Російський самодержавний апарат та українські політичні партії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

РОСІЙСЬКИЙ САМОДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ ТА УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ

Спеціальність: Історія України

Сарнацький Олександр Петрович

Дніпропетровськ, 2008 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена посиленням наукового і суспільного інтересу до вітчизняної історії, досвіду попередніх поколінь українців та важких уроків минулого в умовах становлення та розвитку сучасної незалежної Української держави.

Одними з найбільш дискусійних наукових проблем є питання, пов'язані з розглядом суспільно-політичного життя в Наддніпрянській Україні наприкінці ХІХ - початку ХХ ст., яка на той час входила до складу Російської імперії. Дослідження їх неможливе без всебічного показу й аналізу діяльності тих сил, що покликані були захищати самодержавний лад та всіляко боротися проти будь-яких посягань на нього, в тому числі й національно-визвольного характеру.

Останнім часом відбувається істотне накопичення значного масиву історичних знань про розвиток українського національно-визвольного руху на початку ХХ ст., утворення та діяльність українських партій Наддніпрянщини, що його очолили. Це дає можливість здійснити комплексне наукове дослідження цієї проблематики. Її складовою є політика російського самодержавного апарату в останні роки його існування, спрямована на обмеження і придушення українського руху, в тому числі і його емігрантських кіл та їх симпатиків у роки Першої світової війни на західноукраїнських землях, тимчасово окупованих Росією. У вітчизняній історіографії такого плану комплексні наукові розробки відсутні.

Подібне дослідження є необхідною умовою для подальшого наукового розроблення зазначеної проблеми. Воно зорієнтує зусилля істориків на поглиблене вивчення інших складових визвольно-революційної хвилі в Україні на початку ХХ ст., та ставлення до них царизму.

Зв'язок роботи з планами наукових робіт установи. Дисертацію виконано в межах науково-дослідних тем історичного факультету Запорізького національного університету „Українське націотворення в контексті європейського відродження ХІХ - на початку ХХ ст.” (номер державної реєстрації - 0100У001734) та „Модернізаційний процес в Україні в другій половині ХІХ ст. - першій половині ХХ ст.” (номер державної реєстрації - 0103У000731). Особистим внеском дисертанта в розроблення теми є комплексне дослідження ставлення та дій владних структур царизму відносно громадсько-політичної діяльності представників та прихильників українських політичних партій на початку ХХ ст.

Об'єктом дослідження є суспільно-політичне життя в Україні на початку ХХ ст.

Предметом дослідження є політика російського самодержавного апарату стосовно українських політичних партій Наддніпрянщини в зазначений період, а також щодо емігрантських кіл цих партій на західноукраїнських землях у роки Першої світової війни в умовах тимчасової окупації цих територій російськими військами.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1900 р., з яким традиційно пов'язують момент появи в Наддніпрянщині першої української політичної партії - РУП, і до Лютневої революції в Росії 1917 р.

Географічні межі дисертаційного дослідження охоплюють Наддніпрянську Україну, яка в період, що розглядається, входила до складу Російської імперії. Дослідженням частково охоплено і діяльність самодержавної влади в обох столичних містах імперії - Петербурзі та Москві, де мешкали й досить активно діяли представники та прихильники українських партій, а також у Галичині, що була на певний час окупована Росією під час Першої світової війни.

Тут емігрантські кола українських партій Наддніпрянщини продовжували свою громадсько-політичну діяльність разом із представниками українських галицьких партій.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі здобутків історичної науки, залучення архівних джерел та інших документальних матеріалів об'єктивно і в комплексі висвітлити ті заходи, до яких вдавалися органи самодержавної влади з метою запобігання та припинення діяльності українських політичних партій Наддніпрянщини та їх емігрантських кіл на західноукраїнських землях у роки Першої світової війни, тимчасово окупованих Росією, та тих діячів і прихильників українських галицьких партій, з якими вони співпрацювали заради майбутньої соборної України.

Відповідно до вказаної мети дисертантом поставлені такі дослідницькі завдання:

- проаналізувати стан розроблення зазначеної проблеми в історіографії та охарактеризувати джерельну базу дослідження;

- висвітлити політику царської адміністрації в Україні стосовно діяльності представників та прихильників українських політичних партій;

- показати систему заходів поліцейсько-жандармських органів самодержавної влади стосовно членів зазначених партій;

- простежити дії царської цензури у справі перешкоджання поширенню легальних видань указаних партій;

- дослідити діяльність імперської судової системи, що була пов'язана з репресіями проти діячів та прихильників цих партій за скоєні ними „державні злочини”;

- з'ясувати рівень співпраці між місцевою виконавчою та судовою гілками самодержавної влади стосовно представників та прихильників українських партій;

- уточнити, наскільки тісними були взаємозв'язки та відносини між представниками центральних органів самодержавної влади та місцевих установ у справі координації їх зусиль для протидії українському національно-визвольному рухові;

- виявити загальне та особливе в антиукраїнській політиці самодержавної влади в Галичині в період її тимчасової окупації російськими військами в роки Першої світової війни відносно емігрантських кіл зазначених партій, а також представників та прихильників українських галицьких партій.

Методологія дослідження являє собою сукупність теоретико-методологічних принципів, наукових підходів та методів. Основоположне значення мають принципи об'єктивності та історизму, дотримання яких дало можливість дослідити політику російського самодержавного апарату щодо діяльності українських політичних партій Наддніпрянщини на початку ХХ ст., показати засади такої політики і висвітлити здійснення її владою на місцях. Застосування загальнонаукових (аналітичного, синтетичного, логічного), загальноісторичних (порівняльно-історичного, проблемно-хронологічного, синхронного, діахронного, ретроспективного), джерелознавчих (текстологічного, атрибутивного) методів дозволило дисертанту розкрити досліджувану проблему та запропонувати власні висновки та рекомендації з відповідною аргументацією.

