Основні етапи розвитку української державності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

державотворення україна київська русь

На превеликий жаль для українського народу становлення української державності проходило досить важко і довго. Інтерпретаційні моделі державотворчих процесів минулого мали вплинути на формування думки про споконвічні прагнення українців до незалежності, але в той же час, як це не парадоксально, репродукування відчутно залежало від упливу реальних масових стереотипів, конструйованих сучасністю (соціальними і політичними потребами суспільства). Французький історик Бернар Гене писав: “ Соціальна група, політична спільність чи цивілізація визначаються передусім їхньою пам'яттю, тобто їх історією, але не тією історією, яка була в дійсності, а тією, яку створили їм історики…”.

Державотворчій процес в Україні потрібно розглядати, опираючись на історичне минуле української нації. Перш за все - це територія, на якій формувалася українська нація. Це безумовний вплив природи краю на зародження і розвиток в ньому суспільного життя. Як влучно висловився російський історик Ключевський, сила, яка тримає в своїх руках колиску кожного народу, це є природа його землі. Як показує історія - український народ є автохтоном на своїй землі. Предки українців оселились майже на тій самій території, на якій і сьогодні живуть їх нащадки. Український народ живе на території, яку здобув з початку свого розселення в східній Європі, дуже мало поступившись територією чужим народам. А ті нові території, що він здобував, були продуктом колонізації порожніх, незаселених просторів, з яких не було потреби когось усувати чи проганяти. Отже, український народ був не завойовник, а лише мирний колонізатор та освоювач нової землі.

Протягом століть формувалась українська нація, долаючи перешкоди, труднощі, відвойовуючи свою територію від багато чисельних завойовників як зі Сходу, та і з Заходу. Були в історії України і чорні сторінки, пов'язані також і з діями самих українців, коли не було злагодженості, коли відбувалась боротьба за владу, за вплив, коли самі українські гетьмани роздирали Україну на шматки… Територія України постійно перебувала під впливом то однієї, то іншої держави, або навіть входила до складу різних держав. Тим самим, український народ часто знаходився по різні боки кордону. І не було єдності, не було цілісності української нації. Що і зараз, вже в сучасній Україні, продовжує відігравати роль, коли населення різних територій фактично розділене в своїх національних уподобаннях, політичних переконаннях та економічних інтересах. Між тим осмислення процесів державотворення в Україні потребує максимально точного, об'єктивного відтворення подій і фактів минулого. Проте в науковому загалі досі триває реконструкція морально застарілих історичних міфів радянської доби з нерідко властивим їм майже повним ігноруванням самобутніх процесів державотворення в Україні. Адже сутністю схем радянської історіографії було здебільшого фактологічне наповнення (за принципом аналогій) концептуальної схеми загальної історії СРСР. Тож невипадковими є зростання, з одного боку, значення суто прагматичного пізнання аналізованого ними перебігу державотворення, з іншого - потреби в узагальненні історичних процесів у відповідності з виробленими науковою думкою схемами. Протягом 16 років незалежності сформувалися нові стереотипи і структурно - логічні схеми українського державотворення, піддавати сумніву які є недоречним. Концепції української державності у вітчизняній історико-політичній науці обґрунтували академіки М. Грушевський, С. Дністрянський, С. Рудницький, професори В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський, В. Старосоль-ський, С. Шелухін, Р. Лащенко, доцент О. Бочков-ський. Ними концептуальне осмислення проблеми подається здебільшого через моделювання державницьких інституцій у хронологічному вимірі. Пропонована нами розвідка акцентує увагу на двох ключових моментах: відтворенні етапів українського державотворення з метою пошуку своєрідної точки відліку процесу “ відродження ”; крос-історичному, а не політико - правовому чи філософському аналізі проблеми. На підставі вивчення існуючих концептуальних положень української державності, з одного боку, та аналізу терміна “ відродження ”, з іншого, нами було висунуто робочу гіпотезу. Сутність останньої концентрується в ряді запитань: чи можна говорити про черговий етап державності (починаючи з проголошення незалежної України)? якщо говорити про «відродження ”, то який із уже минулих етапів можна, треба “ відроджувати ”, тобто знайти певні риси для матричного відображення елементів державного існування? чи можна взагалі говорити про функціонування української державності в нормальних, а не екстремальних умовах? Тож конструйованою гіпотетичною парадигмою стало заперечення існування нормально функціонуючої в історичному вимірі української держави.

Такий підхід можна означити як модельований процес пошуку. Мета повідомлення полягає у спробі обґрунтувати необхідність створення абсолютно нової концептуальної схеми державотворення сучасної незалежної України, відмовившись від пошуку аналогів у минулому.

Основна частина

Тож спробуємо реконструювати етапи українського державотворення.

1) Першим із них (дискусійним) є Трипільська культура - держава Аратта (розквіт у IV-III тис. до н. е.). В основі міркувань про початок відліку процесу державотворення в Україні від Трипільської культури покладено дослідження археолога Ю. Шилова який наводить дані про існування над північної країни Гіпербореїв на материку-острові в Північному Льодовитому океані. Цей острів опустився під воду океану після загибелі Атлантиди внаслідок землетрусів і дії вулканів. У VII-V тис. до нової ери Мала Азія стала прабатьківщиною індоєвропейців - спільних предків і аріїв, і греків, і галлів, і слов'ян, і багатьох інших народів, які існують нині, зникли або асимілювалися. Припускають, що індоєвропейці (арії), мабуть, першими в історії цивілізації почали займатися землеробством і скотарством. Ці галузі господарства дали можливість різко збільшити виробництво продуктів харчування та їх запаси, що спричинило демографічний вибух. Кількість населення Малої Азії та інших регіонів Близького Сходу тоді збільшилася приблизно в 30 разів. У VI тисячолітті до н. е. перша хвиля переселенців за участі місцевих мисливців та інших жителів Подунав'я створила найдавнішу в світі державу - Аратту. У V тисячолітті центр Аратти перемістився до Правобережжя Дніпра, він відомий нині як Трипільська археологічна культура. На думку Ю. Шилова, у V тисячолітті (можливо, ще раніше) настав період священної демократії: на чолі суспільства протягом тисячоліть стояли не воїни, а священнослужителі. Ця розгалужена система з її високоінтелектуальним обслуговуванням була скелетом і мозком індоєвропейської спільноти. Останню відкрили на зламі ХVIII - ХIХ століть лінгвісти, звернувши увагу на спорідненість мови багатьох народів - від Британії до Італії, від Фінікії до Скандинавії. У середині ХІХ століття було видано книгу “ Сравнительная грамматика санскритського, зендского, греческого, латинского, старославянского, готського и неметкого язиков” (Ф. Боппа). До цієї групи пізніше також були віднесені вірменська, грузинська, албанська і староруська мови, які мали індоєвропейську мовну спільність. Від індоєвропейців походять шумерська цивілізація та її державність.

