М. Грушевський і українська історична наука (1880-ті рр. ХІХ - початок ХХ ст.): історіографія проблеми

У радянській історіографії вирізняється все більш загрозлива тенденція, що переходить у безоглядну критику М.Грушевського. До кінця 1988 року, внаслідок постійної деформації історичної істини, М.Грушевського перетворено у “ворога українського народу”, “фальсифікатора історії України”. Такими підсумками українська радянська історіографія завершила своє вивчення спадщини М.Грушевського.

Українським історикам-емігрантам бракувало джерельної бази і відповідної теоретичної основи, як і історикам-державникам, не лише у висвітленні ідейної основи народництва, а й історичних концепцій М. Грушевського, хоча всі вони сприйняли його схему історії України. Долаючи надмірну політизацію, вчені з діаспори приходять до створення наукового грушевськознавства.

Саме виходячи з існування двох підходів до зазначеної проблеми, в розділі розроблена модель вивчення історичної науки на прикладі теми: “М.Грушевський і українська історична наука 80-х рр. ХІХ - початку ХХ ст.”. Вона послужить створенню наукового образу цієї історіографії, що вимагає залучення теоретичних засобів дослідження і зокрема такої науковознавчої категорії, як рефлексія. Зазначене сприятиме переусвідомленню на нових теоретичних засадах, сформульованих у свій час М.Грушевським, сучасними українськими вченими ідейних формул і концепцій розвитку історичної думки та науки в Україні.

У основу інтерпретації та усвідомлення інтелектуальної історії науки цього періоду покладено міждисциплінарний підхід - широкий “історіографічний алгоритм”, позбавлений класовості, ідейної обмеженості з одночасним розлогим історичним поглядом на проблему наукової творчості особистості, її історичної свідомості, що сприятиме методологічному оновленню історіографії.

В розділі детально розглянуті статті М.Ковальського, А.Болебруха, Т.Попової, І.Колесник, Л.Зашкільняка та інших вчених, у яких их міститься аналіз теоретичних аспектів української історіографії. Особливо цінною є запропонована І. Колесник рефлексивна модель української історіографії та її спроба періодизації, зокрема положення про те, що доба з початку 90-х років ХІХ ст. та перших десятиліть ХХ ст. становить вирішальний період у процесі витвору національної української історіографії, який характеризується її остаточним ідейно-концептуальним та організаційним оформленням (виділено нами - В. Г.).

Аналіз стану української історичної науки на межі ХІХ і ХХст. привів автора до висновку про те, що початкову хронологічну межу цього періоду слід поширити на 80-ті роки ХІХ ст., на часи, коли розгортає свою роботу історична школа В.Антоновича, “Киевская старина”, інтенсивно здійснює археографічну діяльність Товариство Нестора-літописця та ін.

Саме під таким кутом зору і з метою осягнення універсальних методів і специфіки процесу дисциплінарного оформлення історіографіі, її співвідношення з іншими науками в дисертації подається схема і графік (С.73) історіографії як засобу усвідомлення історії науки, як наукової дисципліни, котрі наповнюються інструментарієм історіографічного пізнання, відповідними теоретичними та методичними підходами, узагальненими українськими вченими і зокрема М. Ковальським у статті “Теоретичні, методологічні та джерелознавчі проблеми української історіографії ХVІІІ - ХХ ст.” (1995).

Пропонуються сучасні мікромоделі історичного, історіографічного, біоісторіографічного дослідження, які складають загальну схему-модель.

Наведена модель може бути інтерпретована на матеріалах минулого історичної науки в Україні і зокрема кінця ХІХ - початку ХХ ст. Зрозуміло, що в центрі історичної науки на межі ХІХ і ХХ ст. стоїть спадщина М.Грушевського, настільки багатовимірна, що заманіфестувала складову галузь української науки - грушевськознавство.

З'ясуванню місця грушевськознавства, визначенню історіографічного ракурсу в дослідженні історичної спадщини М.Грушевського присвячена друга глава - “Грушевськознавство як складова галузь української науки”. Своє завдання автор бачив у з`ясуванні питання, якою мірою грушевськознавство з його розгалуженою структурою прийнятне для української історіографії. В главі загальна характеристика грушевськознавства підпорядкована конкретній проблемній орієнтації, детермінованій авторським вивченням питань: якої оцінки заслуговує ця галузь знань з історіографічної точки зору в контексті визначення її ваги, значення для сучасної науки, а також історична спадщина, науково-організаційна діяльність М.Грушевського в позитивному плані та в контексті його критиків.

Дисертант вважав за необхідне визначити предмет, завдання, блоки дисциплін, а також на які філософські, спеціально-історичні, міждисциплінарні засади спирається грушевськознавство, носіями яких наукових поглядів є його окремі представники, до яких історіографічних напрямків вони належать. Виходячи з положення, що саме інституалізація грушевськознавства відбиває ступінь інтеграції його історіографічної складової в аспекті дослідження історичної спадщини М. Грушевського, об'єднаної взаємодією двох гілок української історичної науки, автор своє місце вбачає в розгляді саме цього аспекту. В такому ракурсі аналізуються праці Р.Пирога, Я.Дашкевича й особливо Л.Винара як засновника грушевськознавства.

Керуючись науковою методологією досліду, Л. Винар послідовно вивчає і детально розглядає історичний розвиток і сучасний стан грушевськознавства, його структуру, методологію та зміст, бібліографічні й джерелознавчі основи науки, розкриває сучасні завдання. Зокрема, підсумком вивчення проблеми методології є запропоновані ним мікромоделі історичного досліду, котрі кореспондуються з прийнятими в науці відповідними моделями, але залежно від об`єкту вивчення вони можуть бути модернізовані. Вчений також подає відповідну біографічно-хронологічну таблицю, що встановлює окремі “біографічні цикли” життя М.Грушевського і наводить структуру допоміжних історичних дисциплін.

Особливо цінними є спостереження Л.Винара щодо приналежності істориків і його самого до українських історіографічних течій на Заході.

Л.Винар справедливо наголошує на тому, що новітня українська історіографія, наукове грушевськознавство в Україні є органічним продовженням грушевськознавства 1966 - 80-х років і наукової української історіографії, не обтяженої партійними або ідеологічними впливами.

