Освітяни-краєзнавці Харківщини в історіографічному процесі 1920-х – початку 1930-х років

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 908 (477)+930.1

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Освітяни-краєзнавці Харківщини в історіографічному процесі 1920-х - початку 1930-х років

07.00.06 - історіографія та джерелознавство

Кашаба Ольга Юріївна

Дніпропетровськ - 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історіографії, джерелознавства та археології Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: - кандидат історичних наук, професор КУДЕЛКО СЕРГІЙ МИХАЙЛОВИЧ, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, професор кафедри історіографії, джерелознавства та археології, заслужений працівник культури України

Офіційні опоненти: - доктор історичних наук, професор ЯКУНІН ВІКТОР КУЗЬМИЧ, Дніпропетровський національний університет, професор кафедри української історії та етнополітики

- кандидат історичних наук ПАРФІНЕНКО АНАТОЛІЙ ЮРІЙОВИЧ, Харківська національна академія міського господарства, викладач кафедри туризму і готельного господарства

Захист відбудеться 9 квітня 2008 року о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 Дніпропетровського національного університету за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т. Шевченка, 1, Палац студентів ДНУ, ауд. 30.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.

Автореферат розісланий 5 березня 2008 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат історичних наук, доцент І.О. Кривий

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

історичний краєзнавчий освітянин харківщина

Актуальність теми дисертації. В умовах розбудови незалежної України особливого значення набувають питання ґенези національної історіографії. Стійкий інтерес до вивчення історії науки, аналізу головних закономірностей її розвитку зумовлений активізацією методологічних пошуків та розширенням дослідницької проблематики. Розроблення нових теоретико-методологічних, науково-методичних засад історичної науки створює підґрунтя для дослідження локальних об`єктів. З огляду на це посиленої уваги науковців вимагають проблеми розвитку історичного краєзнавства, зокрема вивчення особливостей формування історико-краєзнавчих знань і як регіонального компонента історичної науки, і як дієвого засобу громадянського виховання. Провідна роль у цьому процесі належить освітянам, які в 1920-ті - на початку 1930-х рр. змогли довести, що краєзнавчі студії - це не тільки локальні та прикладні дослідження, а й копітка наукова робота. Саме тому аналіз історико-краєзнавчої діяльності освітян, їх творчого доробку дає можливість не лише реконструювати історію краєзнавчого руху, але й визначити місце історичного краєзнавства в контексті розвитку історичної науки, краще збагнути ті соціально-політичні зміни, які відбувалися в нашій країні в окреслений період.

Соціальна значущість теми полягає в тому, що в умовах національно-культурного відродження українського народу спостерігаємо посилення світоглядно-виховної ролі історичного краєзнавства. Дослідження та популяризація історії “малої Батьківщини” стають могутнім засобом виховання патріотичних почуттів, джерелом національного самоствердження.

Ступінь розроблення проблеми. Спробу вивчити й узагальнити науковий історико-краєзнавчий доробок освітян Харківщини в 1920-ті рр. було зроблено безпосередніми учасниками цього процесу. Перші публікації, присвячені аналізу діяльності викладачів Харківського інституту народної освіти ім. О.О. Потебні, науково-дослідної кафедри історії української культури ім. Д.І. Багалія, співробітників музеїв, архівів, учителів шкіл, з`явилися в українських журналах та газетах тих часів. Зазвичай це написані самими освітянами статті популярно-інформаційного характеру та звіти. Всі публікації швидше можна віднести до джерел, ніж до історіографічних досліджень. Праці цього періоду ґрунтуються на публіцистичних роздумах, особистих враженнях. Не ставлячи перед собою суто наукових завдань, більшість тодішніх авторів систематизує чимало конкретно-історичних даних, робить спроби осмислити витоки та особливості історико-краєзнавчих досліджень, намічає певні етапи їх розвитку Федоровський О. Краєзнавча робота в Харкові і на Слобожанщині // Червоний шлях. - 1925. - № 3. - С. 186-194..

Наприкінці 1920-х - на початку 1930-х рр. спостерігаємо всебічне поширення адміністративно-командних методів керівництва, які позначилися на розвитку історичної науки. Унаслідок ідеологічного наступу на українську історіографію доробок і діяльність освітянських кіл краю, у тому числі праці Д.І. Багалія та представників його наукової школи, зазнали нищівної критики, яка супроводжувалася репресіями. Оцінки, зроблені радянськими істориками 1930_х рр., на десятиліття визначили підходи вітчизняної історіографії до наукової спадщини харківської історичної школи Ястребов Ф. Рец. на кн.: Багалій Д.І. Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті // Прапор марксизму. - 1929. - № 6. - С.167-176 та ін..

Починаючи з середини 1950-х рр., вивчення історико-краєзнавчої спадщини окремих учених, освітян-краєзнавців поступово відновлюється. Зокрема, посилюється інтерес до дослідження життєвого шляху й наукового доробку Д.І. Багалія Бойко І.Д. До сторіччя з дня народження видатного українського історика Д.І. Багалія // Український історичний журнал. - 1957. - № 2. - С.105-109; Комаренко Н.В. Багалій Д.І. - дослідник життя і творчості Г.С. Сковороди // Григорій Сковорода. - К., 1975. - С. 168-175; Кравченко В.В. Науково-краєзнавча діяльність Д.І. Багалія // Друга республіканська наукова конференція з історичного краєзнавства. - К., 1982. - С.77-78; Мигаль Б.К., Журавський Ю.И. Д.И. Багалей как историк Харьковского университета // Вестник Харьковского университета. - Х., 1983. - 3 238. - С. 40-48 та ін.. Одночасно з`являється кілька публікацій, що висвітлюють життя і творчість окремих співробітників науково-дослідної кафедри історії української культури, які не тільки були викладачами ХІНО, а й працювали на громадських засадах у численних краєзнавчих осередках, брали активну участь у роботі Українського комітету краєзнавства Рибалка І.К., Довгопол В.М. Історики Харківського університету: (До 175-річчя вузу) // Український історичний журнал. - 1980. - № 1. - С. 128-131 та ін..

Окремі аспекти діяльності освітян-краєзнавців Харківщини в 1920-ті - на початку 1930-х рр. розглядаються в ряді ґрунтовних робіт. Наприклад, колективна монографія “Історичне краєзнавство в Українській РСР” визначає внесок науковців, учителів, співробітників громадських спілок і комітетів у становлення та розвиток історико-краєзнавчого руху в краї.

