Українські землі під владою Литви та Польщі (ХІV - перша половина XVII століття)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

1. Включення українських земель до складу Литовської держави

Перервана традиція літописання зумовила низку білих плям в історії польсько-литовської доби. Через це частина істориків період існування Великого князівства Литовського до Люблінської унії 1569 р. вважає часом існування Литовсько-Руської держави, а решта переконана, що цієї доби йшов процес перетворення українських земель на литовську провінцію. Така розбіжність поглядів пов'язана з тим, що час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.

Політика великих литовських князів на українських землях.

Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230--1263). Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга -- Гедиміна (1316--1341) -- почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінальне вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва -- Волинь.

Скориставшись у 50-х роках XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочинається хвиля міжусобиць, протягом 1359--1361 pp. у золотоординській столиці Сараї змінюється сім ханів, а 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345--1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.

Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями -- претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м'якішою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. У зв'язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням».

Передумови польсько-литовської інтеграції.

Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 p., H. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії -- державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90 % населення становили русини, тобто білоруси та українці».

Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов'янському етнічному масиві. Про започаткування аналогічного процесу -- «ослов'янення» литовських правителів у другій половині XIV ст. свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.

Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377--1392) у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.

Кревська та Городельська унії.

Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов'язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської».

Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392 --1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств -- Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель. Виношуючи плани «великого княжіння на всій Руській землі», Вітовт постійно розбудовував систему опорних укріплень у Барі, Брацлаві, Звенигороді, Жванці, Черкасах та інших містах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід було припинено, в 1399 р. у битві з татарами на Ворсклі загинули найкращі військові формування Литви та Русі. Водночас воєнний потенціал князівства був ще значним, про що свідчить перемога об'єднаних сил слов'ян і литовців над Тевтонським орденом 1410 р. під Грюнвальдом.

Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі стала свідченням зростаючої дискримінації православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам'янці-Подільському та Луцьку. Подальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з анти польським наростає анти литовський рух, що вилився в народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452-- 1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.

Боротьба руських князів проти польсько-литовського зближення.

Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489р. Іван III вперше зауважує великому князю литовському та королю польському Казимиру: «Наши города, и волости, иземли, и воды король за собою держит».

Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно -- 1500--1503, 1507--1508, 1512--1522 pp. Під час невщухаючої боротьби російська сторона неухильно намагалася довести, що саме цар і є справжнім «государем усієї Русі». За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення на умовах ліквідації залишків автономії в українських землях помітно поширюються проросійські настрої. Це виявляється в добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі, Бєлєвські, Воротинські, Новосильські, Шемячич); в організації змов і повстань (1481 р. невдала змова Олельковича, Бєльського та Гольшанського з метою вбивства короля Казимира, 1507 р. анти-литовське повстання князя М. Глинського на Київщині та Поліссі); втечах та переселенні селян до Російської держави та ін.

Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава -- Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі. Починається якісно новий етап їхнього розвитку.

Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.

2. Люблінська унія та її наслідки для України

Причини унії.

Велике князівство Литовське поступово занепадало. Унаслідок Лівонської війни з Московщиною (1558-1583 рр.) воно опинилося на межі воєнної катастрофи і змушене було піти на поступки Польщі, яка настирливо добивалася приєднання Литви.

Зміст унії.

Польща і Литва об'єдналися в одну державу, яка дістала назву "Республіка" (польською мовою - Річ Посполита) з єдиним королем, сеймом, грошовою системою, законами, католицизмом як державною релігією. Литовське князівство отримало статус автономії. Усі українські землі, що раніше належали Литві, переходили під владу безпосередньо Польщі.

Наслідки Люблінської унії.

- Українські землі, на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній, соціально-правовій системі нової держави.

- На українську територію поширювалися через Польщу нові форми соціального та правового життя, у тому числі принципи корпоративної організації суспільства, шляхетської демократії, міського самоврядування тощо.

- Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стала стрімка полонізація української шляхти.

- Втягнення України до міжнародної системи економічного життя призвело до остаточного закріпачення селян, постійного зростання експлуатації підневільного населення, зосередження торгівлі в руках шляхти.

Прагнучи інтенсифікувати сільське господарство і зорієнтувати його на потреби зовнішнього ринку, поляки утворювали власні господарства, що називалися фільварками (у перекладі з німецького - хутір, ферма). Під фільварки відводилися кращі землі, а їх розвиток забезпечувався за рахунок панщини - примусової підневільної праці селян. Розгортання фільваркової системи зменшило селянські наділи, призвело до збільшення панщини, примусів і втрати селянами права переходу.

- Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у містах православні українці усувалися від участі в самоврядуванні, українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі і т.д.).

- В установах панувала тільки польська мова та латинь (як мова освіти, судочинства, діловодства).

Магдебурзьке право.

