Українське селянство Наддніпрянщини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. як соціоментальна історична спільнота

“Малорос” (“русин”) - це обов'язково, по-перше, українець, по-друге, селянин. У ньому акумульовано весь колорит епох, зокрема й попередньої козацької доби та прийдешньої після неї кріпосної дійсності. На свій лад зафіксовано історичний період трансформації вільного краю з козацькими вольностями в покріпачену й “мовчазну” периферію Російської імперії. У таку собі окраїну, типовим мешканцем якої став безправний, зубожілий і збайдужілий до власного етнічного й частково соціального ego землероб-трудівник з чітко вираженою домінацією інстинкту підпорядкування. Самі селяни, зазвичай, інертно ставилися до ймення “малорос”. І це тоді, коли політично панівна “великоросійська” еліта, а за нею й “малоросійські” інтелектуали надавали особливого значення навіть правопису цього слова.

Абстрагований від зовнішнього сприйняття, термін “малорос” другої половини ХІХ - початку ХХ ст., постає як віддзеркалення української селянської спільноти “пропащого часу”. У такому значенні він є своєрідним мірилом специфічної самооцінки хліборобів, симбіозом критеріїв їхньої соціоетнічної ідентичності та потенційного національного самоствердження. Привнесені у це поняття тлумачення в сільському середовищі поширювалися надто повільно. Натомість слова “чоловік” і “людина”, якими селяни найчастіше визначали власну ідентичність, свідчили про ствердження самоповаги і шляхетності в домінантних межах традиційного світорозуміння.

У підрозділі проаналізовано й інші способи етнічно-реґіонального ототожнення та інтерсуб'єктної комунікації. Зазнаючи з часом певної трансформації, вони залишалися життєво потрібними. Прикладом може слугувати стійка й, здавалося б, непорушна форма відчуття однаковості за історично-територіальною традицією. Вочевидь, регіональна (як і релігійна та родинна) належність більше важила для селян за загальноукраїнську ідентичність.

Поміж себе хлібороби називали один одного по імені, вряди-годи додаючи до нього прізвище або, здебільшого позаочі, прізвисько.

У підсумку розділу висунуто твердження, що власне українське середньовіччя було “довгим” саме завдячуючи ментальності селянства. Її сутність виявлялася по-різному, але в урешті-решт означала повільність модернізації села на традиційному ґрунті.

Четвертий розділ - “Духовний світ і сталість соціальної поведінки селян” - репрезентує ту частину дослідження, в якій розглянуто латентні підвалини міфологічно-релігійного світобачення, соціального, політичного та освітнього поводження українських хліборобів.

У підрозділі “Релігійно-побутовий ідеал” досліджено світобачення селянства, як синтез відчуття, сприйняття та розуміння світу і вияву побожності. Загалом його можна охарактеризувати як міфологічно-релігійне, з притаманним українським хліборобам етнічним колоритом. Формування релігійних символів (образів) відбувалося на ґрунті поєднання, своєрідного переплетення різних історичних типів самосвідомості. Перший тип побутував у вигляді вірувань, повір'їв, демонології. У надприродних силах віддзеркалювалося саме життя рільничої спільноти. Зокрема домовик надто вже втілював собою характерні ознаки господаря помешкання - “батька”, “селянина”, “українця”.

Збереження міфологічних обрядів у стереотипах мислення було пов'язане з повсякденним господарюванням і побутом. Частина їх, значною мірою втративши своє первинне призначення, існувала у формі церковних традицій. Деякі увійшли в “народне християнство” і стали складовою численних свят.

Другий тип самосвідомості - релігійний позначався шанобливим ставленням до зовнішніх атрибутів християнської віри. Відвідування храму - це, у звичному розумінні сільських людей, справжній вияв побожності. Вони вважали себе вірянами саме тому, що ходили в церкву, хрестилися, слухали проповіді священиків. При цьому мало, а то й взагалі не замислювалися над справжньою (канонічною) метою богослужіння.

Аналіз джерел дає підстави стверджувати і про те, що, через історично сформований хист до мудрування, українські селяни потенційно були схильними до релігійної модернізації і навіть атеїстичних ідей. Поширення в їхньому середовищі протестантських вірувань, а вряди-годи народницької, марксистської та інших ідеологій - тому підтвердження. З іншого боку, традиціоналізм світосприйняття не тільки живив унікальну гонористість “малоросів”, а й усіляко сприяв, просто зобов'язував приборкувати прагнення виокремлюватися зі світу усталених норм і приписів.

Отже, в уявленнях і переконаннях побожного наддніпрянського селянства співіснували язичництво й догмати християнського, переважно православного віровчення. Виразно міфологічно-релігійну природу віровизнання простежуємо в колядках, щедрівках, народних переказах, повір'ях і піснях апокрифічного змісту. Істотно втративши своє магічне значення, вони поєднували побутові бажання (врожаю, добробуту, щасливої долі) з фрагментами канонічних релігійних поглядів.

У другому підрозділі четвертого розділу “Особливості соціальної активності й політичного самовираження хліборобів” на основі широкого фактологічного матеріалу розкрито самобутність соціальної та політичної поведінки “малоросів”.

