Слов’яни VIII-Х cт. між Дніпром і Карпатами (райковецька культура)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ АРХЕОЛОГІЇ

УДК 904(477.4)”07-09”

Слов'яни VIII-Х cт. між Дніпром і Карпатами (райковецька культура)

спеціальність - 07.00.04 - археологія

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Михайлина Любомир Павлович

Київ 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі археології ранніх слов'ян Інституту археології НАН України

Захист відбудеться „18” грудня 2008 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.234.01 для захисту докторських дисертацій при Інституті археології НАН України за адресою 04210 м. Київ, просп. Героїв Сталінграда, 12.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Інституту археології НАН України (04210 м. Київ, просп. Героїв Сталінграда, 12).

Автореферат розісланий „22” жовтня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук О.Є. Фіалко

райковецький землеробство поселенський

АНОТАЦІЇ

Михайлина Л.П. Слов'яни VIII-X cт. між Дніпром і Карпатами (райковецька культура). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.04 - археологія. - Інститут археології НАН України. - Київ, 2008.

У дисертації досліджуються історія східнослов'янського населення VIII-X cт. між Дніпром і Карпатами за матеріалами райковецької культури. Досліджено значний спектр питань господарської діяльності, соціального розвитку і вірувань населення райковецької культури на основі комплексного аналізу археологічних старожитностей, а також широкого залучення писемних, етнографічних, нумізматичних джерел, остеологічного і палеоботанічного матеріалів. Проаналізовано рівень розвитку землеробства, тваринництва, промислів, ремесел, торгово-економічних відносин. Значної уваги надано відтворенню складного світу язичництва. Встановлено риси соціальної структури східних слов'ян, основу якої складала община, що входила до складу племені. Останні об'єднувалися у союзи племен - племінні княжіння, які заклали передумови формування Київської держави.

Ключові слова: східні слов'яни, райковецька культура, керамічні комплекси, поселенські структури, господарство, община, язичництво.

Михайлина Л.П. Славяне VIII-X вв. между Днепром и Карпатами (райковецкая культура). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.04 - археология. - Институт археологии НАН Украины. - Киев, 2008.

В диссертации исследуется история восточнославянского населення VIII-X cт. между Днепром и Карпатами по материалам райковецкой культуры. Исследован значительный спектр вопросов хозяйственной деятельности, социального развития и верований населення райковецкой культуры на основе анализа археологических древностей, а также широкого привлечения письменных, этнографических, нумизматических источников, остеологического и палеоботанического материалов.

Главным направлением хозяйственной деятельности славянского населения райковецкой культуры было земледелие. Полученные материалы (злаки озимых и ярых культур, пахотные орудия обработки почвы) свидетельствуют, что наряду с подсекой и перелогом появляется паровая система земледелия, которая давала возможность эффективно использовать старопахотные земли. В единый хозяйственный комплекс с земледелием входило животноводство, которое обеспечивало поля органическими удобрениями и тягловой силой для пахоты. Повышению его производительности способствовал перевод скота на стойловое содержание. Вспомогательная роль принадлежала промыслам, которые давали существенную прибавку к рациону питания. Меха, мед и воск составляли важную статью дани и экспорта. Успехи в развитии земледелия и животноводства обеспечили развитие ремесел и постепенное выделение их в самостоятельную отрасль хозяйства. Особое место среди них занимают металлургия и металлообработка, которые обеспечивали качественными орудиями труда хозяйственный комплекс райковецкой культуры. Отмечено увеличение объемов производства железа, а также количества изделий с применением сложных технологий - из пакетного железа, изделий с цементацией и с наварными лезвиями. Новые приемы обработки цветных металлов использовали ювелиры. Внедрение гончарного круга вывело на новый уровень производство керамической посуды. Значительный ассортимент изделий из кости и камня свидетельствует о широком распространении косторезного и камнерезного дела.

Сельское хозяйство, ремесла и промыслы обеспечивали прибавочный продукт, чем способствовали развитию торговли. Многочисленные импорты и монеты свидетельствуют о торговых связях с Византией, Хазарией, Волжской Болгарией, Ближним Востоком, Западной Европой, Прибалтикой.

Основу социальной структуры населения райковецкой культуры составляла община-вервь. Нижним ее звеном (минимальная община) была патриархальная семья (линидж), которая на археологическом уровне прослеживается в виде нескольких жилищ с общим хозяйственным двором. Патриархальные семьи одного селища составляли медиальную общину. Максимальная община состояла из нескольких селищ (гнездо поселений) и представляла самодостаточный организм - племя, в котором сочетается этническая общность с политической структурой во главе с вождем. Такой политической структурой было племенное протогосударство - чифдом, или вождество. Племена объединялись в союзы и создавали сложные вождества - племенные княжения во главе со светлым князем - сюзереном племенных князей, который осуществлял властные полномочия путем полюдья. Опорными пунктами полюдья служили общинные центры (городища), которые могли обеспечить пребывание князя и его многочисленной свиты.

Основой духовной жизни населения райковецкой культуры было язычество, которое основывалось на политеизме с большим количеством культов, что отразилось в многочисленных культовых памятниках, где проходили магические действия, призванные обеспечить благополучие населения.

Социально-экономическое развитие восточнославянского общества VIII-X вв. привело к созданию племенных княжений, которые создали условия возникновения восточнославянской государственности и в дальнейшем развитии своим объединением создали Киевское государство.

Ключевые слова: восточные славяне, райковецкая культура, керамические комплексы, хозяйство, община, племя, язычество.

Mykhailyna L.P. Slavs between the Dnipro River and the Carpathians (Raikovetska Culture). - Manuscript.

The dissertation for acquiring the Doctor degree in speciality 07.00.04 - Archaeology. - Institute of Archaeology of the National Academy of Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2008.

The research covers the history of Eastern Slavs settled between the Dnipro River and the Carpathians in the 8th-10th cc. based on the materials of Raikovetska culture. The substantial circle of issues concerning the husbandry activity, social development, and beliefs of the Raikovetska culture habitants are studied based on the comprehensive analysis of archaeological antiquities, and with the wide use of the written, ethnographic, and numismatic sources, as well as osteological and palaeobotanical materials. The development degree of agriculture, cattle breeding, trade, mechanical arts, and trade and economical relations is analyzed. Considerable attention is paid to the representation of the complicated pagan world. The features of the Eastern Slavs' social structure are determined. The base of the structure was the community which formed the tribe, belonging to the tribes union, tribal government (knyazivstvo). These tribal governments created the necessary prerequisites for Kyiv State creation.

