Бунд в суспільно-політичному житті України кінець ХІХ ст. - 1921 рік

Гетьманський переворот П. Скоропадського викликав однозначну негативну оцінку з боку Бунду, який кваліфікував його як контрреволюційний. Бундівці активно виступали проти розгону Центральної Ради, ліквідації УНР, скасування закону про персонально-національну автономію, звинувачували нову адміністрацію у розв'язанні терору проти населення.

Бурхливий перебіг подій в Україні, зміни державних інституцій, неоднозначність діяльності українських партій, певне розчарування мас в них, присутність іноземних військ сприяли зростанню радикальних настроїв у суспільстві і відповідно тяжінню певних політичних сил до більшовизму. В розділі розглядається еволюція поглядів Бунду на взаємини з ленінцями, на оцінку перспектив співробітництва з ними і ставлення до радянської влади. Якщо одразу після жовтневих подій Південний обласний комітет Бунду націлював місцеві організації на відмежування від більшовицької диктатури, вважав, що виконавча влада має об'єднувати представників усіх соціалістичних партій “від н. с. до більшовиків без всякої коаліції з к. д. і великою буржуазією”, то в подальшому політичний курс бундівців зазнавав суттєвих змін. У документах їх конференції (березень - квітень 1918 р.) вже не містилися звинувачення більшовиків в авантюризмі і вимоги про створення “однорідного соціалістичного уряду”, залишалося відкритим питання про визнання влади Рад. Аналіз документів та архівних джерел свідчить про те, що з літа 1918 р., в бундівських організаціях України виникають перші ліві групи, які висловлювалися за перегляд ставлення до більшовиків та співпраці з радянською владою. Це позначилося на характері рішень двох нарад представників Бунду у вересні та жовтні 1918 р.

На їх засіданнях вже висловлювалася ідея необхідності угоди з ленінцями, але, виявляючи обережність, було вирішено не приймати конкретних “рішень з політичних питань до нових обговорень їх в організаціях”.

Таким чином, бундівські організації країни після жовтневих подій підтримали Центральну Раду, дотримуючись своєї принципової позиції з питань державотворення, відстоюючи ідею персонально-національної автономії. Конструктивність їх дій полягала, в першу чергу, в сприянні утвердженню молодої української демократії, збереженню завоювань революції. Вони засудили гетьманський режим, який, на їх думку, захищав інтереси поміщиків і капіталістів. Розвиток подій, зростання невдоволення мас своїм соціально-економічним становищем сприяли перегляду ставлення Бунду до радянської влади та більшовизму.

Сьомий розділ “Початок перегляду бундівцями України своєї політичної платформи (листопад 1918 - березень 1919 рр.)” містить аналіз чинників, що викликали корінні зрушення в політичному курсі Бунду в напрямку визнання комуністичної ідеології, висвітлення конкретних практичних дій по організаційному оформленню цього процесу, що набув свого завершення з утворенням лівого Бунду.

Важливою передумовою посилення комуністичної ідеології в бундівському середовищі став успіх революції в Німеччині, яку ідеологи Бунду розглядали як соціалістичну, що, на їх погляд, продемонструвала дієвість багатьох складових революції в Росії. З огляду на це, перспективи утвердження нового ладу в Україні здавалися їм реальним завданням сьогодення. “Під враженням революції в Німеччині, яка відбулася в листопаді 1918 р., - згадував М. Рафес, - Бунд в 24 години перебудувався в новий бойовий порядок, викликаний потребами соціалістичної революції”.

До перегляду Бундом своєї політичної платформи спонукала й непослідовна діяльність Директорії, яка не змогла задовольнити “соціальні і національні інтереси трудящих класів Української Народної Республіки”. Новій владі не вдалося забезпечити реалізацію обіцяної своєї програми соціально-економічних перетворень, налагодити нормальні контакти з Росією, зупинити хвилю кривавих погромів, що викликали паніку серед єврейського населення. Тому вже в січні 1919 р., бундівські лідери характеризували Директорію як таку, що не виправдала сподівань робітничих і селянських мас.

