Історія України

За рішенням спеціальної комісії Німеччина мусила сплачувати репарації. Загальний їх обсяг був визначений на спеціальній конференції у 1921 р. у розмірі 132 млрд. золотих марок, з яких 52% повинна була отримати Франція, 22% Великобританія і 10% Італія.

Паризька мирна конференція прийняла вироблений спеціальною комісією статут Ліги націй, який став складовою частиною Версальского договору.

Загарбання Польщею Східної Галичини і Волині не дістало належної оцінки на Паризькій мирній конференції. Не прийнявши формального рішення, керівники Антанти і США фактично визначили долю цих західноукраїнських земель на користь Польщі. На тому. щоб передати їх під владу Польщі, особливо наполягали Франція і США. При цьому вони ігнорували виступи українських представників у західних країнах про природне право українського народу на самовизначення.

З більшим розумінням до вирішення українського питання на Паризькій мирній конференції поставились англійці. Це пов'язують, зокрема, з тим, що радник британського міністерства закордонних справ у справах Галичини був родом з України.

25 червня 1919р. Польща одержала повноваження на окупацію всієї Галичини та введення цивільної адміністрації на цій території. Умовою було забезпечення політичної автономії Галичини, релігій-ної та особистої свободи населення.

Тактично гнучку дипломатичну лінію, щоб заволодіти Закарпаттям, проводили президент Чехословаччини Т.Масарик та міністр закордонних справ Е.Бенеш. Свої дії вони узгоджували із західними державами і заручились підтримкою закарпатської еміграції у США. У січні 1919р. чеські війська зайняли Ужгород. 8'травня 1919р. в Парижі було ухвалено рішення про передачу Закарпатської України Чехословаччині, у вересні воно увійшло до СенЖерменського мирного договору.

У столиці Франції обговорювались також питання про долю Північної Буковини та Бессарабії. Вони були відторгнені на користь Румунії. Україна та Росія не визнали законності цих рішень.

Білет №5

5.1 Складіть політичний портрет одного з лідерів Української Центральної Ради (М.Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов чи ін.)

В українській історії XX ст. знайдеться не багато діячів, які б змогли зрівнятися з Михайлом Сергійовичем Грушевським (18661934). Видатний діяч національновизвольного руху, голова Української Центральної Ради, перший президент Української Народної Республіки, автор Універсалів Центральної Ради, які стали найвидатнішими конституційними документами в історії української державності.'Політичну діяльність М.С.Грушевський поєднував з великою титанічною працею історика (йому належить близько 2 тис. наукових праць).

Наукова і політична діяльність висунула М.С.Грушевського в лідери українського національного відродження. Завершивши навчання в Київському університеті, М.Грушевський бере активну участь в діяльності Київської громади, до якої входили видатні представники української інтелігенції: А.Антонович, М.Драгоманов, М.Лисенко, М.Чубинський та ін.

З 1894 р. починається самий плідний час в творчості молодого вченого. М.Грушевський очолив кафедру історії України (офіційно "всесвітньої історії"). Вже на першій вступній лекції виклав свою концепцію РусіУкраїни: всі етапи цієї історії (Київська Русь ГалицькоВолинське князівство Гетьманщина до новітнього часу) є історія української держави та українського народу.

Знаходячись під впливом свого великого вчителя В.Антоновича, М.Грушевський все наукове життя залишався на народницьких позиціях, підкреслюючи, що народ "єсть єдиний герой історії".

Львівський період життя Грушевського був насичений не тільки науковими здобутками, а й активною громадськополітичною роботою. Він обирається головою наукової секції (історикофілософської) наукового товариства ім.Шевченка, підтримує розвиток української освіти в Галичині. Зустріч з І.Франко сприяла активним політичним крокам Грушевського. 1899р. він став одним із засновників Української Національнодемократичної партії. В період першої російської революції Грушевський розробив власний конституційний проект, який віддзеркалював традиційні українські погляди щодо національної автономії.

Лютнева революція в Росії 1917 р. і розвал Російської імперії висунули М. Грушевського в провідники українського національновизвольного руху. Під його керівництвом почала роботу Українська Центральна Рада. "Проект організації Центральної Ради був моїм ділом", зазначав М.Грушевський.

Під проводом великого вченого і демократа Центральна Рада розпочала своїми чотирма Універсалами велику справу будівництва Української держави. Під керівництвом М.Грушевського Центральна Рада пройшла шлях від вимог автономії України до проголошення незалежності.

