Галицько-Волинськоге князівство

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Утворення Галицько-Волинського князівства

1.1 Утворення Галицько-Волинської держави

1.2 Розвиток Галицько-Волинського князівства

Розділ 2. Органи влади й управління в Галицько-Волинському князівстві

2.1 Особливості князівської влади в Галицько-Волинському князівстві

2.2 Боярська рада, віче

2.3 Система посадових осіб у Галицько-Волинському князівстві

2.4 Місцеве самоуправління

2.5 Суд, військо в Галицько-Волинському князівстві

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

В умовах розбудови української держави значно зростає потреба у вивченні історії держави і права України, стрижнем якої є проблема державності та права. Проголосувавши 1 грудня 1991 року за державну незалежність, народ України тим самим змінив установлений хід історії, який здавалося б, не провіщав швидкого краху останньої імперії.

Здійснилася споконвічна мрія українського народу про свою сучасну державу. Проголошення незалежної держави України стало юридичним фактом, розгорнулося її будівництво і визнання на міжнародній арені.

Почалася нова сторінка відродження історичної пам'яті, самосвідомості й державно-правового життя українського народу. Без глибокого осмислення минулого в усій його складності й суперечливості важко зрозуміти сучасні процеси і плідно творити нову державу України, в основі якої повинно бути право.

Політичне та економічне зміцнення молодої української держави, її входження до Європи стане неможливе без духовного, інтелектуального оновлення та збагачення суспільства. Невичерпане джерело самовизнання та самотворення нації -- вивчення багатовікової історії держави та права України. Це пояснюється тим, що право є одним із найважливіших знарядь забезпечення справедливості, прав та інтересів людини.

На даному етапі відбувається розвиток державного ладу, що зумовлено соціальним, політичним, економічним розвитком. Передбачити майбутній розвиток держави можливо знаючи попередні етапи тому досліджувана тема актуальна.

Об'єкт курсової роботи: Галицько-Волинське князівство.

Предмет курсової роботи: державний лад Галицько-Волинського князівства.

Мета курсової роботи дати загальну характеристику розвитку державного ладу в Галицько-Волинському князівстві.

Завдання курсової роботи:

- охарактеризувати утворення і розвиток Галицько-Волинського князівства;

- визначити особливості князівської влади, боярської ради, віче в житті держави;

- охарактеризувати місцеве самоврядування, суд, військо.

Дана курсова робота складається з вступу, двох розділів, висновку, списку використаних джерел.

Розділ 1. Утворення та розвиток Галицько-Волинського князівства

1.1 Утворення Галицько-Волинської держави

На тлі поглиблення феодальної роздробленості й ослаблення Київської Русі внаслідок постійних вторгнень кочівників на її південно-західній околиці помітно виділяються Галицьке та Волинське князівства.

З початку свого утворення (друга половина XI ст.) і під час подальшого розвитку доля Галицького князівства, власне, нічим не відрізнялася від інших князівств єдиної Давньоруської держави. Засноване онуком Ярослава Мудрого князем Ростиславом, це князівство не раз зазнавало утисків з боку своїх сусідів, після смерті Ростислава пережило роздробленість, однак уже в середині XII ст. воно знову об'єдналося і стало могутньою державою (з 1141 р. столиця -- Галич, нині райцентр Івано-Франківської області). Кордони держави сягали Поділля на сході, Карпатських гір і Закарпаття на заході, гирла Дунаю на півдні. Зокрема, на Дунаї було засновано місто Новий Галич (нині м. Галац на території Румунії).

Північніше Галичини простягалися землі Волинського князівства (назва походить від м. Волиня, нині с. Грудек на території Польщі). Давнє суперництво між Галичем і Волинєм закінчилося наприкінці XII ст., коли династія галицьких князів Ростиславичів обірвалася зі смертю князя Володимира. Скориставшись цим, волинський князь Роман 1199 р. оволодів Галичем, об'єднав Галичину з Волинню і заснував Галицько-Волинську державу. Столицею країни спершу був Галич, потім -- Холм (тепер на території Польщі), а з 1272 р. -- Львів. М. Грушевський вважав ці два князівства найбезпосереднішими спадкоємцями політичної та культурної традиції Києва.

Об'єднане Галицько-Волинське князівство, простягалося в басейнах рік Сян, Західний Буг та у верхів'ях Дністра. На південному заході ця територія мала природну межу--Карпати, або, як тоді називали їх,-- «Гору». Західний кордон Галицько-Волинського князівства не був точно визначеним: тут великі пущі відокремлювали Русь від Польщі. У XIII ст. кордон між ними усталився. Він проходив у Карпатах по р. Яселка, далі в північно-східному напрямку - через річки Віслок і Сян, ще далі -- на захід від р. Вепр. Північною межею Галицько-Волинського князівства були притока Бугу Володавка і Верхня Прип'ять, а після приєднання Берестейської землі (в другій половині XII ст.) -- річки Наров та Ясельда. На сході Галицько-Волинське князівство межувало з Турово-Пінською землею й Київським князівством. Кордон тут проходив через Прип'ять, Стир, правим берегом Горині, далі - верхів'ями Случі та Південного Бугу й повертав на річки Ушиця і Прут.

Галицько Волинська князівство розташовувалося в лісовій та степово-лісовії смугах. Незаймані ліси зростали не лише в Карпатах і на Поліссі, а й на обширах над Дністром, Сяном та Бугом.

У Галицько-Волипській землі було чимало великих міст -- торговельно-ремісничих центрів: на Волині -- Володимир, Белз, Кременець, Луцьк, Пересопниця, Берестя, Дорогобуж, у Галичині -- Перемишль, Звенигород, Теребовль, Галич. В Галичині й на Волині сходилися важливі торговельні шляхи: один торговий «гостинець» з Балтійського моря (з Торуня) пролягав на Холм, Городло й Володимир, інший - на Берестя і Ковель; з Польщі йшов шлях на Любачів, Городок, Галич. Головна торговельно-транспортна артерія з'єднувала Володимир Волинський її Луцьком, Пересопницею, Возвянглем і Києвом. З Галича через Теребовлю, Межибіж, Болохове, Василів пролягав «гостинець» на Київ, із Звенигорода на Городок, Перемишль, Сянок і через перевал «Ворота» -- на Закарпаття і в Угорщину.

