М. Грушевський і українська історична наука (1880-ті рр. ХІХ - початок ХХ ст.): історіографія проблеми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський державний університет

УДК 930.1 (09) (4 Укр.): 940.2 (1) 477

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

М.Грушевський і українська історична наука (1880-ті рр. ХІХ - початок ХХ ст.): історіографія проблеми

07.00.06 -Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни

Гоцуляк Віктор Володимирович.

Дніпропетровськ -1999

Дисертаціє є рукопис

Робота виконана в Черкаському державному університеті імені Богдана Хмельницького Міністерства освіти України

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор КОЛЕСНИК Ірина Іванівна, Дніпропетровський державний університет, професор кафедри історіографії та джерелознавства

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Дашкевич Ярослав Романович, Заступник директора Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України

доктор історичних наук, професор Чишко Віталій Сергійович, директор Інституту біографічних досліджень Національної бібліотеки ім. В.І. Вернадського НАН України

доктор історичних наук, професор Савчук Варфоломій Степанович, директор видавництва Дніпропетровського державного університету

Провідна установа: Харківський державний університет, кафедра історіографії, джерелознавства та археології Міністерства освіти України

Захист відбудеться 18 червня 1999 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 при Дніпропетровському державному університеті за адресою: 32065, м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, ауд. 307.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Дніпропетровського державного університету за адресою: 320050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий 15 травня 1999 р.

В.О. вченого секретаря спеціалізованої вченої ради, доктор історичних наук, професор Марков К.А.

ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Утвердження незалежності України, становлення громадянського суспільства, формування його ідеології відбувається в умовах бурхливого зростання інтересу до історичного минулого нашого народу. Виникає закономірність того, що до активного політичного життя суспільність може бути готовою завдяки знанням історії, культури, усвідомленню ролі своїх провідників та діянь певної історичної постаті. Зазначене ставить перед історичною наукою завдання тісно зв'язати минуле з сучасним, відтворити шляхи еволюції історичних явищ, показати історіографічний процес в Україні як невід'ємну частину світового розвитку історіографії.

Важливою й необхідною умовою є подолання одновимірної методології, стереотипів минулого, що довгий час супроводжували наукову творчість, не сприяли багатоканальності мислення вчених.

До блискучої плеяди подвижників української культури і науки, провідних ідеологів і лідерів національно-культурного відродження, революційних змагань 1917 - 1920-х рр. належить перший президент УНР Михайло Грушевський.

З ім'ям М.Грушевського пов'язані знаменні події в історії української науки, культури, національно-державного відродження України. Він є видатним українським істориком, провідним організатором академічно-наукoвого життя, відомим суспільно-політичним діячем українського відродження ХХ ст.

Діяльність і творчість Михайла Сергійовича створили цілу епоху в інтелектуальному, науковому, національно-культурному і державному розвитку нової України і орієнтують нас у майбутнє. Як творець всебічної багатотомної “Історії України-Руси”, непересічний організатор науки М.Грушевський вимагає ґрунтовного наукового вивчення.

Актуальність дослідження визначається важливістю оцінок тенденцій, перспектив, вивчення життя М.Грушевського, його наукової спадщини.

Не менш важливим є з'ясування значення періоду кінця ХІХ - початку ХХ ст. в українській історичній науці.

Складність і суперечливість розвитку української історіографії кінця ХІХ- початку ХХ ст., неадекватність її оцінки радянською історичною наукою і майже заперечення наукової цінності попередньої історіографічної традиції, слабка про поінформованість сучасного вченого світу в Україні про спадщину і здобутки провідних українських грушевськознавців, які репрезентують високий рівень української історичної науки серед відомих історичних шкіл Європи, США і Канади також обумовили необхідність опрацювання цієї теми.

Вивчення і узагальнення масиву джерел, літератури про М.Грушевського, українську історичну науку на зламі ХІХ - ХХ ст. диктується незадовільним станом процесу дослідження зазначеної теми. Аналіз існуючої історіографічної ситуації, наявність праць, в яких досліджуються окремі питання розвитку тогочасної історичної науки представниками різних наукових напрямків, викликали необхідність подальшої, більш поглибленої розробки й удосконалення науково-дослідницької практики. Такий підхід обумовлений сучасним станом української історичної науки.

Важливою науковою проблемою є всебічне з'ясування значення історіографії як засобу дослідження. Наукова праця, в якій ставиться мета історіографічно реконструювати становище української історичної науки на рубежі ХІХ і ХХ століть, узагальнити досягнення, виявити зміну підходів до даної проблеми, визначити коло невирішених питань, сприятиме розв'язанню поставлених завдань.

Проблемне історіографічне дослідження активізує зусилля нової хвилі грушевськознавців, істориків науки, прискорить більш глибоке вивчення наукової спадщини М.Грушевського. Воно дозволить розкрити внутрішні закономірності розвитку української історичної науки 80-х років ХІХ - початку ХХ ст., механізм розвитку вивчення історії України, визначити найбільш ефективний шлях вирішення проблем, які потребують поглибленого аналізу і залучення додаткової джерельної бази.

Зв'язок роботи з науковими програмами і темами. Напрямок дисертаційного дослідження є складовою частиною наукового грушевськознавства, яке передбачає історіографічне опрацювання спадщини Грушевського, входить в сферу компетенції Ради при Президенті України з питань вивчення наукової спадщини і політичної діяльності М.Грушевського , а також державних і міжвузівських наукових програм з історіографії історії України.

Стан наукової розробки теми. Розгляд наукової діяльності М.Грушевського передбачає об'єктивне висвітлення історичних передумов і процесу розвитку української історичної науки останніх десятиліть ХІХ - початку ХХ ст., не минаючи магістральних шляхів сучасного історичного процесу. В існуючій історичній літературі знайшли свій відбиток складні і неоднозначні процеси розвитку наукової думки щодо зазначеної проблематики.

Панування у вітчизняній історичній науці радянського періоду заідеологізованої методологічної традиції призвело до майже повного ігнорування початкових процесів внутрішнього розвитку її національних ланок. Проблематичним був процес її об'єктивного історіографічного осягнення незалежним, абстрагованим від ідеологічних переконань науковим поглядом.