Наукова новизна дисертації визначається, насамперед, самою постановкою та розробленням теми як цілісної наукової проблеми. Докладніше розглядається взаємодія головних відгалужень виконавчої влади царизму в боротьбі проти українських партій Наддніпрянщини. З'ясовано, що співпраця виконавчої та судової гілок влади щодо них була завжди ефективною, а при певних ускладненнях адміністративна влада підпорядковувала собі при цьому владу судову, виступаючи головною складовою в діях усього самодержавного апарату. Виявлено і систематизовано значний масив архівних підтверджень невідомих раніше фактів розшукової та іншої діяльності царської поліції відносно представників українських партій. Більш докладно простежено дії царської цензури щодо легальних видань зазначених партій та зроблено висновок про упереджений характер таких заходів. Засвідчено, що царський суд у справі покарання діячів та прихильників цих партій за їх діяльність проти існуючого ладу вправно виконував покладені на нього функції. Комплексно відтворена політика самодержавної влади в Західній Україні під час її тимчасової окупації російськими військами, що була спрямована проти емігрантських кіл наддніпрянських партій та українських галицьких партій. Ця діяльність була певним чином диференційована, але незмінним залишався її антиукраїнський характер. Переглянуто існуючу в історіографії точку зору про відсутність реакції з боку царської влади на спрямовану проти неї критику навіть з боку союзників Росії у війні за ту політику, яку вона здійснювала відносно галицьких українців. Створення царизмом Особливої комісії при воєнному генерал-губернаторові Галичини підтверджує існування такої реакції. Вперше у дисертації наводяться матеріали про спробу царської влади розпочати на західноукраїнських теренах діяльність російських загально-цивільних судів замість австрійських, яка не була здійснена лише через вимушений відступ російських військ із Галичини навесні та влітку 1915 р.

Досягнутий рівень попередніх досліджень, а також наведений у дисертації фактичний матеріал з різноманітних джерел надає можливість дисертантові запропонувати власну концепцію політики самодержавства щодо українства. Ця політика мала дуалістичний характер.

Її перший напрям ґрунтувався на формальній відсутності в російському законодавстві правових обмежень за національною ознакою для малоросів, які до того ще й офіційно вважалися частиною загальноросійської нації, мали єдину православну конфесію з росіянами тощо. Демократичні свободи, оголошені Маніфестом 17 жовтня 1905 р., надали можливість прихильникам українства офіційно започаткувати українську пресу в державі, заснувати національні культурно-просвітницькі установи, створити українські думські фракції в І та ІІ Державних думах та інше. Але це не змінило засади принципів політики щодо українців.

Що ж стосується другого напряму цієї політики, то слід зазначити, що українські партії Наддніпрянщини з моменту їх появи і до повалення самодержавства ніколи не існували легально, оскільки їх програмні положення містили в собі вимоги припинення існування абсолютної монархії в Росії. У деяких з них обґрунтовувалася необхідність революції. Тому коли їх представники заявляли, що вони українці, заперечуючи тим самим так звану „російську єдність”, або якимось іншим чином у своїй діяльності (літературній, культурно-просвітницькій, громадсько-політичній та ін.) виходили за межі чинного в Росії законодавства, тоді їх починали вважати відступниками і злочинцями. Подібна позиція діячів українського руху сприймалася російською державною верхівкою як внутрішньополітична диверсія та загроза цілісності усієї Російської імперії. Це передбачало встановлення досить ретельного нагляду за ними та їх діяльністю. При подальших її проявах влада відразу ж починала вдаватися до адміністративно-заборонних та репресивних заходів стосовно них. Вироблена концепція є теоретичною складовою проблеми, що досліджується.

Наукове значення дисертації полягає у формуванні концептуального погляду на політику органів царської влади відносно діяльності українських партій Наддніпрянщини як, по суті, репресивної політики. Дисертаційна робота пояснює та унаочнює розуміння того, як діяло самодержавство та його владні структури відносно однієї з національних складових визвольного руху в Росії у зазначений період.

Практичне значення дисертації. Робота збагачує сукупний доробок вітчизняних науковців шляхом усунення окремих історіографічних стереотипів. Вона сприяє подальшим дослідженням політики царизму відносно інших національних складових загальноросійського визвольного руху проти царизму на початку ХХ ст. Результати дослідження можуть бути використані для створення узагальнених праць із соціально-політичної історії України, підручників та навчальних посібників, при підготовці нормативних і спеціальних курсів із вітчизняної історії.

Особистий внесок здобувача полягає в самостійній постановці й вирішенні всього комплексу завдань дисертаційного дослідження. У працях, виданих у співавторстві, внесок автора полягає в опрацюванні матеріалу й написанні тексту. Апробація результатів дисертаційного дослідження. Результати дослідження оприлюднені на трьох всеукраїнських, міжнародній та вузівських науково-практичній і науково-методичній конференціях: науково-методичній конференції „Актуальні проблеми історії України та методика їх вивчення у вузі” (Запоріжжя, 1992 р.), міжвузівській науково-практичній конференції „Місце України у світовій історії та особливості вивчення даної проблеми у педагогічному вузі” (Київ, 1992 р.), всеукраїнській науковій конференції „Українська державність: історія і сучасність” (Київ, 1993 р.), всеукраїнській науково-практичній конференції „Либерализм: история и современность” (Донецк-Запорожье, 1993 г.), міжнародній науково-практичній конференції „Жінки України: сучасний статус і перспективи” (Одеса, 1995 р.), VI Всеукраїнській науково-практичній конференції „Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України” (Запоріжжя, 2005 р.), VII Всеукраїнській науково-практичній конференції „Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України” (Запоріжжя, 2007 р.), у доповідях на засіданнях кафедр українознавства та міжнародних економічних відносин Запорізького національного технічного університету, новітньої історії України Запорізького національного університету.

Дисертація обговорена і рекомендована до захисту на засіданні кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету.

Публікації.

