Бунд в суспільно-політичному житті України кінець ХІХ ст. - 1921 рік

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Бунд в суспільно-політичному житті України кінець ХІХ ст. - 1921 рік

Спеціальність: Історія України

Гусєв Віктор Іванович

Київ, 1999 рік

1. загальна характеристика дисертації

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Її обсяг становить 378 сторінок. Робота складається з вступу, десяти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (18 сторінок, 214 назв).

Вступ. Актуальність дослідження та його наукова значущість визначається тим, що на сучасному етапі творення Української суверенної держави важливої ролі набуває єдність, громадянська злагода, співтворчість людей різних верств, національностей, віросповідання. Нині необхідна конструктивна, обґрунтована, зважена політика з тим, щоб найбільш оптимально враховувати інтереси усіх шарів суспільства та етнічних спільнот. Цілком зрозуміло, що сучасні проблеми державного будівництва та національно-культурного розвитку України вимагають ґрунтовного вивчення і глибокого осмислення корінних етапів вітчизняної історії, зокрема створення цілісної історичної картини соціально-політичних та етнічно-національних колізій на зламі ХІХ-ХХ століть та доби Української революції.

Природно, що таке історичне полотно буде неповним без висвітлення ідейно-теоретичних поглядів і практичної діяльності Загального Єврейського Робітничого Союзу в Литві, Польщі і Росії (Бунду), який впродовж чверті століття посідав помітне місце в процесі революційних перетворень на теренах України. Тільки у наш час складаються необхідні умови для подолання однобічного, здебільш негативного підходу до вивчення феномену цієї партії з тим, щоб, не оглядаючись на ідеологічні стереотипи та політичні штампи попередньої доби, глибоко дослідити, проаналізувати і неупереджено з'ясувати місце і роль Бунду у суспільному поступі.

За понад столітнє існування цієї партії як у вітчизняній, так і зарубіжній історіографії, склалося неоднозначне, часом полярно протилежне ставлення до визначення її ролі і місця в загальнодемократичному русі, сформувалося розмаїття оцінок різних етапів її діяльності. Але незаперечним залишається факт довготривалого існування Бунду як складової частини міжнародної соціал-демократії і досить впливової політичної організації. Тому наукове узагальнення історії бундівських організацій в Україні, на наш погляд, не тільки сприятиме створенню більш повного історичного портрету Бунду, але й значною мірою дозволить виявити ідейно-політичну спорідненість, або, навпаки, неприйнятність його ідеології та практики для сучасного політичного життя єврейської громади в Україні та поза її межами.

Таким чином, розробка означеної теми становить безумовний науковий інтерес і має важливе практичне значення з огляду на її недостатнє висвітлення, необхідність виваженого осмислення ідейної та організаційної еволюції Бунду, досвід якого є досить повчальним для сьогодення за умов піднесення національної самосвідомості, становлення багатопартійної системи в Україні.

Об'єктом дослідження є суспільно-політичне життя в Україні в період боротьби демократичних сил за повалення російського самодержавства, розгортання визвольних та державотворчих процесів в добу Української революції, основні напрямки діяльності політичних партій та угрупувань у здійсненні корінних соціально-економічних перетворень на її теренах.

Предметом дослідження є становлення та діяльність бундівських організацій в Україні, їх місце і роль у революційному русі з часу його розгортання наприкінці ХІХ ст., до ліквідації монархії, участь бундівців у суспільно-політичному житті в період Української революції, причини їх переходу на бік радянської влади.

Територіальні межі дослідження окреслюють українські землі, що входили до лютого 1917 р., до складу Російської імперії, а в подальшому ті регіони, на які поширювалася влада УНР та УРСР.

Хронологічно дисертація охоплює виклад історії Бунду з часу виникнення наприкінці XIX ст. до грудня 1921 р. Початкова дата пов'язана з створенням перших бундівських організацій в Україні.

Кінцева межа обумовлена тим, що в березні 1921 р. Бунд прийняв рішення про саморозпуск і злиття з РКП(б), а у грудні цього року відбулася VI Всеукраїнська конференція КП(б)У, яка конкретно визначила основні напрямки діяльності національних, у тому числі єврейських комуністичних секцій, які продовжували діяти у складі парткомів республіки у наступні роки.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі наукового аналізу конкретно-історичного матеріалу розкрити зміст, напрямки та методи практичної діяльності місцевих бундівських організацій, Єврейського Комуністичного Робітничого Союзу (Комфарбанду), єврейських комуністичних секцій у складі комітетів КП(б)У, визначити їх місце та роль у суспільно-політичному житті України в зазначений період. У відповідності з цим дисертант ставить перед собою такі завдання:

- дослідити питання щодо наявності необхідної соціальної бази для створення бундівських осередків серед єврейської спільноти України наприкінці XIX-на початку XX ст., показати їх участь у подіях 1905-1907 рр., в період подальшого революційного розвитку, а також під час першої світової війни;

- висвітлити стан справ у бундівських організаціях в Україні після повалення царського самодержавства в Росії, розкрити їх ставлення до Тимчасового уряду та його діяльності, з'ясувати характер взаємовідносин Бунду з Центральною Радою, гетьманським режимом, Директорією, визначити позицію бундівського керівництва до їх внутрішньої і зовнішньої політики;

- проаналізувати процес поступової еволюції поглядів лідерів Бунду щодо радянської влади в Україні, причини поступового переходу більшості бундівських організацій на комуністичну платформу, утворення Комфарбанду, показати хід його переговорів з керівництвом КП(б)У про самоліквідацію та злиття з правлячою партією;

- розкрити цілі і завдання діяльності єврейських комуністичних секцій, утворених у складі комітетів більшовицької партії, їх відповідність інтересам єврейського населення України, охарактеризувати заходи ЦК КП(б)У, місцевих партійних комітетів щодо кадрового, матеріального, фінансового забезпечення їх роботи, підвести підсумки діяльності даних підрозділів;

- сформулювати висновки, що випливають з вивчення названої теми, визначити напрямки подальшого дослідження її аспектів, акцентувати увагу на можливості використання результатів наукового пошуку в практиці суспільно-політичного життя України на сучасному етапі.

