Взаємовпливи історико-культурних процесів Заходу і Сходу в ХVIII-XX столітті

Першим етапом, на наш погляд, повинно стати вивчення інститутів соціалізації, в яких реалізовувалися різні види соціальної діяльності групи, що впливали на культурний розвиток даної групи, суспільства в цілому. Прикладом може бути історія боротьби за буржуазні свободи і за можливість їх реалізації, яка означає не тільки визнання суспільством того чи іншого політичного інституту, але й можливість його реального функціонування, що відбивалося й на історико - культурній спадщині.

Слід зупинитися ще на питанні про синкретизм, характерний для діяльності соціальних інститутів раннього середньовіччя. На нашу думку, це положення (синкретизм діяльності) є універсальним і може бути застосованим до будь-якого суспільного явища у період генезису.

І, нарешті, остання проблема, пов'язана з інститутом соціалізації. Традиційно розглядаються тільки ті інститути соціалізації, котрі є безпосередньо продуктом діяльності соціальної спільності, що досліджується. Але досліднику необхідне різноаспектне вивчення соціальних інститутів, щоб зрозуміти широкий спектр діяльності особистості, усі можливі варіанти включення її у них.

Внаслідок сприйняття інформації про той чи іншій соціальний об'єкт у людини виникає система уявлень про нього, людина відчуває залежність від предмета і страждає. Але вона намагається вийти з такої залежності, розкріпачується у предметній діяльності, матеріалізуючись у найрізноманітніших формах від політики до створення художніх творів. Але всі результати людської діяльності, об'єктивізовані у залишках культури минулих епох, не зможуть бути піддані історично - психологічній інтерпретації, якщо відсутні будь-які письмові свідоцтва про минуле - від зафіксованих в різних письмових текстах політичних гасел до поезії, літератури чи іншої історичної епохи.

Зрозуміти, як соціальні умови відбивалися у свідомості індивідів, можна тільки шляхом звертання до зв'язаного письмового тексту, автором якого є конкретна особа. Робота з джерелами художньої творчості дає можливість вивчити соціальні характеристики, «перевернуті» у свідомості індивіда, - засвоєння особистістю різних видів соціальної діяльності, та ін.

Таким чином, запропонована схема дослідження історичної психології дозволяє осмислити вже накопичений історіографією досвід, визначаючи місце окремих праць у загальному колі проблем, пов'язаних з вивченням історичної психології, історії культури, зокрема художньої.

Методологія сучасних етносоціологічних досліджень світових культурних контактів склалась у руслі таких напрямків, як дифузіонізм, функціоналізм, «дослідження з акультурації».Це сприяло розумінню світових зносин як історичного процесу. Проте не все в них було досконалим. Ми зупинилися на основних етапах вивчення світових культурних контактів в етнографії, бо саме в ній, на думку С. Артановського, краще теоретично осмислити питання культурного розвитку людства.

Вже класики «культурного еволюціонізму» ХІХ ст. мали уявлення про міжнародні культурні зв'язки. Е.Тейлор пояснював виникнення даних рис культури трьома шляхами: незалежний винахід, спадковість від пращурів і передача від одної раси до іншої. Проте етнографи ХІХ ст. недооцінювали значення міжнародних культурних зв'язків. Ця проблема була вперше з усією грунтовністю поставлена німецькими вченими початку ХХ ст. Для дифузіонізму був характерний широкий історичний підхід до світових контактів. Функціоналісти відкидали методику дифузіонізму як довільну і підкреслювали необхідність вивчення насамперед сучасних світових контактів, створених епохою експансії буржуазної Європи. Період досліджень з «акультурації», відтінив сучасний характер проблеми ще чіткіше, повніше вивчаючи соціально-психологічні фактори і вплив їх на культурні зв'язки. Вперше було підкреслено, що взаємодія культур - це процес, який протікає в конкретно-історичних умовах. Друге важливе досягнення представників цієї школи - увага до людини. Вони зосереджувались на конкретних ситуаціях контакту як цілісності і добивалися історичної документальності, проте коли почалися спроби теоретичного осмислення контактів, пішли по лінії скоріше соціально-психологічній, ніж культурно - історичній.