Таким чином, радянська історіографія фрагментарно схарактеризувала основні напрями історико-краєзнавчої діяльності освітян Харківщини. Дослідники майже не зверталися до аналізу наукового доробку краєзнавців, впливу їх історико-краєзнавчої спадщини на розвиток історичної науки як до наукової проблеми.

Сучасна українська історіографія налічує чимало праць з історичного краєзнавства 1920-х рр., що базуються на нових джерелах, відзначаються використанням оновленого інструментарію методів та оригінальним підходом до обраної тематики дослідження. Свідченням цього є матеріали численних науково-краєзнавчих конференцій, як всеукраїнських, так обласних і районних, публікації в наукових збірниках і журналах, місцевій пресі, поява фундаментальних праць із проблем історичного краєзнавства та регіоналістики. Для узагальнення досвіду краєзнавчої й пам`яткоохоронної роботи багато зробили, у тому числі й на рівні дисертаційних досліджень, Л.Л. Бабенко, В.В. Бездрабко, О.М. Богдашина, Я.В. Верменич, Ю.З. Данилюк, С.З. Заремба, М.М. Ігнатенко, І.В. Козюра, С.І. Нестуля, В.С. Прокопчук, О.О. Рябокобила, Г.О. Савченко, О.В. Савчук, Л.І. Удод та багато інших авторів. Ці роботи стосуються різних аспектів розвитку історичного краєзнавства, засвідчують невичерпність означеної проблематики.

У той же час, попри поліваріантність інтерпретацій, висловлених науковцями щодо розвитку історичного краєзнавства в 20-ті - початку 30-х рр. ХХ ст. в Україні, різнобічна робота освітян-краєзнавців Харківщини цього періоду залишається поза межами наукового узагальнення. Наші попередники лише окреслили основні форми й методи краєзнавчої діяльності освітян на Харківщині, у загальних рисах висвітлили окремі моменти роботи краєзнавчих осередків і наукових діячів. Поза увагою дослідників залишився історіографічний аспект теми. Отже, питання розвитку історичного краєзнавства як складової історичної науки, значення й місце історико-краєзнавчого доробку освітян краю в історіографічному процесі не стало предметом спеціальних досліджень. Проте саме ці напрями уявляються найбільш продуктивними й можуть дати якісно нові імпульси для комплексного вивчення історико-краєзнавчої діяльності освітян Харківщини й України. У запропонованій на захист дисертації зроблено спробу наблизитися до розв`язання цих питань.

Виходячи з цього, об`єктом дисертаційної роботи є процес формування та становлення історико-краєзнавчих знань на Харківщині, визначення їх ролі в історіографії 20-х - початку 30-х років минулого століття.

Предметом дослідження є історико-краєзнавча діяльність освітян Харківщини в 1920-х - на початку 1930-х рр., яка була підґрунтям для формування локальних досліджень.

Мета дисертаційної роботи полягає у висвітленні діяльності освітян-краєзнавців Харківщини в історіографічному процесі в 20-х - на початку 30-х рр. ХХ ст. Для досягнення мети необхідно розв`язати такі завдання:

Ш виявити провідні напрями й основні тенденції в радянській та пострадянській історіографії, присвяченій проблемам історичного краєзнавства, історії краєзнавчого руху в Україні в 20-ті - початку 30_х рр. ХХ ст.;

Ш проаналізувати історико-краєзнавчі праці освітян краю в 1920-ті рр., розкрити особливості їх впливу на об`єктивний процес виникнення історичного знання;

Ш реконструювати процес формування та становлення історико-краєзнавчих досліджень на Харківщині в 1920-х - на початку 1930-х рр.;

Ш висвітлити історико-краєзнавчий напрям діяльності Українського комітету краєзнавства, його роль у справі консолідації історико-краєзнавчої роботи (1925 - 1929 рр.);

Ш розкрити науково-методичні й організаційні засади історико-краєзнавчої роботи в навчальних закладах Харкова і краю в 20_ті - на початку 30_х рр. ХХ ст.;

Ш розглянути історико-краєзнавчі аспекти діяльності вчителів у школах Харківщини в 1920-х рр.

Зв`язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до планів науково-дослідної роботи кафедри історіографії, джерелознавства та археології Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Робота є складовою частиною держбюджетних тем Міністерства освіти і науки України “Історія і теорія історичної науки та освіти” (№ державної реєстрації 011974006178) та “Історичне краєзнавство” (№ державної реєстрації 01064002892). Особистим внеском дисертанта в розробку теми є висвітлення ролі освітян-краєзнавців у розвитку історичної науки. З цією метою здійснено всебічний історіографічний аналіз історико-краєзнавчої літератури 20-х - початку 30-х років минулого століття, присвяченої формуванню та становленню досліджень з історії краю.

Хронологічні межі дисертації охоплюють 20-ті - початок 30-х рр. ХХ ст. Це був період, коли визначилися найбільш оптимальні форми та науково-методичні засади в розвитку історичного краєзнавства. Межі 20-х - початку 30-х рр. ХХ ст. певною мірою умовні, оскільки окремі складові науки, а отже, й історичного краєзнавства, існували й поза ними. Тому для забезпечення логіки викладу в роботі здійснено екскурси за межі вказаного періоду.

Територіальні межі дослідження охоплюють Харківщину в сучасних адміністративних кордонах області. У 20-ті - на початку 30-х рр. ХХ ст. вона була історичним, економічним, культурним та адміністративним центром Харківської губернії і Харківської округи, провідним регіоном України; Харків був столицею радянської України.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що вперше діяльність освітян-краєзнавців Харківщини розглядається в історіографічному вимірі. Історико-краєзнавчий доробок освітян краю, їх участь у процесі формування та становлення історико-краєзнавчих досліджень вивчалася нами як історіографічне джерело з метою з`ясування місця й ролі краєзнавчої компоненти в розвитку історичної науки. Усебічне опрацювання наукової літератури з досліджуваної проблеми дозволило визначити ступінь її розроблення та основні дискусійні питання. Уперше предметом спеціального аналізу став процес виникнення, розвитку, становлення історико-краєзнавчих знань у контексті еволюції української радянської і пострадянської історіографії. Критично осмислено творчий доробок провідних краєзнавців регіону, визначено їх внесок у популяризацію й розвиток історії краю та історичної науки. Досліджено освітянську діяльність наукових і громадських установ, Українського комітету краєзнавства в період організаційного налагодження історико-краєзнавчого руху в краї в 1920-ті рр. Дістало подальшого розвитку питання ролі й місця науково-дослідної кафедри історії української культури ім. Д.І. Багалія в розвитку історичного краєзнавства. Розглянуто роботу етнолого-краєзнавчої секції кафедри в організації вивчення місцевої історії, розробленні освітніх програм із краєзнавства для населення і краєзнавчих осередків на місцях. Результатом бібліографічних та архівних пошуків стало віднайдення значної кількості методичних документів зі шкільного краєзнавства. Уперше проаналізовано методичні матеріали з історичного краєзнавства й показано шляхи їх упровадження у школах краю.