Проіснувавши всього чотирнадцять місяців, Центральна Рада, очолювана М. Грушевським, заклала могутні підвалини державного будівництва: була прийнята конституція України, відновлено символи держави (золотий тризуб і синьожовтий прапор). Започатковувалось створення української армії, була введена власна грошова одиниця гривня. Була прийнята низка законів соціальнополітичного характеру в інтересах всіх верств суспільства. Залишаючи "поміщикам" і "багачам" рівні права з усіма іншими верствами населення, Грушевский все ж віддає перевагу владі "всього трудящого народу". Запропонована ним модель майбутньої Української держави носить соціалдемократичний характер. Він підкреслював: "Щоб трудящий чоловік мав усю користь від своєї праці, а не содержував своїм потом неробів усяких, що живляться з народної праці, самі не даючи ніякої користі народові". Далі лідер Центральної Ради продовжує: "Справедливо було б, щоб фабрики і заводи, так само як і руди (шахти), ліси і води, всі багатства землі належали до самих трудящих..." М.Грушевський намагався вирішити споконвічний конфлікт між поміщиками та селянами на користь останніх: "Земля повинна бути в руках тих, хто на ній працює. Землі казьонні, удільні, монастирські і великі поміщицькі маєтки повинні бути забрані, а від поміщиків по справедливій оцінці їх коштів і прав маєтки треба викупити коштом українського краєвого (казни) і роздавати в користування людям трудящим, які будуть на тій землі працювати".

Абсолютно однозначно висловився М.Грушевський і щодо національного питання, принципово заперечуючи гасло "Україна для українців". З цього приводу від писав: "Переглядаючи прізвища українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і єврейських, що пристали до українців в різні часи", тому і пропонує залучати до української справи всіх тих, "хто щиро йде з українським народом", а українці не відпихнуть їх від себе, а приймуть як у всім рівних товаришів".

Певний час М.Грушевський залишався на позиціях автономії України, але це для нього не кінцева мета.

Федерацію Російської Республіки і України Грушевський розглядав лише як важливий етап на шляху до політичної перебудови Європи та її перетворення в Європейську федерацію. З початком наступу Червоної гвардії в Україні Грушевський остаточно відкинув ілюзії щодо Петроградського уряду та можливих угод з ним: "...війна більшовиків з Україною рішуче поставила хрест над своєю ідеологією".

29 квітня 1918р. Михайло Грушевський був обраний президентом Української Народної Республіки. Після гетьманського перевороту П.Скоропадського (29.04.1918 р.) він відійшов від активної політичної діяльності й емігрував за кордон. 1919 р. заснував український соціологічний інститут у Відні, в 19201922рр. редагував орган українських есерів "Борітеся поборете", часописи "Східна Європа" і "Наш стяг". Жив також у Женеві, Берліні. Парижі. В березні 1924 р. після довгих переговорів з Радянським урядом повернувся в Україну. 1924р. він був обраний членом Української Академії Наук, 1929 р. академіком Академії Наук СРСР.

Але вже на початку березня 1931 р. вченого заарештували, звинуативши в причепності до діяльності антирадянського "Українського національного центру". Невдовзі його звільнили і вислали до Москви.

25 листопада 1934 р. під час лікування в Кисловодську М.Грушевський помер при загадкових обставинах. На смерть відомого вчено-го відгукнулась газета "Правда", назвавши його "великим буржуазним істориком України". Академік В.Вернадський писав, що із життя пішов "найбільш видатний український історик".

В пам'яті народу М.С.Грушевський залишився не тільки як автор досліджень про Україну, як її кращий знавець, але і як один з головних творців її історії, засновник незалежності Української держави.

Винниченко Володимир Кирилович (18801951) народився в с. Григорівні Єлисаветградського повіту на Херсонщині в сім'ї чабана. В 1900 р., склавши іспити на атестат зрілості, поступив на юридичний факультет Київського університету, де зв'язався з гуртками Революційної української партії (РУП). В 1902 р. заарештований.

Після виходу із Лук'янівської в'язниці позбавлений права навчатись в університеті. Через заборону жити в Києві виїхав на Полтавщину. Там він вів пропаганду серед селян. Будучи призваним на військову службу, втік до Львова, де ввійшов до складу Закордонного комітету РУП. Кілька разів переходив кордон з революційною літературою. Потрапив до в'язниці, але, звільнений за серпневою амністією 1904 р., знову виїхав за кордон. У 1905 р. повернувся до Києва і на 8 місяців потрапив до в'язниці. Випущений на поруки, під загрозою каторги емігрував.