У цілому відправні складові моделі історіографічного досліду мають додаткові методологічні, наукознавчі, історіософські, культурологічні та інші структури і схеми, що поєднуються із самостійною інфраструктурою історіографії як науки, мікромоделлю історичного дослідження, творять всеоб'ємну цілісну теоретико-методологічну модель минулого історичної науки в загальному обсязі її комунікативних зв'язків. Одночасно складові моделі з усією необхідністю ретранслюються у ментальності провідних вчених і можуть застосовуватися у науковому грушевськознавстві, а розуміння їх теоретичних аспектів має стати домінантною прерогативою дослідників як факт включення досягнень “переднього краю” науки в її “тверде ядро”. Саме такою виступає історіографія, яка надає особливого сенсу інтерпретації теоретико-методологічних основ сучасної науки на прикладі минулого історичної науки 80-х рр. ХІХ - початку ХХ ст., в центрі якої стоїть історична творчість М. Грушевського. Її методологічні можливості сприяють вивченню перехідних епох в розвитку історичної науки взагалі.

Другий розділ - “Загальні і конкретні проблеми стану української історичної науки кінця ХІХ - початку ХХ ст.” присвячений розгляду питань періодизації і місця української історичної науки цього періоду, висвітленню діяльності організаційних установ в історіографічних працях, вивченню творчості тогочасних провідних істориків в історичній літературі, а також історіографічному опрацюванню теми: “М.Грушевський і наукові школи в українській історичній науці на межі ХІХ і ХХ ст.”

У главі “Проблеми періодизаціі і місця української історичної науки 80-х рр. ХІХ- початку ХХ ст. в працях істориків” головна увага звернена на аналіз досліджень М.Марченка, Л.Коваленка як типових зразків радянської історіографії, якій підпорядковувалися національні дидактичні образи, в тому числі український. Розглянуті також праці вітчизняних вчених В.Потульницького, Я.Грицака, Л.Мельника, В.Сарбея, І.Колесник та українських зарубіжних дослідників Д.Дорошенка, О.Оглоблина, Н.Полонської-Василенко, Л.Винара та ін.

У радянській історіографії з'ясована стійка тенденція недооцінки попередньої історіографії і панування концепції кризи буржуазної історичної науки. Протилежність думок закордонних і радянських вчених найбільш виразно проявилася в оцінці спадщини істориків 80-х рр. ХІХ - початку ХХ ст., і особливо - М.Грушевського.

Українська історіографічна думка кінця ХХ ст. приходить до наукового розуміння основного поступу розвитку історичної науки, визначення 80-х рр. ХІХ - початку ХХ ст. як етапу інституційної зрілості української історіографії. Вчені віддають перевагу перспективам підвищення теоретичного і методологічного рівня вивчення історії історичної науки. Найбільш кваліфікована їх частина звертає особливу увагу на експлікацію поняття “дидактичний образ” історіографії, необхідність з'ясування етапів його формування на матеріалах науки, її теоретичних, концептуальних та дидактичних аспектів.

Аналізу діяльності організаційних установ, стану української історичної науки, історичних досліджень 80-х рр. ХІХ - початку ХХ ст. у наукових працях підпорядкований зміст другої глави другого розділу. До уваги бралися праці Д.Дорошенка, Б.Крупницького, В.Матях та інших вчених. Разом із загальними дослідженнями систематичного характеру історіографічна традиція зберегла значний масив праць, присвячених окремим організаційним, структурним одиницям української історичної науки кінця ХІХ - початку ХХ ст. - таким, як Наукове Товариство ім. Т.Шевченка, його історично-філософської секції, Археографічної комісії, Українського Наукового Товариства (УНТ) у Києві. В докторських і кандидатських дисертаціях Д.Данилюка, В.Баженова, В.Матях, Н.Палієнко, В.Щербань, М.Колесникова, Г.Курас, Д.Потехіна, Н.Семергея та ін., монографіях Н.Полонської-Василенко, П.Соханя, В.Ульяновського, С.Кіржаєва, О.Журби, статтях С.Водотики, В.Замлинського, М.Павленка, М.Дашкевича, І.Кревецького, В.Щербини, В.Сарбея, І.Бутича, та ін. знайшло місце глибоке усвідомлення вченими важливості наукової праці дослідників української історії кінця ХІХ - початку ХХ ст. Вони на підставі всебічного опрацювання архівних джерел і документальних матеріалів розкрили організаційні основи історичної науки, з'ясували історію НТШ у Львові, УНТ у Києві, діяльність ВУАН, наукових осередків, науково-дослідних кафедр, тогочасних установ в Україні, Київської археографічної комісії, “Исторического общества Нестора-летописца”, архівних губернських комісій, організаційних структур регіонального краєзнавства, роботу редакційного колективу і зміст публікацій “Киевской старины” та ін. Більшість вчених ґрунтують свої дослідження на архівних матеріалах, звітах, нарисах, статтях, спогадах, залишених тогочасними науковцями, які водночас були і фундаторами, співпрацівниками цих установ, і їх істориками.

Сучасні вчені П.Сохань, В.Ульяновський, С.Кіржаєв підготували ґрунтовний огляд літератури, присвяченої історії ВУАН, де критично розглянули стан дослідження теми: “М. Грушевський і Академія”. Подібні огляди містяться в дисертаціях. Існує значний масив праць з історії НТШ, однак відсутнє синтетичне дослідження, в якому б розкривалися всі грані діяльності Товариства протягом його існування. Ця робота потребує колективних зусиль.

Зростання на сучасному етапі ролі історичної науки обумовлює необхідність переосмислити зміст наукових праць, спадщини вчених, які ідейно та організаційно творили підвалини української історичної науки особливо на межі ХІХ - початку ХХ ст. До цього спонукає довгочасне замовчування, напіввизнання, образлива, гостра критика істориків, світогляд яких сформувався в дореволюційні часи, за “нерозуміння” ними об'єктивних закономірностей історичного процесу, “обмеженість” їх поглядів, “суб'єктивізм”, “націоналізм” та ін. З об'єктивних позицій в третій главі другого розділу “Провідні постаті української історичної науки останньої третини ХІХ - початку ХХ ст. в історичній літературі” розкривається зміст праць з історії та історіографії, в яких увага приділяється М.Максимовичу, М.Костомарову, П.Кулішу, О.Лазаревському, М.Драгоманову, В.Антоновичу, І.Франку та ін. Автор визначив, що кандидатські дисертації В.Воронова, В.Андреєва, С.Легези, А.Франко, Л.Похилої, монографія Ю.Пінчука, нарис В.Ульяновського, присвячені історичній творчості і організаційній діяльності О.Лазаревського, Д.Дорошенка, І.Франка, М.Драгоманова, П.Куліша, М.Костомарова, В.Антоновича якісно відрізняються від праць попередників.

