Основні етапи розвитку української державності

Така ж доля чекала і робітників України. Прагнучи показати вдаване піклування про робітників, Скоропадський прийняв рішення про створення при міністерстві праці Комітету труда. На нього покладалося попереднє обговорення законопроектів, підготовлених міністерством праці. До комітету входили по одному представникові від міністерств праці, торгівлі та промисловості, шляхів, народного здоров'я та внутрішніх справ; два професори - спеціалісти з економічних проблем; вісім представників від промисловців та вісім робітників. Однак комітет так і не зміг захистити інтереси робітників, а після того, як фабриканти засипали гетьмана вимогами скасувати прийнятий Центральною Радою закон про 8-годинний робочий день, Скоропадський надав право вирішувати питання про робочий день міністрові торгівлі та промисловості. Міністр дуже швидко скористався цим правом і «дозволив» 12-годинний робочий день на металургійних підприємствах.

Після того, як за допомогою сили й карних експедицій гетьман не зміг зламати опір селянства, робітників та інтелігенції, він намагається створити національний кабінет уряду та знайти підтримку серед широких українських громадських кіл. Влітку Скоропадський доручає своєму міністрові Д. Дорошенку, який був єдиним серед міністрів, хто контактував з керівництвом Національного союзу, досягти домовленості про вступ представників Союзу до уряду. Пізніше відбулася зустріч гетьмана з членами Союзу В. Винниченком, А. Ніковським та Ф. Швецем, на якій досягнуто згоди про формування нового кабінету міністрів.

Щоб заручитись підтримкою української інтелігенції, Павло Скоропадський звертає увагу на українізацію школи. Слід зазначити, що до цієї ідеї негативно поставилися монархічні партії. Вороже її сприйняли й батьківські комітети середніх шкіл. Тому, щоб уникнути конфліктів, гетьман вважав доцільнішим засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. З його згоди відкрито 54 українські гімназії, а в російських гімназіях введено як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України, а також історію української літератури. 17 серпня 1918 р. Скоропадський приймає рішення про перетворення Київського народного українського університету в Київський державний український університет та заснування Кам'янець-Подільського державного українського університету. Гетьман також затвердив закон про заснування у місті Києві державного драматичного театру та державної драматичної школи. Згодом вийшов закон про право написання та захисту дисертацій і наукових праць українською мовою. Були утворені Військова академія та Всеукраїнська національна бібліотека, а також Український державний архів, в якому мали бути документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограда. 24 листопада 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української академії наук. На посаду президента Академії наук запрошували М. Грушевського, але він відмовився. Першим президентом УАН став В. Вернадський. Однак було б відступом від історичної правди приписати заходи з розвитку національної культури тільки гетьманові. Чималу роль у цій справі відіграв міністр освіти М. Василенко.

Восени різко змінилася міжнародна ситуація. Розпалася Австро-Угорська імперія. У Німеччині назрівала революція. Антанта підтримувала російські монархічні організації і ставилася негативно до «сепаратизму» народів колишньої Російської імперії. Усі ці фактори зробили становище гетьманської держави хитким. Вона не мала регулярної армії, а з розпадом Австро-Угорщини та революційними подіями у Німеччині їй загрожувала окупація військ Антанти.

За цих умов гетьман тільки частково виконав пункти домовленості, що були досягнуті з керівництвом Національного союзу. Замість утворення нового національного уряду він реорганізує старий уряд Ф. Лизогуба. Вводить до Ради міністрів 5 представників Національного союзу (4 члени партії соціалістів-федералістів - А. В'язлов, О. Лотоцький, П. Стебницький, М. Славинський та безпартійний В. Леонтович). На реорганізацію уряду десять міністрів-кадетів відповіли протестом. Вони подали голові Ради міністрів Ф. Лизогубу «Записку в справі зовнішньої політики України», в якій пропонували розпочати воєнні дії проти РСФРР та боротися за відбудову «единой и неделимой» Росії. Партія кадетів схвалила позицію «десятки» та заборонила своїм членам підтримувати П. Скоропадського і входити до його уряду. Серед інших політичних партій розпочалася боротьба двох орієнтацій: національно-самостійницької та федеративної, що передбачала відновлення єдиної Росії. Це призвело до кризи в низці партій. Зокрема, Союз хліборобів-власників розпався на дві частини: дрібні хлібороби подали гетьманові меморандум з вимогою незалежності України, а заможні члени Союзу стояли за федерацію з Росією.

Робота коаліційного уряду була нетривалою. Дуже швидко на міністрів-українців в уряді перестали зважати, а після того, як стало відомо, що генерала Денікіна призначено Верховним головнокомандувачем усіма військовими силами на території колишньої Росії, діяльність уряду взагалі стала неможливою. Основною причиною кризи коаліційного уряду стало наполягання міністрів на підпорядкуванні української армії генералові Денікіну. Міністри-українці виступили з різким протестом, але гетьман не звернув на це уваги. Навпаки, він підтримав ідею свого генерального штабу про можливість об'єднання командування військами Дону та України. Скоропадський навіть відважився на зустріч з отаманом Донського війська генералом Красновим, на якій вони вирішували практичні питання співпраці V військовій галузі.