Господарські центри, що до них «тягнули» навколишні «городки» і села, стали основою численних «волостей»-уділів, на які розпадалися Волинь та Галицька земля. Так, на Волині існувала Володимирська, Луцька, Дорогобузько-Пересопницька, Болохівська, Берестейська, Холмська, Червенська, Белзька землі, в Галичині - Перемишльська, Звенигородська, Теребовлянська й Галицька.

У XII--ХІІІ ст. ускладнювалася соціальна структура населення Галицько-Волинської землі. Класовий поділ, що поглиблювався, відображали вживані у літописах терміни: «бояри і проста чадь», «бояри і прості», «люди і бояри», «луччі бояри і слуги», «ліпші мужі володимирські» тощо.

Соціальна верхівка складалася з великих землевласників - князів, бояр, вищого духовенства. Великі князі розпоряджалися «княжими», або доменіальними, землями, а також власними. Бояри успадковували землю (принцип «батьківщини») або одержували її від князів. Так, Данило Галицький, зайнявши Галицьку землю, «роздав городи боярам _; і воєводам». Серед боярства існувала верхівка - «луччі», «великі» й «нарочиті» - та досить значна верства малоземельних, дрібних бояр. «Великі» мали привілейоване становище при великих князях, служили в княжій «старшій» дружині, а їхні, сини обіймали посади «двірних слуг» на княжому дворі. Провідну роль у суспільстві відігравало також вище духовенство: єпископи, ігумени монастирів.

«Городяни», або «містичі», також поділялися на заможну верхівку («ліпші мужі»), середнє міщанство та «простих людей»¹.

Княжо-боярська верхівка визискувала «простих людей», смердів, утискувала дрібне боярство. Літописи згадують про «грабежі нечестивих бояр». Трудящий люд чинив їм опір, піднімав повстання. Так, у 1144 р. міщани Галича виступили проти князя Володимирка; в 1230 р. галичани повстали проти боярина Судислава; з 1236 по 1255 р. тривав народний рух «болохівців» - жителів землі у верхів'ях Случі, Південного Бугу й Тетерева. Смерди рятувалися від боярської сваволі втечею на Пониззя; їх звали «берладниками», «вигінцями», «бродниками».

1.2 Розвиток Галицько-Волинського князівства

У 1097 р. Галицька земля відокремилася від Києва. Тут укріпилися правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростиславичі -Василько, Володар і Рюрик, які перемогли князів - суперників «на Рожні полі» та угорців під Перемишлем у 1099 р. З великою енергією вони налагоджували внутрішню організацію та оборону свого князівства, підтримували союзницькі зв'язки з Володимиром Мономахом, але водночас обстоювали незалежність від Києва. Після смерті братів Ростиславичів син Володаря Володимирко (1124--1152 рр.) об'єднав Галицьку землю. Столицею князівства у 1141 р. став Галич, зайнятий Володимирком по смерті свого племінника Івана Васильковича. Володимирко дав відсіч спробам польських феодалів захопити Галицьку землю, розширив межі князівства на сході (по Дністру, Пруту й Серету), уклав союзні угоди з Візантією та Юрієм Долгоруким, вів тривалу боротьбу проти Угорського королівства, яке постійно загрожувало Галицькому князівству; спираючись на підтримку Юрія Суздальського, поклав край намірам київського князя Ізяслава поновити залежність Галичини від Києва.

Отже, Володимирко був видатним державним діячем, «збирачем» Галицької землі.

Найвищої могутності Галицьке князівство досягло за князювання сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1152--1187 рр.). За тогочасним літописом, Ярослав був «шанований в усіх землях»; автор «Слова о полку Ігоревім» так характеризував галицького князя: він «сидить високо на своїм золотокованім престолі, підпорши гори Угорські своїми залізними полками -- заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота». Посилювало позиції Ярослава й те, що після несподіваної смерті свого батька вій перейняв Галичину неподіленою на уділи¹.

Перемігши Івана Ростиславича Берладника який за допомогою половців намагався повернути свій галицький стіл, Ярослав уклав союзницькі договори з Угорщиною та Польщею і доклав чимало зусиль до впорядкування внутрішнього ладу князівства. З метою зміцнення союзу з Юрієм Долгоруким Осмомисл одружився з його дочкою Ольгою. Все це, однак, не перешкодило посиленню галицького, боярства.

1 жовтня 1187 р. Ярослав помер. Київський літописець писав про нього: «Був він князь мудрий, вимовний, богобоязний, поважаний по всіх землях і славний своїми полками. Коли була йому яка кривда, то він не ходив з своїм військом, але посилав своїх воєвод. Він привів землю до квітучого стану...; у всьому сповняв Божий закон і тримав, у порядку церковні справи». Але Ярославові так і не вдалося здолати чи бодай обмежити боярську опозицію, і після його смерті вона розпочала відкриту боротьбу протії Ярославова сина Володимира. Цей князь не відзначався сильною волею й великими здібностями. Під натиском бояр вій залишив Галич. З цього скористалися угорські феодали: у 1189 р. угорський. король Бела Ш захопив Галицьку землю і посадовив, у Галичі, свого сина Андрія. Та незабаром галичани, повстали й вигнали загарбників. За підтримкою польського князя Казиміра влітку 1189 р. Володимир знову увійшов до Галича і прокняжив до своєї смерті в 1199 р.

В середині XII ст. швидко підноситься Волинське князівство. За правнука Володимира Мономаха Мстислава Ізяславича волинська земля утворила окреме князівство.

Після смерті Мстислава у 1170 р. у Володимир-Волинському почав князювати його син Роман.

Між сусідніми Галицькою й Волинською землями розвивалися жваві господарські зв'язки. Це, а також необхідність спільної боротьби проти агресії з боку Угорщини й Польщі створювало передумови для об'єднання цих земель п єдино князівство. Скориставшись зі смерті галицького князя Володимира Ярославича, Роман у 1199 р. оволодів Галичем та об'єднав Галичину і Волинь.

За князювання Романа Мстиславича (1170--1205 рр.) Галицько-Волинське князівство досягло великої могутності. Спираючись на середнє й дрібне служиле боярство та городян, Роман приборкав боярську верхівку, здійснював активну й цілеспрямовану зовнішню політику: успішно воював проти половців на сході та Литви на заході, в 1196 р. приєднав до свого князівства землі литовського племені ятвягів. Вже на початку XIII ст. Ватікан намагався проникнути на Русь, навернути Романа і галицько-волинське боярство на католицтво, але князь рішуче відкинув пропозицію папи.

