Взаємовпливи історико-культурних процесів Заходу і Сходу в ХVIII-XX столітті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Взаємовпливи історико-культурних процесів Заходу і Сходу в ХVIII-XX столітті

художній культура історіографічний

Актуальність та доцільність дослідження пояснюється насамперед важливістю значення духовної спадщини, що включає і художню, для сучасного розвитку культури, бо все краще, що створене діяльністю попередніх поколінь ( представників різних національних культур ), засвоюється сучасною культурою, перестає бути для неї чужим. На сучасному етапі, коли молода українська держава наполегливо намагається утвердити себе геополітично й культурно - цивілізаційно, особливого значення набуває наявність високого рівня сформованості наукової картини світу. Вивчення історії культури, її традицій сприяє формуванню світоглядних та духовних засад. І при цьому уявлення про культуру, культурність і культуротворчі процеси, про взаємовплив різних культур, їх зустріч і діалог - найбільш сприятливий грунт для усвідомлення і самоусвідомлення культури. «Старе» і «нове», «своє» і «чуже» не має в культурі постійних оцінюючих характеристик. Ніщо із узятого у діалозі не залишається незмінним, воно здобуває риси свого, але і культура, яка це засвоює, змінюється, що дає можливість відчуженого погляду на власну культуру у її минулих станах. На сьогодні такий науковий розгляд не менш важливий, ніж прогнозування майбутнього розвитку культури, зокрема і художньої. Об'єднання цих двох спроб дає більш чи менш коректні наслідки, і саме історичний огляд, на наш погляд, може висвітлити певні контакти і тенденції в цьому процесі.

Встановлення ліній спадковості допомагає розрізнити і відгалуження змін в ньому. Проте сучасна традиційна система методики дослідження та аналізу історико-культурної спадщини не наголошує на діалозі культур, зокрема Заходу і Сходу, в сукупності усіх соціально-економічних і політичних особливостей розвитку людського суспільства; не надає належного значення історіографічному дослідженню та вивченню цієї проблеми, що унеможливлює визначення місця історії культури України, і зокрема художньої як складової загального історико-культурного процесу, в культурній спадщині минулого, а також загострює суперечність між суспільними вимогами до рівня сформованості наукової картини світу та реальним станом речей.

В роботі розглядаються взаємовпливи історико-культурних процесів, в тому числі і художніх, народів Заходу і Сходу; історіографія історичної, культурологічної, філософської, мистецтвознавчої та іншої наукової думки, що є важливою для розуміння проблеми історико-культурного, художнього розвитку країн Заходу та Сходу в новий час, їх діалогу. Під кутом взаємовпливів культурно-історичних процесів, що виникають як їх наслідок, ми досліджуємо взаємовплив культурних традицій та сучасності.

Діалектика спадковості і змін не залишилась поза увагою дослідників і досить широко вивчається. Але унікальність культури полягає в тому, що, увібравши в себе властивості попередніх культурно-історичних періодів, вона не відкидає, не замінює їх повністю, а стає спадкоємцем та партнером. Як зазначається в праці В.Біблера [Культура. Диалог культур. /Опыт определения/ //Вопросы философии.-М.,1989.-№6.-С.38.], культура - це форма одночасного буття і спілкування людей різних - минулих, сучасних і майбутніх - культур, форма діалогу і взаємовпливів цих культур .

Враховуючи це, слід зазначити, що культурна спадщина - живий учасник культурного процесу і піддається змінам відповідно загально-історичним процесам, а на запити сучасності кожного разу відповідає по - різному, залежно від змісту і формулювання запиту даного етапу історичного розвитку.

Прикладом може бути зміна нашого уявлення, що відбулася за останні декілька десятиліть про культуру європейського середньовіччя, значно розширилися фонди, з яких сучасна культура готова черпати знання та досвід для подальшого свого розвитку. Ще більш разючі зміни відбуваються з культурною спадщиною Сходу - як у його діалозі з культурою Заходу, так і у спілкуванні з близькими культурами сьогоденних Азії і Африки, де більш чітко можна дослідити як по-різному відповідає спадщина на питання, що надходять від них , беручи при цьому до уваги, що спілкування між партнерами може бути не тільки інтелектуальним, але і чуттєвим, не тільки збагнутим, але і ірраціонально - містичним. І саме у процесі діалогу культур, її взаємовпливу відбувається не тільки розкриття вище зазначених процесів, але і (насамперед) пізнають одна одну та самі себе.

Контрапункт голосів всередині культури - тема відносно нова. Спадковість і зміни також відносяться до числа протидіючих, але таких принципів, що не живуть один без одного і потребують свого подальшого визначення та дослідження. На наш погляд, ця тема чітко прослідковується у питанні про роль і значення тхеравади у сучасному суспільстві Бірми, Кампучії, Таїланду, Лаосу і Шрі-Ланки, де можна дослідити уміння буддійської символіки і доктрини адаптуватися до змін у суспільстві, а також здатність тхеравади поширювати свій вплив на всі сфери сучасного життя - економіку, політику, класоутворення, стати активним учасником процесу модернізації [Агаджанян А.С. Буддизм как символ и источник самобытности (на примере общества тхеравады в ХХ в).- Культурное наследие: преемственность и перемены. Вып.2.-М.:Наука, 1991.-С.17-63.].

Стає очевидним, що єдина релігійна традиція, незважаючи на все, по-різному відповідає на вимоги сучасності у різних країнах. І це зрозуміло, бо тхеравада розвивалась в них у відповідності з національними умовами, де спадковість і зміни зумовлені еластичністю базових тем і кодів, із яких складається культура.

Що ж стосується нееластичної системи, то вона пов'язана із закритими соціальними структурами, які перешкоджають проникненню нового і які не здатні до адаптації, в силу чого у суспільствах із жорсткою політичною системою постійно відбуваються кризи, заколоти, перевороти, виникають радикальні ухили різних напрямів.