Наукова новизна дисертаційної роботи визначається тим, що порушені в ній питання вперше у вітчизняній історіографії розглядаються у комплексному плані. Діяльність Бунду розкривається як органічна, невід'ємна складова частина розвитку суспільно-політичних процесів в Україні наприкінці XIX - на початку XX ст.

При цьому дана партія розглядається як послідовниця тогочасної західноєвропейської соціал-демократії, що ставила собі за мету побудову соціально справедливого суспільства шляхом реформ. З огляду на особливості економічного та політичного розвитку багатонаціональної держави Бунд намагався забезпечити свою домінуючу роль в згуртуванні та представництві інтересів єврейських трудящих.

Вперше в науковій літературі визначаються та узагальнюються закономірності створення бундівських осередків в Україні, обґрунтовується наявність необхідної соціальної бази для поповнення їх лав та активної діяльності в дореволюційний час у цьому регіоні Російської імперії. Зроблено спробу неупереджено оцінити переконаність лідерів цієї партії в хибності обраного ленінською партією шляху завоювання влади та будівництва нового суспільства, розкрити причини не сприйняття ними радянської влади, показати їх уміння аргументувати свої висновки, захищати їх в полеміці з політичними суперниками. На основі нових концептуальних підходів розкриваються співробітництво Бунду з Центральною Радою, Директорією, взаємовідносини з гетьманським урядом у розв'язанні важливих питань внутрішньої і зовнішньої політики України.

У дисертації подається узагальнена оцінка факторів, які спонукали бундівських лідерів в Україні, значно раніше, ніж їх російських однодумців, зректися соціал-демократичних поглядів, перейти на комуністичну платформу і, врешті, підтримати радянську владу. Вперше розкриваються труднощі, які їм довелося долати у тривалих переговорах з керівництвом КП(б)У про самоліквідацію своїх осередків і об'єднання з нею та визначається внесок кожного з партнерів у вирішення цієї справи, аналізуються причини неоднозначного ставлення місцевих партійних комітетів до єврейських комуністичних секцій у своєму складі.

Наведені узагальнення спрямовані на подолання ідеологізованих стереотипно негативних оцінок діяльності Бунду, Комфарбанду. єврейських комуністичних секцій в Україні, що мали місце в історичній літературі попередніх років. Це досягається на основі опрацювання великої кількості документів та матеріалів, відомих дослідникам минулої доби, але використовуваних ними, виходячи з однобічно-партійної офіційної оцінки Бунду. В дисертації системно проаналізовано широке коло архівних джерел, значна частина яких вперше вводиться до обігу наукового дослідження.

Методологічну основу дисертації складають принципи історизму та об'єктивності. При написанні роботи широко використовувалися традиційні методи дослідження: проблемно-хронологічний, конкретно-історичний, порівняльний, ретроспективний, системно-структурний, метод періодизації та інші.

Практична значимість дисертації полягає в тому, що її зміст та висновки суттєво розширюють спектр наукових знань з історії діяльності Бунду, Комфарбанду, євсекцій КП(б)У, сприяють з'ясуванню їх місця і ролі в суспільно-політичному житті України. Результати дослідження можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць з соціальної та політичної історії нашої держави, у створенні підручників, а також для читання нормативних та спеціальних курсів з історії України у вищих навчальних закладах.

Результати дослідження були апробовані у виступах на 15 міжнародних, 6 республіканських конференціях, в доповідях на засіданнях кафедри історії для гуманітарних факультетів історичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка, відділу єврейської історії та культури Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України.

Публікації. Підсумки вивчення даної проблеми відображені в одній індивідуальній монографії, 3 брошурах, а також у 20 статтях і повідомленнях, опублікованих як у вітчизняних, так і закордонних журналах та міжвузівських збірниках (понад 23 друк. арк.).

2. основний зміст роботи

У першому розділі “Стан наукової розробки і джерельна база дослідження” проаналізовано літературу, присвячену історії Бунду, Комфарбанду в Україні, єврейських комуністичних секцій у складі КП(б)У в зазначені вище хронологічні межі.

Для першого, дореволюційного етапу вивчення теми була притаманною участь в цьому безпосередніх учасників революційних перетворень та єврейського національного руху. У працях, написаних, як правило, з протилежних ідейних позицій, за враженнями від конкретних подій, знаходили своє відтворення різні точки зору на роль і місце Бунду, його організацій в розвитку визвольної боротьби. Так, у роботах Ю. Мартова, В. Медема, В. Коссовського, В. Акимова зосереджувалася увага на доведенні позитивної ролі Бунду в загальноросійському робітничому русі, зокрема в Україні, на показі його діяльності як процесу, спрямованого на згуртування пролетаріату різних національностей в протиборстві з царизмом. Крім того, вони містять цінні дані про зародження бундівського руху в українських землях.

Для ліворадикального крила російської соціал-демократії був притаманний протилежний підхід до визначення революційних можливостей бундівських організацій. Достатньо акцентувати увагу на ленінському ставленні до Бунду, перше враження про якого у майбутнього лідера більшовиків було непоганим. У роботі “Назадній напрям у російській соціал-демократії”, написаній в 1899 р., в переліку активних учасників російського робітничого руху В.І. Ленін назвав “Єврейський робітничий союз”, що не стояв “осібно” від процесу утворення РСДРП. Але впродовж багатьох років він очолював боротьбу з бундизмом і на голови лідерів цієї політичної течії сипалися звинувачення в сепаратизмі, меншовизмі, опортунізмі, ліквідаторстві. Подібні ж оцінки лунали з сторінок багатьох більшовицьких видань, зокрема містилися у праці М. Лядова “История Российской социал-демократической рабочей партии”.

Характерною ознакою наступного, другого етапу дослідження історії Бунду, що охоплює 1920-1930 рр., можна вважати продовження зіткнення думок представників двох тенденцій, початок яким було покладено в дореволюційний час. Для певної частини авторів постулат про революційність Бунду та його значний внесок у розвиток визвольної боротьби залишався вихідним моментом для вивчення історії як єврейського, так і загальноросійського робітничого та соціал-демократичного руху. Зокрема, про це свідчать статті А. Кремера, Н. Бухбіндера, В. Цоглина.