Головував на II з'їзді РУП УСДРП (Української соціалдемократичної робітничої партії). До 1914 р. жив у Австрії, Франції, Італії, потім нелегально приїхав в Україну, де його застала світова війна. Жив нелегально в Катеринославі, Москві, продовжував революційну та літературну роботу, брав участь у виданні легального жу-рналу "Промінь". Після Лютневої революції прибув до Києва і брав участь в організації Української Центральної Ради, редагував орган ЦК УСДРП "Робітничу газету". В кінці червня 1917 р. очолив Генеральний Секретаріат (до 22 січня 1918 р.). Під час Гетьманщини став головою Українського національного союзу, потім очолив Директорію. Вийшов з її складу й емігрував. Після закордонної конференції УСДРП (вересень 1919р.) вийшов з партії і організував у Відні Закордонну групу Української комуністичної партії (УКП), від імені якої видавав газету "Нова доба". У 1920 р. на короткий час повернувся в Україну. З 1934 р. жив у Франції; відмовився співробітничати з фашистами.

Єфремов Сергій Олександрович (18761937) народився в с. Пальчик Звенигородського повіту Київської губернії в багатодітній (мав три сестри та дев'ять братів) сім'ї священика. Навчався в Уманському духовному училищі, потім Київській духовній семінарії. В 1896 р. залишив семінарію і, здавши екстерном екзамени на атестат зрілості при 1й Київській гімназії, вступив на юридичний факультет Київського університету. В 1897 р. вперше був заарештований. Після закінчення університету (1901 р.) відбув військову службу і зайнявся літературною, науковою та політичною діяльністю. Входив до Загальної безпартійної української організації Української демократичної партії (УДП), був одним із засновників Української радикальної партії (УРП) та Української демократичнорадикальної партії (УДРП). Одночасно працював в Селянській спілці, редагував журнал "Нова громада", співробітничав у багатьох українських виданнях.

Після поразки першої російської революції один із засновників ТУП, член його ради. В керівництві ТУП займав центристську позицію. Після Лютневої революції голова президії Союзу автономістівфедералістів, голова тимчасової ради відновленої УДРП, очолював Головний комітет Української партії соціалістівфедералістів. В цей же час займався дослідженням архівів Київського Головного жандармського управління (ГЖУ) та охоронного відділення, заступник голови Української Центральної Ради, перший генеральний секретар у міжнаціональних справах.

В 1919 р. відійшов від активної політичної діяльності. Тоді ж був обраний академіком, а 1922 р. віцепрезидентом Всеукраїнської академії наук (ВУАН). Очолював істориколітературне товариство та ряд комісій в галузі літературознавства. За радянської влади неодноразово (1919, 1921, 1922, 1929рр.) заарештовувався. Засуджений за процесом Спілки Визволення України (СВУ) до смертної кари, яку було замінено на 10 років ув'язнення. Покарання відбував у Ярославлі та Володимирі.

5.2 Охарактеризуйте перебіг та результати виборів Президента України у 1999р.

Вибори Президента України відповідно до Конституції України було призначено на 31 жовтня 1999 р. У цей день у голосуванні взяли участь 70% виборців. До бюлетеня Центрвиборчком заніс тринадцять прізвищ кандидатів у Президенти.

Починаючи з літа 1999р. навколо виборів точилася гостра боротьба. Кожен із кандидатів у Президенти України висловлював впевненість у перемозі і демонстрував готовність взяти на себе відповідальність за долю країни. Чотири кандидати Є.Марчук, О.Мороз, В.Олійник та О.Ткаченко, зустрівшись у Канові, закликали усіх кандидатів до справедливої, чесної боротьби. Вони мали намір висунути напередодні виборів єдиного кандидата, який би мав більше шансів на успіх. Однак "канівська четвірка" не змогла здійснити задумане, а до неї більше ніхто не приєднався. Напередодні виборів Голова Верховної Ради України О.М.Ткаченко зняв свою кандидатуру на користь лідера Компартії України П.Симоненка.

Після підрахунку голосів за результатами голосування 31 жовтня з'ясувалося, що жоден із кандидатів у Президенти не набрав потрібної для перемоги кількості голосів. Перше місце впевнено зайняв діючий Президент Л.Кучма, а друге П.Симоненко. Третім був О.Мороз, четвертою Н.Вітренко. Шість кандидатів набрали менше одного відсотка голосів. ЦВК призначив дату проведення другого туру голосування 14 листопада.

Для безперешкодного волевиявлення людей були забезпечені всі умови. Інтерес до другого туру президентських виборів не знизився, а навіть зріс. Президентом України вдруге було обрано Леоніда Кучму. За нього проголосувало 56% виборців, а за Петра Симоненка близько 38%.

З великим відривом діючий Президент переміг у західних областях на Закарпатті, ІваноФранківщині, Львівщині, Тернопільщині, Волині, Рівненщині і на Буковині. Тут за нього віддали свій голос від 92% до 73% виборців. З помітною перевагою він переміг П.Симоненка також у Дніпропетровській, Київській, Хмельницькій, Одеській областях, містах Києві та Севастополі, на Донеччині.

