Українські землі під владою Литви та Польщі (ХІV - перша половина XVII століття)

Історія вчить, що ефективне те, що утверджує своє. А своє у нас - козацтво - спосіб життя вільної людини, яка із зброєю в руках захищала Богом дані їй вольності й права.

Історичні умови буття українського народу породили самобутній феномен - козацтво. Воно втілювало в собі фізичне і духовне здоров'я нації, інтелектуальну силу, життєздатність, оптимізм і енергію. Це була об'єднана, згуртована, ідейно і духовно зцементована, суворо дисциплінована національна сила, яка очолювала боротьбу проти чужоземних ворогів. Сучасний загальнодержавний сплеск цікавості до історії козацтва й зокрема увага до його проблем пояснюється просто: йде формування національної еліти, яка спирається в своїй діяльності на національний - козацький! - досвід державотворення. Тому поглиблення і примноження козацько-лицарських традицій в сучасних умовах сприятиме нарощенню зусиль державотворчого спрямування, піднесенню духовності як кожної особистості зокрема, так і всього народу, суспільства в цілому.

Виникнення українського козацтва стало закономірним результатом споконвічної боротьби осілого землеробського населення зі степовими кочівниками. Необхідність відсічі татарської агресії в другій половині XV ст. зумовила створення контингенту військовослужбової людності на південному прикордонні Литовсько-Руської держави. Разом з тим природні багатства степу приваблювали багатьох промисловців-уходників. Зіткнення колонізаційної хвилі українського населення з татарами покликало до життя відважних і волелюбних людей -- козаків. До середини XVI ст. козакування виступало у формі побутового явища, характерного для людності переважно південного прикордонного регіону. Польська експансія в Україну після Люблінської унії зумовила розширення джерел поповнення козацтва представниками боярства і шляхти як українського, так і польського походження. Посилення соціального і національного гноблення викликало покозачення селян та міщан. Центром організації і консолідації козацтва з другої половини XVI ст. стала Запорозька Січ.

Для всіх народів світу козацтво стало найбільшим символом волелюбства, незламності національного духу українців. Козацько-лицарські традиції завжди були і будуть могутньою силою, яка з'єднує весь український народ. Ідеї, цінності козацтва становлять серцевину історичної естафети наступності і спадкоємності поколінь нашого народу, є золотим фондом сучасної національної ідеології державотворення.

На теренах, де козацтво існувало споконвічно - в Україні, на Дону, Кубані, Тереку, а також у місцях, де козацтво було створено Російською імперією для виконання призначених йому специфічних функцій, в ХХ столітті відбулася втрата традицій через фізичне винищення значної частини козаків і членів їх сімей, депортації козацького населення в інші місця, а в місцях традиційного проживання - розбавлення чужинцями-некозаками.

Повстання під проводом К. Косинського і С. Наливайка.

Перше велике козацько-селянське повстання в Україні почалося наприкінці грудня 1591 р. на Київщині з нападу загону реєстрових козаків і селян на чолі з Криштофом Косинським на місто і замок Білу Церкву, що було резиденцією білоцерківського старости Януига Острозького, сина київського воєводи князя Костянтина Острозького. У Косинського, одного з козацьких старшин, вихідця з дрібної шляхти, Я. Острозький відібрав маєток Рокитне (над р. Рокитною, притокою р. Росі), наданий йому за сеймовою ухвалою 1590 р. Почуваючи себе ображеним, Косинський, обраний гетьманом реєстровців, став на чолі загону повстанців, що напали на Білу Церкву.

Повстанці, підтримані міщанами, оволоділи містом і замком, захопили будинки старости й підстарости, забрали гармати, зброю, припаси, гроші, спалили документи.

У 1592 р. і на початку 1593 р. повстання охопило Київщину, Волинь, Брацлавщину. Повстанські загони взяли міста Трипілля, Переяслав, Богуслав і напали навіть на Київ та київський замок, де, як визнавав Острозький, «позабирали ґвалтом гармати ліпші, порох і всяку зброю».

Косинський із своїм загоном, який щодня збільшувався, на початку 1593 р. діяв на Волині. Феодалам за допомогою польського короля для придушення повстання вдалося зібрати значні, добре озброєні й споряджені військові сили шляхти Волинського, Київського та Брацлавського воєводств, на чолі яких став київський воєвода К. Острозький. Йому на допомогу з військовими загонами прийшов староста черкаський і канівський Олександр Вишневенький. Біля містечка Щижи (тепер село Чуднівського р-ну Житомирської обл.) протягом тижня повстанці хоробро оборонялися, завдали великих втрат шляхетським військам, a в січні 1593 р. зазнали поразки. Однак, відійшовши на Низ, вони не склали зброї. Запорізьке козацтво вирішило всім Кошем іти в Україну і бити панів. Разом з тим Косинський начебто звернувся до російського царя Федора Івановича з проханням прийняти козаків у російське підданство. Російський уряд через тяжкі наслідки Лівонської війни не міг у той час позитивно вирішити поставлене Косинським питання, хоча й послав запорожцям гроші й припаси.