Розглядаючи світові контакти як цілісний процес, не можна забувати про діалектичну відносність цього поняття. Питання про світові культурні контакти як фактор взаємного збагачення культур може бути розкрито на надзвичайно великому матеріалі, зокрема художньому. В якому органічно зливаються матеріальні і духовні форми діяльності людини. Разом з тим, як показало дослідження світового історико - культурного процесу, художня культура має тримірну побудову - вона охоплює і духовно-змістовні характеристики творчості майстрів мистецтва, і морфологічні особливості взаємовідносин різних мистецтв, і інституціальні форми організації процесів художнього виробництва і споживання. Філософським ключем до вирішення проблеми, яку ми розглядаємо, є діалектика загального, особливого і одиничного. Вивчення світової культури, зокрема і художньої, можливе у двох аспектах. По-перше, конкретизація загальних для усього людства рис культури відбувається у національно-специфічних варіаціях культури кожного регіону; діалектика загального, особливого і одиничного дає, таким чином, можливість розглядати Захід і Схід як позначення середнього рівня спільності між загальнолюдським (світовим) і окремим, одиничним (національним). По-друге, художня культура розглядається як особливе на шляху від культури, як такої, в її цілісному бутті.

Існування регіональних соціальних та психологічних особливостей дає можливість співставляти і порівнювати художні культури Заходу і Сходу, бачити в їх відмінностях риси, які доповнюють одна одну.

У другому розділі - « Історія та історіографія динаміки розвитку проблеми культурно-історичного типу в контексті розвитку культурного діалогу між Заходом і Сходом в новий час» - розглядається історичний та соціально-психологічний підхід до вивчення діалогу культур країн Заходу і Сходу. Спираючись на діалектично - матеріалістичний монізм історичного розвитку культури, як вважає А.Гуревич , можна обгрунтувати поступовий розвиток культури як діалектику заперечення заперечення, як спадковість культурних традицій. Діалектичний розвиток передбачає перерву безперервності, а спадковість - діалектичну єдність протилежностей у формі традицій. У духовній сфері і у художній культурі особливості спадковості і традицій полягають у запереченні чи неприйнятті одних явищ культури і збереженні інших. Діалектика історичного процесу дає підставу стверджувати, що становлення цілісної художньої культури можливе не тільки при умові єднання протилежних начал, суть яких у своєрідності ряду рис кожної нації і кожної регіональної культури, але і насамперед при родовій і сутнісній єдності різних культур.

Єдність художньої культури досягається шляхом закономірного зіткнення «національних образів світу», що відбувається внаслідок постійної міграції народів. В ході культурних обмінів, що розширюються, відбувається взаємовплив культур.

Поступовий рух культури передбачає дослідження соціально - психологічних особливостей народів. Історична динаміка конкретизує характер культури і мистецтва кожного суспільства.

В.Біблер зв'язав творче мислення людини з її здатністю вести внутрішній діалог і поставив «діалогіку» поряд з класичною формальною логікою.

Ключове поняття «історичний тип культури» для типологізації культурно-історичного процесу визначає актуальність критичного його аналізу, трактування в різних концепціях культури. Слід відмітити, що в працях М.Данилевського реакційні панславістські та націоналістські ідеї дивовижно сусідували з справедливою за задумами критикою європоцентризму та соціал - дарвінізму, з спробою критики буржуазної цивілізації, яку він, до речі, вів з правих, консервативно-романтичних позицій. Суть його культурологічної концепції полягає в постановці питання про морфологію культури і розгляд у зв'язку з цим проблеми культурно-історичного типу. Попередником Данилевського був Дж. Віко. Таке ствердження начебто є несподіваним, бо він, на відміну від Данилевського, доводив, що історія людства підпорядковується вічним і незмінним законам, згідно з якими усі народи світу проходять у своєму розвитку одні і ті ж стадії. Проте вихідна позиція М. Данилевського багато в чому йде від Дж.Віко.