З огляду на такий підхід заслуговують на увагу окремі наукові розвідки, в яких йдеться про створення перших бундівських організацій в Україні, про їх участь у виступах проти існуючого ладу разом з іншими опозиційними угрупуваннями на початку ХХ ст., у революційних потрясіннях 1905 - лютого 1917 рр. Практично єдиною працею, в якій безпосередньо висвітлюється діяльність Бунду в Україні до повалення самодержавства, можна назвати статтю А. Юдицького.

Констатуючи наявність певного фактичного матеріалу, намагання авторів дати власну оцінку подій, разом з тим суттєвим недоліком цих праць є недостатність ґрунтовного аналізу, фрагментарність у викладі, відсутність цілісної картини діяльності Бунду в Україні.

У той же час, у процесі становлення у вітчизняній історіографії офіційного партійного підходу до висвітлення історії визвольної боротьби, ролі та місця в ній різних політичних сил, відображення бундівського руху набувало остаточно негативного характеру. Відбувався процес еволюції поглядів дослідників в оцінці змісту і характеру діяльності Бунду. Спочатку автори доводили неухильну втрату ним своєї революційності, як до повалення самодержавства, так і особливо в добу Української революції, про що свідчать праці М. Рафеса. В подальшому вже йшлося про його контрреволюційну діяльність, як стверджували С. Агурський і С. Диманштейн, і навіть таврування Бунду як антибільшовицької організації (А. Хабенський).

З 1930-х - до кінця 80-х років (цей час можна визначити як третій етап дослідження історії Бунду) у радянській історіографії панував монопольний партійно-класовий підхід до пізнання суспільних явищ, що зводив будь-який історичний процес до інструменту політики, ставив наукові дослідження в залежність від неї і унеможливлював їх розвиток без тотального контролю. В умовах сталінізації історичної науки щодо ідейно-теоретичних настанов та діяльності національних партій, в тому числі й Бунду, були вироблені узагальнюючі штампи (“буржуазний націоналізм”, “дрібнобуржуазне угодовство”, “національна обмеженість” тощо), які були директивними і переходили із одного офіційного видання до іншого. Демократизація суспільного життя у 1950-ті - на початку 60-х років не внесла істотних змін в оцінку історичного досвіду Бунду. Але в низці монографій з історії боротьби Комуністичної партії зі своїми політичними опонентами значно розширено документальну та фактологічну базу дослідження діяльності місцевих бундівських організацій, в тому числі в Україні. Серед них слід назвати монографії Л.М. Спіріна, Х.М. Астрахана, К.В. Гусєва, брошуру К.В. Гусєва і В.О. Полушкіної, колективну працю “Непролетарские партии. Уроки истории” та інші.

У 1970-ті - на початку 80-х рр. Бунд стає об'єктом спеціальних наукових досліджень Ч.В. Панаваса, Ю.І. Шестака, О.С. Вєтрової, М.М. Червякової, але й тут програмові підвалини та практична діяльність бундівських організацій також розглядалися через призму протиборства з більшовиками за вплив на народні маси. Названі автори засуджували лідерів Бунду за підтримку Тимчасового уряду, звинувачували їх у відсутності власної точки зору на перспективи соціально-політичного розвитку країни, у беззастережному схваленні курсу російських есерів та меншовиків, а в Україні - місцевих соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, створюваних ними владних інституцій. Однозначно висвітлювалося переосмислення бундівцями своєї політичної орієнтації, сприйняття ними комуністичної ідеології, їх перехід на позиції радянської влади, утворення Комфарбанду і єврейських комуністичних секцій у складі КП(б)У.

Для праць українських науковців І.Ф. Кураса, П.Л. Варгатюка, В.Ф. Солдатенка, П.М. Шморгуна, що виходили друком в цей період, було притаманним порушення кола аналогічних питань виключно в загальному контексті історії революційних перетворень на теренах України. Незважаючи на те, що на змісті названих видань позначалися традиційні тогочасні концептуальні підходи, ці розвідки сприяли розширенню уяви про характер, зміст і рушійні сили визвольної боротьби, вводили до наукового обігу багато нових документальних матеріалів і конкретних фактів. Певним кроком на шляху наукового узагальнення історичного досвіду Бунду стали дисертаційні дослідження О.С. Вєтрової і М.М. Червякової. З огляду на сучасні підходи наукова і практична цінність цих праць полягає у виявленні та оприлюдненні значних архівних документів, матеріалів періодичних видань, що безпосередньо стосуються діяльності організацій Бунду, Комфарбанду, єврейських комуністичних секцій у складі КП(б)У.

Із проголошенням у 1991 р., незалежності України було покладено початок сучасному етапу дослідження корінних віх історії нашої держави. Нові можливості, що відкрилися у переосмисленні минулого, внесли кардинальні зміни у справу висвітлення ідейно-теоретичних засад і діяльності Бунду в українських землях. Проте, суттєвих зрушень у цій справі ще не відбулося, бундівська проблематика залишається складовою частиною наукових розвідок з історії Української революції, національно-визвольних процесів, ролі та місця в них єврейської спільноти тощо. Про це, зокрема, свідчить зміст праць В.Ф. Солдатенка, Л.Ю. Беренштейна, Я.С. Хонігсмана і О.Я. Наймана, М.Г. Щербака і Н.О. Щербак та інших. Тоді ж розпочав комплексне вивчення названої теми автор дисертації.

Зрозуміло, що історичне минуле Бунду є об'єктом вивчення і за межами колишнього СРСР. Однак знайомство з іноземною науковою літературою дозволяє стверджувати про відсутність цілісних розробок з історії бундівських організацій в Україні, про що, до речі, свідчать матеріали міжнародної теоретичної конференції, присвяченої 100-річчю заснування Бунду (Варшава, листопад 1997 р.). Чи не єдиною розвідкою з даного питання є монографія С. Гольдельмана “Жидівська національна автономія на Україні (1917-1920 рр.)”.

Таким чином, навіть стислий аналіз стану наукової розробки даної теми переконливо свідчить про відсутність в сучасній історіографії спеціальної наукової праці, присвяченої вивченню діяльності Бунду, Комфарбанду, євсекцій КП(б)У, визначенню їх місця і ролі в суспільно-політичному житті України (кінець ХІХ ст. - грудень 1921 р.).