У травні 1593 р. двохтисячне козацьке військо вийшло із Запорізької Січі, рушило двома загонами по Дніпру, берегом підійшло до Черкас і обложило замок. Повстання почало швидко поширюватися на Подніпров'ї. Проте Косинського підступно було схоплено слугами Вишневенького і вбито. Але й після смерті Косинського восени 1593 р. на Подніпров'ї деякий час точилася боротьба повстанців.

У 1594 р. козацько-селянське повстання проти магнатів і шляхти спалахнуло знову. Очолив його Северин Наливайко, виходець з м. Гусятина (Поділля), що належало магнатові О. Калиновському. Калиновський із слугами напав на двір Наливайкового батька, який займався кушнірським ремеслом і мав невелику ділянку землі, і побив його так, що той помер. Його дружина з дітьми втекла до Острога.

Наливайко брав участь у козацьких походах проти турків і татар, під час яких набув воєнного досвіду. «Це був красень,-- писав сучасник польський хроніст Іоахим Бєльський (1550--1629 рр.), син Мартина Бєльського,-- до того людина незвичайна до того ж прекрасний гармаш».

Повернувшись з Січі, Наливайко якийсь час служив сотником надвірних козаків у князя Острозького. Потім він набрав загін селян, козаків, міщан та всіх охочих, числом близько 2500 чол., і ранньої весни зробив похід проти татар на південь, після чого повернувся на Брацлавщину. У цей час селяни, доведені до відчаю здирствами панів, об'єднувалися в загони, оголошували себе козаками й громили маєтки феодалів. Разом з наливайківцями й міщанами повстанці захопили м. Брацлав, змусивши втікати звідти шляхетський гарнізон.

Щоб заручатися підтримкою і допомогою запорожців, Наливайко у червні 1594 р. направив на Запоріжжя своїх посланців. На чолі загонів запорожців, які вирушили на допомогу Наливайкові на Брацлавщину, став обраний гетьманом полковник реєстрового козацтва Григорій Лобода, який належав до заможних козаків, володів с Сошниками на Київщині, був одружений з шляхтянкою. Він виражав інтереси переважно заможного реєстрового запорізького козацтва, в той час як Наливайко був ватажком бідного, нереєстрового козацтва, всіх знедоволених -- селян, міського плебсу, козацької сіроми. Це зумовлювало незгоди, неприязнь, а то й ворожнечу між Наливайком і Лободою та їхніми прихильниками.

Особливо широкого розмаху набув антишляхетський рух восени 1595 p., коли Наливайко і Лобода повернулися з Угорщини, куди вони ходили на допомогу австрійській армії, що діяла там проти турків. Лобода повернувся через Поділля на Київщину, а Наливайко із Закарпаття через Мукачеве, Сваляву і Карпатські гори перейшов у Східну Галичину, звідти на Поділля, а потім на Волинь. На Поділлі він розгромив маєтки Калиновського, на Волині зайняв Луцьк, взяв контрибуцію з шляхти й купців і рушив у Білорусь. Спільно з білоруськими селянами-повстанцями загони Наливайка у листопаді 1595 р. зайняли міста Слуцьк, Бобруйськ, а в грудні -- Могильов на Дніпрі. У Білорусі разом з білоруськими повстанськими загонами Савули і Панчохи діяв також загін Матвія Шаули, вихідця з міщан, який, відокремившись від загонів Лободи, з боями пішов угору по Дніпру і дійшов до м. Пропойська (на р. Сожі). Одночасно з українськими й білоруськими селянами на боротьбу проти феодалів стали підніматися й польські селяни. Повстанські загони виникли в Мазовії, в околицях Нейштадта.

Отже, наприкінці 1595 -- на початку 1596 р. селянсько-козацькі повстання охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля, перекинулись у Білорусь, ставши серйозною загрозою для панування шляхетської Польщі.

Під тиском шляхетських військ, очолюваних литовським гетьманом К. Радзивіллом, Наливайко залишив Могильов і наприкінці січня 1596 р. привів свої загони на Волинь. Проти нього за наказом коронного гетьмана Я. Замойського виступив з коронним військом, що зібралося в Кременці, польський гетьман Станіслав Жолкевський. Наприкінці лютого 1596 р. Жолкевський швидкими переходами рушив на південь Волині, маючи на меті розгромити там Наливайка, не допустивши з'єднання його загонів із загонами Лободи, що діяли тоді на Київщині, і Шаули, який ішов з Білорусі.