На прикладі еволюції західних досліджень буддизму тхеравади слід звернути увагу на діалог між різними культурами (Заходу і Сходу). При цьому визначається, що спочатку відбувалося вивчення так званої великої традиції (канону) палійського буддизму при повному ігноруванні практичної релігії, і що на зміну цьому підходу прийшов протилежний, при якому велика традиція майже повністю відійшла у тінь, була заступлена практикою сьогодення, яка різко відхилялася від канону. І, нарешті, тенденція буддології останнього десятиріччя полягає в тому, щоб розглядати зв'язок великої традиції з актуальною практикою, або, навіть поставити під сумнів плідність розподілу цілісної системи культури на велику і малу традиції. Нам здається, що еволюція західної буддології завдячує не тільки саморуху творчої думки, не тільки зрушенням у європейській культурі, але і здатності культури засвоювати відповіді на задані чужій культурі питання. Характер питань змінюється залежно як від отриманих відповідей, так і поглядів, що змінюються, на власну культуру. А погляди ці можуть змінюватися лише при надходженні певної зовнішньої інформації, яка здатна примусити по-новому усвідомити проблему: що є культура, у вивченні якої Схід на сьогодні відіграє першорядну роль.

Джерельна база дослідження: при висвітленні теми дисертації нами були використані архівні джерела, друковані матеріали, які зберігаються в архівах і бібліотеках України, і в широкий обіг здебільшого вводяться уперше, збірники документів і матеріалів.

Так, для визначення ролі національної культури і ставлення держави, зокрема СРСР, до творчої інтелігенції були використані фонди Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) - Празький архів, в якому зберігаються документи, творча, наукова, громадська, культурна спадщина представників інтелектуальної та громадської еліти України, що змушені були виїхати за кордон і там пропагувати історію та культуру України; Центрального державного архіву громадських об'єднань України ( ЦДАГО України) - [Ф.1, Ф.39, Ф.263], матеріали яких свідчать про ставлення до української творчої інтелігенції радянських органів влади; Збірник документів і матеріалів «У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя Інституту історії України НАН України (1936-1956рр.).У двох частинах. Частина І (1936-1944рр.); Частина П (1944 - 1956рр.)». - К.- 1996р. мовою документів розповідає про перше двадцятиріччя діяльності провідної науково-дослідницької установи історичного профілю республіки - Інституту історії України НАН України.

Значний культурний пласт документів знаходиться в архіві Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України ( ІМФЕ України) - [Ф.42], архіві Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України ( ДМТМІК України ) - [інв.№10336,9131], в яких зберігається творча спадщина українських митців культури, аналізуючи яку можна зробити висновок про значний внесок української культури в загальний світовий культурний процес та про місце української культури в діалозі культур Заходу і Сходу.

Джерельною базою слугували також наукові праці західноєвропейської та східноєвропейської думки, які довгий час зберігалися у спецфондах - О.Шпенглера, Ф.Ніцше, М.Данилевського, В.Богораз-Тана, О.Чижевського, В. Соловйова та ін., а також українських дослідників з діаспори - М.Семчишина, Є.Маланюка, Н.Полонської-Василенко, І.Огієнко, О.Субтельного та ін.

Автори цих праць головну думку зводять до того, що стародавні, як сама історія, світові культурні зв'язки підтримуються усією логікою історичних подій і невіддільні від людського розвитку в цілому з чого можна зробити висновок в доцільності дотримання традицій та їх значення в розвитку будь-якої країни.

Історія Японії є яскравим прикладом цієї думки. Це одна з найпривабливіших для сучасного світу країн Сходу. Вона викликає інтерес як практичний, так і глибоко науковий. Модернізація, що так нечувано відбулася в цій країні, викликає приголомшення, інколи заздрість і майже повсюдне нерозуміння. Успіхи над індустріалізації - всупереч чи завдяки традиційній культурі? Єдина східна країна, яка успішно змагається із Заходом і часом отримує переконливу перемогу, - що це: унікальність культури чи можна очікувати, що й інші народи Сходу зуміють у найближчому майбутньому досягти подібних результатів? І у чому причина успіху - в умінні пристосуватися до вимог сучасності і адекватно засвоїти домінантні західні впливи, чи ж причина у прихильності японців до віянь сьогодення і саморуху культури? Інтерес до економічних досягнень приводить до постановки специфічно культурологічних проблем, вирішення яких потребують знання з історії цієї країни, цього регіону. Ці проблеми стають настільки актуальними, що потребують нагального їх вирішення, тому що вони мають життєво важливе значення як для країн Сходу, так і для країн Заходу, не говорячи вже про саму Японію. Вчені висловлюють найрізноманітніші думки і часто полярні, які можна об'єднати у дві групи. По-перше, Японія - не Схід і не Захід і, по-друге, Японія - і Схід, і Захід. При цьому кожна з точок зору підкріплюється найпереконливішими соціологічними, історико-культурними, культурно-психологічними та іншими підставами.

Теорії «винятковості», особливого значення «партикуляризму» у культурі, специфічного «психосоціального гомеостазу», веберіанської «протестантської етики» намагаються і не можуть дати однозначної відповіді на питання про характеристичність розвитку Японії. Проте вже зараз ясно, що сфера, в якій ведуться пошуки відповіді, вибрана правильно: це культура - її константи та її динаміка, її самототожність і її діалоги. І, звичайно ж, дослідження японської культури, як в самій Японії, так і на Заході, можна розглядати як репліки у діалозі Сходу і Заходу, до того ж репліки партнерів які уважно слухають один одного, хоча лінгвістичні помилки є в обох сторін, і згоди буде досягнуто не скоро.

В сучасному Китаї розуміють, що модернізація не може торкнутися лише науки і техніки, не роблячи глибоких змін у культурі. В широкому розумінні поняття модернізацію можна уявити як пожвавлений і зацікавлений діалог культур. Для з'ясування питання про те, як полегшити подібний діалог, китайські вчені часто звертаються до досліджень історичної взаємодії індійської і китайської культур, відзначаючи при цьому процес «одомашнення» чужорідних елементів, зокрема буддизму. Цінності китайської культури не повинні і не можуть бути придушені чи насильно витіснені модернізацією, яка з цієї причини не може бути простою вестернізацією.