2) Другою протослов'янською державою (дискусійна думка) стало Антське царство (I століття до нової ери - 602 рік). О. Шахматов, М. Погодін, С. Соловйов та інші історики вважали антів протослов'янами. Вітчизняні дослідники М. Грушевський, В. Щербаківський дотримувалися думки, що анти - прямі предки українського народу або навіть “ перші українці ”. Варто зазначити, що оцінки істориками політичного об'єднання антів досить суперечливі. В. Ключевський уважав його племінним союзом дулібів. Окремі історики вбачали в антах короткочасне військове об'єднання, створене для боротьби з ворогом. Але цьому висновку суперечать слова Йордана, який писав, що анти мають спадкову царську владу. На думку М. Брайчевського, політична організація антів нагадувала структуру державних об'єднань Західної Європи (Карла Великого, бургундів, вандалів, готів) і була так само нетривкою. Автори навчального посібника “ Історія української державності ” підкреслюють: “… Сам факт об'єднання антів у союз фактично був першою відомою спробою прямих предків українського народу створити власне державне утворення з організованим військом та участю населення в політичному житті…”.

3) Третім етапом розвитку української державності була (Київська) Русь, Руська земля охоплює IX сторіччя - 40-і роки XIII століття. Проблема історичної спадщини Київської Русі, порушена ще М. Погодіним та М. Грушевським (полярні концепції), до цього часу залишається доволі гострою. Перший з них стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії та згодом утворило Московську державу. Він не помічав і не хотів помічати існування окремого українського народу. М. Грушевський, навпаки, вважав, що російський народ не має ніякого відношення до Київської Русі. Ідея початку російської держави від Київської Русі перейшла і в праці радянських істориків, а згодом виникла навіть своєрідна формула цієї концепції - витворена теорія спільності кореня російської, білоруської та української народностей. Йдеться про теорію так званої давньоруської народності, яка частково реанімується навіть в умовах незалежної України. Київська Русь вважалася якимось цілісним етнічно територіальним утворенням, де сформувалася своєрідна етнічна категорія - давньоруська народність, що відзначалася єдністю мови, мала єдину територію, єдиний уклад життя, єдину високорозвинену культуру, мала економічну єдність різних територій Русі і т. д. Історія власне українського народу починалася лише з ХIУ століття. Таким чином, дискусії з площини суто наукової іноді набувають заідеологізовано - спекулятивних форм. Очевидно, варто визнати, що Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього слова. Розглядати її як таку - означало б приписувати їй вищий рівень політичної організації. Але вона не мала ані централізованого управління, ані всеохоплюючої бюрократичної системи. Основною формою взаємозв'язку між володарями й підданими було збирання данини. Згодом розвинулася система оподаткування. У політиці князі керувалися переважно династичними чи особистими інтересами. Політичні проблеми розв'язувалися за допомогою сили. На думку багатьох сучасних українських істориків, Давньоруська держава була нестійким (тимчасовим) нецентралізованим державним утворенням без єдиної давньоруської або праруської народності.

Якщо говорити більш детальніше про державотворчі процеси, які протікали в той час, то слід зазначити, що під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри - Київський і Новгородський. Ця подія, яку літопис відносить до 882 p., традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави. Історики часто ділять політичну історію руської держави на три періоди. Перший період - швидкого зростання - охоплює майже 100 років, коли на престол у Києві сів Олег і до смерті Святослава I Хороброго 972 року. Київському князю підкорилась більшість східнослов'янських земель. У рамках Давньоруської держави робили перші кроки у суспільно-політичному розвитку більше 20 неслов'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кавказу і Причорномор'я, в результаті чого утворилося величезне господарське й політичне об'єднання, здатне кинути виклик основним суперникам у цьому регіоні. Другий період охоплює князювання Володимира I Великого (980-1015) та Ярослава I Мудрого (1034-1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності і стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Було впроваджено християнство, що значною мірою вплинуло на політичне і культурне життя держави, а також вироблено кодекс законів.

Останній третій період цього етапу, характеризується безупинними руйнівними князівськими чварами, зростанням загрози нападів кочових племен та економічним застоєм. Початок цього періоду, за різними оцінками, припадає на час смерті Ярослава I Мудрого 1054 року або кінець князювання останніх успішних правителів Києва - Володимира II Мономаха (1113-1125) та його сина Мстислава I Великого (1125-1132). Після захоплення та розорення Києва суздальським князем Андрієм Боголюбським 1169 року, політичне й економічне значення міста впало. Монгольська навала на Русь 1237-1241 рр. і руйнування Києва 1240 року поклали край існуванню Київської Русі та незалежності давньоруських князівств.