Проте Наливайко розгадав намір Жолкевського. З боями він відвів свої загони, що мали близько тисячі повстанців, на Брацлавщину, а потім в уманські ліси. Тоді ж, ранньої весни 1596 p., Лобода під Києвом об'єднався з Шаулою, який повернувся з Білорусі. Біля Білої Церкви всі три повстанські ватажки об'єднали свої сили, що налічували 5--6 тис. чоловік.

Після розгрому під Білою Церквою 23 березня 1596 р. передового загону польсько-шляхетських військ повстанці під натиском переважаючих сил противника змушені були відходити до Дніпра. Біля Трипілля, в урочищі Гострий Камінь, вони стали табором і дали бій, -в якому обидві сторони зазнали великих втрат. Забравши свої сім'ї -- старих, жінок і дітей, повстанці відійшли за Дніпро під Переяслав, а потім рушили далі на схід. Деякі з їхніх керівників мали на меті перейти в межі Російської держави. Через Яготин і Пирятин повстанці вийшли до Лубен, звідки до російського кордону залишилося близько 100 км. Але Жолкевському вдалося обійти повстанців і відрізати їм шлях до російського кордону. Тоді за 3 км від Лубен, за Сулою, в урочищі Солониця повстанці спорудили укріплений табір, сподіваючись, що їм на допомогу прийдуть запорожці і виручать їх. Вони поставили в чотири ряди вози і навколо влаштували рів і вал, всередині зробили дерев'яні зруби, наповнені землею, на які поставили гармати.

16 травня 1596 р. Жолкевський почав облогу табору, яка тривала близько двох тижнів. У таборі спочатку було близько 10 тис. чол., з них боєздатних не більш ніж 3 тис, усі інші -- старі, жінки, діти, поранені. Повстанці оборонялися героїчно, але з кожним днем становище ставало дедалі скрутнішим. Не стало борошна й солі, не вистачало паші й фуражу. Повстанці були відрізані від води. Умирали жінки й діти. Гинула худоба. У таборі стояв сморід. Знову спалахнула ворожнеча між наливайківцями і прихильниками Лободи. Наливайківці обвинуватили Лободу в зраді, і його було вбито. Гетьманом повстанці обрали К. Кремпського.

Оскільки становище коронного війська також було тяжким -- люди втомилися, не вистачало продовольства й фуражу, а із Запоріжжя на допомогу обложеним вирушили запорізькі козаки, -- Жолкевський почав переговори з козаками, обіцяючи амністію.

Після дводенного безперервного обстрілу табору з гармат частина козаків, прихильники Лободи, схопили Наливайка, Шаулу, Шостака та деяких інших ватажків і видали їх польським шляхтичам. Але після цього Жолкевський зажадав повернення всіх утікачів-кріпаків їхнім панам. Тоді повстанці заявили, що вони «воліють боронитися до останньої краплі крові». «Бороніться», -- відповів Жолкевський. І жовніри, писав Іоахим Бєльський, «кинулися на них, так що не змогли вони ні вишикуватися, ні взятися до зброї. Рубали їх немилосердно, так що на відстані милі або більше лежав труп на трупі. Всіх же їх було в таборі, з черню й жінками, до десяти тисяч, з яких врятувалось з Кремпським не більше тисячі».

Наливайка та інших шістьох ватажків повстання було відправлено до Варшави, де після нелюдських катувань у 1597 р. їх було страчено. Наливайку спочатку відтяли голову, потім тіло четвертували і частини повісили в різних місцях, щоб застрахати народні маси.

Героїчний образ народного ватажка Наливайка оспіваний у піснях і легендах. Він надихав також прогресивних письменників і поетів. Як мужнього борця за волю народну зображували його Т. Шевченко, К. Рилєєв, Іван Ле, М. Вінграновський (історичний твір «Наливайко»).

К. Рилєєв, змальовуючи Наливайка як самовідданого борця проти гнобителів народу, вкладає в його уста такі слова:

Известно мне: погибель ждет.

Того, кто первый восстает.

На утеснителей народа--

Судьба меня уж обрекла.

Но где, скажи, когда была.

Без жертв искуплена свобода?

Погибну я за край родной,--

Я это чувствую, я знаю.

И радостно, отец святой,

Свой жребий я благословляю!