Крім того, поглиблення громадянської війни змушувало керівництво бундівських організацій в Україні дійти висновку, що за таких умов “партія вже не може залишатися нейтральною у боротьбі політичних сил” і, беручи до уваги “соціалістичний характер революції в її всесвітньому значенні”, потрібно “йти з тими масами, які борються за радянську організацію влади”. Лідери Бунду констатували, що “авторитет і моральна підтримка Комуністичної партії були величезними. Бажання бути з комуністами зростало з кожним днем”. До більшовицьких комітетів надходило багато заяв як від окремих осіб, так і колективів про перехід на комуністичну платформу.

Посилення радикальних елементів у бундівських лавах привело до розколу в Тимчасовому бюро Головного Українського комітету Бунду. В лютому 1919 р., більшість його членів заявила про розрив з платформою соціал-демократії, яка “скомпрометувала себе в процесі війни, російської і німецької революцій, за ширмою якої приховуються ворожі соціалістичній революції елементи і яка не може бути базою для згуртування пролетаріату”. У циркулярному листі Тимчасового бюро повідомлялося, що 25 лютого 1919 р., планується проведення конференції бундівських колективів в Україні з метою створення єдиної єврейської комуністичної організації. Проте, еволюція поглядів бундівців носила суперечливий характер, оскільки вони не бажали різко розмежовуватися з колишніми однодумцями. Наполегливо поширювалася думка про необхідність залишити для нової організації назву “Бунд”, висловлювалися сумніви щодо доцільності існування єврейських секцій при комітетах КП(б)У тощо. Водночас бундівці виступали проти диктатури більшовиків над Радами, Рад над робітниками, вважаючи, що такий диктат не сприяє посиленню авторитету нової влади серед народних мас.

У розділі з'ясовується значення Всеукраїнської бундівської наради, що відбулася 28 лютого 1919 р.

Всупереч соціал-демократичної меншості було прийнято ухвалу про негайне утворення лівого Бунду, а його Тимчасовому Українському комітетові доручалося не пізніше 15 травня 1919 р., скликати конференцію однодумців і вступити в переговори з керівництвом КП(б)У про об'єднання з нею. Учасники наради надіслали телеграму до Москви на адресу Установчого Конгресу ІІІ Інтернаціоналу з повідомленням про створення єврейської комуністичної організації в Україні.

В дисертації розглядаються процеси, що відбувалися в лавах майбутніх союзників лівих бундівців - об'єднаних єврейських соціалістів. Їх ІІІ Всеукраїнська конференція (березень 1919 р.) дійшла висновку, що “точка зору диктатури пролетаріату у формі радянської влади” стала домінуючою в місцевих організаціях і прийняла постанову про утворення “Об'єднаної Комуністичної робітничої партії”, виявляючи тим самим готовність до контактів з подібними угрупуваннями в єврейському середовищі.

Отже, період з листопада 1918 по березень 1919 рр., був надзвичайно важливим в житті Бунду в Україні. Революція в Німеччині, а також нестабільність суспільно-політичного становища в українських землях стали поштовхом до поступового перегляду його політичної орієнтації. Відмовившись від соціал-демократичних поглядів, він сприйняв більшовицьку платформу, переконавшись у нездатності Директорії здійснити радикальні соціально-економічні зміни в Україні, визнав радянську владу. Безпосереднім результатом цього складного і суперечливого процесу стало проголошення лівого Бунду.

У восьмому розділі “Утворення Комфарбанду та його злиття з КП(б)У (березень - грудень 1919 р.)” досліджується процес утворення бундівських колективів, що стали на комуністичну платформу, з'ясовується ставлення більшовиків до наміру лівого Бунду злитися з ними, розглядаються принципові основи їх організаційного об'єднання.