Під соціальною активністю автор розуміє дії, спрямовані на покращання матеріального, політичного, власне соціального становища, тобто як механізм особистого самоствердження за умови збереження приналежності до тієї ж верстви. Розуміючи свою злиденність, незахищеність, безправність як виключно упереджене до себе ставлення поміщиків, чиновників, лихварів, священиків, селяни час від часу шляхом протестів, конфліктів, виступів самотужки відстоювали свої інтереси, а їхній добробут почасти справді визначався таким явищем, як соціальна (громадська) активність.

Висвітлено різні форми соціальної активності хліборобів: бунти проти представників майновитіших верств (зокрема й потрави поміщицьких угідь, погроми помешкань і господарських приміщень), випадки опору нововведенням в економічній сфері, непокори рішенням сільських старост і волосних старшин. Через малоземелля, голод, сімейні та громадські конфлікти, причетність до злочинів, багато люду самочинно залишало свої села. Певною мірою це було продовженням поширених за доби кріпацтва втеч у нових історичних умовах. Проте, переселяючись у сподіваннях ліпшого життя в міста, до сусідніх губерній і віддалених регіонів, траплялося, не знаходили там постійного помешкання, очікуваних заробітків, а тому бурлакували, жебрували.

Політичну поведінку селян завжди вирізняли стихійність, шаблонність, розрізненість, локальність. До конструктивних дій, коли ситуація потребувала від них активної й послідовної позиції, вони не були спроможними, ніколи не ставили перед собою загальнодержавних завдань. Як правило, поводилися ніби сторонні спостерігачі навіть у вирішенні питань, що безпосередньо торкалися їхніх інтересів.

Діяльність рільників у структурах самоврядування значною мірою була номінальною. Зиск від перебування на посадах вони прагнули отримувати у межах відомих (“панських”) преференцій. Власне тому органи місцевої влади виявилися селянськими за формою, але далеко не такими за змістом. Сукупно з іншими обставинами це не сприяло продукуванню в суспільстві, передусім самій хліборобській спільноті, модерної політичної культури.

У третьому підрозділі четвертого розділу “Освітній потенціал та історичний досвід його самореалізації” звернуто увагу на історичну спадщину, яка дісталася селянам від “пропащого часу” у ставленні до освіти. За кріпосних порядків “шкільний голод” і “просвітницьке недоїдання” встигли перетворитися на “ендемічну хворобу” в тому розумінні, що повною мірою охопили чи не весь український загал. Російська зверхність, як домінація особливої цивілізаційної системи, видимо стримувала формування внутрішнього ринку освітніх послуг і, особливо, попиту на інтелектуалів. Унаслідок, ставлячись з недовір'ям, моральною неповагою до навчання, селяни не цінували розумової праці адекватно зростанню її ваги в суспільстві. Фінансування хліборобами шкільної справи за залишковим принципом свідчило про їхнє обмежене розуміння ролі освіти, історичну неготовність до самореалізації у сфері інтелектуальних цінностей.

За спостереженнями очевидців, більшість селян виокремлювали такі ознаки розумної людини, як досвідченість, тямущість, розсудливість і, з певними застереженнями, грамотність.

Здатність мислити, пізнавати довколишній світ, а тим більше чітко формулювати узагальнені судження про почуте й побачене, вони розуміли спрощено. Оригінальний спосіб їхнього традиційного мислення, спонукав до скептичного сприйняття всього спектру можливих виявів людського інтелекту. Ієрархія цінностей, ставлення до освіти перебували тут у майже нерухомому стані. Наслідком надто повільної еволюції була бюрократизація педагогічних послуг, фактична відсутність попиту на освіченість, архаїчне розуміння перспектив особистісного самоствердження в цій царині.

У висновках до четвертого розділу констатовано, що у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., селянство Наддніпрянщини розв'язувало світоглядні проблеми здебільшого в межах патріархальних релігійних уявлень і приписів. Воно напрочуд рідко, радше ситуативно долучалося до раціонального переосмислення релігійних, соціальних, політичних і культурно-освітніх змін, які поступово проникали в село.

У п'ятому розділі - “Праця на землі” в умовах модернізації соціального довкілля” - розкрито латентне підґрунтя повсякденної трудової діяльності селян, їхні реакції на пореформені тенденції соціально-економічного розвитку.

У підрозділі “Землеробство як своєрідна іммобільна структура повсякдення” наголошено, що розуміння рільниками землі, фізичної праці, відносин власності позначалося ментальним традиціоналізмом. Їхні соціальні й етичні аспекти регулювало звичаєве право. “Малоросійська натура” своєрідно та нерозривно поєднувала традицію і глибоко вкорінену моральність (“сумління”). Названі чесноти гармоніювали з самобутнім прагматизмом і соціальним престижем. Саме тому, намагаючись не бути тягарем своїм близьким, селяни працювали, зазвичай, до старості.

Фізична праця для хліборобів - звична повсякденність. Однак її змістовне наповнення, котре перебувало здебільшого за межами їхньої уяви, структурно доволі складне соціально-психологічне явище, в якому простежуємо як економічну потребу, так і громадський обов'язок, моральну гідність, самоповагу, а також джерело радості, насолоди, щастя, задоволення самим процесом взаємодії з природою, передусім ґрунтами.