Перші масові селянсько-козацькі повстання 1591--1596 pp., в яких українські народні маси виступали проти соціального й національно-релігійного гноблення, за визволення з-під влади шляхетської Польщі, за свою національну гідність, хоч і зазнали поразки, але мали велике значення. В них народні маси України набували досвіду боротьби, готувалися до більш широких і рішучих битв із своїми ворогами, гартували свою волю і національну самосвідомість.

Боротьба козацтва з турками і татарами.

Запорізькі козаки мали найтісніші зв'язки з козаками донськими. Багато донських козаків приходили в Запорізьку Січ і жили тут, а на Дон ходили й жили там запорожці. Так, запорізький полковник О. Шафран у 1626 р. у посольському приказі розповідав, що він на Дону живе 18 років і що на Дону перебуває багато його товаришів -- запорожців (близько 1000 чол.), а на Запоріжжі донських козаків також багато. А повелося, говорив далі Шафран, у запорожців «з донськими козаками изстари, что меж себя сходятся и живут вместе в одних куренях». Донці й запорожці часто разом ходили у спільні походи проти татар і турків, разом боролися проти шляхетської Польщі.

Запорізьке козацтво разом з донцями, зміцнюючись, ставало дедалі надійнішою перепоною нападам татар і турків, захищало українські землі від турецько-татарських руйнувань.

З кожним роком у відповідь на набіги татар і турків козаки дедалі частіше відправлялися в походи на їхні володіння, громили ворожі сили і визволяли невільників. У 1574 р. відбувся похід козаків у Молдову на чолі з гетьманом Іваном Сверчовським на допомогу молдовському господареві Івоні, який виступив проти Туреччини. У 1577--1578 pp. у Молдову ходили козаки під проводом Івана Підкови, який, після розгрому загонів турецьких військ і зайняття столиці Ясс, був проголошений господарем Молдови. Але в 1578 р. під натиском переважаючих сил турецьких військ і молдовських бояр Підкова змушений був відійти в Україну, був заарештований і на вимогу турецького султана скараний за рішенням польського сейму у Львові 16 червня 1578 р. Героїчний образ Підкови оспіваний Т.Г. Шевченком у поемі «Іван Підкова».

Для захисту південної України від турецько-татарської агресії козацтво використовували і старости прикордонних повітів, які «козакували разом з козаками». Одним з них був український князь Дмитро Іванович Вишневенький, що служив черкаським і канівським старостою з кінця 40-х -- у 50-і роки XVI ст. (з перервами). Для захисту від турецько-татарських нападів українських земель у 1554--1555 pp. на острові Хортиці він збудував замок. Деякий час перебував на службі у російського царя Івана IV. Багато разів козацькі загони на чолі з Вишневецьким ходили в походи на Крим і Туреччину, громили турецько-татарських агресорів, визволяли невільників. У 1563 р. Вишневецький взяв участь у боротьбі претендентів на молдовський престол, але його невеликий загін під Сучавою був оточений і розгромлений, а сам Вишневецький разом з одним із своїх помічників шляхтичем Яном Пясецьким був схоплений і відправлений до Стамбула, де вони обидва були жахливо покарані. Як пише сучасник польський хроніст Мартин Бєльський, «Вишневецький і Пясецький були скинуті з башти на гаки, вмуровані в стіни біля морської затоки по дорозі з Константинополя в Галату. Пясецький помер негайно, а Вишневецький, зачепившись ребром за гак, жив у такому положенні три дні, поки турки не вбили його з луків за те, що лаяв їхню віру».

Багато істориків вважають, що Вишневецький став прототипом образу козака Байди, оспіваного в народній пісні «В Цариграді на риночку», що пішов на мученицьку смерть, не зрадивши рідної Вітчизни.

Одним з перших видатних козацьких ватажків, які очолювали морські походи козаків на турецько-татарські володіння, був Самійло Кішка. У 70-і роки XVI ст. він потрапив у турецький полон і пробув там близько 25 років. У 1599 р. недалеко від міста Гезлева (тепер Євпаторія) на Чорному морі Кішка підняв на галері повстання невільників-гребців, які перебили яничарів і повернулися в Україну. Ставши гетьманом реєстрового козацтва (1599--1602), Кішка водив у 1600 р. козаків у складі польсько-шляхетського війська на Волощину, а в 1601--1602 pp.-- на Лівонію, де й загинув. Повстання невільників під проводом Кішки оспіване в українській народній думі «Самійло Кішка».

Гетьман П. Сагайдачний.