Саме в цей час Український національний союз звернувся до уряду з проханням дозволити провести конгрес. Крім того, українські соціалістичні партії висунули вимогу ввести до складу уряду їхніх представників. Однак гетьман заборонив проведення конгресу. Були відкинуті й ідеї розширення складу уряду. Міністрам-українцям нічого не залишалось, як скласти свої повноваження. 14 листопада урядова коаліція розпалася.

Восени 1918 р. активізував роботу Союз українських заводчиків і фабрикантів, який вимагав від Скоропадського різними державними заходами (звільненням від податків, асигнуваннями тощо) допомогти «збіднілим» капіталістам стати на ноги. Буржуазія змусила гетьмана затвердити новий закон про вибори до міських дум, за яким влада в органах місцевого самоврядування переходила до рук фабрикантів. Поряд з цим Скоропадський підписує вироблений поміщиками закон про нові вибори до земських само врядувань, яким земства фактично передавалися в руки поміщиків. На початку листопада 1918 р. в Києві відбувся з'їзд поміщиків України, в якому взяв участь і гетьман. На з'їзді поміщики змогли переконати його в тому, що Україні земельна реформа не потрібна. Скоропадський обіцяє скасувати своє рішення про примусове утворення державного земельного фонду як форми надання допомоги безземельним селянам.

Поміщики та промисловці підготували і провели другий з'їзд. З огляду на погіршення становища гетьмана внаслідок урядової кризи вони вирішили надати йому допомогу, за яку від Скоропадського вимагали припинити контакти з українськими партіями, спрямувати свою політику на відновлення Великої Росії та орієнтуватися на країни Антанти.

Все це змушує гетьмана остаточно порвати з українським національним рухом і підтримати вимоги російських монархістів. Він вірив у те, що за це отримає допомогу від російського офіцерства та Антанти. Саме тому Скоропадський приймає рішення про облік і призов на військову службу офіцерів та унтер-офіцерів колишньої російської армії, а 10 листопада видає наказ про оголошення військового стану на Чернігівщині, Київщині та Полтавщині. Вся повнота влади в цих староствах переходила до рук командирів корпусів, яким надавалися права командувачів окремими арміями згідно з «Положением о полевом управлений войск в военное время». Цивільній владі належало керуватися окремими статтями «Свода законов Российской Империи». Так на території Української держави відновлювалася юрисдикція ще низки законів царської Росії.

14 листопада 1918 р. генерал Скоропадський затвердив новий склад уряду, на чолі якого став С. Гербель. Була оголошена також «Грамота Гетьмана всієї України», якою скасовувалася суверенність Української держави та проголошувалась федерація України з Великоросією. «В цій федерації, - говорилося у грамоті, - Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок та законність в краю і в її межах вперше вільно відвели дух всі принижені більшовиками громадяни бувшої Росії». Основним завданням гетьмана та його уряду ставало «утворення Всеросійської Федерації, якої конечною метою буде відновлення Великої Росії».

І немов навмисне у цей день призначення нового уряду в Києві гетьманська варта й російські офіцери розстріляли мирну демонстрацію робітників і студентів, що вийшли на вулиці міста з червоними прапорами, протестуючи проти дій гетьмана.

У відповідь на ці дії гетьманського уряду залізничники Київського вузла 15 листопада оголосили страйк. Через два дні застрайкували робітники заводу «Арсенал» та інших підприємств міста. Згодом почався політичний страйк у Херсоні. Масовий страйковий рух робітників все більше наростав і в листопаді паралізував дії гетьманської влади й німецького командування, посилив їхню розгубленість та невпевненість, сприяв підготовці загального повстання. Боротьба з гетьманським урядом набирала дедалі загрозливіших форм. В різних районах України успішно діяли численні повстанські загони. Селянські виступи посилювали загальне недовір'я до Скоропадського, в якому за гетьманськими регаліями все чіткіше проступали риси царського генерала та поміщика.

Важливим фактором дестабілізації гетьманського режиму стала діяльність більшовиків України. У липні 1918 р. була утворена КП (б) У, а до осені вже діяла розгалужена мережа підпільних комуністичних організацій. У листопаді був сформований Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. Л. П'ятаковим. Але українські соціалістичні партії, об'єднані в УНС, діяли енергійніше.

13 листопада 1918 р. в приміщенні міністерства шляхів на Бі-біковському бульварі в Києві відбулося засідання Українського національного союзу, на якому остаточно був схвалений план повстання проти гетьмана та обрано Директорію. У ніч з 14 на 15 листопада вона звернулася з відозвою до населення України, в якій говорилося: «Генерал Павло Скоропадський є насильник і узурпатор народної влади. Все правительство його, як протинародне, проти національне, оповіщаємо недійсним. Пропонуємо генералу Скоропадському й його міністрам залишити обманом і насильством захоплені урядові посади».

Що гетьман міг протиставити Директорії та масовому народному повстанню? Ще влітку 1918 р. з дозволу німецьких окупаційних властей почалося формування восьми армійських корпусів, їх штаби розташувалися у Києві, Житомирі, Вінниці, Одесі, Чернігові, Полтаві, Харкові і Катеринославі. Проте формування їх йшло дуже повільно. Восени вони не були укомплектовані й озброєні. До того ж більшість солдатів і частина командирів були незадоволені гетьманським режимом.

