Українське селянське господарство в роки нової економічної політики (статистичні джерела та методи дослідження)

Можна констатувати, що перша половина декади стала фактично завершальним етапом панування офіційної однозначної оцінки непу як закономірного перехідного етапу на шляху побудови соціалістичного суспільства. Починаючи з 1986 р., сутності процесів 1920-х рр. дедалі більше приділяють увагу історики-економісти (Є. Гайдар, О. Попов, О. Лацис та ін.). Вони розглядали неп як історичний досвід лібералізації ринкових відносин, формування і розвитку господарчого розрахунку, кооперативного руху тощо. У зв'язку з цим дискутувалися питання перспектив нової економічної політики за умов природного її продовження та особливо механізм згортання непу з переходом до тоталітарної системи.

В аграрній історії у першій половині 1980-х, як і в попередні десятиліття розроблялася тематика соціалістичних перетворень на селі та виховування комуністичною партією належної свідомості селянства, а також пов'язані з цим теми соціально-класового розшарування селянства, союзу робітників та селян, класової боротьби з куркулями та дрібнобуржуазними елементами. Навіть застосування математичних методів було спрямоване на забезпечення доказовості слушності класової ідеології. Тільки наприкінці десятиліття актуалізувалися питання ефективності керування народним і аграрним господарством більшовицькою владою у роки непу і пов'язані з цим кризові явища та голод початку 1920-х рр.

У 1980-х рр. застосування квантитативних методик в аграрній історії поглибилося. Історики почали застосовувати методи багатовимірного аналізу з метою виявлення соціально-економічних факторів розвитку та класів селянських господарств (Ю.П. Бокарев, А.І. Калмикова, І.М. Промахіна, В.П. Пушков, Н.Л. Рогаліна, В.М. Селунська, Е.С. Халімова). В основному подібні дослідження здійснювалися на локальному матеріалі окремих губерній чи регіонів країни. В останнє десятиліття існування СРСР відбувалося переосмислення сутності непу - запропонована його нова ідеальна модель як періоду розгорнутої приватної ініціативи на засадах господарчої ініціативи та ринкової економіки. У другій половині 1980-х неп розглядали як ліберальну альтернативу до адміністративно-командної системи. У зв'язку з цим у непівських селянських господарствах вбачали ознаки фермерства, майбутнє якого полягало у добровільному кооперуванні на противагу до тотальної сталінської колективізації. Вивчення аграрної історії непу в це десятиліття здійснювалося на основі широкого кола архівних та опублікованих документів - як офіційних (законодавчих, нормативних, розпорядчих тощо), так і статистичних. Аграрні студії характеризувалися широтою тематики. Але загальною рисою усіх них був «соціалістичний ідеалізм», тобто погляд на сутність соціально-економічних процесів непу винятково позитивно, з вірою в те, що кожен етап історичного минулого радянської країни робив поступальний внесок в удосконалення суспільно-політичного ладу на благо членів суспільства.

У четвертому підрозділі «Пострадянська оцінка нової економічної політики (1990-ті?2000-ні рр.)» простежені основні тенденції історичних досліджень непівської тематики в Україні та Росії.

На початку 90-х рр. ХХ ст. у зв'язку з кризовими явищами в економічному та суспільному житті СРСР й утворенням нових незалежних держав на його теренах актуалізувалася тема альтернативності в історії, приклади якої дослідники знаходили в новій економічній політиці (Г.А. Бордюгов, С.М. Горинов, І.Д. Ковальченко, В.А. Козлов, В.В. Фортунатов). На межі 1980?1990-х рр. в Росії низка брошур присвячена висвітленню сутності та уроків непу, перспектив розвитку країни, політичного дискурсу 1920-х, формуванню радянської політичної системи (І.В. Бистрова, Є.В. Богомолова, Ю.М. Голанд, В.П. Дмитренко, В.Л. Перламутров та ін.). Ознакою історичної думки першої половини 1990-х рр. можна назвати бум історіографічних досліджень непівського часу. Цей період став настільки популярним, що друком вийшли кілька навчальних видань, присвячених саме непівській тематиці. У цілому початок 1990-х рр. слід розглядати як перехідний етап в історіографії непу, в якому присутні як апологетика радянського способу життя, так і відверта критика більшовицького режиму. Причому, окремим історикам притаманна значна динаміка еволюції поглядів.

В українській історіографії аграрна тематика непу мала чимало аспектів вивчення. Одним з ключових аспектів, що узгоджувався з ленінською концепцією нової економічної політики, був аналіз кооперативного руху. Важливими для розуміння сутності соціально-економічних змін в українському селі були дослідження державної аграрної політики на початку непу, а також культурних процесів в Україні у 1920-х ? середині 1930-х рр. як складників національної політики більшовицької держави. На початку 1990-х українські історики актуалізували тему, що в Україні асоціювалася з початком непу і воднораз із трагедією мешканців землеробської республіки, ? голодом 1921?1923 рр. В Росії ця тема набула трансформованого змісту ? історики вивчали такі аспекти, як базова людська потреба в продуктах харчування та ієрархія споживання.

За роки української державності історична наука здійснила помітний крок у напрямі розширення проблематики досліджень аграрної історії років нової економічної політики і в цілому першої чверті ХХ ст. Серед ключових аспектів, що вивчалися, слід назвати такі, як політична сутність непу та його періодизація, соціально-економічна та суспільно-політична модернізація України, фінансова система, грошова та податкова реформи, взаємовідносини економічних та позаекономічних важелів керування народним господарством (І. Білас, С.І. Білокінь, С.В. Кульчицький, Р.Ю. Подкур, В.В. Ченцов, Ю.І. Шаповал та ін.). В аграрній тематиці піднімалися проблеми взаємодії радянської влади та громадських організацій селянства, кооперативного руху та приватної торгівлі, структурних компонентів сільськогосподарського виробництва 20-х рр. ХХ ст., голоду початку непу (Ю.П. Волосник, О.І. Ганжа, В.В. Калініченко, Г.Т. Капустян, С.В. Корновенко, В.М. Лазаренко, В.В. Лантух, В. Литвин, С.Р. Лях, В.І. Марочко, В.М. Мацюцький, А.Г. Мороз, О.О. Мороз, В.І. Саричев, Л. Скотнікова та ін.). Екстенсивний розвиток досліджень непівської тематики став можливим завдяки розширенню їх джерельної бази, введенню до наукового обігу нових комплексів архівних джерел, серед яких документи колишніх партійних та радянських архівів, органів державної безпеки, громадських організацій, а також приватних архівів.