Переважна більшість бундівських колективів в Україні позитивно зустріла звістку про створення лівого Бунду. В травні 1919 р., його осередки працювали у 19 населених пунктах республіки. Розробляючи організаційні підвалини перебування у складі КП(б)У, їх керівництво вважало доцільним формування єврейських комуністичних секцій при місцевих більшовицьких комітетах. Разом з тим, наголошувалося на необхідності розробки “особливого Статуту для всього Комуністичного Бунду, який має вступити в КП(б)У як об'єднана масова єврейська робітнича організація”.

Всеукраїнська конференція лівого Бунду (травень 1919 р.) проголосила утворення Єврейського Комуністичного Робітничого Союзу в Україні (Комфарбанду), до якого увійшли також колишні об'єднані єврейські соціалісти. В документах конференції було підтверджено намір вступити до складу КП(б)У як єдине ціле з тим, щоб забезпечити “виключне обслуговування єврейських робітників з точки зору агітації і пропаганди”. Крім того, передбачалося, що Комфарбанд матиме власні керівні органи, проводитиме з'їзди і конференції, випускатиме свою періодичну літературу.

Частина бундівців, що не визнали комуністичну платформу, продовжували підтримувати дії Директорії. Про це свідчить, зокрема, їх заява на зустрічі з С. Петлюрою (липень 1919 р.) про те, що “Бунд залишається на позиції, яка відома ще з Трудового конгресу” і має намір співробітничати з демократичними інституціями, які “в змозі утворити і утворять вільну і самостійну Українську республіку”.

У розділі висвітлюється процес формування ставлення більшовиків до об'єднання з лівим Бундом, до організаційного оформлення їх взаємин. ІІІ з'їзд КП(б)У в резолюції “Про ставлення до дрібнобуржуазних партій” висловився за можливість узгоджених дій з лівим Бундом. Але, враховуючи, що його “соціальну базу становила маса міського ремісництва, яка повільно зживала вплив дрібнобуржуазної ідеології”, було визнано “невигідними будь-які кроки щодо організаційного зближення і об'єднання з цією організацією”. “Тільки послідовна, до кінця витримана тактика з нашого боку, - зазначалося в документі, - сприятиме прискоренню процесу подолання дрібнобуржуазних пересудів масою ремісництва та його політичними виразниками”.

Особливу напруженість у переговорах між представниками Комфарбанду і КП(б)У про об'єднання вніс лист ЦК КП(б)У від 5 червня 1919 р., за яким комфарбандівцям пропонувалося вступати в партію в індивідуальному порядку. Більшовиками не бралися до уваги підтвердження про твердий намір пов'язати свою подальшу долю з КП(б)У, зроблені нарадою Комфарбанду в липні 1919 р.

Тільки втручання Центрального бюро єврейських комуністичних секцій при ЦК РКП(б), конкретні інструкції і роз'яснення ЦК РКП(б) “про допущення існування єврейських комуністичних секцій при територіальних організаціях” примусили остаточно розв'язати цю проблему.

18 серпня 1919 р., на засіданні Оргбюро ЦК КП(б)У було прийнято постанову “Про злиття Комфарбанду з КПУ”, яка передбачала розпуск Єврейського Комуністичного Робітничого Союзу в Україні як самостійної політичної організації. При ЦК та губкомах більшовицької партії утворювались єврейські комуністичні секції, куди входили колишні комфарбандівці. Керівництво їх діяльністю здійснювало Головне бюро при ЦК П(б)У, завдання якого полягало у посиленні “впливу комуністичних ідей і Комуністичної партії серед єврейських робітників та бідного населення, що повинно привести єврейські маси до творчої соціалістичної роботи”.

Конкретна реалізація цього рішення здійснювалася під час наступу денікінських військ та їх перебування на території України. За умов фізичного терору, якого зазнавало єврейське населення, колишні комфарбандівці, що залишилися в Україні разом з комуністами, брали активну участь у підпільній роботі. Вони випускали нелегальні газети, розповсюджували листівки серед місцевих жителів, направляли, як і представники інших єврейських політичних партій, молодь до лав Червоної Армії.