Результати дисертаційного дослідження побачили світ у 32 публікаціях автора загальним обсягом 59,1 др. арк., серед яких одна індивідуальна монографія (38,5 др. арк.), розділи у двох навчальних посібниках з історії України, 23 наукові статті в періодичних фахових виданнях, 6 публікацій матеріалів і тез наукових конференцій.

Структура дисертації зумовлена метою, завданнями та головними напрямками дослідження, його методологічною, теоретичною основою та джерельною базою.

Вона складається зі вступу, п'яти розділів, які поділено на підрозділи, висновків, додатків (12 позицій), списку використаних джерел і літератури (887 назв). Загальний обсяг дисертації становить 501 сторінку машинописного тексту, з них основного тексту - 396 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність, наукову новизну дослідження, визначено його територіальні та хронологічні рамки, об'єкт, предмет, мету, дослідницькі завдання, теоретичне та практичне значення дисертації. Охарактеризовано рівень апробації результатів досліджень.

У першому розділі, який має назву „Теоретично-методологічні засади, історіографія і джерельна база дослідження проблеми”, здійснено історіографічний і джерелознавчий аналіз проблеми, викладено теоретичні основи і методи дослідження, їх специфіку, реалізовані та потенційні можливості дослідження.

У підрозділі 1.1 “Методологічна база дослідження” зазначається, що неодмінною умовою продуктивного наукового пошуку є застосування адекватних дослідницьким завданням методологічних засад. При цьому автор цілком усвідомлює релятивізм будь-якої методології, а відтак і певну відносність, умовність та суб'єктивність пізнання сутності історичних процесів, явищ і подій.

Методологічну основу дисертації становлять базові принципи історизму та об'єктивності, які реалізуються за допомогою широкого спектру загальнонаукових, загальноісторичних, спеціально історичних та інших методів. Їх органічне поєднання зумовлене самою темою, різним ступенем наукової розробки окремих її аспектів, чітко визначеним хронологічним діапазоном, певною джерельною базою та концептуальною стратегією підготовки комплексного дослідження.

Дисертант спирається на системний, конвергентний підхід до вивчення минулого України, суть якого полягає в дослідженні процесів і явищ у їх взаємодії і взаємозалежності, висвітлення окремих фактів на тлі суспільно значимих подій. В основу роботи покладено універсальні загальнонаукові методи - аналітичний, синтетичний, логічний. Серед загальноісторичних - історично-порівняльний, проблемно-хронологічний, ретроспективний, синхронний, діахронний. З методів історичного джерелознавства застосовувалися текстологічний, атрибутивний та інші, які дають можливість точно ідентифікувати походження авторства, зміст, зокрема архівних джерел.

У підрозділі 1.2 „Історіографія проблеми” аналізуються історичні праці із зазначеної проблематики, з'ясовано ступінь висвітлення теми в науковій літературі. Підкреслено відсутність комплексних праць з проблеми, хоча в багатьох роботах охарактеризовано окремі її аспекти.

Дореволюційний етап репрезентував публікації, в яких відображено загальні нормативно-правові основи діяльності царських органів влади. Про це, зокрема, можна дізнатися з праць І. Блінова та В. Гессена. Дуже умовно до такого роду публікацій можна віднести й окремі видання, що з'явилися за кордоном, які висвітлювали методи діяльності царської поліції під час здійснення нею політичного розшуку.

Зазначений етап представлений також працями, що були пов'язані з загостренням у державі на той час так званого „питання про інородців”. Одні автори або підтримували урядову політику вирішення цього питання повністю, або сприймали її із незначними застереженнями. Інші праці належали тим представникам, які, дотримуючись інтересів національної єдності та цілісності Росії, все ж бачили її по-іншому, ніж уряд, пропонуючи йому свої варіанти для вирішення цього питання.

Поряд з цим громадську думку тодішнього російського суспільства формували й праці діячів українського визвольного руху. В них знаходили висвітлення характеристика та критика дій уряду, в більшості випадків езопівською мовою, стосовно „українського питання”. Розглядали діяльність українських партій і представники жандармерії. О. Спиридович у своїй праці присвятив декілька сторінок діяльності української „Спілки”, вважаючи її складовою РСДРП в українських губерніях, що мала відповідне національне забарвлення на кшталт соціал-демократії Польщі та Литви. Другий історіографічний етап у вивченні проблеми охоплює період від Лютневої революції 1917 р., в Росії до початку 30-х рр. Уже в добу національно-визвольних змагань в Україні побачили світ праці відомих діячів українських партій різних спрямувань, у яких зверталась увага й на те, як реагувала самодержавна влада (переважно адміністрація і таємна поліція) на існування таких партій. У 20-х рр., з'явилися публікації представників та прихильників зазначених партій. У них також знайшла певне висвітлення антиукраїнська діяльність самодержавної влади в особі адміністрації, поліції та суду. Представники радянської історіографії того часу практично розпочали вивчення цієї проблеми, звернувши увагу й на діяльність російської влади та військ у Галичині під час Першої світової війни, а також суспільно-політичну ситуацію в тодішній Україні.

За кордонами Радянської держави в 20-х рр., з'явилися праці українських емігрантів. Їх автори поряд з висвітленням різноманітної діяльності партій як головної мети досліджень, одночасно з цим епізодично звертали увагу й на дії виконавчої та судової гілок самодержавної влади відносно них.

Паралельно з працями радянських істориків та представників української еміграції питаннями діяльності самодержавної влади в Галичині під час Першої світової війни займались і західноукраїнські дослідники, які зосереджувалися на питаннях боротьби українців за державну незалежність і соборність. Загальні моменти в діях російської влади та армії щодо українства можна простежити в колективних працях, що були написані та побачили світ на цих землях у середині 30-х рр.

