Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Українське селянство Наддніпрянщини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. як соціоментальна історична спільнота

Спеціальність: Історія України

Присяжнюк Юрій Петрович

Дніпропетровськ, 2008 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Соціоментальний ракурс досліджень є перспективним у річищі синтезованого осмислення минувшини українського селянства. Адже часова тяглість, що йменується історією, для українства, як можливо ні для жодної іншої етнічної спільноти, пов'язана з цією верствою. Вектори наукового пошуку мають бути спрямовані на безмежну сферу її стереотипів та уявлень, нехай здебільшого не вербалізованих, проте життєво стійких. Така орієнтація видається цілком виправданою ще й тому, що ґрунтується на засадничій рисі українців - стихійному антропоцентризмі, зорієнтованому не на експансію в зовнішній світ, а “розбудову особистості”. До того ж сучасний інтелектуальний потенціал історіографії сукупно дає змогу ліпше розуміти глибинні процеси і рушійні сили історії, повніше відтворювати минуле України в усіх його аспектах.

Важливість реконструкції сутності та суспільно-історичної значущості ментальних рис селян, “їхнього філософського мислення, розуміння моралі, творення правових норм, а насамперед практичної діяльності”, продиктована багатьма обставинами. У пореформений (точніше посткріпосний) період - це головно численність, соціальні ролі та історична місія сільської людності, яка навіть на рубежі ХІХ-ХХ ст., становила понад 9/10 мешканців Наддніпрянщини.

Згідно ж з усталеною традицією селянство заведено було ототожнювати з усім українським загалом як таким (“простонарод”, “простий народ” “народ”). Воно й не дивно, зважаючи на його духовні, а почасти й матеріальні та соціальні домінації в тогочасному суспільстві. Стереотипи уявлень і тлумачення довколишнього світу, як і відповідні манери поводження, залишалися переважно хліборобськими. Це дає підстави сприймати й досліджувати українство епохи “поступового перетворення аграрного, малограмотного і мало мобільного суспільства на індустріальне, освічене й мобільне, з широкими політичними правами та економічною свободою для всіх його членів, а не лише для верхівки” як націю селянську не тільки в історичному, а й соціокультурному значенні. Доцільність осмислення хліборобської спільноти як своєрідної “історичної особистості” спричинена також схожістю процесів, що їх за останні 100-150 років переживають українці. Найбільше зумовлює потребу пропонованої ретроспективи злободенність соціально-психологічного аспекту суспільних перетворень, що тривають з початку 1990-х років. Адже зміни в реконструйованому минулому багато в чому ідентичні сучасним і майбутнім, принаймні найближчим, а реакція селян на них інколи достоту така сама. Цілком очевидно, що теперішнє форсування модернізації без урахування присутності в не такій далекій історії мало з'ясованої “малоросійської народності”, матиме непередбачувані, а головне - небажані наслідки.

Побіжне висвітлення проблеми в українській та зарубіжній історіографії дає підстави вважати, що дисертація актуальна як у власне науковому контексті, так і з погляду завдань, які не розв'язані від часу здобуття державної незалежності. Вона вивчає ті глибинні першооснови буття, науково, морально й політично не осмисливши яких, марно сподіватися на оптимізацію національного та державного ствердження України. Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано відповідно до напрямку наукових досліджень кафедри історії та етнології України, теми Науково-дослідного інституту селянства Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького “Історичні форми ментальності, соціально-економічної та громадсько-політичної самоорганізації українського селянства” (номер державної реєстрації 0102U006796), плану роботи Секції проблем соціальної активності сільського населення Наукового товариства істориків-аґрарників, де автор дослідження очолює ментальний спектр студій.

Метою дослідження є реконструкція історії українського селянства Наддніпрянщини як соціоментальної спільноти другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Досягнення мети передбачає розв'язання наступних завдань:

- проаналізувати історіографію, обґрунтувати теоретико-методологічні засади та джерельну базу дослідження;

- висвітлити історію становлення і найтиповіші ознаки ментальності селян середини ХІХ ст.;

- з'ясувати латентні характеристики світосприйняття хліборобів;

- вивчити традиціоналізм соціальної самобутності;

- показати місце “землі-годувальниці” у світобаченні селян;

- розкрити сутність і ґенезу релігійно-побутового ідеалу;

- охарактеризувати особливості соціальної активності, політичних відносин, освітньо-інтелектуальної самореалізації;

- простежити процес ринкової трансформації села, обґрунтувати своєрідність його модернізації;

- дослідити найстійкіший - сімейний - “продуцент” автентичності;

- виявити історичну роль рільників як соціальної верстви у збереженні української етнокультурної ідентичності.

Об'єктом дослідження є українська (“малоросійська”) хліборобська спільнота Наддніпрянщини другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Предметом дослідження є сукупно цілісний, всеосяжний та унікальний світ ментальних настанов і відповідних їм соціальних практик українського селянства, які визначали сутність, тенденції, динаміку його історичного поступу. Методологічну основу становлять принципи:

- історизму, об'єктивності, цілісності, системності, унікальності;

- підходи: синхронний, міждисциплінарний, структурно-функціональний;

- основні методи: компаративістський, критичний, герменевтичний, евристичний, індуктивний, дедуктивний, порівняльний (типологічний), описовий.

Логіка та специфіка залучення саме цього методичного інструментарію мотивовані передусім поліфакторністю об'єкта дослідження, особливостями відбору та опрацювання джерельної бази. Послідовне використання ідеї синтезу дало змогу запропонувати власний методологічний напрям - соціоментальна історія, що в цьому дослідженні передбачає вивчення селянства як історичної спільноти в контексті властивого їй світобачення.

Хронологічні рамки наукового пошуку окреслені другою половиною ХІХ - початком ХХ ст., що мотивовано системною еволюцією традиційного селянства в епоху модерності.

Територіальні межі дослідження охоплюють терени Правобережної, Лівобережної, Слобідської та Південної України з урахуванням тогочасного адміністративно-територіального поділу.