Магдебурзьке право -- скодифіковані у XIII ст. норми звичаєвого права міста Магдебург (Німеччина), які пізніше запозичили інші міста Німеччини, а пізніше Польщі, Чехії, Угорщини. У РусьУкраїну М. п. було перенесене німецькими колоністами, що осідали у західноукраїнських містах. Його надавали спочатку німецьким переселенцям, а згодом усьому населенню міста великі князі литовські й польські королі. Першими містами, що дістали магдебурзьке право, були: Володимир Волинський (бл. 1324 р.), Сянок (1339 p.), Львів (бл. 1352 р.), Кам'янець (1374 p.), Київ (1494 p.). Згідно з магдебурзьким правом міста одержували право самоврядування. Органом міського самоврядування був магістрат, який складався з виборного війта (спочатку призначався королем), бурмистрів і двох колегій -- ради, що складалася з радців («райців») і займалася адміністративними, господарськими, фінансовими справами тощо, та лави (складалася з лавників), яка відала судами, переважно карними.

Більшість українських міст мали неповне магдебурзьке право, лише Львів, Київ і Кам'янець користувалися повним правом самоврядування. В багатьох великих містах були окремі національні юрисдикції -- католиків і православних.

За часів Гетьманщини більшість значних міст (Київ, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Ніжин, Полтава, Новгород-Сіверський та ін.) користувалися магдебурзьки правом, яке дістали ще від польських королів і яке було підтверджене відповідно до Переяславсько-Московської угоди 1654 р. царським урядом. Крім міст з магдебурзьким правом, існували непривілейовані, ратушні міста, які іноді користувалися деякими статтями М. п. З ліквідацією Гетьманщини почало занепадати і самоврядування українських міст.Царським указом від 1831 р. (для Києва -- від 1835 p.) магдебурзьке право було остаточно скасоване. У Галичині магдебурзьке право скасоване 1786 р.

Литовські статути.

Статут Великого князівства Литовського -- основний кодекс права Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського. Видавався у трьох основних редакціях 1529, 1566 і 1588 років, які відомі як Литовські статути. Джерелами Литовського статуту були звичаєве литовське, білоруське, українське право, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники та кодекси інших держав.

Статут Великого князівства Литовського увібрав у себе основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства, норми римського, руського, польського і німецького кодифікованого звичаєвого права, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники. Його положення діяли на землях Литви і Русі-України аж до середини XIX століття.

Статут декларував рівність громадян незалежно від соціального стану й походження, віротерпимість, відповідальність суддів перед законом, заборону перетворювати вільних людей на рабів і т. ін. Водночас запроваджував привілеї князів, магнатів та шляхти, у тому числі право на закріпачення селян. Литовський статут був основним збірником права в Україні з XVI ст. до 40-х років XIX ст. Став джерелом російського «Соборного уложения» (1649 р.), «Прав, по которым судится малороссийский народ» та приватних українських кодифікаційних проектів. На території Київської, Подільської та Волинської губерній дію Литовського статуту було припинено сенатським указом від 25 червня 1840 р. У Лівобережній Україні 4 березня 1843 р. його було замінено Зводом законів Російської імперії.

Православні братства в Україні.

Велику роль у боротьбі українського і білоруського народів проти наступу католицизму й польсько-шляхетського гноблення відіграли церковні братства, які були національно-релігійними громадськими організаціями православного міщанства. Одним з перших широку діяльність у 80-х роках XVI ст. розгорнуло Львівське братство. Наприкінці XVI -- на початку XVII ст. братства виникли і діяли в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Дрогобичі та в інших містах і деяких селах Галичини, Холмщини. В 1615 р. оформилось Київське, а в 1617 р.-- Луцьке братства.

Братства, членами яких були переважно цехові ремісники, торговці та представники інших груп православного міського населення, матеріально підтримували свої церкви, допомагали хворим, бідним, старикам, утримували шпиталі, стежили за чистотою православних обрядів, відстоювали соціальні інтереси торгово-ремісничого населення. З наступом католицизму, посиленням польсько-шляхетського гноблення братства все ширше включалися в суспільно-політичний рух, виступали проти національного й релігійного гноблення, піклувалися про розвиток української культури -- відкривали друкарні й школи, організовували друкування полемічних творів, спрямованих проти католицизму й церковної унії, на захист православ'я і права українського народу на свою національно-релігійну самобутність і незалежність.

Найбільш міцні братства, і передусім Львівське братство, виступали за підпорядкування своєму контролеві діяльності духівництва, зокрема вищого, засуджували його зловживання і розбещене життя, домагалися введення виборності всіх духовних осіб.

Зважаючи на активність і авторитет братств, православні патріархи у боротьбі проти католицизму й унії спиралися на православне міщанство та його організації -- братства. У зв'язку з цим у 1586 р. антіохійський патріарх Йоаким, що проїжджав через Львів на шляху до Москви, затвердив статут Львівського братства, за яким братство дістало право стежити за мораллю як «мирських людей», так і духівництва. Контролю братства підлягав і єпископ.

3. Брестська церковна унія: передумови та наслідки

Польський уряд, польські феодали, Ватикан, все католицьке духівництво намагалися повністю підкорити собі, окатоличити український народ. Та окатоличувалася лише частина українських феодалів. Тоді, щоб досягти поставленої мети, єзуїти висунули ідею унії -- об'єднання православної церкви з католицькою під зверхністю римського папи.

Ідея унії знайшла підтримку серед найбагатших українських магнатів і шляхтичів, які шляхом введення унії намагалися зрівнятися в своєму політичному становищі з польськими феодалами.