У поняття «Схід» і «Захід» вкладають рівнозначний зміст. Так, виділяють у цій антитезі географічний аспект, чи визначають регіони, що приблизно співпадають з Азією і Європою чи на які ділиться Євразійський континент. Або висловлюючись про Схід і Захід, мають на увазі розвинені капіталістичні держави Європи, а також США, Канаду, Японію і ін. - з одного боку, і країни, що розвиваються, - Азії і Африки, - з другого. Таким чином вони підкреслюють економічний аспект [Бабій Л.Т. Діалектика розвитку історичних типів культури : (Філос.-соціал.пробл.).-Львів,1991; Баркова Э.В. Проблема целостности культуры: становление, развитие, теоретическое содержание // Автореф. канд. дис. - Саратов.-1984;Богораз-Тан В.Г.Распространение культуры на Земле.-М.:Госуд.изд-во,1923; Вико Дж. Основания новой науки об общей природе наций.-Л.:Госполитиздат,1940; Ганжа А.Г. Природная среда и эволюция человеческой культуры.-Культура средних веков и нового времени.-М.:МГУ,1987.-С.3-14; Культура и природа. - М.: Знание, 1989]. Нас же цікавлять взаємовідносини та взаємовпливи культурних процесів в сукупності з художньою культурою, їх динаміка на протязі усієї історії, і, зокрема, нового часу. В естетично-художньому відношенні в антитезі «Схід - Захід» закладена діалектика особливого, де культура виступає як загальне, загальнолюдське, а культура національна - як одиничне, конкретне.

Культура ж Заходу і Сходу пов'язує загальне з конкретним і тому виступає як специфічна форма загальносвітової культури, як зазначають дослідники .

В основі різниць культур Заходу і Сходу лежать, з одного боку, різниці природних умов, які породили різні форми праці і побуту людей, що в них проживають, а з іншого - нерівномірність економічного розвитку суспільства. З розвитком капіталістичних відносин в країнах Заходу, Схід і Захід разюче стали відрізнятися один від одного в соціально-економічному плані. Схід начебто застиг у своєму розвитку, а Захід встиг далеко піти вперед в економічному, науково-технічному відношенні. Різні темпи економічного розвитку привели до різниці у рівні і формі соціальних процесів, а це знайшло відбиток у свідомості народів, їх культурі. На думку Б.Єрасова , саме у різниці ритмів і динаміки історичного процесу на Заході і в східних цивілізаціях виявляються найбільш суттєві розбіжності між ними, які певним чином відбилися і на долях духовного стану.

Докорінні зміни, що відбуваються на земній кулі, сприяють і перегляду поглядів на взаємовідносини та взаємовплив культур Заходу і Сходу, що потребує ще свого подальшого дослідження. У історіософській літературі, яка охоплює період нового часу, ця проблема висвітлювалась, як правило, лише поряд з більш загальними - взаємовідносин і взаємовпливів Сходу і Заходу, де головна увага приділялася опису тих чи інших зв'язків: торговельних, економічних, військових, культурних та ін. Взаємозв'язок регіонів не осмислювався належним чином, незважаючи на те, що ще у стародавні часи існувала уява про Схід і Захід не тільки у географічному, але і у політичному, ідеологічному і культурному. Стародавніми філософами взаємодія культур Заходу і Сходу не розглядалась. Їх хвилювали питання, що були пов'язані з пізнанням світу, особливо логічні побудови філософського знання, етика, духовний світ людини, суспільство, держава.

Питання взаємовідносин Заходу і Сходу, скоріше за все, торкалися у зв'язку з розглядом становлення античної держави. Арістотель, зокрема, писав, що слід, з одного боку, використовувати в достатній мірі спадщину, а з іншого - намагатися заповнити те, що було поза увагою. Філософи стародавньої Греції постійно думали про спадковість як один із шляхів розквіту своєї держави.

В епоху Відродження, внаслідок географічних відкриттів, росту промислового виробництва і змін у соціальному житті активізувалися економічні, торговельні, культурні відносини. Філософи визнавали необхідність зв'язків, але не надавали належного вивченню взаємовідносин культур різних регіонів внаслідок недостатнього теоретичного знання, що відбилося на методах пізнання.

Починаючи з ХУІІ ст., у працях мислителів і філософів стали з'являтися точки зору стосовно взаємодії культур, але роздуми з цього приводу носили загальний характер, в них визнавалась закономірність спадковості як одна з головних умов взаємодії та запозичення культур. І тільки у ХУІІІст. розвиток засобів дослідження природи, властивих окремим галузям знання, ставив перед філософією завдання узагальнення і розробки загального методу пізнання [ История философии: В 4-х т.Т.1.-М.:Искусство,1957], що заклало філософську основу дослідження проблеми взаємодії і взаємовпливу культур регіонів. Відносно методологічних вад теоретичних побудов західної історії і культурології були висвітлені думки представниками різних наукових течій - Л.Баткіним, М.Бахтіним, Б. Бернштейном, В. Біблером, А.Гуревичем, В.Давидовичем, М. Каганом , Л.Кертманом, Є. Завадською, Л.Кессель, І.Коном, О.Лосєвим, Ю. Лотманом, Е.Маркаряном, В.Межуєвим, Е. Соколовим, Є. Челишевим, Н. Чавчавадзе, В.Малаховим, В.Горським та ін. В їх працях розроблені загальні теоретичні та методологічні питання культурології та історії культури і вивчення художньої культури як особливого шару культури. Їх висновки дозволяють більш точно сформулювати методологічні принципи дослідження проблеми взаємовідносин та взаємовпливів культурних процесів Заходу і Сходу.