Наступний історіографічний етап охоплює період з кінця 20-х - початку 30-х рр., і до початку 90-х рр., у межах якого істотних напрацювань з проблематики, що досліджується, не спостерігалося. Це було пов'язано з обумовленим ідеологічними пріоритетами послабленням уваги до вивчення історії українських політичних партій, які характеризувались як буржуазно-націоналістичні або просто націоналістичні. Згідно з такими трактовками, й антиукраїнська політика самодержавної влади відходила в „тінь”, а вивчення зазначеної проблеми загалом на довгий час було призупинено. Разом з тим, радянська історична наука, досліджуючи питання визвольного руху в Росії кінця ХІХ - початку ХХ ст., приділяла увагу і вивченню діяльності дрібнобуржуазних та непролетарських партій, що можна вважати певним специфічним доробком у проблематику дисертаційного дослідження.

Ставлення представницької законодавчої інституції Російської імперії - Державної думи - до „українського питання” також знайшло в радянській історіографії доволі повне висвітлення з панівних на той час методологічних позицій.

Поряд з цим у радянській історіографії висвітлювалися дії виконавчої та судової гілок самодержавної влади наприкінці ХІХ - початку ХХ ст.

Основна увага в таких публікаціях приділялась, як правило, діяльності їх центральних органів. Лише окремі з них стосувалися дій їхніх установ і підрозділів в Україні. Разом з тим, дослідження цього напряму також сприяло вивченню проблеми, що розглядається.

Представники української діаспори, а також зарубіжні дослідники після Другої світової війни у своїх працях продовжували те, що було започатковано їх попередниками в 20-30-х рр.

Після проголошення в 1991 р., незалежності України розпочався сучасний етап історіографії, який позначився істотним підвищенням рівня досліджень як з історії появи, розвитку та діяльності українських громадсько-політичних сил, так і дій самодержавної влади в Україні на початку ХХ ст.

Варто виокремити дослідження П. Шморгуна, І. Кураса, В. Солдатенка, М. Козицького, Ф. Турченка, В. Головченка та інших. Перший з них знайшов досить повне висвітлення в численних статтях та наукових розвідках із суспільно-політичної та партійної проблематики на сторінках різних збірників та журналів, у дисертаційних дослідженнях, наукових та науково-популярних монографіях та в колективному фундаментальному виданні, підготовленому співробітниками Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАНУ, а другий розглядався ними лише опосередковано.

Як безперечний позитив сучасних досліджень з історії України треба відзначити повернення науковців Інституту історії України НАНУ до більш глибокого розкриття ними змісту так званого „українського питання” в колишній Російській імперії. Автори одного з академічних видань частково приділили увагу цій проблемі. Реакція царської влади на діяльність українських політичних партій Наддніпрянщини також певною мірою висвітлена в новітній колективній праці Інституту історії України НАНУ.

Питанням ролі губернаторів у державному механізмі Російської імперії та політики царизму в національному питанні, яку вони проводили в Україні, присвячені праці В. Шандри, Н. Щербак та інші. У них опосередковано висвітлюється і проблематика, що розглядається в дисертації.

Останнім часом побачили світ науково-публіцистичні статті, присвячені висвітленню діяльності на межі ХІХ-ХХ ст., генерал-губернатора Південно-Західного краю М. Драгомирова, який з розумінням ставився до представників так званого „українофільства” - В. Антоновича, П. Житецького та інші.

Політиці самодержавної влади на українських землях під час Першої світової війни в загальному плані присвячені праці В. Литвина, О. Реєнта та О. Сердюка, П. Кралюка, в яких узагальнено деякі нові документальні та статистичні джерела.

Вітчизняними науковцями було продовжено дослідження проблем, які стосувалися головним чином загальної діяльності виконавчої та судової гілок самодержавної влади в Україні наприкінці ХІХ - початку ХХ ст.

Позитивним моментом у вітчизняній історіографії стала поява кандидатської дисертації Л. Стромилюк про боротьбу таємної поліції імперії проти українських політичних партій. У висновках її автор наголошує, що український рух все ж не був нею паралізований, бо через масовість його неможливо було контролювати. Разом з тим, у дисертації не розглянуті координація дій жандармерії з представниками адміністрації та судової влади стосовно зазначених партій, а також боротьба таємної поліції з ними під час Першої світової війни.

Сучасні зарубіжні західні дослідники, як і їх попередники, не оминають у своїх працях, присвячених відносинам між імперським центром та Україною у зазначений період, питання про різноманітні утиски представників та прихильників українських партій різного спрямування з боку самодержавної влади, а також висвітлюють специфіку російського колоніалізму, вказують на зародження націоналістичної тенденції в російській імперській національній політиці та вивчають еволюцію останньої.

Українському питанню в Російській імперії наприкінці ХІХ - початку ХХ ст., присвятили свої праці й сучасні російські науковці. У наукових розвідках вони також у загальному плані розглядають політику, яку здійснювала самодержавна влада в Західній Україні під час її тимчасової окупації Росією в роки Першої світової війни.

Сучасна російська історіографія продовжила розгляд діяльності поліцейсько-жандармської системи Росії, а також форм, методів та засобів, які вона використовувала. У ній відображені в загальному плані і дії царської цензури на початку ХХ ст.

Підсумовуючи історіографічний огляд теми дисертації, доводиться констатувати, що поза увагою істориків залишилися дії царської адміністрації відносно українських політичних партій незалежно від їх спрямування. Попри досить великий масив історичної літератури, в якій розглядається діяльність поліцейського апарату самодержавства, все ж недостатньо розробленими залишаються питання, що пов'язані з політичним розшуком та іншими діями таємної поліції щодо діячів і прихильників зазначених партій. Недостатньо простежено дії царської цензури, в тому числі і місцевої, що були направлені на припинення друку легальних видань вказаних партій та заборону їх поширення. Залишається малодослідженою діяльність царського суду відносно членів цих партій та їх прихильників. Фактично не розглянута політика царизму, яку він здійснював на західноукраїнських землях під час їх тимчасової окупації російськими військами в роки Першої світової війни стосовно емігрантських кіл українських партій Наддніпрянщини та представників українських галицьких партій, з якими вони співпрацювали. Фактично відсутнє цілісне дослідження, яке висвітлювало б ставлення та дії самодержавного апарату до українських партій Наддніпрянської України. Не сформульована також концепція, яка б пояснювала таку політику.