Вітчизняну українську історіографію найбільш боляче вразив дух традиційного підходу радянської історіографії до історичної науки кінця ХІХ - початку ХХ ст., закарбований у працях, присвячених її історії.

Теза про кризу буржуазної історичної науки знайшла втілення в “Очерках истории исторической науки в СССР”. Другий і третій її томи не містять широкого об'єктивного висвітлення стану історичної науки в Україні, як і в інших регіонах.

Під відповідним кутом зору розглядається це питання в працях “Установи історичної науки в Українській РСР, 1917 - 1937 рр.” (1973), “Історіографія історії Української РСР” (1986). У полі зору українських вчених знаходились, відповідно препаровані, постаті М.Максимовича, Т.Шевченка, М.Костомарова, О.Лазаревького, О.Єфименко, Д.Яворницького, Д.Багалія та інших представників так званого “демократичного табору”. Для них обов'язковою була критична оцінка історичних праць вчених, які відносились до “дворянсько-буржуазної і буржуазної історіографії”. Зазначене особливо проявилося в дослідженнях М.Марченка та Л.Коваленка . За останні роки розгорнута кризова теорія інтерпретована в різних варіаціях “ідейних зламів”, марних пошуків надійної методології і поступового визнання неможливості однозначного сприйняття кризи історичної науки як “прямолінійного руху всіх буржуазних істориків назад”, знайшла аргументоване заперечення в працях провідних істориків колишнього Радянського Союзу, особливо Росії. В останній час в дослідженнях В.Смолія, Л.Таран, О.Журби порушується питання проблеми кризи в українській історичній науці. Зокрема в дослідженнях В.Матях, присвячених “Киевской старине” та медієвістиці в Україні другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Насправді 80-ті роки ХІХ - початок ХХ ст., незважаючи на сильний тиск з боку царського уряду на український рух, є періодом глибоких перетворень, пов'язаних з ефективним розвитком наукового життя та української історичної науки, впливу національної інтелігенції на суспільну свідомість. Поява “Історії України-Руси”, що являє собою монументальну синтетичну працю, побудовану на розгорнутій схемі, відповідала вимогам європейської методології і підвела підсумок розвитку всієї попередньої історичної науки. Вихід у світ “Огляду української історіографії” Д.Дорошенка у 1923 році засвідчив теоретичну зрілість, достатній ступінь розвитку української історіографії та завершення процесу її самовизначення, організаційної та ідейно-концептуальної інституалізації.

Із середини 1920-их років українська історична наука, її представники і надалі, працюючи в Україні, втрачають право на багатоканальність мислення. Вищезгадане особливо негативно позначається на дослідженні стану історичної науки в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. З цього часу зароджується і поступово все виразнішою стає тенденція заниження ролі М.Грушевського та цього періоду в історичних дослідженнях.

Найсуттєвішим виразом є загальний поділ науки на пролетарську (марксистську) і буржуазну, вороже ставлення до немарксистської історіографії, відмова тогочасним провідним вченим, науковим історичним інституціям, історичним часописам та періодиці в об'єктивності, слідуванні надійній методології. Вченим також закидалася неспроможність виявити закономірності історичного процесу, розробка реакційних ідеалістичних теорій на основі ідеології антикомунізму. Для радянської історіографії 30-их - початку 50-их років стає характерним відхід від історіографічної проблематики.

З другої половини 50-их і до середини 80-их років увага істориків в Україні зосереджується на представниках “революційно-демократичного” і “народницького” напрямків.

У залишеній з початку 1920-их років і до 1989 року радянській історіографічній традиції щодо періоду 80-их років ХІХ - початку ХХ ст. чітко прослідковується “стерильність праць”, очищення їх від небажаних фактів, порівнянь, суджень, моралізаторство про “нерозуміння” дореволюційними істориками об'єктивних законів розвитку суспільства, “обмеженість їх світогляду” та інше. Зазначені підходи спостерігаються у численних працях радянських українських вчених.

Єдина узагальнююча праця М.Марченка “Українська історіографія” (1959) доведена лише до першої половини ХІХ століття. Вчений, знаючи зміст “Огляду” Д.Дорошенка і водночас будучи свідком навального наступу на українську історичну науку, що в кінці 1930-их років торкнувся його творчості, не міг не дотримуватися пануючих на той час поглядів та офіційної історіографічної концепції як боротьби ідейних напрямків.

Найбільш послідовно її втілив у своїх працях і зокрема у навчальному посібнику з української історіографії Л.Коваленко.

У висвітленні постаті М.Грушевського, стану української історичної науки в кінці ХІХ - на початку ХХ ст., він мав своїх попередників, які, починаючи з 1926 року, систематично піддавали критиці творчість дореволюційних істориків. Зразками такого підходу є, зокрема, розділ у “Русской историографии” М.Рубінштейна , присвячений М.Грушевському, брошура “Реакційна суть націоналістичних теорій безкласовості та єдиного потоку” М.Рубача. Найбільше узагальнення “злочини” і “гріхи” М.Грушевського знайшли в його статті, вміщеній у четвертому томі “ Советской исторической энциклопедии “ (1963) та першому томі “Радянської енциклопедії історії України” (1970).

Одна із численних “критичних” оцінок “Історії України-Руси” М.Грушевського належить М.Коваленку. Автор не лише відмовляє М.Грушевському у створенні наукової школи, звинувачує у волюнтаризмі і принижує наукову вартість його монументальної “Історії України-Руси”, а й вважає її наслідком колективної праці вчених.

Історики в Україні, затиснуті межами пануючої концепції історичного пізнання, наслідуючи своїх колег із центру та конфронтуючи із зарубіжними дослідниками, підготували низку праць, біографічних нарисів, присвячених дореволюційним вченим-історикам. Зокрема, Ф.Шевченко робив спроби неупередженого, всебічного дослідження питання повернення М.Грушевського у 1924 році в Україну. Його стаття “Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну ?”(1966) зустріла неприхильну реакцію владної наукової бюрократії.

Підсумок зусиль українських радянських вчених щодо історіографії початку ХХ ст., зокрема, підведений у статті “Історіографічні дослідження на Україні за 70 років радянської влади” (1987).