Спостерігається незвичайна подібність головних положень, які сформулював у 1860р. М.Данилевський, із системою поглядів О.Шпенглера, яка склалася у 1910 -х роках. В роботі аналізуються погляди історика К.Брайзіга, який проголошував багатолінійну концепцію світового «культурно-історичного розвитку « задовго до О.Шпенглера.

Найважливішою складовою частиною концепції локальності культурно-історичних типів була подальша розробка О.Шпенглером питань морфології культури. Він визначав вітальний цикл кожної «високої культури» за трьома ступенями: 1/ докультурну, чи етнографічну, 2/ власне культурну і 3/ стадію цивілізації.

В розумінні культурно-історичного типу А.Тойнбі багато що успадкував від О.Шпенглера. Визначальну одиницю історико-культурного процесу він називав «цивілізацією», що можна розглядати як синонім «високих культур» О.Шпенглера. А.Тойнбі також, як і О. Шпенглер, підкреслював, що жодна цивілізація не може мати більше одного циклу і внаслідок цього, історія цивілізації закінчиться створенням «універсальної держави» як нової всесвітньої релігії, що породить універсальну «цивілізацію цивілізацій».

Один із сучасних послідовників цього історіософського напрямку, американський культур - антрополог і історик культури Ф.Бегбі багато уваги приділив трактуванню поняття культурно-історичного типу. Він визначає культуру в цілому як регулятор внутрішньої і зовнішньої поведінки членів суспільства, виключаючи те, що відноситься до спадковості їх походження. Він багато приділяє уваги історичним прикладам асиміляції в культурах завойовників і завойованих народів. На його думку, інтеграція культурологічного і етнологічного підходів до історії культури надзвичайно корисна, беручи до уваги засвоєння культур одних етносів іншими і наявність процесів асиміляції. Ці думки протилежні тому, про що писав О.Шпенглер, а після нього, хоча і з застереженнями, А.Тойнбі. На думку А.Мильникова, в своїх основних параметрах концепція Ф.Бегбі грунтується на тих же філософсько - ідеалістичних принципах, що і побудови О.Шпенглера - А.Тойнбі. Розглядаючи культуру як інтелектуальний аспект історії людства, Ф.Бегбі погоджується зі О.Шпенглером і в тому, що культура ідентична біологічному організму. Але це вже М. Данилевський так визначав.

Західні культурологи оперують поняттями «культурно-історичний тип» переважно як локальної, неповторної і в цьому розумінні одиничної спільності.

Таким чином, не останню роль відіграв вплив ідей біологізації суспільного розвитку. Для порівняння можна зробити посилання на погляди природознавця і філософа О.Чижевського, який у 20-р. розвивав гіпотезу про вплив космічних факторів, насамперед сонячної діяльності, на «поведінку організованих людських мас». О.Чижевський в цілому співчутливо ставився до ідей О.Шпенглера, хоча поняття циклу трактував не як локальний феномен, а як визначене повторення стадій історичного розвитку. В основу сформульованого ним підходу була покладена уява про виміри історичного часу засобами фізичних одиниць (історіометрії).

Нині отримали поширення елітарні концепції культури. Виходячи з цього, розгляд їх є актуальним в умовах незворотності процесів демократизації культури. Елітарні концепції мають складну внутрішню структуру. Провідне становище в сучасних елітарних течіях належить концепції під загальною назвою «циркуляція еліт». Наприкінці ХІХ -на початку ХХ ст. італійський соціолог В.Парето виступав з відкрито елітарними концепціями суспільства і культури. Ці ідеї не були нові, але у нього отримали закінчене формулювання. З елітарними ідеями виступив Г.Моска.