Розширення доступу до архівних документів, що поступово відбувалося після відмови від однопартійної системи та єдиного дискурсу марксизму-ленінізму, дозволило історикам відійти від суто ілюстративного принципу історіописання. Воднораз розширення інформаційної бази досліджень не гарантувало формування узгодженої позиції авторів у оцінках явищ і процесів минулого. На основі одних і тих же документів історики часто доходили протилежних аксіологічних висновків. Багатошаровість структури інформації передбачає використання цього важливого для істориків ресурсу для вивчення різних питань. Значною мірою отримання конструктивного результату залежить від застосовуваних методів, методик та техніки дослідження, а не тільки від наявних даних. У розглянутих в історіографічному розділі творах зазвичай автори обмаль уваги приділяють саме цьому аспекту, оскільки інтуїтивно дотримуються стандартної схеми пошуків та вироблення висновків, що, на їх думку, й відповідає канонам історичної науки. У такому разі інформаційна домінанта дібраних джерел компартійно-радянського періоду зберігає конотації і в такий спосіб обмежує розгортання дослідження в іншому дискурсивному напрямі.

Прорив у процесі здобуття знань, перегляд наявних теоретичних доксів можливий за умови не консервації історичної науки, а завдяки залученню до її методологічного апарату інструментарію інших сфер пізнання. Оскільки дискусія стосовно соціально-економічних перспектив непу без волюнтаристського його згортання залишається відкритою, то видається доцільним поставити питання інакше: чи справді нова економічна політика була системою заходів влади, що забезпечували врівноважене повноцінне економічне зростання населення та гарантували соціальну гармонію у суспільстві? Що може правити за критерій такої врівноваженості непу як соціально-економічної системи? На наш погляд, відповідь на такі питання потребує застосування нестандартних для історичної науки методів та технологій.

Другий розділ «Теоретико-методологічні засади дослідження статистичних джерел» присвячений висвітленню базових методологічних і технологічних принципів та прийомів, на основі яких вирішувалися завдання дисертації. Загалом дане дослідження здійснене на основі широкого кола методів як самої історичної науки, так й інших галузей пізнання (економіки, історичної демографії, математичної статистики, історичної географії та ін.).

У першому підрозділі «Об'єктно-орієнтована парадигма історичного дослідження» запропонована і розкрита методологічна основа для побудови класифікацій різних об'єктів (джерел, селянських господарств, округів, ознак тощо). Такі класифікації мають функціональне значення на кожному етапі даного дисертаційного дослідження.

У процесі наукового пізнання історик відповідно до мети дослідження зазвичай прагне окреслити предметний простір своєї діяльності, тобто сукупність об'єктів реального світу з їх зв'язками. Це потрібно для того, щоб подолати складність досліджуваних історичних систем. Об'єктами історичного дослідження виступають системи антропогенного походження в їх еволюції (ідеї, суспільства, цивілізації, культури тощо). Будь-яка жива або функціонуюча система утворює структуру, яку наділяє ієрархією. Між структурою та ієрархією існує інформаційна взаємодія, яка забезпечує стійкість, якщо ієрархія «розрізняє» те, що шкодить, і те, що сприяє покращанню структури. Складні системи містять багато різних ієрархій.

Об'єктна структура відображає схему взаємодії об'єктів, яка забезпечується відповідними механізмами. Наприклад, такі об'єкти, як селянські господарства, мають різні механізми взаємодії (наймання робітників, оренда землі, супряга тощо). Документи також «взаємодіють» між собою, оскільки одні породжують собою інші - з первинних формуються вторинні, копії або агрегати. Це дозволяє розглядати кожен об'єкт певного типу як окремий якщо його поведінка буде схожою на поведінку інших об'єктів того ж типу (масове явище). На такій ідеї ґрунтується вибірковий метод дослідження явищ та процесів. Класифікуючи об'єкти за групами родинних абстракцій, можна достатньо чітко відокремити загальні та унікальні властивості різних об'єктів, що й формує властиву їм складність.

Аналіз сутності об'єктно-орієнтованої методології дозволяє дійти важливого висновку. Зазвичай в історичній науці протиставляють один одному проблемно- та джерело-орієнтований підходи. Представники першого напряму відправним пунктом дослідження беруть ідею (концепцію), якій підпорядковані пошуки релевантної інформації. Внаслідок цього історичні джерела хоча й важливі для такого дослідження, але не мають вирішального значення, оскільки для узагальнюючих конструкцій та закономірностей поодинокі факти не суть важливі. Прибічники джерельно-позитивістського напряму, ґрунтуючись винятково на документальних фактах, зазвичай реконструюють послідовності подій з конкретними персонажами, місцевостями тощо. У такому разі ідея ніби підпорядкована емпіричному матеріалу і висновки залежать від інформаційного потенціалу джерельної бази, якою оперує історик. Недоліки обох підходів очевидні. У нашому дослідженні об'єктно-орієнтований підхід має ключове значення, оскільки спрямований на виявлення класів об'єктів різних ієрархій. У такий спосіб у дисертації запропонована концепція класифікації історичних джерел, на основі яких здійснене дане дослідження. Об'єктно-орієнтована методологія забезпечила добір комплексу методів для аналізу масових статистичних джерел (матеріалів щорічних весняних вибіркових переписів селянських господарств), а також побудову динамічної аграрної типології (районування) округів УСРР та виявлення латентних чинників, що визначали розвиток українського селянського господарства протягом 20-х рр. ХХ ст. Так само об'єктно-орієнтований підхід забезпечив концепцію географічної інформаційної системи, що синтезує можливості бази статистичних даних та просторово-розподіленої (картографічної) інформації.