У працях радянських вчених спостерігається явна недооцінка спадщини М.Грушевського, українських істориків останньої чверті ХІХ - 20-их років ХХ ст. Вона розвинулася з половини 30-их років, ствердилась у 60 - 70-их рр. і всім своїм змістом спрямовувалася проти так званого “українського буржуазного націоналізму” і зарубіжних “фальсифікаторів” історії України.

В Україні, починаючи зі статті С.Білоконя “Михайло Грушевський” (“Літературна Україна” від 2 липня 1988 року), праць Я.Дашкевича, В.Заруби та Р.Пирога часом можна зустріти критичний аналіз досліджень радянських істориків, присвячених життю і творчості М.Грушевського. Зокрема, Я.Дашкевич доводить, що насправді боротьба з історичною школою М.Грушевського та його учнями в 1940-их - 50-их рр. була спрямована проти справжньої об'єктивної історії України, української національної ідеї. Позиція, з якої здійснювалася ця критика, нічого спільного не мала з марксизмом, боротьба була нерівною, ініційованою як зверху апаратом ЦК ВКП(б), так і знизу.

Друга основна історична тенденція позитивного висвітлення спадщини, життєвого шляху М.Грушевського, стану української історичної науки кінця ХІХ - початку ХХ ст. розвинулась у працях до і післяреволюційних істориків, однак була обірвана в Україні в кінці 1920-их років і продовжена істориками в Галичині та в еміграції. Створивши за кордоном наукові інституції, зарубіжні українські вчені в полеміці з представниками радянської історіографії намагалися об'єктивно висвітлити блок питань, що є предметом нашого дослідження, однак нерідко на випади протилежної сторони в запалі полеміки вони вдавалися до апології та “забронзування” постаті М. Грушевського.

Найбільш об'єктивно всі складові життя, творчості, суспільно-політичної діяльності М.Грушевського в своїх працях висвітлює Л.Винар. Він же і є тим вченим, хто послідовно досліджує віхи діяльності історичної школи М.Грушевського, питання “М.Грушевський і державницький напрям української історіографії”, історичної схеми вченого, проблематику “Історії України-Руси”, “Грушевський як історик України”, “М.Грушевський і його концепція трьох київських академій”. Він також комлексно вивчає біографію, епістолярії, наукову, педагогічну, громадську, політичну діяльність відомого історика. Зазначена тематика, а також інші сфери діяльності і творчості вченого цікавили сучасників М. Грушевського, його учнів, співробітників та прихильників. Численні праці вченого й публікації про нього, зокрема М.Кордуби, С.Томашівського, Д.Дорошенка, Б.Крупницького, Н.Полонської-Василенко, О.Оглоблина, М.Антоновича, Ю.Бойка-Блохіна, І.Борщака, І.Витановича, О.Домбровського, М.Ждана, Т.Мацьківа, І.Каменського, В.Ленцика, І.Фізера, О.Шульгіна, Б. Кліда, П.Одарченка, А.Жуковського, М.Стерча, І.Кедрина, Л. Биковського, В.Дорошенка, П.Феденка, В.Кедровського, Г.Костюка, Є.Онацького, О.Сидоренка, Ю.Тищенка та інших дослідників містяться в українознавчих часописах, журналах, альманахах, збірниках наукових праць, брошурах та зафіксовані в бібліографічних виданнях.

Названі дослідники представляли різні генерації науковців, які, дотримуючись певних історіографічних напрямків у наукових, науково-популярних і публіцистичних працях, переважно фактологічно і частково концептуально відтворили сторінки наукового життя та політичної діяльності М. Грушевського. На сторінках “Українського історика” друкувалися архівні, автобіографічні матеріали, статті видатного вченого. Водночас зарубіжні українські дослідники проводили наукові конференції до ювілейних дат, тим самим зміцнюючи організаційну базу грушевськознавства.

Сучасні вчені в Україні, такі як Р.Пиріг , І.Гирич у своїх публікаціях звернули увагу на доробок “Українського історика” і окремі праці О.Оглоблина, О.Домбровського, особливо Л.Винара та інших дослідників, що вийши протягом 1986-1991 рр. і утворили наукове грушевськознавство на Заході. Зарубіжним українським вченим Європи (Прага, Берлін, Париж), Америки, Канади, об'єднаним навколо Української Вільної Академії Наук, Наукового Товариства ім. Шевченка в Європі, США та інших країнах, Українського Історичного Товариства вдалося зберегти найкращі традиції української до і післяреволюційної історіографії.

Найновіший період наукового грушевськознавства, що приходиться на 1988-1991 рр., співпадає з початковим процесом відродження національної історіографії в Україні.

До вивчення історичної спадщини вченого, грушевськознавства, історіографії кінця ХІХ - початку ХХ ст. приєдналися вітчизняні дослідники. Серед них - Я.Дашкевич, І.Гирич, Г.Бурлака, І.Бутич, Я.Ісаєвич, М.Жулинський, І.Дзюба, П.Сохань, В.Ульяновський, С.Кіржаєв, В.Заруба, Л.Зашкільняк, Р.Пиріг, Я.Грицак, Ю.Шаповал, В.Пристайко, О.Копиленко, С.Білокінь, В.Смолій, Я.Дзира, М.Брайчевський, О.Музичук, Г.Сварник, В.Сергійчук, О.Купчинський, Є.Пшеничний, О.Романів, Л.Рошодько, Я.Малик, І.Верба, С.Паньков, А.Шацький та ін. Українські історики Києва, Львова, де найбільше зосереджено донедавна закритих архівних матеріалів, сумлінно опрацьовують фонди архівосховищ і шляхом публікацій інформують про їх зміст наукову громадськість. Видаються неопубліковані твори, автобіографічні матеріали, “Спомини” М.Грушевського, перевидані “Історія України-Руси”, “Історія української літератури”, “Всесвітня історія” та ін. Нові архівні матеріали, епістолярії та праці українських вчених, присвячені життю і діяльності М.Грушевського, друкуються на сторінках журналів: “Архіви України”, “Український історик”, “Археографічний збірник”, “Записки НТШ”, “Український історичний журнал”, “Старожитності”, “Київська старовина”, “Пам'ять століть” та ін.