У 12 столітті після розпаду Київської Русі з великих князівств, які в цей час існували на території України, виділялося Галицьке-Волинське, створене в 1199 p. Проіснувало воно до 1340 p. На думку М. Грушевського, саме Галицько-Волинське князівство було безпосереднім спадкоємцем політичних та культурних традицій Києва. Натомість учень видатного історика С. Томашівський називав це князівство першою безпосередньо українською державою і вважав, що саме з Галицько-Волинської держави слід вести відлік історії української держави, оскільки до складу цього утворення входили лише етнічні українські землі. У час свого розквіту (ХIII століття) Галицько- Волинська Русь охоплювала 90 відсотків населення, що проживало тоді в межах нинішніх кордонів України. Державний лад Галицько-волинської землі, хоча й мав ряд своєрідних рис, обумовлених особливостями її соціально-економічного і політичного розвитку, все ж у головному був подібний до державного ладу інших князівств і земель Південно-Західної Русі. Галицько-волинська земля, навіть, перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберегла риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада. Князь міг приймати законодавчі акти. Великі князі здійснювали поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства. Князі Галицько-волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних поборів. Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами. Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організацію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя. Галицько-волинській землі відомо було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 p. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Данила, безпосередньо « тримавшого « Галичину, а також Дорогочинську, Белзьку та Хомську землі на Волині, та Василька, який мав «під своєю рукою» Володимир з більшою частиною Волині. Наприкінці XIII ст. з'явилась потенційна можливість встановити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними вона не була реалізована. Однак сини князя Юрія Андрій та Лев виступали як співправителі у зовнішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 p. вони називають себе «князі всієї Русі, Галичини та Володимири «. Для підтримки авторитету князів використовувалися ними титули «руських королів», « принце пасів «, «князів Руської землі». печатка. Так, королівським титулом володів Юрій. Про існування такого титулу свідчить зображення Юрія на печатці з короною на голові і скіпетром у руці, супроводжене написом: «Король Русі та князь Володимири «. Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-волинської землі так і не вдалося.

4). Ще один етап розвитку це визвольна війна Хмельницького і продовження формування державності України. Тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем - коли б організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Необхідність створення української державності та умов, що сприяли б цьому завданню, виявилися на початку національно-визвольної війни. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання - створити і зміцнити державне національне утворення. Поразка козацьких повстань, та затвердження сеймом Речі Посполитої “ Ординації війська Запорозького реєстрового ” призвели до обмеження козацького самоврядування, скорочення реєстру, посилення соціальної експлуатації, національного та релігійного гноблення українського народу. Одночасно представники української старшини шукали шляхів відновлення колишніх вольностей та привілеїв. Найбільш активним виразником цих ідей став чигиринський сотник Б. Хмельницький, який навесні 1646 у складі козацького посольства вів переговори з польським королем Владиславом IV Вазою про участь козаків у майбутній війні з Османською імперією. Це об'єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їх спільній боротьбі за визволення з-під влади Речі Посполитої Восени 1647 Б. Хмельницький спланував напад на резиденцію урядового козацького комісара Я. Шемберка у Трахтемирові, однак змову було викрито, а її ініціаторів ув'язнено. Зумівши втекти з в'язниці, Б. Хмельницький разом з однодумцями вирушив на Запорожжя, де на о. Томаківка почав гуртувати сили для військового походу. На поч. 1648 Б. Хмельницького було обрано гетьманом Війська Запорозького. Із Січі гетьман розсилав універсали, у яких закликав українське населення до всенародного повстання. За дорученням Б. Хмельницького формувалися нові військові підрозділи, закуповувалась зброя та військові припаси. Одночасно Б. Хмельницький проводив переговори з кримським ханом Іслам-Гіреєм III про спільну боротьбу проти Польщі. Намагаючись виграти час для підготовки до воєнних дій та з'єднання з татарською ордою, Б. Хмельницький листувався із коронним гетьманом М. Потоцьким. У листах він висував традиційні вимоги, які відображали інтереси насамперед козацької старшини: скасувати сеймову Ординацію 1638, відновити козацькі привілеї, вивести з українських земель коронне військо та дозволити морські походи козаків на Кримське ханство і Османську імперію. У відповідь М. Потоцький 5. 2. 1648 розпочав військовий похід з Бара на Корсунь, звідки на придушення виступу Б. Хмельницького вислав загін із 2500 реєстрових козаків і 1500 жовнірів під загальним командуванням регіментаря С. Потоцького. Наприкінці квітня 1648 козацьке військо об'єдналось із ордою Тугай-бея і вирушило назустріч загонам С. Потоцького. Поблизу р. Жовті Води (притока Інгульця) на бік повсталих перейшли реєстрові козаки, що й вирішило долю Жовтоводської битви 1648. Польське військо зазнало поразки, а С. Потоцький загинув від ран. З-під Жовтих Вод козацькі і татарські загони вирушили на північ з метою розбити основні польські сили під командуванням М. Потоцького та М. Калиновського. Дізнавшись про плани противника, Б. Хмельницький заздалегідь влаштував позиції у Горіховій Діброві поблизу Корсуня. Потрапивши у пастку, польське коронне військо було знищене, а обидва гетьмани потрапили у полон. Корсунська битва 1648 поставила Річ Посполиту на грань катастрофи. Шляхта покидала маєтки на українських землях, відбувалося масове покозачення населення. За свідченням літопису Самовидця, “ усе, що живо, поднялося в козацтво... ”. Повстання охопило всі українські землі, на Сіверщині діяли загони Петра Головацького, у Галичині - С. Височана, на Брацлавщині -Трифона з Бершаді, на Уманщині - І. Ганжі, у володіннях магнатів Вишневецьких - М. Кривоноса. Їхні загони приєдналися до армії Б. Хмельницького. У травні 1648 помер король Владислав IV Ваза, і влада в Речі Посполитій тимчасово перейшла до гнезневського архієпископа Мацея Лубенського. З ініціативи канцлера Єжи Оссолінського та православного магната А. Киселя розпочалися переговори з Б. Хмельницьким. Вимоги гетьмана (збільшити козацький реєстр до 12 тис., припинити боротьбу за храми, поновити козацькі вольності) засвідчили, що на першому етапі національно-визвольної війни у нього не було чіткої державницької програми. Час переговорів обидві сторони використали для організації війська. Коронні збройні сили очолили В. -Д. Заславський, М. Остроріг і О. Конєцпольський, з сарказмом прозвані козаками “периною, латиною і дитиною ”. Спонукуваний радикально настроєною частиною козацького командування, Б. Хмельницький рушив з військом через Паволоч, Хмільник до Пилявців над Іквою, де 12. (22). 9. 1648 розпочалася Пилявецька битва 1648, в якій козацьке військо здобуло блискучу перемогу. Розвиваючи успіх, Б. Хмельницький спрямував наступний удар на Львів. 5. 10. 1648 загони М. Кривоноса здобули Високий Замок, а після сплати мешканцями Львова контрибуції українська армія продовжила похід на захід і дійшла до Замостя. Вже у травні 1648 p. з багато чисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б. Хмельницький створює удільне князівство із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. Одночасно у Речі Посполитій відбувався елекційний сейм, на якому мали обрати нового короля. Козацький чинник відігравав велике значення у передвиборчій боротьбі. Плекаючи ілюзію, що королівська влада може вирішити “ українське питання ”, Б. Хмельницький підтримав кандидатуру Яна Казимира, якого й було обрано королем. Проте в середовищі польської шляхти перемогла магнатська партія, яка вимагала від королівської влади взяти реванш за поразки 1648. Наприкінці грудня 1648 Б. Хмельницький урочисто вступив у Київ, де його вітали єрусалимський патріарх Пасій, митрополит С. Косов, посли Молдови, Туреччини, Семигороддя, Волощини, українські козаки, селяни та міщани. Саме у Києві гетьман вперше висловив польським послам свою державницьку програму: “ Визволю я з лядської неволі народ руський увесь... по Львів, Холм і Галич”.