Ліберальний напрямок з технократичним відтінком досить повно представлений у концепціях видатного американського соціолога Д.Белла. О.Свердлов говорить, що технократи вульгаризують поняття «культура», що вони намагаються виховувати маси у прагматичному дусі, прищепити їм бездушшя, зробити матеріальне благополуччя самоціллю на противагу духовним потребам особистості.

Окрім технократичної концепції в роботі розглянута висунута ученицею В.Парето М.Колабінською концепція «балансу еліт», за якою створюється ілюзія стабільності пануючої системи. Американський філософ Р.Міллс аналізуючи суть керівництва державної буржуазної машини, відмічає ілюзорність рівноваги еліт, «циркуляцію еліт». Провідне місце в обгрунтуванні цього напрямку належить і англійському поету і критику Т.Еліоту. Проаналізовані ідеї елітарної культури іспанського філософа Ортеги - і - Гассета. Згідно яких мистецтво у майбутньому суспільстві може розвиватися тільки при умові збереження еліти, яка здатна на пізнання найтонших нюансів культури. Шлях до порятунку цивілізації, на його думку, у створенні особливих груп художників і мислителів, які охороняють вищі досягнення творчої думки від катаклізмів що насуваються. Ортега - і - Гассет, створив власну доктрину «раціовіталізму», суть якої грунтовно аналізується і співставляється із загальним культурно-історичним процесом.

Сучасний дослідник Д. Микульський вважає, що жодний соціум не може існувати без еліти. Ця проблема розглядається ним на прикладі формування еліти на Сході.

Історіографія поняття культурно-історичного типу на сучасному етапі розглядає різні теоретичні аспекти історії культури. Виявлення формаційно - стадіальної обумовленості відповідних типів культури розкриває механізм культурного розвитку не торкаючись безпосередньо, його етнічної і регіональної своєрідності. Останнє реалізується у формі культурної спадковості, традицій і новацій, отримуючи риси неповторності завдяки безкінечно різноманітним емпіричним обставинам, природним умовам, расовим відносинам, зовнішнім історичним впливам та ін.

В третьому розділі - « Історіографія культурологічного діалогу «Захід-Схід» у новий час» - аналізується вивчення взаємодії та взаємовпливу історико-культурної спадщини в рамках «Захід - Схід» в зарубіжній історіографії ХУШ-ХІХ ст. Це був час корінних перетворень у суспільстві, внаслідок яких виникали зовсім нові прояви у соціальному середовищі, що і сприяло зміні свідомості мислителів. Вольтер називав цей період «золотим століттям». Матеріалістичні ідеї сприйняття світу як єдиного світового процесу, в якому форми існування народів і їх спосіб життя залежать від матеріального виробництва, віддаленості один від одного, кліматичних і географічних умов, також безпосередньо впливали на загальний хід розвитку суспільства. Розглядаються погляди І.Гердера, який передбачав спадковість, взаємовплив двох культур. Проблему взаємовпливу культур Заходу і Сходу розглядали М.Карєєв, М.Конрад, Е.Маркарян, Б. Роуленд , В.Рутенбург та ін.

І.Гете відзначав, що зустріч культур дає імпульс розвитку кожної з них, тому не можна пізнати себе, не пізнавши навколишній світ. І.Гете виходить з основного принципу Г.Лейбніца - органічного синтезу індивідуального і універсального.

Г.Гегель, перш ніж дати історико-культурне філософське обгрунтування понять «Схід» і «Захід», визначав їх географічно. Він говорив, що особливість духовного розвитку східних народів - у їх відході у внутрішній світ та в самоізоляції від зовнішнього світу. Цю проблему розглядали М.Абаєв , Є.Арбанов , О.Брудний , Л.Васильєв та ін.

Сам Гегель уперше в історії філософської думки вказав на значну роль Сходу як у філософії, так і в мистецтві.

В зарубіжній історіографії історії культури проблема «Захід - Схід» визначається суспільною свідомістю кінця ХІХ- початку ХХ ст., а саме катаклізмами, наслідком яких стало різне світосприймання. Воно ж у свою чергу визначило виникнення різних шкіл і напрямків у філософському, культурологічному, історико-культурному і теоретичному осмисленні дійсності.