Слід відмітити, що виділення замкнутих, локальних типів культур складає серцевину західних концепцій циклічності світового культурно-історичного процесу. Дискусія з цієї проблеми висвітлюється в працях як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників, таких як О. Мильникова [ О понятии «культурно-исторический тип»: (Вопросы мифологии)// Методология и методы исследования культуры.-Л.:Наука,ЛО,1984.-С.57-84; Картина славянского мира: взгляд из Восточной Европы: Этногенетические легенды, догадки, протогипотезы ХУ1-начала ХУШ века /РАН,Музей антропологии и этнографии им.Петра Великого (Кунсткамера).-СПб.:Центр «Петербургское Востоковедение»,1996], Л.Круглова [К вопросу об историко-культурной типологии. // Комплексное изучение человека и формирование всесторонне развитой личности /Материалы всесоюзной научной конференции. Ч.1.- М.:Изд-во МГУ,1978], O. Робінсона [Литература Древней Руси в литературном процессе средневековья Х1-ХШ в. Очерки литературно - исторической типологии. - М.: Наука, 1980 ], M. Кисельова [К вопросу о культурно-исторической типологии. // Роль духовной культуры в развитии личности.-Л.:Ленингр.ун-т,1979], П.Дарманського [Земні джерела «Святого письма».-К.:Молодь,1985] та ін. Головна думка дослідників зводиться до того: якщо стадіальні типи культури схематично уявити як типологічну горизонталь (саме типологічну, оскільки хронологічна нерівномірність розвитку знаходила прояв і у сфері культури), то локальні прояви виглядали б як тимчасова вертикаль. Перетинання цих двох ліній (горизонтальної та вертикальної) - розкриває ту специфіку, яка поєднує стадіальні і локальні фактори, що надають етнічної та регіональної своєрідності культурному процесу. В цьому розумінні культурно-історичний тип є реальною моделлю, яка синтезує головні особливості культури відповідних епох і народів. Серцевиною історичного типу культури є відповідний їй тип особистості, а одним із важливих зовнішніх проявів системної єдності окремих компонентів культури - її стиль. Теоретична побудова моделі історичного типу культури складає завдання культурно- історичного моделювання.

Але, як зазначає О.Мильников, такий сформульований підхід менш за все претендує на те, щоб бути заздалегідь даною, жорсткою схемою. Навпаки, такий підхід є лише вихідним рубежем, який покликаний допомогти досліднику у кваліфікації стадіального і локального рівня тієї чи іншої схеми культури, що потребує у кожному випадку конкретного вивчення.

Проблемам культурно-історичної спадщини окремих країн Сходу присвячені праці О.Агаджаняна, С.Зініна [ Современные западные исследования религиозной культуры Китая.-Культурные традиции и современность.-ИНИОН.-М.,1989.-С.88-124] та ін., в роботах яких аналізуються проблеми «загального», «спільного» та «особливого» у закордонних культурологічних дослідженнях.

Дискусійним сторонам проблем Відродження та історії культури присвячені праці М.Конрада [Избранные труды:История.-М.:Наука,1974; Неопубликованные работы. Письма.М.:Российская политическая энциклопедия,1996], M. Петрова [Проблема Возрождения в советской науке.Спорные вопросы региональных ренессансов.-Л.:Наука,ЛО,1989], I.Брагінського [Изучение вклада народов Востока в мировую эстетическую мысль.Проблемы теории литературы и эстетики в странах Востока.-М.:Наука.1964], O.Гулиги [Н.И.Конрад как философ.Проблемы истории и теории мировой культуры.-М.:Наука.1974], B. Жирмунського [Избранные труды: Сравнительное литературоведение:Восток - Запад.-Л.:Наука,ЛО,1979], Д. Лихачова [Поэзия садов.К символике садово-парковых стилей.-Л.:Наука,ЛО,1982; Избранные работы: В 3-т.Т.1.-Л.:Худож.литература,ЛО,1987 ] та ін.

Історія культури на думку фахівців - істориків як окрема вузівська дисципліна в системі спеціальної освіти склалась і читається, і що мова може йти тільки про становлення наукової дисципліни. Насправді ж ці два аспекти проблеми тісно взаємопов'язані. Обговорення методологічних основ історії культури як однієї з галузей історичного знання дозволяє нам визначити предмет історії культури - вивчаючи діяльність людей в її цілісності і системі, історія культури ставить за мету встановлення зв'язків між усіма галузями культури і з'ясування закономірностей розвитку їх сукупності. Складність читання такого курсу пояснюється недостатньою розробкою цілої низки проблем, відсутністю точного визначення предмету і методу історії культури, що підкреслюється усіма, хто бере участь у дискусії з даної проблеми. Більшість її учасників - історики, філософи, етнографи, географи, мистецтвознавці, історики літератури, пропонують провести загальну дискусію для з'ясування низки спірних положень, пов'язаних з визначенням предмета і принципів періодизації історії культури.

Після проголошення незалежності України, українські вчені зробили значний внесок у розробку історії культури. Підготовлено і видано ряд праць з історії світової і вітчизняної культури [Теорія та історія світової і вітчизняної культури.-Львів:Каменяр,1992; Лекції з історії світової та вітчизняної культури:Навч.вид.-Львів:Світ,1994] , в яких висвітлюється історія культури вітчизняна та зарубіжна, з'ясовуються закономірності і основні етапи розвитку української культури, розглядається генезис та розвиток загальнолюдських гуманістичних цінностей. Історія української культури висвітлюється як складова світового культурного процесу. Подається різноманітна інформація з історії європейської та вітчизняної науки, писемності, літератури, образотворчого мистецтва, музики, театру, народних традицій, звичаїв та ін. Робиться синтез провідних напрямків духовної творчості з метою аналізу культури як цілісного феномена. Проте, в цілому, у вивченні історії культури переважає диференційований галузевий підхід.

Філософи, історики, літературознавці і мистецтвознавці багато зробили для формування історії культури як особливої галузі історичної науки [Дмитриева С.С. Краткая история искусств.Вып.1.-М.:Искусство,1988; Вып.2.-1989; Вып.З., 1993 ]. Культура та її історія є об'єктом багатьох наукових дисциплін: вивчаються окремі компоненти історико-культурного процесу, досліджуються суб'єкти культури - суспільство, людина, робляться філософські теоретичні узагальнення.

Проте поки що відсутні праці, які б визначали закономірності історико-культурного розвитку, їх особливості та прояв в загальному цивілізаційному процесі на різних етапах історичного розвитку людства.

На нашу думку, дослідження однієї із галузей культури повинно супроводжуватися з'ясуванням взаємозв'язку та взаємовпливу різних її галузей, місця і значення їх у загальному культуротворчому процесі. Особливо сьогодні важливо досліджувати проблеми історико- культурного спрямування відповідно з тезою "Захід-Схід", що відповідає інтеграційним вимогам. Діалог культур Заходу і Сходу вивчається як в сучасній зарубіжній науці, так і у вітчизняній - Г.Шевчук, Я.Ісаєвич,

Я. Дашкевич, М.Попович, В.Горський, Б.Парахонський, В.Даніленко, Г.Кас'янов, Є. Маланюк, М. Семчишин, А. Синявський та ін., але ця проблема ще потребує свого подальшого дослідження.

