Володимир Антонович як історик й основоположник київської історичної школи в українській історіографії другої половини ХІХ – поч. ХХ ст.

Зміна помітна і в методологічному підході, оскільки Антонович досить часто вдається до натуралізації суспільних процесів, відмови від “позаісторичних” пояснень, апелюючи до строгого єства фактів. Причина цієї метаморфози наукової творчості Антоновича пов'язана безпосередньо з використанням окремих компонентів позитивістської доктрини історичного пізнання. На думку автора, специфіка сприйняття позитивістської методології Антоновичем полягала в тому, що він вивчав її не через теоретиків доктрини, а через твори найбільш впливових європейських істориків-позитивістів (І. Тен, Г. Бокль, Н. Фюстель де Куланж, А. Токвіль та ін.), не відмовляючись при цьому від своїх попередніх романтичних уподобань.

Ураховуючи важливість проблеми, у підрозділі проаналізовано також міру взаємозв'язку історичного світогляду Антоновича з кращими здобутками російської історіографії (К. Бестужев-Рюмін, С. Соловйов, К. Аксаков, А. Щапов та ін.) і спростовується відома теза М. Грушевського про повну емансипацію дослідника від російської історичної науки й культури.

У другому підрозділі “Становлення Антоновича як історика України” розглядається процес дослідницької діяльності Антоновича в царині української історії та міру впливу попередників на спектр його наукових занять і концептуальних ідей.

На думку автора, особливо великий вплив на позицію Антоновича в українському питанні мали ідеї кирило-мефодіївців, які справили сильне враження насамперед ідеями автономізму й федералізму та поглядами на переустрій соціальних і політичних відносин східноєвропейського життя. Осмислення й прийняття ідей кирило-мефодіївців можна вважати переломним етапом у становленні національно-політичної доктрини Антоновича. Головними мотивами її є: федералізм у національній справі, демократизм, доведений до абсолюту волі індивідуума та громади, етичний і культурний ідеалізм. Маючи певну національну ідеологію, Антонович на початку 60-х років приступив до розробки історії України. Це рішення було остаточно прийняте ним під впливом видатних діячів тогочасної української історичної науки - М. Максимовича, М. Костомарова і М. Іванішева. Саме вони уособлювали в тогочасній українській історіографії напрям, що постав на основі національно-романтичного піднесення, чим взагалі характеризується українське національне відродження первісної доби.

На основі романтичного народолюбства, підкріпленого філософією шеллінгіанства і слов'янофільства, М. Максимович привніс у тогочасну українську науку кілька важливих ідей, сприйнятих і згодом деталізованих у своїх працях Антоновичем. Серед них розуміння народу як категорії, еволюція якого дає тверду провідну лінію, і є вихідним пунктом всякого історичного дослідження. Важливим положенням Максимовича, яке повною мірою було засвоєно Антоновичем, стала концепція києвоцентризму й думка про нерозривність української минувшини. Але сформулювавши ці положення, Максимович водночас не означив у своїй творчості певної національної ідеї, обмежившись простими “малороссийскими симпатиями”. Тому, на думку автора, у компоненті національної української ідеології з пристосуванням її до практичних потреб наукової діяльності Антонович у часи, коли він приступив до розробки історії України, міг спертися лише на М. Костомарова, який на початку 60-х років ХІХ століття був уже прославленим істориком. Способом зіставлення теоретичних узагальнень М. Костомарова й В. Антоновича в підрозділі стверджується думка, що від свого попередника Антонович сприйняв теорію федералізму, ідеалізацію вічових форм давньоруської історії, підхід до української історії через призму такого явища, як козацтво, етнопсихологічну мотивацію при визначенні східнослов'янських взаємин.

Однак вирішальна роль у становленні Антоновича як історика України, на переконання автора, належить М. Іванішеву, під егідою якого він постав як історик-професіонал, археограф й археолог. Констатується, що такі компоненти історичної теорії Іванішева, як, скажімо, думка про тяглість народної традиції - історичний континуїтет, засудження польсько-шляхетського режиму в Україні, ідеалізація староруського громадського ладу, ставлення до історико-церковного життя та ін., знайшли продовження у творчості Антоновича.

У третьому розділі - “Концептуальні ідеї творчості Антоновича та його внесок в українську історичну науку”, який складається з двох підрозділів: “Історіософія, націологія та методологія історії” та “Національно-демократична концепція історії України”, досліджуються спостереження Антоновича стосовно ключових проблем історії, а також спроба загального синтезу на основі виділення магістральної лінії (теорія “громадського демократизму”) національного історичного процесу.

У першому підрозділі підкреслено, що в основі історіософської концепції Антоновича лежить ідеалістичне уявлення про дію в історичному процесі специфічних чинників, певних “начал” і “стихій”, що є поєднанням матеріальних і духовних сил народу. Ці начала не є статичними і, розвиваючись, становлять провідну національну ідею, яка у свою чергу еволюціонує до вищого, загальнолюдського ідеалу, що і є вершиною історії цивілізації. Зазначено, що згідно з поглядами Антоновича українська національна ідея, вираженням якої є громадське втілення волі, найбільш зближена із загальнолюдською. У цьому плані історіософія Антоновича набуває виразного характеру месіанського звучання. Але, оскільки він на ставить перед собою завдання осягнути роль української національної ідеї у контексті загальносвітової, то автор доходить думки, що у своїй основі історіософська система Антоновича має вузько-національний характер.