Роман прагнув підпорядкувати Київ своїй владі. В 1195 р. великий князь київський надав Романові як нащадкові київського князя Володимира Мономаха уділ в «Руській землі» (так тоді називалися Київщина та Переяславщина): міста Торецьк, Корсунь і Канів з волостями, а згодом -- і Полонне. Укріпившись на Київщині, Роман у 1202 р. розпочав боротьбу із київським князем Рюриком Ростиславичем, аби покласти край його намаганням втручатися в справи Галичини. Цього ж року Роман з галицькими й волинськими полками підійшов під Київ. Рюрик змушений був зректися київського столу її незабаром під примусом свого супротивника постригтися н чепці. Отже, на початку XIII ст. Київ і Придніпров'я опинилися під подвійним впливом Романа та його союзника -- володимиро-суздальського князя Всеволода Юрійовича. За однією з польських хронік, Роман «за короткий час так піднявся, що правив майже усіма землями і князями Русі».

Великої слави Роман набув у війнах проти половців, які, підбадьорені ослабленням Києва та князівськими чварами, постійно нападали на Русь і спустошували цілі волості. Боротьба проти степових хижаків була найважливішим питанням тогочасного політичного життя. Роман двічі -- у 1202 і 1204 рр. -- очолював об'єднані походи південно-руських князів на половецькі кочовища. Під час цих успішних походів було визволено багато руських бранців.

Загинув Роман у битві під Завихостом (у Польщі) 19 червня 1205 р.

У давньоруських літописах міститься ряд характеристик Романа Мстиславича -- згодом героя народної традиції та усних переказів. Відзначаючи зосередження влади в руках великого князя, один з літописців титулує його «царем і самодержцем всієї Русі». Галицько-Волинський літопис засвідчує хоробрість Романа, який кидався на «поганих (кочовиків.) як лев, сердитий був як рись, нищив ворогів як крокодил, переходив ворожі землі як орел, а був хоробрий як тур. Розповідаючи про успішну боротьбу Романа з половцями і литовським племенем ятвягів, народний переказ звертається до нього: «Ой, Романе, Романе, лихим живеш, Литкою ореш». Трудящий люд Галицько-Волинської землі схвалюймо розправи Романа над місцевим боярством, оцінивши похмурий гумор князя, який, караючи боярських «коромольників», примовляв: «Не побіжиш бджіл, не їсти меду»...

Отже, ставши правителем великої держави, Роман, насамперед, приборкав галицьку боярську верхівку, яка постійно намагалася поширити свій вплив на всі сфери правління. Так він розпочав процес централізації країни.

Зовнішня політика князя Романа полягала у прагненні розширити свої володіння, як на заході, так і на сході. Перемолоті походи його військ на Литву, Польщу, Угорщину, відбиття навали половецьких кочових орд створили йому та його державі високий авторитет у світі. На початку XIII ст. у боротьбі з київським князем Рюриком Роман здобув перемогу, в результаті чого все Подністров'я, в тому числі Київ, опинилося під його владою.

Відтоді й до другої половини XIV ст. Галицько-Волинське князівство відігравало роль державного осередку майже всіх етнічних українських земель -- від Карпат до Дніпра, ставши спадкоємцем Київської Русі. Літописець так і називає Романа -- "самодержцем усієї Русі". Правителі західних країн всіляко намагалися підтримувати з ним дружні стосунки. Зокрема, як згадується у візантійських літописах, боротьба Романа з половцями врятувала Візантію, адже кочові орди докотилися і до стін Константинополя.

Період розквіту Галицько-Волинської землі часів князювання Романа тривав лише шість років. Після його загибелі у бою з поляками 1205 році західноукраїнські землі опинилися в смузі князівсько-боярських міжусобиць. їх посилювала стара земельна аристократія, яка керувалась своїми власними інтересами, намагалась обмежити владу князя, мало дбаючи про зміцнення держави. Місцеві бояри не дозволили вдові загиблого князя правити країною від імені свого малолітнього сина Данила (йому на той час ще не виповнилося й трьох років). У справи держави стали втручатись сусідні країни, змагання галицьких та волинських князів за княжий престол фактично вилилось у громадянську війну. Понад два десятиліття міжусобиць знесилили і спустошили цей регіон. Над ним нависла загроза розпад.

Після загибелі Романа боярство Галицько-Волинської землі, скориставшись з малолітства його синів Данила і Василька, розпочало боротьбу за посилення своєї влади. При цьому визначилося протистояння двох основних тенденцій: з одного боку, прагнення до збереження й зміцнення князівства, а з іншого -- до поділу та роздроблення його території. Прихильниками об'єднання земель під владою великого князя виступали середньозаможне боярство, городяни. Вони побоювалися необмеженої сваволі боярської верхівки, яка зосередила в своїх руках великі земельні багатства. Князівську владу підтримувала також група володимирських бояр на чолі з Вячеславом Товстим, котрі надавали підтримку вдові Романа Ганні та її синам. Серед найзаможнішого боярства -- супротивника великокнязівської влади -- головував Володислав Кормильчич. За них стояв бельзький удільний князь. В усобиці втрутилися чернігово-сіверські князі, а також Угорщина й Польща -- останні з метою захопити Галичину і Волинь. Галич не раз переходив з рук у руки. Княгиня Ганна з синами змушена була поневірятись по дворах угорського та польського володарів.

Місцева земельна аристократія, яка володіла значними територіями, поступово зосередила в своїх руках головні органи місцевого управління та влади. Вона фактично розпоряджалась князівським престолом, запрошуючи й усуваючи князів. 1211 р. сини київського князя Ігоря Святославовича, що спільно управляли Галичиною, пішли на конфлікт з місцевим боярством, за допомогою якого вони утвердились тут після загибелі Романа у 1205 р. Бояри, покликавши на допомогу угорців, стратили Ігоревичів. У 1213 р. боярство офіційно проголосило князем малолітнього Дмитра Романовича, а фактично на галицькому престолі утвердився один із найзаможніших місцевих феодалів -- боярин Владислав Кормильчич. Літопис свідчить, що бояри "Данила князем назвали, а самі землю тримали". У боротьбі з боярством Данило спробував був спертися на віче, яке скликалось у 1213 і 1235 рр., однак реальної підтримки і допомоги так і не отримав.