Одна із складних проблем історії культури - співвідношення понять «культура» і «ідеологія». Ці поняття не співпадають, хоча найтіснішим чином пов'язані одне з одним, бо культура складає, якщо так можна висловитися, творчо-раціональний, тобто духовний компонент.

В конкретних локальних чи тематичних дослідженнях критерієм для відбору об'єктів вивчення повинна бути прогресивність технічного, літературного чи художнього напрямку (із врахуванням можливого і неминучого діалектичного переходу до застою і переродження).

Першорядними проблемами історії культури для всіх фахівців, що займаються її різними аспектами, можуть бути досвід цілісного, системного вивчення історії культури по періодах.

Ми не ставили перед собою завдання дослідити проблему всебічно, бо в межах однієї дисертації зробити це неможливо. Ми, зокрема, відмовились від дослідження поглядів східних мислителів і вирішили йти по шляху поступового розкриття тільки частини проблеми, аналізуючи, на наш погляд, найбільш важливі концептуальні положення, думки вітчизняних та зарубіжних дослідників.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють новий час - ХУШ-ХХ ст. Цей період був підготовлений Ренесансом і Реформацією, своєрідним духовно-культурним осередком розвитку капіталізму. Специфіка культури доби Реформації полягає в тому, що вона поєднує в собі риси Середньовіччя і Нового часу, відтворює складний синтез політичних, релігійних та інтелектуальних колізій. Під впливом зовнішнього чинника на Сході створюється так звана «третинна модель» - багатоукладне суспільство, яке поєднує традиційні аграрні структури і капіталістичні форми в інфраструктурі тощо. Традиційний менталітет людини на Сході змінюється внаслідок спроби пристосуватися до нових умов життя, явищ, що не могло не відбитися на культурі.

Таким чином, епоху нового часу не можна відносити тільки до історії країн Заходу, як і розглядати східний світ окремо від динамічного розвитку капіталістичного Заходу. Нову історію Сходу слід сприймати як епоху поглиблення взаємодії західного та афро-азіатського світів внаслідок колоніального синтезу, перетворення Сходу на складову світового капіталістичного господарства, формування багатоукладного суспільства та його модернізації, зміцнення національного руху та загострення боротьби за створення належних умов для національно-суверенного розвитку. Зрозуміло, що зазначені зміни відбувалися нерівномірно і відбилися на формуванні культурних процесів та світогляду народів Сходу. Остаточно більшість країн Сходу змогли реалізувати цей варіант після Другої світової війни.

Отже, межа між новим і новітнім часом для Сходу, на відміну від Заходу, згідно сучасної історіографії [Сергеев В. В., Чумаков О.Д. Еще один взгляд на проблему периодизации новой и новейшей истории //Новая и новейшая история.-1997.-№2.-С.173-175], сягає середини ХХ ст. Саме такої хронології дотримується автор даної роботи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дисертаційного дослідження є складовою частиною державних і міжвузівських наукових програм. Вивчення цієї теми передбачено програмою та планами кафедри всесвітньої історії на факультетах гуманітарних і суспільних наук у Національному педагогічному університеті ім. М. П.Драгоманова, Національному університеті «Києво-Могилянська Академія», Київському національному університеті культури і мистецтв, Міжнародному інституті лінгвістики і права.

Об'єкт дослідження історія розвитку діалогу культур Заходу і Сходу в новий час.

Предмет дослідження - взаємовпливи історичних культурних процесів Заходу і Сходу в ХУШ-ХХ ст. (на прикладах художньої культури).

Мета дослідження полягає в тому, щоб:

- дослідити перебіг формування наукової думки та її історіографії стосовно взаємовпливу та культурного діалогу (із врахуванням художньої культури) між Заходом і Сходом в новий час (ХУШ - ХХ ст.);

- вивчити, як ставилась і розглядалась зазначена проблема науковою думкою ХУІІІ-ХХ ст.;

- виділивши методологічні особливості та методичні підходи до вивчення художніх культур двох регіонів як складових загального культурного процесу із залученням історіографічного аналізу, обгрунтувати нові підходи сучасної наукової думки у визначенні можливостей подальшого розвитку взаємокультурних процесів Заходу і Сходу та їх діалогу.

Концепція дослідження включає тенденції розвитку сучасної історіософської науки відносно вивчення і дослідження історико-культурних процесів Заходу і Сходу і їх ролі в загально - історичному процесі. Ефективність історіографічного методу вивчення цих процесів безпосередньо залежить від комплексного підходу і вирішення багатьох проблем як традиційно дидактичних, так і тих, котрі належать до історіософської галузі через призму історизму. Спираючись на це, ми розглядаємо історизм, компаративність, історіографію культурних процесів, та їх діалогу як новий напрям сучасної культурології та історії культури.

В основу організації дослідження взаємовпливу історико-культурних факторів на культурний процес Заходу і Сходу закладено модель історіографічного дослідження як основного критерію визначення значущості діалогу культур, зокрема і художньої, країн Заходу і Сходу. Досліджується при допомозі історіографії еволюційний та історично - стадіальний шлях розвитку цього процесу.

Модель являє собою проектування наукового дослідження з урахуванням історіографічних вимог та критеріїв; організацію науково-дослідної роботи на основі історіографічних рекомендацій. Модель визначає мету і зміст історіографічного дослідження при вивченні взаємовпливів історико-культурних процесів Заходу і Сходу в новий час на основі об'єктивних потреб покращання його ефективності. Системоутворюючим фактором є достатня ступінь історіографічного дослідження, а також відповідність стану вивчення історичного та культурного середовища науковою думкою.

Провідна ідея дослідження полягає в тому, що історіографія у вивченні взаємовпливу та діалогу культур Заходу і Сходу має бути спрямована на утвердження принципу історизму з поетапним дослідженням кожного періоду історичного розвитку людства.

Основні положення концепції знаходять своє відображення в загальній гіпотезі дослідження.

Загальна гіпотеза дослідження. Реалізація на практиці історіографічних основ та методів може підвищити ефективність і якість науково - дослідницької та навчальної роботи у вивченні взаємовпливу і діалогу культур Заходу і Сходу.