Таким чином, протягом березня - грудня 1919 р., набув свого завершення процес об'єднання лівих бундівських організацій з КП(б)У, перехідною формою якого став Комфарбанд. Посилення тяжіння різних українських політичних партій до об'єднання з більшовиками, небажання останніх, а часом і неготовність до такого співробітництва з колишніми опонентами зумовили неоднозначне ставлення ЦК КП(б)У до такого процесу, негативні рецидиви якого дали про себе знати в подальших взаєминах місцевих партійних комітетів з єврейськими комуністичними секціями.

Дев'ятий розділ “Перші кроки діяльності єврейських комуністичних секцій при комітетах КП(б)У (грудень 1919 - грудень 1920 рр.)” присвячено узагальненню форм і методів роботи цих осередків по залученню єврейських трудящих до вирішення завдань соціалістичних перетворень, розгляду їх організаційних взаємин з ЦК КП(б)У і місцевими більшовицькими комітетами, з'ясуванню причин і суті суперечностей між ними в здійсненні партійного курсу.

Перспективи діяльності єврейських секцій були визначені вже на початку грудня 1919 р., у спільному меморандумі Центрального бюро при ЦК РКП(б) і Головбюро євсекцій при ЦК КП(б)У “Про завдання і постановку єврейської партійної роботи”, в якому наголошувалося на залученні єврейського населення до праці по відродженню народного господарства республіки, проведенні програми політичних та культурно-виховних заходів в єврейському середовищі. Тим самим створювалася база для налагодження роботи секцій у цьому напрямку спільно з партійними комітетами.

Однак, реалізація виробленого курсу на початку 1920 р. зустрілася з певними труднощами в зв'язку з різним підходом до цього ЦК КП(б)У і партійних комітетив, з одного боку, і єврейських комуністичних секцій, з другого. Перші, виходячи з необхідності інтернаціональної єдності трудящих у будівництві нового суспільства, намагалися здійснювати керівництво всіма сферами суспільно-політичного життя, не приділяючи належної уваги особливостям становища і запитів національних меншин. Другі ж, перебільшуючи значення їх специфіки, претендували на виключне розуміння і представництво інтересів свого народу. Так, на харківській нараді представників єврейських комуністичних секцій (березень 1920 р.) підкреслювалося, що саме вони мають стати “апаратом широкої роботи, який проводить від імені своєї партії агітацію і пропаганду серед широких єврейських робітничих мас і розвиває комуністичну свідомість членів партії”.

Протягом тривалого часу ЦК КП(б)У не спромігся виробити конкретну точку зору з організаційних відносин з єврейськими комуністичними секціями. В “Інструкції для єврейських секцій”, схваленої ним (березень 1920 р.), їх утворення практично ставилося в залежність від розсуду партійних комітетів. Логічним завершенням такого підходу до діяльності національних секцій в цілому стала постанова ЦК КП(б)У від 15 квітня 1920 р., яка передбачала їх розпуск і заміну відповідними відділами агітації та пропаганди при губкомах партії. Особливі претензії висловлювалися до євсекцій, які начебто відірвалися від загальнопартійного життя і намагалися діяти самостійно. Починаючи з червня 1920 р., розгорнули роботу єввідділ при ЦК КП(б)У та його підрозділи на місцях. Незважаючи на труднощі, їм вдавалося налагоджувати культурно-просвітницьку діяльність серед єврейських мас, однією з ефективних форм якої стали робітничі клуби, організацію допомоги постраждалим від погромів, боротьбу з емігрантськими настроями серед єврейського населення республіки. Разом з тим, не була реалізована їх ідея про створення Народного Комісаріату у справах національностей у складі Раднаркому України, безрезультатно завершилися спроби проводити безпартійні робітничі конференції тощо.