У другому підрозділі «Геоінформаційні аспекти історичного дослідження» розкриті теоретичні засади географічних інформаційних систем, завдяки яким стала можливою систематизація та зручна обробка даних статистичних джерел.

Історичні процеси відбуваються не лише в часовому аспекті, а й у просторовому вимірі, оскільки всі історичні об'єкти мають певну географічну локалізацію. Тому історичне дослідження певною мірою спирається на просторові моделі, пов'язані з технологічними можливостями візуалізації системи координат, де відбувалися історичні події. Такі моделі дозволяють достатньо ефективно вирішувати як макро- (континент, країна), так і мікрозавдання (регіон, ареал, поселення). Основою просторових історичних даних зазвичай є мапа, яку в широкому розумінні визначають як математично визначене, зменшене, генералізоване зображення (модель) поверхні Землі, планет, або зоряного неба, що подає розташовані або спроектовані на поверхню об'єкти в обраній системі умовних знаків та позначень. Просторовий складник в історичних дослідженнях тісно пов'язаний з географією, а отже, застосування просторово-географічного аналізу в історії диктує не лише використання даних іншої науки, а й перенесення відповідних методик та технік обробки цих даних в історичну науку.

Аналіз вітчизняної історіографії дозволяє дійти висновку, що на сьогодні не існує теоретичних розробок, пов'язаних з історичним комп'ютерним картографуванням як засобом історичного дослідження. У зв'язку з цим постають актуальні питання й практичного застосування геоінформаційних систем в історичних дослідженнях. Історичне комп'ютерне картографування забезпечує проектування динамічної мапи-основи, на базі якої здійснюються подальші дослідження історичних об'єктів та процесів. В ході та в результаті застосування комп'ютерних технологій фактично створюється технотронне історичне джерело в результаті синтезу даних історичної географії, соціально-економічної, політичної історії, історичної демографії, історичної метрології та інших спеціальних дисциплін.

Незважаючи на невеликий досвід застосування ГІС в історичних дослідженнях можна дійти висновку про ефективність їх результатів. Твори, присвячені застосуванню ГІС в історичних дослідженнях, почали виходити друком з кінця 1980-х рр. Історики різних країн працюють над створенням комплексів картографічних історичних даних у галузях історичної демографії, археології та етнології, економічної та соціальної історії, політики та культури тощо.

Пізнання закономірностей та специфіки розвитку українського селянського господарства в роки непу, на нашу думку, потребує використання такого масиву даних, який би дозволив об'єктивно та вичерпно реконструювати картину минулого. Оскільки селянські господарства гносеологічно являють собою масове явище, то їх вивчення можливе на основі статистичних даних, які найзручніше подавати за допомогою технологій баз даних. Такі технології забезпечують не тільки систематизацію та зберігання чималого обсягу інформації, а й надають можливість неодноразового й різноаспектного аналізу і трансформацій подання даних. Побудована нами в ході дослідження ГІС формувалася на основі матеріалів щорічних весняних вибіркових переписів українських селянських господарств 1922?1926 рр. Цей період характеризувався активною динамікою адміністративно-територіальної реформи, внаслідок якої змінювалися кількість та межі адміністративних одиниць і навіть кордони республіки. У зв'язку з цим просторова локалізація процесів в аграрному секторі економіки УСРР набуває неабиякого значення, оскільки вона змінювалася з високою інтенсивністю (щороку). Отже, маємо не тільки зміну статичних, а й просторових даних. Враховуючи, що з року в рік змінювалася й програма статистичних опитувань та розробка їх результатів, тобто перелік питань та показників, за якими селянські господарства в результаті описували, то потрібна зв'язуюча основа для таких специфічних даних. Саме географічна інформаційна система і дозволяє врахувати всі нюанси джерельної бази даного дослідження.

У третьому підрозділі «Емуляція теорії катастроф для соціально-економічної історії» розкрита концепція теорії, на основі якої в даному дисертаційному дослідженні перевіряється гіпотеза щодо рівноважності за умов непу українського селянського господарства як соціально-економічної системи.

Селянське господарство 1920-х рр. в УСРР було складною динамічною відкритою соціально-економічною системою. У відкритих системах, які постійно одержують із зовнішнього середовища від'ємну ентропію (негаентропію) та речовину, можуть виникати стаціонарні неврівноважені стани з високим рівнем упорядкованості. Передумовою для цього є скоординована (кооперативна) поведінка підсистем, яка за певних умов може виникнути у деяких системах, відділених від рівноваги. Досліджуючи їх сталість, шукають рішення, яке має певний фізичний сенс ? стійкість по відношенню до флуктуацій (коливань). Нестабільний стан, навпаки, характеризується зростанням флуктуацій (розгойдуванням), внаслідок чого система прагне перейти до нового стабільного стану. При цьому новий стан цілком може мати вищий рівень упорядкованості, тобто структурованості.

Застосування ідей та методів теорії катастроф для вивчення та моделювання еволюції соціально-економічних систем, де кількісний опис системи утруднений, а поведінку системи визначають здебільшого якісні закономірності, має багато перспектив. Розвиток будь-якої системи являє собою проходження низкою нестійких станів, а тому дослідження таких нестійких станів для соціально-економічних процесів достатньо важливе. Точки нестійкості є критичними пунктами, вихід з яких, як доводить теорія катастроф, виводить систему або на новий рівень розвитку, або може зруйнувати систему. Нестійкості у соціально-економічних системах мають прояв у виникненні різних критичних ситуацій при зміні відповідних параметрів внаслідок впливу середовища, соціальних зрушень, науково-технічного прогресу тощо. Такі критичні ситуації відіграють провідну роль у зміні стану соціально-економічної системи. Тому таким важливим є їх аналіз, передбачення і розв'язання, що не можна здійснити без моделювання відповідної кризової ситуації.

