в межах правового поля, не допустивши масових погромів маєтків польських землевласників.

У міжвоєнний період аграрна політика польського уряду мала виразно антиукраїнську спрямованість. Намагаючись надати «східним кресам» польського характеру, польські уряди проводили політику цивільної і військової колонізації Волині й Східної Галичини, передачі земель з парцеляції великих поміщицьких господарств у польські руки. Тим самим сотні тисяч українських селян зі східних і південно-східних воєводств Польщі були змушені емігрувати на захід. За оцінкою окремих польських дослідників (М. Папежинська-Турек, Є. Томашевський), кількість наділів, які отримали осадники, була досить малою з матеріального боку, але цілком достатньою, щоб неспівмірно до площі розподіленої землі поглибити почуття кривди й неприязні до польської держави в середовищі місцевої непольської людності, а також вплинути на загострення національних конфліктів на цих теренах.

Крім численних проявів дискримінації українців економічного характеру Польська держава проводила політику їхнього «приниження й утиску» (Ю.Пілсудський) у сферах політичній та релігійній. «Пацифікація» Східної Галичини 1930 р. і «ревіндикація» церковного майна на Холмщині й Волині 1937-1938 рр., насильне навернення православних на католицьку віру сприяла вихованню в українцях почуття ненависті до всього польського. З цього однаково користали як українські націоналісти, так і комуністи. Різниця була лише в тому, що на Волині більший вплив на загострення українсько-польських стосунків мали чинники соціального характеру, а в Східній Галичині - національного. За антиукраїнську політику польських урядів міжвоєнного періоду в роки Другої світової війни довелося розплачуватися українському й польському народам.

Перші прояви відкритого збройного протистояння між українцями й поляками спостерігаються у вересні 1939 р. Однак, не зважаючи на провокаційні заклики радянського командування, тоді не дійшло до масових зіткнень. Ситуація загострюється кілька років пізніше в 1943-1944 рр., коли на Волині й Східній Галичині конфлікт між українцями і поляками «за землю» переріс у криваве збройне взаємопоборювання. На думку З. Ковалевського, навчені гірким досвідом міжвоєнного періоду українські селяни скористалися сприятливою для них ситуацією, щоб дощенту знищити «польський стан посідання», що базувався на великій земельній власності. Не випадково перші розправи волинських селян із поляками, що мали місце вже в 1942 р., за словами генерала С.Ґрота-Ровецького, були спрямовані проти тих, хто працював в німецькій сільськогосподарській адміністрації та адміністрації лісництв, а згодом поширилися на сільських мешканців.

Стихійний селянський рух на Волині та, частково, в Галичині був використаний командуванням УПА для проведення деполонізаційної акції. За спогадами свідків подій, часто на антипольські «акції» вирушали цілі села, з жінками, підлітками і людьми похилого віку. Не гребувала нападами на українські села з метою звичайного грабунку і польська сторона. З огляду на залучення до українсько-польського конфлікту мас селянства з обох сторін він набув характеру «селянської війни», з притаманними їй проявами брутальної жорстокості. У цій війні як українські, так і польські селяни запекло боролися за землю для себе й для держави. Оскільки перевага в силі була на боці українців, то «акції у відповідь» польської самооборони, відділів АК і червоних партизанів були менш масштабними, але не менш кривавими. Уже після закінчення Другої світової війни на землях т.зв. Закерзоння перевага перейшла до поляків, тому втрати з українського боку були більшими.

Братовбивча війна не принесла територіальної користі жодній зі сторін. Багатовіковий українсько-польський конфлікт, у якому в основному йшлося про виключне право однієї зі сторін до землі, яку обидва народи заселювали спільно, був вичерпаний завдяки черговому втручанню третьої сторони - імперської Москви. За її вказівкою українці і поляки були розселені по різні боки новопосталого радянсько-польського кордону. Непорушність цього кордону була підтверджена українсько-польським Договором про добросусідство, дружні відносини й співробітництво (травень 1992 р.). Водночас спекуляції політичного характеру як польських, так і українських середовищ «кресов'ян» і переселенців на тему братовбивчої боротьби на Волині, у Східній Галичині й на Закерзонні й досі стоять на перешкоді українсько-польському суспільному примиренню, хоч і не впливають суттєво на офіційну політику держав.