Унію підтримували деякі православні єпископи (львівський, луцький, володимирський, холмський і туровський), а також митрополит київський Михайло Рогоза. Вони були незадоволені втручанням у церковні справи міщанства, об'єднаного в братства, прагнули вийти з-під влади православних патріархів, які підтримували братства, зберегти свої земельні володіння і зрівнятися в політичних правах з католицькими єпископами, що мали титули «князів церкви», засідали в сенаті і залежали тільки від папи римського і частково від польського короля.

Для офіційного проголошення унії в жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і митрополит Михайло Рогоза за дорученням папи скликали в м. Бресті церковний собор. Та оскільки з'їхалися як прихильники, так і противники унії, собор з самого початку розколовся на два-окремі собори: православний і уніатський. Уніатський собор проголосив унію, і єпископи-відступники 18 жовтня 1596 р. підписали акт про унію. За цим актом замість православної церкви в Україні й у Білорусі створилась уніатська (греко-католицька) церква, яка була підпорядкована римському папі. Уніатський собор визнав основні догмати католицької церкви, але церковні обряди залишалися православними, а богослужіння велося церковнослов'янською мовою. Уніатське духівництво нарівні з католицьким звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта, як і католицька, дістала право обіймати державні посади, а уніати-міщани зрівнювалися в правах з католицьким міщанством. Уніатським єпископам були обіцяні місця в сенаті, але ця обіцянка ніколи не була виконана.

Православний собор не прийняв унії, виступивши проти дій митрополита Рогози та його прибічників. Польський уряд, визнавши уніатську церкву обов'язковою для всього православного населення України, поставив православ'я поза законом і насаджував унію силою. Усі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Православні залишилися без вищої церковної ієрархії, але народні маси, частина православних шляхтичів і навіть окремі магнати лишилися вірні православ'ю.

Але й становище української греко-католицької церкви після Брестської унії було складним і суперечливим. Православні вважали уніатів відступниками, зрадниками, а римо-католики не визнавали їх за повноцінних громадян, і більшість обіцянок, даних їм на Брестському соборі, не здійснювалась, польське духівництво їх всіляко принижувало.

Оскільки в питанні про церковну унію, крім чисто релігійних проблем, велике місце посідали національні та політичні моменти, й оцінку в історичній літературі вона дістала далеко не однозначну. Більшість російських і значна частина українських істориків (М. Коялович, М. Іванишев, М. Макарій, О. Левицький, М. Петров та ін.), виходячи з позицій правовірного православ'я, оцінювали Брестську унію негативно. Такого ж погляду дотримувалися й радянські історики. Так, автор одного з останніх досліджень на цю тему С.М. Плохій у своїй книзі «Папство и Украина. Политика Римской курии на украинских землях в XVI--XVII ст.» писав, що «унія стала вираженням устремлінь папської курії на Схід... Очевидно, що Рим переслідував в Україні свої корисні цілі і аж ніяк не турбувався про «збереження самобутності українського народу», «прилученні його до європейської цивілізації», як це твердять уніатські історики.

Історики, які стояли на позиціях греко-католицької, уніатської конфесії (А. Добрянський, К. Студинський, О. Сушко, М. Чубатий та ін.), вважають Брестську унію видатною подією в житті українського народу, а греко-католицьку церкву -- головним захисником української народності проти полонізації й покатоличення. З такими позитивними оцінками Брестської унії стали з'являтися праці і в Україні. Так, повністю апологетичною щодо унії і греко-католицької церкви є брошура В. Волошина «Українська церква і процес національного відродження», видана у 1990 р. у Дрогобичі. Підкреслюючи прямо рятівну роль греко-католицької церкви для українського народу, автор пише: «...Ще раз підкреслимо: сила ідеї унії 1596 року в тому, що вона виникла не з вузько-релігійних інтересів, а з необхідності національного захисту. Відстоювати національні інтереси народу, запобігати його полонізації українській церкві допомагав східний обряд, від русифікації її захищало прилучення до вселенської церкви -- католицизм. Тому вся історія української греко-католицької церкви -- це боротьба за національну самобутність і національне відродження народу».

Очевидно, що питання про місце і роль Брестської унії та греко-католицької церкви в історії України не можна розглядати прямолінійно і однозначно. Слід, мабуть, і до унії, і до уніатської церкви підходити історично, аналізувати й оцінювати їх діяльність у кожний період, у кожну конкретну епоху. Необхідні, крім того, всебічне вивчення і об'єктивна характеристика даної проблеми без всяких упереджень і політичних уподобань.

Посилення національно-релігійного гноблення.

Захоплюючи українські землі й посилюючи феодально-кріпосницький гніт, польські магнати й шляхтичі одночасно з цим намагалися примусити український (і білоруський) народ зректися рідної мови і православної віри. Вони переслідували українську мову й православну віру, закривали, а то й руйнували православні церкви й монастирі, захоплювали їхні землі, знущалися з православних священиків, накладали на українських селян і міщан спеціальні податки за сповідування ними православ'я, всіляко примушували їх полонізуватися і окатоличуватися.

Великих утисків зазнавало українське населення міст, особливо в містах Східної Галичини, Західної Волині, Західного Поділля -- Львові, Кам'янці, Саноку та ін. У панівній верхівці міст вирішальні позиції посідали польські й німецькі католицькі купці й ремісники, яких всіляко підтримував польський уряд. Українських православних міщан усували від користування привілеями відповідно до магдебурзького права, обмежували їхню участь у міському самоврядуванні, перешкоджали заняттю торгівлею й ремеслом, не давали можливості відкривати свої майстерні, не допускали до багатьох цехів або виключали з них. У деяких містах православні українці могли жити лише в певних кварталах.