Поява наукових збірників є наслідком співпраці грушевськознавців з України й діаспори. Серед українських істориків, які найбільше прислужилися новому відкриттю для українського народу спадщини М.Грушевського, є Я.Дашкевич, котрий ще в 1988-89 рр., разом з С.Білоконем у виступах на конференціях і в своїх статтях спростовував партійну інтерпретацію постаті видатного вченого і політика. Львівський історик глибоко і послідовно розкриває зміст наукової спадщини, суспільно-політичної діяльності М.Грушевського. Кожна його публікація вносить нові риси в загальну картину напруженої праці видатного українського інтелектуала, застерігає сучасних науковців від “забронзування” і формального підходу до постаті і творчості найвидатнішого історика України. Я.Дашкевич у своїй науковій праці над спадщиною М.Грушевського професійно поєднує популярність викладу з ґрунтовними аналітично-синтетичними опрацюваннями історичної творчості вченого. Такий же творчий підхід притаманний працям Л.Зашкільняка, присвяченим М.Грушевському .

Помітним явищем останніх років стає звернення українських вчених до історико-наукового аналізу діяльності, стану і головних етапів розвитку наукової і просвітницької діяльності історичних та природонаукових товариств в Україні другої половини XIX - початку XX ст. Серед них виділяються праці В.Савчука.

Відчуття необхідності осягнути історичну традицію, звернути свої погляди в минуле, глибоко вивчити спадщину попередніх поколінь українських істориків, розгорнути нові концепції історії України й на доповненій джерельній базі переглянути й осмислити історичну спадщину ХІХ - початку ХХ ст. привело українських вчених до спроб глибокого і об'єктивного аналізу стану української історичної науки.

У 1990-му році ініціюється створення програми комплексного дослідження і висвітлення всіх періодів і проблем історії українського народу від найдавніших часів і до тепер. В наступні роки з проблем дослідження історії України проведено перший “круглий стіл” зарубіжних і вітчизняних українських істориків, численні всеукраїнські наукові конференції, зокрема науково-практичні в Дніпропетровському університеті (1993, 1995), наукова конференція в Харкові з проблем розвитку історичної науки на порозі ХХІ ст. (1995).

Широкого розмаху набули регіональні дослідження, в яких вчені звертають особливу увагу на розвиток історичної науки в кінці ХІХ - на початку ХХ ст., що засвідчує занедбаність опрацювання, в силу ідеологічних причин, зазначеної проблематики в попередні десятиліття. Цим же пояснюється поява значного масиву праць, присвячених науковій спадщині генерації українських істориків, які писали свої дослідження на межі ХІХ і ХХ століть. Сучасні українські вчені усвідомлюють суспільне значення наукової діяльності, потребу всебічного аналізу наукового доробку М.Драгоманова, І.Франка, М.Костомарова, В.Антоновича, П.Куліша, О.Лазаревського, Д.Яворницького, Д.Дорошенка та ін., необхідність нового прочитання і неупереджених оцінок їх творчої спадщини. (Їхні праці проаналізовані в нашій монографії “Гортаючи сторінки … Думки про “Історію України-Руси” М.Грушевського і українську історіографію 80-х років ХІХ - початку ХХ ст.” (1996). - С. 151-210 та в дисертації.-С. 164-200).

Становлення нової української історичної школи, яке відбувається на сучасному етапі розвитку історичної науки, висуває на порядок денний низку історичних проблем, пов'язаних з необхідністю враховувати здобутки науки на її попередніх етапах, питань методологічного характеру, що потребують свого наукового розв'язання й висвітлення. Ідуть пошуки шляхів до створення сучасної концепції багатотомної “Історії українського народу” , історіософських підвалин історичного поступу, методології історичної науки.

Журнальні публікації, в яких віддзеркалюються погляди на стан історичних досліджень, демонструють цілий спектр думок науковців: від заперечення здобутків історичної науки до 1991 р., особливо 70-80-х рр., - до намагання на базі спадщини цієї ж історіографії окреслити проблематику майбутніх наукових праць і переглянути існуючі оцінки стану медієвістичних досліджень в Україні в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. (наприклад, на підставі порівняння з історіографічною ситуацією в західноєвропейських країнах).

Частина українських істориків, не пориваючи з поглядами таких дослідників, як В.Пічета, О.Ванштейн, В.Сарбей, а також Я.Дашкевич, М.Ковальський, Я.Ісаєвич, Л.Зашкільняк, А.Болебрух, І.Колесник, Т.Попова, шукає свої підходи, досліджуючи історію, історіографію історії України.

Нове покоління істориків, звертаючись до історіографії (особливо ХІХ - початку ХХ ст.), ставить питання про необхідність розробки нової періодизації української історіографії.

Конкретний фактологічний матеріал, разом із аналізом процесу становлення історичної науки, соціокультурних та гносеологічних функцій тогочасних історичних явищ, міститься у працях В. Кравченка та С. Легези. Автори підготували змістовні нариси української історіографії другої половини ХVIII - середини ХІХ ст. і на підставі аналізу праць провідних істориків України розкривають зміст романтизму як культурно-історичного явища і попередника народницького напрямку в українській історіографії. Історична думка вчених ХІХ - початку ХХ ст. привернула увагу С.Стельмаха.

Від розвідки В.Сарбея, науково-аналітичного серіалу статей Р.Пирога про М. Грушевського, до цілого номера, проходить шлях реабілітації в “Українському історичному журналі” й історична наука в Україні кінця ХІХ - початку ХХ ст. Нині формується новітня тенденція за рахунок поєднання зусиль зарубіжних і вітчизняних українських вчених на підставі нового способу мислення, змінюється ставлення до спадщини істориків кінця ХІХ - початку ХХ ст., приходить нове усвідомлення стану тогочасної української історичної науки, спадщини М.Грушевського, його місця не лише в українській, а й у світовій науці.

