Соціально-економічні і культурні процеси в Україні у контексті національної політики радянської держави (20-ті—середина 30-х рр. XX ст.)

З'ясовується місце інтелектуальної еліти в “новому курсі”. Підкреслюється, що об'єктивні обставини, необхідність відбудови народного господарства на засадах непу змусили більшовиків відмовитися тимчасово від однозначно негативного ставлення до інтелігенції. Не довіряючи їй, влада змушена була піти на співпрацю з нею, залучаючи до соціалістичного будівництва. Одночасно розгорнувся процес створення нової за соціальнимиджерелами формування, системою світоглядних цінностей інтелігенції, яка б захищала інтереси радянської держави і була віддана їй. Однак як “нова”, так і “стара” інтелігенція була об'єктом впливу класової політики. Недовіра до неї залишалася.

При розгляді шляхів і форм економічного розвитку України, наголошено на з'ясуванні ефективності непу, взаєминах республіканської та союзної промисловості, з'ясуванні їх ролі і місця в народному господарстві України. Підкреслено, що економіка України за умов її підлеглого становища стала не стількиматеріальною базою соціально-культурного розвитку українського народу, скільки основою зміцнення організаційно-господарських підвалин союзної держави. Економічний розвитокУкраїни протягом 20-х рр. супроводжувався кризовими явищами, зумовленими не лише об'єктивними причинами, а насамперед суб'єктивними: суцільною і швидкою націоналізацією промисловості, руйнацією усталеного роками способу виробництва, запровадженням безгрошового обігу та ігнорування ринкутощо.

В дисертації висвітлюються різні форми господарювання-- приватна, державна, акціонерна і кооперативна. Зазначається, що приватний сектор мав помітний вплив у торгівлі та деяких галузях промисловості (легка, кустарна, харчова). Концесії в Україні не мали поширення. Радянська держава, допускаючи тимчасовий характер приватного сектору, регулювала йогодіяльність шляхом податкової політики та інших адміністративних заходів. Республіканська економіка не стала матеріальноюбазою для широкомасштабного концентрованого національно-культурного розвитку, бо основні важелі її регулювання зосереджувалися у центральних союзних органах влади (формування бюджету, фінансово-кредитна політика, вилучення прибуткутощо).

Особливу увагу в дисертації зосереджено на з'ясуванні со-ціально-економічних підвалин самобутності селянства. Упродовж багатьох десятиліть історична наука не торкалася темивиявлення національно-соціальної ідентичності, ментальності та загалом господарсько-побутової окремішності українськихселян, а також інших соціальних та етнонаціональних груп населення України. Вивчення самобутності селян -- це насамперед з'ясування специфіки їхнього укладу життя, а не пошук яки-хось особливих національних ознак, які б вирізняли їх з-поміж інших. Національна ментальність, як свідчить аналіз соціально-економічного розвитку українського села 20-х рр., залежала відгрупи факторів: організаційно-господарського становища кон-кретного селянського двору, форм самоврядування, збереженняісторичних традицій, демографічної ситуації, сімейного виховання тощо.

У розділі йдеться про деякі відмінності між поняттям “селянський двір” і “селянське господарство”. Перше засвідчувалоорганізаційні основи самого виробництва, зумовлювало певним чином суспільно-правовий статус та громадсько-побутовий імідж селянина. Показано основи селянського самоврядування, форми землеволодіння. Селянське господарство разом здвором, як своєрідний базис і надбудова, гармонійно доповнювали одне одного, що забезпечувало упродовж багатьох столітьсамобутність селянського укладу життя. По-новому висвітлюється проблема майнової нерівності і соціальної диференціаціїселян, а відтак піддається сумніву і спростуванню поділ їх нагрупи за господарсько-економічними ознаками. Аналізуючиконкретні організаційно-господарські підвалини життєдіяльно-сті українських селян 1920--- 30-х років, особливості їх соціо-культурного та побутового життя, автор доводить правомірність поширеної в історіографії думки про селянство як соціальну базу національної самобутності.