Для утвердження провідних ліній історіософії Антоновича довелося зробити низку узагальнень у галузі націології і з'ясувати зміст таких домінантних понять, як “нація”, “національний характер”, “національна ідея”. Оскільки всі ці поняття не є позитивами, а суть метафізичні й мають коріння переважно в романтичному періоді, то в підрозділі проаналізовано систему підбору критеріїв для їхньої адаптації в українському історичному процесі. Зазначимо, що Антонович у своїх спостереженнях веде мову переважно про етнографічну національність, що засвідчує його прихильність не до політичної (функціональної) концепції нації, а до психологічно-культурологічної, розробленої у працях німецьких романтиків. Утім, він досить часто доповнює своє бачення нації й антропологічними прикметами, які, на думку автора, свідчать про певний вплив західноєвропейської, так званої расово-антропологічної селекціоністичної школи, що постала в науці другої половини ХІХ століття. Це помітно з його антропологічної теорії атавізму, згідно з якою Антонович віддає перевагу фактору спадковості над культурними чинниками та її звичайними виразами, наприклад, мовою. У підрозділі підкреслено, що причина мовної нівеляції при окресленні категорії нації в історіософських дефініціях Антоновича прихована в ідейно-політичній теорії, адже внаслідок русифікації і полонізації українського народу мовний чинник не міг бути прийнятий ним за визначальний.

На основі філософії та націології Антонович постійно проводить думку про українців як осібний у східнослов'янській гілці народів етнос. Автор проаналізував два фактори, які згідно з концептуальними ідеями історика визначили українську етнічну ідентичність. Перший з них - геоісторичного характеру, а другий - прихований у сфері антропології, оскільки в природі, на думку історика, не існує “расово чистих”, гомогенних етнічних спільнот. У підрозділі спростовується стала в історіографії думка про буцімто властиве Антоновичу прагнення спостерігати “народ” і “націю” як одвічні категорії, а також стверджується теорія етногенезу вченого, відповідно до якої процес етнічної консолідації тягнеться від передісторичних часів до пізнього середньовіччя, коли українці постали як самостійна етнічна спільнота.

Одним з ключових положень історіософії Антоновича є теорія “бездержавності” як іманентної прикмети українського народу. Автор розглядає витоки цієї ретроспективної антидержавної концепції Антоновича і доходить висновку, що вона має попередників у польській історіографії (А. Мацієвський) та російських слов'янофілів (К. Аксаков), але особливо підходить до узагальнень теоретиків європейського анархізму (П. Прудон, М. Бакунін), котрі зарахували українців поряд з ірландцями й басками до тих європейських народів, які, на відміну від германців, були позбавлені державного інстинкту. На думку Антоновича, антидержавний стиль поведінки українського народу в історії зумовлений внутрішнім, громадським фактором, що виробив підвищений індивідуалізм та нахил до особистої волі, а пасивність та індиферентність більшості українців до державного життя пояснюється їхньої прихильністю до громадської самоорганізації, оскільки провідною ідеєю цього етносу є принцип демократизму й визнання рівного політичного права задля кожної одиниці суспільства.

У підрозділі в контексті національної історіософії Антоновича розглянуто також концепцію еволюційного прогресизму, одну з головних у системі європейського раннього позитивізму. Стверджується думка, що характерною особливістю історичної теорії Антоновича є декларація у дусі органічного еволюціонізму спенсерівського тлумачення положення, що будь-яке порушення закономірності історичного розвитку може привести до соціального розладу суспільного організму й викликати аномалії, до розряду яких він зараховував більшість революцій та народних рухів. Водночас теорію прогресу в суспільній сфері він завжди ставив у залежність не від кардинальних змін, а від міри розвитку суспільної свідомості. Антонович практично завжди спостерігає і кваліфікує історичні події у культурно-історичному аспекті, пов'язуючи громадські події з історією культури чи цивілізації. національний історичний сцієнтистський антонович

Зазначено, що одним із суттєвих компонентів історіософії Антоновича є його ставлення до ролі особи в історичному процесі. Система уявлень Антоновича на проблему йде тільки в позитивістському руслі, оскільки він традиційно виділяє вирішальну роль у суспільному процесі не індивідуального, а колективістського начала. Заслуги видатного історичного діяча відмічаються Антоновичем лише в міру того, наскільки він скористався народними прагненнями та готовністю до самопожертви в ім'я наближення до природно обумовленого громадського ідеалу. Роль історичного героя у трактуванні історика була занижена та іноді доходила (Богдан Хмельницький) до повного його розвінчування. У цьому контексті інтерпретація ролі героя в історіософії Антоновича пов'язана з нахилом дослідника до метафізичного одностороннього еволюціонізму.

Підкреслено, що історіософські засади історичних уявлень Антоновича суттєво впливали на методологічні аспекти його творчості. Застерігаючи від апологетизації національних принципів у наукових дослідженнях, Антонович водночас є противником нерозважливого історичного скептицизму та наукового індиферентизму.

У другому підрозділі “Національно-демократична концепція історії України” утверджується думка, що хоча Антонович не залишив після себе єдиної синтезувальної праці з української історії, він, як ніхто з попередників на ниві національної історіографії, розумів необхідність її створення. Певне світло на розуміння Антоновичем загальної схеми національної історії проливає програма, складена ним 1896 року для оголошеного “Киевской стариной” конкурсу на кращу книгу з історії України. В основу розробленої Антоновичем періодизації було покладено два головних чинники: територія і населення. Зазначено, що періодизація національної історії Антоновича не є чітко окресленою і науково обґрунтованою, оскільки ним опрацьовано лише два періоди: польсько-литовський та козацький, але вона засвідчує певну магістраль, схему майбутнього синтезу історичних досліджень тою мірою, як це уявлялось ученому наприкінці своєї наукової діяльності.

Стверджується, що концепція історії України Антоновича розпочинається аналізом “передісторії”, збудованої переважно на результатах його власних антропологічних та археологічних досліджень. У поглядах на слов'янський етногенез він був переконаним прихильником автохтонної теорії, пов'язуючи правітчину східнослов'янського етносу із Середнім Придніпров'ям. Особливо принципове значення Антонович надавав теорії походження Русі. Появу варязької традиції в історіографії він пояснював прагненням східнослов'янських істориків знайти тотожності в історії із Західною Європою.