Джерельною базою дослідження є насамперед документи та матеріали, що знаходяться в Центральному державному історичному архіві України, Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, Центральному державному архіві громадських об'єднань України, Російському центрі зберігання і вивчення документів новітньої історії, Державному архіві Російської Федерації. Їх варто розподілити на три хронологічні групи.

Перша група джерел, які стосуються історії Бунду та його місцевих організацій в Україні з часу їх виникнення і до лютого 1917 р., знаходяться у фондах Південного районного охоронного відділення, м. Одеса (ф. 268), Київського охоронного відділення (ф. 275), Одеського жандармського управління (ф. 385), колекції листівок (ф. 838) та інших фондів Центрального державного історичного архіву України;у фондах Загального Єврейського Робітничого Союзу (ф. 271) Російського центру зберігання і вивчення документів новітньої історії, у фондах Особливого відділу департаменту поліції МВС Росії (ф. 102) Державного архіву Російської Федерації. Їх опрацювання дозволило простежити процес зародження осередків цієї партії, поступового завоювання ними авторитету серед єврейського населення як у великих центрах, так і в містечках Південно-Західного краю, встановлення зв'язків з представниками інших опозиційних угрупувань з метою організації спільної боротьби за повалення самодержавної влади. Друга група джерел - документи і матеріали, що відображають діяльність бундівських організацій України після повалення царського самодержавства і до кінця 1921 р.

Вони відклалися:

- у фонді Центрального Комітету Комуністичної партії України (ф. 1), фонді єврейських націоналістичних партій і організацій (ф. 41) Центрального державного архіву громадських об'єднань України;

- у фонді Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (ф. 1), фонді Народного Комісаріату внутрішніх справ УРСР (ф. 5) Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України;

- у фонді Загального Єврейського Робітничого Союзу (ф. 271), фонді Центрального Бюро єврейських комуністичних секцій при ЦК ВКП(б) (ф. 445) Російського центру зберігання і вивчення документів новітньої історії.

Їх виявлення та узагальнення дає підстави для висновків про здатність Бунду відновлювати свої осередки, поповнювати їх лави, укладати політичні союзи у боротьбі за реалізацію своїх програмних настанов. Саме ця група джерел створює необхідну базу для вивчення складної, суперечливої і часом драматичної ідейної та організаційної еволюції Бунду за доби Української революції, для з'ясування мотивів, які в подальшому спонукали бундівські організації до злиття з КП(б)У.

Третя група документів і матеріалів, що висвітлюють процес становлення єврейських комуністичних секцій, їх перші кроки у складі КП(б)У, містяться у:

- фонді Центрального Комітету Комуністичної партії України (ф. 1), фонді єврейських націоналістичних партій і організацій (ф. 41) Центрального державного архіву громадських об'єднань України;

- фонді Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (ф. 1), фонді Народного Комісаріату внутрішніх справ УРСР (ф. 5) Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України;

- фонді Центрального Бюро єврейських секцій при ЦК ВКП(б) (ф. 445) Російського центру зберігання і вивчення документів новітньої історії.

Їх аналіз дає змогу розкрити основні напрямки діяльності секцій по поліпшенню матеріального становища єврейського населення, по залученню його до продуктивної праці, організації культурно-освітньої роботи, використанню допомоги вітчизняних та зарубіжних благодійних установ по попередженню та припиненню еміграції євреїв з України. Певних пласт цих джерел дозволяє показати протиборство секцій з Єврейською Комуністичною партією з принципових питань національного життя. Узагальнення названих документів і матеріалів дає підставу для з'ясування форм і методів керівництва КП(б)У національними секціями, визначення їх прав та обов'язків, взагалі перспектив існування, матеріального, фінансового, кадрового забезпечення цих органів, для висновків про дієвість контролю ЦК за виконанням місцевими парткомами постанов і розпоряджень з даних питань, про неоднозначне ставлення на місцях до секцій в цілому, про роль VI Всеукраїнської партійної конференції у розв'язанні цих проблем.

Важливим джерелом для вивчення діяльності Бунду є його періодичні видання на їдиш та російською мовою, яких за 25 років свого існування в Росії він мав близько 500. Різноманітні публікації на їх сторінках містять цінний інформативний матеріал про діяльність його ЦК, роботу нарад, конференцій, пленумів та з'їздів, про стан справ у місцевих колективах, зокрема в Україні.

Заслуговують на увагу матеріали про діяльність бундівських організацій в різних регіонах України до лютого 1917 р., і після повалення самодержавства, вміщені в періодичних соціал-демократичних виданнях (“Искра”, “Жизнь”, “Пролетарий”, “Товарищ”, “Голос социал-демократа”, “Дело народа”, “День”, “Знамя труда” та інші), а також у газетах різного політичного спрямування, що друкувалися в Україні (“Нова Рада”, “Робітнича газета”, “Вперед”, “Киевская мысль”, “Киевлянин” та інші). Певною мірою діяльність Бунду знаходила відображення в сіоністській періодиці (“Еврейская рабочая хроника”, “Еврейская неделя”, “Еврейский рабочий”, “Еврейская жизнь”, “Революционное знамя” та інші).

Вагомий пласт інформації про стан справ у місцевих бундівських осередках, Комфарбанді і євсекціях, ставлення до них більшовиків після завоювання ними влади міститься в партійних та радянських періодичних виданнях (“Известия ЦК РКП(б)”, “Бюллетени Секретариата Центрального Комитета Коммунистической партии (большевиков) Украины”, “Известия ЦК КП(б)У”, “Жизнь национальностей”, “Правда”, “Коммунист”, “Известия Всеукраинского Центрального Исполнительного Комитета Советов рабочих, крестьянских и солдатских депутатов и Харьковского Совета рабочих депутатов” та інші).

Значну групу джерел, використаних у дисертації, становлять збірки документів і матеріалів з історії революційного руху, діяльності різних політичних партій і угрупувань, в тому числі Бунду, до повалення самодержавства в Росії, розвитку суспільно-політичного життя в Україні в 1917-1921 рр.

Окрему групу джерел складають спогади активних учасників бундівського руху, представників російської соціал-демократії тощо. Мемуари М. Рафеса, О. Виноградової, А. Балтина, Н. Бухбіндера, І. Діброви та інших привертають увагу тим, що в них наводяться численні факти, розповідається про події, що не знайшли свого документального підтвердження, значною мірою передається напруга суспільно-політичної боротьби, гострота ідейних суперечностей, виявляється особисте ставлення авторів до діяльності бундівських організацій в Україні.