У розв'язанні нагальних потреб єврейських трудящих відділам доводилося вступати у протиборство з місцевими організаціями Єврейської Комуністичної партії, утвореної в серпні 1919 р.

Між цими політичними суперниками точилася боротьба за лідерство у єврейському громадському житті. Вона набувала настільки наступального характеру з боку екапістів, що ЦК КП(б)У був змушений надіслати керівництву цієї партії ультимативного листа, в якому наголошувалося, що така діяльність є наклепом на КП(б)У, складовою частиною якої є їх опоненти.

Відсутність чіткого визначення прав і обов'язків відділів, постійні конфлікти між партійними комітетами і ними з даних питань створювали кризову ситуацію в цих національних підрозділах. Аналіз архівних матеріалів свідчить, що ЦК КП(б)У мав достатню інформацію про стан справ у відділах і намагався вжити певних заходів. З часу виходу постанови від 15 квітня 1920 р., він тричі звертався з циркулярними листами до губкомів, в яких нагадував, що “заміна євсекцій відділами не повинна сприйматися як відмова або послаблення партійної роботи серед трудящих мас національних меншин, і євреїв зокрема” і попереджав про їх відповідальність за цей напрямок роботи серед національних меншин.

Але до позитивних зрушень у ставленні парткомів до відділів ці звернення не приводили. “Робота розвалилася, постійно не вистачає кадрів, у багатьох містах створилося таке становище, що немає майже жодного активного партійного працівника, і тільки прийняттям найактивніших заходів щодо направлення свіжих партійних сил можна буде зберегти роботу єввідділів”, - підводив у грудні 1920 р., підсумки своєї роботи відділ ЦК КП(б)У. Песимістичною була оцінка його діяльності Центральним бюро євсекцій при ЦК РКП(б), яке дійшло висновку, що “секції живуть відокремлено від загального партійного апарату, особливо в Україні”.

Таким чином, перші кроки діяльності єврейських комуністичних секцій свідчили про їх готовність і здатність налагоджувати свою роботу на комуністичних засадах. Разом з тим, розбіжності з партійним керівництвом і місцевими комітетами з питань її розвитку в єврейському середовищі, відсутність чіткої організаційної структури, невирішеність проблем матеріального, фінансового та кадрового забезпечення не дозволяли секціям надати своїм діям конструктивного та послідовного спрямування.

У десятому розділі “Пошуки форм роботи єврейських комуністичних секцій та перспективи їх існування у складі КП(б)У (грудень 1920 - грудень 1921 рр.)” розглядається процес їх організаційного зміцнення, використання старих та запровадження нових форм діяльності серед єврейських мас, аналізуються взаємини з місцевими партійними комітетами та з'ясовуються напрямки їх подальшої спільної роботи.

Наприкінці 1920 - на початку 1921 рр., єврейські комуністичні секції переживали певні труднощі у своєму розвитку. Покращанню ситуації сприяли рішення Х з'їзду РКП(б), згідно яких у квітні 1921 р., у складі КП(б)У було відновлено національні секції. У положенні про них підкреслювалося, що вони створювалися “для ведення агітації і пропаганди серед робітників і трудящих національних меншин, для розробки і постановки перед партією і радянськими органами питань партійного і радянського будівництва в рамках партійних постанов, які випливають з побутових і культурних особливостей цих мас і для виконання спеціальних завдань партійних органів”. Незважаючи на в цілому скептичне, а часом й негативне ставлення з боку місцевих парткомів до єврейських комуністичних секцій у своєму складі, кількість останніх все ж таки зростала. Наприкінці 1921 р., при губернських та повітових комітетах КП(б)У працювало 50 євсекцій. Керівні кадри для них готували районні єврейські партійні школи в Харкові та Кременчуці, однак вони не могли задовольнити потреби в необхідній кількості відповідальних працівників, проте ЦК КП(б)У не дозволив відкрити єврейське відділення на київських вищих політичних курсах, а також школу в Одесі. Через це у першій половині 1921 р., не було повністю укомплектовано кадрами Головбюро, не мали завідуючих його підрозділи в ряді міст України.