Крізь землю селяни сприймали державу з її законами, панівні верстви населення з їхніми привілеями й навіть Бога з Його справедливістю. Вона ніби давала дозвіл і морально виправдовувала всі дії, зокрема й протизаконні. Була втіхою, привносила відчуття переваги перед “ледачими” й “марно заклопотаними” поміщиками, чиновниками, євреями, напувала харизмою та сентиментальністю в життєвих негараздах. Втрату землі чи шкоду, заподіяну їй, рільники сприймали, як велику трагедію. Через працю на землі хлібороби оцінювали соціальне довкілля. Самобутню вичерпну характеристику мали: сам селянин, його найближче оточення (дружина/чоловік, невістка, зять, родичі, свояки), а також сусіди, односельці, мешканці округи. Стереотипи містили й певну ієрархію зовнішнього світу. Тобто, окрім “чоловіка” (хлібороба, простолюдина), “християнина” (людину), ще й “пана” (поміщика, чиновника, представника неселянського стану), “жида” (єврея), “москаля”, “руського” (росіянина), “кацапа” (росіянина, російського старообрядця). Окреслене розуміння існувало до початку ХХ ст.

У ньому добре помітні мотиви вищезгаданої опозиційності хліборобів до “панства” й “начальства”, а також держави.

У контексті праці на землі проаналізоване сприйняття селянами багатства та достатку. Підсумовано, що традиційне ставлення до господарських робіт значною мірою зумовлювало специфіку тогочасних соціально-економічних процесів у суспільстві.

У другому підрозділі п'ятого розділу “Селянство на шляху ринкової трансформації” простежено хронологію змістовного наповнення капіталістичної еволюції хліборобів.

Показано, що для “людини традиції” не існувало проблеми, як найоптимальніше (точніше найприбутковіше) розпоряджатися коштами. У плануванні сімейних витрат, видатків сільських і волосних бюджетів першочергову увагу вона приділяла питанням крайнощів свого злиденного існування. Тому найчастіше гроші йшли на утримання кас взаємодопомоги для односельців, які потерпіли від нещасних випадків, стихії, неврожаїв, на допомогу зубожілим родинам, надання безкоштовної медичної допомоги хворим, сприяння притулкам для бездомних, немічних, калік, старців.

Проте, в цілому патріархальне світобачення аж ніяк не ізолювало селян від модерних змін у суспільстві, які у другій половині ХІХ ст., різко прискорилися. Охоплюючи всі прошарки населення без виключення, вони позначалися й на еволюції сільської глибинки. Своєрідність полягала в неадекватності реакцій на пропоновані зверху новації, що часто-густо зовсім не відповідали усталеним уявленням і стереотипному мисленню. Прикутим думками до землі, селянам доводилося тільки охати, як далеко сягала жадібність та аморальність людей - чиновників, торговців, посередників, дрібних комісіонерів, а також підприємливих односельців.

На початку ХХ ст., коли розвиток товарно-грошових відносин уже відчувався в усіх сферах суспільного буття, хлібороби трималися традиційної ментально-світоглядної системи, яка виявляла унікальну іммобільність. Причому з домінацією того пласту свідомості, що перебував за межами власне ринкового впливу. За таких обставин зберігалася вагомість звичаєвого права. Цінності ґрунтів сільські обивателі продовжували визначати гранями фактичного користування. Спільним для традиційного й інноваційного в їхній ментальності була норма, передана у словах “якщо немає спорів із сусідами”.

У висновках до п'ятого розділу сформульоване спільне для обох підрозділів узагальнювальне положення, що в українському посткріпосному селі фактично мало місце нашарування культурних пластів епох, а у свідомості селян перепліталися, відповідно, старі й нові смисли. Добре відомими наслідками цього поєднання були вузькість внутрішнього ринку, обмежені споживчі можливості, низький рівень добробуту.

Шостий розділ - “Значущі продуценти” автентичності” - присвячено тим сферам буття селянства, де соціальна самобутність цієї історичної спільноти найадекватніше відповідала її ментальній природі.

На початку підрозділу “Самобутність сімейних стосунків у свідомості селян” зазначено, що об'єктами їхніх повсякчасних турбот і переживань були батьки, дружина та діти. Скажімо, попри численні побутові негаразди і сформовані на їхньому ґрунті стереотипи мислення, погляд чоловіка на дружину був достатньо ліберальний і симпатичний. Порадниця, помічниця, вірна супутниця на віку, її талан - служити розрадою у складних життєвих перипетіях. Таке бачення соціальної ролі дружини у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., стверджувалося, з одного боку, поєднанням у сім'ї (родині) чи не всіх суспільних функцій, які, на відміну від “державних” народів, виконувала традиція, з іншого, неперевершеним ліризмом, що віддзеркалював емоційно-естетичний зміст самобутнього етнічного психологічного типу.

Протягом спільного життя підлеглість дружини чоловікові (зазвичай взаємна) пом'якшувалася визначенням власника майна за статевою приналежністю, але не в останню чергу й пам'яттю про палку сердечну прихильність у роки молодості. Є всі підстави вважати, що в подружніх взаєминах українки усвідомлювали й відстоювали власну гідність на порівняно вищому ступені виявлення за росіянок, татарок, німкень.

Важлива деталь, яку легко було помітити під час одруження, засвідчення поваги і вдячності батькам. Як правило, з ними попередньо радилися й отримували їхнє благословення. Важливою була й думка громади, яку враховували побіжно. Так, напередодні заручин і весілля батьки (інколи вся рідня) парубка намагалися випитати у знаючих односельців про майбутню невістку, надто вже про її господарську вправність.