Залишившись без реальної сили, Скоропадський шукає шляхи до порозуміння з Антантою. Він посилає свого представника до Румунії, де перебували посли всіх держав. З ініціативи Скоропадського новий гетьманський уряд 20 листопада надіслав телеграми білогвардійцям Дону, Кубані, Тереку і місії Добровольчої армії з пропозицією прислати до Києва своїх представників на конференцію, яка б обговорила питання боротьби з Радянською Росією, відновлення монархії та надання допомоги Українській державі у боротьбі з Директорією. 29 листопада гетьман підтримує рішення Ради міністрів видати з державної скарбниці України представникові Добровольчої армії 10 млн карбованців для формування нових військових частин. Та надії Скоропадського виявилися марними.

Директорія, виїхавши до Білої Церкви, в розташування полку галицьких «Січових стрільців», який перейшов на її бік, на певний час зосередила в своїх руках керівництво повстанським рухом на Україні. Протягом другої половини листопада - першої половини грудня 1918 р. під її контроль перейшла більша частина території України. Директорію підтримали гетьманські війська: дивізія сірожупанників, що перебувала на Чернігівщині;

запорізька дивізія, яка стояла на Харківщині; «Чорноморський козачий кіш», який формувався у Бердичеві, та інші. Фактично влада Скоропадського трималася тільки у місті Києві та й то висіла на волосині.

Після того, як повстанська армія розбила гетьманські частини під Мотовилівкою, в розпорядженні Скоропадського майже не залишилось військових сил. Київ обороняли тільки добровольці та незначна кількість російських офіцерів. 14 грудня війська Директорії ввійшли до Києва, а опівдні Скоропадський підписав останній офіційний документ: «Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюсь від влади. Павло Скоропадський». Свої повноваження він заповів урядові, але того ж дня Рада міністрів всю владу передала до рук Директорії, яка 17 грудня оголосила гетьмана поза охороною закону, а його майно конфіскувала

6). Радянська державність

А тим часом більшовики робили все можливе, аби захопити владу в Україні. Скориставшись черговою політичною кризою петроградського уряду, спричинену корніловським заколотом, «червоні» почали квапливо формувати загони Червоної гвардії, які в жовтні налічували до 15 тисяч осіб, 3 тисячі з яких дислокувалися в Києві.

З іншого боку, щоб залучитися підтримкою з боку сил національно-визвольного руху, більшовики тимчасово змінили свої гасла щодо національного питання. На початку серпня вони ввійшли до складу Центральної Ради, утворили там фракцію. Звичайно, до цього вдалися не для підтримки Ради, а щоби зруйнувати її зсередини. Про це свідчить проголошена при створенні фракції декларація, у якій зазначалося: «Вступаючи до Центральної Української Ради (навіть назву органу перекручено. - Авт.), ми будемо тут проводити неухильну боротьбу з буржуазією і буржуазним націоналізмом... до повної перемоги пролетарської революції». Жовтневі події у Петрограді, захоплення влади в столиці Росії більшовиками змінили політичну ситуацію в державі. Як уже зазначалося, Центральна Рада засудила більшовицький переворот, виступивши проти незаконного переходу влади до рад робітничих і солдатських депутатів (тобто проти радянської влади). Після цього керівникам київських більшовиків нічого не залишалося, як вийти зі складу Центральної Ради. Відтепер збройні сили «червоних» не підпорядковувалися українському урядові й могли бути спрямовані проти нього.

Спираючись на ради робітничих і солдатських депутатів, українські більшовики за прикладом своїх петроградських однопартійців розгорнули боротьбу за владу в Києві, спрямувавши удар проти штабу військ Київського військового округу, який мав реальну владу і військову силу. Наприкінці жовтня розпочалися бої у столиці. Центральна Рада, що зберігала нейтралітет, домоглася виведення військ обох сторін із міста і припинення боїв. Тож, з одного боку, більшовицьке повстання проти представника влади Тимчасового уряду - штабу Київського військового округу - досягло мети: вірні поваленому уряду сили втратили владу; а з іншого - цього разу більшовикам не вдалося стати самим при владі, оскільки на заваді цьому була Центральна Рада.

Тоді «червоні» вирішили діяти інакше. 4 листопада на спільному засіданні більшовицького керівництва та прибічників більшовиків було вироблено тактику непрямого усунення Центральної Ради з політичного обрію за допомогою контрольованого комуністами виборчого процесу всередині рад. Щодо того, чия має бути влада в Україні, двох думок бути не могло: звичайно всенародної Центральної Ради. Однак більшовики хотіли мати справу з іншою Радою під тією самою назвою, створеною шляхом «реконструкції» чинної Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Отже, поки Центральна Рада проводила підготовку до Всеукраїнських установчих зборів, сподіваючись шляхом прямих, загальних і рівних виборів утвердити підвалини нового суспільного устрою України, більшовики намагалися скористатися моментом, аби «переробити» Центральну Раду на свій лад, а точніше - встановити диктатуру однієї (своєї) партії під виглядом диктатури пролетаріату. Висловлена більшовиками ідея перетворення Ради на Центральний Виконавчий комітет (ЦВК) з'їзду рад робітничих, солдатських і селянських депутатів почали інтенсивно поширювати серед народу. Така пропагандистська робота давала результати. У Донецько-Придніпровському регіоні всебічно підтримали ідею скликання з'їзду рад усієї України. Петроградський уряд не приховував, що він на боці українських більшовиків. Тож були всі передумови для перехоплення влади в Україні більшовиками. 25 листопада 1917 р. оголосили про скликання Всеукраїнського з'їзду рад. Більшовики мотивували цей крок: «Досі українські робітники і селяни не мали свого крайового уряду. Центральна Рада, де дуже сильно представлені явні та приховані контрреволюціонери, не може бути урядом, що виявляє волю української робітничої й селянської маси. Тільки радянська влада зможе захистити інтереси величезної більшості українського народу, і тому український з'їзд Рад повинен узяти всю владу до своїх рук».