У підрозділі 1.3 „Джерельна база дослідження та її структура” охарактеризовано стан, специфіку, перспективи включення до наукового обігу нових джерел з метою дослідження конкретної історичної проблеми.

Зміст джерельної бази дослідження зумовлений дослідницьким планом. Весь обсяг використаних джерел відноситься до писемних. З урахуванням найбільш поширеного їх поділу на види, їх походження й особливостей у розрізі цієї проблематики використані джерела умовно можна поділити на п'ять груп.

Першу становлять архівні матеріали 43 фондів 9 архівів України та Росії. Основний масив матеріалів почерпнуто з Центрального державного історичного архіву в м. Києві. Науково-інформаційну цінність мають насамперед фонди Канцелярії генерал-губернатора Південно-Західного краю (ф. 442), жандармських управлінь та охоронних відділень (ф. 274, 275, 276, 278, 304, 313, 320, 336, 385, 705 та ін.), місцевих цензурних установ (ф. 293, 294, 1680 та ін.), судової гілки влади самодержавства (ф. 316, 317, 318, 347, 348 та ін.), які надали можливість відобразити ставлення та дії російського самодержавного апарату до діяльності українських партій.

З Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України залучено матеріали з фонду „Колекції документальних матеріалів українських еміграційних установ, організацій і осіб” (ф. 4465), які допомогли висвітлити дії російської влади стосовно діячів та прихильників українських партій на західноукраїнських землях під час Першої світової війни. З Державного архіву Служби безпеки України було залучено матеріали справи „Спілки визволення України” (67098ФП).

Ряд важливих документів, що суттєво доповнили джерельну базу дослідження, було залучено з фондів Державного архіву Російської Федерації, державних архівів Запорізької, Одеської, Полтавської, Харківської та Херсонської областей.

Другу групу джерел утворюють публікації матеріалів офіційного характеру. Це чинне законодавство та судові статути Російської імперії, стенографічні звіти Державної думи, а також окремі документи центральних і місцевих органів влади стосовно зазначених партій, які опубліковані в наукових збірниках і хрестоматіях.

Третя група об'єднує публікації неофіційного походження - програмні документи, статути, листівки українських політичних партій.

До четвертої групи джерел належать матеріали періодичних видань, що походять як із самодержавного табору („Правительственный вестник”, „Киевлянин” та ін.), так і легальні видання українських партій у межах Російської імперії („Хлібороб”, „Громадська думка”, „Рада”, „Слово”, „Украинская жизнь” та ін.).

П'яту групу джерел становлять наративні. Вони представлені щоденниками, спогадами, листами тощо. Одні з них - це спогади представників самодержавного табору, інші - активних членів та прихильників українських політичних партій. Використовуючи їх, дисертант враховував і відомий такого роду джерелам суб'єктивізм. До останніх можна віднести (хоча їх слід розглядати окремо) й спогади діячів опозиційних до уряду загальноросійських партій різного спрямування, що також можуть пролити світло на ставлення самодержавства до діяльності українських політичних партій.

Загальний аналіз джерельної бази свідчить про те, що вона є достатньою для вирішення завдань дослідження. Актуалізована її частина дозволяє висвітлити й охарактеризувати ті заходи, які здійснювалися представниками російського самодержавного апарату стосовно українських партій Наддніпрянщини у визначеному хронологічному діапазоні, та забезпечує і підтверджує їх відповідними історичними фактами.

У другому розділі, який має назву „Ставлення адміністративного апарату царизму до діяльності українських політичних партій”, проаналізовано його дії відносно них.

У підрозділі 2.1 „Координація дій центральних та місцевих адміністративних органів стосовно українських політичних партій” розглянуто та охарактеризовано відповідні факти й процеси.

Висвітлено місце “українського питання” в суспільно-політичному житті Росії другої половини ХІХ - початку ХХ ст., зазначено про відсутність єдності в рядах російської бюрократії та непослідовність урядової політики в підході до нього. Незважаючи на це, дії центральних та місцевих адміністративних органів щодо українського руху були, як правило, скоординованими і мали чітко визначену репресивну державно-охоронну направленість.

Головними посадовими особами, які в системі виконавчої гілки влади царизму очолювали її дії на місцях, були губернатори та генерал-губернатори. Вони призначалися на ці посади царем, звітувалися перед ним, очолювали весь адміністративний апарат і за чинним законодавством були начальниками губерній.

Разом з тим керівники губерній і краю, як чиновники Міністерства внутрішніх справ, повинні були виконувати всі його циркуляри, накази, вказівки тощо.

Проаналізовано головні з цих документів, з чого можна зробити висновок, що в більшості вони мали загальний характер. При нагальній потребі саме вони утворювали підґрунтя для дій влади з придушення будь-яких антиурядових виступів на місцях, у тому числі й з боку українства. Розглянуто розпорядження центральної влади, що безпосередньо стосувались українського руху та того, як повинна була поводитись адміністрація на місцях щодо нього.

Чітко прослідковано негативне ставлення і відповідні дії царської адміністрації до діяльності українських партій за змістом щорічних звітів губернаторів та генерал-губернатора цареві, а також різноманітних звернень, доповідей, записок тощо керівників губернської адміністрації до представників урядових кіл у Петербурзі.

У підрозділі 2.2 „Взаємодія адміністрації з поліцейськими органами та судовою системою відносно діяльності українських партій” з'ясовано та проаналізовано ці стосунки.