У практику організаційної роботи в цей час входило проведення зборів і конференцій єврейських комуністів, які періодично відбувалися в різних містах республіки. Євсекції при комітетах КП(б)У у відповідності з інструкцією ЦК РКП(б) про входження Бунду в партію, прийнятої після його ХІІІ Всеросійської Надзвичайної конференції (березень 1921 р.), брали участь в роботі центральної і місцевих комісій, роз'яснювали доцільність такого злиття з бундівцями, влаштовували найбільш активних з них на роботу. В Україні цей процес завершився наприкінці травня 1921 р., і переважну більшість членів Бунду було прийнято до лав РКП(б).

У розділі розглядаються основні, найбільш дієві форми виховної роботи секцій серед єврейських трудящих. Долаючи певний опір партійних комітетів, їм вдавалося розширювати мережу єврейських комуністичних та робітничих клубів, проводити безпартійні єврейські конференції тощо. Як і в попередній період, гостро стояло питання про еміграцію єврейського населення з України. ЦК КП(б)У врахував рекомендації Головбюро євсекцій щодо обмеження груп євреїв, яким дозволялося виїжджати за кордон.

Окремим аспектом діяльності секцій в цей час була організація захисту євреїв від погромів. У червні 1921 р., Оргбюро ЦК КП(б)У прийняло рішення про ліквідацію загонів самооборони, створених не за класовою, а за національною ознакою. Тільки після того, як у багатьох населених пунктах не вдавалося запобігти кривавим розправам над євреями, у вересні 1921 р., було дозволено створювати національні загони в містечках Київської, Кременчуцької, Чернігівської губерній. В листопаді цього ж року за наполяганням Головбюро секцій ЦК КП(б)У підтвердив своє рішення про відновлення у ряді місцевостей таких формувань, але при умові залучення до їх складу виключно “пролетарського трудового елементу”.

Разом з тим, як вже зазначалося, характерною ознакою цього періоду діяльності єврейських комуністичних секцій було продовження їх непорозумінь з ЦК КП(б)У та місцевими комітетами з організаційних питань, особливо розпочата практика партійних чисток. Все це вело до зменшення активності секцій, звуження сфери їх роботи. До того ж ускладнювало ситуацію загострення відносин між секціоністами та екапістами. Такий стан справ зумовив висновок Центрального бюро євсекцій при ЦК РКП(б) про незадовільну роботу своїх підрозділів в України (листопад 1921 р.). Подальшу долю національних, у тому числі єврейських, секцій у складі КП(б)У вирішила VI Всеукраїнська партійна конференція - (грудень 1921 р.). В її постанові “Про національні секції” висувалася вимога їх вивільнення від виконання функцій радянських органів, від організаційних партійних завдань і зосередження зусиль “виключно на пропагандистсько-партійній роботі в тісному зв'язку з іншими підрозділами парткомів”. Було поставлено питання про скорочення “часто-густо зайвих національних секцій, які не виправдали свого існування”. Євсекції продовжували свою роботу в усіх губернських містах, а також у ряді повітів республіки. Таким чином, у 1921 р., Бунд припинив своє існування як самостійна політична партія в Україні. Єврейські комуністичні секції як спадкоємниці його кращих традицій продовжували свою роботу, намагаючись виконувати роль виразника інтересів єврейських трудящих.

Разом з тим, труднощі і суперечності їх перебування у складі комітетів КП(б)У, що не набули свого розв'язання, породжували внутрішні непорозуміння і конфлікти, поглиблювали кризові явища в лавах секцій, ставали перешкодою на шляху їх активної діяльності.