Незважаючи на жорстокі національно-релігійні переслідування, переважна більшість українського населення залишалася вірною своїм національним традиціям і вірі. Лише частина православної шляхти, дбаючи про свої класові інтереси, зраджувала свій народ і приймала католицизм.

Римський папа, католицькі єпископи та інше духівництво, єзуїти намагалися всіма силами й способами окатоличити українське православне населення, через шляхетську Польщу поширити на нього свій вплив, щоб пограбуванням українських земель збільшити свої прибутки.

В Україні до кінця XVI ст. пануючою була православна церква. Православні церкви, єпископські кафедри, монастирі мали у своїй власності багато землі, володіли незліченними багатствами й гнобили та експлуатували кріпосних і залежних селян не менше, ніж світські феодали.

Культурно-релігійні рухи кінця XVI - першої половини XVII століть.

Величезні земельні володіння й багатства як католицької, так і православної церкви, тяжка експлуатація духовними феодалами селянства, намагання глави католицької церкви -- римського папи підкорити собі світську владу, розкішне життя частини вищого католицького й православного духівництва викликали незадоволення народних мас -- міщан, буржуазних елементів, що народжувалися, широких кіл селянства і навіть частини світських феодалів.

У XVI--XVII ст. країни Європи, особливо ті, де інтенсивно розвивався капіталізм і наростала буржуазна революція, охопив реформаційний (від лат. reformatio -- перетворення, виправлення) рух, спрямований проти католицької церкви як опори феодального ладу (кальвінізм, лютеранство та ін.). Цей рух мав на меті зірвати з феодальних відносин «ореол святості». Ідеологи реформації або протестанти заперечували верховну владу римського папи в церкві, вимагали створення національних церков і богослужіння національною мовою, виступали проти складної і дорогої церковної ієрархії, проти чернецтва, культу святих, проти церковного землеволодіння, а отже, і проти церковної десятини та інших поборів, що їх стягала католицька церква на користь римської курії.

В Україні, де в XVI ст. буржуазні елементи були слабкими, широкого реформаційного руху не було, хоча серед деякої частини заможного міщанства й шляхти поширювалися кальвінізм і лютеранство. В цілому ж в Україні боротьби проти католицизму, що його польський уряд і магнати та шляхти намагалися тут насадити як державну релігію, набула національно-визвольного характеру і, по суті, не мала характерних для західноєвропейської реформації рис. Православна ж релігія в Україні не була офіційною, державною (як у Росії), хоча її і сповідала більшість населення. Навпаки, польські правлячі кола утискували її, намагаючись православну церкву знищити. У таких умовах, коли необхідно було боротися проти спроб денаціоналізації й окатоличення українського народу, для чого потрібно було перед лицем агресивного наступу Ватікану зміцнювати єдиний антикатолицький фронт, в Україні не було ґрунту для широкого розповсюдження церковних єресей -- сект, спрямованих проти православної церкви.

Серед реформаційних течій найбільш поширеним в Україні було социніанство -- одне із учень антитринітаризму (протитроїчність, тобто заперечення догмату про святу трійцю), що відображало прагнення демократичних верств населення. Ідеологом його був швейцарець Фауст Социн (1539--1604 рр.), який через гоніння втік із Швейцарії і в 1579 р. прибув до Польщі. В основу свого вчення Социн поклав раціоналізм. Він вважав необхідним перебудувати всю християнську догматику на основах розуму. Виходячи з цього, социніани заперечували все містичне, святу трійцю, Христа вважали не богом, а людиною, виступали проти таїнств (причащання, хрещення дітей і ін.) та обрядів, відстоювали свободу совісті, думки і волі, піклувалися про розповсюдження освіти і влаштування шкіл.

Оскільки социніани не заперечували феодального ладу, їх учення охопило частину шляхти в Україні, особливо на Волині й Київщині. Шляхта намагалась використати социніанство, як і інші реформаційні вчення, для боротьби проти магнатів, секуляризації церковних маєтків та інших багатств.

Найбільш радикальною єрессю, яка розповсюджувалася і в Україні й була спрямована не лише проти церкви, а й феодального ладу взагалі, було вчення Феодосія Косого. Будучи холопом, він утік із Москви в заволзькі скити, став ченцем Кирило-Білозерського монастиря і почав проповідувати серед селян антифеодальні єретичні погляди. У 1554 р. був заарештований і перевезений до Москви, звідки втік до Литви. Косий виступав за загальну рівність усіх людей незалежно від віросповідання й національності, заперечував християнські догмати про святу трійцю і божественність Христа, вважав непотрібною як духовну, так і світську владу. Він твердив, що не потрібні ні царі, ні пани, ні раби.

П. Могила.