Досліджуючи соціально-економічні процеси в роки нової економічної політики історики чимало уваги приділяли неабияким досягненням цього періоду. Але щоразу виникали утруднення при спробах пояснити прояви кризових явищ у другій половині 1920-х рр. Прагнучи знайти теоретичне обґрунтування постійного існування кризовості у цей період, яка випливала з об'єктивної складності соціально-економічної системи, у даному дослідженні запропоновано застосувати емуляцію теорії катастроф як найадекватнішу в методологічному плані для з'ясування того, на скільки стабільною і самодостатньою соціально-економічною системою було селянське господарство УСРР у першій половині 1920-х рр. Поняття «емуляція», запозичене з галузі інформатики та обчислювальної техніки, означає імітацію функціонування всієї системи у такий спосіб, що за допомогою системи-імітатора обробляються такі самі результати, що і в імітованій системі. У нашому разі імітованою системою виступає теорія катастроф (точніше її базові моделі), а системою-імітатором ? селянське господарство України.

Для побудови моделі катастрофи типу складка чи зборка потрібні три фактори, які б описували поведінку соціально-економічної системи. Матеріали вибіркового перепису містять біля сотні різних показників стану селянського господарства навесні певного року. Для виявлення потрібних факторів можна застосувати метод головних компонентів, сутність якого полягає в тому, щоб визначити латентні фактори на основі аналізу матриці парних лінійних кореляцій. Параметри системи, які тісно корелюють між собою, за методом головних компонентів утворюють конгломерат зв'язків завдяки дії на них загального фактора. Враховуючи, що такі фактори реконструюють як ортогональні, тобто лінійно незалежні, їх цілком можна використовувати як осі для нелінійної системи. До того ж головні компоненти за природою є поляризованими осями, або розщеплювальними факторами. У такий спосіб сукупність об'єктів (округів, селянських господарств тощо), які є вибіркою з генеральної сукупності, можна розглядати як окремі точки певної поверхні у тривимірному просторі головних компонентів. Існують методи апроксимації (реконструкції) поверхні, адекватної наявним точкам. Побудувавши таку поверхню можна визначити, чи є сталим стан аналізованої соціально-економічної системи не тільки у даний момент часу, але й у минулому та майбутньому.

Виявлені фактори прислужилися основою не тільки для з'ясування рівня однорідності селянських господарств у межах типів, а й для побудови моделей можливих траєкторій їх еволюції. Такі траєкторії дозволяють побачити, наскільки консолідованим був рух господарств, тобто чи відбувався він за одним і тим же сценарієм (трендом), чи, навпаки, мало місце розгалуження напрямів розвитку? Якщо ж існували умови для диференціації селянських господарств, то якими були ці альтернативи? Відповіді на поставлені питання, на наш погляд, не очевидні. Принаймні аналіз історіографії дозволяє дійти висновку, що навіть самі ці питання не були артикульовані. Причина такого стану справ вбачається у відсутності у істориків уявлення про адекватний методологічний інструментарій, який сприяв би одержанню відповідей на подібні питання. Дане дослідження є певним кроком до розв'язання цих завдань і полігоном для випробовування поки що не властивих для історичного дослідження методів та підходів. Основні ідеї, викладені в цьому розділі можуть дати шуканий результат лише в комплексі, в системному використанні з метою отримання прихованої (структурної) інформації, що міститься в статистичних джерелах про масові явища (селянські господарства). Зокрема, йдеться про типові моделі селянського господарства, а також про тенденції та перспективи їх еволюції в умовах нової економічної політики.

Третій розділ «Структура джерельної бази дослідження аграрної історії періоду нової економічної політики» присвячений аналізу комплексу потенційного та визначенню реального корпусу історичних джерел, які б інформаційно забезпечили вирішення наукової проблеми. При цьому, головна увага приділена зовнішній та внутрішній критиці джерел, з'ясуванню їх автентичності, повноти, достовірності, репрезентативності, адекватності.

У першому підрозділі «Класифікація історичних джерел до вивчення історії українського селянського господарства» запропоновано документознавчий принцип упорядкування джерельної бази дослідження.

Поняття історичного джерела ширше за поняття документа. Якщо документом називають певний матеріальний об'єкт, якому властива взаємообумовленість речової форми та вміщеної до неї інформації внаслідок свідомої фіксації соціальної інформації за допомогою розробленої людиною певної знакової системи, то історичне джерело може бути не тільки продуктом суспільних відносин, а й результатом розвитку природи. До того ж об'єкти дійсності можуть містити інформацію про минуле як наслідок діяльності людини, котра не ставила за мету саме фіксацію інформації, але які внаслідок універсальної її природи дозволяють історикові вивчати минуле. До таких носіїв належать рукотворні зміни ландшафту, засоби виробництва, предмети побуту, біологічні модифікації рослин і тварин та ін.

Інша особливість документів, яка вирізняє їх з-поміж історичних джерел, полягає в їх участі у системі документних комунікацій (СДК), яка охоплює собою комплекс усіх документів, відправників документної інформації, її споживачів, професійних посередників, виробничих процесів та зв'язків між ними. Достатньо назвати складові частини функціональної підсистеми СДК (документування, обробка, розповсюдження, зберігання, використання та утилізація) для того, щоб чіткіше усвідомити, що документи ? лише підсистема комплексу історичних джерел. Такі історичні джерела, як сукня, плуг або зброя зрозуміло не є й ніколи не були елементами комунікаційної системи.

Класична типологія історичних джерел хибує порушенням однієї з важливих вимог класифікації ? неперетинності, згідно з яким один і той же поділ здійснюють лише за однією ознакою. Порушення цього принципу класифікації у типології джерел полягає у тому, що, наприклад, художньо-образотворчі, графічно-образотворчі та фонодокументи як і писемні джерела належать до документованих, тоді як речові, усні, етнографічні або поведінкові ? до недокументованих. Інший принцип ? неперервності - означає, що члени поділу мають бути найближчими до поняття, яке ділять, - «перестрибування» з даного підкласу до віддаленого вище- або нижчерозташованого неприпустиме. Згідно з цим принципом на один щабель з речовими джерелами не можна ставити, наприклад, образотворчі, оскільки у першому разі обрано за ознаку матеріальну форму носія, а в другому ? виражальний засіб знакової системи. У даному розділі нами запропонована схема та основні визначення (в тому числі й авторські) класифікаційних рівнів корпусу джерел, на основі яких проведено наше дослідження й апробовані когнітивні методики.