Загальну гіпотезу конкретизовано частковими:

1.Вивчення взаємовпливів та діалогу культур Заходу і Сходу буде ефективнішим за умови розробки теоретико - методичних основ історіографічного аналізу як самостійної і органічної системи комплексного історіософського дослідження. При цьому основним є принцип історизму та компаративність.

2.Історіографія дослідження історико-культурного процесу країн Заходу і Сходу в новий час забезпечує детальне, грунтовне вивчення, надає можливості усебічно дослідити історико - культурний розвиток Заходу і Сходу в новий час, розширює світогляд дослідника, базу дослідження.

Відповідно до предмета, мети й гіпотези визначено основні завдання дослідження:

- дослідити етапи вивчення, їх визначення і практичне втілення в життя на прикладі історіографічного аналізу наукової думки західних та східноєвропейських дослідників стосовно історії взаємовпливу культур Заходу і Сходу у новий час із урахуванням художньої культури;

- вивчити історичні корені культурних (художніх) процесів країн Заходу і Сходу та їх сприяння загальноцивілізаційному розвитку;

- з'ясувати значення географічного, етнографічного, психологічного і інших впливів на розвиток культурних процесів на Заході і на Сході;

- визначити і проаналізувати модель «кульутрно - історичний тип»;

- дослідити ритм і динаміку культурно-історичного процесу Заходу і Сходу в новий час із залученням історіографічного аналізу;

- розглянути особливості становлення двобічних стосунків Заходу і Сходу у новий час (ХУШ - ХХ ст.) та їх сприяння розвитку культурних процесів;

- оцінити з точки зору історичного розвитку та його впливу на духовні, світоглядні засади народів Заходу та Сходу проблеми взаємовпливу культурних процесів в новий час;

- узагальнити точки зору на проблему культурних процесів

Заходу і Сходу та їх взаємовпливу;

- з'ясувати перспективи подальшого історико-культурного розвитку країн Заходу і Сходу;

- визначити предмет історії культури виходячи з принципу історизму.

Методологічну та теоретичну основу дослідження визначає принцип історизму та застосування загальнонаукових, інтердисциплінарних (структурно-системний підхід, комплексність, компаративність) і власне історичних (хронологізація, періодизація, ретроспективність), філософських, культурологічних засад дослідження. Важливим є постулат про діалектичну єдність національних та інтернаціональних взаємозв'язків культуротворчих процесів Заходу і Сходу із врахуванням художньої культури; історіософські праці, соціально-психологічні положення, які розкривають багатоаспектну природу діяльності людини в культурному процесі, в його діалогу.

Дана робота є конкретно-історичним та історіософським дослідженням із залученням порівняльного методу на грунті історіографічного аналізу, що дає змогу узагальнити закономірності культурних процесів із урахуванням художньої культури Заходу і Сходу на тлі загально - історичного розвитку людства та світових культурних процесів.

Методи дослідження. Відповідно до постанови завдань, з метою перевірки гіпотез, у дисертаційному дослідженні використовувалися загальнонаукові методи теоретичного і практичного дослідження:

- аналіз і синтез, зіставлення й узагальнення даних з проблем дослідження, які були отриманні в процесі вивчення філософської, культурологічної, історичної, психологічної, географічної, мистецтвознавчої та іншої літератури;

- формування моделі історіографічного дослідження історико-культурних взаємовпливів Заходу і Сходу;

- розробка концепції дослідження історико - культурних процесів Заходу і Сходу в новий час;

- історичне співставлення хронології історично-стадіального розвитку людства та історико-культурних процесів на Заході і Сході;

- визначення схеми особливостей розвитку культурних процесів Заходу і Сходу у новий час;

- моделювання історико- культурної, зокрема і художньої картини світу;

- методи діалогу історико-культурного розвитку Заходу і Сходу нового часу, як об'єктивний і актуальний процес.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що,

- проаналізована історіографія періодизації історичного розвитку, визначено ставлення автора до історіографії хронологічних меж як в історичному так і в культурному процесах; обгрунтовано хронологічні рамки даного дослідження із урахуванням принципу історизму - ХУШ - ХХ ст. і поєднуючи їх комплексно, через взаємовплив та діалог, історико - культурний розвиток країн Заходу і Сходу;

- дисертація є першою спеціальною спробою теоретично обгрунтувати етапи формування історико-культурної картини світу на основі фундаментальних закономірностей історико-культурних процесів враховуючи і художню культуру, як їх складову, на прикладі їх взаємовпливу і взаємозв'язку, через діалог між Заходом і Сходом, застосовуючи інтердисциплінарну методологію;

- вперше здійснено вивчення діалогу культур, враховуючи і художню культуру, країн Заходу і Сходу методом історіографічного аналізу шляхом застосування нових методологічних засад, а саме через принцип історизму та компаративність, що сприяє формуванню сучасного уявлення;

- визначено комплекс об'єктивних і суб'єктивних чинників таких, як: географічне становище, природне середовище та їх вплив на еволюцію людської культури; соціальна психологія і формування ментальності, вплив економічного розвитку на культурно-освітній рівень; розвиток національної свідомісті і вплив на цей процес як внутрішніх, так і зовнішніх факторів, зокрема, процеси колоніальної експансії Заходу і колоніальної залежності Сходу і як це відбилося на взаємокультурних процесах країн Заходу і Сходу;

- досліджено вплив історичних процесів на зародження і формування національної ідеології і її вплив на політичний досвід із запозиченням культурних традицій та із урахуванням історико-культурного діалогу між Заходом і Сходом;

- розроблена цілісна концепція взаємодії історичних внутрішніх і зовнішніх факторів і їх відбиття на взаємовпливу культур Заходу і Сходу у новий час - час формування і розвитку колоніалізму;

- проаналізовано шляхом порівняльного історіографічного аналізу наукові концепції взаємовпливу та діалогу культур Заходу і Сходу в новий час;

- показано значення порівнянь наукової думки стосовно взаємовпливу культур Заходу і Сходу у вироблені загальноісторичної концепції культурного розвитку народів Заходу і Сходу і їх внесок у загальний історичний процес людства;