Видатним церковним і культурним діячем першої половини XVII ст. став Петро Симеонович Могила (1596--1647 рр.). Він був сином молдовського господаря (князя), навчався у Львівській братській школі і в західноєвропейських університетах, зокрема в Парижі, здобув блискучу європейську освіту. Потім служив у польському війську, брав участь у Хотинській війні, після чого постригся в ченці, у 1627 р. став Києво-Печерським архімандритом, а з 1632 р. до смерті в 1647 р. -- митрополитом київським і галицьким. Тісно пов'язаний з польськими магнатами, Могила займав лояльну позицію щодо шляхетської Польщі. Але він був рішучим противником церковної унії і зробив багато для відбудови, утвердження й розвитку православної церкви й української культури. Він домігся повернення православній церкві від уніатів Софійського собору в Києві, Києво-Видубицького монастиря та деяких інших церков і монастирів, реставрував храми святої Софії, Спаса на Берестові, Михайлівський, Видубицький та ін.

У 1631 р. Петро Могила заснував при Києво-Печерській лаврі школу, яка в 1632 p. була об'єднана з Київською братською школою. Об'єднана школа дістала назву Києво-Могилянської колегії і незабаром стала вищим освітнім центром для України і всієї слов'янщини. Філію колегії Могила утворив у Вінниці, а в 1636 р. -- латинську колегію в Кременці на Волині.

Роль церкви у збереженні самобутності українського народу.

Церква сприяє розвитку відкритого суспільства в Україні, надаючи також фінансову підтримку недержавним ініціативам у сферах культури, 140 освіти та у громадському житті. Важливим фактором національно-культурного відродження незалежної України, становлення її державності є припинення денаціоналізації культури і всього громадського життя республіки, що призводить до занепаду національної самосвідомості народу. Національна мова як чинник існування нації є засобом реалізації комунікативних, пізнавальних, естетичних, побутових, релігійних функцій національної спільноти.

Характеризуючи місце і роль православної церкви у державотворчому процесі, слід зауважити, що у сучасному православ'ї соціально-політичні, а також економічні мотиви глибоко проникли у саме розуміння змісту віри. Нині неможливо уявити православну концепцію надприродного поза конкретними суспільними категоріями. Причому це явище має двоякий характер. З одного боку, соціальні мотиви є складовими теологічних викладок, а з другого-наявні постійні намагання православних ідеологів християнізувати суспільне життя. Вони характеризують віру не лише як єдиний засіб для регулювання в моральній сфері, але і як гарант нормалізації будь-яких ситуацій в усіх сферах - соціальній, правовій, політичній, економічній, міжнародній і т. ін. Ці та інші факти минулого і сьогодення свідчать, що церква була і залишається активним поборником української національної ідеї та державності та робить вагомий внесок в побудову правового суспільства в Україні.

4. Причини та джерела появи козацтва. Створення Запорізької Січі

Походження козацтва. З приводу походження явища, яке прийняло назву -- «козаки», написана величезна кількість книг, в яких легко виділити, принаймні, дві протилежні точки зору. Польські історики XVI ст. (Г.Ф. Міллер та ін.) одноголосно вважають українських козаків холопами або втікачами-селянами. Українські історики XVIII ст. Г. Граб'янка, П.І. Симоновський та анонімний автор «Історії Русів» вважають українських козаків воєнною організацією, схожою на лицарський орден в якій не було соціальних відмінностей), спрямованою на війну з мусульманами.

Причини виникнення козацтва:

· Соціальна - посилення феодального та релігійно-національного гноблення українського народу після утворення Речі Посполитої;

· Економічна - захоплення польськими та литовськими феодалами українських земель, нестача власної орної землі, переселення селян та міщан на нові землі для подальшого їх господарського освоєння;

· Лицарська - наявність героїчних постатей, які, нехтуючи своїм життям, були готові скласти голову, захищаючи свій народ від польсько-литовських феодалів, кримських татар і турків;саме вони згуртували озброєні загони народних месників, що виступали на захист честі й волі України .

Джерелами формування козацтва стали:

· Селяни-втікачі від польської сваволі;

· Селяни й міщани (уходники), які переселялися на нові, вільні землі «Дикого поля»;

· Частина української шляхти, позбавлена іноземцями власності;

· Різноманітні категорії служилих людей.

Д. Вишневецький.

Український магнат, організатор українського козацтва

Рік народження невідомий. На історичній арені з'явився у 1550 р. як ватажок козацького загону, з яким здійснював успішні походи на татар. Історик Д. Дорошенко характеризував його як »видатну людину з великим авантюрним нахилом». У 1554--1555 p. за наказом Д. Вишневецького на острові Мала Хортиця нижче порогів було збудовано земляне укріплення (Січ), яке стало своєрідною базою для здійснення походів на Крим. Опираючись на козаків, Д. Вишневецький захопив Іслам-Кермен і вивіз звідти гармати. Потім, витримавши в 1557 p. у Хортицькій фортеці 24-денну облогу військ Девлет-Гірея, напав на палац самого кримського хана.

Восени 1557 р. Д. Вишневецький прибув до Черкас. Дещо пізніше прийняв підданство московського царя Івана Грозного, за службу в якого отримав земельні володіння поблизу Москви. У 1558 р. брав участь у поході російських військ на чолі з воєводою Ржевським на Кримське ханство, дійшов з ними до Перекопа. У 1559--1560 pp. тричі очолював війська, які вирушали походами на Азов. Проте Іван Грозний, втягнений у Лівонську війну, відмовився від підтримки Вишневецького.