Варто зазначити, що на Всеукраїнський з'їзд рад запрошували представників рад губернського, міського, повітового рівнів, зокрема тих, що перебували під впливом Центральної Ради та українських національних партій. Але норми представництва були такими, що вирішальну перевагу мали все ж таки представники рад промислових районів і великих міст, які здебільшого перебували під впливом більшовиків.

Удаючись до політичних методів боротьби за владу в Україні, «червоні» не забували і про силу зброї. Вони утворили військово-революційний комітет, який почав готувати нове повстання в Києві. Та Центральна Рада випередила їх, роззброївши віддані більшовикам військові частини. Не вдалася спроба «червоних» спрямувати на Київ Другий гвардійський корпус. Інші збільшовизовані військові підрозділи теж роззброювали. Нова хвиля боротьби більшовиків за владу в Україні піднялася після відомого Ультиматуму Раднаркому Росії Центральній Раді (4 грудня 1917 р.), який означав початок українсько-більшовицької війни. Що спричинило появу ультиматуму?

Улітку 1917 р. на Дону було утворено військовий уряд на чолі з генералом Каледіним. Після жовтневого більшовицького перевороту для боротьби з ним уряд Росії стягує війська під командуванням В. Антонова - Овсієнка. У свою чергу, Каледін знімає з фронту козачі частини, скеровуючи їх на Дон. Центральна Рада дала згоду пропускати війська через свою територію в обмін на зобов'язання Каледіна не перешкоджати поверненню з Дону на батьківщину українських військових частин. Така взаємовигідна угода стривожила РНК Росії, відтак було видано ультиматум. У ньому російський уряд, з одного боку, визнає Центральну Раду, шанобливо ставиться до суверенітету Української держави, визнає право українського народу та УНР відокремитися від Росії чи вступити з нею у договірні відносини; а з іншого - український парламент звинувачують у тому, що той не визнає радянської влади в Україні й відмовляється негайно скликати Всеукраїнський з'їзд рад. Російський уряд висунув чотири ультимативні вимоги, давши на їх виконання 48 годин: а) відмовитися від дезорганізації фронту (йшлося про утворення українського фронту Першої світової війни з українських військових частин) ; б) не пропускати через Україну війська на Дон та в інші регіони Росії, де існують ворожі радянській владі уряди; в) не чинити перешкод більшовицьким військам, які прямують на південний фронт; г) припинити роззброєння більшовицьких військ і червоногвардійських загонів на території України. Такий-от «щирий» і «добросусідський» був перший документ міждержавних стосунків України з більшовицькою Росією.

На початку грудня 1917 р. роботу оргкомітету зі скликання Всеукраїнського з'їзду рад було завершено, і 4 грудня в Києві за участю понад 2, 5 тисячі делегатів він розпочав роботу. Але сподівання більшовиків руками своїх однодумців здійснити державний переворот не виправдалися: більшовицьких делегатів приїхало замало - 130, а планували не менше 2 тисяч. До того ж, репутацію більшовиків «підмочив» щойно прийнятий ультиматум уряду Росії Центральній Раді, який означав фактичне оголошення війни. Коли цей документ зачитали делегатам, у більшості він викликав обурення.

Всеукраїнський з'їзд рад висловив цілковиту підтримку Центральній Раді, й делегатам-більшовикам нічого не залишалося, як залишити засідання. З Києва вони переїхали до Харкова під захист радянської влади та її збройних формувань (у ніч проти 9 грудня там було здійснено більшовицький збройний переворот і повалено владу Центральної Ради). В Харкові «червоні» об'єдналися з делегатами обласного з'їзду рад Донецько-Криворізького басейну і конституювалися як Перший Всеукраїнський з'їзд рад (11-12 грудня 1917 р.). З'їзд висловився за встановлення радянської влади в Україні І проголосив її Республікою рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Безперечно, такий з'їзд не можна було вважати легітимним. І не тільки тому, що там були представники лише 89 рад - понад 300, які діяли на той час в Україні. А й тому, що делегати представляли тільки частину українського суспільства (робітників і солдатів). На з'їзді не було репрезентовано селянство, інтелігенція тощо. Не було тут і розмаїтого партійного представництва.