Отже, наведений стислий огляд джерел засвідчує наявність достатньої бази для вирішення завдань, поставлених у дисертації, дає підстави для здійснення аргументованих узагальнень та висновків.

У другому розділі “Зародження бундівського руху в Україні (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)” основну увагу зосереджено на з'ясуванні соціально-економічних передумов виникнення бундівських організацій, висвітленні їх поступового організаційного становлення та включення у боротьбу проти царизму на теренах України.

Аналіз соціально-економічного і політичного становища переважної частини єврейського населення, вкрай незадовільного матеріального та побутового рівня його життя свідчить про важкий стан єврейських робітників, ремісників, кустарів, дрібних крамарів тощо. Особливої гостроти ситуації, що склалася у цьому середовищі, надавала система національного та релігійного гноблення, яка панувала в самодержавній Росії. Це створювало необхідні передумови для поширення соціалістичних ідей серед єврейських трудящих, виникнення спочатку революційних гуртків, а потім - бундівських осередків.

Вже у 80-90 рр., минулого століття у Бердичеві, Житомирі, Києві, Кременчуці, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та деяких містечках України були утворені перші соціалістичні єврейські гуртки. Вони об'єднували робітників, ремісників, кустарів і дрібних крамарів під керівництвом марксистсько-налаштованих інтелігентів. Поряд з оволодінням загальноосвітніми знаннями слухачі вивчали основи теорії К. Маркса, знайомилися з документами та досвідом міжнародної соціал-демократії і готувалися до пропагандистської діяльності.

З активізацією загальноросійського визвольного руху на початку ХХ ст., посилювалася тенденція до створення соціал-демократичних організацій і серед єврейських трудящих в Україні. Керівну роль в цьому процесі здійснював Бунд, який розгорнув активну діяльність на її теренах. “...Єврейський робітничий рух, керований Бундом, проходить широкою смугою по Півдню - Заходу Росії, - зазначалося у звіті Бунду за 1901-1902 рр., до ІІ з'їзду РСДРП, - виникають бундівські комітети в Житомирі, Бердичеві, бундівська організація в Одесі, створюються групи і гуртки, які примикають до Бунду, в Києві і Київській губернії, в Чернігівській, Волинській, Подільській і Полтавській губерніях”.

Про пожвавлення бундівського руху в Україні свідчать документи царської охорони, яка тримала діяльність Бунду в повсякденному полі зору. В донесеннях її співробітників підкреслювалося уміння членів цієї партії конспіративно вести роботу, поповнювати лави своїх однодумців, мати належні кадри керівників і пропагандистів, налагоджувати зв'язки на місцях, з ЦК та закордонними центрами. Після облав та арештів бундівцям удавалося швидко відновлювати випуск нелегальної літератури, створювати бібліотеки, а головне - нові осередки. Поліцією постійно вдосконалювалася система нагляду за ними в Бердичеві, Житомирі, Катеринославі, Кременчуці, Одесі, Полтаві з метою своєчасного запобігання їх діям.

Вивчення організаційних взаємин Бунду з РСДРП в цей час дозволяє прослідити еволюцію поглядів його лідерів на засади загальнопартійного будівництва. Спочатку в їх основу було покладено ухвалу IV з'їзду Бунду (1901 р.) про доцільність участі єврейських соціал-демократів у роботі місцевих комітетів РСДРП в Україні. Але в подальшому V з'їзд Бунду (1903 р.) визнав за необхідне утворення вже власних організацій, незалежних від комітетів РСДРП, оскільки “потреби єврейського руху ніколи не можуть бути повною мірою задоволені поза організаціями Бунду”. Гостра полеміка між його керівництвом та редакцією “Искры”, взаємні звинувачення привели до виходу бундівців з РСДРП на її ІІ з'їзді.

На основі вивчення документальних джерел показано участь бундівських колективів в агітаційно-пропагандистській роботі серед трудящих, в організації страйків та демонстрацій, інших виступів єврейських трудящих проти царизму. Незважаючи на організаційні незгоди, місцеві комітети Бунду і російських соціал-демократів в 1900-1904 рр., провели ряд спільних політичних акцій: навесні-влітку 1902 р., з приводу ганебної екзекуції над групою віленських робітників - учасників першотравневої демонстрації, проти страти Г. Лекерта, який вчинив замах на життя місцевого генерал-губернатора, наступного року зірвали спроби реакції влаштувати погроми над євреями в ряді районів України. Ефективними були керовані ними першотравневі демонстрації пролетарів різних національностей в Житомирі, Миколаєві, Одесі, Полтаві, Чернігові, а також виступи робітників під час загального страйку на Півдні Росії.

У розмаїтті політичних сил та угрупувань, що діяли в Україні на зламі ХІХ-ХХ ст., Бунд зайняв власну позицію і відігравав помітну роль у загальнодемократичному процесі. Його організації налагоджували конструктивні контакти з усіма опозиційними самодержавству течіями, зокрема з представниками національно-визвольного руху. Досить плідними були їх стосунки з Революційною Українською партією, “Спілкою” та іншими. Разом з тим, у боротьбі за лідерство серед єврейського населення місцеві бундівці вели напружену боротьбу проти сіоністських угрупувань.

Аналіз соціально-економічних і політичних передумов зародження та становлення бундівських організацій в Україні дозволив автору дійти висновку про об'єктивну зумовленість цього процесу. Свої ідеологічні та організаційні принципи Бунд утверджував у спільній з іншими партіями боротьбі проти царизму, зміцнював зв'язки з єврейськими масами і набував досвіду керівництва їх виступами. Це свідчило про те, що наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. бундівські організації стали складовою частиною суспільно-політичного життя в Україні.

Третій розділ “Бундівські організації України в революційному русі 1905-1907 рр.” присвячений з'ясуванню місця та ролі осередків Бунду в розгортанні цього процесу. Саме в цей час всі партії в Росії вперше відкрито виступили на політичній арені. Їх програмові настанови і тактичні погляди перевірялися безпосередньо діями мас в процесі революційного розвитку.