Розуміння важливості нової інтерпретації, нового прочитання концепцій М.Грушевського усвідомлене представниками сучасної науки. Як засвідчила зустріч редактора “Українського історичного журналу” В.Рички із засновником і головним редактором журналу “Український історик” Л.Винаром, особливу актуальність для розвитку історичної науки має розробка її теоретичних підвалин. 18 жовтня 1993 року провідний грушевськознавець Л.Винар поінформував В.Ричку про основні завдання “Українського історика” і Українського історичного Товариства, а також про проведення і результати першої наукової конференції Київського осередку УІТ “Міфологія в українській історіографії (ХІХ - ХХ ст.)”.

Вченими обговорена можливість проведення “круглого столу” за участю провідних українських істориків на тему: “Методологічні й термінологічні проблеми історії України”. На їх переконання, головною темою цього обговорення має стати історична схема М. Грушевського. Мова йде про її осучаснення і впровадження в українську наукову історіографію. Зокрема В. Ричка наголошує на тому, що “йдеться про модель-схему української наукової національної історіографії, яка охоплювала б усі періоди й основні явища історії України й об'єктивну історичну термінологію. Ясно, що найхарактерніші риси й значення досягнень вітчизняної історіографії кінця ХІХ - початку ХХ ст., взаємозв'язки та взаємовпливи, історіографічна та концептуальна наступність мають бути в центрі таких обговорень. Матеріали “круглого столу” передбачається висвітлити на сторінках історичних журналів.

Зазначене свідчить про необхідність повної інтеграції і введення у науковий обіг здобутків української історичної науки кінця ХІХ - початку ХХ ст.

На наш погляд, проблемне історіографічне дослідження має активізувати зусилля нової хвилі грушевськознавців, істориків науки, прискорити більш глибоке вивчення наукової спадщини М.Грушевського, дозволити розкрити внутрішні закономірності розвитку української історичної науки 80-х років ХІХ - початку ХХ ст.

Об'єктом дисертаційного дослідження є процес становлення та розвитку наукових знань про М. Грушевського, історичну науку в Україні 80-х рр. ХІХ - початку ХХ ст.

Предметом роботи є вивчення цього періоду на різних етапах історіографії, розвитку основних тенденцій у вивченні М. Грушевського як провідного ідеолога, лідера й організатора історичної науки, її інструментарію у 80-х рр. ХІХ - на початку ХХ ст.

Мета пропонованого дослідження полягає в історіографічній реконструкції стану української історичної науки на рубежі ХІХ і ХХ століть, репрезентація в ній наукової спадщини М.Грушевського.

Для дослідження поставленої мети необхідно розв'язати такі завдання:

- визначити рівень науково-теоретичного опанування проблеми та з'ясувати концептуальні засади зарубіжної, радянської та сучасної історіографії щодо історичної науки на зламі ХІХ і ХХ ст.;

- запропонувати теоретичну модель вивчення минулого історичної науки;

- визначити сучасні підходи до проблеми періодизації української історіографії і місця в ній періоду 80-х рр. ХІХ - початку ХХ ст.;

- з'ясувати теоретично-методологічні підходи до визначення стану історичної науки в Україні на зламі ХІХ і ХХ століть;

- з'ясувати, яким чином відбувається вивчення загальних і конкретних проблем стану української історичної науки кінця ХІХ - початку ХХ ст.;

- проаналізувати стан вивчення діяльності організаційних установ української історичної науки в історичних працях, присвячених цій добі;

- визначити етапи розвитку наукових знань про наукову діяльність, історичну творчість М.Грушевського і трансформацію цих знань у наукове грушевськознавство;

- показати сучасний стан дослідження біографії, етапів життя, періодів творчості М.Грушевського;

- проаналізувати стан вивчення проблеми: М.Грушевський і наукові школи в українській історіографії;

- показати процес дослідження методологічних настанов, історичної та історіографічної концепцій М.Грушевського;

- визначити стан і ступінь вивчення цієї теми в сучасній історичній літературі та накреслити шляхи її подальшого опрацювання.

Методологічну основу дослідження становить положення про діалектику єдності і взаємодії загальнонаукових, міждисциплінарних підходів, а також ідея додатковості, що передбачають обмін, взаємопроникнення ідей та поглядів, широке запозичення історичною наукою дослідницьких методів інших наук. Останнє значно сприяє збагаченню змісту предмета дослідження. Робота базується на системній методології, коли об'єкт дослідження розглядається як певна система, а її компоненти взаємодіють між собою, складаючи якісно нову сукупність наукових знань, пов'язану із творчістю історика, всебічним висвітленням його наукової біографії, історичних поглядів, діяльності створених ним наукових установ та ін.

Одним із провідних принципів є принцип теоретико-методологічної реконструкції минулого історичної науки із залученням рефлексивної моделі історіографії, використання її методологічних можливостей у науковому пізнанні. У вивченні М.Грушевського, його історичної спадщини використовуються можливості грушевськознавства як наукової дисципліни, що має свій предмет, завдання, інструментарій, мікромоделі дослідження, які кореспондуються із загальноприйнятими схемами історичного, історіографічного та біоісторіографічного дослідження.

Вивчення історичного грушевськознавства, що є складовою частиною комплексу різноманітних знань, передбачає застосування системного підходу як методологічного засобу наукового пізнання. Він відкриває можливість об'єднати під одним кутом зору структуру і зміст емпіричних засобів із теоретичними уявленнями, і вимагає врахування суперечливих поглядів на спадщину дореволюційних істориків і особливо М.Грушевського.

Виходячи із інтерпретації загальнонаукових принципів - історичного, об'єктивного та логічного - увага зосереджувалась на дослідженні історичних знань у хронологічній послідовності та в їх концептуальній єдності, ґенезі і подальшому розвитку як частини загального історіографічного процесу, а також на з'ясуванні провідних тенденцій розвитку історичної науки, процесу руху та уповільнення наукової думки на певних етапах розвитку історіографії проблеми.

Історіографічний процес вивчається у двох рівнях: загальнотеоретичному і прикладному. Виявляючи їх взаємодію як єдності історичних знань та процесу, до аналізу залучаються такі категорії сучасної культури та науки, як “романтизм”, “народництво”, “державництво”, “національне відродження”, “історична свідомість”, “наукова школа” та ін., рефлексивні можливості таких дисциплін, як методологія історії, історіософія, наукознавство, філософія історії, філософія.