У процесі ускладнення суспільства сформувалася ціла система підвидів та різновидів писемних джерел. У процесі дослідження історик спирається насамперед на інформаційний складник джерела. У такому разі при класифікації писемних документів доречно виходити з напрямів інформаційного забезпечення, що спричинили їх появу. Іншими словами, слід пам'ятати, що писемні джерела є обов'язковою складовою документного комунікаційного процесу, а отже в основу класифікації слід покласти їх функціонально-цільове призначення, тобто зумовленість його появи потребами певної суспільної сфери відповідного історичного періоду. Цільове призначення тісно пов'язане зі специфічними функціями окремих документів або їх сукупностей і є провідною характеристикою, оскільки саме воно визначає форму, композицію, стиль викладення змісту, рівень поширення документа та ін.

За основу типології за функціонально-цільовим призначенням нами обрані такі напрями інформаційного забезпечення, як управління суспільством (офіційний документ); наукова інформація (науковий документ); популяризація досягнень та історії науки, техніки, виробництва (науково-популярний документ); навчально-виховний процес (навчальний та навчально-методичний документ); функціонування виробництва (виробничий документ); довідкові дані (довідковий документ); вторинна інформація щодо змісту джерел первинної інформації (інформаційний документ); ознайомлення зі змістом мистецьких творів та естетичного виховання (літературно-мистецький документ) та ін.

У 1920-х рр. нормативно-правові документи стосувалися різних сторін життя непівського суспільства. Основні комплекси законодавчих актів опубліковані в спеціальних виданнях, присвячених діяльності відповідних законодавчих та виконавчих органів влади як союзного, так й республіканського рівня, а також рівня місцевих (губернських, окружних) рад та виконкомів. Окремими виданнями опубліковані закони про державний бюджет УСРР, а також збірки декретів, циркулярів та постанов щодо місцевих бюджетів. Щороку публікувалися збірки законодавчих актів щодо унормування трудових відносин, виданих в УСРР, а також Кодекс законів про працю, який, наприклад, 1926 р. вийшов уже п'ятим виданням. Податкове законодавство 1920-х рр. характеризувалося неабиякою динамічністю.

Достатньо важливими є звітні документи, оскільки в них зафіксовано сутність вжитих заходів та одержані результати виконавчих органів. Саме цей різновид джерел був одним з найчисленніших. Про систему вжитих заходів у аграрному секторі економіки можна довідатися зі звітів РНК та РПО СРСР за результатами бюджетних років, а також про діяльність ЦВК. Хронологічну послідовність мають і звіти українського радянського уряду, що готували до Всеукраїнських з'їздів Рад. В означений період опубліковані збірки звітів ВУЦВК, РНК та наркоматів, інших центральних установ України. Окремими брошурами надруковані також щорічні звіти уряду протягом 1922?1926 рр.

Додаткову інформацію про роль селянського господарства у 1920-ті рр. містять звіти Наркомату фінансів УСРР про виконання республіканського бюджету за 1922?1926 рр. Відомості про сільськогосподарські кредитні товариства містяться як у їх звітах Центросільбанку СРСР.

Для розуміння стратегічних рішень важливо вивчити стенограми сесій Всесоюзного та Всеукраїнського ЦВК. У 1920-х рр. були опубліковані стенографічні звіти з'їздів Рад Союзу РСР. Про важливі рішення, що стосувалися селянського господарства, можна довідатися також зі стенографічних звітів з'їздів рад українських губерній та округів.

Виявлені офіційні документи 1920-х рр. формують репрезентативний комплекс, який має достатній інформаційний потенціал для вивчення правового поля функціонування селянського господарства.

У дослідженні використано як джерела й комплекс наукових видань періоду непу, які дозволяють зменшити чинник презентизму при вивченні соціально-економічних процесів 1920-х рр. З таких документів почерпнуті важливі дані щодо форм організації селянського господарства відповідно до місцевих умов, техніки та економіки рільництва, організації скотарства та ін. Насамперед йдеться про твори співробітників НДІ СГЕ при Сільськогосподарській академії ім. К. Тімірязєва. Цінні відомості стосовно організації та проведення обстежень селянських господарств з метою одержання статистичних даних здобуті з творів співробітників ЦСУ як СРСР, так і України (О. Пєшехонов, М.Б. Гуревич, Г. Вербицький, М.М. Вольф, І.П. Коротков, С. Сосновий, В. Якиманський, Д. Лебєдєв та ін.). Основні принципи та методика районування України висвітлені у книгах Н. Кажанова, К. Воробйова та В. Кніпович. Про сутність заходів, засади та результати районування УСРР протягом 1922?1925 рр. йдеться у розвідках секретаря ВУЦВК О. Буценка, І. Вологодцева, С. Воробйова, М. Гуревича, В. Соловейчик.

До підвиду науково-дослідних видань нами зараховані й статистичні документи, оскільки вони містять емпіричні результати вивчення соціально-економічних об'єктів. Вони завжди є наслідком спеціального наукового дослідження, оскільки попередньо розробляють програму обстеження, визначають обсяг майбутньої вибірки та припустиму похибку даних, готують правила оцінки відповідних параметрів тощо.

Всі статистичні видання формують дві категорії: загальні та спеціальні. Загальні документи містять дані в цілому для УСРР, або за широким спектром питань соціального життя, а також публікації даних щодо динаміки народного господарства України; матеріали статистичного опису 40 округів УСРР та Молдавської АСРР, здійснений 1926 р. за матеріалами Всесоюзного перепису населення, промислового, сільськогосподарського та інших суцільних переписів.