Позаяк без облаштування власної господи людина пересічно не вважала життя повноцінним, із цією думкою був пов'язаний увесь позитивний досвід функціонування сім'ї. Вона ж у кінцевому підсумку формувала відповідні моральні норми. Земля, худоба, хата, садок, пасіка турбували людей особливо. Заклопотаність цими питаннями вони демонстрували чи не в кожній розмові. А в частих старечих буркотаннях ці пріоритети виступали як щось монолітно-цілісне й зобов'язуюче.

Першочергове місце в думках і помислах батьків належало дітям. Зберігаючи сентиментальну природу, розуміння місії сина чи дочки, їхнього, так би мовити життєвого призначення, мало цілком практичні обриси. Альтернативних способів полегшити свою долю, окрім як доживати віку біля дорослих дітей, фактично не було. Отож “мужицька” сім'я була окремою господарською і суспільною ланкою, а для самого селянина - визначальною сферою буття. У цьому мікросвіті він почувався сам собою, хазяїном своєї долі. Тут існувала та соціальна самобутність і автентичність, які суттєво різнили “малороса” з “великоросом”, “німцем”, “жидом”, “паном”, робили його опозиційним до довколишнього світу, навіть до громади односельців.

У другому підрозділі шостого розділу “Роль села у збереженні української етнокультурної ідентичності” проаналізовано місію селянства Наддніпрянщини як носіїв своєрідного соціокультурного підґрунтя національного відродження. Відчуття “племінної згуртованості” для хліборобів означало насамперед локальну єдність етнічно-лінгвістичного поля, адже кожна місцина залишалася окремішнім світом мови, релігійності, фольклорної культури, історичної пам'яті. Часто навіть тоді, коли світила кар'єра. Водночас імперським можновладцям дедалі важче було легковажити зростанням інтересу української інтелігенції до етнокультурної самобутності свого народу.

Немає підстав штучно перебільшувати, а тим більше ідеалізувати роль рільників в українському національному відродженні, як, до речі, перевищувати міру самого модернізацій поступу. Ототожнення понять “селянин”, “народ”, “люди” (“люде”), “малороси”, “южноруссы” в контексті соціальної структури хліборобського загалу, зокрема політичних, господарських, культурних, церковно-релігійних зв'язків, явище для другої половини ХІХ - початку ХХ ст. - симптоматичне.

Отже, збереження ментальних основ усталеного укладу не спонукало селян по-модерному замислюватися над цінністю того етнокультурного середовища, який вони репрезентували. Почуття національної ідентичності майже не проникло в їхнє середовище. Однак, успадковуючи зразки панівних соціальних практик, вони об'єктивно виконували таку історичну місію.

Село дедалі частіше потрапляло в поле зору науковців і публіцистів, які зосереджували свої погляди на тих характерологічних рисах рільників, що відносно легко сприймалися на емпіричному рівні. На початку ХХ ст., їх упізнавали вже як “бідняків”, “багачів”, “злидарів”, “куркулів”, “турботливих”, “пияків”, “господарів”, “робітників”, здатних чинити як добро, так і шкоду. При цьому для більшості освічених сучасників селянство залишалося незбагненним, зокрема й тому, що його устрій у цілому мав досить чітко виражену патріархальну сутність.

У підсумку розділу констатовано, що до початку ХХ ст., українські хлібороби Наддніпрянщини своїм невичерпним джерелом культури зберігали етнічну ідентичність й у такому “пасивному вигляді” могли бути залучені до потенційного національного ствердження.

ВИСНОВКИ

У висновках підбито основні підсумки дослідження та розроблено рекомендації стосовно можливості використання його результатів:

1. У дисертації теоретично узагальнено й розв'язано нову наукову проблему. Ідеться про синтез “зовнішньої” (соціальної) і “внутрішньої” (ментальної) історії, що дав змогу висвітлити українське селянство як цілісну спільноту, поміщену в контекст епохи, зокрема з'ясувати його власний історичний час, розширити знання про роль в історії. Комплексне уявлення про автохтонних рільників Наддніпрянщини другої половини ХІХ - початку ХХ ст., сформовано за принаймні двома мірилами їхнього існування - збереженням основ традиційного укладу і наслідками процесів, пов'язаних із, так би мовити, глибиною модернізацій проникнення в нього;

2. Соціоментальний зріз історії українських селян посткріпосної доби - це насамперед коло проблем, пов'язаних із культур-антропологічною спадщиною. Найстійкішим підґрунтям їхніх уявлень і відповідних манер соціального поводження визнано архетипи традиційної картини світу. Опосередковано вони “були присутніми” в усьому спектрі буття (становили спільну для всіх основу), що спонукало у визначений спосіб переймати й відтворювати досвід дідів, батьків, старших за віком сусідів, односельців. До 1860-х років “малороси” Наддніпрянщини вже були позбавлені тієї, хоча й надто скупої, але все-таки волі, яку мали, приміром, у ХVІІІ ст. Вони втратили нагоду козакувати, брати участь у конфліктах між шляхтою, припинили бути вагомим опертям православ'я з усіма наслідками, які з цього витікають. Заодно зникли й можливості осідати на вільних землях Півдня. Заселений степ, та й скуте портами море більше не кликали до волі, радше навіювали сумні спогади про колишні вольності. Саме тому життєдіяльність кількох поколінь рільників тривала ніби поза загальносуспільними тенденціями - модернізацією економіки та соціальної сфери, реформуванням політико-правової системи. Перманентне погіршення економічного становища, низький рівень добробуту, спричинені значним зменшенням подвірного забезпечення ґрунтами, недородами, голодуваннями (інколи навіть на межі жебрування), зберігали імперативність прожиткового мінімуму. За таких умов традиційний уклад, як історично стійкий життєвий абсолют, виразно виявляв свій “консервативний” характер;