Для РНК Росії цей акт мав важливе юридичне значення. Адже завдяки йому створювалася видимість, нібито радянська Росія не воює проти української держави - УНР, а відстоює у боротьбі з націоналістичною та антинародною Центральною Радою право на існування радянського уряду, створеного представниками трудящих України1. Не спромігшись свого часу «перебудувати»« Центральну Раду шляхом переобрання її складу, більшовики вирішували проблему іншим шляхом: створювали паралельну, радянську УНР і поступово витісняли Центральну Раду з території України за допомогою зброї. Щодо відносин із радянською Росією, з'їзд проголосив Українську республіку федеративною частиною Російської держави. ЦВК України дістав доручення «негайно поширити на територію Української Республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-селянського уряду Федерації, які мають загальне для всієї Федерації значення». Харківський з'їзд рад закінчив роботу обранням Центрального виконавчого комітету (ЦВК) рад України у складі 41 особи, більшовиків за партійною приналежністю. А тоді вже ЦВК затвердив перший радянський уряд України - Народний секретаріат. Подібність назви до найменування уряду Центральної Ради (Генеральний секретаріат) теж невипадкова. До речі, більшовицькі агітатори, намагаючись скомпрометувати уряд Центральної Ради, активно поширювали чутки, що він «Генеральний», бо складається із самих буржуазних генералів.

Отже, новостворена радянська державність була привнесена в Україну ззовні, а не органічно сформувалася всередині українського суспільства. Те, що майже всі члени українського радянського уряду були більшовиками і підкорювалися залізній партійній дисципліні, перетворювало його на «кишеньковий уряд» російської РНК. Але й цього Росії виявилося замало. Свого соратника Г. Орджонікідзе В. Ленін призначив тимчасовим надзвичайним комісаром України, Таким чином, на початку 1918 р. на території УНР існувало два уряди, які однаково заявляли, що вони «народні» й «українські». Відразу між ними розпочалася «війна декретів». Одним із перших Народний секретаріат видав Декрет про скасування заборони на вивезення хліба з України до Росії. Далі опублікував постанову про нечинність усіх розпоряджень Генерального секретаріату.

На додачу розпочалася і збройна боротьба. Тут неабияку роль відіграла військова допомога з боку Росії. В середині січня 1918 р. В. Антонов-Овсієнко сформував ударну силу більшовицьких військ, спрямувавши їх на Київ. Аби полегшити «червоний» наступ військ на столицю, київські більшовики 16 січня розпочали збройне повстання проти Центральної Ради, центром якого став завод «Арсенал». Заворушення було жорстоко придушене. 26 січня 1918 р. більшовицькі війська зайняли Київ, а згодом радянську владу було встановлено на сході, в центрі й півдні України. Розпочалася жорстока, кривава громадянська війна. Різні регіони, повіти і навіть міста проголошували себе «республіками» і комунами, а місцеві ради - «Радами народних комісарів». У Криму виникла Таврійська республіка, на півдні - Одеська, на Миколаївщині - Миколаївська повітова соціалістична трудова комуна. Створювали рад наркоми у Луганську, Старобільську та інших містах Донбасу. Місцеві ради відмовлялися підпорядковуватися вищим органам влади, буквально трактуючи більшовицьке гасло «вся влада радам». Проявом місцевого сепаратизму стало утворення наприкінці січня 1918 р. Донецько-Криворізької республіки, яку очолив більшовик Артем (Сергєєв). Вона відразу поставила питання про відокремлення регіону разом із Харковом від України і його входження до складу Росії. Тут було сформовано уряд і загони червоногвардійців.

Перший етап радянського державного будівництва в Україні перервала німецько-австрійська окупація території України впродовж лютого-квітня 1918 р. Від початку наступу окупаційних військ український радянський уряд переїздить із Києва до Полтави, потім - до Катеринослава і, врешті-решт, опиняється за межами України - в Таганрозі. Напередодні німецької окупації Таганрогу права та обов'язки вищих органів державної влади України було передано Повстанському бюро («революційній дев'ятці»), яке проіснувало до липня 1918 р. і називало себе в деяких документах Народним секретаріатом.

Улітку 1918 р. розпочався новий етап створення соціалістичної Української держави. На початку липня в Москві було сформовано Комуністичну партію більшовиків України (КП (б) У) як складову російської більшовицької правлячої партії. З'їзд українських більшовиків - чи не вперше у світовій практиці - розпустив формально незалежний від нього вищий орган державної влади більшовицької України - Народний секретаріат. Натомість було створено інститут цілком революційно-партійний - Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет на чолі з А. Бубновим. Таким чином, партійний орган став правонаступником органу державного. Але подібні конституційні «дрібниці» були поза увагою нової влади. З огляду на анти гетьманське повстання в Україні, яке спалахнуло у листопаді 1918 р., більшовики вирішують терміново створити замість партійної структури державну - Український радянський уряд. Формально це питання вирішували у Курську 19 листопада 1918 р. До складу Тимчасового робітничо-селянського уряду України (таку офіційну назву він дістав) увійшли члени КП (б) У та Всеукраїнського центрального виконавчого комітету. На першому засіданні уряд оприлюднив Маніфест до робітників та селян України. У ньому йшлося про повалення влади П. Скоропадського та його уряду, арешт представників гетьманської влади, скасування гетьманських законодавчих актів. Революційній вакханалії відкривав шлях п. 4 Маніфесту, який стверджував: «Всякий принуждающий или уговаривающий исполнять распоряжения гетмана, или Центральной Рады, или их агентов на местах подлежит расстрелу на месте».