У 1561 р. Д. Вишневецький повернувся до Черкас і продовжив боротьбу проти кримських татар. Однієї звістки про повернення в українські землі відомого полководця було достатньо, щоб у восьми турецьких бейлісах було проведено масову мобілізацію. Д. Вишневецького було проголошено »найбільшим ворогом Блискучої Порти».

Під час авантюрного походу 1563 р. у молдавські землі, де тривала боротьба за княжий стіл у Валахії, Д. Вишневецький зазнав поразки і потрапив у полон до турків. Того ж року його було страчено у Стамбулі.

Оспіваний в українській народній думі як легендарний козак-герой на ім'я Байда. Однак, на думку відомого дослідника козацтва В. Голобуцького, ототожнення Д. Вишневецького з Байдою є помилковим.

Устрій та військово-політична організація Запорізької Січі.

Дванадцять порогів (Кодацький, Звонецький, Ненаситець, або Дідпоріг, Вольний та ін.) -- гранітні хребти висотою від 4 до 7 м -- перерізали Дніпро від правого до лівого берега і тяглися впродовж течії приблизно на 100 км (приблизно від нинішнього Дніпропетровська до Запоріжжя). Пропливати через пороги, де вода проривалася крізь кам'яні лави з грізним шумом і ревінням, де з води виступали численні скелі, було дуже небезпечно.

Далі на південь, нижче від порогів, Дніпро розливався широкою низовиною, приймав у себе багато приток -- Томаківку, Чортомлик, Базавлук, Інгулець (на Правому березі), Московку, Кінську, Білозерку, Рогачик, Лопатиху (на лівому березі) та ін., які при впаданні в Дніпро створювали непрохідні болотисті плавні, зарослі очеретом і чагарником. По течії, на південь від порогів на пониззі Дніпра, було багато островів -- Велика і Мала Хортиця, Великий, Томаківка, Базавлук та ін.

На дніпровських островах, у безкраїх запорізьких степах біля річок, у байраках і балках селилися козаки. Вони ловили рибу й полювали на звіра та птахів, вирощували хліб, випасали худобу, добували мед і віск. Від негоди й холоду вони ховалися в землянках або хатах, зроблених з дерева чи хмизу і обмазаних глиною. Тут, за порогами, козаки жили вільними людьми, не знаючи панського гніту. Великі феодали-магнати і прикордонні королівські старости та державці намагалися поширити владу й за пороги, підкорити собі козаків. Ще більшою була небезпека нападів татар і турків. Ось чому козаки мусили жити по-військовому, організовувалися у громади, ватаги, були завжди озброєні і для кращої оборони будували в різних місцях укріплення -- городки, або січі, зроблені з рублених або січених колод.

З часом, очевидно, в 30-х роках XVI ст. окремі січі об'єдналися в одну Запорізьку Січ, або Юш. Перша писемна згадка про Січ зустрічається у «Всесвітній хроніці» (Краків, 1551) польського історика Мартина Бєльського (1495--1575). Спочатку козацький Кіш був розташований на о. Томаківці, на південь від Хортиці (поблизу сучасного м. Марганця Дніпропетровської обл., затоплений тепер водами Каховського водосховища). Після того як у 1593 р. на Січ напали татари і зруйнували всі її укріплення, запорожці в тому ж 1593 р. перенесли Січ на о. Базавлук (Чортомлик), розташований в 20-- 30 км на південний захід від Томаківки. Перенісши свій центр на о. Базавлук, запорожці насипали тут земляні вали, побудували дерев'яні укріплення з сторожовими баштами, оточені глибокими ровами. В них біля бійниць вартували козаки, які в разі небезпеки піднімали по тривозі весь січовий гарнізон.

Посередині Січі був майдан, де відбувалися військові ради, а навколо майдану півколом стояли різні будівлі -- військова канцелярія, пушкарня, майстерні, курені -- довгасті низькі приміщення, в яких жили козаки і які були зроблені з лози (пізніше з дерев'яних колод) і вкриті очеретом або шкурами.

Уже наприкінці XVI ст. Запорізька Січ мала чітку військову організацію. Усе козацтво поділялося по 500 чол., якими командували виборні полковники. Полки складалися з сотень на чолі із сотниками, кілька сотень утворювали курені, якими керували отаману. На чолі всього війська козацького стояв виборний гетьман, який офіційно називався старшим (вперше титул гетьмана було офіційно визнано за Богданом Хмельницьким). Безпосередньо Січчю відав кошовий отаман. Канцелярію Січі вів писар. Роль помічників гетьмана у військових справах виконували осавули. Обозний відав артилерією, суддя -- судовими справами. Військовими клейнодами (знаками) були корогви (прапори) і бунчук (довге древко, на кінці якого насаджували мідну або позолочену кулю, з якої звисав жмут волосся подібно до кінського хвоста). Ознакою влади старшого (гетьмана) була булава.

Вищою владою в Січі вважалася військова рада (коло), в якій формально мали право участі всі козаки. У Січі існувало дві ради, два кола: одно -- велике, загальне -- з участю всіх козаків і друге -- мале -- з участю тільки старшини.

Отже, на початковому етапі історії Запорізької Січі не було повної рівності. Як волосне, так і низове козацтво поділялося на заможних й бідних, козаків, дуків і голоту. Посол австрійського імператора Лясота писав, що серед козацтва були заможні козаки, зокрема «мисливці або власники човнів», і голота -- «простий народ, що зветься у них черню».