Як один із засобів державно-політичного оформлення Союзу РСР та впровадження непу розглядається політика українізації. Розкриваючи зміст терміну “українізація” відповідно докожного конкретно-історичного періоду, автор детально аналі-зує ці процеси в 20-ті роки, показує їх наслідки. Українізація, зазначається в дисертації, вийшла далеко за її програмовані суто культурно-просвітницькі межі. Ряд найгостріших проблемрозвитку української культури стали предметом широких наукових дискусій. В їх основі -- шляхи і напрями культурних перетворень, орієнтаційні цінності, ставлення до європейськоїкультури. Реалізація курсу на українізацію загалом носила характер національного відродження. Активну роль в цих процесах відігравала національна інтелігенція та українське селянство.

З іншого боку, українізація і численні дискусії з проблемрозвитку освіти, науки, літератури, мистецтва слугували свогороду прикриттям для нагромадження більшовицьких сил, вироблення і апробації основних важелів централізації і майбутньоїденаціоналізації українського народу, оскільки “стратегічні висоти” залишалися за російською мовою і культурою.

Розділ четвертий “Національний аспект більшовицької доктрини соціалістичної реконструкції” присвячений висвітленнюособливостей реконструктивного періоду в Україні: трансформації непу, становленню командних методів управління еконо-мікою, підпорядкування республіканської промисловості загальносоюзною, виявленню матеріальних та соціально-демографічних наслідків перетворень, організаційних і кадрових основ функціонування української радянської держави, її повноважень по регулюванню економічних питань, з'ясуванню альтернатив індустріалізації та колективізації.

Висвітлення національного аспекту соціалістичної реконструкції передбачає системний аналіз соціально-економічної політики партійно-державних органів, виявлення типових і відмінних рис самої доктрини, співставлення її складових частин знауковими теоріями вчених 1920-х рр.

Становлення нового типу економічних та організаційно-функціональних взаємин української радянської держави із всесоюзними владними структурами розглядається в контекстірозвитку загальносоюзного “народногосподарського” простору. Аналізуються погляди державних діячів та науковців 20-30-х рр. щодо місця і ролі України в економіці СРСР, принципи іпрактична діяльність державних органів по складанню і реалізації перших п'ятирічних планів. Узагальнення конкретно-історичних даних, статистичних матеріалів щодо фінансово-промислових та організаційних підвалин загальносоюзного “народногосподарського” простору свідчить про те, що його формування відбувалося не шляхом перерозподілу природно-географічних зон чи адміністративно-територіальних кордонів, а шляхом зосередження бюджету та основних галузей у союзних наркоматах.

Одна з найважливіших особливостей становлення загаль-носоюзного господарського комплексу полягала у перерозподілі прав, обов'язків та повноважень між союзною, республіканською та місцевою промисловістю, особливо оборонного значення, яка винятково належала союзним відомствам і розміщувалася переважно в центральних районах Радянського Союзу.Якщо в СРСР упродовж першої п'ятирічки спорудили 1,5 тис.нових фабрик і заводів, то в УСРР -- 386, тобто 25,7%, хоча питома вага української промисловості в загальносоюзній середбагатьох галузей на початку реконструкції була вирішальною.

Формування “народногосподарського” комплексу в УСРР виявилося досить суперечливим процесом становлення новоготипу економічних та виробничих відносин. За кілька років реконструкції, яка супроводжувалася не лише технічним переоснащенням заводів, а, насамперед, запровадженням єдинихпринципів функціонування господарсько-економічної системи, зникла багатоукладність економіки країни. У зв'язку з цимвтратило своє первісне значення поняття “народне господарство”, а натомість постало інше -- “загальнодержавне”. Про коло-ніальний статус української промисловості писав М. Волобуєв, який тісно пов'язував економіку з незалежним національно-культурним розвитком суспільства в Україні.