- визначені і доведені взаємні зворотні особливості комплексного історико-культурного розвитку (маючи на увазі і художню культуру), періоду нового часу і їх вплив на діалог культур, із урахуванням колоніальної експансії індустріального Заходу на Схід;

- комплексно з'ясовано роль різних чинників у взаємодії та взаємовпливу культурних процесів у новий час країн Заходу і Сходу, їх характер, витоки та наслідки;

- проаналізовано значення інтеграції суспільно - економічного життя через особливості методу цього процесу - колонізацію - і доведено, що під впливом нав'язування західної моделі суспільно-економічного розвитку Сходу без урахування історичних та національних особливостей країн Сходу, відбувається розвиток дуальності світогляду та культури людей цього регіону земної кулі, зі всіма наслідками такого процесу;

- доведено роль і значення історичних, культурних традицій у формуванні дуальної свідомості і її впливу на формування особливостей розвитку культурних процесів, включаючи і художню культуру;

- проаналізовано роль культурної еліти у формуванні соціально-політичного, культурного життя країн Заходу і Сходу нового часу із урахуванням культурного діалогу між ними;

- визначено через історіографічний аналіз історію виникнення, становлення і розвитку проблеми елітарної культури із урахуванням принципу історизму;

- проаналізована і визначена концепція моделі «культурно-історичного типу»;

- досліджено ритм і динаміку культурно-історичного процесу країн Заходу і Сходу, роль в них діалогу.

Теоретичне значення дослідження полягає у теоретичному і методологічному обгрунтуванні доцільності впровадження історіографічного, компаративного, міжгалузевого вивчення діалогу культур Заходу і Сходу на грунті історизму; залучення історично-стадіальних хронологічних меж визначення етапів і особливостей їх розвитку із перенесенням цієї методики і схеми на історико - культурні дослідження; виявленні основні тенденції розвитку особливостей інтеграційних процесів, їх вплив на формування самосвідомості народів Заходу і Сходу через культуру; створенні концептуальні моделі розвитку історико-культурних процесів Заходу і Сходу; науковому обгрунтуванні статусу історіографії в науковому і навчальному процесах.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що розроблено конкретні прийоми: цілісного аналізу теоретичного та практичного дослідження взаємовпливів культур Заходу і Сходу, зокрема і художньої культури як безпосереднього прикладу, виявлено їх системно-цілісна характеристика основних тенденцій, передбачень та перспектив дальшого розвитку діалогу культур Заходу і Сходу; створено новий підхід до хронологізації історії культури через стадіальний історичний розвиток; визначено ознаки соціально-економічного розвитку Заходу і Сходу в новий час, вплив їх на формування ментальності людей цих регіонів і виявлення цього явища через культурні процеси, зокрема художні; розроблено основні аспекти функціонування історико-культурних процесів Сходу в умовах не адекватних еволюційному розвитку на прикладі нового часу; сформульовано сутність, вимоги, умови та шляхи удосконалення дослідження і вивчення діалогу культур Заходу і Сходу як в науково-дослідній так і в педагогічній діяльності.

Основні концептуальні положення і практичні рекомендації щодо удосконалення дослідження і вивчення історико-культурних взаємовпливів та діалогу країн Заходу і Сходу із залученням історичного, художнього матеріалу, методології і методики дослідження, із врахуванням подальшого компаративного вивчення історії цих процесів розпочато на кафедрі загальної історії Національного педагогічного університету ім.М.П.Драгоманова, де розробляється комплексна наукова тема «Проблема гуманізму та духовності у процесі викладання курсів загальної історії», та на кафедрі історії Національного університету «Києво-Могилянська Академія», де викладається курс «Історія європейської цивілізації». Основні наукові висновки було використано в оригінальних курсах - «Історія європейської цивілізації», «Огляд всесвітньої історії», «Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики», «Джерелознавство та історіографія історії європейської цивілізації», «Історія Балкан та Близького Сходу», «Проблеми імперій в новий час», «Історія вітчизняної та зарубіжної культури». Матеріали дисертаційної роботи можна використати також для підручників, навчальних посібників, методичних рекомендацій, бакалаврських та магістерських робіт.

Особистий внесок автора в одержані наукових результатів полягає в розробці теоретико - методичних основ дослідження та вивчення взаємовпливів культурних процесів Заходу і Сходу в новий час, в тому числі і художньої культури як цілого, через загальні історичні методологічні принципи із залученням історіографічного аналізу; обгрунтовано доцільність виокремлення історіографії як необхідної самостійної галузі у процесі дослідження і вивчення загальнотеоретичних та практичних питань з історії та теорії культури при залученні широкого спектру різних галузевих наукових досліджень в історико-культурному аспекті; в розробці концепції дослідження діалогу культур Заходу і Сходу; моделі дослідження культурних взаємовпливів Заходу і Сходу; методиці дослідження історико-культурних процесів.

Доведенність одержаних результатів зумовлені:

- методологічною обгрунтованістю вихідних положень та комплексною методикою, яка передбачає системний і структурний аналіз історичних і культурних явищ, адекватний завданням та логіці дослідження;

- зіставленням результатів дослідження з науковою та педагогічною необхідністю;

- практичним підтвердженням результатів дослідження в реальних умовах вищих навчальних закладів.

Апробація результатів дисертації. Методологію, методику та матеріали роботи автор використав у викладанні в українських навчальних закладах, у планах і програмах занять, у методичних розробках, на щорічних наукових конференціях в Національному університеті «Києво-Могилянська Академія» - «Україна: людина, суспільство, природа», в Національному педагогічному університеті ім. М.П.Драгоманова, міжнародних наукових конференціях.

Публікації. Результати досліджень викладено у двох монографіях, навчальному посібнику, брошурах, методичних розробках, авторських статтях та опублікованих матеріалах і тезах конференцій.

На захист винесено:

1.Положення про доцільність перенесення хронології визначення соціально - економічних, історичних етапів розвитку людства на визначення хронологічних меж розвитку історико-культурних процесів Заходу і Сходу.

2. Концептуальна модель функціонування діалогу культур, із врахуванням художньої культури, між Заходом і Сходом в новий час.