Заможні запорожці мали човни, запаси зброї, солі, гроші, захоплювали за Січчю «землі й луки», рибні й звірині промисли, де працювали бідні козаки і наймити.

У самій Січі, як засвідчено сучасниками, поряд з повноправними козаками -- «товаришами» були й неповноправні -- «новики», джури, молодики, пахолки, хлоп'ята, слуги, що обслуговували заможних козаків. За словом одного із сучасників -- Старовольського (1628 р.), «новики» протягом трьох років не мали права брати участі у виборах старшин та деяких інших радах і виконували роль слуг у своїх отаманів.

Яскраві образи бідних козаків, «голоти», «сіроми» змальовуються в народних думах та історичних піснях, зокрема в думі про козака Голоту:

Правда, на козакові шати дорогії,

Три семирязі лихії:

Одна недобра, друга негожа,

А третя й на хлів незгожа.

А ще, правда, на козакові.

Постоли в'язові,

А онучі китайчані -- Щирі жіноцькі рядняні;

Волоки шовкові.

Удвоє жіноцькі щирі валові.

Абсолютну більшість запорізьких козаків становили українці, але на Січі були й росіяни, білоруси, поляки, татари й вихідці з інших народностей.

Хоча повної рівності серед козацтва не існувало, але для Запорізької Січі протягом усього її існування був характерний загалом демократичний устрій, про що свідчать козацьке самоврядування, право козаків володіти землями, брати участь у військових радах і виборах старшин та ін. Отже, Запорізька Січ була козацькою республікою, своєрідним прообразом Української козацької держави, яка створилася в ході визвольної війни в середині XVII ст. під керівництвом Богдана Хмельницького.

Основні етапи розвитку козацької державності.

Саме слово козак тюркського походження і вперше згадується в Початковій монгольській хроніці 1240 p., куди перейшло із тюркських мов у значенні схильний до завоювання. У XIV ст. фігурує в дописі до збірника житій святих "Синаксар" (1308 р.) у значенні страж, "конвоїр". Первісно слово козак вживалося на означення вільних людей, які освоювали незаселені українські степи за дніпровськими порогами.

Початковий етап виникнення козацтва мало досліджений. Та незаперечним є те, що його бурхливий розвиток відбувався тоді, коли орди новоствореного Кримського ханства (1449 р.) нищили міста і села України, а польські та інші загарбники посилили соціальний і національний гніт українців. Перший великий напад на Україну кримські татари здійснили в 1482 р., захопивши і зруйнувавши Київ. У наступні роки їхні напади стали постійними. Перешкодити цьому могли тільки власні збройні сили, зокрема українські степові поселенці, котрі в постійній боротьбі з нападниками виробили особливий тип воїна -- відважного й спритного, котрий добре володів різними видами зброї і способами партизанської війни. Усе це визначило особливе місце українського козацтва як важливого чинника у боротьбі з Кримським ханством.

У радянській історіографії стверджувалося, що формування козацтва відбувалося лише за рахунок селян, які втікали від кріпацтва. На жаль, цей класовий підхід до розгляду питання формування козацтва і досі переважає в наукових працях та популярних публікаціях. Ряд українських істориків, зокрема Л. Залізняк та інші, заперечують ці "твердження" і доводять, що козаки виступили на кін історії задовго до закріпачення селян. Україна була відома пізньосередньовічній Європі під назвою країна козаків. Анрі Вольтер в "Історії Карла XII" писав: "Україна, край козаків -- одна з найродючіших країн світу. Україна завжди прагнула свободи". Козаки за формою і суттю були різновидом європейського лицарства. Своїм корінням вони сягають княжої доби і є спадкоємцями дружинно-лицарських традицій Київської Русі. Мабуть не випадково церковні ієрархи в своєму Маніфесті 1621 р. назвали Запорізьке військо наступниками давньокнязівського лицарства.

Реєстрове козацьке військо.

Втечі й покозачення селян позбавляли феодалів робочих рук і збільшували лави «неслухняного», «свавільного» населення, готового в перший-ліпший момент виступити проти панів. Козацькі походи на Крим, Молдову та інші підвладні туркам землі ускладнювали відносини Польщі з Туреччиною і Кримом. Польський уряд, щоб уникнути цього, вирішив узяти невелику заможнішу, статечнішу частину козаків на державну службу, дати їм деякі привілеї і їхніми руками придушити «свавілля» решти козаків, повернути їх у панське ярмо.

У 1572 р. коронний гетьман (головнокомандувач польських військ) Ю. Язловецький за наказом польського короля Сигізмунда II Августа набрав на державну службу загін із 300 козаків. Вони вносилися у спеціальні списки (реєстр), звідси пішла їхня назва «реєстрові козаки». Реєстровим встановили платню з державної скарбниці, вони не підлягали владі і юрисдикції старост та інших місцевих властей і були підпорядковані призначеному урядом з числа шляхтичів «старшому і судді», який підлягав тільки коронному гетьману і королю.

Влада козацького старшого поширюватися не лише на реєстрових, а й на низових козаків, у зв'язку з чим вони також звільнялися від юрисдикції інших властей і судів -- воєводи, старост, міських урядів та ін.