Тимчасовий український уряд заявив, що він передасть владу після «придушення контрреволюції та поновлення Радянської влади на місцях» Всеукраїнському з'їзду рад. Практичну роботу уряду паралізували суперечності між фракціями українських більшовиків. Із метою подолання урядової кризи більшовицьке керівництво Росії ухвалило призначити головою уряду X. Раковського, чиєю позицією було «утвердження пролетарської диктатури в Україні», причому «тільки з допомогою Радянської Росії». 11 вересня 1918 р. Політбюро ЦК РКП (6) за участю В. Леніна, розглянувши питання стосовно українського уряду, ухвалило: «Ліквідувати весь урядовий апарат, зберігаючи існування уряду номінально». Через кілька днів це рішення було виконано. Відтепер від імені українського уряду виступав особисто X. Раковський, який переїжджав до Москви з невеликим штатом канцелярії. Зрозуміти і пояснити, чому партійні органи (навіть не уряд!) сусідньої Росії так безцеремонно втручалися у внутрішні справи суверенної Української радянської республіки, неможливо. Формальною підставою для цього було рішення кількох комітетів більшовиків України про обов'язкове підпорядкування Української комуністичної партії рішенням ЦК РКП (б). Саме на підставі такої ухвали, прийняті навіть не партійним з'їздом комуністів України, не їхнім ЦК, а нарадою, яка відбулася у липні 1918 р. у Москві, приймали всі принципові рішення щодо України: про персональний склад уряду, програму його діяльності, заходи соціалістичного будівництва

7). Проголошення незалежної України 24 серпня 1991 року поклало початок сучасному етапові державотворення. Нескладні математичні підрахунки дають підстави стверджувати, що Україна перебувала більше в умовах бездержавного існування, ніж у полі стабільного процесу державотворення. Внаслідок цього українська державність в період короткочасного її формування може розглядатися швидше як екстремальний історичний досвід. Процес державотворення не був стабільним, пролонгованим чи довершеним. Тож говорити про“ відродження ” державності, говорячи про досконалість цієї стратегії, можна лише в контексті ідеї державотворення. Такий підхід порушує усталену тезу про пролонгованість процесу державотворення та перманентне прагнення нації до втілення цієї ідеї. Інший структурний тиск породжений відсутністю сформованої власної еліти (передусім політичної), що, в свою чергу, обумовлене тривалим бездержавним існуванням українства.

Ще один вимір структурного тиску вбачається та відсутності взаємодії світської і церковної влади (практично з часів Русі). Суттєво корегують таку ситуацію складні процеси в релігійно-церковній сфері. Для вирішення проблем державотворчого порядку надзвичайно важливим чинником є культура, оскільки вона є важливою формою, що містить етичні, політичні й соціальні цінності і, таким чином, допомагає зрозуміти причини певних процесів у побудові держави.

На рубежі 80-90-х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні події. В умовах глибокої соціально-економічної і політичної кризи в республіці розпочався і одержав подальший розвиток процес руйнування тоталітарної більшовицької системи і демократизації соціально-економічного та державно-правового ладу. Першим кордоном до самостійної української держави було прийняття Верховною Радою РУРСР 16. 07. 90 р. декларації про державний суверенітет України, в якій було проголошено невід'ємне право української нації на самовизначення, верховенства, та самостійність, повноту і неподільність влади в межах її території. Цей процес виявився перш за все в утвердженні гласності і політичного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування компартії в країні.

Утворення незалежної української держави почалось в дуже складних умовах - перш за все - економічних, коли з полиць магазинів зник товар, продукти, почався тотальний дефіцит. Але вже тоді стало зрозуміло, що Радянський Союз не може надалі існувати і край необхідно було здійснити перехід від статусу Союзної Республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Україна вибрала мирний еволюційний шлях утвердження своєї державності. Він передбачав реформування існуючих органів влади і утворення нових, які відповідали б потребам незалежної держави.

Реальний крок до самостійної Української держави це проголошення акту незалежності України 24. 08. 91. акт незалежності України був затверджений на Всеукраїнському референту умі, який відбувався 1 грудня 1991 року, в той же день сталися президентські вибори. Першим Президентом став Л. М. Кравчук. Вперше за 70 років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні вибори в органи державної влади. Активно втілювалася в життя реальна боротьба з величезним бюрократичним управлінським апаратом в центрі і на місцях. Розпочався процес згортання командно-адміністративної системи, ліквідації партійно-радянської номенклатури. Намітився перехід до ринкових економічних відносин. Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по створенню своєї демократичної правової держави. Ця розбудова розпочиналась в дуже складних умовах. Необхідно було перш за все здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому законом Верховної Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до Конституції були внесені зміни і доповнення, які мали на меті зміцнити державний суверенітет республіки. У тексті Конституції слова «Українська Радянська Соціалістична Республіка» і «Українська РСР» були змінені на споконвічну назву нашої держави - «Україна». В розділі Конституції про зовнішньополітичну діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі України як рівноправного учасника міжнародних відносин. Міжнародне співтовариство з розумінням поставилося до виникнення нової незалежної держави. Україну визнали понад 130 країн світу. На слідуючих виборах 94 року президентом став Л. Д. Кучма. Утворення незалежної української держави почалось в дуже складних умовах: необхідно було здійснити перехід від статусу Союзної Республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Україна вибрала мирний еволюційний шлях утвердження своєї державності. Він передбачав реформування існуючих органів влади і утворення нових, які відповідали б потребам незалежної держави.