Найбільший відсоток голосів лідер лівих сил набрав на Вінниччині, Полтавщині, Чернігівщині, Луганщині, Херсонщині, Кіровоградщині, Черкащині, у Криму.

Уперше вибори не поділили Україну навпіл, адже Л. Кучма переміг не лише в центральних, а й в західних та східних областях України. Демократизм виборів визнали й іноземні спостерігачі, представники міжнародних організацій. Президентські вибори в Україні переконливо довели перемогу курсу реформ,

5.3 Розкрийте причини та перебіг громадянської війни 1936-1939рр. в Іспанії. Визначте ставлення великих держав до цього конфлікту

12 квітня 1931 р. в Іспанії відбулися муніципальні вибори, на яких перемогли прихильники республіки. 14 квітня король втік з країни й Іспанію було проголошено республікою. Так мирним шляхом відбулась демократична революція.

Перед новим урядом постали старі проблеми: проведення аграрної реформи, ліквідація поміщицького землеволодіння (поміщикам належало 67% земель); вирішення національного питання.

На порядку денному стояло ще й врегулювання відносин з католицькою церквою, захист національної іспанської промисловості, проведення реформи в армії, офіцерський склад якої становили виключно вихідці із землевласників, вирішення соціальних питань.

Нерішучість уряду у проведенні зазначених вище реформ, наступ на права католицької церкви, яка мала традиційно сильний вплив серед селян, призвели до того, що на виборах 1933 р. перемогли партії правого блоку противники реформ.

Наприкінці 1933 р. син колишнього диктатора ХосеАнтоніо Прімо де Рівера утворив партію Іспанська фаланга (іспанські фашисти). Вона виступила за ліквідацію республіки, встановлення унітарної держави з сильною владою і розширення прав католицької церкви.

Ліві сили у січні 1936 р. утворили Народний фронт. Він виступив з широкою програмою реформ, що була підтримана на виборах, і в лютому 1936 р. прийшов до влади.

Спираючись на армію, праві сили почали готувати заколот. На чолі заколотників стояли Прімо де Рівера, генерал Санхурно, який безпосередньо готував заколот, і генерал Франко.

Заколот почався 17 липня 1936 р. в Іспанському Марокко. Наступного дня він поширився на інші райони Іспанії. На бік заколотників перейшло 80% складу іспанської армії, але авіація і флот залишились вірними республіці. У країні почалась громадянська війна.

На допомогу франкістам прийшли Італія і Німеччина, які перекинули марокканську армію в Іспанію і надали заколотникам зброю. Згодом 200 тис. італійських та німецьких військ взяли участь у війні на боці франкістів.

Початок заколоту відразу поставив перед республіканським урядом завдання організувати опір франкістам. Складність полягала в тому, що іспанська промисловість не виробляла багатьох видів військової техніки і спорядження. Не вистачало підготовлених військових кадрів. На звернення до урядів Англії, Франції і США з проханням продати зброю республіканці отримали відмову. Уряди цих держав посилались на міжнародне право, яке забороняло втручання у внутрішні справи інших держав. Уряди західних країн враховували і досвід Росії, де їх збройна інтервенція і підтримка антибільшовицьких сил мали зворотній результат.

Між 27 країнами була підписана угода про невтручання в іспанські справи. Але Італія та Німеччина не збирались цього виконувати і активно постачали зброю франкістам. У жовтні 1936р. СРСР заявив, що не буде дотримуватись угоди, надішле військових радників республіканцям і постачатиме зброю. На захист республіки приїхали в Іспанію близько 50 тис. чол., які прагнули боротись з фашизмом. З них були утворені інтернаціональні бригади.

У вересні 1936р. сформовано новий республіканський уряд на чолі з Ларго Кабальєро, який провів низку реформ. На контрольованій ним території було ліквідовано поміщицьке землеволодіння, землю передано селянам, націоналізовано велику промисловість. Каталонці і баски отримали автономію. Але політичний режим поступово еволюціонував у бік відходу від демократії, захист якої був головною метою війни. Це частково обумовлювалося воєнним часом; головною ж причиною стало зростання впливу комуністів, які спиралися на підтримку СРСР.

Іспанські комуністи, які копіювали дії більшовиків у СРСР, почали боротьбу з троцькістами, що мали значний вплив у Каталонії. В країні встановився терор каральних органів. В Іспанії навіть була зроблена спроба провести за радянським прикладом показовий судовий процес над троцькістами, які нібито підтримували зв'язки з фашистами. Таким чином, іспанська демократія припинила існування раніше, ніж загинула Іспанська республіка.

У 19361937 рр. основні бойові дії точилися навколо Мадриду, але всі наступи франкістів були відбиті. Не допомогли їм і прихильники, так звана "п'ята колона" у самій столиці.