Ведучи мову про початок Київської держави, Антонович дотримувався думки, що на терені східнослов'янських земель не було належних об'єктивних причин для складання довготривалої державної організації централістського характеру. Йдучи за М. Костомаровим і російським істориком-обласником А. Щаповим, Антонович традиційно підкреслює наявність у давньоруській історії децентралістських тенденцій і схиляється до сприйняття етнографічно-федералістичної теорії.

Важливим елементом у поглядах Антоновича на характер давньоруської історії є його аргументація на користь наявності не родового укладу, а громадського самоврядування в давньоруському житті. Постановка питання про громаду як головну форму слов'янського життя, споріднену з духовним “началом” староруського суспільства, трансформується в абстрактну ідею громадської солідарності й характеристику народного духу. В історичній концепції Антоновича вже праруський народ є носієм громадських демократичних принципів, виплеканих першим суспільним поступом до цивілізації, і вони виявилися настільки відповідними людським критеріям справедливості, що проходять магістральною лінією через увесь давньоруський історичний процес.

Відмовившись від моністичного зведення першопричин до історико-політичних процесів, Антонович акцентує свою увагу на розбудові громадських засад староруського суспільства, у яких убачає квінтесенцію розуміння змісту історії. Саме в удільно-вічовий період на Русі формуються три провідні начала давньоруського внутрішнього життя: громада, дружина і княжа влада. Їхня протидія як суспільних антиподів визначила всю діалектику історичного поступу за доби раннього середньовіччя та мала глибокий резонанс у подальшій історії України.

Згідно з теорією Антоновича, у часи монгольської навали громада не лише вистояла, але й продовжила свою еволюцію, та навіть зміцнила свої позиції, оскільки позбулася свого одвічного противника - дружинно-князівського елемента, знищеного та розігнаного завойовниками. Антонович схильний навіть уважати, що під монголами суспільно-політичне життя на теренах українських земель дещо пожвавилось і повернулось у русло праруських громадських традицій. Відбулося соціальне нівелювання, яке сприяло демократизації суспільних відносин, що дало новий імпульс розвитку демократичної общини.

У контексті монгольського завоювання постала ще одна проблема, яка в концепції соціальної історії Антоновича мала не тільки науковий характер, але й політичне підґрунтя. Йдеться про квазінаукову теорію “запустіння” Південної Русі в часи монгольської навали та відплив її населення на північ і заселення території новоприйдешнім етносом (теорія Погодіна - Соболевського). На основі широкої наукової аргументації Антонович сформулював три принципові положення, які стали квінтесенцією української історіографії стосовно цієї проблеми: Південна Русь не була обезлюднена після монгольського походу, не заселялася населенням Північної Русі і в післямонгольські часи продовжувала залишатись осередком активного громадського життя.

У підрозділі проаналізовано погляди Антоновича стосовно етнічної належності Київської Русі. Відносячи появу української народності до удільно-вічових часів (ХІІІ-ХІV ст.), Антонович схилявся до думки, що за відсутності в ті часи національної диференціації і наявності лише племінних етнографічних особливостей будь-яка спроба нав'язати давньоруську історичну спадщину з осібним сучасним народом є антинауковою. У Київській Русі він схильний убачати східнослов'янську патримоніальну монархію на зразок держави Карла Великого, що не була ані “німецька”, ані “французька”, хоч етнічні відмінності між романцями і германцями існували вже в ті часи.

Лінію історичної еволюції українського народу Антонович розпочинає з галицько-волинського періоду, вбачаючи в його історії безпосереднього спадкоємця політичної й культурної давньоруської традиції та відмічає специфічні вияви нових політичних реалій, які перетворюють Галич у новий суто український центр.

Через брак істотних інститутів феодалізму - васалітету і лену - Антонович заперечував наявність феодалізму в руських землях до литовського завоювання. Лише з розширенням Литовського князівства на східній землі це суспільно-політичне явище трансформувалось і в давньоруське життя. Згідно з його концепцією, міра поширення феодальних відносин на руських землях була зумовлена і тією обставиною, що вона не привела до суттєвих руйнувань громадського ладу в північних районах, а в південних окраїнах навіть посилила його позиції.

Із системи громадських стосунків Антонович виводить і появу українського козацтва. На думку історика, передумови для його утворення з'явилися в другій половині ХV століття після приєднання Поділля (1434 р.) і Волині (1454 р.) до Польщі, які привели до змін у соціально-економічній сфері й порушень нормативів суспільного життя, що склалися в русько-литовські часи. Розпочався процес, який Антонович сформулював у так званій теорії “зворотного руху станів”, згідно з якою знать, побачивши переваги польського суспільного устрою для себе, розпочинає переселятися з Придніпров'я на захід, а просте населення, тікаючи від посилення експлуатації, властивої польській економічній системі, розпочинає рух на південь. Географічний фактор - багатство і родючість земель, великий приплив населення привів до пожвавлення громадського життя, підсилив старі общини й сприяв появі нових. Зовнішньополітичний, татарський фактор сприяв воєнізації мирних землеробських общин, що стали прообразом організаційного оформлення українського козацтва. Згідно з Антоновичем, уже в кінці ХV століття на терені України з'являється не властивий соціальній структурі польсько-литовської держави новий стан, з еволюцією якого пов'язана подальша історія українського народу.