На початку лютого 1649 p. Б. Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну українську державу. З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організація і населення, що на ній проживало: податки, що збиралися на утримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільної України, визнавало нову владу. Формування української держави здійснювалося у обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об'єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні, їй не була підпорядкована тільки церква. Що ж до Запорізької Січі (Військо Запорозьке) постало в ході Національної революції середини XVII століття то вона зберігала здавна встановлену форму правління. Варто враховувати характер цієї держави, зумовлений військовими діями, часто умовними територіальними межами, особливостями формування адміністрації тощо. На думку вітчизняних істориків О. Апанович, О. Гуржія, В. Смолія, В. Степанкова, Р. Іванченко та інших, українська державність з яскраво вираженими етнічними рисами в середині ХVII століття існувала вже у завершеному вигляді. Бойові дії між сторонами розпочалися на Волині і Поділлі, а влітку стало зрозумілим, що розв'язка конфлікту можлива лише у вирішальній битві. За цей час Б. Хмельницький провів військову реформу, організувавши 150-тисячну армію, якій Річ Посполита могла протиставити 15-тисячне коронне військо. Загроза для козацького війська полягала в тому, що польський наступ проходив у різних напрямах, у Галичині і Волині формувалося посполите рушення під командуванням Адама Фірелея, у Польщі збирав сили король Ян Казимир, а з Литви на Україну рушило військо литовського гетьмана Януша Радзивілла. Частина польських збройних сил знайшла захист у добре укріпленому Збаражі, обороною якого керував магнат Я. Вишневецький. У серед, серпня 1649 Б. Хмельницький підступив до Зборова і нав'язав бій польському війську. Проте канцлер Є. Оссолінський зумів налагодити зносини з Іслам-Гіреєм III, який взяв на себе повноваження посередника у переговорах між гетьманом і королем, чим врятував поляків від остаточного розгрому. За цих умов був підписаний Зборівський мирний договір 1649, який відобразив в основних пунктах вимоги козаків, проте повністю ігнорував інтереси селянства. Після укладення Зборівського договору стала помітною тенденція до відходу частини селянства від участі у бойових діях, наростання стихійних виступів проти польських панів та єврейських орендарів.

Після поразок влітку 1649 Річ Посполита продовжувала виношувати плани поновлення військових дій проти України. Повернувшись із татарського полону, М. Потоцький очолив ту частину польської шляхти, яка прагнула розв'язати “ українське питання ” силовими засобами. В оточенні Б. Хмельницького не було чіткої програми подальших дій. Одна частина старшини схилялася до компромісу із поляками, прагнучи автономії у складі Речі Посполитої, інша висловлювалася за продовження війни до повної перемоги. У різних місцевостях продовжувалися сутички між шляхтою і козацькими та селянськими загонами. Становище ускладнилося після спроби Речі Посполитої укласти військовий союз проти України з молдовським господарем В. Лупулом. Восени 1650 відбувся перший похід української армії у Молдову. Внаслідок походу встановився військово-політичний союз обох країн, який за тогочасною традицією мав скріпитися шлюбом між сином Б. Хмельницького Тимошем та донькою В. Лупула Розандою (див. Молдовські походи 1651 1652).

У цей складний час Б. Хмельницький проводить перші державні реформи, зміни територіально-адміністративного устрою, заснування органів старшинського уряду (військової ради, ради генеральної старшини, полкової, сотенної та міської адміністрації, козацького судочинства), організацію фінансової та податкової системи, які у сукупності творили нову модель національної держави.

Значну перешкоду в здійсненні майбутніх планів гетьмана становили бойові дії, які поновилися у 1651. Особливо жорстокі бої з поляками розпочалися на Поділлі, де діяли шляхетські загони під проводом гетьмана М. Калиновського. В ніч з 9 на 10. 2. один із цих загонів напав на містечко Красне, під час оборони якого загинув полковник Д. Нечай. На поч. березня полковнику І. Богуну біля Вінниці вдалося стримати польський наступ і, завдавши кількох ударів, змусити польські війська втікати спочатку до Бара, а потім - до Кам'янця.