Практичне значення дисертації визначається тим, що її матеріали можуть бути застосовані для створення узагальнювальних і спеціальних праць, навчальних посібників з історичного краєзнавства. Вивчення й аналіз методики викладання краєзнавства в школах у 20-ті рр. ХХ ст., ознайомлення з традиційними та інноваційними формами й методами роботи, зі структурою комплексних програм, що формувалися на краєзнавчому матеріалі, можуть стати підґрунтям для розробки методичних порад учителям (історикам, географам, філологам та ін.), які викладають курси “Харківщинознавство”, “Наш край”, “Історія Харкова”, “Харків літературний”. Матеріали роботи можуть бути застосовані в навчальному процесі під час викладання історії України в середній та вищий школі; для створення лекційних курсів з історичного краєзнавства, регіоналістики, локальної історії тощо.

Методологічна основа та методи дисертаційної роботи зумовлені специфікою об`єкта і предмета дослідження, метою та завданнями. В основу методології покладено принцип історизму, об`єктивності й системності вивчення.

Автор використовував хронологічний, порівняльно-історичний, історико-генетичний, ретроспективний методи, а також методи періодизації, класифікації, аналізу та синтезу. Плідними для дослідження виявилися статистичний, текстологічний і біографічний методи.

Апробація роботи. Основні положення й результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри історіографії, джерелознавства та археології Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, кафедри українознавства і політології Української інженерно-педагогічної академії, науково-методичному колоквіумі кафедри східноєвропейської історії Рур-університету м. Бохум (Німеччина, 2003), наукових конференціях “Каразінські читання” (Харків, 2004, 2005, 2006), ХХІІІ краєзнавчій конференції молодих учених, присвяченій 150-річчю з дня народження акад. Д.І. Яворницького (Харків, 2005), V науковій конференції, присвяченій 350-річчю м. Харкова і 200-річчю Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна “Проблеми історії та археології України” (Харків, 2004), V Міжнародній науково-практичній конференції “Людина, культура, техніка в новому тисячолітті” (Харків, 2004).

Публікації. Результати дослідження відображено в 17 публікаціях (у тому числі у вісьмох статях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України). Усі публікації виконано індивідуально.

Структура дисертації визначається її метою та завданнями. Робота побудована за проблемно-хронологічним принципом, складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатків, списку використаних джерел і літератури (681 позиція). Обсяг дисертації становить 267 сторінок (основна частина - 192 сторінки).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, указано предмет та об`єкт дослідження, його зв`язок з науковими програмами, окреслено хронологічні та територіальні межі, сформульовано мету й завдання роботи, її методологічні засади, показано новизну і практичне значення дисертації, наведено дані про апробацію та структуру виконаної роботи.

У першому розділі - “Краєзнавча компонента в розвитку історичної науки на Харківщині: проблеми історіографії, джерельної бази та методології” - розкриваються пізнавальні можливості історичного краєзнавства як галузі історичного знання, аналізуються методи, форми й завдання історичного краєзнавства, міститься історіографія проблеми, подається аналіз джерельної бази та методологія дослідження.

У першому підрозділі - “Історичне краєзнавство в історіографічному вимірі” - визначено основні напрями історико-краєзнавчих досліджень радянського і пострадянського періодів - теоретичний і проблемно-тематичний.

Аналіз історико-краєзнавчої літератури дозволяє не тільки простежити пріоритетність того чи іншого напряму, але й показати значущість історичного краєзнавства як складової історичної науки в контексті її розвитку в різні періоди. Такі спостереження дають можливість здійснити хронологічний розподіл і виділити кілька етапів розвитку радянського і пострадянського історичного краєзнавства: початок 1920-х - 1929 рр.; початок 1930-х - кінець 1950-х рр.; початок 1960-х - кінець 1980-х рр.; початок 1990-х - початок ХХІ ст.

Перший етап у розвитку українського радянського історичного краєзнавства був суперечливим і складним. Спостерігаємо значне зростання краєзнавчих студій, жваву дискусію в літературі з приводу теоретико-методологічних засад історичного краєзнавства Дзенс-Литовский А.И. К вопросу о предмете и методике курса “краеведение” // Краеведение. - 1923. - № 2. - С.5_17; Дзенс-Литовский А.И., Абрамов И.С. Познание местного края. - Л.: Колос, 1925.; Гревс  И. Краеведение в школе // Методы индивидуализирующего труда: Сб.статей. - М.: Мир, 1925. - Вып. 2. - С.25-59; Його ж. История и краеведение // Краеведение. - 1926. - № 4. - С.485-508; Його ж. Краеведение в современной германской школе.- Л.: Брокгауз-Ефрон, 1926.; Большаков А.М. Введение в краеведение. - Л.: Прибой, 1929.; Как изучать свой край. Сб.статей. - Л., 1925 та ін.; . Цей період позначився плюралізмом думок, можливістю співіснування марксистської і немарксистської парадигм знання. Краєзнавство на початку зазначеного періоду було галуззю, у якій працювали продовжувачі дореволюційних наукових традицій. Наприклад, першу спробу вивчення й узагальнення процесу становлення та розвитку історичного краєзнавства на Харківщині здійснили співробітники кафедри історії української культури ім. Д.І. Багалія при Харківському інституті народної освіти ім. О.О. Потебні. Тут досліджували археологічні пам`ятки краю, збирали фольклорно-етнографічні матеріали, займалися охороною пам`яток культури, опрацьовували й уводили до наукового обігу велику кількість джерел з історії краю, брали участь у створенні й роботі музеїв та архівів Харкова. Науковий доробок співробітників кафедри становить значну частину надрукованих в Україні 1920-х - поч. 1930-х рр. праць з історії України, до складу яких входили і краєзнавчі студії (історіографічні, бібліографічні та джерелознавчі, літературознавчі, етнографічні й археологічні) Див.: Науковий збірник науково-дослідної кафедри історії української культури. - Х.: ДВУ, 1924 - 1927. .