Key words: Eastern Slavs, Raikovetska culture, ceramic complexes, sets of settlements, economy, community, paganism.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми визначається значимістю подій останньої чверті

I тисячоліття нової ери у історії східних cлов'ян - завершення розкладу первісного суспільства і перехід до феодалізму, визрівання передумов виникнення державності та формування української народності, що склала кістяк могутньої Київської держави.

Розробка питань історичного минулого східних слов'ян напередодні утворення Київської Русі потребує комплексного підходу із залученням всіх категорій джерел, а особливо археологічних, кількість яких постійно зростає, що сприяє якісним зрушенням у дослідженні як матеріальної культури, так і різноманітних сторін суспільного життя східних слов'ян переддержавного періоду.

Пропоноване дисертаційне дослідження присвячене вивченню основних рис матеріальної культури, господарства, соціальної структури та вірувань східних слов'ян VIII-X ст. за матеріалами райковецької культури, територія поширення якої співпадає з ареалом літописних племінних княжінь полян, древлян, волинян, уличів, тиверців і хорватів.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною науково-дослідних тем Інституту археології НАН України „Матеріали до археологічної карти України І тис. н.е.” (державний реєстраційний № 0105U001384) та „Історико-культурні процеси на території України у І тис. н.е.” (державний реєстраційний № 0108U000182).

Мета і завдання дослідження - відтворення соціально-економічного розвитку та язичницьких вірувань слов'ян Правобережної України напередодні утворення Київської держави на основі узагальнення матеріалів райковецької культури із залученням даних писемних, етнографічних, мовознавчих, палеоботанічних, археозоологічних джерел.

Реалізація поставленої мети передбачає виконання наступних завдань:

розробка хронології та періодизації райковецької культури;

характеристика основних категорій пам'яток райковецької культури (селища, городища, могильники, святилища);

розробка типології житлових споруд;

аналіз господарської діяльності, визначення рівня розвитку та особливостей землеробства, тваринництва, ремесел і промислів;

визначення рівня розвитку торговельно-економічних відносин і встановлення основних напрямків економічних зв'язків;

аналіз соціального змісту поселенських структур райковецької культури;

визначення ролі полюддя у системі князівських владних повноважень;

дослідження формування передумов утворення Київської держави на матеріалах райковецької культури;

аналіз сакральних пам'яток, пов'язаних з язичницькими віруваннями населення, що залишило пам'ятки райковецької культури.

Об'єктом дослідження є матеріали райковецької культури VIII-X ст. на території Правобережної України.

Предметом дослідження є соціально-економічний розвиток і язичницькі вірування східнослов'янського населення Правобережної України VIII-X ст.

Методи дослідження. В основу дисертаційного дослідження покладено загальнонаукові принципи системності, історизму та об'єктивізму. Для досягнення поставлених завдань застосовано порівняльний, типологічний, ретроспективний, хронологічний, кореляційний методи, поєднання яких значною мірою сприяло реалізації нових підходів в аналізі й інтерпретації використаних матеріалів.

Джерельну базу дослідження складають матеріали пам'яток райковецької культури Правобережної України. Для порівняльного аналізу залучаються пам'ятки райковецької культури Молдови, Білорусі, Румунії та Болгарії, а також матеріали празько-корчацької, пеньківської, волинцевської та роменської культур, давньоруські старожитності.

Наукова новизна роботи полягає передусім у тому, що вона є першим монографічним дослідженням, присвяченим комплексному аналізу райковецької культури й висвітленню явищ соціально-економічного розвитку та язичницьких вірувань її творців.

Дисертація побудована на матеріалах, здобутих автором, а також широким колом дослідників України, Росії, Молдови, Румунії, Болгарії як в галузі археології, так і представниками суміжних галузей знань. В роботі вперше:

систематизовано і узагальнено матеріали пам'яток райковецької культури на території України;

розроблено детальну типологію житлових споруд;

реконструйовано основні галузі господарської діяльності слов'янського населення VIII-X ст.;

проведено аналіз соціального змісту поселенських структур;

визначено риси соціальної структури населення райковецької культури;

розроблено типологію культових споруд;

на матеріалах райковецької культури визначені фактори, що привели до утворення Київської держави.

Теоретична цінність дисертаційного дослідження полягає в узагальненні, критичній оцінці наявних і розробці нових наукових положень на основі комплексного аналізу широкого кола джерел.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані у викладанні нормативних та спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, формуванні музейних експозицій, науково-просвітницькій діяльності, а також при написанні узагальнюючих наукових робіт і підручників як з археології та давньої історії України, так і Східної Європи в цілому.

Особистий внесок здобувача. У роботі широко використані матеріали, отримані у ході особистих та сумісних польових досліджень протягом 25 років.

У спільних публікаціях з Ю.В. Кудрявцевою (1990), І.П. Возним і С.В. Пивоваровим (1991), С.В. Пивоваровим (1992, 1993, 1997, 1998), В.І. Левчуком (1994), Ю.І. Юрійчуком (1994), О.В. Харовським (1995), І.П. Возним (1996), Г.О. Пашкевич і С.В. Пивоваровим (2007) автору належить аналіз пам'яток і матеріалів, а також частина аналітичних висновків.

Апробація роботи. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження були апробовані на засіданнях кафедри етнології, античної та середньовічної історії Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича та відділу археології ранніх слов'ян Інституту археології НАН України. Результати досліджень були виголошені у вигляді доповідей на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, симпозіумах і семінарах у Києві (1985), Мінську (1988), Луцьку (1988), Одесі (1989, 2001), Чернівцях (1990, 1992, 1992, 1994, 1995, 1999, 2000, 2001), Вінниці (1990), Сумах (1993), Галичі (1993), Новгороді (1996), Батурині (1997), Хотині (2000), Мангалії (1996, 2000, 2002) тощо.

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження опубліковані у 44 наукових працях, в тому числі у трьох монографіях і 23 статтях у фахових наукових виданнях. Решта праць опублікована у виданнях різного профілю (наукових збірках, журналах, тезах, матеріалах конференцій).