3. Одним із ключових регуляторів життєдіяльності українського селянства варто вважати повторюваність циклів. Вона була вмотивована сезонністю господарських робіт, ментальною центричністю обійстя (хати). Натомість вічність часу “забезпечували” релігійні уявлення. А ось просторовий образ визначали далекі відстані між населеними пунктами в умовах слабкої шляхової комунікації, прив'язаність до конкретного шматка землі, звичка одружувати дітей у межах одного села. Тому, зазвичай, “свій” світ для селянина закінчувався за його стодолою;

4. Визначальним ментальним імперативом селян був традиціоналізм. Демонструючи надзвичайну стійкість, імунітет проти впливу “шляхетніших” і “прагматичніших” верств, саме він визначав самобутність соціально-економічного й громадсько-політичного життя. Хоча нові суспільні тенденції зусібіч впадали в широке русло повсякденних турбот, вони спроможні були впливати на світогляд хліборобів лише побіжно. Скажімо, відхід від родинного кола, потрапляння в урбанізоване середовище не означав радикальних змін усталених життєвих поглядів, стереотипів мислення. Часто навіть траплялося навпаки: усе нове так чи інакше схилялося до традиційного, нерідко змінюючи не лише форму, а й власну сутність. Власне тому період української історії від другої половини ХІХ до початку ХХ ст. - це своєрідна мапа-схема, такий собі “модернізаційний редукціонізм” розвитку, бо більшість населення не впоралася із завданням адаптації у світ модерності. Унікальність посткріпосної трансформації селянства полягала в тому, що вона відбувалася переважно в річищі традиції, котра, зрозуміло, не відповідала загальним цивілізаційним тенденціям. Залишаючись у полоні патріархальних устоїв, хлібороби стверджувалися як самобутня спільнота. Зрештою, йдеться про історичну епоху, в якій “люди від плуга” змогли лише певною мірою реалізувати себе в омріяних суспільних ідеалах, але виявилися мало готовими до нових смислів буття;

5. Одним із ключових чинників “мужицького” світобачення була земля. Пов'язуючи з нею весь свій життєвий устрій, хлібороби крізь “годувальницю” сприймали державу, панівні верстви населення й навіть Бога. Вона давала дозвіл і морально виправдовувала всі дії, зокрема й протизаконні, була для селян утіхою, привносила їм відчуття переваги перед поміщиками, чиновниками, євреями, напувала харизмою та сентиментальністю в життєвих негараздах. Формувала не тільки право, а й емоції родинних відносин, сповнювала відчуття самодостатності, радості в будні і свята, а також додавала патетики й завзяття. Відповідно втрату землі чи шкоду, заподіяну їй, хлібороби сприймали як велику трагедію;

6. Вірування українських селян визначали переважно християнські цінності з домішками патріархальних форм практичного освоєння світу, язичництва. Утім, час “мудро попрацював” над суперечностями історично-світоглядних типів релігійності й разом із етнічним колоритом “витворив” оригінальну систему поглядів, зрештою - унікальний спосіб сприйняття реалій. Домінація духовного чинника сприяла збереженню етнокультурної самобутності рільників. Світоглядні проблеми, що виникали під впливом модернізації, хлібороби продовжували розв'язувати здебільшого в межах усталених релігійних уявлень і приписів. Хоча лібералізація громадсько-політичного життя у ХІХ-ХХ ст., добряче розхитувала оті стереотипи, підтвердженням чого була поява поряд з традиційним православ'ям нових християнських конфесій. Локальне руйнування традиційності відбувалося через поширення як різних напрямків протестантизму, так і атеїзму (втрачаючи зв'язки з селом, родиною, чимало селян пауперизувалося, а їхня секуляризована свідомість ставала сприйнятливішою до народницьких, марксистських ідей). Разом вони містили елементи раціоналізму і досить часто падали на сприятливий ґрунт схильності до самостійного міркування;

7. Генетизм, як “повернутий у минуле” спосіб мислення, формував самобутню соціальну активність, визначав ориґінальність громадсько-політичного самовираження та освітньої самореалізації селян. Навчання в сільських школах суттєво залежало від його своєрідного місця у структурах ментальності “людей традиції”. За ойкосно-егалітарного способу життєдіяльності вони були не в змозі збагнути всю глибину нового суспільного значення освіти, а тому не відчували в ній належної потреби. Окрім того, селяни залишалися політично інертними навіть на рівні села й волості. Не могла мобілізувати їх і національна державність, бо її не було. А надмірна залежність від іншої національної (російської) додатково спонукала рільників-автохтонів Наддніпрянщини триматися архаїчних цінностей і пріоритетів. Змушені якось призвичаюватися до несприятливих соціально-політичних умов, вони, як і раніше, товклися на городах. Це також пояснює стійкість соціально-ментальної цілісності хліборобської спільноти;