Однак уже наприкінці 20-х рр. ХХ ст. спостерігаємо кардинальні зміни в підходах до організації краєзнавчих досліджень. Унаслідок заперечення правомірності існування історичного краєзнавства як самостійної науки спостерігається звуження його предмета. Дослідницька зона краєзнавства охоплювала лише вивчення продуктивних сил того чи іншого краю, згорталися розпочаті в 1920-ті рр. теоретичні дослідження Дубняк К. Вивчення продуктивних сил і краєзнавство // Краєзнавство. - 1927. - № 1. - С.5-9; Його ж. Новые пути краеведческой работы // Известия. - 21 июля 1926; Криворотченко М. Чергові завдання УКК // Краєзнавство - 1927. - № 1. - С.1-3; Яната О.А. Державні завдання краєзнавства // Там же. - 1928. - № 1. - С.1-4 та ін.. На початку 1930-х рр. досягнення українського краєзнавства були більш практичними, ніж теоретичними. Після 1930 р. краєзнавство в республіці перестало бути історичним.

Другий період позначився знищенням історичних установ. По суті, припинилася практика краєзнавчих досліджень. Але ми не можемо констатувати, що в зазначений період історичне краєзнавство не діяло як самостійний напрям історичної науки, як суспільно-культурний чинник. Історико-краєзнавчі дослідження відрізнялися від попередніх і наступних періодів розмахом діяльності, кількістю учасників, вибором тематики, проблемами, результатами досліджень. Переконливим доказом того, що традиції історичного краєзнавства, які склалися на Харківщині впродовж ХІХ - поч. ХХ ст., не були остаточно втрачені, можуть бути краєзнавчі розвідки А.Г. Слюсарського. Він виступав як краєзнавець у період, коли “краєзнавчий бум” 1920-х - поч. 1930-х рр. уже закінчився, а новий підйом 1960-х рр. ще тільки позначився. З-під його пера виходять статті, брошури, монографії з історії Харкова, Харківського університету, Слобідської України Слюсарский А.Г. Василий Назарович Каразин. - К.: Кн.-газ. изд-во, 1952.; Його ж. В.Н. Каразин: Его научная и общественная деятельность. - Х.: Изд-во Харьк. ун-та, 1955.; Його ж. Социально-економическое развитие Слобожанщины ХУІІ - ХУІІІ вв. - Х.: Кн. изд-во, 1964.; Його ж. Заселення Слобідської України у зв`язку з боротьбою українського народу проти іноземної неволі. - Х.: Вид-во Харк. ун_ту, 1954.; Його ж. Слобідська Україна: Історичний нарис ХУІІ - ХУІІІ ст. - Х.: Кн.-газ. вид-во, 1954..

Породжений тоталітаризмом стан “історичного безпам`ятства” тривав аж до початку 60-х рр. ХХ ст., коли поволі почав відроджуватись інтерес до краєзнавчих досліджень. У цей період спостерігаємо зацікавлення методологічними й методичними проблемами краєзнавства Милонов Н.П. Историческое краеведение / Н.П. Милонов, Ю.Ф. Кононов, А.М. Разгон, М.Н. Черноморский, А.С. Завадье  - М.: Просвещение, 1969 та ін.. У 1960-ті - 1980-ті рр. в українській історіографії з`являються спроби узагальнити різнобічний процес розвитку історичного краєзнавства. Його якісно новий зміст сучасні дослідники пов`язують із підготовкою унікального 26-томного видання “Історії міст і сіл Української РСР”, створеного великим колективом науковців і місцевих краєзнавців під керівництвом академіка П.Т. Тронька. На особливу увагу заслуговує й цикл праць академіка П.Т. Тронька, який узагальнив досвід краєзнавчої та пам`яткоохоронної роботи в Україні Тронько П.Т. Берегти і приумножувати історико-культурну спадщину // Український історичний журнал. - 1972.- № 4. - С.3-18; Його ж. Деякі питання розвитку історичного краєзнавства в Українській РСР // Вісник АН УРСР. - 1982. - №6.- С.36-41; Його ж. Актуальні питання історичного краєзнавства // Український історичний журнал. - 1986. - № 7. - С.79-88; Його ж. Досвід і проблеми історичного краєзнавства в навчальних закладах // Проблеми вивчення краєзнавства у вищий школі. - Кіровоград, 1990. - С.3-5; Його ж. Історичне краєзнавство в Україні у 20_х - 30-х роках // Репресоване краєзнавство: Зб.статей. - К.: Рідний край: ХРВВ, 1991. - С.4-5 та ін.. Значний фактичний матеріал, форми й методи краєзнавчої роботи, зміст регіональних історичних досліджень систематизовано в колективній монографії “Історичне краєзнавство в Українській РСР”. Помітні зрушення в розробці проблем українського краєзнавства на регіональному рівні пов`язані із започаткуванням у 1980-х рр. республіканських наукових конференцій з історичного краєзнавства, що відбулися в Полтаві (1980 р.), Вінниці (1982 р.), Чернігові (1984 р.), Миколаєві (1989 р.). Опубліковані матеріали цих конференцій розкривають різноманітні аспекти історичного краєзнавства, містять результати досліджень краєзнавців України. У цілому позитивно оцінюючи згадувані вище напрацювання, наголошуємо на тому, що науково-дослідна робота істориків 1970-1980_х рр. віддзеркалювала свій час. У них наявні як здобутки, так і недоліки, притаманні багатьом дослідженням радянської історичної науки. Разом із тим, у дослідженнях спостерігається спроба відійти від усталених концепцій, знайти нетрадиційні рішення в оцінці подій, фактів та імен, пов`язаних із розвитком історичного краєзнавства в Україні.