У підрозділі підкреслено, що козацько-польські війни набувають у концепції Антоновича глибокого історично-національного змісту, боротьби двох національних ідей. Козаччина акумулює в собі українську демократичну ідею, але козацькі рухи ставлять перед собою за мету збереження прав вузькостанових, ігноруючи права стану кріпацького, і не рахуються з цією масою українського народу. Через призму цих положень Антонович інтерпретує і визвольний рух під проводом Хмельницького, зводячи всі події до похідної розвитку культури, національної і суспільної свідомості часу. Попри всі намагання дати об'єктивну оцінку подіям, Антонович вдається до суб'єктивно-однобічної інтерпретації явища, екстраполюючи своє бачення епохи на характер діяльності козацького проводу та його вождя. На думку автора, підстави для скепсису Антоновича щодо ролі Хмельницького в національно-визвольному русі цілком прозорі, якщо врахувати його методологічно-нівеляційний підхід до ролі особи в історії і тій перевазі, яку він надає колективістському началу над індивідуальним.

У розладі між народними ідеалами та прагненнями провідників політичного життя проходить подальший процес української історії. Останнім акордом неусвідомленого інстинкту й не здекларованого потягу до демократичних форм суспільного життя в концепції національної історії Антоновича стала Гайдамаччина. Дуалістичний, соціально-національний підхід Антоновича до проблеми гайдамацького руху, з одного боку, і широка джерельна аргументація, з іншого, забезпечили наукову стійкість узагальнень дослідника на природу та характер народного протесту й визначили подальшу розробку теми в тогочасній українській історіографії.

У четвертому розділі - “Володимир Антонович в історіографічному процесі другої половини ХІХ - поч. ХХ століття”, який складається з двох підрозділів, розглянуто внесок ученого в історичне джерелознавство, історіографію та проблему “відпольщення” української історії.

У першому підрозділі “Джерелознавчі й історіографічні студії” на основі дослідження лекційних курсів (насамперед “Источников истории Юго-Западной России”) розглянуті принципи класифікації і критерії використання історичних джерел. Особлива увага приділена аналізу Антоновичем козацького літописання та обґрунтуванню положень, викладених у полеміці з російським істориком Г. Карповим, що козацькі літописи не перетворились у прагматичну історію не через дружинно-архаїчні традиції, а через відсутність на той час належної літературної форми для розгляду динаміки історичних подій. Стверджується положення про пріоритет Антоновича у сфері української джерельної евристики й аналітичної герменевтики та слабості джерелознавчого підходу до публікації нарративів на основі засвоєної у М. Іванішева методики вивчення актових матеріалів.

Зазначено, що поряд з історичним джерелознавством важливим компонентом творчості Антоновича є дослідження історії історичної науки ХІХ століття. Однією з її центральних постатей він уважав М. Максимовича. У курсі з історії козацтва Антонович практично повністю солідаризується з його тезою, що поява козацтва зумовлена новим соціальним та економічним порядком, який відновився в Литовській державі перед Люблінською унією.

Серед своїх попередників на ниві української історіографії Антонович завжди виділяє М. Іванішева. У творчості Іванішева його приваблювали два аспекти: з одного боку, методична сторона історичного дослідження, широке впровадження самостійно відшуканих джерел, а з іншого - постановчий та ідейний характер його невеликих, але дуже змістовних праць, які визначали загальні підходи до розуміння вісьової лінії української історії.

Ведучи мову про роль М. Костомарова в українській історіографії, Антонович підкреслював насамперед його новаторство в постановці проблем історії України й широке впровадження для їхнього розв'язання першоджерел: Антонович високо цінував ті нові теоретичні елементи, які привніс Костомаров у конкретно історичний аналіз взаємовідносин “великорусской” і “малорусской” народностей. Хоча він і не аналізує загальної національної позиції Костомарова, але позитивно ставиться до його ідеї розв'язати проблему історичних стосунків двох східнослов'янських народів на основі психофізичних характеристик.

У підрозділі розглянуто також на прикладі аналізу Антоновичем історичної концепції С. Соловйова його ставлення до настанов офіційної російської історіографії. Погляд гегельянця Соловйова на історію Росії крізь призму великодержавної централістської концепції, примат політичної історії над соціальною зустріли принципове несприйняття позитивіста Антоновича, який спостерігав давньоруський історичний процес крізь призму громадських “начал” і “областничества”.

У контексті критики історико-політичних настанов російської історіографії розглядається і рецензія Антоновича на дисертацію П. Буцинського про Б. Хмельницького, яка заперечує спробу шукати причину подій і їхніх наслідків тільки в контексті діяльності козацького вождя. Заперечуючи головну тезу великоросійської історіографії стосовно Хмельниччини: “від Польщі відбивались, а до Росії Христа-ради просились в підданство”, Антонович підкреслює ідейний бік повстання як боротьбу за демократичні громадські ідеали українського населення, хоч і не вбачає у цьому процесі прагнення витворити осібну державу через брак відповідного організаційного хисту як у Хмельницького, так і очолюваної ним народної стихії.

У другому підрозділі “Проблема “відпольщення” української історії. Володимир Антонович і польсько-українська конфронтація в історіографії” розглянуто характер загальних підходів польської історіографії до історії України, а також положення контроверсійної теорії Антоновича щодо ключових постулатів польських дослідників.

Зазначається, що з проникненням романтизму в історичну науку й постановкою проблеми народності погляд польських істориків спрямувався на терени української історії, яка приваблювала їх не лише своїми сюжетами та спільними подіями, але й тією політичною перспективою, що розгорталася в Україні в міру зростання нівеляційно-національної політики російського самодержавства щодо українського народу.

Звернення до сюжетів минулого України поставило перед польськими істориками проблему наукового осмислення її історії. Зачинателем “української школи” в польській історіографії став М. Грабовський, який уперше спробував окреслити хронологічні межі й зміст самого поняття “українська історія” та розробив її наукову періодизацію. Схемою історії України Грабовського є чітко виражена версія польського проникнення на Схід, яка висвітлює не історію українського народу, а історію “польщизни” в краї. Постановкою теорії “культуртрегерства” Грабовський спровокував гостру конфронтацію між українською та польською історіографіями другої половини ХІХ століття, у якій активну участь узяв і В. Антонович.