Серед козацьких старшин початку XVII ст. виділявся Петро Конашевич-Сагайдачний, що в 1616--1622 pp. був (з перервами) гетьманом Війська Запорізького. Походив Сагайдачний з шляхетського роду з-під Самбора в Галичині. Здобувши гарну освіту у славетній Острозькій школі на Волині, він став людиною освіченою, розумною, відданою православній вірі, умілим і хоробрим воєначальником. Сучасник Яків Собеський, батько польського короля Яна Собеського, у своїй «Історії Хотинського походу» писав, що Сагайдачний -- «муж рідкісної мудрості й зрілого судження в ділах, дотепний у словах і вчинках», «людина смілива розумом, яка шукала небезпек, зневажала життя, перша в нападі, а у відступові остання».

Після навчання в Острозькій школі Сагайдачний пішов на Запоріжжя і в численних походах проти татар і турків освоїв козацьку стратегію й тактику, набув військового досвіду, зажив високого авторитету серед запорожців. Козаки його обирали військовим обозним, кошовим отаманом, а потім -- кілька разів -- гетьманом. У всій своїй діяльності Сагайдачний прагнув піднести міць і авторитет козацтва, збільшити його роль у житті всього народу, захистити православ'я, розвинути українську культуру, послідовно вів лінію на визволення України з-під іноземного панування і забезпечення її існування як окремої держави. У всіх своїх діях він виявляв непересічний ум, твердість волі і непохитність, мужність, розважливість і поміркованість. Так, він розумів, що в ті часи Україна не мала достатніх сил і необхідних умов для всенародного повстання проти польської шляхти. До того ж він усвідомлював, що перед Україною тоді стояла грізна небезпека -- турецько-татарська агресія, а одночасно вести боротьбу проти Туреччини та Кримського ханства і Польщі український народ сил не мав. У цих умовах Сагайдачний не йшов на цілковитий розрив з Річчю Посполитою, а дотримувався щодо неї лояльної позиції і мирними засобами добивався проведення своєї лінії.

Хотинська війна.

Одночасно з розгортанням визвольного руху проти шляхетської Польщі український народ продовжував героїчну боротьбу проти турецько-татарської агресії. У перші десятиліття XVII ст. українські козаки не тільки відбивали напади татар і турків, а й здійснювали далекі сухопутні і морські походи. На своїх легких чайках вони спускалися вниз по Дніпру, обминали татарську варту в районі фортець Кизи-Кермена і Іслам-Кермена, виходили в Чорне море, нападали на турецькі й татарські фортеці, «окурювали мушкетним димом» Ізмаїл, Кілію, Білгород (Дністровський), Варну, Синоп, Трапезунд, Кафу і навіть Константинополь. Так на багатьох чайках козаки підійшли до західного узбережжя Чорного моря, оволоділи фортецею Варна, що вважалася неприступною, розгромили турецьку залогу, визволили багатьох невільників і щасливо повернулися додому. У 1614 р. козаки двічі перепливали Чорне море і успішно громили на південному березі турецькі міста Синоп і Трапезунд. А весною 1615 р. на 80 чайках запорожці підійшли до самої турецької столиці -- Константинополя, яку охороняла тридцятитисячна султанська гвардія, спалили гавані Мізевни та Архіокі. Султан, який у той час рибалив під містом, на власні очі спостерігав дим і полум'я від пожежі в столиці, запаленої козаками. 1616 р. під проводом Петра Сагайдачного козаки здійснили морський похід у Крим, взяли й спалили великий невільничий ринок Кафу, куди татари звозили для продажу бранців, захоплених в Україні. Козаки знищили там 14 тис. турецьких вояків, потопили турецькі каторги (кораблі) і визволили багатьох полонених. Запорожці часто ходили в походи разом з донськими козаками.

Турецький султан і кримський хан вимагали від польського уряду припинити походи козаків, але водночас самі продовжували спустошливі напади на українські землі, розв'язували агресивні війни. У 1620 р. турецько-татарські війська, що налічували близько 80 тис. чол., вторглися в межі Валахії і Молдови. Що ж до польської армії, яку очолював коронний гетьман Станіслав Жолкевський, то вона мала всього близько 10 тис. чол. Як пише автор Львівського літопису, Жолкевський вирішив воювати без козаків, гоноровито заявивши: «Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ролі альбо свині пасти».

Біля с. Цецори, над р. Прут під Яссами в Молдові турки й татари вщент розгромили польські війська. С. Жолкевський загинув, його відрубану голову, настромлену на спис, було виставлено біля намету турецького паші, а потім відправлено султанові у Константинополь. Польський гетьман Станіслав Конецпольський та інші польські воєначальники потрапили в полон.

Польський уряд, залишившись без армії, звернувся по допомогу до козаків. Козаки ж, розуміючи, яку величезну загрозу становить турецько-татарська навала не тільки для Польщі, а й для України та всієї Європи, прийняли пропозицію польського сейму про похід проти турків і вирішили послати послів до короля. Серед інших у Варшаву поїхав і Сагайдачний. Козацтво ж на чолі з гетьманом Я. Бородавкою вирушило в Молдову назустріч турецько-татарській армії.