Структура і обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, шести розділів та висновків,, які складають основний текст (377 сторінок), списку використаних джерел (584 найменування), додатків (70 рисунків). Загальний обсяг дисертації складає 508 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, ступінь розробки проблеми, показано її зв'язок з науковими програмами, визначено предмет і об'єкт наукового дослідження, мету і завдання дослідження, новизну, науково-теоретичну та практичну значимість дисертації, структуру дослідження, а також наведено дані щодо апробації основних її результатів.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ ДОСЛІДЖЕНЬ ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

1.1. Історія досліджень райковецької культури. У підрозділі йдеться про польові археологічні дослідження, завдяки яким створена джерельна база вивчення культури. Перші матеріали райковецької культури були здобуті на початку 20-х років минулого століття (С.С. Гамченко, І.Ф. Левицький) під час розкопок на Житомирщині. Однак, дослідники не змогли чітко інтерпретувати знахідки, тим більше розділити їх хронологічно, датували їх сумарно в межах другої половини

І тисячоліття н.е. Важливим етапом у вивченні досліджуваних старожитностей стали розкопки 1946-1948 рр., проведені В.К. Гончаровим на поселенні в урочищі Лука поблизу с. Райки Житомирської області. Завдяки проведеним тут дослідженням виявлено своєрідні керамічні комплекси останньої чверті І тисячоліття, виділені в окремий тип Луки Райковецької.

Подальші дослідження привели до відкриття пам'яток райковецької культури в різних регіонах України та за її межами. Зокрема, вони виявлені і досліджувалися у Подніпров'ї (Д.Т. Березовець, Г.Г. Мезенцева, Г.М. Шовкопляс, Н.В. Лінка, А.Т. Сміленко, О.М. Приходнюк, Н.М. Кравченко, Н.С. Абашина, Є.В. Максимов, В.О. Петрашенко,), між Дніпром і Західним Бугом (Р.С. Багрій, З.І. Виєзжев, Ю.В. Кухаренко, І.П. Русанова), у Західному (В.В. Ауліх, В.Д. Баран) і Південному (П.І. Хавлюк) Побужжі, на Прикарпатті (І.П. Русанова, Б.О. Тимощук, Л.П. Михайлина, С.В. Пивоваров, Г.І. Смирнова, М.А. Филипчук), у Середньому Подністров'ї (М.І. Артамонов, В.Д. Баран, Я.В. Баран, Л.В. Вакуленко, І.С. Винокур, Л.П. Михайлина, С.В. Пивоваров, О.М. Приходнюк, І.П. Русанова, Б.О. Тимощук), межиріччі Пруту і Дністра (Н.В. Гольцева, М.Т. Кашуба, І.А. Рафалович, М.П. Тельнов, Г.Б. Федоров, Г.Ф. Чеботаренко).

Завдяки багаторічним планомірним дослідженням пам'яток райковецької культури, що тривають і нині, одержано матеріали щодо території їхнього поширення, хронології та періодизації культури, основних типів пам'яток, житлового, господарського і фортифікаційного будівництва, побуту і господарства, соціального устрою, вірувань населення тощо.

1.2. Історіографія райковецької культури. Підрозділ присвячений аналізу основних проблем дослідження райковецької культури, пов'язаних з визначенням її місця в історії слов'янських племен напередодні утворення Давньоруської держави.

Найбільш дискусійною в історіографії є проблема формування райковецької культури. Фактично вирішення цієї проблеми обумовлює різницю у поглядах дослідників на історико-культурні процеси, що мали місце у Південно-Східній Європі у другій половині I тис. н.е.

На думку всіх без винятку дослідників, пам'ятки райковецької культури у генетичному плані є безпосереднім продовженням празько-корчацьких старожитностей. Цей зв'язок простежується у типах жител, опалювальних споруд, поховальному обряді і передусім у керамічному комплексі. Про це переконливо свідчать дослідження Ю.В. Кухаренка, В.К. Гончарова, І.П. Русанової, Б.О. Тимощука, В.Д. Барана на матеріалах Українського Полісся, Волині та Буковини.

Ретроспективний метод, на думку І.П. Русанової, доводить слов'янську належність населення, що лишило пам'ятки празько-корчацької і райковецької культури. Під впливом носіїв цих культур слов'янізується пеньківська, яка ніяк не пов'язана з процесом формування райковецької культури. Не включають до процесу формування райковецької культури пеньківські старожитності також Д.Т. Березовець, М.П. Тельнов, В.О. Петрашенко. Зокрема М.П. Тельнов доводить, що у Прутсько-Дністровському межиріччі генетичний зв'язок простежується між матеріалами райковецької культури і празько-корчацькими старожитностями. Пеньківські поселення у регіоні не мають продовження у розвитку.

О.М. Приходнюк на матеріалах другої половини I тис. н.е. Поділля та Середнього Подніпров'я зробив висновок, що пеньківська культура також була підосновою райковецької. Проміжною ланкою між ними є пам'ятки сахнівського типу. Таку точку зору поділяють В.В. Сєдов, В.Д. Баран, А.Т. Сміленко, П.І. Хавлюк. Вони розглядають пам'ятки пеньківської культури як слов'янські, що належали антському племінному угрупованню і були споріднені з пам'ятками склавинів - празько-корчацькою культурою. Єдність матеріальної культури слов'ян на території Правобережної України в останній чверті I тис. н.е. пояснюється інтеграційними процесами.

В.Д. Баран і А.Т. Сміленко розглядають пам'ятки сахнівського типу як сполучну ланку між празько-корчацькими та райковецькими старожитностями, відносячи їх до раннього етапу райковецької культури. В.В. Сєдов пам'ятки сахнівського типу пов'язував із заключною стадією пеньківської культури, оскільки на Лівобережжі Дніпра вони єднають пеньківські старожитності з волинцевською культурою.

Подібність керамічних комплексів сахнівського типу і волинцевської культури дозволила В.О. Петрашенко об'єднати ці старожитності в один сахнівсько-волинцевський культурно-хронологічний тип, який передує райковецький культурі. Отже, до території поширення райковецької культури, на думку дослідниці, слід залучити і лівобережну частину Подніпров'я, де на зміну їй приходять давньоруські пам'ятки і відсутня роменська культура.

Не викликає сумніву у дослідників, що пам'ятки райковецької культури з'явилися у Закарпатті, Східній Румунії і Болгарії внаслідок розселення слов'ян у VII-VIII ст.