За короткий період існування незалежної України, було прийнято, значну кількість найважливіших законодавчих актів, т. я. : “ Декларація прав національностей України ”, Закон “ Про Громадянство України ”, Закон “ Про свободу совісті та релігійних організацій ”, Закон “ Про вибори народних депутатів України ” т. Інші.

Важливим підсумком законодавчої діяльності стало прийняття 28 червня на V сесії Верховної Ради Основного Закону Української держави - Конституції.

Прийняття Конституції не тільки завершило стадію невизначеності в побудові нашої держави, але і заклало основи для її становлення як демократичної правової держави. Однак процеси державного будівництва в Україні ще не закінчені т. я. у всіх без винятку країнах вони займали досить довгий відрізок часу, залишається невирішеним цілий ряд економічно-політичних і соціальних проблем які не мають свого практичного і законодавчого вирішення. Складно, важко, але безупинно український народ йде шляхом розбудови своєї демократичної держави. В демократичному суспільстві влада все більше орієнтована на участь громадянина в політичному житті країни. Адже демократія - це влада народу, яка змінюється народом і діє в інтересах лише народу. Проте в Україні поки що не сформована сучасна нація, відсутня повноцінна політична еліта, яка спрямована взяти відповідальність за суверенізацію та самостійний сталий розвиток української держави.

Україні потрібні сучасні свідомі громадяни, залучені до розвитку та відстоюванні інтересів своєї держави. Вони мають бути достатньо компетентні, щоб бути повновартими носіями і суб'єктами державно-владних відносин.

Україна найбільша за територією країна Європи. За чисельністю населення вона наближається до Франції - однієї з найрозвиненіших країн світу. Проте політичні права українців як нації мінімальні, і не лише на європейській арені, але й у власній державі. Для порівняння - чимало малорозвинених країн Африки користуються повним суверенітетом вже досить давно - з середини XX ст., - Україна ж проголосила свою незалежність на початку 1990-х років. Ця кричуща несправедливість є загадкою історії, що спонукає пильніше розглянути минуле, яке так часто лишалося поза увагою і ще частіше піддавалося викривленню і просто не знаходило розуміння у сучасників.

За короткий період існування незалежної України було прийнято значну кількість найважливіших законодавчих актів. І найважливішим підсумком законодавчої діяльності стало прийняття 28 червня 1996 року Основного Закону Української держави - Конституції.

Прийняття Конституції завершило стадію невизначеності в побудові нашої держави, а також заклало основи для її становлення як демократичної, соціальної, правової держави. Однак процеси державного будівництва в Україні ще продовжуються, бо, як показує історичний досвід, у всіх без винятку країнах вони займали досить тривалий відрізок часу. Залишається невирішеним цілий ряд економічно-політичних і соціальних проблем, які поки що не мають свого практичного і законодавчого вирішення.

Україна, здобувши незалежність, отримала історичний шанс - побудувати свою новітню, сучасну державу та інтегруватися до постіндустріальної цивілізації, що наразі починає формуватися у провідних країнах світу. На жаль, доводиться констатувати, що Україна, успадкувавши від минулого комуністичного режиму архаїчно-індустріальну суспільну свідомість, неефективну ресурсномістку, енергоємну економіку та вкрай занедбане довкілля, за роки незалежності не змогла подолати негативні тенденції свого попереднього розвитку. Навпаки, посилюється невідповідність між інтересами країни та її економікою, яка дедалі менше працює на суспільство, орієнтуючись переважно на виробництво сировинних продуктів, а її ресурсоємкість, затратність і екологічна шкідливість навіть зростають. Водночас, країна скотилася в глибоку й затяжну економічну кризу, що супроводжується виникненням нових небезпечних соціальних проблем, таких як величезне соціальне розшарування суспільства та масова бідність населення.

Такий розвиток нашої країни абсолютно несумісний із сучасними тенденціями в розвинених країнах світу та ще більше відкидає Україну на узбіччя світових процесів.

Економічні показники України виглядають дуже невтішно та свідчать, що їй наразі не вдалося скористатися перевагами глобалізації, і вона поки що залишається поза сферою її позитивів. Глибока структурна деформація та величезні цінові диспропорції, технологічне відставання більшості галузей, успадковані з часів СРСР, призвели до значних проблем при входженні України до системи світового господарства, що посилилися із наростанням процесу глобалізації.

В результаті, за період 1991-2009 рр. значно скоротився реальний ВВП, різко виріс зовнішній борг України. Розвиток зовнішньої торгівлі упродовж років незалежності був доволі бурхливим. Однак це відбулося передусім за рахунок занепаду внутрішнього ринку і споживання та створило небезпечну залежність економіки України від кон'юнктури світових ринків. Що і мало негативні наслідки для України під час світової кризи 2008-2009 рр. Крім того - сформувалася яскраво виражена сировинна спрямованість експорту, що суттєво знижує його ефективність, відбувся занепад високотехнологічних

Нажаль, перекоси в структурі економіки країни в бік переважання важких, іноді дуже матеріаломістких та енергоємних, часто екологічно небезпечних, шкідливих виробництв, негативно впливає на подальший економічний розвиток, на умови життя людей.