Тяжкого удару українській державності завдали поразка козацького війська під Берестечком в наслідок зради Іслам-Гірея III та захоплення татарами в полон гетьмана Б. Хмельницького козацьке військо опинилося у тяжкому становищі. Керівництво армією взяв на себе полковник І. Богун, який наказав спорудити через непрохідні болота три переправи і організував відступ козацьких полків з поля бою. Білоцерківський договір 1651 p., за яким козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чоловік, а територія мала обмежуватися Київським воєводством. Польська шляхта мала право вільно повертатися до своїх маєтків. Хоч гетьманською резиденцією залишався Чигирин, Б. Хмельницькому заборонялося підтримувати дипломатичні стосунки з іноземними державами. Він повинен був розірвати союз з кримським ханом. Проте Б. Хмельницький продовжував розбудову української державності. До того ж, після невдалих воєнних дій польського війська під Жванцем 1653 р. Ян Казимир II погодився на скасування Білоцерківського договору й відновлення чинності Зборівського трактату 1649 року. У серпні 1651 українська армія, зазнавши під час боїв значних втрат, під тиском польського і литовського війська була змушена відійти в р-н Білої Церкви. У таких умовах гетьман погодився розпочати переговори з королівським урядом, які завершилися укладенням Білоцерківського мирного договору 1651. За умовами договору більш як удвічі скорочувався козацький реєстр, утричі - підвладна йому територія, суттєво обмежувалися зовнішньополітичні функції гетьмана. Незважаючи на це, польський сейм не затвердив Білоцерківського миру, і в 1652 бойові дії розгорнулися з новою силою. Вже у квітні Б. Хмельницький оголосив про початок нового походу. Цього разу загрозу з боку Литви прикривала армія під командуванням полковника С. Пободайла, головні сили зосередились у р-ні Чигирина. Звідси Б. Хмельницький спрямував частину війська на чолі з Т. Хмельницьким у Молдову, щоб змусити В. Лупула виконати союзницькі зобов'язання. Польський уряд вислав проти війська Т. Хмельницького 20-тисячний загін під командуванням польського гетьмана М. Калиновського. 22-23. 5. біля г. Батіг поблизу м. Ладижина відбулася генеральна битва, в якій козацьке військо вщент розгромило польські хоругви (див. Батозька битва 1652). У цій битві загинули гетьман М. Калиновський та бл. 8 тис. жовнірів. Молдовський похід завершився шлюбом Т. Хмельницького з Р. Лупул. Однак у Молдові Т. Хмельницькому протистояла могутня антиукраїнська коаліція, у боротьбі з якою він і загинув (див. Сучавська оборона 1653). Козацьке військо було вимушене відступити з Молдови.

Протягом 1653 тривали бойові дії на Брацлавщині, де козаки під проводом І. Богуна розгромили під Монастирищем військо С. Чарнецького. Восени коронне військо потрапило в оточення під Жванцем над Дністром (див. Жванецька облога 1653). Але й цього разу польські війська від повного знищення врятували татари. Кримський хан Іслам-Гірей III, підкуплений польським королем Яном II Казимиром, уклав з Польщею сепаратну угоду.

За цих обставин Б. Хмельницький був змушений піти на переговори і погодитися на умови польського уряду, оскільки дізнався про рішення Земського собору Московської держави прийняти Військо Запорозьке “ під руку ” царя Олексія Михайловича. 8. 1. 1654 у відбулася Переяславська рада, на якій Б. Хмельницький та частина старшини склали односторонню присягу на вірність московському цареві. Складання присяги відбувалося в умовах невдоволення іншої частини козацької старшини 1 міщанства. Запорозькі козаки, духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим відмовлялися від складання присяги, небезпідставно остерігаючись поширення московських порядків на українські землі.

Вимоги української сторони були затверджені у Москві в березні 1654 (див. “ Березневі статті ”). Загалом документ підтверджував незалежне становище Гетьманщини, однак окремі статті обмежували зовнішньополітичну компетенцію гетьмана та по-різному трактувалися суб'єктами договору.

Згідно з домовленостями, навесні 1654 Московська держава розпочала війну проти Речі Посполитої. На допомогу союзникам Б. Хмельницький вислав 20-тисячний корпус козаків під командуванням І. Золотаренка. Спільно з московським військом козаки здобули Смоленськ, Мінськ та Вільно, що насамперед відповідало планам московського царя. Спроби І. Золотаренка запровадити на відвойованих землях козацький устрій наштовхнулися на опір московської адміністрації та воєначальників. Восени 1654 Річ Посполита, уклавши союз з Кримом, спрямувала збройні сили на Поділля і Брацлавщину. Населення краю й козацькі полки чинили героїчний опір противнику.

На поч. 1655 запекла битва відбулась під Охматовим (Київщина), яка не принесла перемоги жодній із сторін (див. Охматівська битва 1655). У серпні-вересні 1655 Б. Хмельницький здійснив похід у Галичину, який завершився розгромом польського війська у Городоцькій битві 29. 10. 1655, і в листопаді козаки удруге взяли в облогу Львів. Дізнавшись про наступ татар на Україну, Б. Хмельницький був змушений відійти під Озерну, а згодом у Подніпров'я.

У жовтні 1656 Московська держава та Річ Посполита заключили Віденське перемир'я 1656. Українську делегацію, на вимогу московської сторони, не було допущено до вироблення умов перемир'я. Незважаючи на це, Б. Хмельницький не квапився розривати союз з Москвою, прагнучи утворити антипольську коаліцію європейських держав. Успішна діяльність корпусу полковника А. Ждановича завершилася включенням до складу Гетьманщини Волині, Турово-Пінщини та Берестейщини. Влітку 1657 деякі непорозуміння між А. Ждановичем і союзником Б. Хмельницького семигородським князем Юрієм II Ракой під час походу у Польщу та демагогічна агітація царського агента Желябуського призвели до відмови частини козацьких військ від продовження воєнних дій і повернення їх в Україну. Звістка про самовільний відступ корпусу А. Ждановича з Польщі тяжко вразила Б. Хмельницького і стала однією з причин його передчасної смерті 27. 7. 1657.

Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького привела до відновлення української державності, справила вирішальний вплив на її наступний соціально-економічний і політичний розвиток, формування національно-державницької ідеї та її практичної реалізації. Отже, зародження й розбудова української державності на визволених землях - один із здобутків боротьби українського народу. Створена військово-адміністративна державна система проіснувала ще понад століття й була ліквідована насильницьким втручанням російського царату

5) Українська державність в період 1917-20рр

Прийшовши до влади за допомогою німців та не маючи твердої підтримки політичних кіл України, Скоропадський змушений був тривалий час узгоджувати свої дії з німецькими генералами. Допомога німецьких і австро-угорських військ Скоропадському в державному перевороті лягла тягарем на український народ, адже гетьман дав згоду на вивезення з України значної кількості продовольчих товарів та сировини: до 11 млн пудів живої ваги худоби; 300 тне. овець; 1 млн гусей і 1 млн особин іншої птиці; 400 тис. пудів сала і 60 тис. масла і сиру; щомісячно 200 тис. пудів м'ясних ковбас; 2500 вагонів яєць; 20% спирту виробництва 1918-1919 рр. Крім того, 11 тис. вагонів спеціальних сортів дерева; 750 тис. пудів прядива; 38, 5 млн пудів залізної руди; З млн пудів марганцевої руди; 1 млн штук сирих шкір; 250 тис. пудів тютюну тощо. Всі ці товари необхідно було відібрати в українського народу, а зробити це без застосування сили було неможливо.

29 квітня була опублікована гетьманська «Грамота до всього українського народу» та «Закони про тимчасовий державний устрій України». Перший з цих документів повідомляв: «Як вірний син України я вирішив взяти на себе всю повноту влади. Цією грамотою я оголошую себе Гетьманом всієї України. Управління Україною буде проводитися через посередництво призначеного мною кабінету міністрів. Центральна і Мала ради, а також всі земельні комітети з нинішнього дня розпускаються. Всі міністри і товариші міністрів (заступники) звільняються». Здавалося б, як не повірити доказам Скоропадського, що він відновлює старі українські закони, адже його повний титул в офіційних звертаннях - «Ваша світлість, Ясновельможний Пане Гетьмане» - та й скорочений титул звучить не менш пишно. Але чому ж тоді текст «Законів про тимчасовий державний устрій України» майже повністю збігається з основним законом Російської імперії від 23 квітня 1906 р.

Першим кроком боротьби німецького командування з Центральною Радою, було опублікування наказу фельдмаршала Ейхгорна про введення в Україні з 25 квітня 1918, р. німецьких польових судів. Через кілька днів вони роззброїли Першу українську (синю) дивізію і оточили казарми Січових стрільців, а 28 квітня німецькі солдати зробили обшук в приміщенні Центральної Ради і заарештували кількох міністрів УНР. 29 квітня в Київському цирку зібрався Хліборобський конгрес, який з благословення німецького командування обрав гетьманом Скоропадського, а той проголосив утворення Української держави.

Після державного перевороту в Україні відновлювалася політична система царської Росії. Необхідно зазначити, що жовтневі події у Петрограді П. Скоропадський зустрів вороже. У жовтні 1917 р. корпус генерала Скоропадського не дав можливості 2-у гвардійському корпусові, який знаходився під впливом більшовиків, прийти на допомогу виступу солдатів і робітників міста Києва. За його наказом були роззброєні революційні полки і вислані в Росію. Завдяки діям Скоропадського Центральна Рада змогла зберегти свою перевагу у місті. Незважаючи на цю заслугу перед Радою, він зустрів в українському уряді холодне. Українська держава була розділена на губернські староства: Київщина, Волинь, Поділля, Чернігівщина, Полтавщина, Катеринославщина, Харківщина, Херсонщина і Таврія. Губернським старостам були надані повноваження колишніх царських губернаторів, а 1 серпня 1918 р. Скоропадський затвердив закон «Про установлення в Києві управління столичного отамана» (мав права колишнього російського градоначальника). ставлення до себе, яке поширилося й на корпус. Зокрема, йому не надавали належної допомоги в забезпеченні воєнним спорядженням. Підозрюючи в особі Скоропадського майбутнього «Бонапарта», Генеральний секретаріат змусив його передати командування корпусом генералові Гандзюкові і на певний час відійти у тінь.

У «Грамоті до всього українського народу» гетьман обіцяв: «Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага буде звернена на поліпшення правового становища і умов праці залізничників, котрі при виключно тяжких умовах ні на один час не кидали своєї відповідальної праці». Але все закінчилось тільки зміною назв залізниць, а саме: «Південно-Західної» - на «Правобережну», «Південної» - на «Слобідську» та «Катерининської» - на «Запорізьку». Економічне становище залізничників не тільки не поліпшилося, а значно погіршилось. 15 липня 1918 р. припинили роботу Коростенський, Сарненський і Здолбунівський залізничні вузли, а через декілька днів почався загальноукраїнський страйк залізничників. Він набув яскраво вираженого політичного характеру. Гетьман намагався будь-що придушити страйк. З цією метою він затвердив 19 липня 1918 р. рішення Ради міністрів про відновлення в Україні дії царського закону від 2 грудня 1905 р. про суворі покарання за участь у страйках. На основі цього закону гетьманська варта, разом з німецькими та австрійськими військами, вдалася до жорстоких репресій проти страйкарів. Репресії та голод примусили залізничників України стати до роботи.