Спеціальні статистичні видання стосувалися окремих об'єктів статистичного спостереження. Всю множину таких документів доцільно згрупувати за галузями вивчення народного господарства: селянське господарство; продовольче забезпечення; ринки та ціни; фінанси та бюджети. Дані щодо сільського господарства в роки непу містяться в спеціальних збірках статистико-економічних відомостей у матеріалах щорічних весняних та осінніх вибіркових переписів селянських господарств по УСРР. Вибіркові переписи фіксували дані переважно в натуральних одиницях кількість населення, робочої сили, посівів, худоби, реманенту. ЦСУ періодично проводило дослідження бюджетів та ринкового обігу селянських господарств. Наявні також матеріали бюджетних обстежень, які здійснювали губернські та окружні статбюро. У період між переписами статистичні органи проводили поточний облік селянського господарства (грошовий обіг, обстеження виробництва, праці, обчислення посівних площ культур).

Залучені у дисертації документи містять репрезентативний комплекс даних й уможливлюють вивчення соціально-економічних процесів в українському селянському господарстві у відбудовний після громадянської війни період. Для реконструкції подій 20-х рр. ХХ ст. використані джерела декількох підвидів та різновидів. Комплекс нормативно-правових документів дозволив визначити юридичний простір, в межах якого функціонувало непівське селянське господарство. Такі джерела дають уявлення також про систему прийняття партійних, державних та громадських рішень в радянському суспільстві в означений період. З земельного законодавства 1920-х рр. почерпнуті відомості щодо таких важливих соціально-економічних відносин, як оренда знарядь праці, земельних та трудових ресурсів. Інший інформаційний аспект нормативно-правової документації стосувався системи оподаткування селянських господарств. Для з'ясування сутності адміністративно-територіальної реформи в дослідженні використані й відомості з постанов, інструкцій та циркулярів центральних органів влади, що унормовували перехід на трирівневу систему управління. З наукових творів 1920-х почерпнуті цінні відомості як щодо концепції організації селянського господарства, так і стосовно підготовки та проведення їх обстежень.

У другому підрозділі «Структура статистичного обліку сільського господарства в роки непу» проаналізована система статистичних досліджень аграрного сектору економіки України в 20-х рр. ХХ ст.

Розвиток сільськогосподарської статистики в Україні у 1920-х рр. відбувався в комплексі з іншими галузями статистичного обліку республіки (промисловість, торгівля, ринки праці, грошей та капіталів; охорона здоров'я, злочинність тощо).

ЦСУ України перед сільськогосподарською статистикою ставило за мету збирання та розробку статистичних даних і вивчення на їх основі явищ та закономірностей в аграрній галузі. Тому програма діяльності ЦСУ була спрямована, по-перше, на вивчення організації селянського господарства (мікроекономічний аналіз), а, по-друге, на виявлення та дослідження змісту соціально-економічних процесів, що відбувалися в сільському господарств в цілому (макроекономічний аналіз). При дослідженні виробництва основну увагу приділяли таким складникам, як засоби виробництва; праця у сільському господарстві; процес та результати сільськогосподарського виробництва тощо. При обстеженні господарств враховували їх типи за формою власності, соціальною приналежністю, галуззю та спеціалізацією, динамікою тощо.

Програма сільськогосподарської статистики складалася зі взаємодоповнюваних частин - основної та поточної. Основна статистика містила дані про села, землеволодіння, реманент, сільськогосподарські знаряддя та машини, худобу, посіви тощо. Для одержання таких даних раз на п'ять-шість років передбачалося проведення суцільних переписів господарств. Поточна статистика спрямовувалася на вивчення змін у стані селянського господарства протягом сільськогосподарського року. Поточні дані ЦСУ збирало щомісяця (про погодні умови, стан посівів, раціон харчування селян та годівлі худоби й птиці, ціни на робочу силу та продукти сільськогосподарського виробництва, величину ренти за оренду землі тощо) або ж кожної пори року (хід посівної кампанії, динаміка вегетації, збирання врожаю тощо). Для здобуття таких відомостей ЦСУ УСРР активно формувало й використовувало мережу добровільних кореспондентів.

Прагнучи одержувати найдостовірнішу та найповнішу інформацію, ЦСУ розробляло комплекс обстежень так, щоб кожне з них доповнювало дані іншого, і водночас дозволяло б зіставляти між собою одержані результати. Систему поточної аграрної статистики складали такі форми обстеження, як весняний вибірковий перепис («весняний опит»); осінній вибірковий перепис («осінній опит»); ринковий обіг селянських господарств; селянські бюджети; динаміка селянського господарства; харчування селянства; поточне спостереження за станом посівів та трав.

Найбільш регулярними і продуктивними стали вибіркові (весняні та осінні) переписи (опити) селянських господарств. Головною метою весняних вибіркових переписів ставилося з'ясування змін, що відбулися протягом господарчого року в польових та городніх посівних площах, поголів'ї худоби та птиці, а також у складі сільськогосподарських знарядь. Під час проведення осінніх вибіркових переписів ставилася мета з'ясування остаточних даних щодо врожаю польових та городніх культур, змін площі та пропорцій посівів озимини, поголів'я худоби, домашньої птиці та кількості транспортних засобів. Обидва опити ЦСУ розглядало як єдину статистичну операцію, об'єктами якої виступали одні й ті самі господарства.

Вибіркові переписи вирішували низку головних завдань поточного спостереження, даючи водночас матеріал для основного дослідження сільськогосподарської статистики та динаміки селянського господарства. Регулярність опитів забезпечувала органи влади надійними й репрезентативними даними у період між суцільними переписами. Вибіркові переписи селянських господарств були основним джерелом щорічної статистичної інформації в аграрному секторі економіки у періоди між суцільними переписами.

У третьому підрозділі «Вибіркові весняні переписи (опити) селянських господарств України як історичне джерело» проаналізований інформаційний потенціал статистичних матеріалів, взятих за основу дослідження.

Весняні вибіркові переписи враховували усі найважливіші елементи селянського господарства за достатньо широкою програмою, що надавало можливість щороку оцінювати не лише обсяг сільськогосподарського виробництва, а і його устрій, соціально-економічне розшарування, спеціалізацію тощо. Кожен перепис був масштабною статистичною операцією, під час якої понад 500 тис. господарств підлягали опитуванню протягом двадцяти діб. Остаточні підсумки оприлюднювали вже за півтора місяці з моменту початку перепису.