Наукову новизну одержаних результатів визначають вибір і розробка теми дисертації. Вона є першим комплексним дослідженням історії українського селянства Наддніпрянщини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. як своєрідного синтезу соціальної й ментальної історії. Такий підхід дав змогу сформувати концептуальне бачення “малоросійського” загалу, котрий, попри доволі стійкі й послідовні зовнішні соціально-політичні впливи, репрезентовані польською, російською, почасти єврейською та іншими культурами, активізацію урбанізаційних, міграційних процесів, а також суттєві регіональні відмінності, постає як історично цілісна соціоментальна спільнота.

Доведено, що селяни дотримувалися циклічних способів господарської і громадської самореалізації, керувалися традиційними світоглядними уявленнями, а тому “буржуазні” реформи 1860-х років панівний режим здійснюватиме в умовах цілковитої неготовності хліборобів до історично нових “правил гри”. Більше того, власне процеси в пореформеному суспільстві протікатимуть у той спосіб, що не руйнуватимуть культурного набору образів (архетипів). На підставі цього сформульовано твердження, що в дореволюційний період селянство майже не піддавалося чужій для його укладу модернізації. Виходячи з аналізу загального масиву використаних документів, з'ясовано, що хлібороб ідентифікував себе здебільшого як “чоловік”, “людина” і саме так стверджував самоповагу і шляхетність у домінантних межах того ж традиційного світорозуміння. Привнесене чиновництвом та інтелігенцією поняття “малорос” у сільському середовищі поширювалося надто повільно.

Уперше в історичній літературі доведено, що власне домінація традиціоналізму сприяла збереженню в українських селян “найтрадиційнішого” православного віровчення, підтвердженням чого був факт поширення нових християнських конфесій лише на локальному рівні.

На основі запропонованої автором методології синтезу всебічно охарактеризовано особливості селянського розуміння політичних та економічних процесів, дотримання відповідних способів соціального поводження (активності).

Аргументовано, що інтелект (освіту, освіченість) як цінність хлібороби уявляли крізь призму функцій і труднощів традиційного укладу, що суттєво уповільнювало розвиток шкільної справи на селі.

У роботі вперше висловлене й обґрунтоване припущення: праця на землі була не лише основним джерелом існування, засобом накопичення статків селянськими родинами, а й своєрідним критерієм визначення соціального й майнового становища їхніх членів, “вмонтованою” в такі значущі складові життєвого циклу, як особистий статус, добробут, дозвілля тощо.

Доведено, що динаміка та унікальність трансформації українського села в товарно-грошові відносини полягала в очевидному запізненні розвитку підприємницького начала в абсолютної більшості його представників.

У визначенні автентичної сутності окремого індивідуума селянської спільноти запропоновано й аргументовано гіпотезу, що така роль належала сімейним (подружнім) взаєминам.

Методологічно та фактологічне обґрунтовано, що в посткріпосний період хліборобський загал, як самобутня спільнота, був єдиним “масовим охоронцем” етнокультурних цінностей, а отже, “першим носієм” української ідентичності. Практичне значення одержаних результатів зумовлено їхнім інноваційним характером, що, в свою чергу, відповідає нинішнім інтелектуальним запитам суспільства. Комплексне дослідження світосприйняття селян, зокрема його циклічності, уможливлює повернення до осмислення загальнолюдських цінностей на ґрунті українського історичного досвіду, вироблення нових теоретичних конструктів.

Положення й висновки дисертації дають змогу започаткувати низку конкретних наукових пошуків, бо містять проблемні вузли, які є перспективними для продукування «мікро» історії, історії повсякденності, інтелектуальної історії людей традиційного суспільства.

Результати дослідження спонукають до переосмислення усталених підходів у селянознавчих студіях, передусім до місця й ролі хліборобської людності в описанні соціальної, національної, державотворчої та іншої тематики. Зазначений потенціал роботи можна використати у дидактичних і виховних цілях.

Робота має посприяти сучасній українській громаді (нації) неупереджено, через пізнання й реалізацію власної самості побачити свої “вади” та “здобутки”, отримати ефективний інструмент саморефлексії. Він покликаний слугувати формуванню й оптимізації соціальної та національної політики держави.

Особистий внесок здобувача. У двох статтях, надрукованих у співавторстві з Л.М. Горенко та І.В. Рудаковою, автор особисто запропонував і проаналізував ментальні аспекти суб'єктів ринкової еволюції аграрних відносин, а також мотиви релігійної поведінки українських селян.

Апробація результатів дисертації. Положення та висновки, які сукупно визначили змістовне наповнення пропонованого дослідження, обговорені в численних дискусіях. Зокрема на ІІ Міжнародному науковому конгресі українських істориків “Українська історична наука на порозі ХХІ століття” (Чернівці, 2000 р.), Міжнародній конференції “Християнство і слов'янські культури” (Київ, 2000 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Аґрарні реформи в Україні: теорія, історія, політика, інформація” (Харків, 2001 р.), ІІ та ІІІ Міжнародних наукових конференціях “Соборна Україна: історична ретроспектива” (Переяслав-Хмельницький, Черкаси, 2005 р.), ІІІ Міжнародному науковому конґресі українських істориків “Українська історична наука на шляху творчого поступу” (Луцьк, 2006 р.), Міжнародній науковій конференції “Наддніпрянська Україна в контексті історичного розвитку Центрально-Східної Європи” (Дніпропетровськ, 2006 р.), І Міжнародній науковій конференції “Історія - ментальність - ідентичність” (Жешув, Польща, 2007 р.), шести Всеукраїнських симпозіумах з проблем аґрарної історії (Умань, 1996 р., Черкаси, 2001-2006 р.), а ще вісімнадцяти Всеукраїнських, реґіональних і міжвишівських конференціях, теоретичних семінарах, наукових читаннях, “круглих столах”, виступах на радіо та телебаченні.

Публікації. Результати дисертації відображені у 35 публікаціях, зокрема двох монографіях, одному посібнику, 27 статтях, надрукованих у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України. Загальний обсяг - 81,7 друк. арк.