У підрозділі проаналізовано зміст українознавчих студій у польській історіографії (К. Шайноха, Ю. Шуйський, О. Яблоновський, М. Дубецький, Ф. Равіта-Гавронський, Г. Сенкевич, Т. Корзон та ін.) з метою довести, що в польській історіографічній літературі історія України спостерігалась як різновид загальнопольського історичного процесу. Аналіз теоретичних викладів і критики Антоновичем головних постулатів польської історичної науки щодо історії українського народу, на думку автора, стали ключовим моментом розмежування і “відпольщення” національної історії.

У п'ятому розділі - “Київська історична школа Антоновича”, який складається з двох підрозділів “Викладацько-організаційна діяльність Антоновича в контексті постання національної історичної школи” та “Ідейно-політичні, національні й методологічні позиції Київської історичної школи та її роль у українській історіографії”, досліджується спектр діяльності Антоновича з розбудови неформального наукового осередку, який відповідав критеріям “наукової історичної школи”, та проаналізовано її ключові ідейно-національні й наукові засади.

У першому підрозділі розглянуто обставини, які привели Антоновича до кафедри російської історії Київського університету, й зроблено огляд та аналіз академічних курсів, прочитаних істориком. Відмічено, що частина з них, як, наприклад, лекції з історії Литви, Галицької Русі, українського козацтва, джерелознавства, мали новаторський характер, оскільки ніколи до нього не викладалися раніше, і науковий та викладацький пріоритет у постановці нових академічних курсів характеризує Антоновича як викладача тільки в позитивному контексті. Аналіз провідних академічних курсів засвідчує, що їхньою сильною стороною є чіткий фактографізм, деталізована історична інформаційна насиченість, що збудована на критичному вивченні свідчень. Тому в плані достовірності історичних деталей лекції Антоновича стоять на досить високому науковому рівні. Саме такий методичний підхід засвідчує один з найкраще в науковому плані поставлений курс з історії Литви, який став основою для докторської дисертації 1878 року.

Водночас підкреслюється, що слабким компонентом академічних курсів Антоновича є, насамперед, нерівномірність у системі викладу, оскільки одним, уподобаним, темам відводиться забагато місця порівняно з іншими, навіть важливішими проблемами східнослов'янської історії, та побудова частини тем у політичному ракурсі з ігноруванням інших складників історичного процесу. Лише епізодично Антонович веде мову про соціальну мотивацію історичних позицій у контексті характеристики громадського ладу.

Більш раціональною формою підготовки істориків став семінар, впровадження якого для залучення найкраще підготовленої молоді для розробки місцевої історії Антонович використав надзвичайно ефективно. Організація академічного семінару була поставлена Антоновичем у руслі німецької класичної традиції Л. Ранке та його школи, коли виняткове значення надавалося вивченню джерел іноземного походження та актовому матеріалу. Завершальною формою проведення академічного семінару стала публікація найбільш важливих з наукового погляду рефератів. У результаті цього на сторінках “Університетських записок” з'явилася низка джерелознавчих оглядів учнів Антоновича та знаменита серія “обласних досліджень” давньоруської історії. Проведений аналіз засвідчує, що Антонович діяв за чітко осмисленою системою, суть якої полягала у вихованні молодих наукових кадрів для подальшої розробки української історії.

У підрозділі зазначено, що традиційно інтерпретація творчості Антоновича, починаючи зі студії М. Довнар-Запольського про свого вчителя, його організаційно-наукова праця розглядається лише в контексті професорської діяльності й написання його учнями “обласних досліджень”. Це абсолютно помилковий підхід, оскільки кращі його лекційні курси більш науково поставлені були прочитані конспіративно найближчому гуртку національно свідомої української молоді. Важливим елементом приватних курсів є їхній постійний зв'язок з актуальними проблемами політичного життя й історичної науки. Характерною рисою науково-організаційної діяльності Антоновича з підготовки національно свідомих кадрів української інтелігенції стала також реалізація різних наукових і навчально-виховних проектів (підготовка історико-географічного словника України, біографічного довідника з українознавства та ін.), до яких він залучив найбільш працелюбних своїх учнів: О. Андрієвського, В. Вовк-Карачевського, І. Каманіна, Є. Ківлицького, Н. Молчановського, І. Щербину, М. Грушевського та ін.

На основі аналізу змісту ранніх студій відомих українських істориків - вихованців Антоновича (О. Левицький, Д. Багалій, М. Дашкевич, І. Каманін та ін.) простежено їхню залежність від ідейних настанов та науково-методичних принципів Антоновича й спростовано тезу про наукову емансипацію (М. Грушевський) вже в першій половині 90-х років ХІХ століття.

У другому підрозділі зазначено, що головним здобутком науково організаторської діяльності Антоновича як у Київському університеті, так і за його межами, стала поява цілої плеяди дослідників східнослов'янської і, зокрема, української історії, об'єднаних у рамках неформальної організації, що отримала в історіографії статус історичної школи. Протягом усього періоду існування ця організація виконувала подвійну функцію - загальноосвітню, що мала ставлення до переважної більшості його учнів, і власне дослідницьку, яка охопила порівняно невеликий науковий контингент вихованців Антоновича.

Витоки цього історіографічного феномена простежуються з 70-х років ХІХ століття, коли під егідою Антоновича розпочинається процес публікації джерел з української історії, а також складається певна система неформальної передачі знань та налагоджується безпосередній контакт наукового лідера з послідовниками. У цей проміжок часу з'являється перша плеяда адептів школи, “старша генерація” вихованців Антоновича, серед яких значаться О. Левицький, М. Дашкевич, І. Каманін, П. Голубовський, І. Линниченко, Д. Багалій та інші відомі дослідники, передусім української історії.