У численній науковій літературі господарство населення, що залишило пам'ятки райковецької культури, розглядається переважно у контексті розвитку господарства східних слов'ян напередодні утворення держави в цілому, хоча в останні десятиліття з'явилася низка робіт, у яких аналізуються матеріали безпосередньо пам'яток райковецької культури (Б.О. Тимощук, Г.О. Пашкевич, Н.Г. Бєлан, О.П. Журавльов, Г.О. Вознесенська, В.О. Петрашенко, В.М. Войнаровський, Л.П. Михайлина).

Дослідники засвідчують кардинальні зрушення у сільському господарстві слов'ян між Дніпром і Карпатами у кінці I тис. н.е., пов'язані із запровадженням парової системи землеробства у формі дво- та трипілля. Це сприяло розвитку ремесел і поступовому виділенню їх в самостійну галузь господарства. Постійний додатковий продукт стимулював розвиток внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Зрушення у господарстві східних слов'ян у VIII-IX ст., які призвели до значного економічного піднесення, у науковій літературі розглядаються як чинник, що обумовив соціальні зміни. Виникають городища - ремісничі і торгівельно-адміністративні центри. Індивідуальне ведення господарства і вдалі військові походи приводять до майнового і соціального розшарування населення та формування постійної військової дружинної організації. Все це врешті решт склало передумови для формування Давньоруської держави.

Проблемою, яка дискутується в історіографії, є проблема соціального змісту поселенських структур. Різниця у поглядах дослідників на цю проблему обумовлена підходом до визначення археологічного еквіваленту самоврядного соціального організму. І.І. Ляпушкін, П.М. Третьяков, І.П. Русанова вважали, що поселення райковецької культури відповідають самоврядній сільській общині, яка складалась з індивідуальних господарств.

На думку Б.О. Тимощука і Я.В. Барана, самоврядним соціальним організмом було гніздо поселень. Б.О. Тимощук ототожнював його з сусідською великосімейною (землеробською) общиною. Я.В. Баран вважає, що гніздо поселень (або декілька гнізд) є археологічним еквівалентом вождівства. В його основі лежить конічний клан (велика патріархальна сім'я), слов'янською назвою якого є термін „верв”.

Ще однією загальною проблемою історіографії райковецької культури є співвідношення археологічних пам'яток і літописних „племен” - княжінь. Більшість дослідників вважає, що райковецька культура є археологічним еквівалентом ряду слов'янських племен: полян, древлян, дулібів, бужан, волинян, уличів, тиверців, хорватів.

Б.О. Рибаков, А.Т. Сміленко, В.В. Сєдов, В.Д. Баран, Б.О. Тимощук стверджують, що літописні племена слід розглядати не тільки як територіально-політичні утворення, а й певні етнічні одиниці. Співставлення райковецької культури з конкретними племенами значно ускладнено через однотипність цих старожитностей на всій території їхнього поширення. Значну увагу визначенню локальних особливостей приділяла А.Т. Сміленко.

Найбільша різниця у поглядах виявляється у визначенні пам'яток дулібів. Ю.В. Кухаренко з дулібами пов'язував пам'ятки празької культури, розташовані на захід від Горині (у Прикарпатті, Повіслянні, Побужжі). На думку В.Д. Барана, дулібське племінне об'єднання було недовготривалим. Дуліби-бужани-волиняни є назвами одного й того ж племені в хронологічній послідовності. В.В. Сєдов вважав, що пам'ятки райковецької культури в ареалі поширення празько-корчацької кераміки належать дулібам. З їхнього середовища вийшли волиняни, древляни, поляни і дреговичі.

В.Д. Баран звертає увагу, що тиверці, уличі і поляни займали регіони, у яких у більш ранній період (VI-VII ст.) проходила смуга пам'яток празько-корчацької і пеньківської культур. На його думку, всі ці племена разом із волино-прикарпатськими племенами і сіверянами становили одну етнокультурну, мовну і політичну групу, яка економічно тяжіла до Подунав'я.

Згідно гіпотези В.О. Петрашенко, синкретичний характер сахнівсько-волинцевського типу у Середньому Подніпров'ї свідчить про існування тут політичного (патестарного) утворення, яким, очевидно, була „Руська земля”.

Дохристиянські вірування населення, що залишило пам'ятки райковецької культури, розглядаються здебільшого у загальному контексті давньослов'янського язичництва. Значна кількість досліджень присвячених сакральним пам'яткам слов'ян, у тому числі пам'яткам останньої чверті I тис. н.е. на території Правобережної України, опублікована в останні десятиліття (Б.О. Рибаков, В.В. Сєдов, Б.О. Тимощук, І.П. Русанова, Д.Н. Козак, Л.П. Михайлина, Ю.В. Мисько, С.В. Пивоваров та ін.). У цих працях розглядаються різні аспекти первісних вірувань східних слов'ян і об'єкти, які тим чи іншим чином з ними пов'язані. Найбільш повним зведенням матеріалів про культові місця і святилища слов'ян є монографія І.П. Русанової і Б.О. Тимощука „Языческие святилища древних славян” [1993].

Проте археологічні джерела, що стосуються первісних язичницьких вірувань племен райковецької культури, систематизовані недостатньо. Дотепер не розроблена класифікація слов'янських культових пам'яток, відсутня єдина типологія святилищ, є різниця у поглядах щодо часу появи у слов'ян жерців, спірним є питання про існування слов'янських язичницьких храмів.

Таким чином, аналіз історіографії райковецької культури свідчить, що дискусійними лишаються загальні проблеми формування культури, соціальної організації та археологічної ідентифікації літописних „племен”, деякі аспекти дослідження первісних вірувань. Практично всі проблеми, пов'язані з вивченням райковецької культури, археологи досліджували на матеріалах окремих регіонів. Разом з тим, за останні 50 років вивчення цих старожитностей створено достатню джерельну базу, що дозволяє провести аналіз матеріалів пам'яток райковецької культури на території України в цілому. Узагальнення матеріалу дозволить отримати всебічну характеристику культури, а також по-новому підійти до вирішення дискусійних питань.