Структуру та обсяг дисертації зумовили її мета та наукові завдання. Вона складається зі вступу, 6 розділів, висновків (385 сторінок - основний текст), додатків (8 сторінок), списку використаних джерел та літератури (106 сторінок, 1081 найменування). Загальний обсяг дисертації - 499 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, об'єкт і предмет, хронологічні рамки, територіальні межі, мету, завдання, методологічні засади та методи дослідження, розкрито наукову новизну і практичну значущість одержаних результатів, а також зазначено особистий внесок здобувача, апробацію результатів дисертації, перелік публікацій, структуру роботи.

У першому розділі - “Історіографія, теоретико-методологічна та джерельна основи дослідження” - висвітлено стан наукової розробки проблеми в українській і зарубіжній історіографії, методологію наукового пошуку, проаналізовано джерела, які залучено до написання праці.

У підрозділі “Історіографія проблеми” охарактеризовано основну наукову літературу, в якій порушувалися й частково розглянуті питання ментальності українського селянства в історичній ретроспективі.

Зазначено, що більшість праць мають описово-позитивістське спрямування. У такій ситуації сприятливим для дослідження можна вважати той факт, що на рубежі традиційної та модерної епох української минувшини об'єктивно зростав соціально-господарський і громадський інтерес до “народних низів”. Хто раніше “зі зневагою відвертався від гречкосіїв”, тепер змушений був бодай іноді звертати на них увагу.

Отож у пореформений період селянська верства відносно швидко перетворювалася на об'єкт етнографічних нарисів і статистичних узагальнень. З цього погляду цікаве методологічне спостереження знаходимо в одній із праць Т. Рильського. “Ми надто схильні думати, - писав український просвітитель, - що раз збулося явище, яке ми називаємо епохою, раз нам дана загальна характеристика цього явища - і ми вже схильні бачити в наступному періоді суспільного життя беззаперечне, всеохоплювальне підпорядкування цього життя означеному напрямку. Та справжнє життя складніше за наші узагальнення”.

В історіографії існує традиція починати аналіз самобутності українців, констатуючи знання положень праці М. Костомарова “Две русские народности”. Віддаючи належне корифеєві за низку цікавих положень, варто зауважити, що на вдячність заслуговує насамперед сама постановка проблеми ментальності, хоча цього терміну автор і не використовував. Оригінальне місце в романтичній історіографії селянства належить спадщині В. Антоновича. Саме цей учений запропонував і обґрунтував ідею, що “українська народність укладалася в силу і природних етнографічних відмінностей, і історичного виховання”, а тому несхожа і навіть багато в чому протилежна іншим етносам, зокрема й польському. Фактично В. Антонович поділяв погляд щодо етнокультурної іншості українців, визнавши її мірилом антропологічні, психологічні та культурно-історичні особливості.

Вагомий внесок у формування наукового бачення морального стану селян зробив П. Чубинський. Окремі його судження варто визнати інноваційними для свого часу. Приміром, дослідник пояснював повагу до звичаїв тим, що “народ визнає (їхню) корисність і справедливість”.

Серед споборників П. Чубинського відзначаємо О. Кістяківського і Т. Осадчого. Зокрема, Т. Осадчий слушно підмітив, що кожний випадок “малорос” розглядає за внутрішнім переконанням, за власним світоглядом, бо прагне до тієї самої реальної правди, яка доступна його розумінню.

У свою чергу М. Грушевський підтримував перспективний досвід використання міждисциплінарного підходу в українознавчих (по суті селянознавчих) студіях.

У цілому в науковій думці періоду, що його досліджуємо, соціоментальний вимір українського селянства представлений епізодично, здебільшого на рівні емпіричних знань, спогадів, спостережень.

Історична наука Української РСР проблем культурно-антропологічної (ментальної) самобутності різних прошарків населення фактично не вивчала. Не досліджувала вона й питання побуту та буденності хліборобів, яке цілком виправдано відносимо до “білих плям” радянської історіографії. Навіть т. зв. царистські ілюзії селян фахівці трактували не інакше як примітивний проти пролетаріату рівень їхньої політичної свідомості. У фактологічному контексті варто відзначити студії М. Слабченка, І. Гуржія, В. Теплицького, П. Щербини, Д. Пойди, М. Лещенка, А. Бондаревського, Л. Мельника, Т. Казанської та ін. Зазначимо, що у 1960-1980 роках вийшов друком ряд статей А. Гуревича, який за всіма ознаками належав уже до нової генерації істориків. В історіографічному огляді дисертації розглянуто теоретичну спадщину щонайменше трьох поколінь заснованої в 1929 р., французької історичної школи, яка отримала своєрідну назву “Анналів”. У річищі цієї методологічної парадигми десятки істориків плідно працювали над проблемами морально-психологічного аспекту релігійного світогляду, вірувань і прихильності землеробського населення до патріархальних методів господарювання, ментального традиціоналізму, взаємозумовленості народної й елітної культур.

Окремо варто зупинитися на науковому доробку Д. Бовуа. На значному архівному матеріалі він простежив етносоціальний характер мешканців Правобережної України середини ХІХ - початку ХХ ст., що дало змогу ґрунтовно прояснити сутність довготривалого польсько-українського протистояння (“битви за землю”). Дослідник наблизився до синтезованого й неупередженого аналізу автохтонної хліборобської спільноти зазначеного регіону, уникнув наявних у поглядах на цю проблематику стійких ідеологічних кліше та міфологем.

Науковий інтерес до історії ментальності селян у пострадянських країнах помітно зріс у 1990-х роках. Надто плідно працювали в цій царині згадуваний вище А. Гуревич та Ю. Безсмертний. Про рівень вивченості проблематики російськими істориками, почасти фахівцями США та інших країн Заходу, свідчать матеріали міжнародних конференцій, які відбувалися в Росії. Окрім аспектів методології, пов'язаних з удосконаленням пошукового інструментарію, вони становлять інтерес з погляду використання конкретних рекомендацій. Вдале тлумачення, приміром, отримала категорія “ментальність”. Її хоча й визнали “розпливчатою”, але цілком прийнятною для аналізу суспільних явищ, зокрема для відстеження складних форм взаємодії зі структурами повсякдення.

З-поміж набутків російських фахівців виокремимо доробок О. Міллера. Торкаючись проблеми етнокультури українських селян другої половини ХІХ ст., він висловив деякі цікаві припущення і твердження. Приміром, цілком справедливо зазначив, що в пореформені десятиріччя “національної ідентичності в хліборобів ще не існувало”.