У висновках підсумовуються основні результати дослідження та сформульовані головні положення, що виносяться автором на захист.

1. Українсько-польські конфлікти нового й новітнього часу мали глибоке історичне підґрунтя. Поділи Речі Посполитої й інкорпорація Правобережної України Російською імперією de facto і de jure не змінили характеру соціально-економічних відносин, які панували тут у ХVІІІ ст. До початку 60-х рр. ХІХ ст. польські впливи були тут практично всеосяжними. У руках поляків перебувала система місцевого шляхетського самоврядування й освіта, позиція католицької церкви була домінуючою. Нова імперська влада зберегла за землевласниками-поляками всю повноту влади над селянами-кріпаками, що в переважній більшості були українцями, додатково надавши їм право засилати непокірних до Сибіру або ж віддавати в солдати. У результаті становище мас селянства навіть погіршилося, а форми і методи їх експлуатації, за свідченням сучасників, нагадували середньовічні.

2. Російська адміністрація лицемірно видавала себе за захисника української людності від всевладдя польських поміщиків (запровадження інвентарної реформи 1847-1848 рр.), а також оборонця православної віри перед засиллям католицької церкви. Застосовуючи випробуване римське правило divide et impera (розділяй і пануй) вона зі значною користю для себе неафішовано сприяла загостренню конфлікту між селянами-українцями і землевласниками-поляками. Невдовзі це принесло бажані результати. Уже в період Листопадового повстання 1830-1831 рр. симпатії селян були на боці росіян, а в 1863-1864 рр. вони звели нанівець спроби шляхетських революціонерів підняти на теренах Київщини, Волині й Поділля нове антиімперське повстання. Т.зв. «сільські караули» нейтралізували його в зародку практично без допомоги урядових військ. Антипольські настрої домінували і в середовищі тогочасної української інтелігенції.

3. Після розгрому Січневого повстання російський царизм продовжував на Правобережжі перевірену часом політику розділяй і пануй, сприяючи збереженню тут українсько-польського етносоціального конфлікту. Він, з одного боку, дещо обмежив польські впливи на селі шляхом сприяння як поміщикам-неполякам, так і українським селянам у набутті земель, що належали польським маґнатам, з іншого, - послідовно захищав приватну власність землевласників-поляків і відряджав військові команди для придушення аграрних заворушень. Подібна політика закладала передумови для відкритого зіткнення між польською землевласницькою верхівкою, яка панувала економічно, та українським селянством, що потерпало від малоземелля. Перша значна спроба селянства правобережних губерній України вирішити задавнений конфлікт на свою користь припадає на час революції 1905-1907 рр. Ця спроба була, однак, невдалою. Антипоміщицькі виступи в селах Правобережжя придушувалися царськими військами й поліцією.

4. У роки Першої світової війни й Української національної революції 1917-1921 рр. селянсько-поміщицький конфлікт на Правобережжі сягнув свого апогею. На цьому етапі селянсько-поміщицького протистояння перевага була на боці селян. Масовий солдатсько-селянський аграрний рух на Київщині, Волині й Поділлі переважно став наслідком цілеспрямованої більшовицької агітації і в більшості своїй мав соціальний, погромницький характер. Водночас представники польської спільноти на Україні визнавали, що погромниками були здебільшого солдати- і селяни-українці, а погромленими - теж здебільшого - поміщики-поляки. Крім того, сучасники цих подій зафіксували численні факти проявів взаємної нетерпимості і насильства за національною ознакою, які сприяли переростанню українсько-польського конфлікту з етносоціального в етнополітичний. Його наслідком стала ліквідація великої польської власності на Київщині, Поділлі та східній частині Волині.