Грамота гетьмана торкалася й земельного питання. Відмінявся земельний закон, прийнятий Центральною Радою. Повністю відновлювалися права приватної власності на землю. Фактично це означало повернення селянами землі та сільськогосподарського інвентар`я колишнім власникам. Для здійснення цих заходів по селах роз'їжджали каральні загони. Поряд з ними діяли спеціальні німецькі та австрійські військові частини. Зрозуміло, що довго терпіти такого селяни не могли. По всій Україні прокотилась хвиля стихійних селянських повстань.

З перших днів перевороту Скоропадський почав виконувати ту частину грамоти, де, зокрема, було сказано: «Я буду твердо стояти на сторожі порядку і законності в Українській державі, буду домагатися негайного виконання всіх державних розпоряджень і буду підтримувати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими самими крайніми мірами». Гетьман і його уряд почали душити демократичну пресу в Україні. Були заборонені друковані органи УПСР - «Боротьба» та Селянської спілки - «Народна Воля».

В Україні змінилася не тільки політична ситуація, а й позиція політичних партій. Скоропадський прийшов до влади за допомогою «Української народної громади», Союзу земельних власників, а також з волі окупантів. Однак він не дістав підтримки від українських партій (українських соціал-демократів, есерів, самостійників), а без них годі було й думати про побудову самостійної Української держави. Підтримали гетьмана октябристи, кадети та російські монархічні партії. При розгляді їхньої позиції закономірно виникає запитання: чи прагнули вони побудови незалежної України? Може, цього хотів М. Воронович - голова зборів, що обрали гетьманом Павла Скоропадського? Мабуть, ні, тому що колишній царський губернатор Бесарабії ніколи не був прихильником українського національного руху.

Скоропадський постійно перебував між двох вогнів. Українські політичні партії не підтримували його і звинувачували в прагненні відновити «єдиную и неделимую». Російські монархічні кола та Союз земельних власників звинувачували його в сепаратизмі, в тому, що він заради особистої кар'єри не зупинився б і перед відокремленням «Малоросії від Росії». Цікаво з цього приводу висловився товариш гетьмана Іван Наживін: «Я не вірив і не вірю цьому. Треба ж було якось викручуватися, щоб зберегти хоч декілька губерній від червоної пожежі, божевілля та злочинів». Заслуговує на увагу і той факт, що коли делегація Союзу земельних власників поставила питання про сепаратизм Скоропадського, той відповів: «Да, господа, я, конечно, стою за самостийную Украину. Но эту самостийную Украину, когда придет время, я положу к ногам Его Императорского Величества!»

Невідомо, як склалася б доля колишнього царського генерала, який оселився на Хрещатику в одній з невеличких квартир, коли б весною 1918 р. в Україні в результаті німецько-австрійської окупації різко не змінилась політична ситуація. Однією з характерних ознак цього було падіння авторитету Центральної Ради, розчарування частини населення у демократичних формах правління та прагнення мати сильну виконавчу владу. По всій Україні проходять з'їзди та збори землевласників, що вимагають передати владу в одні міцні руки та скасувати земельний закон. Німецьке та австрійське командування на Україні майже не звертає уваги на Центральну Раду та її уряд. А австрійський посол на Україні граф Форгач навіть висловив побажання замінити український уряд німецьким генерал-губернаторством.

Серед членів «Громади» значну кількість становили старшини 1-го Українського корпусу та козаки «Вільного козацтва», а ЇЇ головою став П. Скоропадський. Варто звернути увагу на один принциповий момент. УНГ об'єднувала у своїх рядах монархічні кола населення України, але поряд з ним мала досить привабливу, виразно національно забарвлену програму. Вчитаймося в її основні положення: «Автократична або більшевицька форма правління недопустима... Кожний може виражати свої думки усно або письмово й має право поширювати їх з допомогою преси або іншим способом... Землю дістануть в першій мірі безземельні селяни й козаки, які своїми грудьми обороняли Україну перед зовнішніми й внутрішніми ворогами... Охорона інтересів робітників і їх державне страхування». Ще показовішими були статті програми, які стосувались питань освіти: «В народній школі освіта ведеться українською мовою. В гімназії мову викладання визначають батьки більшістю голосів, а в університетах - професорські колегії». Головна причина явної суперечності між програмними положеннями «Громади» та її практичною діяльністю полягала в намаганні залучити до організації широкі кола населення України.

УНГ налагодила тісні стосунки з Партією українських хліборобів-демократів через лідерів цієї партії братів В. і С. Шеметів, М. Міхновського та В. Липинського. Поряд з цим керівництво «Громади» починає консультації з німецьким командуванням з питань державного перевороту.

Добре розуміючи неможливість тривалого окупаційного режиму в Україні, німці також починають готувати зміну державної влади на українських землях. Новий уряд передбачалося утворити у формі диктатури, з сильною владою, без народного представництва, принаймні на перший час. Кандидатами у диктатори були визначені Є. Чикаленко, М. Махновський та П. Скоропадський. Кандидатура Є. Чикаленка, багатого поміщика і відомого громадського діяча, незабаром відпала через небажання самого кандидата.

Фактично доля Центральної Ради, УНР та її уряду була вирішена на нараді 24 квітня 1918 р., що відбулася в резиденції начальника штабу німецьких військ в Україні генерала Гренера. Німецький посол в Україні барон Мум, австрійський посол граф Форгач, військові аташе разом з командуванням окупаційними військами остаточно вирішили питання про кандидатуру майбутнього диктатора. Перевагу віддали П. Скоропадському.

Були вироблені також попередні умови, які він мав визнати:

«1. В часи перебування австро-угорських і німецьких військ на Україні ніяка українська армія не може формуватися. Може тримати винятково лише поліцейські відділи за порозумінням з обома командуваннями.

2. Для всіх злочинів супроти союзних військ установлюються німецькі й австро-угорські польові суди. Українська юстиція має бути забезпечена проти терору політичних організації.