Як об'єкт “глобального” синтезу, а тим більше мікроісторичного аналізу, селянство рідко потрапляло в поле наукових інтересів українських істориків. Серед інших виокремимо міркування О. Михайлюка, який наголошує на доцільності студіювання рільничої культури як триєдиної структури - “у широкому плані”, “аксіологічно” і “семіотично”. Варто згадати і монографію цього дослідника, присвячену соціокультурному аспекту історії хліборобів. Автор арґументовано довів, що революційні події 1917-1921 рр., не зруйнували “локального світу”, тобто традиційного суспільства в Україні.

Отже, як ще донедавна здавалося, сумлінно розроблена історіографія українського селянства Наддніпрянщини другої половини ХІХ - початку ХХ ст., насправді рясніє низкою нез'ясованих проблем. Причому, і конкретно-пізнавальних, і теоретичних. Друга вада спричинена слабкими місцями традиційної (“подієвої”) інтерпретації минулого. В умовах постійного зіткнення з епіспемологічною трудністю об'єднати в одну взаємопов'язану картину суспільство і його культуру, їхню “багатолюдність” створюють, як правило, механічно, найчастіше статистично. Шкідливість окресленої практики досить відчутна й очевидна, на чому слушно наголошують методологи. У спробах виявляти іманентні позиції й уникати звичної описовості хліборобської людності фахівці лише наближаються до її синтезованого схоплення.

У другому підрозділі першого розділу “Теоретико-методологічні засади” зазначено, що епістемологія роботи передбачає обов'язковість визнання селян безпосередніми свідками й учасниками залучених з усього комплексу джерел фактів. Її можна звести до трьох основних підходів. Висвітлення історичної змінності селянської субкультури в контексті сталості “дуже нерухомих” структур (синхронний). Формулювання оптимального застосування парадигм і методів наукового пошуку, що виступають своєрідною проміжною ланкою між базовими теоретичними знаннями й об'єктом дослідження, його наріжними властивостями (міждисциплінарний). Оригінальне тлумачення селянства як структури (структурно-функціональний). Потреба визначити методологію через культурні чинники зумовлена прагненням пом'якшити ті “грані тертя” часів довгої, середньої та короткої тривалості (за Ф. Броделем), що виникають при з'ясуванні ментальних аспектів подій, явищ, процесів обмеженого періоду історії.

Осмислення проблеми пріоритетно ґрунтується на засадах “Анналів”. Їхнє творче використання спектрально поєднується з мікроісторією та історією повсякденності. Перша дає змогу розкривати суб'єктивний бік історичних процесів, рельєфніше бачити в них “живих людей”, друга, що її визнають одним із методів вивчення соціальної історії, допомагає розширити уявлення про “життєдіяльність найчисленнішої верстви суспільства”.

У підрозділі докладно проаналізовано теоретичні напрацювання історичної думки, які передували й опосередковано підготували появу методологічного підґрунтя пропонованого автором дискурсу.

Соціоментальне бачення українського сільського простолюду другої половини ХІХ - початку ХХ ст., постає в результаті синтезу, який у узагальненому вигляді мислиться як унікальне сполучення індивідуального й колективного, матеріального й духовного (свідомого, релігійного), історичного (традиційного) й сучасного (інноваційного). Масові (типові) уявлення виникають як сума можливостей і окремих механізмів, налаштованих на різну частоту, взаємодію різноманітних блоків думок, дій і вузлів відносин. Їхнє розкриття виправдано здійснювати через виокремлення й аналіз взаємозв'язків, а ментальні імперативи, як і суб'єктивні відчуття, переконання та переживання - соціальну практику.

Перехід від традиційного суспільства до модерного (традиційно-модерного) розуміємо й логічно використовуємо передусім як загальну систему координат.

Вона слугує тим тлом (“незалежним часом”), яке допомагає відстежувати стійкі й мінливі явища селянського світу, фрагменти його самоорганізації, епізоди й “блоки” самореалізації в контексті конкретно визначеного культурно-історичного типу суспільства.

Урахування специфіки об'єкта дослідження та викликів постмодернізму зумовили варіативність реалізації принципів історизму, цілісності, системності, унікальності, об'єктивності.

Визначальним у роботі є “дещо модернізований” історизм. Його використано в річищі усвідомлення діалектичної мінливості та поетапної змінності подій. Кожна з історичних епох, а тут ідеться як про діахронію, так і синхронію їхнього співіснування, не тільки формувала адекватну собі свідомість, а й суттєво залежала від тих ментально-світоглядних імператив, які зберігалися у глибинних пластах колективного підсвідомого. Зупинившись на лінії визначеного часу, робимо широкий зріз стану спільноти “одного моменту”.

Принцип об'єктивності реалізовано як віртуальне проникнення в субкультуру селянства, тобто діалог культур суб'єкта й об'єкта дослідження. Своєрідною епістемологічною вершиною тут мислиться становище, коли сільських мешканців “видно їхніми власними очима”. Конкретніше йдеться про розуміння смислу поведінки селян не в самих зовнішніх контурах, а ніби зсередини, через опанування стимулів. Така потреба цілком доречна ще й тому, що навіть імпульси довколишнього світу, які безпосередньо мотивували поводження хліборобів, повинні були спочатку “переробитися” у свідомості й “осісти” у підсвідомості, а відтак перетворитися на результат, котрий і постає об'єктом наукового інтересу.

У дисертації взяті до уваги складні (нелінійні) детерміновані відносини на селі, стійкі зв'язки між їхніми суб'єктами. Взаємозалежності картини світу та її окремих аспектів проаналізовані холістично, як складові єдиного інтегрального світу, що творив себе у процесі власної соціальної практики (принципи цілісності, системності, унікальності). Дослідження проблеми вимагало специфічної методики опрацювання джерел. Адже надруковане надбання чиновників, публіцистів, етнографів - не є власне голосами хліборобів. І навіть там, де селянські розмови, лайки, репліки все ж таки “лунають”, вони самі собою не суть відображення внутрішнього світу, віддзеркалення самості. Слухання їх у такий опосередкований спосіб потребувало вироблення вміння відчувати ту ментальну ауру, візія якої проступає у словах і манерах поводження. Тому невідступний попутник дослідження - дешифрування текстів. Він супроводжує весь процес творчого пошуку. Нерідко має кілька стадій. Класифікуючи цей метод як критичний, зазначимо: виправдано осмислювати не тільки вилучені з джерел сюжети й конкретні історичні поняття, а й ті аспекти селянського буття, яких не завважили його суб'єкти. Процедура діалогу історика з джерелом його мовою, а також технологія адекватного розуміння мов посередників, в історіографії отримала влучну назву “перетравлення посередництва”.