Поряд з донесеннями до Департаменту поліції відносно зазначених партій, представники місцевої політичної та загальної поліції майже одночасно з ними направляли подібні повідомлення і до керівників губернської адміністрації. Дослідження їх свідчить, що саме на них спиралася адміністрація, коли мова заходила про її дії щодо діяльності цих партій. Крім суто інформаційного матеріалу, в них можна зустріти і жандармські „поради” начальникам губерній, до яких ті в більшості випадків прислухалися і приймали відповідні рішення. Вони, як правило, діяли спільно для досягнення цієї мети і в більшості випадків - під керівництвом адміністрації. Це можна простежити починаючи від полтавсько-харківських селянських заворушень навесні 1902 р., під час подій Першої російської революції в Україні й надалі, а найбільш повно - в роки Першої світової війни, і особливо в Західній Україні.

Що ж стосувалося відносин між виконавчою та судовою гілками влади стосовно „політичних злочинців” з числа представників та прихильників українських партій, то в Росії вони були традиційно міцними. При перших же ускладненнях у тій чи іншій місцевості адміністрація перебирала на себе функції суду, оголошуючи цю місцевість у винятковому стані. Під час революційних виступів 1905 р., генерал-губернатор втручався і в справи присяжних повірених (адвокатів) з метою контролю їх діяльності, серед яких були й представники українських партій. Губернатори дуже позитивно ставились до покарання осіб за так звані „політичні справи” військовими судами, а генерал-губернатор Південно-Західного краю В. Сухомлинов з власної ініціативи затребував від судової влади для особистого перегляду 171 слідчу справу за період з листопада 1905 р., по 1 березня 1907 р.

У підрозділі 2.3 „Ставлення царської адміністрації до видань українських політичних партій” висвітлено, яким воно було до них.

Позиція, яку займала адміністрація до легальних видань цих партій, відбивалася у відповідних заходах з її боку. Починаючи з листопада 1905 р., коли їй було надано право видання дозволу на випуск у світ періодичних видань, місцева адміністрація всіляко зволікала з видачею таких дозволів представникам „українства”. У випадку його надання така україномовна преса з самого початку постійно знаходилась у полі зору адміністрації. Губернатори і генерал-губернатор повсякчасно використовували своє право адміністративно карати періодичні видання, які не підпадали під заборону цензури.

Сумнозвісний столипінський циркуляр „Про інородців та сепаратизм” від 1910 р., розв'язував руки адміністрації в переслідуванні всього, що було пов'язано з українством, у тому числі й легальних видань. Під час Першої світової війни ці дії досягають своєї найвищої точки. Адміністрація грала при цьому чи не найпершу скрипку. Найбільше потерпіли видання українських політичних партій.

Стосовно ставлення самодержавної адміністрації до легальних видань українських партій, що існували на землях Австро-Угорської імперії, то вона почала здійснювати свої наміри відносно них уже з перших днів своєї присутності в Галичині.

Згідно з її обов'язковими постановами, всі українські видавництва на цих землях були закриті. Спроби представників місцевого населення дістати дозвіл на видання українських періодичних видань зустрічали категоричну відмову.

Для маніпуляції громадською думкою царська адміністрація зробила спробу створити в Галичині власне „Бюро друку”.

У підрозділі 2.4 „Адміністративні покарання представників та прихильників українських політичних партій за їх діяльність” показано різноплановість і системність подібної практики.

Визначальною була роль керівників губерній та краю в адміністративному покаранні „осіб сумнівної політичної благонадійності”, до яких належали діячі та прихильники українських партій, оскільки це робилося саме з подання губернаторів та генерал-губернатора краю до міністра внутрішніх справ. Формулювання звинувачень у більшості випадків було стандартним - „по справах політичних та поширення революційної пропаганди”. У 1907 р., з боку тільки керівництва Південно-Західного краю адміністративних покарань лише у вигляді заслання зазнали 34 представники українських партій революційного спрямування (УСДРП та „Спілки”). Усього ж за п'ять місяців 1908 року тільки в Київській губернії адміністративних покарань з боку губернатора та генерал-губернатора краю зазнало 66 представників однієї лише „Спілки”. Місцева адміністрація всіляко переслідувала і членів поміркованого напряму українських партій та їх прихильників. У 1910 р., адміністративні покарання діячів та прихильників цих партій посилились.

З початком Першої світової війни адміністративні утиски проти членів усіх без винятку українських партій Наддніпрянської України стали ще більш жорстокими. Війна позначилася також початком активних адміністративно-репресивних дій царизму насамперед як проти їх емігрантських кіл на західноукраїнських землях, тимчасово окупованих російськими військами, так і представників та прихильників українських галицьких партій, з якими вони співпрацювали. Їх висилка в адміністративному порядку за межі Галичини на період запровадженого там воєнного стану була головним засобом, яким користувалася тимчасова російська адміністрація в Західній Україні. Поряд з висилкою в адміністративному порядку, вона широко використовувала ще один засіб - взяття заручників із представників місцевого населення, яких потім депортували в глиб Росії. Загалом же кількість насильно вивезених осіб із західноукраїнських земель становила понад 12 тис. осіб. Царизм, щоб хоч якось пом'якшити сприйняття європейською громадськістю своєї русифікаторської політики в Галичині, вдався до створення восени 1915 р.

Особливої комісії при воєнному генерал-губернаторі відносно заручників та адміністративно висланих.

У третьому розділі „Каральні органи самодержавства в боротьбі з українськими політичними партіями” проаналізована відповідна діяльність царської поліції щодо них.