Після невдалої спроби взяти Мадрид франкістами Німеччина та Італія відкрито почали інтервенцію; в країну були направлені німецькі та італійські війська. Спроба італійського корпусу нанести удар з північного заходу по військах республіканців, які обороняли Мадрид, була невдалою. Під містечком Гвадалахара у березні 1937 р. італійський корпус було розгромлено.

Після цієї поразки франкісти основні зусилля перенесли у Каталонію, намагаючись скористатись конфліктом між троцькістами й комуністами. 36 травня 1937 р. троцькісти, підтримані Л.Кабальєро у Барселоні, здійснили збройний виступ, протестуючи проти політики комуністів. У квітні 1938 р. армія франкістів відокремила Каталонію від іншої території республіки. Райони, контрольовані республіканцями, були відрізані від Франції.

27 лютого 1939 року Англія і Франція розірвали дипломатичні відюсини з песлубліканським урядом і визнали уряд Франко. На цей час СРСР майже припинив постачання зброї, з Іспанії були виведені інтернаціональні бригади. 6 березня 1939 р. командуючий обороною Мадриду полковник касадо здійснив переворот, повалив республіканський уряд і вступив у переговори з Франко. Спроба комуністів підняти повстання зазнала поразки. На територію, контрольовану республіканцями стулили франкістські війська. В Іспанії було встановлено диктатуру генерала Франко.

Війна дорого обійшлась іспанцям: загинуло близько 1 млн. чол., 500 тис залишили країну. Вона лежала в руїнах. Народний фронт в Іспанії був формою боротьби з фашизмом, але не став його альтернативою.

Білет №6

6.1 Визначте практичне й історичне значення прийняття Центральної Радою Третього універсалу та проголошення Української Народної Республіки

У жовтні 1917 р. спалахнув черговий конфлікт між Центральною Радою та Тимчасовим урядом. Тимчасовий уряд планував притягнути до судової відповідальності членів Генерального Секретаріату. Але такий перебіг подій"був перерваний виступом більшовиків у Петрограді 25 жовтня (7 листопада за новим стилем, запровадженим у 1918 р.). Другий Всеросійський з'їзд рад утворив російський уряд на чолі з В.Ульяновим Зїзд прийняв Декрет про мир та Декрет про землю Перемігши у Петрограді, більшовики намагались взяти владу в інших містах колишньої Російської імперії.

Діставши звістку про події в Петрограді, УЦР негайно створила Комітет по охороні революції в Україні. 27 жовтня (9 листопада) Генеральний секретаріат виступив з відозвою "До всіх громадян України" в якій заявляв, Що буде рішуче протистояти будьяким спробам підтримки більшовицького перевороту на місцях. Раду народних комісарів уряд створений більшовиками, Секретаріат визнавав як уряд центральних районів Росії.

Отже у листопаді 1917р. в Києві сформувалися три ворогуючі табори які протистояли один одному. Прихильники повалення Тимчасового уряду згрупувалися навколо штабу Київського військового округу більшовики спирались на ради робітничих і солдатських депутатів і мали 6 тис. озброєних чоловік. Центральна Рада мала у своєму розпорядженні близько 8 тис. озброєних прихильників.

Ініціативу у подальших подіях виявили більшовики. 29 жовтня 1917 р вони розпочали у Києві збройне повстання. Бої тривали три дні Війська КВо терпіли поразку. Тоді в події втрутилися війська УЦР Спепіальна комісія із представників ворогуючих сторін виробила угоду згідно з якою війська КВО виводилися з міста, а охорона Києва передавалася військам Центральної Ради.

Після перемоги повстання у місті склалося своєрідне двовладдя:

місто одночасно контролювалось військами УЦР і більшовиками. 11 листопада більшовики скликали засідання рад робітничих і солдатських депутатів, на якому було схвалено ідею: "реконструювати" УЦР на Всеукраїнському з'їзді рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. "Реконструкція" передбачала перетворення УЦР за російським зразком на Центральний виконавчий комітет (ЦВК) рад України, де б більшість належала більшовикам. Тим часом УЦР вела підготовку до проведення Українських Установчих зборів, які мали б конституювати новий суспільнополітичний та економічний устрій України.

Керівництво УЦР, вбачаючи небезпеку для України в діях більшовиків, на засіданні Малої Ради 7 листопада 1917 р. проголосило III Універсал. В ньому йшлося: "Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся вдасть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству Генеральному Секретаріатові України".