Враховуючи історично-хронологічну близькість та, надто, соціально-психологічну схожість хліборобів посткріпосної доби з сучасними мешканцями села, до наукового пошуку залучено компаративістський метод. Не залишився поза увагою й такий компонент теоретичного обґрунтування, як неминучість комунікації минулого з самим істориком. Тут прислужилася герменевтика - мистецтво адекватно історичним реаліям моменту розуміти мову та уявлення селян, що репрезентують культуру епохи. Відносно ліпшою для проникнення в потайні пласти “ментального архіву” визнано ситуацію, коли авторами текстових фрагментів були самі хлібороби. Метод допоміг розмежовувати індивідуальне та колективне у психологічно-культурі й водночас слугував механізмом мінімізації суб'єктивного впливу на сутнісні характеристики об'єкта дослідження в цілому.

Потреба знову і знову заглиблюватися в мову, виявляти її зміст у образах і уявленнях, спонукала використовувати евристичний метод - наближення до розуміння сутності явища з допомогою навідних питань. У діалозі з селянським загалом через етнографічні та інші джерела важливо було обминати штучну поетичність образів, політичну кон'юнктурність, до чого надто схилялися автори журнальних і газетних статей. Робота з “безкінечним” за обсягом фактологічним матеріалом заохотила до послуг методу індукції. Йдеться про реєстр не лише численних епізодів повсякдення, а й понять та ідей. Застосування ж методу дедукції мало здебільшого умовно-ствердний характер. Він продуктивний, коли виявлення того чи іншого ментально-структурного відтінку виправдано розпочинати з урахування наявності раніше (чи умовно) зробленого узагальнення. Своєрідна сполучна роль при цьому належить порівняльному (типологічному) методу, який дав змогу акцентувати увагу на змінах колективної свідомості хліборобів у контексті осмислення історичних реалій пореформеної епохи.

Малопродуктивний у роботі з джерелами описовий метод залучено фрагментарно. Передусім для попередньої підготовки конкретних історичних фактів, зокрема й репрезентованих статистикою.

У дисертації враховано полісемантичність ключових категорій. Частина їх застосована для передачі змісту загальних форм життєдіяльності (“цивілізація”, “культура”, “процес”, “прогрес”) та окремих сфер буття селянської спільноти (“уклад”, “господарство”, “побут”, “дозвілля”, “соціальна сфера”, “політична самоорганізація”). Особливу роль відіграють універсальні поняття, що потрапили до науки як початкові нерозчленовані способи фіксації мислення і претендують на поповнення термінологічного інструментарію, з тенденцією трансформуватися в наріжні характеристики історичного пізнання. До таких належать “ментальність”, “хронотоп”, “архетип”.

Їх використано на рівні синкретичного знаряддя організації самосвідомості українського селянства, структурованого “культурою епох”. Залучення до аналізу термінів “простолюд”, “мужик”, “сільський обиватель”, “господар”, “спадщина”, як і термінів на зразок “архаїчність”, “патріархальність”, “традиція”, враховує обов'язковість затребуваності їх хліборобським середовищем. Тож вони позбавлені їм атрибутів застарілості та пережитків.

Отже, соціоментальна історія передбачає відтворення такого варіанту минувшини селянства, коли його латентний світ виправдано включати в дискурс не лише як результат довготривалої еволюції, що постає у вигляді набору формалізованих і взаємопов'язаних езотеричних ознак, а й досить креативний чинник самої історії. У такому вимірі ментальність є результатом, спроможним у певних історичних межах продукувати визначений хід розвитку. Це логічно зближує пропоновану версію з антропологічною й соціокультурною парадигмами. Водночас, соціоментальна історія дає змогу зосередитися на загальних, основних, найстійкіших орієнтаціях (формах свідомості, мисленнєвому інструментарії, духовних цінностях) та соціальній поведінці.

У третьому підрозділі першого розділу “Джерельна база дослідження” проаналізовано документи та матеріали, які дають можливість реалізувати поставлену мету. Це історичні пам'ятки, які відображають стереотипи сприйняття суспільних явищ епохи, містять “ментальне наповнення” соціальної поведінки українських селян Наддніпрянщини. Ідеться про архівні та етнографічні матеріали, норми звичаєвого права, статистичні й семантичні джерела, твори художньої літератури. Також знакові системи, що забезпечували комунікативні контакти, логіку та особливості культури, позначалися на промовах, жестах, традиціях, розумових звичках хліборобів.

В основу типово-видової класифікації джерел покладено такі критерії, як походження, внутрішній зміст і зовнішня форма. До типів джерел належать етнографічні, усні, лінгвістичні, а також фотодокументи, художні картини. Документальні види джерел представлені звітами, оглядами, нарисами, статистичними добірками, а наративні - мемуаристикою, есеїстикою, публіцистикою, літературними пам'ятками.