Такі відсталі до того часу країни, як Німеччина і Росія, починають претендувати на перше місце у духовному житті європейської цивілізації, бо саме в цих країнах здійснюються наукові відкриття, які сприяють революції у природознавстві, з'являються філософсько-теоретичні та історичні вчення які зробили значний внесок у розвиток історіософської думки з проблеми взаємовпливу історико- культурних процесів Заходу і Сходу, це: М. Бердяєв, К.Бестужев-Рюмін К, В.Богораз-Тан , Я.Буркгардт, М.Вебер, В.Віндельбанд, Х.Мор, Ф.Ніцше, І.Огієнко, С.Ольденбург, В.Зомбарт, А.Кримський, О.Лосєв та ін. Їх думка наближувалася до усвідомлення єдності «протилежних» культур і народів, при цьому підхід до процесів, які відбувалися у світі, у багатьох з них мав політичний характер.

Різноманітність точок зору на цю проблему можна пояснити діалектично - істинне сприйняття дійсності виникає від зіткнення протилежних поглядів. А гуманістичне начало завжди було пріоритетнішим від консервативного колонізаторського погляду на спілкування народів і взаємодію культур.

Загальні висновки - на основі історіографічного аналізу історіософської думки нового часу слід зазначити, що:

1.Проблема становлення історії культури як галузі історичної науки на сьогодні надзвичайно актуальна у зв'язку з тим, що в історичній науці ідейний і виховний момент є домінантним, значення їх усе більше зростає і особливе місце в ньому займають проблеми історії культури.

2.Питання про культурно-історичний тип, про трактування змісту цього поняття відноситься до числа першорядних теоретичних проблем історії світової культури.

3.Серцевиною історичного типу культури є відповідний їй тип особистості, а одним із важливих зовнішніх проявів системної єдності окремих компонентів культури - її стиль.

4.Теоретична побудова моделі історичного типу культури складає завдання культурно-історичного моделювання, що, на нашу думку, є вихідним рубежем, який покликаний допомогти досліднику у кваліфікації стадіального і локального рівня тієї чи іншої культури, яка потребує у кожному випадку конкретного вивчення.

5.Головною основою розвитку загальнолюдських цивілізаційних процесів є культурно-історична спадщина окремих країн як Сходу так і Заходу, яка має однакові риси розвитку, що добре прослідковується на аналізі ознак та періодів Відродження на Сході і на Заході, незважаючи на те, що ця тема є дискусійною.

6.Поняття «культура» і «ідеологія» не співпадають, хоча найтіснішим чином пов'язані одне з одним. Поняття «культура» ширше. У сучасній філософії спостерігається тенденція до розмежування понять «матеріальна культура» та «духовна культура», але сучасна історична думка не може, проте, не враховувати, що основні властивості матеріальної культури - засоби праці, досвід виробництва розвиваються у певному соціальному середовищі, в них відбиваються умови життя, рівень культури виробництва, духовний світ творця культури. Тому, на нашу думку, культура охоплює усі сфери громадського життя, у тому числі і матеріальну. Проте в останній вона не тотожна виробництву чи побуту, як це часто трактується у працях з історії культури, а складає, якщо так можна висловитися, їх творчо-раціональний, тобто духовний компонент.

7.Обговорення методологічних основ історії культури як однієї з галузей історичного знання дозволяє нам визначити предмет історії культури: історія культури, вивчаючи діяльність людей в її цілісності і системі, ставить перед собою за мету встановлення зв'язків між усіма галузями культури і з'ясування закономірностей розвитку їх сукупності.

8.В конкретних локальних чи тематичних дослідженнях критерієм для відбору об'єктів вивчення повинна бути, скоріше за все, прогресивність технічного, літературного чи художнього напрямку із урахуванням можливого, а частіше за все і неминучого в антагоністичних стадіях розвитку, діалектичного переходу до застою і переродження.