8. Модернізаційні явища - передусім відносини обміну, торгівля, посередницька діяльність, зрештою всі таємниці ринку, як на свій лад унікальної культур-економічної системи, - рільники ототожнювали переважно з обманом, підступом, клопотами, а то й дармоїдством. Морально-світоглядна прив'язаність до власного господарства бодай опосередковано, але таки відчутно сприяла тому, що “плодюча країна залишалася бідною на гроші”. Показово також, що селяни слабко розуміли справжню сутність нововведень. Проте утримуватися на традиційних позиціях їм було дедалі тяжче. Тому багато з того, що і як доводилося робити, мало вимушений, залежний, нерідко кабальний характер. До підприємництва не були схильні навіть заможні господарі. Якщо ж селянин і послуговувався ринковими механізмами, то підпорядковував їх головно потребам традиційного хазяйнування. Скажімо, понад 80% коштів, які хлібороби отримували на початку ХХ ст., від кредитних ощадно-позичкових товариств, вони витрачали на відновлення знесилених господарств. Натомість помітніший вплив на простолюд справляли неординарні ситуації - події 1905-1907 рр., столипінська аграрна реформа, Перша світова війна. Тоді сільські люди швидше серйознішали, ставали мети. Формування модерного суспільства зумовлювало своєрідний історичний конфлікт. Позаяк в опозиційності до інтелектуального, підприємницького, культурно-мистецького міста селянська спільнота зберігала потенціал до самобутнього розвитку, то перебування на узбіччі державних інтересів створювало прецедент вимушеного пристосування до історично пріоритетних тенденцій. Ця адаптація мала свої межі, вихід за які означав дві найімовірніші перспективи: або поверхневу втрату власної ідентичності до революційних потрясінь. Впадаючи у відчай від злиднів і побутових негараздів, хлібороби інколи діяли рішуче й безкомпромісно, проте пояснювали свої вчинки, виходячи з “селянської” логіки;

9. Досліджений у роботі масив джерел дає підстави висунути гіпотезу, що “мужицька” сім'я була окремою господарською і суспільною ланкою, а для самого селянина - визначальною сферою буття. Це той світ, де він почувався сам собою, хазяїном долі. Тут формувалися його соціальна самобутність і автентичність. Вони робили селянина опозиційним до довколишнього світу, навіть до громади односельців;

10. Під впливом модернізації сільський простолюд більше знайомився з культурою росіян, поляків, євреїв. Така взаємодія позначалася суперечливими процесами - “етнокультурне розукраїнення” певної частини “мужиків” супроводжувало посилення ментальної консервації більшості хліборобів-трударів. У всьому, що перебувало за порогом “людського”, вони вбачали “щось панське”, тобто чуже, неприйнятне, а то й вороже. У такий спосіб, інтелектуально не піднімаючись до рівня національно-державного мислення, будь-якої суспільно-політичної доктрини, обстоювали чи не найоптимальніший сценарій самобутності - збереження та захист власного способу життєдіяльності. А разом з ним мови, вірувань, фольклору й самого світобачення. У господарюванні ж і побуті відтворювали автохтонну архітектуру, ремесла, одяг. Робили це дивовижно послідовно, хоча здебільшого в пасивних формах. Уособлюючи маргінальний і такою ж мірою визначальний спосіб мислення та соціальну поведінку для тогочасного суспільства, вимушено маскувалися за елітними культурами. При цьому відбувалося лише часткове запозичення “панських” манер і смаків. Надто помітними снобістські явища були в районах посиленого культурного впливу росіян. Водночас зросійщення виявилося неспроможним охоплювати всю глибину історичних і господарських зв'язків, власне світогляду українських хліборобів. Асиміляційного потенціалу російського суспільства й передусім держави не вистачило, щоб “перетравити” їх на “гілку єдиного народу”. Фактично село було єдиним масовим соціальним носієм етнокультурної ідентичності. Воно зберегло власну світоглядну спадщину, а отже, право на самобутнє існування, пристосувавши його до бурхливих подій “постфеодальної” історії.

Отже, у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., українське селянство Наддніпрянщини втрачало свою “тотальну стереотипність” лише фрагментарно. У широкому розумінні традиція тут виявилася сильнішою за виклики модернізації. історія селянство посткріпосний

Слабкість ринкового проникнення, однобічність урбанізаційних процесів та інші “вади” були спричинені браком привабливіших, історично авторитетніших чинників, здатних комплексно оновити притаманні хліборобам цінності й уявлення, манери (звички, способи) поводження. Власне тому кілька поколінь пост кріпосних селян розглянуто в контексті близької до статичної, але водночас і суттєво активізованої зовнішніми впливами еволюції. У такій історичній якості та динаміці вони зустрічали перші десятиліття ХХ ст., на свій лад брали в них участь, принагідно оригінально оцінювали все пережите.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВІКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

1. Присяжнюк Ю.П. Українське селянство Наддніпрянської України: соціоментальна історія другої половини ХІХ - початку ХХ ст. / Ю.П. Присяжнюк. - Черкаси: “Вертикаль”, видавець ПП Кандич С.Г., 2007. - 640 с. - Бібліогр.: с. 553-612. (49,88 друк. арк.). Рец.: Критика. - 2008. - №7-8 (129-130). - С. 26.