РОЗДІЛ 2. ХРОНОЛОГІЯ, ПЕРІОДИЗАЦІЯ ТА ОСНОВНІ КАТЕГОРІЇ ПАМ'ЯТОК

2.1. Хронологія і періодизація. У підрозділі обґрунтовано часові рамки райковецької культури та поділ її на три послідовні періоди. В основу розробки хронології досліджуваних старожитностей покладено найбільш масову категорію знахідок - керамічний посуд. Початки райковецької культури відносяться до часу появи своєрідних керамічних комплексів, основу яких складають ліпні горщики, близькі за своїм виглядом до посуду празького типу, але відрізняються більшою профільованістю верхньої частини, товстішими стінками та наявністю орнаменту на вінцях посудин у вигляді пальцевих вдавлень, защипів і насічок. У подальшому керамічний комплекс райковецької культури доповнився гончарним посудом.

Зміни у керамічних комплексах у поєднанні зі стратиграфічними матеріалами, даними археомагнітного датування та датуючими речами стали основою поділу райковецької культури на три періоди. Ранній період датується кінцем VII-VIII ст., середній - ІХ - початком Х ст. і пізній - Х ст. Керамічні комплекси раннього періоду складаються виключно з ліпного посуду (горщики, миски, сковорідки). Такий же ліпний посуд переважає у комплексах середнього періоду. Однак, поряд з ним, з'являється гончарна кераміка, виготовлена на повільному крузі, поява якої є хронологічним показником ІХ ст. Пізній період райковецької культури також характеризується співіснуванням ліпного і гончарного посуду, проте, на відміну від середнього, гончарна кераміка тут переважає і до кінця Х ст. витісняє ліпні горщики, хоча ліпні конічні миски, сковороди і жаровні продовжують існувати до ХІ ст. включно. Така послідовність розвитку керамічних комплексів VIII-X ст. за часом і змістом однакова у всьому ареалі поширення райковецької культури.

2.2. Основні категорії археологічних пам'яток. Підрозділ присвячений характеристиці селищ, городищ і могильників райковецької культури, серед яких найчисленнішими були селища. Вони виступають групами - „гніздами” і розташовані в природно захищених місцинах поблизу джерел води. Часто селища райковецької культури знаходилися в одних топографічних умовах із селищами празько-корчацької та пеньківської культур або утворювали з ними послідовні періоди існування одного селища (Кодин І, Кодин ІІ, Рашків І, Обухів ІІ, Скок, Ханска ІІ тощо). У порівнянні із попереднім періодом зростає кількість селищ та їхня площа. Зокрема, у Північній Буковині кількість досліджуваних селищ у п'ять разів перевищує празько-корчацькі. Аналогічна тенденція зафіксована на мікрорегіональному рівні біля с. Чорнівка. Якщо у VI-VII ст. тут існувало лише одне поселення, то у VIII-X ст. їхня кількість зростає до восьми. Динаміка зростання розмірів селищ простежена на пам'ятках поблизу с. Пеньківка: селище Молочарня (VII ст.) займало площу 0,2 га, Луг І (кінець VII - перша половина VIII ст.) - 8 га, Макарів Острів (VIII - перша половина ІХ ст.) - 19 га. Площа селищ райковецької культури коливається від декількох гектарів (Лука-Райковецька, Бранешти, Устя, Ханска) до двох (Канівське, Макарів Острів) і більше десятків гектарів (Обухів ІІ, Лопатна, Петруха). Із зростанням площі селищ райковецької культури збільшується кількість жител і господарських споруд на них. На повністю розкопаному селищі Рашків І знаходилося 80 жител, що належать до трьох етапів його існування. До етапу А відноситься 15 жител празько-корчацької культури. Два наступних етапи відносяться до райковецької культури. Етап Б представлений 34 житлами, а етап В - 31 житлом.

Житла на селищах розташовані групами. Показовими є матеріали селища Рашків І, де в межах кожного з трьох етапів його існування виділено по декілька окремих груп жител. На ранньому етапі функціонувало три групи, до яких входило по 4-5 жител, на середньому і пізньому етапах - по 10 груп, що складалися з 2-7 жител.

Місцезнаходження жител на території селищ та їхнє розташування по відношенню до господарських споруд свідчить про існування на селищах груп жител, мешканці яких мали свої майдани спільного користування.

Селища групувалися навколо городищ, що розташовувалися із врахуванням захисних властивостей рельєфу. У переважній більшості вони розміщені на високих мисах і відносяться до городищ мисового типу. Майдани городищ повторюють конфігурацію мисів і закінчуються стрімкими схилами, що робить їх важкодоступними. Ці своєрідні природні укріплення доповнюються дерев'яно-земляними укріпленнями. Часто при влаштуванні слов'янських городищ використовувалися фортифікації ранньозалізного віку. Другий тип складають городища не підпорядковані захисним властивостям рельєфу, оскільки знаходяться на плоскій поверхні похилих схилів. Вони мають овальну або близьку до круга форму і оточені кільцевим ровом і валом.

Основу фортифікаційних споруд городищ складали різнотипні дерев'яні укріплення. До першого типу відносяться оборонні стіни у вигляді частоколу (Грозинці). Частокіл використовувався в оборонному зодчестві й на східнослов'янських землях на схід від Дніпра (Тітчиха, Волокова, Опішня тощо).

Другий тип представлений стінами, основу яких складали вертикальні стовпи, розташовані в одну лінію, але не впритул один до одного, а на певній відстані. Проміжки між цими стовпами закладалися горизонтальними деревинами, які своїми кінцями закріплювалися у пазах стовпів-стояків. Така конструкція стін переважає на городищах райковецької культури. Удосконаленим варіантом другого типу є оборонні стіни, у конструкцію яких замість стовпів-стояків вводилися зруби. Дерев'яні фортифікації із окремих зрубів, з'єднаних у суцільну стіну горизонтальними деревинами ототожнюються зі „столпієм” давньоруського літопису (М.П. Кучера).

До третього типу належать укріплення у вигляді суцільного ряду зрубів. Такі фортифікації простежені по периметру Ревнянського городища Х ст. і являли собою суцільну стіну, утворену пустотілими клітями. М.П. Кучера відносив такі дерев'яні фортифікації до „найбільш ранніх укріплень з клітями, які не мали городень”.

Дерев'яні оборонні стіни додатково зміцнювалися з обох боків: із зовнішнього боку - глиняними укосами, які часто мали крепіду - кам'яну або з цегли-сирцю, а з внутрішнього - наземними довгими будинками громадського користування або житлово-господарськими зрубами, що примикали до них.