9.Риса, що відрізняє історико-культурні дослідження - лише їм властива вихідна позиція, переломлення будь-якого явища через соціальну психологію («людинознавство») - звідси і складність роботи, і небезпечність.

10.В основі дослідження історії культури, незважаючи на її специфіку, повинні знаходитись вчення про суспільно-економічні стадії розвитку та створена на їх основі наукова періодизація. Підхід до культури як цілісного явища суспільного життя не виключає, а передбачає традиційний, конкретно-галузевий підхід, дослідження конкретних її сюжетів. У зв'язку з цим першорядними проблемами історії культури для усіх фахівців, що займаються її різними аспектами, можуть стати досвід цілісного, системного вивчення історії культури по періодах, наслідки такого дослідження можуть бути плідними і для наукової роботи, і для викладання - особливо у вузах гуманітарного профілю.

11.Уявлення про світові контакти як об'єктивного історичного процесу надає впевненість у тому, що вони і надалі будуть характерною рисою нашої епохи, будуть невпинно розвиватися у майбутньому і робити свій вплив на культуру, збагативши сучасні міжнародні відносини духовним началом, цінним для всіх людей доброї волі.

12.Історія культури повинна виступати по відношенню до явищ, галузей культури чи інших культурознавчих дисциплін як узагальнююча, що розкриває загальні закономірності історико-культурного процесу, які проявляються у різноманітних формах. І серйозність завдання перед істориком полягає у тому, щоб на високому професійному рівні, застосовуючи принцип історизму, бути здатним забезпечити необхідний вихідний матеріал для відтворення цілісного уявлення про культуру тієї чи іншої епохи.

13. Для розкриття етапів, засобів, значення взаємовпливу культури, зокрема художньої на загальний історичний процес обов'язково слід застосовувати історіографічний аналіз на грунті історизму.

Література

1. Кучменко Е.М. Історико-культурна спадщина країн Азії та Африки в новий час.- К.: «Стилос».- 1998. - 319с. - 20 др.арк.

2. Кучменко Е.М. Взаємовпливи Заходу і Сходу в контексті історії культури Європи та Америки (ХУІІІ-ХХ ст.). -К.: Знання.-1999.-185с. - 10,15др.арк.

Навчальний посібник.

3. Кучменко Е.М. Історія культури Західної Європи і Америки. - К.: «Стилос». - 1997. - 240с. - 15 др.арк.

4. Кучменко Е.М., Крижанівська В.В. Основні проблеми історії культури країн Західної Європи (ХУІ-ХУІІІст.).-К.: КДПІ ім.М.П.Драгоманова.-1991.-38с.

5. Кучменко Е.М., Крижанівська В.В. Культура і релігія в духовній спадщині минулого.-К.: Знання.-1999.- С.14-27.

6. Кучменко Е.М. Національно - культурне життя в Україні (1917 - 1920рр.). - К.: Знання. - 1999. - 20с.

7. Кучменко Е.М. Людина і природа в культурі Китаю (ХУІ -ХУІІ ст.).- К.:Знання. - 1999. - 25с.

8. Кучменко Е.М. Роль міфу у розвитку світової культури.-К.: Знання. - 1999.- 28с.

9. Кучменко Е.М. Розвиток українського театрального руху у 20-30-х роках ХХ ст. (на прикладі творчості Л.Курбаса).-К.:Знання.- 1999.- 28с.

10. Кучменко Е.М. Народна нормотворчість як складова моральної культури України ХІХ ст. - К.:Знання.-1999.-19с.

11. Кучменко Е.М. До проблеми примітиву в образотворчому мистецтві Нового і Новітнього часу.- К.: Знання. - 1999 .- 22с.

12. Кучменко Е.М. Підвищення матеріального добробуту та культурного рівня трудівників болгарського села на етапі будівництва розвинутого соціалістичного суспільства // Історичні дослідження. Історія зарубіжних країн.: Республіканський міжвідомчий збірник. - К.: Наукова думка, 1983. - Вип.9. - С.39 -46.