Початок 90-х рр. ХХ ст. став переломним у розвитку історичної науки. В умовах розбудови Української держави краєзнавчий рух, і в його складі історико-краєзнавчі дослідження, стали виразником культурно-національного відродження країни. Знявши проблему “заборонених” і “непрохідних” тем, незалежність відкрила широкий простір і для дослідження України в локальному вимірі, і для узагальнення всього зробленого попередниками в цій галузі. З`явилися не лише спеціальні праці, присвячені “знаковим постатям”, але й дослідження окремих регіонів.Сучасна українська історіографія налічує чимало праць з історичного краєзнавства 1920-х рр. Бабенко Л.Л. Роль наукової інтелігенції в розвитку історичного краєзнавства на Україні в 20-х - на початку 30-х років ХХ ст.: Дис. …канд. іст. наук: 07.00.02 / Дніпропетровський держ. ун-т. - Дніпропетровськ,1992.; Бездрабко В.В. Часопис “Краєзнавство” та краєзнавча справа в Україні (кінець 1920-х - початок 1930-х рр.). - К., Кам`янець-Подільський, 2005.; Богдашина О.М. Діяльність Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури ім. Д.І. Багалія (1921 - 1934 рр.). - Харків, 1994.; Верменич Я.В. Теоретико-методологічні проблеми історії регіоналістики в Україні. - К., 2003.; Заремба С.З. Українське пам`яткознавство: історія, теорія, сучасність. - К., 1995.; Керецман В.Ю. Історичне краєзнавство на Закарпатті початку ХІХ - 30-х років ХХ ст.: Автореф. дис. …канд. іст. наук: 07.00.02 / Ужгородський держ. ун-т. - Ужгород, 1995.; Козюра І.В. Розвиток історичного краєзнавства на Полтавщині в 20 - 30-х роках ХХ ст.: Автореф. дис. …канд. іст. наук: 07.00.01 / Харківський нац. ун-т ім. В.Н. Каразіна. - Харків, 1998.; Костюкова О.М. Розвиток краєзнавчо-екскурсійної справи в Україні в 20-х роках ХХ ст.: Автореф. дис. …канд. іст. наук: 07.00.01 / Харківський нац. ун-т ім. В.Н. Каразіна. - Харків, 2003.; Нестуля С.І. Роль наукової інтелігенції в становленні Всеукраїнського Археологічного комітету (1917 - поч. 30-х років): Автореф. дис. …канд. іст. наук: 07.00.01 / Запор. держ. ун-т. - Запоріжжя, 1998.; Прокопчук В.С. Краєзнавствіо на Поділлі: історія і сучасність. - К., 1995.; Рябокобила О.О. Розвиток історичного краєзнавства на Харківщині в 20 - 30-ті роки ХХ ст.: Дис. …канд. іст. наук: 07.00.01 / Харківський нац. ун-т ім. В.Н. Каразіна. - Харків, 2000.; Рябченко О.Л. Харківський інститут народної освіти ім. О.О. Потебні (1921 - 1930 рр.). - Харків: ХДАМГ, 2000.; Скрипник Г.А. Етнографічні музеї України: Становлення і розвиток. - К., 1989.; Теодорович А.Ю. Історико-краєзнавча діяльність установ історичного профілю Всеукраїнської Академії наук в 20-х роках ХХ с: Дис. …канд. іст. наук: 07.00.01 / Переяслав-Хмельницький пед. ін-т ім. Г.С. Сковороди. - Переяслав-Хмельницький, 2002.; Ткаченко В.В. Розвиток історичного краєзнавства на Чернігівщині у 20 - 30-ті роки ХХ ст.: Автореф. дис. …канд. іст. наук: 07.00.02./Київський держ. ун-т. - К., 1995 та ін. Серед найголовніших питань, яких торкаються сучасні дослідники історико-краєзнавчої проблематики, назвемо такі: витоки історичного краєзнавства; становлення організаційних структур; внесок краєзнавства в збереження пам`яток історії та культури; роль періодичної преси в утвердженні та розвитку історико-краєзнавчого руху; місце персоналій у регіональних дослідженнях; репресії проти краєзнавців і краєзнавчих організацій; рівень розроблення краєзнавчої бібліографії. Усе це складає сукупний портрет історичного краєзнавства на тлі суспільно-політичних і культурних процесів в Україні ХХ століття.

Таким чином, можна говорити про наявність великої кількості робіт з історико-краєзнавчої тематики. Хоча автори розглянутих досліджень роблять певний внесок у розв`язання проблеми нашої дисертації, вони водночас виявляють і значну кількість суттєвих питань, що вимагають цілеспрямованого наукового пошуку, пов`язаного із застосуванням великого кола історіографічних джерел. Цей пошук і було здійснено здобувачем, про що свідчить наступний підрозділ роботи.

У другому підрозділі - “Джерельна база та методи дослідження” - подані класифікаційні системи джерельного комплексу роботи та аналіз методів дослідження.

Усі використані джерела можна розподілити на дві основні групи -основні і допоміжні. До основної групи відносимо дослідницькі тексти, які незалежно від їхнього жанру несуть у собі рефлексивний елемент історичного знання: спеціальні дослідження, присвячені теоретико-методологічним питанням історії, або ж конкретно-історичні праці, у яких відображено практичне застосування панівних теоретичних концепцій і методологічного інструментарію. До допоміжної групи джерел відносимо численні архівні й опубліковані документальні матеріали, які дозволили відтворити процеси організаційного оформлення історико-краєзнавчих досліджень, створення різноманітних осередків краєзнавчого спрямування, засобів наукової комунікації. У другій групі джерел головне місце посідають архівні матеріали, які зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, зокрема документи Народного комісаріату освіти (фонд 166). Фонд містить протоколи всіх засідань, постанови, звіти й кошториси Всеукраїнського комітету охорони пам`яток мистецтва і старовини та Українського комітету краєзнавства; основні законодавчі положення та конкретні практичні заходи щодо охорони історичної спадщини; листування й окремі дані про проведення археологічних розкопок; акти обстежень музеїв Харківщини протягом 20-х - 30-х років ХХ ст.

Важливими є архівні документи Державного архіву Харківської області. Оскільки Харків у той час був столицею України, архівні матеріали висвітлюють загальну картину розвитку краєзнавства в республіці. Використано фонди Харківського губернського відділу народної освіти (820, 845,1013, 858, 525, 1001, 203, 1023). Тут зберігаються доповіді музейних працівників про стан охорони музейних експонатів, звіти про роботу шкіл та позашкільних об`єднань Харкова в галузі краєзнавства, звіти відділу народної освіти про краєзнавчо-екскурсійну роботу.