ВИСНОВКИ

У висновках викладено основні результати дисертаційного дослідження. Підкреслюється, що вперше у вітчизняній історіографії зроблено спробу проаналізувати діяльність бундівських організацій з часу їх зародження в Україні до злиття з КП(б)У. Їх історія переконливо доводить, що в суспільно-політичному житті країни помітну роль відіграла партія, що виробила власну програму, користувалася неабияким впливом у значної частини єврейського населення, мала необхідну соціальну базу для поповнення своїх лав, розгалужену мережу місцевих організацій, структура яких дозволяла їм успішно працювати в складних умовах протиборства з самодержавним ладом.

Автор вважає, що Бунд не слід розглядати як партію, що захищала вузьконаціональні інтереси євреїв на шкоду іншим народам багатонаціональної держави. У боротьбі з царизмом його представники виступали разом з трудящими різних національностей, використовуючи при цьому такі спільно апробовані ефективні засоби як страйки, мітинги, демонстрації, збройні виступи тощо. Вони підтримували гасла демократичної республіки, Установчих зборів, 8-годинного робочого дня, політичних та громадянських свобод. Однією з важливих серед них була вимога рівноправності євреїв з іншими народами країни.

Бунду довелося вести напружену боротьбу за лідерство серед трудящих мас з різними політичними угрупуваннями в єврейському середовищі. Не могло бути й мови про якісь поступки своїм ідеологічним суперникам у тлумаченні принципових положень, які стосувалися різних питань життя євреїв, насамперед про культурно-національну автономію та її практичне здійснення, про будівництво нового життя на історичній батьківщині, в Палестині або ж у місцях компактного проживання євреїв у різних країнах, зокрема в Росії.

Заслуговує на увагу ставлення Бунду до політики кожної влади в Україні, яка утверджувалася на її території після повалення царського самодержавства. Його лідери підтримували ту з них, яка мала чітку програму дій, задовольняла запити і потреби населення країни, користувалася авторитетом на міжнародній арені. Але вони виробили власну точку зору на перспективи політичного і соціально-економічного життя держави, активно відстоювали її в урядових колах, не намагалися пристосовувати свої погляди під позиції правлячих партій та угрупувань, навіть наражаючись на конфлікти та можливість остаточного розриву з ними.

Неодмінною умовою підтримки тих чи інших владних структур бундівці вважали наскільки реальною була їх програма забезпечення прав національних меншин, створення для їх реалізації органів місцевого самоврядування. Якщо держава з різних причин по-справжньому не здатна турбуватися про добробут всіх етнічних спільнот, створювати їм умови для прояву розумових і фізичних здібностей, змушує їх кидати рідні домівки, не дає належної відсічі приниженню національної гідності окремих громадян, наголошували їх лідери, вона багато втрачає на шляху до суспільного розвитку.

Повчальним є процес переосмислення Бундом в Україні своєї політичної орієнтації. Переконавшись, що здійснити вимоги персонально-національної автономії, в тому числі для єврейського населення, за умов влади Тимчасового уряду, Центральної Ради, Директорії, гетьманату неможливо, бундівське керівництво змушене було повернути в бік Радянської влади. Разом з тим, воно гостро критикувало її за недемократичність, диктаторство по відношенню до робітників і селян, переслідування політичних суперників тощо. При цьому йому доводилося вислуховувати звинувачення своїх ідейних суперників у забутті інтересів свого народу. Послідовність та рішучість у досягненні поставленої мети чітко виявилася в діяльності Бунду під час входження більшості його організацій до складу Комфарбанду та переговорів його лідерів з представниками КП(б)У про об'єднання обох партій. Прийнявши таке рішення під тиском обставин, що склалися, враховуючи настрої партійних низів, вони довели справу до кінця, незважаючи на звинувачення у націоналістичних та сепаратистських настроях, нерозумінні запропонованих умов для існування в одній організації з більшовиками України. Суперечливим було становище єврейських комуністичних секцій у складі комітетів КП(б)У. Підозри у сепаратизмі, намірах створити самостійну організаційну структуру, що культивувалися в місцевих партійних комітетах, відсутність необхідної кількості кадрів, матеріальні і фінансові труднощі не давали їм змоги по-справжньому розгорнути політико-виховну й культурно-масову роботу серед єврейського населення. В діяльності секцій давалося взнаки нечітке визначення їх прав і обов'язків, неодноразові зміни в статусі секцій, намагання братися за розв'язання усіх складних питань життя трудящих. При цьому доводилося витримувати гостру конкуренцію з іншими єврейськими політичними і громадськими організаціями, в тому числі, закордонними. історіографічний влада комуністичний