Сучасні вчені в Україні, відходячи від стереотипів донедавна існуючої історіографії, все більше уваги звертають на вивчення життєвого шляху і спадщини вчених, які стояли біля витоків національної історіографії, сприяли її розвитку на межі ХІХ і ХХ ст. Їх все більше цікавлять мотиви творчості, соціально-культурне середовище, світогляд і наукова спадщина істориків, свідомих необхідності розвитку тогочасної історичної науки. Вони в своїй діяльності органічно поєднували організаційно-наукову, просвітницьку, культурно-освітню роботу з творчістю істориків України. Одночасно дисертант застерігає вчених від того, щоб в історіографічному дискурсі еклектично поєднувались традиційні та нові елементи, а вдумливий науковий підхід підмінювався лексичними побудовами щодо визначення позиції історика. Однією з умов наукового вивчення творчості істориків тієї чи іншої доби є звернення уваги на суспільну свідомість, суспільну психологію її носіїв.

У четвертій главі другого розділу “М. Грушевський і наукові школи в українській історичній науці: історіографічний аспект” аналізується низка праць із цієї проблематики. Мова йде про те, що в працях М. Грушевського, ювілейних наукових збірниках, дослідженнях В.Герасимчука, М.Кордуби, І.Крип'якевича, Д.Дорошенка, Д.Багалія, І.Витановича, Н.Полонської-Василенко, О.Оглоблина, Б.Крупницького, М.Чубатого, О.Домбровського, О.Пріцака, С.Білоконя, Я.Дашкевича й особливо Л.Винара знайшов відображення посилений інтерес до різних сторін діяльності історичних шкіл В.Антоновича, М.Грушевського. Об'єктивно саме їх дослідження висунули на обговорення питання категоріального апарату науки як засобу створення цільного уявлення про стан української історичної науки. В главі дана характеристика й оцінка змісту дискусії в 1970-х рр. у закордонних наукових колах щодо шкіл істориків України В.Антоновича та М.Грушевського, в якій взяли участь О.Пріцак, О.Домбровський, М.Антонович та інші вчені. Окреслення поняття “історична школа”, наукові обговорення сприяли осягненню такої важливої форми організації історичної праці.

Головну увагу приділено аналізу праць Л.Винара, котрий грунтовно і послідовно підходить до висвітлення діяльності історичної школи М.Грушевського у Львові та Києві. Поза увагою автора не залишилися праці А.Процик, матеріали міжнародної наукової конференції “Михайло Грушевський і Львівська історична школа”, статті С.Михальченка, перші дисертаційні дослідження О.Тарасенко, В.Педича, присвячені історичним школам кінця ХІХ - початку ХХ ст. Зокрема, В.Педич у кандидатській дисертації “Львівська історична школа М.Грушевського 1894-1914 рр.” (1996) детально розглядає складові, функції, роль керівника цієї школи, її ступеневу структуру, провідні методи та риси. Змістовними є статті, а також кандидатська дисертація Г.Мернікова “Школа в українській історичній науці другої половини ХІХ - початку ХХ ст.: проблеми теорії та історіографії” (1997). Автор в контексті вивчення категорії “наукової школи”, в дослідженнях з історії, соціології науки, характеристик і функцій понять “лідер”, “наукова атмосфера”, “наукова результативність”, психології творчості вирізняє причинно-наслідкові зв'язки професійного та особистого наукового зростання фундаторів шкіл в українській історіографії В.Антоновича, М.Грушевського, В.Липинського, Д.Дорошенка.

Дослідження Г.Мернікова відкривають новий напрямок - залучення до вивчення шкіл української історіографії доробку історії та соціології науки, соціальної психології творчості. Їх автор реалізує свою інтерпретацію соціопсихологічних аспектів міжособистих стосунків у межах НТШ, УАН, історичних установ ВУАН та відтворює психологічні портрети провідних лідерів наукових шкіл.

Якщо історична школа М.Грушевського у Львові і Києві знайшла своїх новітніх дослідників в особах В.Педича, Г.Мернікова, то вивчення її розвитку за радянських часів, на підставі архівних матеріалів, що зберігаються в архівосховищах України, лише розпочинається публікаціями В.Заруби і особливо Я.Дашкевича. Перші кроки в цьому напрямку здійснені в статтях С.Білоконя, І.Верби, О.Юркової та інших дослідників. Зокрема С.Водотика є автором статей, присвячених науково-дослідній кафедрі історії України в Харкові, процесу взаємодії наукових шкіл української історіографії 1920-х рр.

Критичний перегляд усталених поглядів В.Вороновим, Л.Кістерською, А.Санцевичем, С.Водотикою, І.Вербою та іншими вченими на спадщину радянської історіографії дозволяє розпочати процес з'ясування місця та ролі шкіл М.Василенка, М.Слабченка, О.Оглобина, М.Яворського в поступі української історичної науки.

Приєднання української історичної школи до світових її зразків сприяє пошукам витоків наукових шкіл, їх предметних ознак. Вченими визначаються теоретичні підвалини, концептуальний зміст, функціональні складові структури історичних шкіл, окреслюються досягнення засновників.

Третій розділ “М. Грушевський - ключова постать української історичної науки на рубежі ХІХ і ХХ ст. в історичній літературі” включає розгляд проблеми біографії в контексті творчості, науково-організаційної діяльності і визначення його як видатного історика.

У главі “Творча біографія М.Грушевського в науковій літературі” з'ясовуються напрямки досліджень українськими вченими життєвого шляху історика.

Звернення до праць Л.Винара, архівних джерел, документів М.Грушевського у фонді 1235 Центрального державного історичного архіву України у м. Києві, листування відкривають більш широкі можливості для наповнення різноманітними відомостями біографії вченого. Під кутом зору поширення кола біографічних джерел розглядаються праці Г.Сварник, Л.Винара, поява нової серії “Епістолярні джерела грушевськознавства”, її перший том “Листування Михайла Грушевського” (1997), збірки архівних матеріалів “Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД. Трагічне десятиліття: 1924-1934” (1996), щоденники Грушевського за 1883-1893 рр., 1886-1894 і 1904-1910 років, котрі разом із “Споминами” містять нові дані із відповідними коментарями та поясненнями. В главі аналізуються дореволюційні видання, праці Д.Дорошенка, О.Гермайзе, Д.Багалія, вказується на факти звернення до біографії і діяльності М.Грушевського І.Крип'якевича, І.Борщака, В.Біднова, З.Кузеля, Ю.Лавриненка, О.Щульгіна, М.Стахіва, В.Дубровського, В.Кедровського, Ф.Шевченка, М.Галій, О.Степанішиної, М.Чубатого, О.Оглоблина, Н.Полонської-Василенко, Б.Крупницького та ін. Визначено значення історіографічної розвідки І.Гирича, який аналізує внесок журналу “Український історик” у розвиток грушевськознавства. Предметом особливої уваги автора стали грунтовні праці Л.Винара.