Джерельна база дослідження почерпнута автором із архівосховищ України та Російської Федерації. Усього опрацьовано 350 справ, безпосередньо використано 210. Вони зберігаються у 9 центральних і місцевих архівах, 2 відділах рукописів бібліотек. З-поміж них надто цінними виявилися документи 9 фондів Російського державного історичного архіву у м. Санкт-Петербурзі, де світ українського селянства представлений так, як його зафіксувала тогочасна вища бюрократія Кабінету міністрів (ф. 1263), Ради міністра МВС (ф. 1281), Канцелярії міністра МВС (ф. 1282), ЦСК МВС (ф. 1290), Земського відділу ЦСК МВС (ф. 1291), Департаменту загальних справ МВС (ф. 1284), Комітету землевпорядних справ Міністерства землеробства (ф. 408), а також співробітники Вільного економічного товариства (ф. 91) і Товариства “Російське зерно” (ф. 403). Особливе значення має вивчення погляду на селянське питання чиновників і судових виконавців. Тут більшою мірою слугують матеріали Центрального державного історичного архіву у м. Києві. Зокрема, Київського та Подільського губернських жандармських управлінь (ф. 274, ф. 301), Військового прокурора Київського військово-окружного суду (ф. 315), Прокурора Київської судової палати (ф. 317), Київської та Одеської судових палат (ф. 318, ф. 348), Канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора (ф. 442), Управління київського навчального округу (ф. 707), Волинського церковно-археологічного товариства (ф. 2205). Не менш поважний уплив на положення та висновки дисертації чинять “життєві сюжети” сільського простолюду, почерпнуті з 29 фондів державних архівів Житомирської, Київської, Полтавської, Харківської, Черкаської областей, Автономної Республіки Крим.

Матеріали архівного збереження об'ємно репрезентують етнографічну спадщину епохи. Там міститься цінна інформація про просторово-часові підвалини їхньої життєдіяльності, а також численні епізоди, в яких проступають типові мотиви соціальної поведінки та самобутня реакція на суспільні події, явища, процеси. Визнаючи факт першочергової ролі у дисертації матеріалів польових досліджень, зазначимо, що найповніше їх вдалося виявити у збірках (здебільшого таких, що вперше вводяться в науковий обіг) 6 розділів архіву Російського географічного товариства у м. Санкт-Петербурзі, 9 фондів Відділу рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського у м. Києві, 10 фондів Відділу рукописів Російської національної бібліотеки у м. Санкт-Петербурзі. Щодо матеріалів ВР ІМФЕ та архіву РГТ, то найбільше послугували джерела, зібрані й почасти опрацьовані науковцями Етнографічної комісії ВУАН (ф. 1). У фондах ВР РНБ вдалося виявити документи, які містять найрізнобічнішу інформацію про землеволодіння (землекористування) селян (ф. 236, ф. 287), соціальні конфлікти і громадсько-політичні відносини на селі (ф. 487, ф. 600, ф. 601), мовне питання (ф. 385, ф. 386, ф. 683, ф. 1000).

У річних звітах та оглядах губернаторів, статистичних добірках земських управ, а також реляціях землевпорядних комісій є повідомлення місцевих кореспондентів. Незважаючи на їхню розпорошеність і спорадичність, вони допомагають показувати динаміку мінливості моральних настанов і психологічно-культурних реакцій мешканців села на агрономію, технічне переобладнання сільськогосподарського виробництва, освіту, медицину, ветеринарію, страхування, інноваційні форми ведення господарства. Стосовно статистичних даних, то їхнє основне призначення - встановлення діалогу з рільниками “мовою чисел”.

Багаті етнографічні матеріали дають змогу робити спостереження на основі схожих фактів, виокремлювати типові структури і стійкі стереотипи свідомості. Маємо завдячувати насамперед тим етнографам, які вивчали сільську людину в усій її племінній різноманітності, тобто досліджували місцеві говори, домашній побут, громадський устрій, розумові й моральні відмінності.

Підвидами наративних джерел є автобіографії, спогади, замітки, записки, щоденники, почасти літературні твори. Адже “відкриття малоросів” українськими діячами ґрунтувалися на уважному спостереженні, а нерідко і глибокому студіюванні їхньої антропологічної унікальності, культурної самобутності. Цінні відомості про різні сторони життя-буття, ментально-світоглядні реакції селян на суспільні процеси вдалося виявити у працях П. Куліша, О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Костомарова, В. Антоновича, І. Рудченка, О. Кістяківського, П. Чубинського, О. Левицького, Х. Вовка, М. Сумцова, Б. Грінченка, О. Русова та ін. Інколи, як у художніх творах і спогадах Г. Данилевського, судження торкаються лише мешканців окремих регіонів.

Чи не найпродуктивніший спосіб розуміння “мисленнєвої діяльності” селян полягає у виявленні її семантично-усвідомлених зв'язків. Тут науковому пошукові слугують прислів'я, приказки, казки, народні оповідання, легенди (“побрехеньки”), загадки, ідіоматичні вислови, топоси, фраземи. Їхнє використання дало змогу відстежувати асоціативні реакції та типові операції мислення неграмотного сільського люду.

Виняткове значення мають пам'ятки звичаєвого права, що разом із писемним законодавством становлять правову основу життєдіяльності людей до модерного суспільства.

Залученню “фрагментів” селянського світосприйняття послужила різноманітна інформація з часописів “Основа”, “Киевская старина” (з 1907 р. - “Україна”), “Этнографическое обозрение”, “Земский врач”, “Сельский хозяин”, “Известия”, “Земельник”, а також дописи, вміщені в церковній періодиці та губернських газетах.

Для з'ясування історичних сюжетів, пов'язаних із ледь помітним у селян пробудженням етнонаціональної свідомості, корисними були кореспонденції з видань “Українська хата”, “Село”, “Світло”, “Світова зірниця”, “Украинская жизнь”. Відображення процесів їхньої адаптації до посткріпосних реалій ліпше висвітлено в добірках журналів “Хлібороб”, “Селянин”, “Труженик”, “Хуторянин”, “Українська кооперація”, “Селянське життя” та ін.

Важливі відомості містяться у 30 виписках із журналу “Труды императорского вольного экономического общества” (1908 р., №4-5). Їх свого часу впорядкував М. Коцюбинський, коли готував текст повісті “Fata morgana (З сільських настроїв)”. Не менш цінними є 28 дописів земських кореспондентів із Чернігівщини на картках, які заповнювали для оцінки становища в революційні 1905-1907 роки. Ці матеріали дають змогу глибше осягати умонастрої селян, виявляти внутрішні мотивації їхнього ставлення до земельного питання, політичного життя, також спектр ментальних відтінків соціальної активності.