3. Твердження про те, що процес взаємовпливу культур Заходу і Сходу об'єктивний, має свої традиції, історично зумовлений і безперервний, але із урахуванням особливостей загального історичного розвитку людства і спираючись на нього.

4. Сутність та зміст історіографії як нового напрямку в науково-педагогічній науці при дослідженні і вивченні історії культури взагалі, і художньої зокрема, із залученням принципу історизму і методики історичного дослідження.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел - (781 найменування, із них 70 джерел іноземною мовою). Загальний обсяг дисертації - 402 сторінки.

У вступі обгрунтовуються актуальність і доцільність дослідження обраної проблеми, хронологічні рамки; визначаються об'єкт, предмет, мета, завдання, концепція, модель, методологічні й теоретичні основи та методи дослідження; джерельна база, історіографія. З-поміж джерел привертають увагу насамперед концепції західноєвропейських та східноєвропейських дослідників та оригінальні, значною мірою вперше запроваджені до наукового обігу матеріали з архівів України, які раніше були закриті і зберігалися у спецфондах. Розкриваються наукова новизна дослідження, його теоретичне й практичне значення; особистий внесок дисертанта; формулюються основні положення, що виносяться на захист, висновки, впровадження результатів дослідження.

У першому розділі - « Історико-культурологічні принципи вивчення процесів взаємовпливів художніх культур країн Заходу і Сходу» - розглядається вплив природного середовища на еволюцію людської культури, бо історія людства нерозривно пов'язана з історією природи. В її основу була покладена формуюча дія природного відбору, який включає мутацію, схрещування та ізоляцію популяцій. Тобто біологічні закони впливали і на розвиток людини, суспільства, особливо на ранніх етапах антропогенезу. Під впливом соціальних законів вони набували з часом усе більш специфічного характеру, але, з іншого боку, і самі впливали на розвиток соціальних процесів.

Таким чином, історична реконструкція генезису культури є складною проблемою первісної історії. Із зростанням населення експлуатація природи поступово більш - менш рівномірно поширювалася. Ріст населення збільшував «тиск» на природу, наставала локальна демографічна екологічна криза, яка підривала авторитет традицій, беззаперечне підкорення їм і не гарантувала суспільству «нормального життя». Але це розуміла, головним чином, тільки молодь, яка ставала «єретиками» - «новаторами», прообразами майбутніх «культурних героїв». «Новатори» могли запропонувати нові методи господарювання, засоби виробництва, більш досконалу систему організації виробництва. Проте така «новизна» стосувалася частіше життєво необхідного. Та частина культури, яка не відносилась безпосередньо до економіки, часто залишалась майже без змін, бо була «нейтральна» до фактів матеріального світу, тобто, не була алогічна по відношенню до нього.

Авторитет новаторів був надзвичайно високим. Для його збереження достатньо було дотримуватися лише «заповітів» пращурів яких обожнювали - («культ пращурів»). Так народжувалася релігія як догматична система поглядів, освячена авторитетом багатьох поколінь. І усе повторювалося до нової кризи. «Нейтральна» ж до фактів матеріального світу частина культури дуже часто перероджувалася у «духовні потреби». Цьому сприяла цивілізація тільки на певному, достатньо високому рівні розвитку: тільки тоді вони могли дозволити собі «свідому алогічність» у вигляді творчості музикантів, поетів, художників, які оспівували навіть тих богів, в яких уже не вірили.

Якщо під цим кутом зору розглядати процес виникнення держави, то і тут відомі в історичній науці положення можна доповнити закономірностями екологічного характеру. Збільшення кількості населення породжувало хаос, який ще більше поглиблював кризу в суспільстві, з якої виводили нові «новатори». Але це могло стати можливим лише тоді, якщо під час хаосу не загинули усі «охоронці досвіду минулого». Адже більша частина культурної спадщини не заперечує досвіду в умовах, що змінилися, і є фундаментом подальшого розвитку, інакше кожна чергова криза відкидала б суспільство в його розвитку далеко назад. В цей період країна була найбільш незахищена і перед іноземними завойовниками, які могли нав'язати їй багато чого із своїх власних традицій, як це сталося у нові часи, під час колоніальних загарбань.

Проте із зростанням населення і внаслідок міграцій посилювалася вірогідність контактів, що сприяло швидкому обміну досвідом, інформацією, тобто відбору корисних ( у тому числі чужих) і розхитуванню шкідливих традицій. На цій основі з'являються і нові («контактні») етнічні ознаки.

Таким чином, виникає нова група (праетнос, етнос), що виділилася із «материнської» чи «контактна», що виникла на основі злиття з іншими, тим менше можливостей у неї для «консервації», бо кількість «вільних» земель, що скорочувалася, і постійна присутність чисельних сусідів змушує її швидше розвивати продуктивні сили, використовуючи свій і чужий досвід, терплячіше ставитися до «новаторів».

На черзі збір і систематизація усього накопиченого людством досвіду за допомогою машинного «банку знань». І значну допомогу в цій справі може надати історичний (еволюційний) і екологічний підхід, як вважає Ю.Бромлей.

При викладенні своїх уявлень про ідеальну структуру історико -психологічного дослідження та його джерельного забезпечення ми свідомо відмовились від набору понять, які використовуються традиційно в історичній літературі для вивчення психології великих соціальних груп, який до цього часу залишається лише «набором», і звернулися до мережі понять, які прийняті у «фаховій» соціальній психології і об'єднані жорсткою логічною схемою: спільна соціальна діяльність - процеси комунікації - сприйняття інформації - формування соціальних установок - соціальні дії.

Звернення до такої схеми дозволяє зрозуміти спосіб зв'язку соціального середовища та соціальної психіки. Наведена схема детально розробляється на практиці конкретних соціально - психологічних досліджень стосовно малих груп, які розглядаються фахівцями з соціальної психології поза контекстом існування їх у більших соціальних спільнотах, які мають яскраво виражені соціально-класові характеристики. У нашій роботі ми намагалися адаптувати вже визначену у соціальній психології мережу понять до зв'язаного ретроспективними дослідженнями діяльності великих соціальних груп вивчення історико - психологічних процесів через призму історико-культурного розвитку людства. Як ілюстративний матеріал ми зверталися до історико-культурних процесів народів Заходу і Сходу у новий час.