Сучасні дослідники в Україні у своїх працях більш глибоко вивчають життя і науково-організаційну діяльність М.Грушевського, про що свідчать статті М.Кучеренка, І.Верби, О.Романіва, Я.Дашкевича, котрі проаналізовані разом із доповідями і повідомленнями українських вчених на наукових конференціях “Михайло Грушевський”, “Михайло Грушевський і Західна Україна” (Львів, 1994) та ін.

Статті Б.Кліда разом із публікаціями Л.Винара, Я.Дашкевича слід розглядати як продовження розробки проблеми історії боротьби за спадщину М. Грушевського та навколо неї, починаючи з 1988 року. Серед публікацій в “Українському історичному журналі” особливою грунтовністю за використанням різноманітних джерел виділяється стаття О.Рубльова “Михайло Грушевський: перший рік у Радянській Україні” (спроби реконструкції). Важливо, що автор звертає увагу на питання життя і діяльності М.Грушевського, які вже знайшли, але в неповному обсязі, висвітлення в працях Р.Пирога, С.Білоконя, П.Соханя, В.Ульяновського, С.Кіржаєва та І.Гирича. Дослідження літератури, що вийшла протягом життя М.Грушевського - і до наших днів, засвідчує постійний інтерес її авторів до біографії, періодів життя та науково-організаційної діяльності вченого.

Важливою рисою історичних зацікавлень стає проблематика творчої біографії М.Грушевського і незгасаючий інтерес дослідників до цієї теми. Цінність ранніх праць про Грушевського полягає в тому, що вони написані безпосередніми його учнями, співробітниками, котрі були знайомі з життям і творчістю вченого як на Україні, так і в еміграції.

Поступово зростає науковий рівень досліджень. В цілому історики, долаючи труднощі, пов'язані з суб'єктивізмом у висвітленні окремих питань, описовість, в силу об'єктивних причин та слабкої розробки архівів і джерел, йшли правильнимим шляхом і створили праці, які сприяли впровадженню ґрунтовної схеми періодизації життя і науково-організаційної діяльності М. Грушевського.

Починаючи з 1991 року, відкрились можливості залучення до висвітлення зазначеної проблематики нових архівних матеріалів, епістоляріїв, джерел і на їх ґрунті підготовки якісно нових праць, у яких знайшли поглиблене вивчення сторінки життя і діяльності М. Грушевського.

У другій главі третього розділу “М. Грушевський як історик”, продовжуючи досліджувати ставлення українських вчених до спадщини видатного представника історичної науки, автор звернув увагу на його бачення історичного процесу, світоглядні позиції, теоретичні міркування, методологічну спрямованість наукової творчості.

Повнокровно представляючи народницький світогляд, М.Грушевський науковою працею ясно засвідчив наступність своїх поглядів з М.Костомаровим, В.Антоновичем. На їх та його дослідженнях формували свій світогляд покоління дореволюційних і післяреволюційних істориків, учні і співробітники вченого. В умовах бездержавності народницька історіографія була природною реакцією на концепції представників російської, польської та австрійської історичних наук.

Одночасно всією своєю науково-організаційною діяльністю, творчістю М.Грушевський демонструє відкритість до європейської та світової історичної науки, готовність сприймати нові підходи в історичних дослідженнях.

Історіографічна традиція зафіксована в дослідженнях, статтях, повідомленнях, що носять нерідко характер гострого протистояння, має відбиток дискусійності щодо внеску М.Грушевского у розвиток української історичної науки. Існує проблема визначення історіософії, методології, ідейно-концептуальних засад творчості вченого. Зазначене ілюструють численні приклади ідеологічного двобою, особливо з боку представників радянської історіографії, як показник певного рівня історичної науки, ігноруючого принцип глибокого національного самопізнання та самосвідомості.

Радянські історики, здійснюючи свою діяльність в умовах державного контролю, відкидали схему М.Грушевського, яка підривала головні історичні концепції передреволюційної російської історіографії, а також радянську схему історії України.

Головною ділянкою наукової творчості М.Грушевського є історія України і допоміжні історичні дисципліни. В монографії “Гортаючи сторінки…” автор дисертаційного дослідження окремий розділ присвячує історичним зацікавленням М.Грушевського, розглядаючи їх крізь призму історіографічних досліджень вченого в його “Історії України-Руси” (Див. монографію, С. 11-78). Не менш важливим вважалося також в історіографічному ракурсі зафіксувати спостереження й думки численних авторів, котрі в своїх дослідженнях аналізують зміст монументальної праці, історичної спадщини М.Грушевського. В главі проаналізовані праці Д.Дорошенка, Д.Багалія, Л.Мельника, О.Ситника, Я.Ісаєвича, М.Жулинського, І.Франка, В.Герасимчука, М.Кордуби, Б.Крупницького, С.Томашівського, О.Пріцака, І.Витановича, Н.Полонської-Василенко, О.Домбровського, цикл досліджень Л.Винара, а також П.Соханя, В.Смолія, Л.Зашкільняка, Я.Дашкевича та інших сучасних українських вчених.

Автор також з'ясував, що соціологічні аспекти творчості М.Грушевського розглянуті в монографії О.Копиленка. Автором проаналізована праця М.Грушевського “Початки громадянства. Генетична соціологія”. Цікаві роздуми над історіософією М.Грушевського залишили М.Кордуба, Д.Дорошенко, Б.Крупницький, О.Оглоблин, І.Витанович, Л.Винар, О.Домбровський, О.Пріцак, Я.Дашкевич, Л.Зашкільняк, Я.Грицак, Н.Яковенко та інші вчені. Вони стали предметом розгляду в дисертації.

У 1996 році з'явилося перше дисертаційне дослідження в Україні, присвячене історіософії М.Грушевського, яке підготував В.Березенець. Автор розглядає постать М.Грушевського як науковця і політика, аналізує елементи його наукового світогляду та вивчає впливи на розвиток його наукової думки домінуючих у науковому середовищі ХІХ ст. напрямків: романтизму та позитивізму.