3. 3 усіх державних установ мають бути усунені неблагонадійні елементи. Всі земельні та інші надзвичайні комітети мають бути розпущені й замінені нормальними державними або земельними органами.

4» Якщо в Україні нема військових, судових законів, то вони мають, бути замінені відповідними законами центральних держав.

5. Всі розпорядження, що гальмують торгівлю харчовими і сирими продуктами, мають бути скасовані на користь Австро-Угорщини та Німеччини. Особливо має бути допущена вільна торгівля під сильним контролем союзників і українського уряду, а всі заборони вивозу й залізничний контроль мають бути скасовані. Має бути встановлений один спільний контроль на кордоні.

6. Аграрне питання має бути розв'язане через відновлення приватної власності й виплату за розділену між ними землю. В інтересах здатності сільського господарства до експорту великі земельні господарства мають бути збережені до певних, зазначених в законі меж.

7. Фінанси й валютне питання мають регулюватися на основі взаємного порозуміння».

Чому ж перевага серед кандидатів була надана Павлові Скоропадському? Зрозуміло, що німці врахували те, що він - нащадок гетьмана України, користувався підтримкою «Вільного козацтва», був генералом колишньої царської армії. Однак вирішальне значення мали його тісні контакти з німецьким командуванням та підтримка Союзу земельних власників. Генерал Гренер провів зустріч із Скоропадським і ознайомив його з попередніми умовами німецького та австрійського командування. Після визнання всіх висунутих вимог почалася практична підготовка до державного перевороту. Перед «Українською народною громадою» було поставлено завдання заручитися підтримкою політичних партій України та підготувати. видимість «законної» зміни державної влади. Все інше взяло на себе німецьке командування. Слід відзначити, що Скоропадський зміг заручитись підтримкою тільки Української демократично-хліборобської партії, яка відбивала інтереси заможного селянства, та Союзу земельних власників. Саме ці дві партії і скликали Хліборобський конгрес.

Відомо, що для становлення будь-якої держави замало її проголосити. Потрібно, щоб була відповідна сила. Чи мав Скоропадський таку силу? Ні, якщо не зважати на ті 300-400 осіб, що їх налічувала «Громада». Тому, незалежно від того, які плани ставив перед собою гетьман, провести самостійну політику він не м Прийшовши до влади, Скоропадський чітко визначив своє ставлення до більшовиків, анархістів та російських лівих есерів, спрямувавши проти них весь репресивний апарат. Однак після того, як від участі в уряді відмовились українські політичні партії, і їм стало непереливки. Були заборонені з'їзди, конференції і збори цих партій. Гетьман заборонив скликати II Всеукраїнський селянський з'їзд. За його вказівкою на організаційне засідання прибули німці з гетьманцями і силою зброї розігнали селянських депутатів. Президію і членів мандатної комісії з'їзду заарештували й кинули до в'язниці. Така доля чекала й делегатів Всеукраїнського територіального робітничого з'їзду. Репресії посипались і на «Вільне козацтво». У травні 1918 р. у «Підручному листі Гетьмана Всієї України до міністра військових справ» було повідомлено про те, що «всі приватні і вільно-козачі організації, київський відділ і печатки об'являються недійсними, також і посвідчення, видані ними».

Прекрасно розуміючи значення міцної армії для держави, Скоропадський вжив усіх заходів для того, щоб де політизувати карні та військові відомства. З цією метою 1 серпня 1918 р. він затверджує закон «Про політично-правове становище служащих Військового відомства». Згідно з цим законом, військовим заборонялося «входити до складу і брати участь в будь-яких спілках, гуртках, товариствах, партіях, радах, комітетах та інших організаціях, що мають політичний характер». Військовим суворо заборонялося перебувати на мітингах і маніфестаціях. Це дало гетьманові змогу на певний час ослабити вплив політичних партій на військові частини та зміцнити дисципліну.

Розглядаючи діяльність Павла Скоропадського, слід вказати на те, що визначальною рисою гетьмана була слабкість характеру та відсутність сильної волі. Це призвело до того, що він підкорявся хліборобам та російським монархічним партіям і дуже часто плив за течією політичних подій, не оцінюючи інтересів більшості населення України - селянства, та без особливого протесту терпів господарювання німців і австрійців на українських землях.

Тільки розмах повстанського руху в Україні змушує його затвердити тимчасовий земельний закон, який обмежував земельне володіння 26 десятинами. Однак і цей захід, на який зважився гетьман, протримався короткий час. Поміщики починають різко виступати проти таких обмежень і змушують його 8 липня 1918 р. підписати «Закон про засоби боротьби з розрухою сільського господарства». Статті названого закону передбачали «надати губерніальним земельним комісіям право видання обов'язкових постанов про примусове використання живого і мертвого сільськогосподарського інвентаря власників, котрі не вповні використовують його у власних господарствах, для перевозок, що мають державне значення». Цим же комісіям надавалося право встановлювати податки та примусово залучати до сільськогосподарських робіт місцеве населення. Цей акт фактично узаконював в Україні панщину, а тих, хто порушував його, уряд міг заарештувати до трьох місяців чи накласти штраф до 500 крб.

Та поміщикам і цього виявилося замало. Під їхнім тиском гетьман 15 липня 1918 р. затверджує «Закон про передачу хліба врожаю 1918 р. в розпорядження держави». На основі цього закону «вся кількість хліба, за винятком запасу, який визначається міністром продовольчих справ для харчування та господарських потреб, поступає в розпорядження держави». Гетьманський закон фактично залишав селянство напризволяще, тому що «під хлібом розумілося жито, пшениця, просо, квасоля, горох, кукурудза, ячмінь і овес, всякого роду борошно, висівки, крупи та відходи продуктів з названого хліба, а також масляні насіння і всякі жми-хи». У разі несплати закон передбачав конфіскацію всього майна.