2. Присяжнюк Ю.П. Ментальність і ремесло історика. Методологічна парадигма селянствознавчих студій в Україні на зламі ХХ-ХХІ ст. / Ю.П. Присяжнюк. - Черкаси: “Вертикаль”, видавець ПП Кандич С.Г., 2006. - 122 с. - Бібліогр.: с. 104-117. (7,21 друк. арк.).

3. Присяжнюк Ю.П. Українське селянство ХІХ-ХХ ст.: еволюція, ментальність, традиціоналізм. Навч. посіб. для студ. істор. фак. / Ю.П. Присяжнюк. - Черкаси: Відлуння-плюс, 2002. - 120 с. - Бібліогр.: с. 115-117. (8,29 друк. арк.).

4. Присяжнюк Ю.П. Ментальність українського селянства в умовах капіталістичної трансформації суспільства (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) / Ю.П. Присяжнюк // Український історичний журнал. - 1999. - №3. - С. 23-33. (0,6 друк. арк.).

5. Присяжнюк Ю.П. Характерологічні (ментальні) особливості соціальної активності українських хліборобів (60-90 рр. ХІХ ст.) / Ю.П. Присяжнюк // Вісник Черкаського університету. Серія Історичні науки: зб. наук. ст. - Черкаси, 1999. - Вип. 12. - С. 42-47. (0,5 друк. арк.).

6. Присяжнюк Ю.П. Ринкова еволюції аграрних відносин в Україні (друга половина ХІХ - 1905 р.) / Ю.П. Присяжнюк, Л.М. Горенко // Український історичний журнал. - 2000. - №5. - С. 88-97. (0,6, авт. напис. 0,3 друк. арк.).

7. Присяжнюк Ю.П. Вплив ментальності українського селянства на рівень його освіченості у другій половині ХІХ ст. / Ю.П. Присяжнюк // Історія України. - К., 2000. - №3 (січень). - С. 9-10. (0,6 друк. арк.).

8. Присяжнюк Ю.П. Менталітет українського загалу в посткріпосницьку епоху: консерватизм феномену / Ю.П. Присяжнюк // Вісник Черкаського університету. Серія Історичні науки: зб. наук. ст. - Черкаси, 2000. - Вип. 21. - С. 28-32. (0,5 друк. арк.).

9. Присяжнюк Ю.П. Консерватизм ментальності хліборобського загалу (на матеріалах Наддніпрянської України другої половини ХІХ - початку ХХ ст.) / Ю.П. Присяжнюк // Питання стародавньої і середньовічної історії, археології й етнології: зб. наук. ст. / ЧНУ імені Ю. Федьковича. - Чернівці, 2000. - Т.1. - С. 299-304. (0,4 друк. арк.).

10. Присяжнюк Ю.П. До проблеми ролі селянства в збереженні національної ідентичності українців (ХІХ - початок ХХ ст.) / Ю.П. Присяжнюк // Наукові праці. Миколаївська філія НУ “Києво-Могилянської академії”. - Миколаїв, 2000. - Вип. 8. - С. 25-27. (0,5 друк. арк.).

11. Присяжнюк Ю.П. Ментальні мотиви релігійної поведінки українських селян у посткріпосницьку добу / Ю.П. Присяжнюк, І.В. Рудакова // Вісник Київського інституту “Слов'янський університет”: зб. наук. ст. - К., 2001. - Вип. 10. - С. 60-64. (0,5, авт. напис. 0,3 друк. арк.).

12. Присяжнюк Ю.П. “Емансипація” 1861 року очима пересічного хлібороба / Ю.П. Присяжнюк // Український селянин: Зб. наук. ст. / НАН України; Інститут історії НАН, ЧДУ імені Б. Хмельницького. - Черкаси, 2001. - Вип. 2. - С. 94-96. (0,5 друк. арк.).

13. Присяжнюк Ю.П. “Малоросійський” традиціоналізм другої половини ХІХ - початку ХХ століття: анахронізм епохи чи імператив селянського “серця”? / Ю.П. Присяжнюк // Наукові праці. Миколаївська філія НУ “Києво-Могилянської академії”. - Миколаїв, 2001. - Вип. 10. - С. 45-49. (0,5 друк. арк.).

14. Присяжнюк Ю.П. Полісся як діюча особа вітчизняної історії (на матеріалах Волині посткріпосницької епохи) / Ю.П. Присяжнюк // Вісник Черкаського університету. Серія Історичні науки: зб. наук. ст. - Черкаси, 2001. - Вип. 27. - С. 49-55. (0,5 друк. арк.).

15. Присяжнюк Ю.П. Віра українських селян в “добрих царів” після скасування кріпацтва / Ю.П. Присяжнюк // Культура народов Причерноморья: зб. наук. праць. - Симферополь, 2001. - №24. - С. 123-126. (0,6 друк. арк.).

16. Присяжнюк Ю.П. Ринкова еволюція суспільства і ментальність українських хліборобів: деякі аспекти взаємодії в посткріпосницьку епоху / Ю.П. Присяжнюк // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Історичні науки: зб. наук. ст. - Луганськ, 2002. - №2. - С. 164-172. (0,7 друк. арк.).