Змістом філософських роздумів В.Березенця є наголошення й доведення положення про те, що романтичний націоцентризм як вихідний, а також історичний позитивізм з його впливами на розвиток історіософських принципів та методологію досліду М.Грушевського синтезувалися в концепцію, яку можна визначити як історичний націоцентризм. Автор обґрунтував положення про те, що історіософія М.Грушевського є теоретичним фундаментом національної ідеї, де тріада: нація, інтелігенція, держава - виступає на перший план. В.Березенець довів, що національну ідею видатний вчений і політик розглядає як продукт соціальної творчості етносу та надає їй гносеологічного статусу.

У главі особливу увагу звернуто на аналіз матеріалів наукової конференції “Михайло Грушевський і сучасна історична думка”, що відбулася у вересні 1996 році у Львові. Зокрема, детально розглянутий зміст доповіді Я.Дашкевича “М.Грушевський - історик народницького чи державницького напрямку?”, а також його вступна стаття “Михайло Грушевський як особа і особистість” до збірки листів вченого К.Студинському, підготовлена до друку Г.Сварник (1996). Вчений подає розгорнуті характеристики наукової творчості і методології визначного історика України. Головною тезою, яку відстоює і обґрунтовує автор, є твердження про те, що переломним моментом в українській історичній науці у цілому, остаточним відходом від історіографічного народництва та переходом на історіографічне національне державництво слід вважати появу перших чотирьох томів “Історії України-Руси” та працю “Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства.” Протягом 1899-1904 рр. було змуровано міцний фундамент нового напрямку в українській історичній науці, який тепер, з перспективи майже одного сторіччя, з повним правом можна назвати національно-державним. Основна частина доповіді Я.Дашкевича присвячена обґрунтуванню і вагомим доказам щодо зазначених положень. В главі вказано, що схожі думки щодо державництва М.Грушевського ще в 1978 р. виказав М.Стахів у розвідці “Матеріали про світогляд Грушевського”, а також підтримав і обґрунтував Л.Винар. Цінними є і роздуми Я.Дашкевича щодо позитивізму М.Грушевського.

Тематично з цією частиною доповіді вченого збігається зміст статті Л.Зашкільняка “Історична спадщина М.С.Грушевського в контексті східноєвропейської історіографії початку ХХ ст.” (1997). Розглядаючи історіософську концепцію видатного вченого, автор одночасно наголошує на тому, що вона також спиралась на соціологічне розуміння історії, а методологічні погляди визначалися своєрідним поєднанням просвітницько-романтичних, соціологічно-позитивістських та неокантіанських ідей, у центрі яких перебувала категорія “народу-нації” як головної етносоціальної спільноти. Л.Зашкільняк також детально зупиняється на методологічних поглядах інтерпретації вченим категорії “народу” універсалістському розумінні історичного процесу, яке пов'язувало еволюцію окремого народу-нації із загальнолюдським поступом.

Вчений підтверджує думку І.Витановича про те, що Грушевський на різні етапи еволюції соціуму дивився як на такі, де на кожному з них діють різні чинники, і найбільша небезпека полягає у пристосуванні матеріалу під якісь соціологічні схеми. Проте Грушевський дотримувався все ж чітко окресленої схеми генезису, еволюції і трансформації етносоціальної спільності. Вслід за Л.Винаром автор розвиває думку про те, що М.Грушевський був противником історичного монізму (але не холізму) у будь-якому вигляді. Взяті в сукупності теоретичні положення, розроблені М.Грушевським, уможливили опрацювання ним синтезу української історії, який поєднав критичну науковість, глибокий документалізм, багатовимірність методики, а методологічний підхід видатного вченого і сьогодні приваблює своєю спрямованістю на максимальне всебічне вивчення соціальних явищ у їх історичному розвитку і предметній конкретиці без штучного соціологізму.

В главі проаналізовані також праці В.Потульницького, С.Злупко, розвідки і повідомлення В.Чорнія, М.Альчук, П.Андрусяка, Л.Тимошенка, присвячені різним аспектам історичної концепції М.Грушевського.

Здійснений розгляд змісту праць українських вчених виявляє існування постійної рефлексії історичної думки щодо творчості М.Грушевського як історика. Сучасна наукова громадськість поступово позбавляється упереджень, відкидає необґрунтовані звинувачення в обмеженості методології і різні закиди на адресу видатного історика, ставить питання про необхідність усунення методологічних обмежень в пізнанні й оцінці його спадщини, концептуальних засад творчості. Цілком прозорою є і світоглядна позиція провідних дослідників, в кожному разі виявляючи рух наукової думки в напрямку збагачення знань про методологію, належність М.Грушевського до національно-державницького напрямку, а не лише народницького в українській історіографії, що засвідчує поглиблення уявлень про нього та тогочасну історичну науку.

грушевський історичний науковий організаційний

ВИСНОВКИ

У висновках конкретизуються і узагальнюються результати дослідження:

1. Всебічний та неупереджений аналіз, що спирається на визнані у світі загальнонаукові принципи і засади, наукову методологію дає можливість уникнути зроблених помилок у минулому. Українська iсторiографiя, матеpикова i дiаспорна, має в своєму арсеналi iнструментарiй, що значно розширює можливостi наукового пошуку, вводячи на його орбiту не лише новi категорii i поняття, але й науковi дисциплiни.

2. Розроблена i запропонована теоретико-методологiчна модель вивчення минулого української iсторичної науки на зламi ХIX i XX столiть є одним з варiантiв iсторiографiчного синтезу і відкриває можливості узагальнення дослiдницького досвiду цiєї науки.

3. Проведений на пiдставi теоретико-методологiчної моделi аналiз дослiдження стану української iсторичної науки у 80-х рр. XIX - на початку ХХ ст. засвiдчує еволюцiйний розвиток української iсторiографiї. Вивчення лiтератури дозволяє стверджувати, що за тематичною спрямованiстю, охопленням рiзних аспектiв українського iсторичного процесу, снагою до пробудження й формування нацiональної самосвiдомостi cвого народу українськi iнтелектуали в галузi iсторичної науки досягли значних успiхiв. Їх наукова творчiсть, широкi знання вiтчизняної, європейської та свiтової iсторiї, суспiльної думки у поєднаннi з працездатнicтю створили умови для поступового пiдвищення рiвня iсторичних праць, накопичення архiвних та джерельних матерiалiв i нарештi емансипацiї української icторичної науки з меж росiйської, польської, австрiйської наукової cфери.