Широта і розмах революції поставили перед бундівцями нові завдання у справі вироблення та вдосконалення форм і методів роботи, зміцнення їх лав. У дисертації висвітлюється організаційна діяльність Бунду, спрямована на утвердження свого авторитету в єврейському середовищі з метою монопольного представництва його інтересів, з одного боку, забезпечення єдності загальноросійського соціал-демократичного руху, з другого.

Впродовж 1905 - першої половини 1906 рр., бундівці здійснювали перебудову партійної діяльності шляхом широкого використання легальних можливостей, що були завойовані в час піднесення революції. Аналіз документів чотирьох районних конференцій Бунду (Бердичівської, Київської, Катеринославської, Подільської) свідчить, що в їх роботі брали участь представники 58 місцевих організацій, що нараховували близько 6 тис. чол.

У цей же час ЦК Бунду вважав “справою надзвичайно необхідною” єдність дій своїх колективів з місцевими комітетами РСДРП для керівництва виступами трудящих. З цією метою практикувалося створення коаліційних, федеративних комітетів, поєднувальних комісій тощо. Саме в них уже в січні 1905 р., знаходили порозуміння бундівці і російські соціал-демократи Бердичева, Одеси, Черкас та інших міст. Охоронка констатувала ефективність роботи таких організацій і наголошувала на необхідності “негайного припинення їх злочинної діяльності”.

У розділі висвітлюються основні напрямки діяльності бундівських організацій по керівництву виступами єврейських трудящих на знак протесту проти розстрілу петербурзьких робітників 9 січня 1905 р., проведенням страйків, мітингів та демонстрацій в Одесі влітку-восени, а також у грудні цього року в багатьох містах України, протидією кривавим єврейським погромам.

Ставлення Бунду до масових організацій трудящих, що виникали в процесі революції, значною мірою співпадало з поглядами більшовиків. Це просліджується на основі вивчення архівних документів при визначенні бундівцями місця та ролі Рад робітничих депутатів, профспілок тощо. Аналогічний підхід спостерігався при розробці тактики бойкоту І. Думи.

Значні зміни в організаційному становищі і тактиці бундівців відбулися наприкінці 1906 - першій половині 1907 рр., викликані посиленням наступу царизму на завоювання революції. Як і в інших опозиційних партіях, у Бунді зменшилася кількість місцевих організацій, чисельність їх лав. “Наша організація знаходиться в дуже важкому стані. Жахливі поліцейські умови загнали нас у тісне підпілля, значно ускладнюючи нашу роботу, - констатувалося в прокламації одеських бундівців. - Гірше за все, що значну частину нашої організації охопив значний індиферентизм до організаційної і партійної роботи”. “Маса розбрелася і наступила тиша”, “робітники занадто залякані”, “лавочка наша закрилася”, - такими висновками рясніли повідомлення від бундівців з багатьох міст України до ЦК Бунду.

За умов, що склалися, бундівці намагалися не втрачати зв'язків з масами, зберігати свій вплив на них. З огляду на це, вони вносили певні зміни до своїх практичних дій, беручи участь у виборах до ІІ Думи, розширюючи діяльність в профспілкових та інших легальних організаціях з метою використання їх як трибуни для політичної просвіти та згуртування єврейських трудящих.

Отже, в революції 1905-1907 рр., бундівські організації в Україні виступали як послідовна революційна сила, що неухильно дотримувалась курсу на руйнацію самодержавного устрою, проголошення демократичної республіки, забезпечення рівних прав усіх націй. Ідеологічні настанови Бунду, форми і методи практичної діяльності в масах відповідали рівню розвитку загальноросійського соціал-демократичного та робітничого руху з усіма їх досягненнями і вадами.

У четвертому розділі “Бунд в Україні в умовах протистояння реакції, напередодні і в період першої світової війни (1907-лютий 1917 рр.)” зосереджено увагу на висвітленні корінних напрямків діяльності бундівських організацій в період між двома революціями, з'ясуванні основних форм їх організаційної роботи, практичних заходів по відновленню та становленню партійних осередків, посиленню їх впливу на всі сфери життя єврейського населення.

У перші післяреволюційні роки бундівські організації стали об'єктом особливої уваги з боку царських властей. Каральні заходи самодержавства призвели до різкого зменшення їх кількості та спаду активності у Волинській, Полтавській, Подільській, Херсонській, Чернігівській та інших губерніях. Пошук нових форм діяльності змусив керівництво Бунду рекомендувати місцевим осередкам “для розширення свого впливу брати участь у всіх громадських рухах і установах”, зокрема, “в профспілковому русі, в культурній роботі, в діяльності общини і т. д.”, створювати там бундівські секції.

У розділі показано, що, не відмовляючись від нелегальних засобів, бундівські організації в Україні намагалися насамперед формувати свої осередки в різних легальних об'єднаннях: просвітніх, театральних, літературних товариствах, гуртках і групах по вивченню їдиш, бібліотеках, брати участь у функціонуванні єврейської общини. Набутий практичний досвід дозволив їм, як слушно зазначав один з діячів Бунду в Україні І. Іонов, дійти висновку, що “поєднувати нелегальщину з легальною діяльністю можливо і необхідно, і всі питання про те, що чому підпорядковується і де центр тяжіння, питання марні, і для практичної роботи не повинні існувати”.

Копітка робота бундівських організацій сприяла зростанню їх авторитету серед єврейських трудящих. У свою чергу, це призвело в 1910-1911 рр., до виникнення нових та зміцнення вже діючих осередків Бунду. В цей час були створені або відновили свою діяльність групи бундівців у Новоград-Волинському, Баранові, Чуднові, Кам'янець-Подільському, Проскурові, Прилуках, Пирятині, Лохвиці, Бердичеві, Житомирі, Фастові та інших містах. Особливо активно працював бундівський колектив у Катеринославі, за ініціативою якого у 1912 р., відбулося об'єднання з місцевими російськими соціал-демократами на федеративній основі.

Відновлення партійних організацій на місцях дозволило Бунду поступово переходити до керівництва економічними та політичними виступами єврейських мас. Про доцільність вирішення такого завдання свідчила резолюція його VIII конференції (жовтень 1910 р., Львів), яка визначила необхідність збирати “сили пролетаріату на основі задоволення його життєвих потреб в усіх сферах боротьби, збуджувати інтерес до широких політичних завдань, згуртовувати робітничі маси в тісну замкнуту армію, яка б готувалася до повалення теперішнього політичного режиму”.