У Музеї історії ХНУ імені В.Н. Каразіна зберігаються рукописні фонди видатних науковців університету, у тому числі тих, що брали активну участь у становленні та розвитку історичного краєзнавства на Харківщині в 20-ті рр. ХХ ст., - Д.І. Багалія та О.В. Вєтухова. Ці фонди містять наукові нотатки, матеріали краєзнавчої діяльності етнолого-краєзнавої секції, шкільні програми з краєзнавства, статті з етнографії і краєзнавства, цікаві зауваження до путівника “Слобожанщина в екскурсіях”, курси лекцій з історії Харкова, революційних подій у місті, плани екскурсій за темами лекцій тощо.

Окрему підгрупу джерел становить періодика того часу. Краєзнавча проблематика була присутня в таких періодичних виданнях, як “Краєзнавство”, “Путь просвещения”, “Радянська освіта”, “Шлях освіти”, “Етнографічний вісник”, “Студент революції”, “Життя революції” та інші.

Комплексне дослідження масиву опублікованих та архівних джерел переконує в тому, що він є достатньо репрезентативним і загалом забезпечує умови для розв`язання сформульованих у дисертації завдань. Слід зауважити, що з огляду на специфіку доби ці джерела потребують надзвичайно уважного критичного підходу. Це стосується не тільки наведених у документах і газетних публікаціях відомостей про кількість активних учасників краєзнавчих акцій. Ідеться про відтворення історичних реалій, що приховувалися під гучними гаслами й офіційними штампами. Тільки комплексний підхід до джерел, обережність у їх використанні дасть можливість відтворити об`єктивну картину участі освітян у розвитку історичного краєзнавства, виважено оцінити складні, часто суперечливі явища краєзнавчого руху в Україні у 20-ті - на початку 30-х рр. ХХ ст.

В основу методології покладено принцип історизму, загальнонаукові принципи об`єктивності й системності вивчення, діалектичного підходу, вироблені впродовж розвитку світової філософської думки. Необхідність комплексного вивчення теми на конкретно-проблемному рівні спричинила апелювання до методологічних засад, що базуються на сукупності методів емпіричного пізнання, аналізу та синтезу знань.

Зазначена обставина передбачає з`ясування та аналіз ключових понять історичного краєзнавства з метою розкриття сенсів основних ідей на всіх стадіях історіографічного простору. Під час дослідження дисертант усвідомлював, що проблеми історичного краєзнавства є переважно міждисциплінарними. Тому автор використовував як спільні для всіх соціогуманітарних наук методи, так і специфічні, притаманні саме історичному пізнанню. У дисертації перевага надавалася останнім: хронологічному, періодизації, порівняльно- історичному, історико- генетичному, ретроспективному, класифікації, аналізу і синтезу. Плідними для дослідження виявилися статистичний, текстологічний і біографічний методи. Історико-ретроспективний метод був застосований для вивчення суспільно-політичної ситуації 20-х - початку 30-х рр. ХХ ст., що дозволило визначити та проаналізувати основні процеси, які мали безпосередній вплив на розвиток історико-краєзнавчих досліджень на Харківщині. Порівняльно-історичний метод дав змогу досліджувати події і факти в тісному зв`язку з тими історичними умовами, у яких вони виникли, і водночас у контексті змін, що відбувалися на різних історичних етапах. Історико-генетичний метод використано для послідовного розкриття еволюції образів історичного краєзнавства в історіографії, а також для аналізу їхнього функціонального навантаження. Метод типологізації дозволив виокремити та проаналізувати найтиповіші оцінки краєзнавчого руху, методів, форм і завдань історичного краєзнавства.

Таким чином, використання світоглядних, загальнонаукових, загальноісторичних і конкретно-наукових методів дозволяють нам сформувати уявлення про історіографічну ситуацію в 1920-х - на початку 1930-х рр. та визначити місце й роль історико-краєзнавчих досліджень у розвитку історичної науки.

У другому розділі дисертації - “Участь освітян Харківщини у процесі формування та становлення історико-краєзнавчих досліджень” - аналізується організаційна, пам`яткоохоронна, дослідницько-пошукова та науково-методична діяльність освітян краю.

У першому підрозділі - “Ґенеза діяльності освітян Харківщини в царині історико-краєзнавчих досліджень 20-х рр. ХХ ст.” - з`ясовано, що процес організаційного оформлення краєзнавства першої половини 20-х рр. ХХ ст. був би неможливим без підґрунтя, закладеного класичними університетами у вивченні вітчизняної історії, етнографії, природничих сил. Вагомий внесок у розвиток локальних досліджень зробили вчені Харківського університету. Протягом дореволюційного періоду вчені-історики, освітяни Харківщини формували підвалини вивчення соціально-економічного й культурного життя краю. Незважаючи на те, що краєзнавчі дослідження до революції мали переважно “кулуарний” (кабінетний) характер, розвивались у річищі статистично-економічних і фольклорно-етнографічних досліджень народного побуту, громадськість не залишалась осторонь. Велику допомогу науковцям надавали вчителі, студентство, усі небайдужі до історії рідного краю. Спільними зусиллями вони зробили вагомий внесок у вивчення історії, етнографії, географії, мистецтвознавства краю.

У другому підрозділі - “Організаційні форми участі освітян в історико-краєзнавчих дослідженнях 1920-х рр.” - аналізуються різні форми участі освітян в історико-краєзнавчих дослідженнях 1920-х рр. Після 1917 р. починається новий етап розвитку історичного краєзнавства, позначений сплеском пам`яткоохоронних ініціатив. На їх фоні спостерігаємо швидке відродження і якісно нове організаційне оформлення історико-краєзнавчих досліджень у краї. Провідне місце в цьому процесі належало освітянам, які відігравали, на нашу думку, роль сполучної ланки між науковцями й аматорами-краєзнавцями, стали ініціаторами створення краєзнавчих осередків на місцях. Серед розмаїття краєзнавчих установ важливе значення мала самостійна комісія для вивчення Слобожанщини, яка розпочала роботу в 1921 р. Завдяки зусиллям багатьох науковців, на чолі яких був видатний учений, дослідник етнографії Слобідської України Д.К. Зеленін, у грудні 1924 р. в Харкові було скликано І Всеукраїнський з`їзд у справі дослідження виробничих сил і народного господарства. Напрями роботи форуму свідчили про актуальність краєзнавчої тематики, а резолюції з`їзду стали поштовхом для підготовки і проведення Всеукраїнської краєзнавчої конференції, яка пройшла в Харкові з 28 по 31 травня 1925 р. Для вдалого втілення в життя резолюцій конференції потрібно було створити відповідний координаційний орган, який би став своєрідним штабом краєзнавчої роботи.