4. Методологічний стереотип радянської історіографії про кризу дореволюційної історичної науки, її занепад у концептуальному плані щодо української історичної науки кінця ХІХ - початку ХХ ст. є науково необґрунтованим та суперечить конкретній історіографічній практиці. Проблему кризи історичної науки слід розглядати, пов'язуючи її зі змінами в її внутрішній природі, суспільного життя епохи на підставі системного підходу. “Скупчення” інтересів дослідників в Україні навколо спадщини істориків “народницького” напрямку, “демократичного табору” та “прогресивних” встановлювало можливий зв'язок радянської історіографії з дореволюційною і одночасно збіднювало її. Зазначене є однією з причин незабезпечення поступального розвитку радянської української історіографії. Поява в 1959 і в 1983 рр. праць М.Марченка і Л.Коваленка не виправила цього становища. Історико-матеріалістичний метод, деформований державним втручанням в історичну науку, з самого початку не потрапив на сприятливий грунт теоретико-методологічних традицій й особливо історичної думки в Україні ХІХ - початку ХХ ст., зокрема, М.Грушевського та його сучасників.

5. Під диктатом центру все більш приорітетного розвитку набувають дослідження марксистського напрямку переважно в історико-партійному ракурсі, що закриває собою розробку стану історичної науки, досліджень з історії України в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Сильний вплив об'єктивних та суб'єктивних факторів позначився на публікаціях в радянській історіографії, присвячених М.Грушевському, що з'явилися з середини 1920-х і виходили до кінця 1980-х рр. Переважна більшість статей в енциклопедичних виданнях, науковій, навчальній та пропагандистській літературі хибує на крайню однобічність, упередженність, посилену або послаблену залежно від офіційних оцінок і все більшої ідеологізації суспільної свідомості. Існуєча обширна література і тема: “М.Грушевський у висвітленні радянської історіографії” потребує грунтовного аналізу та монографічного вивчення. Статті В.Заруби, Я.Дашкевича, Б.Кліда, в яких висвітлюються сторінки історіі боротьби з М.Грушевським, його школою у Києві, у Львівському університеті протягом 1924-34 рр., 1945 - початку 1950-х рр. та в кінці 1980-х лише розпочинають цей процес.

6. Частина українських істориків, опинившись за кордоном, сприяла ідейному та організаційному становленню української історичної науки завдяки діяльності українських і неукраїнських установ і університетів, розвитку зв'язків з європейськими науковими колами. Вони, долаючи ідеологічні впливи поразки визвольних змагань 1918- 1920 рр., не відразу, а шляхом все більш об'єктивного осягнення спадщини попередників, прийшли до усвідомлення еволюції історичної науки з позиції поглиблення наукових знань про минуле, звіряли поступ своїх досліджень із світовим рівнем. Західні українські вчені, створивши цілу наукову дисципліну - грушевськознавство, в її розвитку пройшли два періоди: з 1965 - по 1990 і з 1991 - до кінця 1990-х рр. В кінці першого періоду та на другому етапі до них приєдналися вчені з України, усвідомивши, що М. Грушевський є ключовою постаттю, що з'єднує історичну наукову традицію з сучасністю.

7. В провідних наукових центрах України - Києві, Львові, Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Ужгороді вчені активізують наукову діяльність у галузі української історіографії. Коло їх інтересів складають методологічні проблеми історичної науки, інституалізації історіографії, біоісторіографії. Під керівництвом провідних вчених вже молоде покоління істориків розробляє питання історіографії ХІХ - початку ХХ ст., поширює свої інтереси на регіональну проблематику. Зміна історіографічних пріоритетів, усвідомлення ієрархії загального, локального в історико-наукових дослідженнях приносить певні результати. Шляхом наукового опрацювання українські вчені закономірно прийшли до зрілого усвідомлення періоду 80-х рр. ХІХ - початку ХХ ст. як доби організаційної та в кінцевій фазі - ідейно-концептуальної інституалізації української історіографії, необхідності створення її нової періодизації, окреслення дидактичного образу.

8. В працях зарубіжних вчених і вітчизняних істориків розглянуті історичні умови і обставини розвитку української історичної науки, сталі форми науково-організаційної праці тих часів, знайшли осмислення історичні концепції М.Максимовича, М.Костомарова, В.Антоновича, П.Куліша, М.Драгоманова, О.Лазаревського, Д.Багалія, Д.Дорошенка, В.Липинського, їх методологічні засади та історіософія творчості. Ними досліджені історія Історичного товариства Нестора-літописця, НТШ у Львові, УНТ в Києві, губернських вчених Архівних Комісій, археологічних з'їздів, археографічна науково-організаційна та видавнича діяльність. Швидких темпів набуває розвиток історичних краєзнавчих досліджень Прикарпаття, Закарпаття, Чернігівщини, Поділля, Полтавщини, Катеринославщини, Криму.

9. Продовжуючи кращі традиції попередніх поколінь, сучасні дослідники Л.Винар, О.Домбровський, О.Пріцак, А.Жуковський, П.Сохань, В.Смолій, Я.Дашкевич, М.Ковальський, А.Болебрух, Т.Попова, І.Колесник, Г.Швидько, Ю.Мицик, Я.Калакура, Я.Грицак, Л.Зашкільняк, В.Якунін, В.Ульяновський, В.Матях, О.Журба, І.Гирич, І.Верба, Г.Курас, А.Процик, О.Ситник, О.Киян, О.Крук, В.Воронов, Л.Баженов, Д.Данилюк, С.Михальченко, В.Прокопчук, В.Гаврилів, А.Франко, В.Малиневська, В.Колесников, В.Андрєєв, Г.Мерніков, С.Легіза, В.Ващенко, К.Колесніков та ін. демонструють у своїх працях посилений інтерес до проблематики, пов'язаної з внеском істориків кінця ХІХ - початку ХХ ст. у розвиток української історіографічної школи. Названі вчені (серед них виділяється група дослідників біоісторіографічної спадщини українських істориків), застосовуючи нові підходи до вивчення та інтерпретації історичної літератури у парі з відкриттям нових, досі недоступних джерел (потенційної джерельної історіографічної бази), об'єктивно їх трактуючи, відмовляються від заздалегідь опрацьованих схем, своєю науковою творчістю демонструють початок процесу оформлення нового наукового образу історіографії історії України.

10. Провідними істориками більш глибоко усвідомлюється багатство тогочасного історіографічного матеріалу, а їх молодшими представниками ведеться наукова обробка архівних матеріалів, документальних джерел, опрацювання історичної спадщини численної верстви дослідників минувшини кінця ХІХ - початку ХХ ст. С.Білоконь, Я.Дашкевич, П.Сохань, В.Смолій, Я.Калакура, Я.Ісаєвич, В.Грабовецький, Р.Пиріг, О.Романів, Л.Зашкільняк та ін. поступово формують навколо себе верству грушевськознавців в Україні. В їх працях та дослідженнях молодих науковців вимальовується об'єктивний образ М. Грушевського як історика і політика, висвітлюється історіософія наукової творчості.