Для з'ясування конкретних питань застосовуються історико-генетичний, історико-хронологічний, проблемний, історико-порівняльний, персонологічний методи.

Наукову новизну визначає мета, предмет дослідження. Вона полягає в історіографічному підході, який дає низку нових результатів:

- розроблена теоретична модель вивчення минулого історичної науки в Україні;

- удосконалені теоретично-методологічні підходи щодо вивчення стану історичної науки кінця ХІХ - початку ХХ ст.;

- поставлена і розв'язана проблема періодизації української історіографії ХІХ ст.;

- в історіографічному аспекті розглядається діяльність організаційних установ, наукових шкіл української історичної науки у кінці ХІХ на початку ХХ ст.;

- вперше предметом наукового дослідження стала історична та історіографічна література, присвячена стану української історичної науки на зламі ХІХ і ХХ ст.;

- ставляться і розв'язуються сучасні проблеми біоісторіографії провідних українських істориків кінця ХІХ - початку ХХ ст.;

- в історіографічному плані характеризується діяльність М.Грушевського як організатора та ідеолога української історичної науки 80-х років ХІХ - початку ХХ ст.;

- автор здійснив системний аналіз наукових досліджень, присвячених історичній творчості М.Грушевського;

- визначені місце та роль М.Грушевського як лідера української історичної науки;

- в історіографічному ракурсі реконструйовані погляди М.Грушевського на український історичний процес, починаючи від найдавніших часів до кінця ХІХ ст.;

- дане дослідження є кроком на шляху до повного зруйнування ідеологічних стереотипів, звільнення образу М.Грушевського як вченого від усіляких політичних ярликів, очищення від застарілих уявлень, оцінок і упереджених підходів до його наукової творчості;

- в історіографічному аспекті спростовується ідея кризи в українській історичній науці цього періоду, який насправді характеризується як її “золотий вік”.

Джерельна база дисертації структурно поділяється на чотири групи за такими характеристиками: а) друковані джерела; б) архівні матеріали.

Першу, найбільшу з них, становить джерельна основа грушевськознавства, що включає архівні, друковані, усні, фото- та матеріальні джерела.

Другу групу складають друковані джерела, що відбивають процес функціонування історичної науки у 80-ті роки ХІХ - на початку ХХ ст., - праці, статті, розвідки, листування засновників історичних шкіл, організаційних установ з історії та історіографії України, мемуари, автобіографії, щоденники, некрологи, листування.

Третя група вміщує праці, присвячені окремим теоретичним питанням історії історичної науки на межі ХІХ та ХХ століть, творчості тогочасних істориків. За своїм змістом - це загальні праці з історіографії, дисертаційні дослідження, монографії, статті, ювілейні видання, матеріали конференцій, доповіді на них, тези виступів.

Четверту групу представляють теоретичні, в більшості філософського спрямування наукознавчі праці, що методологічно збагачують ідейний зміст зазначеної проблеми, що підлягала вивченню. Це праці, статті з історії науки, теорії історії, методології історії, історії філософії, культурології та біографістики.

Особлива увага звернута на джерелознавчі основи грушевськознавства. Автор використав архівні фонди, зокрема з Центрального державного історичного архіву у Львові - фонди 401, 362, 309, де містяться документи, а також “Щоденник” 1888-1894 рр. М. Грушевського, матеріали НТШ, редакції журналу “Літературно-наукового вісника”, листування; Львівського обласного державного архіву - фонд 26, опис 5 - особиста справа М. Грушевського, фонд 298 - Товариства прихильників української літератури, науки і мистецтва у Львові, Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, відділу рукописів - фонди ІІ (Барвінські), Центрального державного історичного архіву України у Києві - фонд 1235 - М.Грушевського. До цієї групи джерел належать письмові джерела М.Грушевського (друковані і недруковані праці), автобіографічні матеріали, спогади, щоденники, записники, листування та ін.); усні джерела (перекази, топографічні назви, пов'язані з його життям і діяльністю, зокрема, у Львові, Києві); фотоджерела М.Грушевського, членів його родини, офіційні групові фотографії з істориком, фільми, ілюстрації; матеріальні джерела (фізичні об'єкти, будинки Грушевського, речі, що належали Грушевському і членам його родини). Вони дали змогу глибше відчути дух епохи, осягнути риси творчості вченого, умови наукової праці. Серцевину досліду склала багатотомна “Історія України-Руси”, всі її видання, починаючи від першодруків у “Записках НТШ”, підрядки, науково-довідковий апарат до першого і наступних видань томів (передмови, примітки, списки цитованої літератури) і закінчуючи фототипним виданням І - Х-го томів 1991-1998 рр., що сприяє охопленню ідейного змісту, наукової концепції М.Грушевського.

У полі зору перебувала історична спадщина М. Грушевського: “Історія української літератури”, “Всесвітня історія”, монографії, брошури, статті, рецензії, листування.

У своїй сукупності зазначені групи джерел складають місткий, різноманітний комплекс знань з історії, що викликає необхідність їх систематизації та одночасного обережного і критичного підходу під час аналізу.

Хронологічні межі дисертаційного дослідження передбачають два рівні. Хронологічні рамки теми, що підлягає вивченню, охоплюють 80-ті роки ХІХ ст. і початок 1930-х рр. Така хронологія відповідає процесу становлення М.Грушевського як історика, залучення його під час навчання до наукової діяльності, утворення й функціонування його школи і її розгром на початку 30-х років.

Другий хронологічний рівень репрезентують історико-наукові та історіографічні дослідження, створені в 1920 - 1990-х рр. українськими істориками.