Особливу групу городищ становлять городища-святилища, що, на відміну від попередніх, не виконували оборонної функції. Вони являли собою місця здійснення релігійних обрядів і розглядаються у відповідному розділі.

У безпосередній близькості до селищ і городищ, а також на їхніх територіях розташовуються могильники, поховання в яких здійснювалися за єдиним обрядом кремації на стороні. За наявністю чи відсутністю курганних насипів могильники поділяються на два типи - курганні та ґрунтові (безкурганні), а за способом захоронення решток спалення на обох типах могильників вирізняються ряд видів. Зокрема, на ґрунтових могильниках зустрічаються ямні поховання, де рештки кремації та фрагменти кераміки поміщені в неглибокі ямки (Ревне, Шумськ). На могильнику у Великій Андрусівці досліджено ямні та урнові поховання з переважанням останніх. Значно рідше зустрічаються ґрунтові могильники з виключно урновими похованнями (Звиняч, Бабка).

Підкурганні поховання першого виду здійснені у ґрунтових ямках. Вони досліджені на Чорнівському могильнику, що налічує понад 80 курганів. Під насипами всіх десяти досліджених курганів знаходилося від однієї до трьох ямок, заповнених рештками кремації і поховального вогнища. Поховання знаходилися внутрі кільцевих ровиків. Другий вид складають підкурганні поховання на давньому горизонті (Головно, Коростень). До третього виду належать урнові поховання, що знаходилися у насипах курганів (Лозниця). Четвертий вид представлений похованнями на горизонті, оточеними дерев'яною огорожею, що складалася з горизонтальних деревин, скріплених стовпами (Головно). П'ятий вид складають підкурганні поховання у прямокутних дерев'яних конструкціях, де знаходилися кальциновані кісточки та уламки керамічного посуду (Межирічки, Великі Горбаші, Миляновичі). Такі поховання добре відомі на могильниках боршевської культури у Подонні, де вони зафіксовані у 78% курганів. Аналогічні прямокутні дерев'яні поховальні камери виявлені на двох слов'янських курганних тілопальних могильниках у Румунії (Сомешень, Нушфалеу).

Характерною рисою могильників з обрядом тілоспалення на стороні є наявність спільного для всієї общини місця кремації. Зокрема такий об'єкт досліджений на Ревнянському могильнику.

РОЗДІЛ 3. ЖИТЛА РАЙКОВЕЦЬКОЇ КУЛЬТУРИ

3.1. Загальні засади типології житлових споруд. У підрозділі визначено, що житлові споруди поділяються на заглиблені і наземні. Дослідження параметрів заглиблених жител (глибина котловану, висота житла, кут нахилу даху, довжина стін), дозволяє зробити висновок, що дерев'яні стіни завжди вищі від ґрунтових стін котловану житла. Таким чином, заглиблені житла належать до типу напівземлянок. Вони складають переважну більшість житлових споруд райковецької культури.

3.2. Напівземлянки каркасно-стовпової та зрубної конструкції. У підрозділі розглядаються типи конструкцій стін напівземлянок. За способом зведення дерев'яних стін житла-напівземлянки поділяються на два види: каркасно-стовпові і зрубні. До першого належать житла, дерев'яні стіни яких складалися з горизонтальних плах, що кріпилися у пазах стовпів-стояків. У залежності від кількості стовпів каркасу та їхнього взаємного розташування цей вид поділяється на три варіанти: каркас з восьми вертикальних стовпів, розміщених по кутах та середині стін котловану; каркас з шести стовпів (чотири - у кутах, а два посередині двох протилежних стін); каркас з чотирьох стовпів, розташованих у кутах котловану.

Другий вид напівземлянок складають житла із дерев'яними зрубними стінами, що засвідчено перехрестям обвуглених колод у кутках жител. У деяких випадках зруб поєднувався з вертикальними стовпами, що знаходилися посередині двох протилежних стін або посередині кожної стіни котловану.

3.3. Наземні житла з підвалами. У підрозділі йдеться про житлові споруди, долівка яких, на відміну від напівземлянок, знаходиться на рівні давньої поверхні. Житла цього типу мали стіни зрубної конструкції і складались із наземного житлового приміщення із пічкою-кам'янкою та заглибленого у материк господарського - підвалу. Такі житла виявлені лише на городищах, поверхня яких не розорювалася. Однак це не виключає можливості їхнього існування і на селищах, де зустрічаються котловани без опалювальних споруд.

У VIII-X ст. між Дніпром і Карпатами кількісно переважають напівземлянки стовпової конструкції. Зрубні напівземлянкові житла зустрічаються значно рідше і набувають поширення, очевидно, у IX ст. Наземні будинки з підвалами з'являються у X ст. Вони відрізняються від масових напівземлянкових жител, виявлені лише на городищах і, очевидно, належали феодальній верхівці суспільства.

3.4. Печі, вхід і планова структура жител. Підрозділ присвячений кам'яним і глинобитним побутовим печам, конструкції входу та плановій структурі жител. Обов'язковим атрибутом жител є печі, що розташовані у куті споруди і слугували для обігріву приміщення і приготування їжі. Переважну більшість складають прямокутні або квадратні печі-кам'янки з глинобитними черенями. Печі мали дерев'яну обшивку, яка часто простежується у вигляді обгорілих горизонтальних плах, що притискалися вертикальними палями, від яких збереглися стовпові ямки.

Значно рідше у житлах райковецької культури зустрічаються глинобитні печі круглої, підковоподібної або підпрямокутної форми (Подніпров'я, Полісся, Західна Волинь). Вони зводилися на материковому останці. Інколи їхня нижня частина вирізана у материковому останці. Часто при спорудженні стінок і склепіння глинобитних печей використовувалися глиняні вальки.

Вхід у житло простежується у вигляді тамбура-приямка або додаткових стовпів, між якими знаходилася дверна пройма і кріпилася драбина, що вела у приміщення.

За етнографічною типологією народного житла східних слов'ян (Є.Е. Бломквіст) у житлах райковецької культури наявні всі чотири типи планової структури (взаєморозташування печей і входів), серед яких найпоширенішим виявився другий тип, який передбачав влаштування входу в стіні, що знаходилася напроти устя печі.