11. Науковцями шляхом детального аналізу визначена система знань М.Грушевського “як момент цілого”, коли універсалізм вченого виступає в іпостасях історика-аналітика, історика-соціолога, дослідника-монографіста, історика культури, літератури, церкви, знавця допоміжних історичних дисциплін та інших ділянок наукового пізнання. У своїй науковій практиці М.Грушевський використовує систему дослідницьких принципів: світоглядних, загальнонаукових, історичних та специфічно-історіографічних, виробляє погляди й гіпотези, котрі визначають напрямки дослідження історичного процесу й вимоги до його вивчення та кінцевих результатів. Одночасно вчений уникає схематичного висвітлення історичних подій, одностайної універсалізації багатогранних історичних явищ.

12. М.Грушевський, не пориваючи з попередньою традицією, що склалася в українській історіографії, найбільш послідовно й аргументовано, стоячи на ґрунті національно-державницької ідеології, використовує пануючі прогресивні методи історичного пізнання і вперше у вітчизняній науці подає минуле українського народу як закономірний еволюційний процес. У своїй науковій практиці, поступово еволюціонізуючи від народництва через неонародництво до національно-державного світогляду, вчений створив поліфакторну модель історії нації, підійшов до розуміння історичного прогресу як боротьби індивідуалістичних та колективістичних тенденцій розвитку людства.

13. Історіософія М.Грушевського як теоретична підвалина національної ідеї вбирає в себе, поруч з іншими, три чинники: націю, інтелігенцію та державу, і є синтезом просвітницько-романтичних, соціологічно-позитивістських та неонаціональних ідей. Національна ідея у нього є результатом соціальної творчості етносу і відіграє роль соціального фактору. Її розуміння М.Грушевський втілює в органічній концепції, проводячи суцільну лінію в українській історіографії, слідкує за її безперервним і тривалим розвитком як суб'єкта в історичному матеріалі.

14. В методології історичного досвіду М.Грушевський є позитивістом, засновником національно-державницького напрямку, що виріс і затвердився протягом 1894-1904 рр. Безпідставними є спроби істориків 1920 - 30-х рр. і деяких сучасних науковців відкинути М.Грушевського назад до народницької антидержавницької історичної науки. Проголошений в 20 - 30-ті роки ХХ ст. напрям, близький до консерватизму, є лише новим відгалуженням від національно-державницького напряму. Таке розуміння історіографічного процесу знімає напругу в його перехідній фазі від неонародництва до державництва і відкриває шлях до яснішого розуміння еволюційності та органічної трансформації одного напрямку в інший.

15. Проведений аналіз дозволяє стверджувати, що представники діаспорної, а з відновленням і розбудовою державної незалежності України вітчизняної і нарешті єдиної української історіографії до другої половини 1990-х рр. в галузі наукового грушевськознавства, дослідженні історії історичної науки в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. зробили значний крок вперед в осягненні й розробці цієї проблематики, в подоланні ідеологічних обмежень, критичному перегляді спадщини попередників та світоглядних стереотипів минулого. Докторські, кандидатські дисертації Т.Приймак, Р.Пирога, О.Тарасенко, І.Гирича, В.Педича, Г.Мернікова, В.Матях, В.Воронова, С.Легези, В.Андрєєва, С.Похилої за науковим рівнем, використанням архівних матеріалів стоять значно вище досліджень попередників. Їх зусиллями підведено певні підсумки дослідження проблеми шкіл В.Антоновича, М.Грушевського, Д.Багалія, В.Липинського, Д.Дорошенка, вивчення форм та напрямків розвитку української романтичної історіографії, часопису “Киевская старина”, біоісторіографії творчості О.Лазаревського, П.Куліша, Д.Дорошенка.

16. Дослідження біографії, етапів життя, періодів творчості М.Грушевського має сталу літературу. Вченими з діаспори і в Україні підготовлені змістовні монографії, збірники статей і матеріалів, епістолярії, збірник “Великий Українець”, окремі публікації, де розкриті науково-організаційна й видавнича діяльність, світоглядні позиції, методологія, джерела концепції М.Грушевського щодо діяльності історичних установ ВУАН, зміст його “української ідеї” та численні факти біографії. Помітно зріс інтерес до окремих галузей грушевськознавства. Зроблено реальні кроки у науковому вивченні проблем: М.Грушевський як вчений, організатор науки; державний діяч, політик; сучасники та послідовники; М.Грушевський і сучасна історична думка та ін.

У висновках наводиться низка рекомендацій щодо напрямків досліджень проблем грушевськознавства і української історіографії кінця ХІХ - початку ХХ ст. Серед них вказано, що існує необхідність в підготовці кількатомної “Біохроніки життя і діяльності М.Грушевського” та на її підставі фундаментальної біографії, а також популярних нарисів, низки публіцистичних видань, де знайшли б відображення грані творчості, громадської та політичної діяльності видатного українського інтелектуала.

Список праць автора за темою дисертації

Монографії

1. Гортаючи сторінки… Думки про “Історію України-Руси” М.Грушевського і українську історіографію 80-х рр. ХІХ - початку ХХ ст. - Черкаси, Сіяч, 1996. - 256 с. (16, 5 друк. арк.).

2. Історіографічна думка про М.Грушевського і українську історичну науку його доби.- Черкаси, Сіяч, 1996. - 182 с. (13,4 друк. арк.).

Брошури

1. “Історія України-Руси” М.С.Грушевського: історіографія. - Навчальний посібник для студентів. - Черкаси, 1997. - 156 с. (7 друк. арк.).

2. Історіографія історії України. Навчальний посібник. - Черкаси, 1996. - 56 с. (2,3 друк. арк.).

3.Українського духу титан. Богдан Хмельницький у 1648 - 1657 рр. (До 400-річчя з дня народження ). -- Черкаси, 1995. -- 52 с. (2,2 друк. арк.).

Статті у журналах та збірниках наукових праць, наукові доповіді.

1.Національне відродження: спроба історіографічного аналізу // Черкащина в новітній історії української нації та держави. Збірник наукових праць. - К.: Стилос, 1999. - С. 4-12. (0,6 друк. арк.)

2.Сучасна теоретична модель вивчення минулого історичної науки в Україні. // Вісник Черкаського державного університету. - Черкаси, 1998. - Вип 6. - С. 13-18. (0,6 друк. арк.).

3.Погляд М.Грушевського на український історіографічний процес крізь призму народницької концепції історії України // Вісник Черкаського державного університету. - Черкаси, 1997. - Вип 2. - С. 10-16 (0,6 друк. арк.).