5. У міжвоєнний період ХХ ст. українсько-польський етносоціальний конфлікт локалізувався в західній частині Волині і Східній Галичині, які згідно з умовами Ризького мирного договору 1921 р. та рішення Ради послів держав Антанти 1923 р. відійшли до Польської держави. У силу обставин історичного характеру його вплив на українсько-польські стосунки був сильнішим на Волині, дещо меншим - у Східній Галичині. Прагнучи надати «східним кресам» польського характеру, уряди Польщі обмежували українців у праві набувати землю з парцеляції великих маєтків, проводили тут політику колонізації, спроваджуючи військових та цивільних осадників, і в цей спосіб змушували українців до еміграції. Подібна урядова політика зробила земельну проблему однією з найпекучіших проблем українсько-польських відносин міжвоєнного періоду. До численних проявів обмежень прав українців у питаннях економічних й соціальних додалося відверте обмеження в правах за національною ознакою. Взаємодія чинників етносоціального й етнополітичного характеру сприяла формуванню в українців ненависті до Польщі і поляків. Відповідальність за це несуть політичні еліти Польської держави. Однак за їхні дії у роки Другої світової війни довелося розплачуватися польському та українському народам.

6. Друга світова війна спричинилася до створення на українських землях під німецькою окупацією сприятливої для української сторони ситуації. Українські селяни, перш за все на Волині й Поліссі, використали отриманий шанс, щоб дощенту знищити соціально-економічну базу польського панування, головним елементом якої був «польський стан посідання» - велика земельна власність. Перші стихійні селянські виступи, як і акції УПА на Волині були спрямовані саме проти поляків, задіяних на службі в адміністрації державних німецьких маєтків (штатсґутів), що їх створили окупанти на базі колишніх фільварків та в лісовій службі. Протягом кількох наступних місяців було знищено й більшість самих штатсґутів. Стихійний антипольський рух волинського селянства кінця 1942-початку 1943 рр. використало командування УПА для проведення на Волині й Поліссі антипольської акції. З огляду на значну чисельну перевагу українців «відплатні» акції загонів АК, прокомуністичної партизанки та польської самооборони були менш масштабними, проте не менш жорстокими і кривавими, ніж українські. Обидві сторони застосовували брутальні способи ліквідації противника характерні для т.зв. «селянських» та релігійних воєн. Не випадково волинські події 1942-1944 рр. дехто з дослідників порівнює з козацько-шляхетськими війни і гайдамацькими повстаннями на Україні епохи середньовіччя. Їх жертвою стали десятки тисяч поляків та українців. У Східній Галичині, де існувала дієва німецька окупаційна адміністрація, значний вплив на суспільну свідомість мала греко-католицька церква на чолі з митрополитом А. Шептицьким, а позиції поляків були сильнішими, число жертв з обох боків було меншим. У 1945-1947 рр. відгомін волинських подій спостерігався на Закерзонні. Тут чисельну перевагу використали поляки, а тому українські втрати значно перевищували польські.

7. Завершальна фаза українсько-польського конфлікту, що охоплює період Другої світової війни та перші повоєнні роки, не принесла бажаних результатів жодному із супротивників. Після закінчення війни за вказівкою Москви українці й поляки всупереч своїй волі були розділені новим радянсько-польським кордоном, проведеним без урахування їхніх інтересів. Так було покладено край тривалому економічному й політичному домінуванню польських еліт на Правобережній Україні, а водночас і багатовіковому, часто кривавому, українсько-польському конфліктові, однією з головних причин якого були суперечності між спраглим землі українським селом і великими польськими землевласниками. Натомість згадані події стали своєрідною міною сповільненої дії в українсько-польських відносинах і після кількох десятиліть замовчування надовго затримали процес порозуміння між сучасними поколіннями мешканців України та Польщі.

Размещено на Allbest.ru