Польське військо в кількості 35 тис. чол., головнокомандуючим якого був литовський гетьман Карл Ходкевич, підійшло до Дністра, у середині серпня мостом переправилося на правий берег і стало табором під Хотином. Туди ж з боями підійшли й козаки. Після прибуття до козацького табору з Варшави Сагайдачного за його вказівкою Бородавку схопили і, обвинувативши у тяжких злочинах, скарали на смерть. Гетьманом знову став Сагайдачний. Козацьке військо налічувало 40 тис. чол. До його складу входило і 700 донців.

Турецько-татарські війська, очолювані султаном Османом II, налічували понад 150 тис. чол. Вони почали запеклі атаки проти козаків і польських військ. У той час, як писав Яків Собеський, коли «багато шляхтичів, що належали до найзнатніших фамілій, ховалися на возах між провіантом», козаки хоробро атакували турків, вривалися в їхній табір, викликали там паніку і змушували втікати навіть султана.

Унаслідок бойових дій, що тривали понад місяць, турки втратили близько 80 тис. чол. і, не змігши перемогти козацтво та польські війська, змушені були піти на укладення мирного договору.

Хоч у поразці турецької армії вирішальну роль відіграло козацтво, мирний договір, укладений 9 жовтня 1621 р. між Туреччиною й Польщею, був спрямований проти нього. Польський уряд зобов'язувався передусім заборонити козакам судноплавство по Дніпру й не допускати їхніх походів на турецькі володіння.

Першими з-під Хотина пішли козаки, не задоволені умовами мирного договору.

У Хотинській війні турки не досягли своєї основної мети -- загарбання польських і українських земель. Завдяки мужності козаків було розвіяно міф про непереможність султанської Туреччини, припинено її просування в Європу, ослаблено економічно й політично. Розгром турків під Хотином полегшив боротьбу поневолених ними народів, передусім балканських, вселив у них віру в можливість визволення з-під турецького ярма.

Боротьба козацтва проти турецько-татарської агресії і широка його участь у визвольному русі проти шляхетської Польщі підносили його авторитет в очах українського народу й на міжнародній арені. Козацтво дедалі активніше впливало на все політичне й культурне життя України. Особливо його роль зросла за часів Сагайдачного. Політичним і культурно-ідеологічним центром України тоді став Київ. Київські монастирі, насамперед Києво-Печерський, архімандритом якого в 1599 р. став Єлисей Плетенецький, на початку XVII ст. виступили активними поборниками православ'я та української культури і противниками унії та польсько-католицького національно-релігійного гніту. У 1615--1616 pp. Плетенецький влаштував у Києво-Печерському монастирі друкарню, з якої вийшло багато книг, спрямованих проти унії й католицизму, на захист православ'я. У 1615 р. було засноване Київське братство, а при братстві почала працювати школа. До Київського братства ввійшли заможні міщани, шляхта, православне духівництво. У 1616 р. до Київського братства вступив і гетьман Сагайдачний «з усім військом Запорозьким», взявши братство і все православ'я під свій захист і протекцію. Під захистом козацького полку, на чолі якого стояв Сагайдачний, у 1620 р. в Києві ієрусалимський патріарх Феофан, що проїжджав через Київ із Москви, поновив православну ієрархію -- висвятив п'ятьох православних єпископів (для України й Білорусі) і митрополита, яким став ректор Київської братської школи Іов Борецький.

Зносини козацьких старшин і православного духівництва з російським урядом.

У складних міжнародних умовах окремі представники козацької старшини і православного духівництва уже в 20-ті pp. XVII ст. встановлюють прямі зносини з російським урядом і ставлять питання про перехід козаків на службу до царя. У 1620 р. гетьман Сагайдачний відправив до Москви своє посольство на чолі з Петром Одинцем з листом до царя Михайла Федоровича, в якому писав, що він і всі козаки «царскому величеству служити готовы против всяких его царского величества неприятелей». У 1622 р. єпископ Ісая Копинський, засновник монастирів на Лубенщині, через двох посланців-ченців до путивльських російських воєвод запитував царя про дозвіл на перехід в межі Росії його з ченцями. Путивльські воєводи, повідомляючи про приїзд до Путивля посланців Копинського, писали царю: «Да и все де, государь, православные крестьяне и запорожские козаки, как им от поляков утесненья будет, многия хотят ехать к тебе, государю царю и великому князю Михаилу Федоровичу всеа Руси». У 1624 р. київський митрополит Іов Борецький направив до Москви свого посланця Ісаакія Борисковича з листом, у якому просив царя прийняти Україну й запорізьке козацтво під свою владу. Царський уряд прихильно сприймав ці пропозиції, надсилав подарунки, обіцяв захищати православ'я від утисків, але через складні міжнародні умови й тяжкі наслідки тривалих воєн не міг тоді позитивно розв'язати питання про приєднання України до Росії.