Однак усе це не могло спинити зростання козацтва, пригасити його бойовий дух. Походи проти татар і турків не припинялися. Турецький султан і кримський хан вимагають від польського короля, яким став Стефан Баторій (1575--1586 рр.), приборкати козаків, погрожуючи війною.

Польський уряд, що в цей час вів тривалу і виснажливу війну з Росією, видавав суворі розпорядження про заборону походів проти татар і турків, про заборону входу на дніпровський Низ і виходу звідти, про ліквідацію нереєстрового козацтва, але всі вони залишалися на папері. Уряд не міг припинити зростання козацтва.

Одночасно з цим Польський уряд намагався здійснити свої плани про залучення козаків на державну службу. У 1578 р. в реєстр було включено 500 чол., у 1583 р. -- 600, у 1590 р. -- 1000 чол. Але кількісним збільшенням реєстрового козацтва уряд не досягав поставленої мети, реєстрові козаки часто діяли разом з нереєстровими.

Виділення козацтва в окремий суспільний стан і перетворення на велику суспільно-політичну силу.

Чисельність козацтва продовжувала збільшуватися. Поступово воно зміцнювалося і виділялося його в окремий суспільний стан. Козаки мали свою особливу організацію з специфічними порядками й характером життя, з своїм центром -- Запорізькою Січчю.

Той факт, що козаки, відбиваючи татаро-турецькі напади і влаштовуючи походи на Кримське ханство і турецькі землі, захищали кордони Речі Посполитої, дозволяв їм вважати, що вони несуть державну службу. Якщо це так, то вони -- окрема суспільна група, яка не повинна виконувати інших повинностей, крім воєнної, на користь держави чи будь-кого іншого -- магнатів, шляхти і т.п.

А уряд своїми заходами (Язловецький, Стефан Баторій), які звільняли козаків від усякої влади, крім влади козацького старшого та інших козацьких старшин, об'єктивно сприяв формуванню таких поглядів козаків на себе і свою роль у суспільстві. Козацтво під кінець XVI ст. вважає, незалежно від того, реєстрове воно чи нереєстрове, що воно -- вільний, «непослушний» стан населення, що за свою військову прикордонну службу, яку воно постійно несе на користь держави, має і фактичне і юридичне право на володіння землями і майном, на звільнення від усяких податків і повинностей, на вільне життя взагалі.

Важливе значення у виділенні козацтва в окремий суспільний стан і перетворення його на велику суспільно-політичну силу мали ті соціально-економічні зміни, які сталися після Люблінської унії. На території південно-східної України, яку захищала від татаро-турецьких загарбників місцева людність і ті втікачі, які йшли з західних і північних українських земель, де в той час селянство було вже закріпачене, польські й українські магнати і шляхтичі почали закріпачувати населення, захоплюючи землі, на яких воно сиділо. Для селянства, щоб не потрапити в панське ярмо, залишався один вихід: покозачитися, визнати владу козацьких старшин і разом з усім козацтвом, яке на той час уже створило свій центр -- Запорізьку Січ,-- вступити в боротьбу з панами за свої землі і право бути вільним хліборобом, проти наступаючого кріпацтва.

Отже, силу і безперервне поповнення своїх рядів козацтво черпало передусім із селянства -- місцевого, якому загрожувало покріпачення, і селян-втікачів із Західної та Північної України, які втікали звідти від кріпацького гніту.

Саме ці дві групи українського населення і були основними джерелами формування козацтва, і тими елементами, які, вливаючись наприкінці XVI ст. до лав козацтва, перетворили його на велику суспільно-політичну силу. Це, звичайно, не виключає того, що до складу козацтва потрапляли й вихідці з інших класів і верств тодішнього населення (міщани, дрібні шляхтичі, бояри та ін.), але не вони відігравали вирішальну роль і визначали характер козацтва.

Інтереси боротьби проти іноземного, польсько-шляхетського і взагалі феодально-кріпосницького гніту об'єднували козацтво і селянство. Але оскільки козацтво створило свою військову організацію і свій центр -- Запорізьку Січ, набуло великого досвіду боротьби проти ординців, мало своїх досвідчених ватажків, то, зрозуміло, воно й очолило селянську боротьбу проти польсько-шляхетського гноблення. Можна вважати, що у тодішніх умовах Запорізька Січ стала початковим етапом у формуванні української державності.

Виділившись на кінець XVI ст. в окремий суспільний стан, ставши значною суспільно-політичною силою, створивши свою організацію і свій військовий центр -- Запорізьку Січ козацтво уже на початку 1590-х років широко виступає на боротьбу не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського і взагалі феодально-кріпосницького гніту. Боротьбу цю козацтво веде спільно з основною масою українського експлуатованого люду -- селянством. Першими визначними подіями, в яких українське козацтво виступило як велика суспільно-політична сила, були селянсько-козацькі повстання в Україні 1591--1596 pp.

Піднесення козацтва в другій половині XVI століття.

"Козак" -- термін тюркського походження і запозичений українцями від південних сусідів. Щодо його генези існує чимало версій, більшість яких розглянуто в дослідженнях Д.І. Яворницького та Г.І. Халимоненка. У широкому розумінні "козак" -- це вільна людина, шукач пригод, бурлака. Водночас цей термін застосовувався для означення прикордонника, вправного вершника, найманого воїна, степового розбійника, добичника тощо.