13. Мартиненко А.К., Кучменко Е.М. З історії розвитку історіографії в братній країні. // Український історичний журнал.- К.:Наукова думка, 1985. - С.147-148.

14. Кучменко Е.М. Деякі проблеми духовних факторів в історії.//Наукові записки.-Т.2.Культера.-К.:Інформаційно-видавничий Центр «Стилос».-1997.- С.60-71.

15. Кучменко Е.М. Локальні дослідження та національна історія: проблема синтезу.//Наукові записки.-Т.3.Історичні студії.-К.:Видавничий дім «КМ Асаdemia».-1998.-С.134-136.

16. Кучменко Е.М. Будинок в якому проживав Ф.Андерс.Кінець ХІХ ст. Пам'ятка історії (за матеріалами зводу пам'яток історії культури м.Києва).//Пам'ятки Києва.Путівник.-К.,1998.-С.107.

17. Кучменко Е.М. Виховна роль духовної історико-культурної спадщини.//Спеціалізація особистості:Міжкафедральний збірник наукових статей./За заг.ред.А.Й.Капської.-К.:НПУ.-1998.-С.143-150.

18. Кучменко Е.М., Кучменко О.Б. Гете - провісник сучасної науки.//Наукові записки: Збірник наукових статей НПУ ім.М.П.Драгоманова.- К.:НПУ.-1998.-Вип.4.-С.190-203.

19. Кучменко Е.М. Педагогічна діяльність Л.Курбаса.//Збірник наукових праць НПУ ім.М.П.Драгоманова.-К.:ІЗМН.-1998.-Ч.ІІ.-С.84-89.

20. Кучменко Е.М. Історіографія ХХ століття про історико-культурні процеси країн Заходу і Сходу.//Наукові записки:Збірник наукових статей НПУ ім.М.П.Драгоманова.-К.:НПУ.-1999.-Ч.ІІ.-С.260-266.

21. Кучменко Е.М. Звід пам'яток історії та культури України: Київ.- Кн.1,част.1,А-Л.-К.:Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури України при вид-ві Українська Енциклопедія ім.Миколи Бажана,1999.-С.209,304,446.

22. Кучменко Э.Н. П.А.Кропоткин - историк французской буржуазной революции ХУШ века.// Методические рекомендації по проблеме Великая французская революция - выдающееся событие всемирной истории ХУІІІ века. - К.: КГПИ,1989.- С.11 - 14.

23. Кучменко Е.М., Александра М.Ф. Методичні поради для студентів до спецсемінару з проблем атеїстичного виховання учнів у процесі вивчення історії стародавнього Сходу.// Методичні вказівки до підготовки і оформлення робіт, що подаються на конкурси науково-технічної молоді вищих навчальних закладів.-К.:КДПІ ім.О.М.Горького.-1990.-С.10-13.

24. Кучменко Е.М. Завдання для самостійної роботи з історії нового часу країн Європи та Америки (І період).//Методичні вказівки для студентів історичного факульту.- К.:КДПІ.-1991.-54с.

25. Кучменко Е.М. Проблеми національно - визвольної боротьби а Латинській Америці (1810-1826рр.) у працях вітчизняних істориків.//Методичні рекомендації з проблеми 500-річчя відкриття Америки Х.Колумбом.-К.,КДПІ ім.М.П.Драгоманова.-1992.-С.12-23.

26. Кучменко Е.М.Політика Великобританії у процесі поділу верхньої Силезії (1920-жовтень 1921рр.).// Матеріали міжнародної наукової конференції «Перша світова війна і слов'янські народи». -НПУ ім.М.П.Драгоманова. -К.,1998. - С.230-235.

27. Кучменко Е.М. Використання фашистською Німеччиною економічного потенціалу Болгарії//Матеріали міжнародної наукової конференції «50-річчя перемоги над фашизмом: наслідки та уроки».-УДПІ ім.М.П.Драгоманова.-К.,1995.-С.22-26.

Размещено на Allbest