Великою втратою для козацтва і всієї України була кончина гетьмана Петра Сагайдачного. Поранений отруйною стрілою під Хотином, він помер 10 квітня 1622 р. і похований на території Братського монастиря на Подолі в Києві, за словами літописця Григорія Грабянки, «з великим плачем запорізького війська і всіх людей православних». Двадцять студеїв Київської братської школи перед похованням Сагайдачного прочитали «Вірші на жалосный погреб зацного рыцаря Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана Войска Єго Королевской Милости Запорозкого», складені ректором школи Касіаном Саковичем. Як сучасники, так і наступні покоління високо оцінювали діяльність Сагайдачного й підкреслювали її загальноукраїнське значення. Видатний історик М. О. Максимович писав, що Сагайдачний «в ряду козацьких гетьманів, безсумнівно, є першою особою після Богдана Хмельницького і за своїм характером не менше від нього привабливий в історії». У пам'яті потомків ім'я Сагайдачного збереглося як ім'я хороброго і талановитого полководця, видатного політика, гарячого патріота України.

Козацькі повстання 1620-1630-х рр.

Головною причиною народних повстань 30-х pp. XVII ст. було дальше посилення феодально-кріпосницького гніту на території Подніпров'я і всієї Південно-Східної України. У цей час здебільшого вже закінчилися або закінчувалися строки «слобод», «волі», які давалися селянам на 20 -- 40 років польськими та українськими магнатами при захопленні ними українських земель наприкінці XVI ст. Тепер усі селяни мали стати кріпаками, виконувати тяжку панщину на феодалів. Козаків-«випищиків», згідно з Куруківською угодою, також повертали до панів. Мало рахувалися магнати і з реєстровими козаками. Зазнавали великих утисків також міщани. Значно погіршували становище населення безчинства жовнірів, що розташовувалися «на лежи» (на постої) в містах і селах України. Соціальний гніт посилювався національним і релігійним гнобленням.

На знак протесту дедалі більше селян і міщан втікали й покозачувалися. Уже на літо 1629 р. на Запоріжжі зосередилося близько 40 тис. утікачів -- нереєстрових козаків, готових за першим закликом піднятися на боротьбу проти польсько-шляхетського гноблення.

Останньою іскрою, що спричинила початок нового великого селянсько-козацького повстання, стала сутичка між реєстровими козаками на чолі з гетьманом Григорієм Чорним і нереєстровцями, гетьманом яких тоді був талановитий козацький ватажок Тарас Федорович (Трясило) Чорний зажадав від нереєстровців, щоб вони вийшли на волость з артилерією й підкорилися йому, а сам почав переглядати реєстр и виписувати з нього козаків. Тарас Федорович у березні 1630 р. з 10 тис. піших і кінних козаків виступив із Січі. Запорожці підступили до Черкас, оточили там будинок Чорного, схопили його, обвинуватили в зраді і стратили.

Повстання швидко поширювалося і незабаром охопило Лівобережжя в басейні р. Трубіж на Полтавщині і на Правобережжі територію від Київського Полісся до Запоріжжя. Селяни й міщани, гуртуючись у загони, оголошували себе козаками, нападали на панські маєтки, підпалювали, руйнували їх, убивали власників, управителів, орендарів, захоплювали панське майно, заводили козацькі порядки. Частина цих загонів приєдналася до запорожців, інші діяли окремо. Повстанці під проводом Тараса Федоровича зайняли Канів, а потім і Переяслав.

Коронний гетьман Конецпольський на початку квітня виступив з Бара і попрямував на Київ, закликаючи шляхту приєднуватися до очолюваного ним коронного війська, щоб «гасити цей вогонь хлопською кров'ю».

Тарас Федорович зосередив свої сили, що налічували понад 30 тис. чол., у Переяславі. Підійшовши до Переяслава, коронне військо чисельністю понад 12 тис. чол. почало запеклі бої, які тривали три тижні. Найжорстокіший бій відбувся 15 травня, коли зранку повстанці вщент розгромили добірну шляхетську корогву -- Золоту роту, яка охороняла штаб Конєцпольського. Сам Конєцпольський ледве врятувався. Автор Львівського літопису зазначає, що загинуло «триста вельце значних панов коронних», а «вши-стского войська до десяти тисячий згинуло». Т. Шевченко в поезії «Тарасова ніч» писав:

Лягло сонце за горою,

Зірки засіяли,

А козаки, як та хмара,

Ляхів обступали,

Як став місяць серед неба,

Ревнула гармата;

Прокинулись ляшки-панки,

Нікуди втікати!