1214 року у Спиші Угорщина й Польща домовилися про свою політику щодо Галицько-Волинського князівства. Угорщина загарбала Галичину, а Перемишль було передано краківському князеві Лешку. В 1215 р. за згодою Лешка Данило й Василько одержали батькову вотчину--Володимир.

У 1219 р. галичани повстали проти угрів. Боярство запросило на галицький стіл Мстислава Удатного, який князював у Галичі до 1228 р. Тим часом Данило і Василько об'єднали всі землі Волинського князівства, і Данило розпочав боротьбу за другу свою співбатьківщину -- Галицьке князівство. Після тривалих воєнних дій проти угорців її чернігівського князя Михайла Всеволодича (він деякий час тримав стіл у Галичі), Данило у 1238 р.," спираючись па підтримку городян і духовенства, оволодів Галичем та -- за висловом літопису -- «поставив на Німецьких воротах свою корогву». Так Данило відновив єдність Галицько-Волинського князівства.

У цей час виникла загроза німецької феодально-католицької агресії. В 1237 р. об'єднаний Тевтонський орден заніс меч над народами Прибалтики і Русі. Німецькі рицарі-хрестоносці починають нападати на руські землі. В 1237 р. вони захопили Дорогочин і намагалися перетворити його на опорний пункт для подальшого просування на Галицько-Волинську землю. В 1238 р. очолене Данилом військо розгромило хрестоносців і визволило Дорогочин.

Данило Галицький і надалі продовжував політику об'єднання земель Південно-Західної Русі. В 1240 р. він зайняв Київ і посадовив там свого воєводу Дмитра. Та монголо-татарська навала зруйнувала ці плани Данила.

У 1222 р. монголо-татари через Кавказ вдерлися в причорноморські степи і завдали поразки половцям у битві на Дону. Половецький хан Котян відступив до Дніпра й звернувся по допомогу до руських князів. Мстислав Галицький, Данило, що княжни на Волині, князі київський, чернігівський, смоленський разом з половцями виступили проти ординців. Проте через неузгодженість дій князів у битві на р. Калка 31 травня 1223 р. руські та половецькі загони були розгромлені. Зазнавши великих втрат, монголо-татари не наважилися продовжувати похід вглиб Русі та повернули назад.

Після смерті Чінгіс-хана його наступник хан Удегей продовжував агресивну зовнішню політику. Очолити похід на Русь мав онук Чінгіс-хана Батий, улус якого знаходився на заході монгольських володінь. Наприкінці 1237 р. Батий рушив на руські землі. Протягом 1237--^:1238 рр., незважаючи на героїзм руських воїнів, були розгромлені війська рязанського, володимиро-суздальського князів, Монгола-татари здобули штурмом і спалили Рязань, Володимир, Москву, Твер та інші міста. Північно-Східна Русь була спустошена.

У 1239 р. монголо-татарські орди на чолі з Менгу-ханом, знову розгромивши половців, почали завойовувати Південно-Західну Русь. Навесні 1239 р. вони захопили Переяслав, зруйнували й спалили його. Така ж сама доля спіткала Чернігів. Від нього нападники повернули на Київ. Проте Менгу-хан не наважився штурмувати це місто, в якому стояла сильна залога на чолі з воєводою Дмитром, і, знищивши навколишні села, пішов на з'єднання з головними силами Батия.

Восени 1210 р. монголе) татари «многом множеством сили своєй знову підступили до Києва й облягли його. Понад 10 тижнів тривав штурм. Зрештою впала остання твердиня киян -- «град Володимирів». Вороги вдерлися в київський дитинець. Останні захисники трималися в Десятинній церкві. Від ударів пороків стіни храму завалилися. Всі, хто там був, загинули. 6 грудня 1240 р. монголо-татари остаточно захопили «верхнє» місто («княжий город») і повністю зруйнували його, а людей, за словами суздальського літописця, «от мала до велика все убиша мечем».

Здобувши Київ, кочовики рушили на Галицько-Волинську землю. Долаючи відчайдушний опір русичів, вони взяли й зруйнували міста Волині -- Кам'янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк, Володимир, а жителів хан Батий «взя и копьем и избил не щадя». Під Галичем орди з'єдналися, після триденної облоги оволоділи містом і знищили його.

У 1241 р. ординці вийшли на західні рубежі Русі та вдерлися на територію Чехії, Польщі, Угорщини. Наразившись на рішучу відсіч, знесилені війська Батия у 1242 р. повернули на схід. У пониззі Волги монголо-татарські феодали заснували державу -- Золоту Орду (столиця -- м. Сарай), під владу якої потрапили народи Русі, Хорезму, Північного Кавказу, Поволжя.

Невдовзі після монголо-татарського нашестя Данило і Василько повернулися з Угорщини на Волинь. Колись густо залюднена, земля лежала тепер у руїнах і згарищах. Па Волині та в Галичині знову підвело голову бунтівне боярство. Галицький книжник писав: бояри, хоч і вважають Данила великим князем, та насправді «самі тримали всю землю»; владу в центральній Галичині й на Пониззі утримував боярин Доброслав Судич, на Перемишльщині старшинував боярин Григорій Васильович». «І були в землі [Галицькій] велике замішання і грабунок від них»^.

Проте, маючи підтримку з боку простолюду, невдоволеного сваволею бояр, та скориставшись з боярських міжусобиць, Данило зрештою зміцнив свою владу.

Коли в 1241 р. на Пониззі та в Перемишльській землі спалахнуло повстання селян і городян проти місцевого боярства, Данило вирядив туди своє військо на чолі з печатником (хранителем державної печатки) Кирилом, щоб, за слонами з літопису, «переписати грабунки нечестивих бояр і вгамувати землю». Галицьке боярство запросило до себе чернігівського князя Ростислава Михайловича, однак Данило ув'язнив боярських ватажків -- Доброслава і Григорія, вигнав дружини Ростислава з Пониззя та повоював Болохівську землю, якою правили місцеві бояри -- спільники Ростислава. Чернігівський князь не відмовився від своїх домагань на Галичину. 1242 року він виїхав до Угорщини. Ставши зятем короля Коли IV, у 1244 р. на чолі угорського війська пішов на Перемишль. Роблячи ставку на Ростислава, Бела в такий спосіб прагнув перетворити в майбутньому Галичину на провінцію Угорського королівства. Але після сутичок з дружинами Данила зять Бели повернувся в Угорщину. Наступного року, підтримуваний угорськими та польськими феодалами й приєднавши до свого війська дружини бунтівних галицьких бояр, Ростислав удруге вдерся в Галичину, здобув Перемишль та обложив м. Ярослав (на р. Сян). Заручившись допомогою з боку литовського князя Міндовга та мазовецького князя Конрада, Данило й Василько з великими силами вирушили під Ярослав. 17 серпня 1245 р. відбулася вирішальна битва. Нападники зазнали нищівної поразки; були полотні угорський воєвода Фільней та інші воєначальники; Ростислав урятувався втечею.