У дисертації розкрито особливості управління промисловістю України, показано опір, виявлений у республіці у зв'язку зпосиленням підлеглості республіканської промисловості союзним наркоматам і відомствам. Особлива увага приділена висвітленню наслідків реформування управління промисловістю, започаткованого постановою ЦК ВКП(б) “Про реорганізаціюуправління промисловістю” від 5 грудня 1929 року, змінам у соціальному і національному складі управлінських кадрів. Зрослазагальна кількість директорського корпусу промислових підприємств, інженерно-технічного персоналу, дещо збільшиласяпитома вага українців серед основних професіональних групробітників, але зменшилося число спеціалістів з вищоюосвітою, особливо директорів та головних інженерів. Однією зпричин, наголошується в дисертації, що призвела до такого кадрового стану, були масові репресії, “висуванство” на керівніпосади малокваліфікованих і недостатньо підготовлених фахівців.

Внаслідок проведення управлінської реформи українська республіканська промисловість значною мірою втратила свій потужний потенціал. Територіально він залишився в Україні інавіть поповнювався новими підприємствами, але управління ними все більше зосереджувалося в союзних наркоматах. Українська республіканська промисловість відраховувала до єдиного бюджету значно більше коштів, ніж одержувала. В Україні30-х рр. практично не існувало національне свідомої частиниуправлінського персоналу. Інтернаціональна природа формування управління та монопартійна політична система не сприймали ніяких пріоритетів, крім великодержавницьких. Таким чином, саме протягом соціалістичної реконструкції республіка остаточно втратила ознаки господарського цілого.

Одночасне запровадження реформи управління промисловістю та адміністративно-територіального поділу в Україні напочатку 30-х рр. призвели до значних матеріальних втрат, реорганізації системи управління економікою республіки, вилученняз її підпорядкування основних галузей.

У дисертації розкривається процес руйнування соціально-господарських основ “українського сепаратизму” шляхом колективізації сільського господарства, панування командно-репресивної системи визиску, тотального терору проти інтелігенції,насильницької політики “розкуркулення”, запровадження продрозкладки по-сталінському з її сумнозвісними хлібозаготівельними кампаніями. Зазначається, що соціально-економічний розвиток українського села протягом 20-х рр. вирізнявся бага-тоукладністю, спеціалізацією виробництва, самобутністю укладу життя селян, наявністю приватно-господарських та кооперативних форм, консерватизмом усталеного віками способу життєдіяльності, волелюбністю, працездатністю і багаточисельністю хліборобського населення, зростанням питомої ваги селянських господарств у формуванні ринку сільськогосподарськоїтпродукції та сировини. Самобутність селянського двору визначали не суто зовнішні культурно-побутові атрибути чи середньостатистичні показники соціально-демографічного розвиткуукраїнського села, а передусім форми землекористування, ор-ганізаційно-господарські основи дрібнотоварного виробництва, достатньо розвинене почуття власності, історичні традиції, особливості сімейного виховання та відтворення робочої сили.

Колективізація сільського господарства, як далекосяжний тактико-стратегічний задум Сталіна, мала подолати основи “сепаратизму” та вирішити конкретні господарсько-політичні завдання: реорганізацію форм власності і сільськогосподарського виробництва, масове створення колгоспів та розв'язання у такий спосіб зернової проблеми, у суспільнення селянських господарств і встановлення державного контролю над сільськогоспо-дарським виробництвом, забезпечення соціально-економічнихоснов тоталітарного режиму, утвердження соціалістичного ладу в аграрному секторі економіки, ліквідацію “капіталістичних елементів” в українському селі.

Досліджуються форми і методи масового опору селян репресивно-каральним акціям радянської держави: колективізації, конфіскації, хлібозаготівельним кампаніям, свавіллю різних уповноважених, розкуркуленню. Збройна боротьба селян вукраїнському селі мала яскраво визначену антирадянську спрямованість. Наголошується також, що так звана “плинність”, тобто вихід хліборобів з колгоспів весною 1930 р., свідчила промасову деколективізацію в Україні. Суцільна колективізація,політика розкуркулення, запровадження колгоспного ладу, масові репресії, крім політико-економічних та організаційно-господарських завдань, мали суто конфіскаційне завдання, аби поповнити фонди утримання командно-адміністративної системи. З іншого боку, перелічені заходи становили особливий механізм запровадження соціалістичної реконструкції в сільському господарстві України.