РОЗДІЛ 4. ГОСПОДАРСТВО НАСЕЛЕННЯ РАЙКОВЕЦЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Результати археологічних досліджень та повідомлення писемних джерел засвідчують кардинальні зрушення у розвитку господарства східнослов'янського суспільства кінця І тисячоліття н.е., що заклали економічні підвалини Київської держави.

4.1. Сільське господарство і промисли. Підрозділ присвячений розгляду рівня розвитку землеробства, тваринництва і промислів. Головним напрямком у господарській діяльності східнослов'янського населення між Дніпром і Карпатами VIII-X ст. було рільництво. Здобуті матеріали свідчать, що поряд з підсічно-вогневою та перелоговою системами землеробства, характерними для слов'янського господарства V-VII ст., з'являється більш досконала - парова, що давала змогу ефективно використовувати староорні землі.

Запровадження парової системи рільництва передбачало використання орних знарядь, здатних перевертати ґрунт і завдяки цьому знищувати бур'яни, а також заорювати органічні добрива. Знаряддями такого типу були дерев'яні рала з полозом, які були оснащені залізним наральником з плічками та ножами-череслами. Залізні наральники такого типу добре відомі на пам'ятках райковецької культури (Макарів Острів, Рашків І, Ревне І, Сахнівка, Хотомель, Єкимауци тощо). Ці наральники наближались до знарядь плужного типу. Рало з полозом на староорних землях могло не тільки зсувати ґрунт у бік борозни, але й при незначному нахилі навіть перевертати його. Конструктивним елементом рала з полозом було залізне чересло, яке різало ґрунт вертикально і полегшувало його часткове перевертання наральником. Залізні чересла виявлені у Рашкові І, Єкимауцах, Лопатній, Хотомелі.

Запровадження нової системи рільництва стимулювало перебудову не лише орних, але й всього комплексу землеробських знарядь. Серед знарядь обробітку грунту з'являються залізні мотички (Добринівці, Коржівка, Корнешти, Пеньківка, Семенки, Одая, Бранешти І тощо). Зустрічаються також кістяні мотички із лопатки благородного оленя (Добринівці, Коржівка, Рашків І). Крім свого прямого призначення, мотички могли використовуватися для очистки наральників від налиплого ґрунту.

На зміну слабовигнутим серпам попереднього часу приходять залізні серпи, які за формою наближаються до еліпсовидної кривої і мають значно кращі робочі властивості (Добринівці, Макарів Острів, Сахнівка, Стецівка, Ханска).

Змінилася також конструкція слов'янського жорнового поставу. Якщо у попередній період верхній і нижній жорнові камені були плоскими, то у VIII-X ст. у вжиток входять ручні млини, у яких нижній камінь увігнутий, а верхній - випуклий (Лопатна, Бранешти І, Ханска). Такі жорна були ефективнішими у роботі, дозволяли отримувати досить високий рівень помелу зерна.

Основними зерновими культурами були декілька сортів плівчастої та голозерної пшениці, плівчастий та голозерний ячмінь, жито, горох, конопля, льон, овес, ячмінь, просо, бобові. Особливої уваги заслуговують знахідки на Ревнянському поселенні зернівок жита, виявлені разом із бур'янами (стоколос житній, стоколос польовий, кукіль звичайний), які є типовими засмічувачами озимого жита, і свідчать про культивування слов'янським населенням озимого жита. Про існування як ярових, так і озимих посівів зернових культур свідчить і видовий склад бур'янів з Монастирка.

Поява озимого жита фіксує остаточне становлення парової системи рільництва, що значно підвищила ефективність вирощування зернових культур на староорних землях. Вона передбачала поділ землеробських угідь на три частини - одна з них була під озиминою, друга - під ярими культурами, а третя - під паром. Щорічне чергування на цих трьох ділянках озимих культур, ярих культур і пару сприяло відновленню родючості ґрунтів, а отже збільшенню врожаїв. Цьому сприяла і певна система сівозмін, яка мала, ймовірно, наступну черговість: жито-просо-пар-пшениця-жито.

Перехід до парової системи рільництва викликав якісні зміни у розвитку тваринництва, яке в умовах досліджуваного часу складало єдиний господарський комплекс із землеробством і забезпечувало поля органічними добривами, транспортними засобами для вивозу цих добрив на поля й тягловою силою для оранки.

Остеологічні матеріали засвідчують збереження загальної тенденції якісного і кількісного співвідношення свійських тварин у стадах носіїв райковецької культури як і у попередній період (Рашків І, Ріпнів, Зелений Гай, Кодин, Лука Каветчинська, Хуча, Ханска), коли переважала велика рогата худоба, далі йде домашня свиня, дрібна рогата худоба і на останньому місці кінь.

Дані археології засвідчують зростання продуктивності тваринництва і тенденцію до збільшення споживання м'яса домашніх тварин у порівнянні з попереднім періодом. Якщо на поселеннях VI-VII ст. кістки диких тварин складають більше 36% (Н.Г. Бєлан), то на поселеннях райковецької культури Рашків І і Ревне виявлено незначну кількість їхніх кісток, хоча у Монастирку кістки диких тварин становлять біля 36%, а у Сахнівці і на Канівському поселенні вони складали більше половини.

Помітно зросла роль молочної галузі тваринництва, на що вказують часті знахідки мисок-цідил, які використовувалися для виробництва сиру. Підвищенню продуктивності скотарства значною мірою сприяло переведення худоби на стійлове утримання, про що свідчить поява наземних споруд - хлівів (Кидрина, Ревне І). У Єкимауцах, у таких же спорудах, що були знищені пожежею, виявлені кістяки коней і рештки вуздечок. Ще одним свідченням стійлового утримання худоби є знахідки на поселеннях райковецької культури кіс-горбуш (Канівське, Рухотин, Єкимауци), які призначалися головним чином для заготівлі фуражу, в тому числі й на зимовий період.

Суттєву добавку до харчового раціону носіїв райковецької культури приносили полювання, рибальство та бортництво. До того ж продукція цих промислів - хутра, мед і віск - стали важливими статтями експорту і складовими данини, що збиралася під час полюддя.

Зростання продуктивності землеробства та скотарства сприяло розвитку ремесел і поступового виділення їх в самостійну галузь господарства.

4.2. Ремесла. Підрозділ присвячено аналізу ремісничого виробництва. Особлива роль належала чорній металургії та металообробці, які забезпечували якісними залізними знаряддями праці господарський комплекс носіїв райковецької культури.