4.Другі Всеукраїнські наукові читання “Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку” // Український історичний журнал. - 1992. - № 9. - С. 156-157 (У співавторстві з А.Г.Морозовим, 0,1 автор. арк.).

5.До оцінки львівського періоду історичної школи М.Грушевського //Український історик.- 1996. -- Ч. 1-4/128-131. рік ХХХІІІ. Ювілейне видання. - Нью-Йорк, Торонто, Київ, Львів, Мюнхен. - С. 251-258 (0,7 друк. арк.).

6.М.Грушевський - дослідник аграрної історії. Зб. наук. праць //М-ли Всеукраїнського симпозіуму з проблем аграрної історії. - Київ, 1996. - С. 82-86 (0,4 друк. арк.).

7.Хмельниччина: візія Грушевського, її оцінка в новітній історіографії. Зб. наук. праць // М-ли шостих Всеук. істор. читань: В 2 кн. - Кн.2: Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку /Під ред. В.А.Смолія/.- Київ-Черкаси, 1997. - С. 97-103 (0,4 друк. арк.).

8.До оцінки Львівського періоду історичної школи М.Грушевського та питання його подальшого вивчення українською історіографією // Михайло Грушевський і Львівська історична школа. Зб. наук. праць // М-ли Міжнародної конференції. Львів, 24-25 жовтня 1994 р. - Нью-Йорк-Львів, 1995. - С. 153-165 (0,6 друк. арк.).

9.Культурологічні, етнічні та етнопсихологічні аспекти гайдамацького руху та Коліївщини. “Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку.” Зб. наук. праць. //М-ли третіх Всеукраїнських історичних читань /Під ред. В.А.Смолія/. - Київ-Черкаси, 1993.- С. 55-59 (У співавторстві з В.В.Масненком, 0,2 автор. арк.)

10.Чи помстився Богдан Хмельницький Д.Чаплинському? “Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку.” Зб. наук. праць // М-ли п'ятих Всеукраїнських історичних читань /Під ред. В.А.Смолія/. - Київ-Черкаси, 1995. - С. 25-26 (0,2 друк. арк.).

11.Використання студентами Черкаського педінституту місцевого матеріалу при вивченні історії Української козацької держави. “Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку” // Зб. наук. праць, матеріалів ІІ-их Всеукраїнських наукових читань /Під ред. В.А.Смолія/. - Київ-Черкаси, 1992.- С. 121-122 (0,2 друк. арк).

12.Людина козацької доби. “Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку” Зб. наук. праць //М-ли Четвертих Всеук. істор. читань: /Під ред. В.А.Смолія/. - Київ - Черкаси, 1995. - С. 114-117 (0,3 друк. арк.).

13.Оцінка М.С.Грушевським наукової спадщини О.О.Потебні “ Наследие А.А.Потебни и развитие современной филологической и исторической науки.”// М-лы научной конференции, посвященной 70-летию со дня рождения профессора О.П.Преснякова. -Черкассы, 1996. - С. 19-20 (0,3 друк. арк.).

14.Українство В.Антоновича і В.Липинського. “Формування національної самосвідомості молоді” // Зб. наук. праць, м-лів науково-практич. конфер. -Київ, 1997.-Ч.І. - С. 18-21 (0,2 друк. арк.).

15.В.Антонович про Коліївщину // Краєзнавство Черкащини. - Черкаси: Сіяч, 1996. - С. 53-54. (0,2 друк. арк.).

16.Національна ідея історіософії Тараса Шевчека //М-ли доп. та повід. на обласній науковій практ. конфер., присвяченій 179-й річниці з дня народження Т.Г.Шевченка, 20 травня 1993 року. - Черкаси, 1993. - С. 1- 4 (0,35 друк. арк.).

17.Спадщина С.А.Подолинського як джерело історико-краєзнавчого дослідження Черкащини. “Туризм і завдання національно-культурного відродження України” 12-14 травня 1992 р. // М-ли Всеукраїнської науково-практичної конференції. - Київ - Черкаси, 1992. - С. 241-242. (0,2 друк. арк.).

18.Маловідомий огляд української історіографії Д.Дорошенка. “Українське національне відродження 20-х років” // М-ли обл. наук.-практ. конфер. - Черкаси, 1993. - С. 65-68 (0,2 друк. арк. ).

19.Співпраця М.Грушевського та О.Кониського над хронікою життя Тараса Шевченка “Українська література і цензура” // М-ли Всеукраїнської наукової конфереренції 14-16 травня 1996 року. - Черкаси, 1995. - С. 117-120 (0,3 друк. арк.).

20.Удосконалення структури україністики як засіб підвищення ефективності підготовки майбутніх вчителів. “Інтеграція науки у систему підготовки вчителів” // М-ли міжвуз. наук. - практ. конфер. 18-19 квітня 1995 року. - Черкаси, 1995. - С. 154-156 (У співавторстві з В.В.Масненком, автор. 1,5 стор.).

21.Університетське питання в контексті буржуазних реформ 60-х років ХІХ ст. - Вказ. праця.- С. 117-129 (У співавторстві з В.М.Мойсієнком, автор. 2 стор.).

22.“Невідомий” голод 1833 року і заходи боротьби з ними в Полтавській губерні “Історичне краєзнавство в Україні: традиції і сучасність” // М-ли пленарного та секційних засідань Всеукраїнської наукової конференції.- Київ: Рідний край, 1995.- С. 178-180.

Тези конференцій

1.До питання викладання історії України “Місце та роль Черкаського педагогічного інституту у розвитку вітчизняної науки, освіти і культури” // Тези допов. ювілейної наук.-практ. конфер., присвяченої 70-річчю інституту (грудень 1991 року).- Черкаси, 1991.- С. 19-20 (0,2 друк. арк.).

2.Морально-виховний аспект проблеми вивчення студентами історії України “Вивчення рідної мови і духовний розвиток особистості молодшого школяра в оновленій національній школі” // Тези допов. міжвуз. наук.-практ. конфер. 26-27 березня 1992 року. - Умань, 1992. - С. 160-162 (0,2 друк. арк.)

3.Змінити підходи до викладання історії України “Українознавство і гуманізація освіти”// Тези доповідей Всеукраїнської наук.-практ. конфер., присвяченої 75-річчю Дніпропетровського державного університету. 19-21 травня 1993 р.: У 4 ч. - Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1993. - Ч. 2. - С. 13-14 (У співавторстві з В.В.Масненком, автор. 1 стор.)