Битва під Ярославом зміцнила владу Данила та піднесла міжнародний престиж Галицько-Волинського князівства. Влада Данила тепер поширювалася на всю Галичину, Дорогичинську, Белзьку та Холмську землі. Його брат Василько тримав як співправитель Володимир і більшу частину Волині. Брати правили у цілковитій злагоді. Хани Золотої Орди, звісно, вважали небезпечним для себе дальше посилення Галицько-Волинського князівства. В 1245 р. до Данила прибули посли від Батиєвого намісника Мауці з вимогою «Дай Галич!» Щоб утримати за собою «полуотчину» - Галичину, князь змушений був наприкінці того ж року виїхати до Орди. Визнавши себе васалом хана, він зберіг за собою свої володіння («и поручена быть земля его ему, иже беаху с нимъ»). Все ж залежність Галицького князівства від Орди була меншою, аніж інших земель Русі. Зокрема, сюди не наїжджали ханські баскаки, тут не здійснювалися фіскальні переписи населення. Галицько-волинські князі були зобов'язані під час воєнних походів надсилати своє військо у розпорядження ханів та інколи сплачувати татарщину.

Данило та його оточення розглядали залежність від Орди як вимушений крок. Князь галицький розпочав послідовну й обачливу політику, спрямовану на визволення Русі від іга кочовиків. З цією метою він здійснив ряд походів на литовське плем'я ятвягів, що нападали на прикордонні землі Волині, поширив свій вплив на Турово-Пінське князівство; щоб піднести свій авторитет на руських землях, у 1246 р. призначив митрополитом Русі свого сподвижника -- печатника Кирила. Данило прагнув також налагодити добрі взаємини із сусідніми державами. У 1246 р. Бела IV погодився на шлюб своєї дочки Констанци з сином Данила Левом. Король відмовився підтримувати Ростислава Михайловича, який все ще претендував на галицький стіл, а Данило повернув угорських бранців, захоплених під Ярославом. У 1247 р. Данило встановив мирні відносини з князями мазовецькнм і краківським. Незабаром була укладена мир на угода з Литовським князівством.

Римська курія намагалася поширити католицизм на Галицько-Волинську землю та використати зрослу могутність князівства в інтересах протидії Золотій Орді. В 1246 р. на Русь вирушив посол римського папи Інокентія IV Плано Карпіні, який провадив переговори з Данилом Романовичем. Галицько-волинський князь встановив стосунки з Римом. Папа надіслав у Галичину свого легата--архієпископа Альберта. Однак, переконавшись, що легат приїхав «для викорінення грецьких звичаїв та обрядів», Данило у 1248 р. припинив зв'язки з Ватіканом.

Данило Галицький і надалі зміцнював традиційно дружні зв'язки з Володимиро-Суздальським і Тверським князівствами. У 1250 р. його дочка побралася з великим князем володимирським Андрієм Ярославичем. У 1252 р. великим князем у Володимирі-на-Клязьмі став Олександр Невський. З ним Данило теж підтримував приязці стосунки, а Василько одружився із сестрою Олександра. Головною метою цих династичних шлюбів була спільна боротьба проти Золотої Орди.

В 1252 р. відновилися переговори Данила з папською курією. До цього спричинилося виникнення нової загрози на східних кордонах Галицько-Волинської землі: наближення монголо-татарської орди під проводом воєводи Куремси. Розраховуючи на допомогу папи римського, Данило дав згоду на унію і прийняв від пани королівську корону, якою й був коронований у Дорогичині в 1253 р. Тоді ж Інокентій IV оголосив хрестовий похід проти татар, закликавши взяти участь у ньому Польщу, Чехію, Моравію. Проте намічений похід не відбувся, оскільки феодали цих країн втрутилися у боротьбу за австрійську спадщину. Як тільки з'ясувалося, що ніякої реальної допомоги від Ватікану Данило не одержить, він розірвав угоду про унію. Так само відкинув домагання папи щодо унії й Олександр Невський.

Не одержавши допомоги від Риму, Данило Галицький вирішив власними силами воювати проти монголо-татар. Перш за все він зайнявся зміцненням свого війська -- князівської дружини та ополчення, будівництвом нових міст-фортець (саме тоді й був заснований Львів).

Напружені відносини у Данила склалися з литовським князем Міндовгом. Періоди союзницьких зв'язків змінювалися на ворожі. У 1254 р. Данило здійснив похід на Литву; після перемир'я його син Роман одержав волості в Білій Русі, а інший син -- Шварно -- одружився на дочці Міндовга. Тоді ж був укладений військовий союз Данила з Міндовгом проти монголо-татар.

Наприкінці 1254 р. Данило з військом перейшов у наступ проти Куремси. Полки Лева Даниловича увійшли в землі Побужжя і «повоювали там татарських людей»; Данило і Василько дали бій Куремсі в Болохівській землі. Нападники були розбиті. Навесні 1256 р. Шварно зайняв землі понад Случчю й Тетеревом і «здобув міста, що піддалися татарам». Куремса намагався перейти у наступ і вдерся на Волинь, але під Володимиром і Луцьком його орда була розгромлена Данилом.

Князь Данило мав намір рушити на Подніпров'я та визволити Київ, однак у цей час Міндовг розірвав військовий союз і виступив проти галицького князя. В 1255-- 1256 рр. точилися військові сутички з Литвою. В цій війні в 1256 р. загинув Роман Данилович, а волості в Білій Русі були втрачені.