Теоретичне значення дослідження і одержаних результатів становить:

- узагальнюючий підхід, використання різноманітних джерел, ґрунтовний їх розгляд значно розширюють можливості самої науки, дають низку нових результатів і виявляють загальні та специфічні закономірності розвитку української історичної науки на зламі ХІХ і ХХ століть;

- введення до наукового обігу значного обсягу нових даних, систематизованих щодо історіографії кінця ХІХ - початку ХХ ст.;

- вивчення окремого періоду (80-ті роки ХІХ - початок ХХ ст.) в українській історичній науці та історіографії, що знаменував собою процес її ідейно-концептуального, організаційного оформлення і самодостатності;

- використання розробленої моделі вивчення минулого історичної науки в Україні дозволяє в комплексі переглянути та дослідити попередні етапи української історіографії ХІХ, а також ХХ-го століть;

- доцільність застосування запропонованої моделі історіографічного дослідження як до історичної проблематики, історії історичної науки, так і до всього комплексу дисциплін, що складають наукове грушевськознавство;

- звернення уваги до низки теоретичних положень, які допоможуть вдосконалити процес вивчення історії історичної науки в Україні;

- використання досвіду дореволюційної, післяреволюційної, зарубіжної, радянської та сучасної української історіографії, результати власного доробку підтверджують необхідність дослідження спадщини М.Грушевського, тогочасних істориків на базі багатоканального мислення та системної методології;

- підведення підсумків дослідження проблеми внеску М.Грушевського і тогочасної історичної науки в українську історіографію.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає у систематизації та узагальненні накопиченого матеріалу щодо творчої біографії М.Грушевського, історичної науки кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Матеріали дисертації сприятимуть вивченню творчих біографій представників української історичної науки кінця ХІХ - початку ХХ ст. Низка положень і висновки, зроблені в дослідженні, можуть бути використані у справі об'єктивного з'ясування головних тенденцій розвитку української історіографії. Результати роботи доцільно застосувати у викладанні загальних та спеціальних курсів з історії України, освіти та науки, в курсах наукознавства, історії історичної науки, української історіографії та особливо грушевськознавства.

Проблеми, порушені в дисертації, є предметом розробки аспірантів, студентів Черкаського університету в наукових, дипломних та курсових роботах. Матеріали дослідження можуть бути використані в створенні єдиної системи досліджень грушевськознавства, в організації музейних експозицій.

На захист виносяться такі положення:

-рефлексивна модель української історіографії 80-х років ХІХ - початку ХХ ст. пов'язується з удосконаленням методологічних засад наукової творчості та є необхідною умовою збагачення сучасних історичних знань;

-українська історіографія розглядається як процес послідовної зміни, еволюції світоглядних принципів і методології історичних досліджень, а її етап (80-ті роки ХІХ- початок ХХ ст.) визначається представниками історичної науки (за винятком радянської) крізь призму взаємовпливу національно-культурного відродження, характеристики соціально-політичних, ідеологічних, загальнокультурних та організаційних умов, як поступовий та інтенсивний, а не кризовий стан історичної науки цієї доби;

-збагачення тогочасної історичної науки новим фактичним матеріалом, концептуальними підходами, монографічна розробка конкретно-історичних проблем, розширення сфери спеціальних і допоміжних дисциплін, мережі наукових історичних установ, поява часописів, наукових видань, становлення різних історичних шкіл, підготовка синтетичних узагальнюючих праць з історії України, популяризація історичних знань привела до закономірного явища, пов'язаного із відокремленням української історичної науки, як самодостатньої, від російського та польсько-австрійського аналогів;

- даний етап української історіографії є своєрідним “епіцентром”, у якому народжувалися і функціонували історичні школи, формувалися течії та історіографічні напрямки, представники та спадкоємці яких працювали на терені України та в еміграції, пізніше в діаспорі, а в наш час репрезентують єдину українську історичну науку;

- розвиток української історичної науки здійснювався у прискореному темпі, навіть в умовах бездержавності, завдяки самопожертві українських інтелектуалів, самоорганізації, створенню співтовариств, наукових об'єднань, згуртуванню наукових сил навколо часописів істориків харківської “соціально-економічної” школи Д.Багалія, “історично-правової та економічної школи” М.Василенка, “марксистської школи” М.Яворського та ін. напрямків та течій;

- місце М.Грушевського визначається роллю, яку він відіграє як ключова постать української історичної науки на зламі ХІХ і ХХ ст.;

-насильницьке припинення плідної діяльності М.Грушевського, його школи, істориків харківської “соціально-економічної” школи Д.Багалія, “історично-правової та економічної школи” М.Василенка, “марксистської школи” М.Яворського та інших напрямків та течій не мало ніяких підстав і було продиктоване виключно суб'єктивними політичними цілями кремлівської верхівки і виконавцями її волі в Україні;

-аналіз праць зарубіжних українських вчених дозволив виділити спрямованість їх проблематики щодо вивчення історичної спадщини М.Грушевського. Зміни, що відбулися в Україні у зв'язку з відновленням незалежності, ознаменували поворот історичної науки до здобутків істориків 80-х років ХІХ - початку ХХ ст., сприяли залученню численної групи молодих дослідників до наукового грушевськознавства;

- доступ до архівних матеріалів, можливість ознайомлення з працями вчених, які працювали за кордоном, істориків з діаспори сприяли розкріпаченню думок сучасних дослідників, усуненню з наукових праць заідеологізованих історичних схем і впровадженню в історичний процес багатьох замовчуваних до того явищ і фактів;

- у сучасних умовах на хвилі національного відродження, коли кардинально змінилася економічна система, світогляд, державні пріоритети та ідеологія, історики стоять на порозі зміни наукових парадигм, а стан історіографії вимагає корінної перебудови. Вчені сходяться на тому, що новий рівень історичного синтезу потребує вдосконалення теоретично-методологічних засад, оновлення методології історичної науки, запровадження міждисциплінарних дослідницьких методик, які акумулюють досягнення філософії, історіософії, соціології, психології, антропології, демографії, географії тощо. Вони переходять до дослідження проблем менталітету, культури, ролі етнопсихологічних чинників, еволюції соціально-демографічних структур, становища різних соціальних верств і груп.