III Універсал проголошував широку програму перетворень:

скасовувалось право приватної власності на землю вона визнавалась власністю всього трудового народу й передавалась йому без викупу;

Центральна Рада зобов'язувалась негайно подбати про мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

проголошувалась свобода слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, а також недоторканість особи і помешкання;

скасовувалась смертна кара;

впроваджувався 8годинний робочий день і контроль над виробництвом;

підтверджувалось право національнотериторіальної автономії За визначенням В.Винниченка, III Універсал не справив такого впливу, як перший. Накреслена у III Універсалі соціальноекономічн;

програма не задовольняла значну частину населення, особливо селянство, яке очікувало негайного переділу поміщицької землі.

Також не в дусі моменту були і пункти, що проголошували Україну складовою частиною Російської федерації рівних і вільних народів, яку УЦР зобов'язувалась допомогти створити.

Особливо небезпечним було положення, що УЦР стане на сторожі "прав і революції не тільки нашої землі, а й усієї Росії". Це було непосильне й непотрібне для України завдання.

Проголошення Української Народної Республіки стало актом великої історичної ваги: український народ після тривалого поневолення заявив про відродження власної держави.

6.2 Розкрийте процес становлення багатопартійної системи в Україні наприкінці 80х на початку 90х років

Необхідною умовою становлення демократичної правової держави є багатопартійність. Вона дає можливість повніше враховувати інтереси всіх громадян у державній політиці і сприяє стабільному і динамічному розвитку суспільства.

До головних причин, що призвели до багатопартійності в Україні, можна віднести:

розширення демократизації суспільного життя, гласність;

історичне коріння багатопартійності в Україні;

виникнення й розвиток в Україні дисидентства;

нездатність КПРС виконувати керівну роль у суспільстві, яку вона собі привласнила.

В історії становлення багатопартійності виділяють три етапи:

1. 19881989 рр. створення умов багатопартійності. Створення опозиційних до КПРС неформальних об'єднань та рухів, що пізніше трансформувались у політичні партії. В цей час в Україні розгортають активну діяльність Українська Демократична Спілка (УДС), пізніше перейменована в Українську НародноДемократичну лігу (УНДЛ), Українська Гельсінська Спілка (УГС), Народний Рух України за перебудову (НРУ).

2. 19891990р. етап безпосереднього створення початкової багатопартійності. За цей час у республіці створено понад 20 партій, в які об'єднались понад ЗО тис. осіб.

3. Початок 1991 р. серпень 1991 р. кардинальні зміни у становленні багатопартійності. Заборона діяльності КПУ після спроби державного перевороту в Москві 1921 серпня 1991 р. у зв'язку з доказами про підтримку керівництвом КПУ державного перевороту. 24 серпня 1991 р. проголошено Акт про незалежність України.

Виникнення, становлення й утвердження політичних партій, тобто процес їх конституювання, контролюють державні інституції. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і Законами України (ст. 15). Свобода об'єднання у політичні партії та громадські організації гарантована громадянам нашої держави ст. 36 Конституції України. Партійні формування обов'язково повинні мати нормативні документи (статут, програму). відповідну кількість членів, первинних організацій (не тільки в столиці, айв областях, містах, районах) тощо. Реєструються політичні партії Міністерством юстиції України. На початок 1999 р. зареєстровано понад 60 політичних партій різного спрямування та орієнтації:

праві, ліві, центристські, релігійні, економічні, екологічні тощо. В Україні існує досить велика кількість молодіжних об'єднань, в т.ч. й політичних. Більшість політичних партій мають дочірні молодіжні організації.

Між політичними партіями точиться суперництво за посилення впливу на маси, залучення в свої ряди нових членів, що визначає політичну атмосферу українського суспільства в умовах незалежності. Їхня діяльність особливо активізується в період виборчої кампанії.

6.3 Порівняйте японське та німецьке повоєнні "економічні дива". Висловте власну думку про те, які з їх уроків заслуговують на увагу при реформуванні сучасної української економіки

Повоєнне становище Німеччини та Японії було майже схоже, Обидві країни зазнали поразки у війні. Значними були їхні людські й матеріальні втрати. Промислове виробництво в Німеччині складало третину довоєнного, а в Японії лише 14%. Значна частина населення не мала засобів до існування: безробітні, переміщені особи, репатріанти, демобілізовані та ін. Не вистачало елементарних речей. Процвітав "чорний ринок", інфляція. Країни знаходились під окупаційною владою. Здавалось, що обидва народи приречені на злиденне існування. Але вже через кілька років ситуація докорінно змінилась. На початку 50х років обидві країни досягли довоєнного рівня виробництва. Після цього почалось стрімке економічне зростання, яке перетворило обидві держави у світових лідерів. Процес стрімкого економічного зростання отримав назву "економічне диво".

З середини 50х років починається п'ятнадцятирічне феноменальне зростання японської економіки, у результаті якого змінилась сама Японія і її значення у світі. Темпи зростання були найбільш високими серед країн Заходу. У 19611970 рр. вони складали 11% на рік. У 1968 р. вона посіла друге місце в Західному світі за обсягом національного валового продукту і вийшла на перше місце по виробництву сталі, кораблів, радіоприймачів, телевізорів, магнітофонів, копіювальної техніки і фотоапаратури, а в 1981 р. по виробництву легкових автомобілів.