Значний розвиток чорної металургії досліджуваного часу між Дніпром і Карпатами засвідчують спеціалізовані центри із виробництва заліза із великою кількістю залізоплавильних горнів (Григорівка, Скок, Єкимауци, Алчедар). Горни влаштовані в ямах, мали зрізану конічну форму і висоту 0,5-0,7 м. Черені мали овальну форму розмірами 0,3-0,5 м. Внутрішні стінки горнів обмащені вогнетривкою глиною у декілька шарів. У передніх стінках горнів влаштовані арковидні отвори для виймання криці. Тут же вмуровані глиняні сопла для подачі повітря. Процес виробництва заліза передбачав подрібнення, просушування і збагачувальний випал руди. Далі у домницю через колошник засипалося деревне вугілля і подрібнена збагачена руда. Так проходив процес часткового відновлення заліза, що у тістоподібному стані (криця) осідало на дно печі.

У VIII-X ст. збільшується кількість горнів у залізоплавильних центрах і зростає їхня продуктивність. Зокрема, Григорівський (VIII-X ст.) металургійний центр значно переважає Гайворонський (VI-VII ст.) як за кількістю горнів, так і за їхньою продуктивністю. Кожний горн у Григорівці давав 13 кг заліза проти 8 кг у Гайвороні. Значні об'єми продукції залізоробних центрів вказують на спеціалізоване товарне виробництво, продукція якого призначалися не лише для задоволення власних потреб або потреб оточуючого населення, але й спрямовувалися до віддалених районів. Про це ж свідчать залізні заготовки зі слідами гарячої рубки (Зимно), які являли собою товарний напівфабрикат. На думку Р. Плейнера, залізо у слов'ян було не тільки предметом торгівлі, але й еквівалентом вартості, що відповідала певній ваговій масі заліза.

Збільшення об'ємів виробництва заліза призвело до появи великої кількості виробів з нього. Разом з кількісними показниками зростає якість цих виробів, що є показником технічного розвитку ковальської справи, професіоналізму та спеціалізації ремісників. Металографічний аналіз металевих виробів райковецької культури (Бакота, Городок, Канів, Макарів Острів, Монастирок, Рашків) показав зменшення у порівнянні із попереднім періодом кількості виробів із суцільного заліза та незначне збільшення сталевих. Разом з тим зростає відсоток виробів із застосуванням складних технологічних схем - з пакетного металу, виробів з цементацією та виробів з наварними лезами.

Значний поступ простежується в обробці кольорових металів, зокрема при виготовленні ювелірних виробів. Ювеліри райковецької культури застосовували лиття в односторонніх і двосторонніх формах, по восковій моделі, а також холодну ковку, тиснення, карбування, волочіння дроту. Вони започатковують орнаменти з крученого дроту, напаяного на пластинку або з'єднаного в об'ємну композицію. Застосовувався орнамент, нанесений способом карбування за допомогою пуансонів та інших видів штампів. Широко практикувалося гравірування по гладкій поверхні, інкрустація, позолота.

Запровадження гончарного круга сприяло швидкому розвитку гончарного ремесла. Кружальний посуд стає масовим. Він має високу якість, завдяки випалу у гончарних горнах. Характерною його ознакою є симетричність, орнаментація горщиків практично по всьому тулубу та наявність клейм на денцях посудин.

Знахідки виробів із каменю (жорна, точильні бруски, кам'яні пряслиця) та кістки (проколки, мотики, голки тощо), а також місць, де вони виготовлялися, свідчать про розвиток каменерізної та косторізної справи.

4.3. Торговельно-економічні відносини. Розвиток сільського господарства, ремесел та промислів створював постійний додатковий продукт, який сприяв розвитку внутрішньої та зовнішньої торгівлі, про що мова йде у підрозділі. Головними джерелами вивчення цих відносин є предмети імпорту і монети, аналіз яких дозволяє виділити ранній (VIII-IX ст.) і пізній (Х ст.) етапи розвитку торгівлі.

Серед імпортів раннього етапу найчастіше зустрічаються фрагменти амфорної тари (Канів, Ревне, Добринівці, Киселівка, Луг І, Луг ІІ, Макарів Острів, Стецівка, Сахнівка), що походять із спеціалізованих майстерень візантійських провінцій, а також сіроглиняний посуд салтівської культури.

Численними є знахідки скляних і пастових намистин, а також багаточастинних пронизок, що мають сирійське і візантійське походження. Намистини ймовірно виступали засобом нееквівалентного обміну на хутра та інші товари.

Починаючи з VIII cт. в ареал райковецької культури надходять срібні куфічні монети (Монастирок, Зарубинці, Пекарі, Київ), що походять з азійських і африканських центрів Арабського халіфату. Єдиною знахідкою візантійських монет є скарб із Тернополя.

Товарами внутрішнього обміну між общинами і племенами райковецької культури слугували прикарпатська сіль, тканини, вироби із шкіри і крейдяні пряслиця. До цього ж часу відноситься початок поширення шиферних пряслиць із овруцького пірофіліту (Хотомель).

Значні зрушення торгово-економічних стосунків носіїв райковецької культури відбулися на другому етапі, що охоплює Х ст. Цьому сприяло виникнення міських і протоміських центрів, перетворення торгівлі в один із засобів надходження додаткового продукту, політика князівської влади і феодальної верхівки, зацікавлених у збуті продуктів данини і одержанні престижних речей. Роль центру східноєвропейської торгівлі належала Києву, де виявлено значну кількість предметів імпорту, що засвідчують його роль як посередника та транзитного центру міжнародної торгівлі.

Про масштабність торгівельних операцій свідчить накопичення монетного металу та перетворення його у скарби. Переважну більшість складають куфічні дирхеми саманідського карбування, які виявлені під час археологічних досліджень (Київ, Сажки, Леплява, Алчедар, Єкимауци), а також за випадкових обставин (Копіївка, Райгородок, Грабовець, Крилос, Львів). Очевидно куфічні дирхеми були основною грошовою одиницею в ареалі культури. Про це ж свідчать і численні їхні наслідування, виготовлені за межами законних монетних дворів для покриття дефіциту звичної і визнаної монети. Значно рідше зустрічаються західноєвропейські та візантійські монети.

...