У висновках визначені проблеми, які, на думку автора, потребують ґрунтовної наукової розробки. Зокрема, звертається увага на доцільність висвітлення діяльності єврейських комуністичних секцій у 1922-1930 рр.

Потребує вивчення подальша доля колишніх бундівців, яких переслідували як таких, що не зреклися свого минулого, яких за найменшою підозрою виключали з партії під час численних чисток. Малодослідженими залишаються ідейні погляди та практичні дії бундівців, що емігрували за кордон, зокрема до Польщі, напередодні і в період другої світової війни, у повоєнні роки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇЇ ВИКЛАДЕНИЙ У ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Бунд, Комфарбанд, євсекції КП(б)У: місце в політичному житті України (1917-1921 рр.). - К.: Асоціація “Україно”, 1996. - 132 с.

2. Бунд в Україні: місце в суспільному житті / кінець ХІХ ст. - 1921 р. - К., 1995. - 72 с. (у співавторстві з Левітасом Ф.Л.).

3. Бунд на Украине: место в политической жизни (март-октябрь 1917 г.). Конспект лекции. Киевское высшее инженерное радиотехническое училище ПВО им. Покрышкина А.И. - К., 1992. - 35 с. (у спів. з Диланяном А.А.).

4. Україна першої половини 20-х років ХХ століття: мачуха чи земля обітована для євреїв? - Київ: ТОВ “Міжнародна фінансова агенція”, 1997. - 36 с. (у співавторстві з Пилипчуком О.Г.).

5. Бунд, Комфарбанд, евсекции КП(б)У: страницы политической биографии. 1917-21 гг. - Препринт. - Москва: Общество “Еврейское наследие”, 1994.

6. К вопросу о зарождении бундовского движения в Украине (конец ХІХ - начало ХХ века). Новые архивные документы // Вестник Еврейского университета в Москве. - 1996. - №2(12). - С. 104-133.

7. О еврейских погромах, помощи пострадавшим и эмиграции евреев из Украины (1917-1921 гг.) // Вестник Еврейского университета в Москве. - 1994. - №3(7). - С. 64-81.

8. “Со страшной быстротой растут активные силы сионистов из недр еврейских мас...” // Вестник Еврейского университета в Москве. - 1997. -№1(14). - С. 178-192.

9. Бунд в Україні: місце в політичному житті (березень-жовтень 1917 р.). // Наукові праці з питань політичної історії: Міжвідомчий наук. збірник. Вип. 172. Політичні партії на Україні (1905-1925 рр.). - К., 1992. - С. 71-85.

10. Бундівські організації України в 1905 році. // Наукові праці з питань політичної історії: Міжвідомчий наук. збірник. Вип. 173. Партії і соціальні групи в першій російській революції. - К., 1992. - С. 35-49.

11. Бунд, Комфарбанд, євсекції. Сторінки політичної біографії // Віче. - 1992. - №7. - С. 133-146.

12. Центральна Рада і Бунд (листопад 1917- квітень 1918 рр.) // Український історичний журнал. - 1992. - №10-11. - С. 24-34.

13. Бунд в Україні // Підготовчі матеріали популярної енциклопедії “Українське єврейство”. Вип. 3. - Київ: Інститут юдаїки, 1998. - С. 123-132.

14. Національні меншини в планах розбудови Української держави // Розбудова держави. - №12. - С. 27-33.

Размещено на Allbest.ru