Аналізуючи фактичний матеріал, автор дійшов висновку, що запровадження соціалістичної реконструкції в Україні остаточно зруйнувало організаційно-господарські підвалини багатоукладності економіки, а відтак -- соціокультурної та духовної самобутності української нації.

Упродовж досліджуваного періоду відбувалося цілеспрямоване викорінення соціально-економічних підвалин українства: усунення самодіяльних селянських господарств шляхом колективізації, становлення соціальної однотипності, цілковите підпорядкування суспільства партійно-державним і силовим структурам.

У п'ятому розділі “Особливості національно-культурних відносин в період “соціалістичного наступу” розглядаються основоположні принципи, на яких будувалася політика комуністичної партії і радянської держави у національно-культурній сфері наприкінці 1920-х-середині 30-х років. Основна увага зосереджена на з'ясуванні національного аспекту концепціїт “культурного стрибка”, виявленні характерних особливостейідейної боротьби в сфері культури, на висвітленні централізаторської та уніфікаційної політики як засобу досягнення “єдності” духовного життя народів, нівелювання культур національ-них меншин.

У розділі дається оцінка поняття “наступ соціалізму по всьому фронту”, підкреслюється, що форсоване здійснення індустріалізації, насильницької колективізації сільського господарства спонукало до прискорення темпів “культурної революції”, тобто масштабної і докорінної реформації в галузі культури: прискорення боротьби за письменність і всеобуч, підготовку спеціалістів з числа робітників і селян, наступ на “буржуазнуідеологію” та її носіїв, уніфікацію й ідеологізацію суспільногожиття, утвердження адміністративно-командних методів управління культурно-освітнім життям.

Програмуючи загострення класової боротьби в країні, більшовики особливо акцентували увагу на її посиленні в галузі культури. Невід'ємною складовою “великого стрибка” в усій країні і її регіонах стало встановлення тотального контролю комуністичної партії і радянської держави за духовним, культурно-освітнім життям, військово-адміністративна мобілізаціяшироких мас трудящих на здійснення культурних перетворень.

Важливим аспектом філософії “культурного стрибка” була боротьба “за ліквідацію фактичної нерівності націй радянської країни”, форсоване творення культури “національної заформою і соціалістичної за змістом”. Головним залишаласякласова спрямованість.

Основний зміст “культурного стрибка” був зведений фактично до ліквідації масової неписьменності і малописьменності,здійснення загальної початкової освіти, підготовки нової, робітничо-селянської інтелігенції, а також повного ідеологічного іадміністративного підпорядкування партії і державі літературно-художньої творчості. Звичайно, багато в чому це були позитивні процеси.

Одночасно прагнення сталінського керівництва прискоре-ними темпами перейти до соціалізму вело до екстенсивногошляху розвитку культури, що базувався на адміністративно-командних методах. Таким способом вирішувалися прикладні завдання, які обмежувалися кількісними показниками. Утилітарне трактування культурних перетворень вело до вихолощення зних основного -- духовного змісту, що особливо негативно по-значилося на національних культурах, їхніх традиціях і здобутках.

Показані характерні особливості ідейної боротьби зпитань культури в період “наступу соціалізму по всьому фронту”, процес тотального наступу на культуру, суцільна ідеологізація її і трансформація будь-яких, навіть незначних, дискусій всферу класового протистояння, ідеологічних оцінок та штампіві, як наслідок, застосування масових репресій до “шкідників”,“шпигунів”, “фашистів”, “буржуазних націоналістів”. Такимчином, запровадження тези Сталіна про загострення класової боротьби в ході соціалістичного будівництва призвело до того, що боротьба велася не з ідеями, а їх носіями. Ідеологічній ревізії були піддані практично всі культурні надбання українського народу.