Наукова апробація результатів дослідження виявляється у тому, що зміст окремих глав, наукових результатів, основні положення та висновки дисертації автором доповідалися і обговорювалися на наукових конференціях, читаннях, симпозіумах, наукових сесіях (у тому числі міжнародних) у 1991-1999 рр. Серед них на ІІІ-ій Міжнародній науково-практичній конференції “Творчість, культура, гуманізм” (Київ, 1993), ІІ-VI-х Всеукраїнських історичних читаннях “Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку” (Київ-Черкаси 1992-1996), Міжнародній науковій конференції “Михайло Грушевський і львівська історична школа” (Львів, 1994), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Українознавство і гуманізація освіти”, присвяченій 70-річчю Дніпропетровського державного університету (1993), міжвузівській науково-практичній конференції “Інтеграція науки у систему підготовки вчителів” (Черкаси, 1995), регіональній науково-практичній конференції “Виховна робота в навчальних закладах України на сучасному етапі” (Черкаси, 1995), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Формування національносвідомої особистості як один з головних пріоритетів сучасної освіти” (Черкаси, 1995), науковій конференції “Наследие А.А.Потебни и развитие современной филологической и исторической науки”, присвяченій 70-річчю з дня народження О.П.Преснякова (Черкаси, 1995), VII-й Всеукраїнськії науковій конференції “Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність” (Черкаси,1995), Всеукраїнській науковій конференції “Українська література і цензура” (Черкаси,1996), Всеукраїнському симпозімумі з проблем аграрної історії (Київ, 1996) , Міжнародній науковій конференції “Михайло Грушевський і сучасна історична думка”, присвяченій 130-ій річниці від дня народження М.Грушевського (Львів, 1996), Дев'ятій науковій сесії Наукового Товариства ім. Т.Шевченка (Львів,1998), науковій конференції осередку Наукового Товариства ім. Т.Шевченка в Черкасах (Черкаси, 1998) та ін. Результати наукового опрацювання проблеми дослідження знайшли відображення в 30-ти публікаціях, у тому числі двох монографіях, двох навчальних посібниках, використовуються при викладанні курсів: “Історія України”, “Історіографія історії України”, “Джерела з історії України”, спецкурсів: “Історична спадщина М.Грушевського”, “Зарубіжна історіографія історії України”, “Історія українського козацтва”, спецсемінару “Історія України-Руси М.Грушевського: історіографія”, при виконанні студентами дипломних, курсових робіт на історичному факультеті Черкаського державного університету.

Зміст дисертації повністю розкрито в опублікованих монографіях “Гортаючи сторінки... Думки про “Історію України-Руси”М.Грушевського і українську історіографію 80-хрр. ХІХ - початку ХХ ст.” (Черкаси, 1996. - 256 с.), “Історіографічна думка про М.Грушевського і українську історичну науку його доби” (Черкаси, 1996. - 182 с.), 4-х брошюрах, в тому числі одному навчальному, одному навчально-методичному посібнику.

Структура дисертації обумовлена змістом дослідження, відповідає визначеній меті та розв'язанню поставлених завдань. Вона складається зі вступу, трьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку джерел та літератури. Розділи включають відповідно 2, 4 та 2 глави. В першому розділі розглянуті теоретично-методологічні підходи, сучасна теоретична модель вивчення минулого історичної науки в Україні кінця ХІХ - початку ХХ ст., грушевськознавство як найголовніше її ядро. Другий розділ охоплює характеристику загальних та конкретних проблем стану української історичної науки 80-х рр. ХІХ - початку ХХ ст. У третьому розділі крізь призму критичного аналізу історичної літератури висвітлюється наукова творчість М.Грушевського як історика. Основний текст дисертації викладений на 397 сторінках. Робота має 1 графік, 1 схему (С. 73). Список джерел та літератури включає 854 найменувань, із них 26- іноземними мовами.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується тема дисертації, аргументується її актуальність, характеризується стан і ступінь розробки проблеми та джерельної бази роботи, визначені об'єкт, предмет, мета дослідження, його методологічна та джерельна основа, подані основні положення, що виносяться на захист, розкриті наукова новизна, практичне значення, наведено відомості про апробацію дисертаційної праці.

У першому розділі роботи “Теоретично-методологічні підходи до вивчення стану історичної науки в Україні 80-х рр. ХІХ - початку ХХ ст.” розглянута проблема створення теоретичної моделі вивчення минулого історичної науки в Україні, виявлені складові та особливості відокремлення в галузь науки - грушевськознавства. Відповідно проаналізовані погляди сучасних вчених щодо історії історичної науки та її історіографії, виділена сукупність теоретико-методологічних критеріїв моделювання відповідних процесів минулого науки.

У главі “Сучасна теоретична модель вивчення минулого історичної науки в Україні” досліджується процес осягнення категоріального змісту та новаційних підходів в історіографії, з'ясовується ступінь усвідомлення провідними українськими вченими взаємопов'язаних чинників, які формують цільне уявлення про український історіографічний процесу.

Автор довів, що питання вивчення теоретичних підвалин історіографії займають важливе місце в працях таких українських дослідників, як М.Ковальський, А.Болебрух, І.Колесник, Т.Попова, Л.Винар. При очевидних відмінностях у підходах до історіографії наукова думка рухається в напрямку висвітлення предметного, методологічного рівня, місця, формування дисциплінарного образу української історіографії, шляхом проникнення здобутків європейської і світової науки на український грунт. Вивчення цієї проблеми підпорядковане з'ясуванню підставових мотивів науково підійти до розробки теоретично-методологічних питань історіографії взагалі та української історичної науки і історіографії ХІХ століття зокрема. Тому в центрі уваги автора - праці теоретичного змісту вітчизняних вчених та виявлення в них усього цінного, що було нагромаджене за минулі десятиліття.

Українська історіографія радянської доби сприймається неоднозначно і суперечливо. До середини 1920-х рр. історичні дослідження зберігають певну спадкоємність з попередньою історіографією і частково з національними традиціями. Розгром школи М.Грушевського, його смерть, масові репресії призвели до втрати українською радянською історіографією кращих національних рис і надбань.

У той же час зарубіжна гілка українських істориків, зберігаючи наступність з попередньою історіографією, в міру можливості консолідує свої сили, згуртовуючись навколо “Українського історика”, бере на себе підтримку національної самобутності української історичної науки, зусиль істориків національно-демократичної орієнтації в Україні і діаспорі. Вони засвоюють найкращі зразки зарубіжної історіографії і прагнуть прилучення української історичної науки до світової. Зарубіжні вчені уважно слідкують за історіографічним рухом в Україні, узгоджують свої підходи до предмету, завдань історіографії як галузі історичної науки.

...