Прокинулись ляшки-панки--

Та й не повставали:

Зійшло сонце -- ляшки-панки,

Покотом лежали.

Розгром коронних військ змусив Конєцпольського почати переговори з представниками заможного козацтва, яке пішло на компроміс. Старшинсько-козацька верхівка намагалася шляхом угоди з урядом домогтися собі привілеїв. 29 травня 1630 р. було укладено угоду, за якою основні умови Куруківського договору зберігалися, але реєстр збільшувався до 8 тис. чол. Тарас Федорович з частиною козаків повернувся на Запоріжжя.

Розгром польсько-шляхетського війська в бою під Переяславом мав велике значення, бо він утверджував в масах українського народу віру в можливість скинути ярмо шляхетської Польщі. Селянство, міщани, нереєстрові козаки були незадоволені угодою, укладеною старшиною, і продовжували боротьбу.

Причини поразки та наслідки повстань.

Антифеодальна боротьба як у Східній Україні (на Подніпров'ї), так і у Західній Україні (на Прикарпатті і Подністров'ї) в ті часи не принесла перемоги народним масам. Польсько-шляхетському урядові й класові феодалів шляхом жорстоких репресій вдалося придушити найбільші народні повстання на Україні кінця XVI -- першої половини XVII ст. Причини поразки цих повстань полягали передусім у переважанні сил класу польських і українських феодалів, який мав у своїх руках державний апарат, армію, був краще організований і консолідований, ніж повстанські маси. Повстання мали стихійний, неорганізований характер. Сили селянства залишалися розпорошеними, роз'єднаними, не згуртованими, та й озброєні вони були значно гірше, ніж урядові війська. Хоч повстання й охоплювали великі території, проте жодне з них не поширилося на всю Україну. Це пояснювалося нерівномірністю розвитку феодалізму і, як наслідок цього, неоднаковим економічним і правовим становищем селянства, неоднаковим рівнем кріпосницького гноблення в різних місцевостях.

За своїм характером повстання XVI -- першої половини XVII ст., найбільш масовою силою яких виступало селянство, були антифеодальними, спрямованими проти кріпосницького гніту як польських, так і українських феодалів. Водночас вони мали і народно-визвольне спрямування, оскільки повстанці вели боротьбу й проти національно-релігійного гніту, проти іноземного поневолення, за визволення з-під влади шляхетської Польщі, за національне визволення.

Хоча народні повстання кінця XVI -- першої половини XVII ст. зазнали поразки, вони відіграли велику прогресивну роль в історії визвольної боротьби українського народу. У ході цих повстань народні маси набували досвіду збройної боротьби, виковували свою рішучість, сповнювалися віри в перемогу над ненависними експлуататорами. Одночасно з цим відчутні удари, що їх завдавали повстанці феодалам і всьому існуючому ладові, послаблювали шляхетську Польщу та її панування на Україні, певною мірою стримували посилення феодального гніту. Нарешті, завдяки масовим повстанням, в яких брали участь широкі кола українського народу -- селяни, козаки, міщани -- і які були спрямовані як проти соціального, так і національного гноблення, прискорювалося визрівання національної самосвідомості українського народу. На досвіді повстанської боротьби українські народні маси також дедалі більше переконувалися, що у їхньому намаганні визволитися з-під гніту іноземних поневолювачів надійною опорою можуть бути тільки їхня згуртованість, монолітність і нездоланна воля в досягненні національної незалежності.

історичний козацтво унія князь

Використана література

1. Субтельний О. Україна: історія / О. Субтельний - К.:1993. - 720с.

2. Бойко О. Історія України / О. Бойко - К.: 2006. - 688с.

3. Грушевський М. Ілюстрована історія України з додатками та доповненнями / М. Грушевський. - Донецьк: БАО, 2007.-736с.

4. Шлєїна Л.І. Термінологічний словник з історії української культури (для студентів всіх спеціальностей) / ТДАТУ; уклад. Л.І. Шлєїна. - Мелітополь: 2009. - 24с.

5. Бойко О.Д. Історія України: навчальний посібник: рекомендовано МОН України / О.Д. Бойко.-К.: Академвидав, 2007.-688с.

6. Ісакова Н.П. Історія України (в схемах і таблицях): навч. посібник / Н.П. Ісакова. - К.: Аграрна освіта, 2005. - 205с.

Размещено на Allbest.ru