Крізь призму духовного життя народу висвітлюється боротьба двох тенденцій в радянській Україні 1920-х - 30-х рр. -традиційного російського централізму і незалежного вільногорозвитку республіки як цілісного організму. Розкриваютьсяпричини їхнього протистояння, аналізується процес утвердження уніфікації як засобу досягнення “єдності” у духовному житті. Підкреслюється, що основним носієм цього була пануюча політична партія - централізована російська (всесоюзна) комуністична партія, централізаторський потенціал якої постійно зростав. На кінець 20-х років у ВКП(б) була фактично ліквідована опозиція, в республіканських компартіях розгорнулася нещадна боротьба з націонал-опозиційними і децентралістськими течіями. В дисертації показано, як формувалася тотальна системадержавного управління культурою, освітою, наукою, літературно-художнім життям. Аналізується політика радянської держави щодо культури національних меншин в Україні, суперечливий процес їх культурного розвитку. Значна увага приділенависвітленню концептуальних засад, форм і методів нівелюваннякультур національних меншин.

Адміністративно-ідеологічна регламентація соціально-культурної діяльності, що встановилася в країні на середину 30-хроків, підкреслюється в дисертації, носила тотальний характер. Вона суттєво обмежувала свободу і творчі можливості інтелігенції, збіднювала духовне життя народів СРСР, в тому числіукраїнського. Уніфікація і централізація не могли замінити природного процесу інтернаціоналізації культури і встановленнявзаємних толерантних відносин між їх носіями.

В результаті проведеного дослідження автор дійшов допевних висновків, основний зміст яких виноситься на захист:

-- упродовж десятиліть проблема соціально-економічногоі культурного розвитку 20-х -- середини 30-х рр. в Україні належала до пріоритетного напряму історико-політологічних досліджень, яка висвітлювалася у контексті марксистсько-ленінськоїметодології суспільних процесів. Історики, в тому числі й зарубіжні, вивчали національне питання в УСРР без належного аналізу соціально-економічних відносин та специфіки духовногожиття українського народу;

-- монопартійна політична система, яку вивершилаВКП(б), призвела до виникнення унітарної держави тоталітарного типу в Україні, основні принципи якої відповідали змістубільшовицької моделі соціалізму. Аналіз документів дозволяєконстатувати формальний і фіктивний статус незалежного державного утворення, яким була УСРР у складі СРСР. Виявленнянаціонального складу та соціально-класового походження пар-тійно-державної номенклатури в Україні свідчить про те, що основні наркомати, особливо їх ключові підрозділи, очолювалинеукраїнці. Управління промисловістю, яке здійснювали загально-союзні наркомати, зосереджувалося в Україні в руках дирек-торського корпусу з числа неукраїнців;

-- малопомітним, але багатозначним для розуміння процесу становлення і функціонування СРСР є той факт, що УСРРне була ініціатором утворення союзної держави;

-- українське питання в роки непу не обмежувалося запровадженням українізації, а торкалося насамперед перспективсоціально-економічного розвитку країни. Одночасне здійснення нового економічного курсу та “об'єднавчого руху” по утво-ренню унітарної держави тоталітарного типу вирішувало декілька принципово важливих для більшовиків завдань: забезпечення відносної соціальної стабільності шляхом запровадженняприватних форм господарювання та ринкових відносин, нагро-мадження фінансово-економічних ресурсів для зміцнення політичної влади, усунення опозиції, налагодження міжнародних відносин;

-- політика воєнного комунізму, неп та соціалістична реконструкція, хоч і вирізнялися методами і формами реалізації,були своєрідними фазами єдиного процесу соціально-економічного будівництва;