Особливо скрутним становище Данила Романовича стало в 1258 р., коли на Подніпров'ї з'явився з великими силами монгольський воєвода Бурундай. «Безбожний, лихий, окаянний», як пою називає літописець, Бурундай повів підступну, хитру політику проти Данила і Василька. Він примусив їх піти разом з ним походом на Литву -- з тим, щоб остаточно посварити Романовичів із Міндовгом. У 1259 р. орда Бурундая увійшла на Волинь. Данила і Василька монгольський воєвода зустрів вороже і наказав їм як своїм васалам («союзникам») поруйнувати укріплення власних міст. Князі були змушені зруйнувати або спалити укріплення Володимира-Волинського, Луцька, Кременця, Львова та інших міст і замків. Зберігся лише Холм, штурмувати який Бурундай не наважився. Галицько-Волинське князівство знову визнало над собою владу ординських ханів.

Під час свого правління Данило Галицький провадив активну політику на Заході, втручався в польські справи та у боротьбу за австрійську спадщину. Ще у 1252 р. його син Роман одружився з племінницею австрійського герцога Фрідріха II Гертрудою -- спадкоємницею австрійського престолу. Данило намагався силою зброї утвердити права сина на володіння його дружини, але зазнав невдачі.

В 1264 р. князь Данило Романович помер у Холмі. «Його історичною заслугою,-- наголошував академік І.П. Крип'якевич у своїй книзі «Галицько-Волинське князівство»,-- було об'єднання в одне князівство земель Галичини і Волині, роз'єднаних після смерті Романа. Виконуючи це завдання, Данило спирався на широкі маси населення, які вели боротьбу проти іноземної агресії і влади великих бояр. З'єднавши територію Галичини і Волині в одне князівство, Данило сприяв його економічному розпитку та політичній стабільності. Данилові не вдалося здійснити свого найголовнішого наміру -- визволити західні землі з-під ординського ярма. Але державна організація, яку він створив, була настільки сильна, що ханські орди не змогли її зруйнувати, і Галицько-Волинське князівство знову підвелося із занепаду і набрало нової сили».

Видатний український історик Наталія Полянська-Василенко підкреслює, що доба Данила важлива ще й тим, що в цей час яскраво намітилася різниця між орієнтацією української держави та Володимиро-Суздальської землі: тоді як Данило для зміцнення своєї держави та звільнення її від татарського панування шукав зв'язків з Європою, Олександр Невський, орієнтуючись на схід, визнавав безоглядно владу ординців.

Після смерті Данила Галицько-Волинське князівство перейшло до рук його брата Василька, котрого решта князів шанувала як «отця і господина». В Галичині княжили сини Данила: Лев -- у Галичі й Перемишлі, Мстислав -- у Теребовлі, Шварно -- у Белзі та Холмі. Наприкінці XIII ст. на Галицько-Волинську землю знову натиснула Золота Орда: хани вимагали участі князів у своїх походах та сплати данини. Переходячи чєрез Волинь та Галичину, ординці грабували міста і села. Особливо спустошливим був перехід через ці землі у 1288 р. орди хана Телебуги, який ішов у похід на Польщу. Під Володимиром-Волинським і Львовом, писав літописець, татари «чинили велике насильство», людей «одних повбивали, інших грабували і коней віднімали», Лев Данилович та Василько були не в змозі дати відсіч Орді. До того ж у цих скрутних умовах між Левом Даниловичем та іншими князями почалися суперечки, особливо між Левом і Шварно -- за білоруські землі, частиною яких володів Шварно. Втручався Лев і в польські справи: використовуючи в своїх походах на Польщу загони союзників-татар, на деякий час (до 1302 р.) захопив Люблінщину. Лев ходив і на Угорщину й приєднав до своїх володінь частину Закарпаття. 1270 року Василько помер, передавши перед смертю Волинь своєму синові Володимирові.

Володимир Васильковим мало займався зовнішньополітичними справами і залишив по собі пам'ять як покровитель освіти і культури. «Він вмів ясно говорити про книжні справи, був книжник і великий філософ, якого не було перед ним у цілій землі...»,-- писав про нього літописець. Лише в середині 70-х років Володимир здійснив похід на ятвягів. У 1289 р. він помер, а незабаром померли Лев (у 1301 р.) і Мстислав Даниловичі. Галицька та Волинська землі знову об'єдналися в руках Юрія Львовича, котрий титулувався «королем Руси й князем Володимира». Як і Данило, Юрій вів переговори з папою про унію, але намагання Ватікану запровадити унію на Русі успіху не Мали. З метою зміцнення свого становища Юрій у 1303 р. добився утворення галицько-волинської митрополії. Люблінську землю втримати не вдалося, і вона знову відійшла до Польщі. Помер Юрій у 1308 р. У «Житії» першого галицько-волинського митрополита Петра, складеному наприкінці XIV ст., говорилося, що за час княжіння Юрія Львовича «була Волинська земля в честі й повазі, повна багатства і слави».

Після смерті Юрія Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія і Лева, і вони правили спільно. Андрій і Лев налагодили союзні зв'язки з польським королем Владиславом Локетком і з хрестоносцями, однак їм довелося тривалий час воювати з Литвою та ординцями. Війна з Литвою була невдалою,-- внаслідок її були втрачені Дорогичинська та Берестейська землі. В одному з військових походів (ймовірно, протії татар) Андрій і Лев загинули в 1323 р. Династія Даниловичів припинилася.

Після недовгого періоду боярського правління землею, що супроводжувалося усобицями феодальної верхівки, боярство в 1325 р. запросило па галицько-волинський стіл мазовецького князя Болеслава Тройденовича, одруженого на сестрі Андрія і Лева Юрійовичів Марії. Болеслав прийняв православ'я та ім'я Юрія і почав титулуватися «князем землі Руської, Галицької і Володимирської». Юрій-Болеслав не став маріонеткою в руках бояр, як вони сподівалися. Він проводив самостійну внутрішню та зовнішню політику, воював з Польщею і водночас намагався налагодити добрі відносини з Ордою та Литовським князівством. Свою дочку він видав заміж за сина Гедиміна Любарта й оголосив його своїм спадкоємцем -- володарем (після смерті Юрія-Болеслава) «у Володимирі, Луцьку й усій Волинській землі». Проте народ був невдоволений протегуванням католикам, яких Юрій-Болеслав запрошував у Галичину. З цього скористалися бояри, і 7 квітня 1340 р. князь був отруєний.

Смерть Юрія-Болеслава стала переломним моментом в історії Галицько-Волинської землі: вона відкрила шлях до прямих втручань у справи князівства з боку сусідніх держав.