У підрозділі 3.1 „Співпраця між центральними та місцевими поліцейськими органами в їх діях проти українських партій” розглянуто, як вона відбувалася стосовно останніх. Головними каральними органами з викорінення так званих „українофільських”, „сепаратистських” та „мазепинських” настроїв серед українства виступали саме жандарми та загальна поліція. Чини підрозділів поліції на місцях, виконуючи службові обов'язки, у своїх діях керувалися циркулярами, наказами, вказівками, настановами тощо з Департаменту поліції. З них видно, що операції політичної поліції проти організацій українських партій на місцях були зініційовані, як правило, „зверху” - Департаментом поліції, охоплюючи декілька регіонів одночасно. На початку ХХ ст., у розшукових циркулярах Департаменту поліції, що регулярно надсилались на місця, починають з'являтися також прізвища діячів зазначених партій. Вивчення донесень, доповідей, звітів, записок тощо місцевих жандармів та поліції до Петербурга також суттєво доповнює уявлення про дії каральних органів самодержавства відносно українських партій.

У підрозділі 3.2 “Поліцейсько-жандармський нагляд за українськими політичними партіями” більш докладно висвітлено форми, методи та засоби, якими така діяльність здійснювалася.

Вивчені документи свідчать, що каральні органи самодержавства, наглядаючи за українськими партіями, основну частину інформації отримували агентурним шляхом. Початок регулярного і пильного агентурного нагляду за українцями-політиками ознаменували події полтавсько-харківських селянських заворушень навесні 1902 р.

З виникненням у грудні 1905 р., на базі РУПу УСДРП та посиленням діяльності „Спілки” жандарми направляють свою агентуру для висвітлення їх дій. Через агентів поліція слідкувала за всіма українськими партіями незалежно від їх спрямування. Разом з тим, місцеві жандарми ретельно виконували накази центрального керівництва про масове насадження агентури в цих партіях. Заради цього вони навіть не гребували користуватися послугами неповнолітніх (катеринославська охранка). Особливо активно агентура таємної поліції насаджувалася в середовищі зазначених партій напередодні Першої світової війни. Війна надала можливість посилити агентурний нагляд за ними. Поліцейська агентура активно розшукувала в Україні за вказівками з Петрограда представників „Союзу визволення України”, нелегальну літературу українських партій, нові українські партійні організації та групи („Юнацька спілка” та ін.).

Крім агентурного, діяв також поліцейський зовнішній нагляд. Стосовно діячів українських партій він особливо посилився з 1910 р., а напередодні Першої світової війни та з її початком став всеохоплюючим. З кінця листопада 1914 р., за наказом Департаменту поліції почався терміновий розшук членів СВУ, інших представників емігрантських кіл та діячів галицьких партій, які, за агентурними відомостями, повинні були знаходитися в межах Наддніпрянської України.

Швидке зростання українського руху наприкінці ХІХ - початку ХХ ст., змусило закордонну агентуру Департаменту поліції з метою „нейтралізації іноземних впливів” розпочати найпильніше стеження за зв'язками українських діячів із закордоном, насамперед з Галичиною. За вимогою з Петербурга київські та полтавські жандарми протягнули свої щупальця до Галичини. Допомагали їм у цьому Міністерство закордонних справ Росії та військове відомство.

Важливим джерелом інформації для політичної поліції царизму відносно діяльності всіх опозиційних до влади партій, у тому числі й вищезазначених, була перлюстрація кореспонденції. Насамперед перлюстрації підлягали листи найбільш неблагонадійних осіб. Завдяки перлюстрації поліція була майже завжди в курсі справ щодо надсилання партійних вказівок на місця від керівних органів усіх українських партій. З початком війни неофіційна перлюстрація кореспонденції неблагонадійних осіб отримала офіційний статус військової цензури.

У підрозділі 3.3 „Репресивні дії з боку поліцейських органів самодержавства відносно представників та прихильників українських політичних партій” простежено динаміку таких дій та відповідні причини й обставини.

Досліджуючи репресивні дії з боку поліцейських органів самодержавства відносно представників та прихильників українських партій, слід зазначити, що вони здійснювалися постійно і ніколи не припинялись аж до повалення царизму. Початок регулярних репресій було покладено 1902 р.

Влітку 1906 р., жандарми виявили майже всі периферійні організації УСДРП, партійний архів та листування. У січні 1907 р., почалася масова „ліквідація” УСД „Спілки”. Обшуки й арешти членів „Спілки” тривали й надалі.

Після поразки революції 1905-1907 рр., поліцейські репресії проти зазначених партій відчутно посилились. З другої половини 1907 р., активізувались обшуки та арешти членів УСДРП. У грудні 1907 р., київською охранкою безпідставно були заарештовані найбільш відомі представники українського ліберально-демократичного спрямування. Напередодні Першої світової війни штучно створений владою жупел „української загрози” та „мазепинства” став приводом до ескалації антиукраїнських репресій. У 1913-1914 рр., жандармам удалося ліквідувати майже всі організації українських соціалістів-революціонерів. Перша світова війна розв'язала руки поліції для посилення розгрому суспільно-політичної складової українського руху. В 1915-1916 рр., було здійснено „ліквідації” організацій УСДРП у Катеринославі, Харкові та українських есерів у Харкові, жандарми розгромили учнівсько-студентську громаду УСДРП під назвою „Юнацька спілка” та ін.

Логічним завершенням здійснених жандармами та поліцією „ліквідацій” серед представників та прихильників цих партій було проведення так званих „попередніх дізнань”. Про особливий інтерес жандармів до зазначених партій свідчить діловодство охранки, наприклад київської. У 1908 р., по „Спілці” нею було заведено 23 справи, у 1909 р. - 9, по УСДРП в 1908 р., було заведено 3 справи, в 1910 р. - 13, а в 1911 р. - 18 справ. Під час Першої світової війни практично проти всіх відомих діячів українського руху, незалежно від їх партійної належності, було заведено або продовжено відповідні політичні справи.

Поліцейськими органами визначалася і політична „неблагонадійність” особи. Жандарми активно сприяли недопущенню таких осіб у вищі навчальні заклади, на державну службу тощо, постійно слідкували за ними в земських та громадських установах, у першу чергу їх звільняли з роботи та ін.