-- формування загальносоюзного народногосподарськогопростору відбувалося не шляхом раціонального визначення існуючих природно-географічних зон чи механічного виокремлення адміністративно-територіальних меж, а, насамперед -- зарахунок перерозподілу прав, обов'язків, повноважень між республіканськими та союзними органами державної влади. Цейпроцес за радянської влади розпочався ще у 1917 р. і в Українітривав протягом 1920-х -- першої половини 30-х рр;

-- дискусії з питань літератури, мистецтва, освіти і науки,які відбувалися впродовж 20-х рр., вирізнялися формами, алезалишалися без суттєвих змін методи соціалістичного реалізму;

-- українізація, що мала певні позитивні наслідки, булакерованим суспільно-політичним процесом, засобом розв'язання конкретних завдань для уніфікації та ідеологізації духовногожиття в Україні після національно-визвольних змагань та непівського плюралізму;

-- культурна революція, як складова частина соціалістичного будівництва, не виконала всіх завдань (ліквідації неписьменності, запровадження безкоштовного навчання), але досягла своєї політичної мети: зруйнувала основи духовного життя,які формувалися протягом століть, запровадила класові цінності соціалістичної культури.

У висновках зазначено, що багатоплановість проблемисоціального і національного в історії України вимагає її по-дальшого вивчення та узагальнення, а саме: з'ясування національної самобутності українського народу, соціально-економічних та духовних основ його життєдіяльності, вивчення матеріальних втрат України за роки існування тоталітарного ладу1920--1930-х рр., виявлення форм, методів та масштабів рухуопору в українському селі досліджуваного періоду.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ І ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ПУБЛІКАЦІЯХ

соціальний національний український політика

Індивідуальні монографії

1. Проблеми соціально-економічного і культурного роз-витку України в контексті національної політики (20-30-ті рр.XX ст.). -- К.: Стилос, 1998. -- 320 с.

2. Національний аспект доктрини “соціалістичної реконс-трукції” (спроба історико-теоретичного переосмислення). -- К.:Інститут історії України НАН України, 1997. --110 с.

Брошури, розділи в колективних працях

3. М. Волобуєв і “волобуєвщина” (загадкова історія похо-дження українського “сепаратизму”). -- К.: Інститут історіїУкраїни НАН України, 1997.--82 с.

4. Стахановські традиції сьогодні. -- К.: Т-во “Знання”УРСР, 1985. -- 48 с. (у співавторстві з В.Ф.Панібудьласкою).

5. Освіта, наука, культура // Все про Україну: В 2 т.-К.:Альтернативи, 1998 (укр. і англ. мовами). --Т. 2.--С. 243-396 (у співавторстві з В.М.Даниленком).

6. Діяльність Комуністичної партії по розвитку співдруж-ності робітничого класу братніх республік СРСР (1926--1932рр.) // Український історичний журнал. -- 1982. -- № 9. -- С.72-79.

7. Зкономическое сотрудничество Советской Украиньі сбратскими республиками СССР в годьі социалистической инду-стриализации // Историчсские связи й дружба народов СССР.-- К.: Наук. думка, 1983. -- С. 160-165.

8. До 110-річчя з дня Народження М.Ф.Владимирського//Український історичний журнал. -- 1984. -- №3.--С. 116--117.

9. Архівні джерела про національно-державний і культур-ний розвиток УСРР у 1920-1930-ті роки // Архіви України. --1997. -- № 1/6. -- С. 46-53.

10. Українська культура в контексті радянської національ-ної політики 20--30-х років // Пам'ятки України: історія такультура. -- 1998.--№ І--С. 186--190.

11. Деякі питання бібліотечного будівництва в Україні1917--1920-х рр. // Архівна та бібліотечна справа в Україні до-би визвольних змагань (1917--1921 рр.): 36. наук. праць. -- К.,1998. -- С. 88--92.

12. Культурний потенціал України як чинник міжнародноїдіяльності // Геополітичне майбутнє України: Міжнародна нау-ково-практична конференція.--К., 1998.---С. 109--112.

Размещено на Allbest.ru