Значення Галицько-Волинської держави важко переоцінити. На думку відомого українського історика Томашівського, це була «перша чисто українська політична організація», котра в періоди своєї могутності обіймала 9/10, а під кінець існування - залюднених просторів України.

Розділ 2. Органи влади й управління в Галицько-Волинському князівстві

2.1 Особливості князівської влади в Галицько-Волинському князівстві

галицько волинське князівство

Носієм верховної влади був великий князь. Як і в Київській Русі, ця прерогатива в першу чергу належала представникам роду Володимира Великого. Галицько-волинські князі не мали сильної соціальної опори і широкої економічної бази, тому їхня влада була слабкою і часто непередбачуваною. За традицією влада передавалась у спадок старшому синові, але цієї лінії дотримувались не завжди.

В Галицько-Волинському князівстві державна влада належала великому князю, який спирався на бояр-землевласників та міський патриціат. І князь, і феодальна верхівка були пов'язані спільними класовими інтересами, що згуртовували їх проти селян, дрібних бояр та нижчих верств городян. Разом з тим між князем і боярством точилася постійна боротьба за владу. Князь намагався зосередити в своїх руках усі державні функції й стати «самодержцем», бояри -- обмежити його владу та зробити виконавцем своєї волі.

Галицько-волинські володарі розглядали князівство як свою «отчину», а себе як «уроджених князів». Нерідко вони титулувалися «великими князями». Після коронування Данила в 1253 р. літописець постійно й послідовно називає його королем; титулом «короля Русі» користувався Юрій Львович. З початку XIV ст. Галицько-Волинські князі починають титулуватися володарями землі «божою милістю». Так, Андрій і Лев Юрійовичі називають себе «божою милістю князі всієї землі Русі». Для сусідніх монархів назва «королівство Русі» щодо Галицько-Волинського князівства була загальноприйнятою.

Галицько-волинські князі мали такі ознаки (атрибути) влади: «вінець» (корону), герб, державну печатку, прапор. Під впливом зв'язків із західними державами ці ознаки влади набули в Галицько-Волинському князівстві особливого розвитку. З початку XIV ст. гербом Галицько-Волинської держави утверджується зображення золотого лева на синьому щиті. Таке зображення вперше знаходимо на печаті Юрія Львовича, а також на печатці, прикріпленій до грамоти князів Андрія і Лева, датованої 1310 р. Лев як державний герб є й на печатці Любарта -- правителя Волині, який вважав себе спадкоємцем Галицько-Волинського князівства. Прапором-корогвою князівства було синє полотнище із зображенням лева.

Князь здійснював усі функції державної влади -- законодавчу, виконавчу, судову, тому літописець називав його «самодержцем». Стародавнє віче в Галицько-Волинській землі в XII--XIII ст. втрачає своє значення, проте князь за традицією нерідко скликав народні збори для вирішення найважливіших питань. При ньому існувала рада бояр, без згоди якої не можна було проводити в життя будь-яку велику справу. Відбувалися також князівські з'їзди (снеми), на яких укладалися різні угоди, зокрема договори (ряди) про мир.

Вплив галицького боярства поширювався навіть на князівський престол. Були випадки, коли воно запрошувало чи усувало князів, не зупиняючись навіть перед їх фізичним знищенням. Так, були повішені у 1208 р. князі Володимир і Роман Ігоревичі, а в 1210 р. у Галичі "вокняжився" багатий боярин Владислав Кормильчич.

У Галицько-Волинській державі, як і в більшості середньовічних феодальних держав, існувала система сюзеренітету--васалітету, за якою встановлювалася своєрідна ієрархія у середовищі феодального стану. Кожне князівське володіння було політично незалежним, проте князі, які втратили підтримку боярства, були змушені залишати свої посади. Боярські заколоти нерідко очолювали представники церковної знаті, а тому князі шукали підтримки середніх та дрібних феодалів, міського патриціату.

Династичний порядок успадкування посади першого правителя мав як позитивні, так і негативні сторони. З одного боку, він підтримував єдність держави, а з другого -- йому бракувало досконалості й стабільності. Сам принцип престолонаслідування поступово змінювався. Боротьба за вищу сходинку влади тривала постійно, і в ній фактично перемагав не той, хто мав на це більше підстав, а той, хто мав більшу силу, а головне -- заручався підтримкою боярства.

Компетенція та влада князя не були чітко окресленими й залежали від його авторитету та реальної можливості диктувати свою волю. Однак у будь-якому випадку єдиновладець був головним воєначальником, він ініціював та організовував військові походи. Галицько-волинські правителі мали широкі судові, військові, адміністративні та інші повноваження. Питання державного управління та суду князь, як правило, вирішував за допомогою своїх радників, до складу яких входили представники служилих феодалів, духовної та міської знаті, а також вищі посадові особи держави. З їх числа призначалися намісники на волості, які не тільки отримували за службу землеволодіння, а й збирали з населення податки та митні збори і навіть карбували монети та відали казною. Але групи княжих радників не оформилися в якийсь постійно діючий орган з чітко регламентованими правами й обов'язками.

Князь очолював військо держави, до складу якого, як і за часів Київської Русі, входили професійні воїни-дружинники та народне ополчення (вої). Своє військо мали і галицькі бояри, причому їхні полки за кількістю інколи переважали князівське військо. Бояри являли собою сильну противагу верховному правителеві не тільки у військовій, а й у судовій, адміністративній та інших сферах державного управління. Князь змушений був допускати бояр до управління, оскільки фактично залежав від них, часто був знаряддям забезпечення інтересів панівної верхівки.

Все це дозволяє зробити висновок, що в Галицько-Волинському князівстві існувала така форма правління, як монархія обмежена впливом аристократичного боярства.

2.2 Боярська рада, віче

Галицьке боярство здійснювало державне управління через боярську раду. Тепер важко визначити, був цей орган постійно діючим, політичним інститутом, чи скликався час від часу, у разі необхідності. Значення боярської ради як державно-політичної інституції особливо зросло на початку XIII ст., коли боярство набуло найбільшої могутності та впливу. Намагаючись максимально обмежити владу державного правителя, воно позбавило князя права розпоряджатися фондом землеволодінь Галицько-Волинської Русі. Як вже зазначалося, після смерті князя Романа у 1205 р. під Завихостом у Польщі бояри не дозволили вдові правити від імені свого малолітнього сина Данила, вигнали її з дітьми з Галича, і законні спадкоємці престолу змушені були деякий час перебувати при дворі угорського короля.