Програма перепису складалася з основної та змінної частини. Основна програма фіксувала дані про загальну чисельність населення, площі польових та городніх посівів, поголів'я худоби з розподілом за видами, статтю та віком, оренда та лізинг реманенту, робочої худоби та землі із визначенням кількості господарств та площ, найм та відчужування праці із зазначенням кількості господарств із «озброєним» та «неозброєним» наймом. Саме за такими складниками програми скрізь щовесни опитували селянські господарства. Змінну програму складали елементи, які не мали загального характеру і відповідали спеціальним завданням. Зокрема, увагу приділяли дослідженню сільських господарств у міських населених пунктах, детальним даним про населення, землекористування, джерела існування та грошового доходу, птахівництво, бджільництво, ретельному вивченню умов наймання та відчужування робочої сили, худоби та реманенту, визначенню ставлення членів господарств до кооперації, кредитування, участі у виборах сільрад тощо. Додаткові питання стосувалися господарств без посівів, працівників, худоби чи реманенту, а також промислам у селянському господарстві. Певна частина питань змінної програми могла стосуватися також особливостей окремих регіонів, що включалися в спеціальне республіканське чи союзне обстеження.

Технологія підготовки, проведення та розробки результатів цих переписів дає підстави говорити про автентичність, достатню достеменнність, репрезентативність і точність статистичних даних. Слушність такої тези підтверджується перехресною перевіркою даних за матеріалами продподаткових списків, вибіркових бюджетних обстежень, гніздових опитувань селянських господарств, а також відомостями добровільних кореспондентів та райстатистиків, агрономів та селян-дописувачів у періодичні видання. Програма матеріалів вибіркових переписів містить різноаспектний фактичний матеріал, який адекватно відображає непівське українське селянське господарство як соціально-економічну систему, в якій взаємодіють засоби виробництва, праця та природні чинники.

Такі властивості даних вибіркових переписів дозволяють дійти висновку про можливість і необхідність використання їх даних як основної інформаційної бази дисертаційного дослідження. На користь такого висновку можна назвати також додаткові аргументи. По-перше, матеріали вибіркових переписів локалізують дані за єдиною адміністративно-територіальною одиницею (округом), що забезпечує можливість врахування природно-географічного чинника в оцінці соціально-економічних процесів в українському селі. По-друге, тотожність основної програми матеріалів перепису уможливлює реконструкцію усієї різноманітності моделей селянського господарства залежно від пропорцій відповідних ресурсів у них. Множинність таких моделей забезпечить вимальовування можливих траєкторій подальшої еволюції селянських господарств, а відтак надасть змогу з'ясувати, за яким із сценаріїв ? кооперативним (консолідованим) чи дивергентним (конфліктним) ? відбувався їх розвиток в умовах непу.

У четвертому розділі «Фактори і закономірності соціально-економічного розвитку селянського господарства УСРР у роки нової економічної політики (1922?1926)» проаналізовані дані статистичних джерел з метою виявлення індикаторів та оцінки рівня стабільності аграрного сектору економіки в умовах нової економічної політики.

У першому підрозділі «Динамічна аграрна типологія України» на основі кластер-аналізу виявлені аграрні типи округів УСРР за даними статистичних джерел 1922?1926 рр.

Динамічна аграрна типологія округів УСРР дозволила дійти декількох важливих висновків, які вносять уточнення в уявлення про сутність соціально-економічних процесів. Насамперед, в ході даного дослідження доведено, що вивчення аграрної історії 1920-х рр. методологічно коректніше виокремлювати принаймні п'ять виробничих регіонів (Полісся, Лівобережний та Правобережний Лісостеп, Степ та Донбас), а не традиційні чотири (Полісся, Лівобережжя, Правобережжя та Степ), які зазвичай використовує більшість істориків. Таке суттєве уточнення стало можливим завдяки застосуванню методів багатовимірної класифікації, яка реалізується на основі вичерпної множини ознак (характеристик) об'єктів (селянських господарств та округів). Зауважимо, що ця класифікація ґрунтується на засадах об'єктно-орієнтованої методології, в основі якої покладено ідею утворення класів навіть різнорідних об'єктів на основі їх якісної тотожності.

Аграрні особливості регіонів УСРР дають підстави говорити про слабкий вплив держави на організацію селянського господарства республіки. Виявлена нами різнорідність аграрного виробництва спричинена насамперед природно-географічними умовами, а не цілеспрямованими конструктивними заходами влади щодо поліпшення стану господарств. Фактично неможливо виявити чітких ознак якоїсь прогресивної державної програми щодо розвитку села. Натомість спостерігається багатоманітність форм організації та напрямів спеціалізації селянських господарств навіть у межах однорідного регіону. Так, у межах виокремлених нами п'яти регіонів виявлені альтернативні моделі рослинництва та тваринництва. Причина цього явища вбачається у відсутності однакових умов для господарювання. Зрозуміло, що природні чинники унеможливлюють формування такої тотожності. Але роль природних факторів можна було б нівелювати шляхом запровадження поміркованої системи соціально-економічних заходів, які б передбачали економічні стимули до реалізації відповідних державних проектів, до сталого розвитку аграрного виробництва. Натомість виявлені нами моделі є індикаторами браку такої рівноваги й економічної стабільності селянського господарства як соціально-економічної системи. Для перевірки цієї гіпотези були використані ідеї синергетики та теорії катастроф, які й надають інструментарій для виявлення та описування нестабільних процесів.

У другому підрозділі «Фактори соціально-економічного розвитку селянського господарства УСРР у роки нової економічної політики» за допомогою метода головних компонент, застосованого до матеріалів щорічних вибіркових переписів селянських господарств, виявлені та охарактеризовані латентні чинники, що формували умови функціонування аграрного сектору економіки України протягом 1922?1926 рр.