ФРН посіла провідне місце в Європі за основними показниками економічного розвитку.

Фактори, що сприяли стрімкому економічному піднесенню Німеччини та Японії:

1. Повсякденна наполеглива праця німецького та японського народів.

2. Менталітет народів.

3. Американська фінансова, технологічна і матеріальна допомога. Позитивно позначалось на економічному розвитку цих країн ра-дянськоамериканське протистояння ("холодна війна"). Обидві вони були передовими рубежами боротьби проти комунізму. Бази інозе-мних військ стали джерелом прибутків і створювали додаткові робо-чі місця. У 1952 р. Японія уклала "договір безпеки", за яким США фактично брали на себе захист Японії. У 1955 р. ФРН стала членом НАТО. Це дало змогу обом країнам витрачати незначні фінансові й матеріальні ресурси на оборону (Японія 1% валового внутрішнього

продукту).

Крім вказаних загальних причин, в кожній країні були свої особливі.

Під час американської окупації в Японії були здійснені демократичні перетворення, розроблено і прийнято нову конституцію, змінено структуру економіки, проведено аграрну реформу. Це заклало підвалини майбутнього зростання. Важливим фактором зростання стала розробка стратегії повоєнного розвитку, автором якої був Сігеру Йосіда.

Також в Японії:

більше, ніж в інших країнах, інвестувалось у промисловість;

використовувались технічні досягнення у виробництві товарів масового вжитку;

економіка була орієнтована на експорт;

японський робітник отримував значно менше ніж в Європі чи США, до того ж мав високу кваліфікацію і був дисциплінованим;

домінувала традиційна система найму на роботу, згідно з якою робітник поступав на роботу і працював до виходу на пенсію. Заробітна плата прив'язана до стажу роботи. Заохочується лояльність своїй фірмі, яка, в свою чергу, навіть у скрутні часи не звільняє робітника. Така система найму називається патерналізмом.

У Західній Німеччині окупаційна політика теж сприяла відновленню демократичних інститутів влади, була проведена фінансова і господарська реформи, які зупинили інфляцію і заклали основи для подальшого стрімкого розвитку. Автором реформ, що базувалися на ідеї соціального ринкового господарства, був Людвіг Ерхард.

Крім цього у ФРН:

значну частку продукції відправляли на експорт;

робочий тиждень становив 62 години, а заробітна плана була нижчою від довоєнного рівня;

заохочувалась додаткова праця;

робітники отримували частину прибутку підприємства.

Білет №7

7.1 Проаналізуйте причини поразок українських військ у війнах УНР з радянською Росією наприкінці 1917р.на початку 1918р

Керівництво більшовицького Раднаркому в Росії усвідомлювало, що без матеріальних і людських ресурсів України справа пролетарської революції приречена на поразку. Необхідно було встановити диктатуру пролетаріату у формі радянської влади і в Україні. З цією метою було розгорнуто роботу по створенню більшовицьких рад на всій території УНР, проведенню Всеукраїнського з'їзду рад. Одночасно більшовики зміцнювали військові позиції: у Києві було створено військовореволюційний комітет для підготовки повстання. Раднарком Росії протиправне проголосив Україну в стані облоги і зобов'язав місцеві революційні гарнізони (55 запасних піхотних полків) діяти рішуче проти ворогів революції, не чекаючи вказівок зверху.

У відповідь на дії червоного Петрограда Генеральний Секретаріат наказав розрізненим українізованим частинам, що перебували за межами України, повертатись в УНР, а ЗО листопада (12 грудня) 1917р. обеззброїв і вислав з Києва побільшовицькому настроєні частини міського гарнізону. Провалом закінчилась спроба більшовиків захопити Київ силами 2го армійського корпусу, який перебував під їхнім контролем. У Вінниці корпус перехопили сили 1го Українського корпусу генерала П.Скоропадського.

На початку грудня 1917 р. у Києві проходив 1й Всеукраїнський з'їзд рад. Незважаючи на спроби більшовиків рішенням з'їзду передати всю владу радам та проголосити радянську владу в Україні, з'їзд висловив вотум довіри УЦР: з 2500 делегатів з'їзду за більшовиків голосувало ледве 150.

Не зумівши мирним шляхом встановити радянську владу в Україні, Раднарком Росії на початку грудня надіслав підписану В.Леніним і Л.Троцьким телеграму з ультиматумом Раднаркому Центральній Раді. Визнаючи формально УНР та право українського народу на самовизначення, Раднарком зажадав негайно припинити формування української армії, не пропускати на Дон українські козачі полки (на Дону військовий уряд генерала О.Каледіна), не обеззброювати більшовицькі військові частини Червоної гвардії.