Боярська рада була місцевим різновидом олігархічної форми правління, що протистояла князівському єдиновладдю. До її складу входили великі землевласники, впливове духовенство, найвищі державні сановники. Вона скликалась переважно з ініціативи боярства, це свідчить про те, що рада не залежала від князя. Правитель не міг видати жодного законодавчого акту без згоди боярської ради. Сам глава держави був заінтересований у співпраці з боярами, оскільки потребував відповідної військової та фінансової підтримки для утвердження власного авторитету і здійснення задуманих заходів.

Сильне згуртоване боярство не дозволяло князеві зосередити в своїх руках усю повноту керівництва державою. Бояри підтримували князівську владу тільки в тих питаннях, які виражали їхні власні інтереси, захищали від внутрішньої смути та зовнішньої небезпеки. В окремі періоди значення великокнязівських прерогатив настільки принижувалося, що без відома і підтримки бояр не проходила жодна політична акція. Все це дає підстави вважати, що за формою правління Галицько-Волинська держава нагадувала феодальну монархію з яскраво вираженими олігархічними тенденціями місцевого боярства.

Органом державної влади були також князівські з'їзди (снеми). Під час їх роботи укладались різні угоди, підписувались мирні договори. Рішення князівських снемів мали здебільшого рекомендаційний характер.

У Галицько-Волинській державі, як і в інших давньоруських землях, існувало віче, яке скликав князь. Однак тут воно не набуло таких форм і не мало такого впливу, як, наприклад, у Новгороді чи Пскові, бо не мало ні окресленої компетенції, ні чіткого порядку скликання. Князь намагався спертись на нього у протистоянні боярській опозиції. Данило Галицький двічі (у 1213 та в 1235 рр.) скликав віче, прагнучи подолати боярські міжусобиці та об'єднати розірвану на частини Галицько-Волинську Русь, однак очікуваної реальної допомоги та істотної підтримки правитель не отримав. Позаяк міське населення було нечисленним, віче не відігравало практично ніякої політичної ролі в житті краю. У випадку незадовільної діяльності урядовців віче могло лише скаржитися князеві на зловживання представників адміністрації. Віче, як і боярська рада, не набуло якихось станово-представницьких форм, не перетворилось на певну інстанцію, а залишилось випадковим зібранням, у якому вирішальну роль відігравала верхівка феодалів.

2.3 Система посадових осіб у Галицько-Волинському князівстві

Для здійснення внутрішнього управління державою існувала розвинена система посадових осіб, яких особисто призначав князь. Досить рано виникло двірцево-вотчинне управління. Своєрідність його полягає в тому, що особи, які обіймали посади двірцево-вотчинних слуг у князівському домені, одночасно виконували функції управління в межах всієї держави. Центральною фігурою в цій системі був дворецький, який завідував князівський палацом і очолював апарат управління. Від імені князя дворецький часто здійснював також судочинство, виступаючи в ролі "судді князівського двору". Він виконував обов'язки воєначальника, забезпечував охорону верховного головнокомандуючого під час воєнних дій, супроводжував князя під час його виїздів за межі держави.

Організацію оборони окремої землі було покладено на тисяцького, призначуваного з-поміж вірних бояр. Тисяцькі нерідко командували полками та брали участь у дипломатичних переговорах.

Особливе місце в органах управління належало канцлерові-печатнику, який був не лише хранителем державної печатки, а й автором текстів князівських грамот; після затвердження правителем прикладав до документів печатку -- знак владного верховенства. Цей чиновник виконував також дипломатичні та військові доручення князя. Він мав у своєму розпорядженні канцелярію -- штат писців, перекладачів, канцеляристів, хранителів князівської скарбниці та архіву. Управління князівськими маєтками в межах його володінь здійснював стольник. Головний його обов'язок полягав у забезпеченні своєчасного надходження доходів з князівських володінь, він також був постачальником продуктів харчування до князівського двору. У розпорядженні цього чиновника перебували посадові особи нижчого рангу, зокрема, ловчий та конюший. Ловчий відав полюванням, супроводжував князя та його почет під час цієї церемонії. Головною функцією конюшого було обслуговування князівських конюшень, спорядження урочистих екіпажів.

Вся князівська адміністрація утримувалася за рахунок княжих земельних дарувань. Грошово-матеріальне забезпечення чиновницького апарату здійснювалося шляхом застосування системи «кормлінь».

2.4 Місцеве самоуправління

Держава поділялась на ряд князівств-земель, а ті, у свою чергу, -- на волості, центрами яких були міста ("городи"). Землі-князівства належали на правах "отчини" "уродженим князям", тобто боярській аристократії, а управителів волостей (волостелів) призначав з місцевих бояр великий князь.

У Галицько-Волинській державі, як і в Київській Русі, існувала також десяткова система управління, що виникла з військових організацій. Звичайний територіальний округ (тисячу) очолював тисяцький. У межах своїх володінь він був керівником військових сил округу, здійснював судово-поліцейські та фіскальні функції. З часом місце тисяцьких зайняли воєводи, які очолювали збройні сили впливових бояр. Підпорядковані тисяцьким соцькі та десяцькі поступово ввійшли до складу двірцево-вотчинного апарату князя.

Вся адміністрація утримувалась за рахунок княжих і боярських земельних пожалувань. Грошово-матеріальне забезпечення чиновницького апарату здійснювалося шляхом застосування системи "кормлінь".

У містах панівне становище займала боярсько-патриціанська верхівка, з числа якої князь призначав посадників. У зв'язку з тим, що за системою "кормлінь" платня цих посадових осіб прямо залежала від зібраних податків і поборів, ці посади були досить прибутковими і престижними. Посадники мали не тільки адміністративну і військову владу, а й виконували судові функції, збирали данину й мита з місцевого населення та приїжджих купців. Територіально міста поділялися на сотні та вулиці, очолювані відповідними чиновниками. З першої половини XIV ст. тут поширюється магдебурзьке право, першим його отримало місто Сянок, згодом --Львів. Такі міста мали власне самоврядування та окремий суд.

В період правління Данила Галицького вперше починає діяти магдебурзьке право, воно поширювалося, головним чином, на німецьких колоністів, які селилися в містах на запрошення галицьких князів. Проте самоврядування, засноване на його нормах, було обмеженим, застосовувалося далеко не в повному обсязі.