Застосування факторного аналізу забезпечує вирішення подвійного завдання ? мінімізацію вимірності об'єктів (селянських господарств або адміністративних округів) без втрати інформації та пояснення взаємозв'язків ознак цих об'єктів. Одним із варіантів факторного аналізу є метод головних компонент. Факторні методи надають можливість упорядкувати виявлені чинники за силою впливу від найвпливовіших до випадкових на основі оцінки вагомості кожного з них у досліджуваних соціально-економічних процесах. Оскільки масив аналізованих об'єктів завжди формується як сукупність всієї різноманітності їх форм, то можна говорити, що відмінності між цими об'єктами (господарствами або округами) спричинені різним співвідношенням зовнішніх і внутрішніх чинників. Відтак можна стверджувати, що той чинник, впливу якого зазнала більшість об'єктів є найвагомішим і найуніверсальнішим, тобто головним фактором. Кожен наступний фактор в силу цього матиме вплив на меншу сукупність об'єктів, а відтак буде менш вагомим.

Взявши таку ідею за основу для з'ясування соціально-економічних факторів розвитку селянського господарства протягом 1922?1926 рр. ми виявили п'ять найголовніших з них. Перший фактор поєднав у собі забезпечення господарств земельними, трудовими та технічними ресурсами, пропорції яких впливали на спеціалізацію аграрного виробництва. Структура польових посівів та склад худоби формувалися відповідно до рівня забезпечення цими ресурсами. Тобто, найвагомішим фактором організації селянського господарства в роки непу слід визнати саме природно-географічний. Другий фактор характеризував інтенсивність селянських господарств, яка мала прояв в організації рослинництва і тваринництва. Третій фактор впливав на еластичність такого виробничого ресурсу селянських господарств, як робоча худоба. Йдеться про взаємозамінність кінної та волової упряжі залежно від умов господарювання. Тільки четвертий фактор відображає специфіку ринкової спеціалізації рослинництва та тваринництва. П'ятий фактор визначав умови наймання та відчужування робочої сили селянськими господарствами.

Набір виявлених факторів свідчить про те, що декларований більшовиками принцип «свободи ринку» слабко впливав на організацію українського селянського господарства. Характер аграрного виробництва протягом 1922?1926 рр. визначався головним чином натуральними умовами селянських господарств, а не економічними стимулами. Інфляція радзнаку, низькі закупівельні ціни на збіжжя, високі ціни на промислові товари, брак фінансів у сільському господарстві не могли забезпечити проголошеної економічної «змички» міста та села, а тим більше похитнути селянської консервативності й натуральності.

У третьому підрозділі «Дослідження стійкості селянського господарства як соціально-економічної системи» запропонована та апробована методика виявлення умов альтернативності історичних явищ та процесів.

Проаналізовані головні компоненти дозволяють говорити про доволі стабільний набір основних чинників соціально-економічного розвитку селянського господарства УСРР протягом 1922-1926 рр. Кожен із факторів за своєю природою біполярний, тому передбачає можливість виявлення біфуркації відповідного процесу. Зокрема, географічний чинник, який охоплює собою взаємодію земельного, трудового та капітального ресурсів, давав дві альтернативні моделі розвитку селянського господарства - шляхом інтенсивної або екстенсивної організації виробництва. Інший чинник поляризував господарства між ринково- та споживчо-орієнтованою спеціалізацією аграрного виробництва. А фактор еластичності тяглової худоби визначав обробку землі переважно з допомогою робочих коней або робочих волів. Отже, у тривимірному просторі названих факторів теоретично могли «розташуватися» вісім типів організації селянського господарства.

Вагові значення факторів дозволяють розглядати кожен об'єкт (округ) як точку тривимірного простору. Відповідно розташування таких точок дозволяє не тільки візуально, а й аналітично описати особливості та тенденції організації селянського господарства протягом 1922-1926 рр. Апроксимація поверхні, на якій з високою ймовірністю лежатимуть ці точки, дозволить також дійти висновку щодо характеру соціально-економічних процесів у означений період в українському селі. Такий спосіб аналізу соціально-економічних процесів дозволяє зіставити «різні якості в різних кількостях».

Апроксимована поверхня протягом 1922-1926 рр. незмінно набуває форми сідла. Як відомо з теорії катастроф, така поверхня характерна для нестійких процесів, тобто таких, що породжують собою розгалуження напрямів розвитку. Така біфуркація чітко проступає в разі проекції точок округів на площину перших двох головних компонентів. Розподіл округів у площині перших двох головних компонент відображає процес, який можна назвати біфуркацією. Графічна модель описує процеси, які неможливо виявити традиціними методами історичного дослідження.

У висновках узагальнені основні результати проведеного аналізу статистичних джерел за допомогою спеціально розроблених методологічних принципів та технологічних рішень.

1. У процесі історіографічного осмислення сутності нової економічної політики можна виокремити такі періоди: автентичний ? обговорення у 1920-х рр. шляхів та перспектив непу; тоталітарний ? висвітлення становлення та еволюції системи державного керування народним господарством та етапів економічної політики «диктатури пролетаріату» за умов одновекторної ідеології (1930 ? середина 1980-х рр.); аксіологічний ? аналіз альтернативних шляхів розвитку радянського суспільства, дослідження сутності влади, що панувала в СРСР протягом семи десятиліть, проблеми формування «командно-адміністративної» системи, «державного капіталізму» тощо (середина 1980-х ? середина 1990-х рр.); теоретичний ? історичні дослідження про можливості, кризи, перспективи та уроки непу (середина 1990-х ? 2000-ні рр.).

2. Соціально-економічна політика радянського уряду 1920-х рр. в українському селі мала неоднозначний характер. Початок нової економічної політики в УСРР збігся із значною гуманітарною катастрофою - голодом у степовій частині республіки. Втрати торкнулися як населення, так й організаційних елементів господарства (продуктивної та робочої худоби, насіннєвого запасу тощо). Поставлені в екстремальні умови, селяни намагалися зберегти основні засоби та матеріали виробництва. Водночас у північній частині республіки наслідки неврожаю на півдні майже не позначилися на стані господарств у силу певної їх спеціалізації, яка, по-перше, унеможливлювала існування природних та інших факторів, що спричинив голод на півдні, і, по-друге, формувала умови саме для господарства фермерського типу.