Особливо активно діяли бундівські осередки під час проведення мітингів, демонстрацій, страйків протесту проти розстрілу робітників на ленських копальнях навесні 1912 р., проти процесу над М. Бейлісом восени 1913 р., щорічного святкування 1 травня, відзначення річниць “кривавої неділі”. Помітною була їх роль в період виборів до IV Думи. Разом з тим бундівці продовжували активно діяти в легальних організаціях: в Одесі - в профспілці чоботарів, у Києві - в кількох культурних та освітніх установах. У Бердичеві їх авторитет був настільки високим, що вони диктували власникам підприємств і майстерень умови праці, її оплати, обсяг замовлень тощо.

У розділі просліджується еволюція поглядів Бунду щодо першої світової війни, для якої було притаманним спочатку відсутність чіткої визначеності, а в подальшому - поступове формування інтернаціоналістської позиції. Вона передбачала якнайшвидше припинення кривавої бійні, відповідальність за яку покладалася на уряд та пануючі верстви, акцентувала увагу на боротьбі за демократичний мир, в якій робітничий клас, щоб врятувати країну від зовнішнього розгрому, має виступати самостійно і домагатися повної ліквідації монархії. На виконання таких завдань націлювала, зокрема, конференція представників бундівських осередків Києва, Житомира, Кременчука, Мозиря за участю члена ЦК партії (червень 1915 р.).

Бунд, як і інші опозиційні до царизму партії, під час війни внаслідок поліцейських переслідувань змушений був згортати свою діяльність серед єврейських мас. Це привело до припинення роботи ЦК, скорочення кількості осередків на місцях та їх чисельності. “Внаслідок припинення, зважаючи на війну, узгоджених дій бундівських організацій в Росії і відсутності вищого керівництва в особі ЦК партії Бунд, - констатували співробітники охоронки в січні 1917 р., - кількість організованих робітників значно зменшилася, а залучення нових членів в партію стало надто важким”. Разом з тим, слід зазначити, що бундівські організації намагалися зробити все можливе як для збереження своїх сил, так і для продовження діяльності в масах. У квітні 1916 року в Харкові був створений один з центральних пропагандистських колективів, що мав розгорнути спрямовуючу діяльність по відновленню місцевих організацій. У цей період бундівці переважно використовували легальні форми роботи, намагаючись працювати на біржах праці, в довідкових бюро, шпиталях, бібліотеках, школах, установах по допомозі біженцям тощо.

Таким чином, в період між двома революціями, зважаючи на переслідування з боку самодержавства, бундівцям вдалося зберегти певний вплив серед єврейського населення. Цього було досягнуто завдяки їх різноманітній діяльності, в якій поєднувалися легальні і нелегальні форми та засоби ідейного і організаційного впливу, намагання своєчасно і адекватно реагувати на важливі події в суспільно-політичному житті країни. Відстоюючи свої претензії на монопольне представництво інтересів єврейських трудящих, бундівці разом з тим виявляли готовність і здатність до компромісів з різними опозиційними угрупуваннями в спільній боротьбі проти царизму.

П'ятий розділ “Бундівські організації в суспільно-політичному житті України після повалення самодержавства в Росії (лютий - жовтень 1917 р.)” присвячений висвітленню ролі і місця Бунду в розвитку революційних подій в українських землях в цей час. Сприятливі умови для активізації політичної діяльності, що склалися після ліквідації царизму, були використані бундівцями для поповнення своїх лав та створення нових осередків. У серпні 1917 р., в Україні працювало 60 організацій Бунду. Найбільшими з них були: Катеринославська - 800 чол., Одеська - 700, Київська - 760, Харківська - 582, Прилуцька - 435, Білоцерківська - 350, Єлісаветградська - 300, Вінницька - 250. До вересня цього року з 20 тис. зареєстрованих бундівців по всій Росії в Україні нараховувалося майже 10 тис., їх діяльністю керував Південний обласний комітет та три районних - у Києві, Катеринославі та Одесі.

Широта та розмах подій, що розвивались в Росії, змушували Бунд виробити чітку оцінку перспектив соціально-економічного та політичного розвитку країни. Його керівництво вважало, що Росія “тільки стала на шлях капіталістичного розвитку і якщо пролетаріат захопить владу, він відштовхне від себе всі інші класи. Він настроїть їх проти себе і загине в нерівній боротьбі”. Таку позицію поділяли бундівські організації України, зокрема, лідер одеських бундівців Ш. Лібін доводив: “...в Росії тепер думати про соціалістичну революція надто рано, то, мабуть, не має й можливості виправдати бажання захопити всю владу до своїх рук. Раз і назавжди ми повинні заявити, що не прагнемо захопити те, що нам поки що не дано історичною ходою розвитку продуктивних сил нашої батьківщини”.

У цей же час, як свідчать архівні джерела та документальні матеріали, бундівські організації намагалися визначитися із з'ясуванням своїх союзників у подальшому процесі революційних перетворень. Спільність оцінок їх перспектив вела до ідейно-політичного альянсу з меншовиками, що набув організаційного завершення на об'єднавчому з'їзді РСДРП у серпні 1917 р.

В опублікованій після цієї події заяві ЦК Бунду говорилося, що він “входить складовою частиною в РСДРП і сприймає всі її програмні положення”.

Курс більшовиків на переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну викликав негативну оцінку Бунду, який рішуче виступив проти будь-яких спільних дій з ленінцями, відкинувши можливість примирення з ними. Відстоюючи свою принципову лінію з питань національно-культурної автономії, заперечуючи доцільність будівництва національної держави в Палестині, бундівські осередки продовжували боротьбу за єврейські маси, нещадно тавруючи ідейно-політичні погляди і тактику політичних угрупувань сіоністського спрямування.