Як історичне джерело, в дисертації використано лексику, що її вживали селяни - “худоба”, “толока”, “парубок”, “ледащо”, “базаринки”, “москаль” та ін. Відстеження соціально-психологічної аури лінгвістичного інструментарію допомогло з'ясовувати самобутність вдачі, попервах мало помітні, але врешті-решт надто важливі відтінки “малоросійської” вдачі. Тут найліпше слугує словник Б. Грінченка, що в чотирьох томах уперше побачив світ у 1907-1909 рр., і містить понад 68 тис. реєстрових слів. Багато важать праці М. Закревського, який зібрав і в 1860 р., опублікував близько 11 тис. слів (ідіом), притаманних тільки українській мові, а також “Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край”.

Позаяк одні й ті самі “селянські” явища, факти, події сприймалися через різні види репрезентацій, вони залишили свій слід не лише у фольклорі, а й літературі, популярних нарисах, живописі.

Відкинувши сумніви прихильників жорсткої раціональності стосовно науковості таких джерел, автор свідомо залучає цей, як здається, перспективний рецептор історичного пізнання. Опосередковано у сфері інтересу перебувають художні картини (переважно другої половини ХІХ ст.) і фотодокументи (здебільшого початку ХХ ст.). На них представлені типові сцени сільського життя, портретні зображення. Ці джерела дають змогу візуально уточнювати уявлення про рільників, вряди-годи чинять поважний вплив на положення та висновки дослідження. Отже, для реалізації поставлених у дисертації завдань залучено розлогий комплекс джерел, які є достатньо репрезентативні та достовірні й дають змогу всебічно, комплексно простежити цілісний, всеосяжний та унікальний світ ментальних настанов, відповідних їм соціальних практик українського селянства Наддніпрянщини другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Другий розділ - “Історично-традиційна спадщина українського селянства Наддніпрянщини (на середину хіх ст.)” - є ключовим щодо початку концептуального осмислення теми.

У першому підрозділі “Фундаментальні структури української хліборобської людності: історія становлення” стверджується, що селяни були не просто сучасниками своєї епохи, а властиво творили її. Їхня життєдіяльність ґрунтувалася на ментальних імперативах, генеалогія яких губилася в нетрях давнини. А окремі характерологічні риси безпосередньо визначали логіку міркувань і манери поведінки.

Приділено увагу внутрішній, конструйованій на аналізі структур повсякдення цілісності селянської спільноти. Суспільні процеси періоду, що його досліджуємо, є невід'ємною частиною, своєрідним історичним тлом цієї єдності, а також результатом її вияву та трансформації.

Отож на картину світу українського селянства, яку застаємо напередодні реформ 1860-х років, виразно позначився попередній хід історії. У пропонованому контексті виокремлено козаччину, своєрідною кульмінацією якої стала Національно-визвольна революція, ініційована й очолювана Б. Хмельницьким. Саме Хмельниччина докорінно змінила характер наявних на середину ХVІІ ст., політичних та економічних відносин, радикально вплинула на соціальну структуру й духовний склад тогочасного українського загалу. Вона ще більше посилила відчуття особистої свободи та право індивідуального поземельного землекористування, які існували за часів литовського і польського панування.

Простежено логічний зв'язок, який щоразу виникав між якістю чорнозему й розмірами ділянки і спроможністю її обробити, а також стереотипи мислення займанщиків, вироблена віками орієнтація на фізичну працю, розвиток егалітарних рис ментальності тощо.

Зроблено висновок, що життєдіяльність українського селянства Наддніпрянщини, усвідомлювана як кінцевий продукт психологічно-культурної комунікації з природним і соціальним довкіллям, визначала передусім така універсальна складова, як історична спадщина. Досвід, усталені манери соціального поводження, представлені традиціями, звичаями, віруваннями, перебували у своєрідній відповідності, мали стійке внутрішнє погодження.

У другому підрозділі другого розділу “Вплив російської “одержавленої” етнокультури на соціоментальну трансформацію “малоросів” показано, як позначалася на ментальності рільників “русифікаторська місія” імперії Романових. Наголошено, що культуроцидний характер політики в цілому збігався зі складним процесом трансформації самої селянської спільноти. У контексті реалій середини ХІХ ст., для Російської держави стало прагнення зберегти (або змінити) картину світу “малоросів” у той спосіб, аби це відповідало її амбіціям та інтересам.

Удруге в українській історії кріпацтво “розквітло” в селах Наддніпрянщини наприкінці ХVІІІ - у першій половині ХІХ ст. Із близько 1,5 млн. осіб, які Катерина ІІ і Павло І подарували поміщикам у власність протягом 1783-1803 рр., більшість становили українці. З огляду на загальні тенденції еволюції європейської цивілізації, ці явища були очевидним анахронізмом. Стосовно власне новоявлених кріпаків, то штучне занурення їх у “мужицький світогляд” грубо порушувало цілісність уже існуючих уявлень про ідеальне, справедливе, правильне життя. Адже селянська культура в тому варіанті, в якому вона сформувалася за козацької доби, спроможна була до саморозвитку. Парадокс полягав у насильницькому нав'язуванні українським хліборобам норм прийдешньої (“цивілізованої”) епохи за такої ж примусової консервації традиційних устоїв.

У середині ХІХ ст., громадські настрої на селі поєднували в собі, по-перше, дещо притуплену ідею козацьких вільностей, яка зберігалася у вигляді своєрідного контракту народу з правителем (міф про “справедливу владу”), по-друге, загальну тенденцію виокремлення особистості з океану архаїчних політико-правових відчуттів, переконань і переживань, притаманну тогочасним аграрним суспільствам Європи. За умов інтенсифікації визиску, індивідуальне начало було приречене виявляти себе в украй не конструктивних формах. Аполітичність і анархічність селян посилювала та обставина, що ставлення до влади формувалося під впливом далеко не сприятливих для їхніх інтересів заходів царського режиму.

Отже, життя селян певною мірою визначала взаємодія з російським етнокультурним полем, конкретніше державним апаратом, його політикою. На прикладі численних рефлексій, які більш-менш виразно зафіксовані у джерелах, доведено: якщо самовладдя російського “мужика” в сім'ї логічно доповнював самодержавний характер імперської влади, то рівність у “південно-руській” сім'ї мала хіба що призвичаюватися до такої норми. Соціальний і колоніальний примуси посилювали усвідомлення простолюдом його самобутності, що сукупно з іншими обставинами визначало оригінальність “малоросійського” варіанту адаптації в реалії епохи модерності.