УЦР не прийняла ультиматуму. 5 грудня 1917р. більшовицьке керівництво ухвалило "вважати Раду в стані війни з нами". Загальне керівництво війною було покладено на комісію в складі В.Леніна, Л.Троцького, Й.Сталіна.

Головним радянським плацдармом в Україні став Харків, захоплений червоногвардійцями раптовим ударом з Бєлгорода. Саме до Харкова в цей час приїхала група делегатівбільшовиків, яка залишила київський з'їзд рад. 1112 (2425) грудня 1917 р. під охороною радянських військ нашвидкуруч було інсценізовано альтернативний з'їзд рад. Він схвалив повстання у Петрограді та політику Ради Народних Комісарів (РНК), проголосив встановлення радянської влади в УНР.

Наявність в Україні двох центрів влади київського національного і харківського радянського дала змогу РНК Росії формально залишатися осторонь подій в Україні, представивши їх як внутрішній конфлікт між радами робітничих і солдатських депутатів та УЦР. Активізувалася підготовка до відкритої збройної боротьби.

Радянські війська концентрувалися в Харкові, в районі Гомеля і під Брянськом. Вище політичне керівництво здійснював АнтоновОвсієнко, а військове колишній царський полковник Муравйов. Більшовицькі сили складалися із частин регулярної армії, червоногвардійських загонів із Росії та України, загонів моряків. Всього більшовики мали 160 тис. бійців. Їх тактика полягала в просуванні по лініях залізниць і встановленні контролю над великими промисловими й транспортними центрами. Ради розраховували на допомогу робітничих загонів у цих містах.

Військові сили УЦР складали підрозділи Вільного козацтва добровольчі формування, які створювались вже в ході війни. Чисельністю війська УНР не поступалися радянським, але вони були розпорошені по всій Україні, у той час як більшовицькі сили діяли на головних стратегічних напрямках.

Насамперед радянське командування встановило контролі над Харківською та Катеринославською губерніями. До середини грудня було захоплено важливі залізничні вузли і станції Лозова, Павлоград, Синельникове. 26 грудня 1917р. влада УЦР у Катеринославі впала. До кінця грудня з Донбасу були витіснені каледінці. У другій декаді січня 1918р. радянська влада була встановлена в Миколаєві, Одесі, Херсоні.

Узгодженими ударами з півночі і сходу більшовики розгорнули наступ на Київ. Використовуючи перевагу в чисельності й озброєнні, діючи рішуче й жорстоко, загони Муравйова швидко просувалися до столиці. Становище УЦР ставало критичним. Ні проголошення незалежності УНР (IV Універсал, 9 (22) січня 1918 р.), ні зміни у складі Генерального Секретаріату вже не могли її порятувати. В умовах деморалізованості, дезорганізованості регулярних частин УНР симво-лом національної честі став подвиг кількох сот київських студентів і гімназистів на чолі з сотником Омельченком, які 16 (29) січня неподалік станції Крути вступили у нерівний бій з переважаючими силами ворога й погеройському загинули за українську ідею.

16 січня 1918р. в столиці розпочався збройний виступ окремих частин міського гарнізону і робітників заводу "Арсенал", спрямова-ний проти УЦР. 22 січня війська УНР під командуванням С.Петлю-ри та Є.Коновальця придушили повстання в Києві. Однак це вже не мало стратегічного значення.

Наступ більшовицьких військ продовжувався. 25 січня члени Малої Ради й Ради Народних Міністрів (таку назву дістав Генеральний Секретаріат після проголошення III Універсалу) залишили Київ, перебравшись спочатку до Житомира, а потім до Сарн. Тепер врятувати УЦР від остаточного більшовицького розгрому могла лише допомога країн Четверного союзу.

26 січня 1918 р. радянські війська ввійшли у Київ.

Причинами поразки військ УЦР слід вважати: ослаблення соціальної бази УЦР (повільність, нерішучість у здійсненні соціальноекономічних перетворень відштовхнули селянство, в той час як більшість робітників підтримувала більшовиків); відсутність належної уваги до воєнної політики, збройного захисту державності, що виявилося у відсутності регулярної і централізованої армії; високий ступінь організованості та боєздатності більшовицьких військ, успішна тактика боротьби за владу; уміла соціальна демагогія рад.

7.2 Охарактеризуйте структуру та головні положення Конституції України Основного закону держави

Конституція основний закон держави, в якому закріплено основи суспільного, економічного, політичного устрою держави, правовий статус особи, її права, свободи, форму державного правління.

Размещено на Allbest.ru