Особливу увагу в розділі зосереджено на висвітленні ставлення бундівських організацій в Україні до Тимчасового уряду. Вони спиралися на рішення Х Всеросійської партійної конференції (квітень 1917 р.), що висловилася на підтримку нової влади, програма дій якої “містить основні політичні вимоги російської демократії для перехідного періоду до Установчих зборів”. Розглядаючи питання війни і миру на Південній обласній конференції (серпень 1917 р.), місцеві бундівці пропонували “напружити всі сили, щоб перетворити мільйони російських солдат на фронті в дисципліновані революційні колони, які здатні захищати країну і революцію”.

У розділі висвітлюється еволюція поглядів Бунду на перспективи Української революції протягом березня - жовтня 1917 р.

У центрі уваги знаходилася проблема автономії України, яка, як вважали бундівські лідери, не повинна виходити за межі “загальноросійського демократичного фронту”, а її остаточне розв'язання залишалося за Тимчасовим урядом. Представники цієї партії засудили спробу обговорення на засіданні Національного конгресу в квітні 1917 р., питання про суверенні Українські Установчі збори як перший крок до автономії, у червні цього року негативно зустріли І Універсал Центральної Ради, який начебто спрямовував український рух на шлях відриву від революційної демократії.

Дальшого розвитку взаємини Бунду з Центральною Радою, яку він вважав послідовним представником інтересів українського загалу, набули після прийняття ІІ Універсалу, коли бундівці увійшли до її складу. Тим самим, як вважали вони, було започатковано будівництво національно-культурної автономії, основою якої для єврейського населення мала стати община. Бунд вітав створення Генерального Секретаріату, вважаючи, що цим було закладено підвалини автономії України, рекомендував своїм організаціям йти “цим шляхом спільно з усією українською і неукраїнською демократією”.

У серпні 1917 р., Бунд був солідарним з Центральною Радою у негативній оцінці “Тимчасової Інструкції для Секретаріату Тимчасового уряду на Україні”. Але у жовтні цього року бундівці виступили проти наміру Центральної Ради скликати Українські Установчі збори, вважаючи, що така установа як один з атрибутів суверенітету держави безпосередньо загрожує єдності дій в російській революції. На їх думку, “єдиною волею, перед якою вони схиляються, мають бути Всеросійські Установчі збори, можливість розриву з якими є антиреволюційною точкою зору”.

У перші дні після жовтневого збройного повстання в Петрограді бундівці різко засудили цей акт. 26 жовтня 1917 р., на засіданні Київської міської думи їх представник заявив, що “авантюра, яка розігрується більшовиками, ставить під загрозу скликання Установчих зборів і відкриває клапан анархії і погромним виступам, і за таких умов, навіть якби більшовики перемогли, то вони недовго залишилися б при владі. Більше ми не можемо підтримувати ні Тимчасовий уряд, ні виступ більшовиків, які на сьогодні можуть довести країну до анархії”. Єдиною гарантією успіху дальших демократичних перетворень, запорукою реалізації бундівських програмних настанов могла стати тверда державна влада. Спроможною вирішити таке завдання, за думкою Бунду, була тільки Центральна Рада.

Узагальнені в розділі матеріали дозволили автору дійти висновку про те, що протягом лютого - жовтня 1917 р., бундівські колективи в Україні за короткий час відновили свою організаційну структуру, збільшили чисельність партійних осередків. Виходячи із своєї оцінки після лютневого розвитку країни, вони зайняли конструктивну позицію щодо державотворчої діяльності Центральної Ради, наголошуючи на безумовному забезпеченні прав місцевого самоврядування національним меншинам. Після жовтневих подій в Петрограді Бунд рішуче виступив проти більшовиків, однозначно підтримав владу українських демократів.

У шостому розділі “Діяльність Бунду в Україні після Жовтневого збройного повстання в Петрограді (листопад 1917 - жовтень 1918 рр.)” розглядаються основні напрямки діяльності бундівських організацій в зазначений період, що став певним зламом у їх ідейно-теоретичних поглядах на розвиток Української революції та визначенні свого місця в цьому процесі.

Переважну увагу зосереджено на з'ясуванні взаємин Бунду з Центральною Радою, її Генеральним Секретаріатом, висвітлюються намагання бундівських колективів працювати спільно з українською демократією. Принциповою бундівці вважали тезу ІІІ універсалу про те, що проголошена Українська Народна Республіка не “віддаляється від Росії” і допомагає їй стати федерацією рівних і вільних народів, що гарантувало обіцяну персонально-національну автономію. На своєму УІІІ з'їзді (грудень 1917 р.) Бунд зобов'язав місцеві партійні колективи “надавати Ц.Р. саму енергійну підтримку в її боротьбі за забезпечення основ демократичної автономії проти нападу з боку Ради Народних Комісарів”. Як і інші єврейські політичні сили, Бунд вітав закон про персонально-національну автономію, що ухвалила Центральна Рада в січні 1918 р.

В ході січневих подій 1918 р., у Києві, коли там точилася запекла боротьба між військами Центральної Ради і озброєними загонами, керованими більшовиками, а до міста підступали радянські частини, бундівські організації підтримували дії Центральної Ради, вважаючи, що її поразка, як зазначалося у відозві керівництва партії до єврейського населення, буде “смертельним ударом для революції, смертю Українських Установчих зборів, початком страшної анархії, в якій піде на дно все, що створено революцією”.

Разом з тим бундівці виступали категорично проти проголошення в той час незалежності України, вважаючи, що слабка у воєнному, економічному відношенні, та ще й розірвавши зв'язки з Росією, УНР неминуче потрапить в залежність від Німеччини і Австрії і загине як самостійна держава. З огляду на це, представники Бунду проголосували проти ухвали IV Універсалу, висловилися проти мирного договору з країнами Четверного союзу. Ситуація, що склалася після окупації України німецькими і австрійськими військами, привела Бунд до перегляду свого ставлення до Центральної Ради. Бундівське керівництво вважало, що її компроміс з окупаційним режимом вів до втрати довіри мас до української демократії. В резолюції “Політичне становище в Україні і завдання соціал-демократії”, яку було ухвалено на конференції бундівських організацій (березень - квітень 1918 р.) зазначалося, що подальше існування Центральної Ради “зміцнює у розумі народних мас ідею сурогатів замість істинно народного представництва через установи, побудовані на загальному виборчому праві” і долю державної влади повинні вирішувати Українські Установчі збори, скликання яких має стати першорядним завданням.