У третьому підрозділі - “Історико-краєзнавчий напрям діяльності Українського комітету краєзнавства у справі консолідації історико-краєзнавчої роботи (1925- 1929 рр.)” - висвітлюється історико-краєзнавча робота Українського комітету краєзнавства. Виникнення УКК було спричинено наявністю численних краєзнавчих осередків, державних і самодіяльних музеїв, товариств і гуртків різних за формами й методами роботи. Комітетом було проведено їх облік; установлено міцний зв`язок із низовими організаціями, яким надавалася наукова й методична допомога. Проте прагнення УКК посилити контроль розвитку краєзнавчого руху через директивні матеріали, інструкції вело до послаблення важелів саморегуляції. Намагаючись стримувати краєзнавчі осередки в межах “потрібного”, Комітет краєзнавства сприяв до певної міри втраті ними ініціативності, внутрішньої зацікавленості. Відбувається подальша формалізація підходів до краєзнавчої справи. У той же час такі тенденції були зумовлені загальним розвитком життя країни. Спостерігається ускладнення соціально-політичної атмосфери в державі, встановлення тоталітарного контролю й надмірна політизація суспільства.

У третьому розділі - “Упровадження історичного краєзнавства в навчальних закладах Харківщини у 20-ті - на початку 30-х рр. ХХ ст.” - розглядається впровадження краєзнавства (перш за все історичного) в систему викладання суспільних наук у вищих навчальних закладах та шкільній освіті; висвітлюється роль освітян Харківщини в процесі активізації історико-краєзнавчих досліджень.

У першому підрозділі - “Історичне краєзнавство в Харківському інституті народної освіти ім. О.О. Потебні та інших навчальних закладах педагогічного профілю краю” - аналізується історико-краєзнавчий напрям роботи ХІНО та педагогічних технікумів. 20-ті рр. ХХ ст. стали часом пошуку нових ефективних форм і методів організації навчального процесу; це був період, коли запроваджувалися експериментальні принципи функціонування системи освіти.

Краєзнавство в системі освіти виконувало низку функцій, серед яких була й виховна. Нова влада ставила за мету виховання людей у дусі відданості новому суспільному ладу, що забезпечувало єдність всього соціуму в боротьбі за “нове життя”. Суспільні науки, а в їх числі й історичне краєзнавство, повинні були відігравати провідну роль у вихованні людини “нового типу”. Краєзнавство поступово входило до навчального процесу, ставало невід`ємною частиною вузівського і шкільного життя. Особливо серйозно було поставлене це питання в ІНО, які стали центрами наукової і педагогічної думки, історико-краєзнавчих досліджень у регіонах. Найбільшого розвитку краєзнавча тематика набула в дослідженнях учених науково-дослідної кафедри історії української культури ім. Д.І. Багалія при ХІНО.

Аналіз етнолого-краєзнавчих досліджень співробітників кафедри історії української культури свідчить про їхній значний внесок у розвиток етнографії, історичного краєзнавства, мистецтвознавства, археології. Більшості праць властиві глибинний аналіз різних видів джерел, об`єктивність та системність.

У другому підрозділі - “Історико-краєзнавчі аспекти в діяльності вчителів у школах Харківщини 20-х - 30-х років ХХ ст.” - висвітлюється історико-краєзнавча робота в школах краю. Шкільна історична освіта, а в її межах і краєзнавство, зазнала багатьох трансформацій, які пояснювалися складністю переходу освіти на нові ідеологічні позиції, а також гострою нестачею науково-педагогічних кадрів. Перед школою ставилося завдання сформувати людину з новим світоглядом і системою цінностей. Саме історичному краєзнавству в цьому відводилася провідна роль. За короткий час у школах були налагоджені різноманітні форми позакласної гурткової роботи, які базувалися на краєзнавчому принципі; згідно з комплексними програмами Державної вченої ради елементи краєзнавства входили до всіх частин навчального плану. На Харківщині найбільш показовою в цьому сенсі була робота Липецької школи № 2, Великописарівської школи.

Історико-краєзнавчі дослідження на базі шкіл часто мали дилетантський характер, але введення краєзнавства до шкільних програм і популярність його серед учнівської молоді дає можливість говорити про розквіт творчої активності, формування навичок колективної роботи, впровадження інтерактивних методів навчання.

У той же час становлення краєзнавства відбувалось у складних суспільно-політичних умовах. Якщо в першій половині 1920-х рр. радянською владою були створені досить сприятливі умови для плідної науково-педагогічної роботи (проведення політики українізації, лібералізація суспільних відносин під час упровадження непу, певна автономність науково-дослідних кафедр, проведення системи заходів із залучення до співробітництва з новою владою дореволюційної інтелігенції тощо), то із середини 20-х рр. ХХ ст. ситуація поступово змінювалась. Посилювався процес політизації та ідеологізації радянського суспільства, що спричинило реорганізацію структури та перебудову форм роботи науково-дослідних і навчальних установ історичної науки. Установлення жорсткого контролю над науковими установами, процес пролетаризації освіти, штучне звуження наукової історичної проблематики створювали несприятливі умови для плідної роботи. З часом історико-краєзнавча тематика згортається, поступаючись природничим та економічним дослідженням краю. Історичне краєзнавство як предмет зникає з програм навчальних закладів. Активна громадська й науково-дослідна робота освітян-краєзнавців Харківщини зазнає нищівної критики і зводиться нанівець.

У ВИСНОВКАХ УЗАГАЛЬНЕНО РЕЗУЛЬТАТИ ПРОВЕДЕНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Ш Аналіз наукових і науково-методичних розвідок з історичного краєзнавства радянського і пострадянського періодів дає підстави стверджувати, що краєзнавча компонента в розвитку історичної науки посідає значне місце. Історико-краєзнавча література, віддзеркалюючи проблеми української історіографії, пройшла шлях від політичної заангажованості радянських досліджень до піднесено-патріотичного потоку публікацій і на межі століть вийшла на якісно новий рівень дискусій навколо об`єкта і предмета, розв`язання термінологічних проблем, методологічного забезпечення краєзнавчих досліджень, визначення місця історичного краєзнавства в системі української регіоналістики й історичної науки загалом.