Державотворчі процеси, що відбуваються в Україні сьогодні, зокрема події осені 2004 року, коли відбулась так звана «помаранчева революція», і подальше розмежування суспільства, неможливість, або скоріше небажання представників деяких політичних сил сконсолідувати країну, а іноді спеціально спрямоване розхитування суспільства, нав'язування неприйнятної ідеології, спроби змінити історичне минуле, підміна понять та принципів, штучне роздмухування мовної проблеми - все це лише гальмує і уповільнює і без того досить примарний розвиток України, додає ще більше соціально-економічних проблем, дестабілізує ситуацію в державі, ділить суспільство за географічно-політичною ознакою.

Висновок

Вивчаючи історію України, можна побачити багато проблем розвитку українського суспільства. Одна з них - це відсутність в українців на протязі тривалого часу власної держави. Якщо заснування та зміцнення власної держави є переважною рисою історії більшості народів, то цього не можна сказати про українців. Їхні невдачі у спробах здобути самостійність показують ті недоліки українців, які існували та існують по теперішній час. Українське минуле - це, головним чином, історія народу, змушеного боротися за виживання і розвиток поза впливом тієї чи іншої цілком сформованої держави. Відслідковуючи процес державотворення в Україні з давніх часів і до сьогодення, стає більш повною і зрозумілою складна і суперечлива картина минулого, яку можна відтворювати нескінченно… Особливі відмінності у причинах занепаду криються у певних специфічних обставинах тієї чи іншої епохи, що розглянуті вище.

Могутня Київська Русь посідає значне місце у Всесвітній історії. Виникнення й розвиток Давньоруської держави обумовлювалось інтеграційними політико-економічними процесами внаслідок дії низки внутрішніх і зовнішніх чинників. Київська Русь являла собою центр об'єднання східнослов'янських народів. Це була удільна ранньофеодальна династична монархія на чолі з Великим князем.

Значення Галицько-волинської держави важко переоцінити. Галицько-волинське князівство явило собою продовження традиції русько-українського державотворення на початковому етапі розвинутого феодалізму та характерної для нього феодальної роздробленості. На зламі історії воно не дало Польщі захопити західноукраїнські землі.

У 1917-1920рр. відбувалась боротьба за українську національну державність. Утворення у листопаді 1917 р. УНР мало прогресивне історичне значення, Україна вперше проголошувалась незалежною, демократичною, парламентською державою, з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову. Громадянам надавались широкі права і свободи, була скасована смертна кара. Кожній нації, що мешкала на території України, гарантувалось право на національну автономію. Було розпочато націоналізацію землі, широкі соціальні реформи. Однак недостатня увага Центральної Ради до створення власних збройних сил, правоохоронних органів, адміністративного апарату призвели до її повалення.

Гетьманат, що проіснував менше восьми місяців, спочатку зміг здобути собі підтримку завдяки обіцянкам відтворити правопорядок. Залучивши представників соціально-економічної верхівки, чиновництва та військових, він спромігся розпочати створення центральних і місцевих органів управління, судової системи, правоохоронних органів та збройних сил. Позитивним є прагнення законодавчого врегулювання суспільного життя. Помилкою була спроба відновити стабільність шляхом повернення дореволюційного соціально-економічного устрою, насамперед на селі.

Директорія, яка прийшла до влади шляхом народного повстання, в умовах конфронтації політичних сил прагнула розробити компромісну програму дій. Тривалі коливання лідерів Директорії між соціалістичними І загальнодемократичними гаслами завершились перевагою «антирадянської» орієнтації. Характерним в цей період було тяжіння Української держави до президентської республіки.

В решті решт, має бути визначена національна стратегія розвитку суспільства, що базується на збалансованості економічних, соціальних та екологічних чинників. Також потрібно широке залучення громадськості та бізнесу до процесу прийняття рішень і практичної діяльності у цій сфері, бо активна участь у цій справі на паритетних засадах усіх секторів суспільства є одним із вирішальних чинників сталого розвитку країни.

Без досягнення загальнонаціонального консенсусу та негайного прийняття відповідних державних рішень Україна вже в близькій перспективі може зіткнутися з важко вирішуваними проблемами, які можуть поставити під загрозу її існування як незалежної держави.

Використана література:

1) Киридон А.М. - наукова праця (на тему: Етапи українського державотворення крос-історичне дослідження)

2) Полянська. Історія України. В 2-х частинах. - К., 1993.

3) Ковалевський С.І. Історія української державності. - Львів, 1999.

4) Субтельний О. Історія України.

5) І.З Підкова, Р.М. Шуст. Довідник з історії України у 3-х т.

6) Турченко Ф.Г. “ Новітня історія України 1917-1945” К. 2000 “ Новітня історія України 1945-1994” К. 2000.

7) Губа П. І-УДК070: 35: 94 (477) («Висвітлення в процесі розвитку ідеї державності в період Української революції 1917-1918рр»)

Размещено на Allbest.ru