Старша генерація Київської історичної школи Антоновича приступила до реалізації розробленого ним плану дослідження регіональної історії. Першою науковою студією, яка розпочала знамениту серію “областных” досліджень, стала “Болоховська земля та її значення в руській історії” (1878 р.) М. Дашкевча. Тему було вибрано з метою розвинути теорію походження українського козацтва Антоновича, пов'язавши козацькі громади з антикнязівським рухом ХІІІ століття. У проміжок 80-х років з'являються дослідження з історії давньоруської держави та сусідніх народів П. Голубовського, Д. Багалія, Н. Молчановського, А. Андріяшева.

Розроблені представниками старшої генерації школи Антоновича канони історичних досліджень мали продовження в 90-х роках ХІХ століття в працях молодшого покоління київських істориків: М. Грушеського, В. Доманицького, Л. Добровольського та ін. Молоді наукові сили, спираючись на досвід своїх попередників, завершили підготовчий етап для загальнонаціонального історичного синтезу.

З другої половини 90-х років у рамках Київської історичної школи намітилися перші вияви методологічних неузгоджень, пов'язані з поступовим вичерпанням “обласної” тематики та обмеженням джерельної бази київської археографічної комісії, на якій ґрунтувалися дослідження із соціальної історії. Свідченням методологічної кризи стала рецензія В. Щербини на другий випуск “Джерел до історії України-Руси” М. Грушевського, де він поставив під сумнів його синтетичні здібності й залежність від позитивістської парадигми при опрацюванні української історії. Констатується, що методологічні розбіжності перейшли на початку ХХ століття в площину ідейно-політичних. Їхня причина полягала в тому, що Київська історична школа Антоновича не сформулювала свою, чітко виражену концепцію національного історичного процесу, обмежившись лише народницькими мотиваціями на ґрунті обов'язків української інтелігенції щодо простого люду, тим часом як політизація українського Відродження вимагала створення національної ідеології та історичної доктрини.

Як і переважна більшість наукових шкіл у тогочасній європейській історіографії, Київська школа Антоновича сповідувала свою, менш чітко виражену, у силу підневільного стану розвитку української історичної науки того часу, ідейно-політичну теорію. Квінтесенцією її є народницька ідеологія, збудована на засадах “української форми” європейського демократизму. Основою народницького світосприймання адептів київської школи в історичному процесі стала теорія “праруського” ладу, одвічного громадського ідеалу, до якого начебто інстинктивно прагне український народ.

Констатується, що теорія федералізму визначила національну позицію адептів школи Антоновича. Але вже в рамках діяльності старшої генерації учнів Антоновича термін “федерація” поступово підміняється більш нейтральним формулюванням, запозиченим у російського історика-федераліста А. Щапова, - “обласництво”, а сама федералістська теорія ототожнюється із синонімом “етнографічна”. Причина зміни категоріального апарату, на думку автора, пов'язана із сприйняттям школою Антоновича положень К. Бестужева-Рюміна стосовно доцільності вживати термін “федерація” для означення автономістських прагнень у давньоруському історичному процесі.

У методологічному аспекті одним з головних компонентів, на якому будувались численні студії учнів Антоновича, став позитивізм, котрий домінував у європейській історіографії 70-х років ХІХ ст. Але позитивістська методологія Київської історичної школи не мала абсолютний характер, поєднуючись з елементами ідеалістичних конструкцій, що дає підставу говорити про своєрідне сприйняття позитивізму в українській історичній науці того часу. Лише із середини 80-х років ХІХ століття загальнометодологічні постулати Київської історичної школи Антоновича поступово трансформуються в бік ортодоксального позитивізму, що й засвідчує творчість адептів школи: П. Голубовського, В. Данилевича, М. Грушевського та ін. У методологічному ракурсі позиції Київської історичної школи Антоновича були в більшості випадків симбіозом суб'єктивно-ідеалістичних і позитивістських запозичень з поступовим зведенням їх до моністичних конструкцій економічного, соціального чи історико-географічного характеру. Такий підхід засвідчує не тільки процес становлення національної історичної науки, але й еволюції усієї європейської історіографії, яка на рубежі ХІХ-ХХ століть переживала своєрідну методологічну кризу, пов'язану з руйнуванням загальноприйнятих канонів позитивістської парадигми історії.

У прикінцевих матеріалах підрозділу зазначено роль Київської історичної школи Антоновича для подальшого розвитку української історіографії та стверджується теза, що саме в рамках даного об'єднання були створені реальні передумови для загального синтезу національної історії, вираженням якої стала фундаментальна “Історія України-Руси” М. Грушевського.

У висновках підбиваються результати дисертаційного дослідження. Відзначається, що творчість й організаторська діяльність Антоновича становить цілий етап у розвитку національної історичної науки другої половини ХІХ століття, а його наукова спадщина суттєво вплинула на зміст і форму та визначила подальші напрямки розробки історії України.

У результаті дисертаційного дослідження автор дійшов висновків:

1. Виходець з польського етнічно-шляхетського середовища й вихований в атмосфері польсько-українського життя, Антонович переніс громадські рефлексії свого часу на власну ідеологію. На основі соціально-політичної позиції (“хлопоманство” і республіканізм) відбувся процес пізнання ним українства та бачення перспектив подальшого розвитку національного процесу в Україні. Ідеологічні настанови, вироблені ним у процесі громадської діяльності, істотно позначилися на змісті й формах наукової праці.