У третьому підрозділі другого розділу “Емансипація” 1861 р., у погляді пересічних хліборобів” автор аксіоматично стверджує, що вихоплення процесу ліквідації кріпацтва з контексту всеосяжності існування “селянської цивілізації” було штучним. Українські хлібороби виявляли майже тотальну неспроможність адекватно сприймати та осмислювати модерні явища, які проникали в їхнє соціальне довкілля. Тож факт безпосередньої причетності до пограниччя епох, яке прийнято окреслювати 1861 р., загалом залишився за межами їхньої свідомості.

Селян цікавило здебільшого дві речі - земля і воля. Існувало непереборне бажання отримати їх у натуральному вигляді. Тобто, кажучи на сучасний манер, набути всю повноту громадянських прав, зрозуміло, у межах того ж таки традиційного хліборобського укладу.

Проаналізовано мотиви поширення серед рільників ідеї “чорного переділу”. Наголошено, що її не варто сприймати, як щось виключно архаїчне, забобонне. У певному розумінні йдеться про біблійне тлумачення рівності, що було головною підвалиною відомих на Заході реформаційних рухів і соціальних революцій. Опріч того, це один із варіантів “входження в капіталізм”, що передбачає, як відомо, первісне накопичення капіталу, формування того таки інституту приватної власності тощо. З огляду на це, “чорний переділ” у дисертації пояснено як варіант пореформеної капіталізації села на умовах матеріальної, соціальної і правової рівності.

У висновках до другого розділу зазначено, що українське селянство, як носій самобутньої соціально-етнічної традиції, керувалося сформованими протягом століть уявленнями, дотримувалося циклічних способів самореалізації. Реформи 1860-х років панівний режим здійснював фактично в умовах майже цілковитої неготовності абсолютної більшості населення Наддніпрянщини до тих “правил гри”, якими позначатимуться і характер “емансипації” 1861 р., і вся посткріпосна епоха. За таких обставин російський уряд спромігся запровадити малопродуктивну ідею патерналізму й час від часу проводити незначні доброчинні акції. Його політика здебільшого не знаходила розуміння селянського загалу, причому як із погляду добре усвідомлюваних земельної та фінансової проблем, так і в контексті життєво потрібних управлінських рішень, пов'язаних із активізацією трансформаційних процесів у світ модерності.

Третій розділ - “Латентні характеристики селянського світосприйняття” - присвячений малодослідженій в історичній науці проблемі ментальності селян.

У підрозділі “Наріжні форми селянського соцієтального досвіду” з'ясовано, що характер інтересів, потреб і цінностей мешканців українського села багато в чому визначали усталені норми, звичний побут, своєрідна громадська самоорганізація. У посткріпосний період селянство, з одного боку, існувало й трансформувалося одразу в багатьох просторово-часових константах, а з іншого, вимушено пристосовувалося до відносно швидкої радикалізації суспільного життя чи, щонайменше, самобутньо реагувало на неї. Залежно від багатьох обставин хліборобська маса залишалася пріоритетне зосередженою на своєму амбівалентному та суперечливому світі, віддаленою від міської культури, урбанізованого способу самореалізації.

Одним із ключових регуляторів життєдіяльності селян варто вважати повторюваність циклів. Вона була мотивована сезонністю господарських робіт, ментальною центричністю обійстя. Вічність часу “забезпечували” релігійні уявлення. Натомість просторовий образ визначали далекі відстані між населеними пунктами в умовах слабкої шляхової комунікації, прив'язаність до конкретного шматка землі, звичка одружувати дітей у межах свого села.

У цілому селянство залишалося у своєму часі й просторі. Його безмежним локальним світам (хатам, оселям, найближчим округам) були властиві оригінальні зв'язки і глибинна внутрішня цілісність. Циклічність життєвих ритмів логічно вписувалася в контекст цих мікросвітів, роблячи їх на свій лад універсальними й досить самодостатніми. Структурована у такий спосіб система цінностей слугувала великою перешкодою модернізацій тенденціям.

У другому підрозділі третього розділу “Ментальні імперативи самобутності, традиціоналізм буття” охарактеризовано власне стійкі внутрішні веління селян, які продукували збереження усталених форм життя. Романтичне, мрійливе ставлення хліборобів до сім'ї, землі, господарства, худоби логічно поєднувалося в них зі станом майже постійної тривоги, неспокою, хвилювань. Своєю чергою боязнь усього незрозумілого, що перебувало за межами світогляду, спонукала традиційно упереджено сприймати і тлумачити будь-які зміни, а тим більше урядові нововведення.

Ментальну схильність до старини консервували й посилювали історичні реалії посткріпосної дійсності. Так, під час перманентного погіршення соціально-економічного становища та політико-правових потрясінь (епідемій, епізоотій, репресивних дій влади, перебування під слідством, безпомічності чи самотності у старості) “малороси” - індивідуальні, значно частіше згуртовувалися, діяли заодно. Найчастіше це траплялося тоді, коли справа торкалася нажитого тяжкою працею майна, особистої господи, здоров'я та власне самого існування.

Не менш реальною була небезпека недоїдання. Як часто повторюване нещастя, голод надавав життю постійного присмаку скороминущості. Адже, крім своєї безпорадності перед цим лихом, селяни не могли розраховувати й на ефективну допомогу громади (запасних “гамазеїв”), органів місцевої влади, вищих державних інституцій.

Отже, майже все, що наповнювало картину світу та відповідні суспільні практики селян, спиралося на традицію - лише почасти ними переосмислену й наповнену оновленим змістом. Зрештою, ідеться про той різновид еволюції, коли мікросвіт традиційної людини “перемелював і переварював” чи не всі модерні новації, зберігаючи в такий спосіб власну історичну тяглість.

У третьому підрозділі третього розділу “Світоглядний автопортрет селянства” у річищі системного підходу до характеристики істотних рис хліборобів автор звертає увагу на поширений у тогочасних російському й українському середовищах книжний термін “малорос”.