17. Присяжнюк Ю.П. Деякі “таємниці” етнонаціонального портрету українського “чоловіка” початку ХХ століття / Ю.П. Присяжнюк // Український селянин: Зб. наук. ст. / НАН України, Інститут історії НАН, ЧДУ імені Б. Хмельницького. - Черкаси, 2002. - Вип. 4. - С. 106-111. (0,5 друк. арк.).

18. Присяжнюк Ю.П. Традиції господарювання як мірило україно-єврейських відносин на селі (ХІХ - початок ХХ ст.) / Ю.П. Присяжнюк // Український селянин: Зб. наук. ст. / НАН України; Інститут історії НАН, ЧДУ імені Б. Хмельницького. - Черкаси, 2002. - Вип. 5. - С. 234-239. (0,5 друк. арк.).

19. Присяжнюк Ю.П. Методологія “Школи “Анналів”: тернистий шлях визнання та сучасні проблеми адаптації в українській історіографії / Ю.П. Присяжнюк // Вісник Черкаського університету. Серія Історичні науки: зб. наук. ст. - Черкаси, 2002. - Вип. 33. - С. 30-34. (0,5 друк. арк.).

20. Присяжнюк Ю.П. Ментальність і соціальна поведінка українських селян у пореформений період (друга половина ХІХ - початок ХХ ст.) / Ю.П. Присяжнюк // Вісник Львівського університету: зб. наук. ст.. - Львів, 2002. - Вип. 37. - Ч. 1. - С. 213-228. (0,6 друк. арк.).

21. Присяжнюк Ю.П. Сервітутне право у “картині світу” пересічного українського селянина (на матеріалах Правобережної України початку ХХ ст.) / Ю.П. Присяжнюк // Проблеми історії України: зб. наук. ст. / НАН України, Інститут історії НАН. - К., 2003. - Вип. 5. - С. 42-48. (0,4 друк. арк.).

22. Присяжнюк Ю.П. Проблематика історії ментальностей у сучасній російській історіографії / Ю.П. Присяжнюк // Вісник Черкаського університету. Серія Історичні науки: зб. наук. ст. - Черкаси, 2003. - Вип. 50. - С. 37-41. (0,5 друк. арк.).

23. Присяжнюк Ю.П. “Нариси з історії села Колодистого, Тальнівського району, Черкаської області” Ю.Г. Поліщука як джерело дослідження історії українського селянства ХІХ - першої половини ХХ ст. (антропологічний підхід) / Ю.П. Присяжнюк // Український селянин: Зб. наук. ст. / НАН України; Інститут історії НАН, ЧДУ імені Б. Хмельницького. - Черкаси, 2003. - Вип. 7. - С. 14-16. (0,5 друк. арк.).

24. Присяжнюк Ю.П. Освіченість як атрибут етнокультури українського селянства Наддніпрянської України: тенденції еволюції та перші спроби осмислення феномену на початку ХХ ст. / Ю.П. Присяжнюк // Український селянин: Зб. наук. ст. / НАН України, Інститут історії НАН, ЧДУ імені Б. Хмельницького. - Черкаси, 2004. - Вип. 8. - С. 110-113. (0,5 друк. арк.).

25. Присяжнюк Ю.П. Етнонаціональні аспекти історії ментальностей у новітній російській історіографії / Ю.П. Присяжнюк // Вісник Черкаського університету. Серія Історичні науки: зб. наук. ст. - Черкаси, 2005. - Вип. 66. - С. 31-38. (0,5 друк. арк.).

26. Присяжнюк Ю.П. Освіченість як атрибут етнокультури українського селянства в умовах модерних трансформацій суспільства (історіографічний та гносеологічний аспекти) / Ю.П. Присяжнюк // Український селянин: Зб. наук. ст. / НАН України, Інститут історії НАН, ЧДУ імені Б. Хмельницького. - Черкаси, 2005. - Вип. 9. - С. 12-14. (0,6 друк. арк.).

27. Присяжнюк Ю.П. Соціокультурні ритми трансформації історії: українське селянство “між феодалізмом і капіталізмом” / Ю.П. Присяжнюк // Вісник Черкаського університету. Серія Історичні науки: зб. наук. ст. - Черкаси, 2005. - Вип. 80. - С. 20-25. (0,5 друк. арк.).

28. Присяжнюк Ю.П. Ментальне “почування” українського селянства в умовах проведення столипінської аґрарної реформи / Ю.П. Присяжнюк // Український селянин: Зб. наук. ст. / НАН України, Інститут історії НАН; ЧДУ імені Б. Хмельницького. - Черкаси, 2006. - Вип. 10. - С. 22-25. (0,5 друк. арк.).

29. Присяжнюк Ю.П. Лікувальна практика українського селянства другої половини ХІХ - початку ХХ ст. у контексті його традиційного світосприйняття / Ю.П. Присяжнюк // Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету імені В. Винниченка. Серія: Історичні науки. - Кіровоград, 2006. - Вип. 10. - С. 162-167. (0,5 друк. арк.).

30. Присяжнюк Ю.П. “Консерватизм” і “традиціоналізм” в українському селянознавстві: проблема термінологічної оптимізації / Ю.П. Присяжнюк // Вісник Черкаського університету. Серія Історичні науки: зб. наук. ст. - Черкаси, 2007. - Вип. 100. - С. 3-12. (0,5 друк. арк.).

Размещено на Allbest.ru