2. Як учений, Антонович пройшов шлях від романтика до позицій науково-прагматичного осмислення історичного процесу. Еволюція його наукового світогляду має три, досить чітко виражені етапи:

Перший припадає на період юнацтва й пов'язаний з польською культурою та західноєвропейськими впливами, що мали своє підґрунтя переважно у французькому раціоналізмі ХVІІІ ст.

Другий - охоплює роки навчання в Київському університеті 50-х років ХІХ століття та початок його наукової діяльності і є відображенням романтичних уподобань. Вирішальний вплив на формування романтичних уявлень історика мав Йоахім Лелевель та його наукова школа (А. Морачевський та ін.) у польській історіографії.

Третій, що стосується до 70-х років ХІХ століття, засвідчує сприйняття Антоновичем окремих компонентів позитивістської доктрини.

3. Під впливом народницьких симпатій і українофільських захоплень Антонович визначив для себе найбільш доцільні, мотивовані характером еволюції української історичної думки, спектри наукових занять. Суттєвий вплив на становлення вченого як історика України мали його попередники на ниві української історіографії: М. Максимович, М. Костомаров, М. Іванішев. Через їхню спадщину він сприйняв думки про континуїтет українського історичного процесу, ідеалізацію вічових форм давньоукраїнського громадського устрою, теорію федералізму, етнопсихологічну мотивацію при визначенні характеру історичних стосунків між слов'янськими народами. Під егідою М. Іванішева Антонович постав як історик-професіонал, археограф та археолог, запозичивши методичні навички й уміння в царині наукового світу та розпочавши чвертьстолітню діяльність у Київській археографічній комісії.

4. Аналіз наукової спадщини Антоновича засвідчує наявність продуманої історіософської системи, адаптованої ним до українського національного історичного процесу. Головним мотивом історіософських узагальнень ученого є прагнення виділити провідну ідейну лінію, навколо якої можна було б приступити до синтезу національної історії. Стверджуючи положення про демократизм української нації, Антонович прагне показати відмінності еволюції українського народу порівняно з поляками і росіянами, а отже, виділити історію України в осібну наукову галузь зі своїми методологічними принципами й специфікою дослідження.

5. Як виразник народницького підходу при визначенні характеру української історії, Антонович намагався довести, що політична пасивність та індиферентність більшості українського народу до державного життя пояснюється його нахилом до громадської самоорганізації, оскільки провідною ідеєю українців є принцип “широкого демократизму”. Ця провідна ідея давалася взнаки кожного разу, коли з'являлася нагальна необхідність утворення української держави, оскільки розбудувати її на демократичних засадах, ураховуючи характер тогочасного історичного життя, було дуже важко. Але, сформувавши у своїй історіософії положення про “недержавність” українського народу, Антонович не дає відповіді на питання про подальшу історичну перспективу розвитку такого “недержавного етносу”. Його теза про “брак культури” для реалізації національних громадських принципів поширювала ілюзію, що для поступального розвитку нації достатньо й певної культурно-національної автономії у рамках чужої державної організації.

6. Найважливішими здобутками Антоновича у сфері розробки національної історії є: постановка проблеми соціальної історії; відзначення корінного перевороту в суспільних стосунках, унесених польським правом в українське життя; наполягання на тісне спадкоємництво форм та основ староруського життя в пізнішому українському житті, енергійний виступ проти теорії обезлюднення українського простору в часи монгольської навали.

7. Відправним пунктом історичної концепції Антоновича постає “удільно-вічовий” час на Русі, коли простежуються три провідні “начала” давньоруського внутрішнього життя: “громада”, “дружина” і “княжа влада”. Їхня протидія як суспільних антиподів визначила всю діалектику історичного поступу за доби раннього середньовіччя та мала помітний резонанс у подальшій історії українського народу.

8. Найпереконливішим доказом домінування громадського “начала” в історії українського народу Антонович уважав існування козацтва, організаційні витоки якого він виводив з давньоруської стихії.

9. Антонович не залишив після себе єдиної синтезувальної праці з української історії, але він, як ніхто з попередників на ниві національної історіографії, розумів політичну необхідність її створення. Глибоко продумана й послідовно проведена в його працях історична концепція, цементована общинною теорією та ідеєю національного демократизму, стала тим епіцентром, який поєднує усе розмаїття індивідуальних та громадських мотивів історії України. Саме Антонович є творцем демократично-народницької і національно-української концепції історичного процесу в Україні.

10. Однією з найбільших заслуг Антоновича в царині національної історіографії є науково доведене розмежування української і польської історії.

11. Головним досягненням Антоновича в науково-організаційній діяльності стала завершальна розбудова неформального академічного об'єднання дослідників української історії у рамках Київської історичної школи.

12. У своїй еволюції це неформальне об'єднання пройшло кілька етапів, починаючи з організаційного в 70-х роках ХІХ століття і завершуючи початком ХХ століття, коли Київська історична школа, в силу появи нових лідерів і наукових центрів перестала відігравати провідну роль в українській історіографії.

13. У політичній сфері підґрунтям школи Антоновича стала ідеологія народництва, у той час як національну основу склала теорія федералізму. Методологічний ракурс дослідження адептів школи збудований як на засадах позитивістської теорії, так і на елементах суб'єктивно ідеалістичних конструкцій, що дає підставу вести мову про специфіку цієї наукової організації та визначити її осібне місце як в українській, так і загальнослов'янській історичній науці.

14. Результатом діяльності зорганізованого Антоновичем Київського наукового осередку було створення реальних передумов для загальнонаціонального історичного синтезу, виявом якого стала поява “Історія України-Руси” М. Грушевського.