Ш Історико-краєзнавчі дослідження 1920-х рр. посіли чільне місце в історіографічному доробку. Головним підсумком розвитку історичного краєзнавства в Україні в зазначений період стало завершення його трансформації, започаткованої в добу української революції, з “речі в собі”, тобто із справи невеликої групи професіоналів-істориків, у “річ для себе”, тобто явище суспільно визнане. У 1920_ті рр. досить рельєфно простежуються два умовні етапи розвитку історико-краєзнавчих досліджень, які збігаються з розвитком історичної думки в УРСР. Перший охоплює 1921 - 1925 рр., коли мирно співіснували марксистські і немарксистські парадигми знання, був наявний певний плюралізм у науковому і суспільному житті. Спостерігаємо зацікавленість локальними дослідженнями, які мали різнобічний характер. Аналіз творчого доробку освітян-краєзнавців цього періоду дозволив з`ясувати основні напрями їх досліджень, а саме: археологічні розвідки; вивчення побуту українського народу; дослідження промислів і ремесел Слобожанщини; архітектура і мистецтво краю; історія культури й освіти Харківщини; розроблення питань методики викладання історичного краєзнавства й етнології в навчальний закладах тощо. Другий етап (1926 - 1930 рр.) відзначається ідеологічним наступом на українську історіографію загалом, та історичне краєзнавство зокрема, яке поступово звільняє місце для економіко-географічних розробок.

Ш Зацікавленість історико-краєзнавчими дослідженнями з боку науковців й освітян Харківщини ґрунтувалася на традиціях, закладених ученими історико-філологічного факультету Харківського університету. На початку 1920-х рр. унаслідок швидкого розгортання громадських ініціатив у Харкові та повітових містах губернії (Ізюмі, Вовчанську, Краснограді, Липцях та ін.) виникали різноманітні краєзнавчі осередки. Їх діяльність відбувалася за такими напрямами: вивчення, охорона й збереження пам`яток історії і культури; етнографічні, археологічні й мистецтвознавчі дослідження на базі науково-дослідних установ; розгортання музейної та архівної справи; розвиток вузівського і шкільного краєзнавства.

Ш У 1925р. утворюється Український комітет краєзнавства - перший всеукраїнський орган для координування краєзнавчих досліджень. Більшість членів УКК були представниками харківської наукової й освітянської інтелігенції, вони активно розробляли методичне й організаційне оформлення краєзнавчого руху, брали безпосередню участь у налагодженні краєзнавчої справи як у регіоні, так і в цілому в Україні. Комітет розробляв і направляв на місця методичні матеріали, проводив інструктивну роботу, вів облік краєзнавчих організацій, сприяв обміну досвідом між ними, їхньому організаційному й методичному зміцненню. Велике значення для членів цих гуртків і товариств мало видання журналу “Краєзнавство”. На сторінках часопису висвітлювалися теоретичні засади краєзнавчої справи, методика краєзнавства; публікувалися матеріали, які ілюстрували досягнення у вивченні окремих регіонів; подавалася бібліографія; велося літописання краєзнавчих організацій, які співпрацювали з УКК.

Ш Період 1920-х рр. був найбільш плідним і в розвитку історичної освіти та науки. Відзначаємо значне збільшення краєзнавчих досліджень, які здійснювалися на базі культурно-освітніх, навчальних і наукових закладів. Краєзнавство як окремий предмет було включено до навчальних програм і планів Харківського інституту народної освіти ім. О.О. Потебні й освітніх закладів педагогічного профілю, шкіл краю. Велику роботу з розвитку й поширення історичних знань на Харківщині проводили співробітники кафедри історії української культури ім. Д.І. Багалія.

Ш У шкільному процесі краєзнавство мусило виконувати передусім виховну функцію, а саме: закладати підвалини для формування в школярів радянського світогляду і відповідних цінностей. Уведення комплексних програм Державної вченої ради до навчального процесу, набуття учнями навичок колективної роботи, розвиток екскурсійної справи - усе це позитивно позначилося на залученні учнів до краєзнавчих досліджень. Спостерігалося розширення мережі шкільних краєзнавчих гуртків і музеїв.

Отримані результати дозволяють з`ясувати роль і місце історичного краєзнавства в історіографічному вимірі, поглиблюють знання про історико-краєзнавчий рух на Харківщині в 20-ті - на початку 30-х рр. ХХ ст., сприяють подальшому розгляду проблемних питань у локальних дослідженнях.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ Й ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Кашаба О.Ю. Підготовка вчителів-краєзнавців в 20-х роках ХХ ст. в УРСР // Краєзнавство. - 2003. - № 1-4. - С. 48-50.

2. Кашаба О.Ю. Шкільне краєзнавство в Україні в 20-ті - на початку 30_х років ХХ ст. // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Збірник наукових праць. - Харків: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2004. - Вип. 7. - С. 215-220.

3. Кашаба О.Ю. Організація краєзнавчих досліджень з історичного краєзнавства в Україні (20-ті - 30-ті роки ХХ ст.) // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. - Серія: Історія. - Харків: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2005. - № 701. - Вип. 37. -- С. 217-223.

4. Кашаба О.Ю. Феномен історичного краєзнавства в контексті розвитку історичної науки // Краєзнавство. - 2005. - № 1-4. - С. 31-35.

5. Кашаба О.Ю. Краєзнавство як елемент шкільних комплексних програм // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Збірник наукових праць. - Харків: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2006. - Вип. 8.- С. 174-182.

6. Кашаба О.Ю. Історіографічний огляд розвитку сучасного історичного краєзнавства в Україні // Південний архів: Збірник наукових праць. Історичні науки. - Херсон: Вид-во ХДУ, 2006. - Вип. 22. - С. 299-306.

7. Кашаба О.Ю. Місце історичного краєзнавства в системі викладання суспільних наук в Україні (20-ті - 30-ті роки ХХ ст.) // Південний архів: Збірник наукових праць. Історичні науки. - Херсон: Вид-во ХДУ, 2007.- Вип. 24.- С. 68_73.