У підрозділі 3.4 „Антиукраїнські дії поліцейсько-жандармського апарату царизму в Галичині в роки Першої світової війни” досліджено його діяльність стосовно емігрантських кіл українських партій Наддніпрянщини на західноукраїнських землях та представників українських галицьких партій, з якими вони співпрацювали.

Під час світової війни одним із головних завдань новоствореної 1914 р., жандармської установи в Галичині було винищення всього того, що асоціювалося з поняттями „сепаратизму” та „мазепинства”. Поряд з розпорядчими наказами та повідомленнями „загального” характеру, від Департаменту поліції надходили також вказівки, що безпосередньо стосувалися дій жандармів саме щодо представників українських партій Наддніпрянщини, які знаходилися тут в еміграції і входили до „Союзу визволення України” та інших українських організацій. На момент припинення діяльності жандармського управління було заарештовано лише його чинами 358 представників та прихильників вищезазначених партій та громадських організацій, обшуків було проведено 553. Тільки в порядку ст. 23 воєнного стану було здійснено 21 листування стосовно представників українських партій, за якими притягнуто до дізнання 76 осіб, 68 з них - заслано до Росії. Незалежно від зміни ситуації в Галичині в кінці 1915-1916 рр. арешти і висилки українських діячів продовжувались аж до повалення самодержавства.

У четвертому розділі „Діяльність царської цензури стосовно легальних видань українських політичних партій” зроблено аналіз її діяльності щодо них.

У підрозділі 4.1 „Утиски царською цензурою видань українських партій напередодні та під час Першої російської революції 1905-1907 рр.” простежено діяльність цензури відповідного періоду.

Дії цієї самодержавної інституції наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. були досить цілеспрямованими. Цензура аж до початку Першої російської революції всіляко стримувала як появу українських видань (періодичних і неперіодичних) у Наддніпрянській Україні, так і поширення видань українською мовою, що були видані за кордонами імперії, серед них - твори І. Франка, М. Грушевського, В. Винниченка та інших українських діячів. Лише події революції призвели на деякий час до послаблення цензурної політики щодо українських видань. Щоб поновити контроль за періодичними виданнями, владою в листопаді 1905 р., були затверджені „Тимчасові правила про періодичні видання”. Поряд з цим продовжували діяти адміністративні обмеження щодо видань, які досить уміло використовувала цензура під час запровадження виняткового стану. У 1905-1907 рр., припинили своє існування більшість видань українських партій різного спрямування - „Хлібороб”, „Громадська думка”, „Вільна Україна”, „Боротьба”, „Наша дума” та ін. Ті, що продовжували видаватися, постійно переслідувалися цензурою - „Рада”, „Слово”, „Молода Україна” тощо. У цей час цензура почала переслідувати ті з них, які, на її думку, були найбільш опозиційними до існуючого ладу та загрожували його існуванню.

У підрозділі 4.2 “Діяльність цензури щодо видань українських партій у 1907-1914 рр.” показано, як царизм відновлював цензурну практику, що була до 1905 р.

Початок панування реакції влітку 1907 р., негативно вплинуло і на видання та розповсюдження легальних видань українських партій. Місцеві цензурні органи у своїй практичній діяльності стали частіше звертатися до адміністрації з пропозиціями про покарання нею подібних видань на підставі її обов'язкових постанов. У цей час внаслідок постійних переслідувань припинили своє існування часописи „Слово” і „Село”, продовжувалися адміністративно-цензурні утиски „Ради”, „Засіву”, „Ріллі”, журналів - „Світло”, „Молода Україна”, „Літературно-Науковий Вістник”, „Українська хата” та ін. Утисків зазнавали й видання товариства „Просвіта”, які цензура вважала партійними, а також книжки, що видавалися українськими видавництвами в Петербурзі. На початку 1911 р., цензура ініціювала перегляд уже раніше виданих творів Т. Шевченка, а також інших відомих представників українства.

Головне управління у справах друку продовжувало пильне стеження за комплектацією книжкових фондів усіх без винятку публічних бібліотек. Особлива увага при цьому зверталася на нечисленні українські видання, в тому числі й на закордонні. Знайдені антиурядові видання цензурою вилучались.

Важливою подією для урядового табору в його боротьбі з українським рухом став вихід у світ 1912 р., книги С. Щоголєва „Украинское движение, как современный этап южнорусского сепаратизма”, в якій автор з позицій великодержавного шовінізму висвітлював партійне обличчя як самих видань, так і їх видавців. Спрямованість дій цензури в цей час до легальних видань українських партій набуває характеру все більш відвертої реакційно-шовіністичної навали.

У підрозділі 4.3”Дії цензурних органів з винищення українських видань у роки Першої світової війни” розглянуто процес посилення відповідних заходів царизму.

Початок Першої світової війни ще більше погіршив становище всіх українських видань, насамперед партійних. Після запровадження царизмом виняткового стану в українських губерніях саме з подання цензури було заборонено більшість українських видань: у Києві („Рада”, „Маяк”, „Українська хата” та ін.), у Харкові („Слово”, „Гасло”), в Одесі („Основа”). Стосовно ж легальних видань українських галицьких партій, у редакціях яких працювали та з якими активно співпрацювали емігрантські діячі українських партій Наддніпрянщини, то доля їх склалася ще трагічніше. Зі вступом російської армії до Львова воєнні цензори закрили видання цих партій, а воєнну цензуру Тимчасового воєнного генерал-губернаторства Галичини очолили, на їх прохання, жандарми. Спроби щось видавати українською мовою ними відразу ж припинялись. Під час війни одним із головних завдань царської цензури було повністю знищити українське друковане слово.

У п'ятому розділі „Місце і роль судового відомства самодержавства у справі переслідування та покарання представників і прихильників українських політичних партій за їх діяльність” досліджено дії царського суду стосовно них наприкінці ХІХ - початку ХХ ст.

У підрозділі 5.1 “Дії царського суду відносно представників українських політичних партій на початку ХХ ст. (1900-1907 рр.)” розглянута каральна практика судочинства.