15. Незважаючи на відносно короткий проміжок існування Київської історичної школи Антоновича, саме вона окреслила характер подальшої еволюції історичної науки в Україні, заклавши підвалини дослідницьким традиціям, які й понині продовжують своє існування в українській національній історіографії.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА:

Монографія:

1. Володимир Антонович: історик й організатор Київської історичної школи. - К.: Інститут історії України НАН України, 2005. - 491 с. Рецензії: Наукові записки КДПУ ім. В. Винниченка. Серія: Історичні науки. - Вип. 10. - Кіровоград, 2007. - С. 317-319; Український історичний журнал. - 2008. - №1. - С. 233-235.

Навчальний посібник:

2. Історія України в особах ХІХ-ХХ ст. - К.: Україна, 1995. - 497 с. (У співавторстві: І. Войцехівська, В. Аблідов, О. Божко та ін.).

Статті в наукових фахових виданнях:

3. Внесок журналу “Русский Архив” в історіографію України // Український історичний журнал. - 1988. - №10. - С. 68-76.

4. Життєвий та творчий шлях В.Б. Антоновича // Український історичний журнал. - 1991. - №2. - С. 64-76.

5. Співробітництво М.І. Костомарова в історичних журналах пореформеної Росії // Український історичний журнал. - 1990. - №4. - С. 63-72.

6. Кафедральне “вірую” Володимира Антоновича // Київська старовина. - 1992. - №3. - С. 65-69.

7. Н.И. Костомаров как популяризатор исторических знаний // Николай Иванович Костомаров и его творческое наследие. - Воронеж, 1992. - С. 35-37.

8. М.П. Драгоманов і російський лібералізм // Український історичний журнал. - 1992. - №4. - С. 31-39.

9. Науковий опонент М.І. Костомарова // Київська старовина. - 1993. - №4. - С. 77-79.

10. Формування наукового світогляду і становлення Володимира Антоновича як історика України // Академія пам'яті професора Володимира Антоновича. - К.: Видавництво КНУ ім. Т. Шевченка, 1994. - С. 5-17.

11. Олександр Яблоновський як дослідник історії України // Український історичний журнал. - 1994. - №4. - С. 61-74.

12. Володимир Антонович і польсько-українська конфронтація в історіографії другої половини ХІХ століття // Третя академія пам'яті професора Володимира Антоновича. - К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, 1996. - С. 61-71.

13. З історії видання “Киевской старины” // Київська старовина. - 1996. - №4. - С. 4-10.

14. Генезис категорії Київська історична школа в історіографії // Історіографічні дослідження в Україні. - Вип. 9. - К., 1999. - С. 154-165.

15. Рец. на кн.: Кравченко В.В. Українська історіографія епохи національного Відродження (друга половина ХVІІІ - середина ХІХ століття). - Харків: Основа, 1996 // Український історичний журнал. - 1998. - №1. - С. 153-154.

16. М.Д. Іванішев як історик й організатор історичної науки // Український історичний журнал. - 2002. - №2. - С. 84-99.

17. Українська історична проблематика в російській “фольк-хісторі” // Схід - Захід / Історико-культурологічний збірник. - Вип. V. - Харків: “ФріМайнд”, 2002. - С. 172-186.

18. Історія України в польській романтичній історіографії першої половини ХІХ століття // Центральна Україна - Польща в дослідженнях науковців та краєзнавців Кіровоградщини. - Кіровоград: ПВЦ “Мавік”, 2004. - С. 8-14.

19. Концепція історії Росії Сергія Соловйова в інтерпретації Володимира Антоновича // Україна і Росія: Досвід історичних зв'язків та перспективи співробітництва: Збірник наукових праць (За ред. О.І. Кожухаря та В.О. Вєтохіної). - Кривий Ріг, 2004. - С. 441-448.

20. До біографії Михайла Грушевського: творчі контакти з Володимиром Антоновичем в Київському університеті 1887-1894 рр. // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль: Видавництво ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2005. - Вип. 2. - С. 80-85.

21. Роль Михайла Максимовича в становленні Володимира Антоновича як історика України // Я син свого народу. Наукова спадщина Михайла Максимовича (до 200-річчя з дня народження вченого). Відповід. ред. проф. М. Карпатюк. - К.: Просвіта, 2006. - С. 236-245.

22. Микола Костомаров і Володимир Антонович: єдність ідей та відмінність методології // Історичний журнал. - 2006. - №1. - С. 43-51. (У співавторстві з Ю.А. Пінчуком).

23. Польський романтизм у контексті формування історичного світогляду Володимира Антоновича // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. Вип. 9. - Рівне, 2006. - С. 227-234.

24. Нація і держава в історіософії Володимира Антоновича // Еліта і цивілізаційні процеси формування нації. - Т. 2. - К.: ТОВ УВПК “Ексоб”, 2006. - С. 267-280.

25. З історії авантюризму середньовічної України // Наукові записки КДПУ ім. В. Винниченка. Серія: історичні науки. - Вип. 9. - 2005. - С. 91-98.

26. Ідейно-політичні та методологічні позиції Київської історичної школи Володимира Антоновича // Український історичний журнал. - 2006. - №2. - С. 159-174.

27. Історіографічні студії Володимира Антоновича // Проблеми історії України ХІХ - поч. ХХ ст. - Вип. ХІ. - К.: Інститут історії України. - 2006. - С. 64-84.

28. Історіософія Володимира Антоновича // Київська старовина. - 2006. - № 3. - С. 61-75.

29. До питання визначення категорії “наукова школа” в історіографії // Наукові записки КДПУ ім. В.Винниченка. Випуск 10. - Серія: історичні науки. - Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2007. - С. 100-105.

30. Історична географія в науковій спадщині Володимира Антоновича // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. Вип. 11. - Рівне, 2007. - С. 296-307.

31. Методологічні канони дослідження національної історії у творах Володимира Антоновича // Наукові записки КДПУ ім. В. Винниченка, 2008. - Вип. 11. - Серія: Історичні науки. - Кіровоград: РВВ КДПУ. - 2008. - С. 174 - 183.