Історія Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

46

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Утвердження християнства на Русі

християнство український національний репресія

Утвердження християнства на Русі -- тривалий складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму розвитку кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських ідей і цінностей до язичницького середовища, боротьби християнства та інших світових релігій за сфери впливу, проголошення християнства державною релігією Київської Русі, протистояння язичницького суспільства новій ідеології.

Судячи з різних джерел (переказів, літописів, матеріальних пам'яток), християнське віровчення на землях, які в майбутньому увійшли до складу Київської Русі, з'явилося практично одразу після початку його поширення у світі, за часів святих апостолів. Процес поширення християнства був тривалим і поступовим. Так у III ст. з'являються згадки про Скіфську єпархію у складі єдиної вселенської кафолічної православної церкви, до складу якої входила значна частина земель майбутньої Київської Русі. Християнське життя єпархії дещо занепадає з приходом гуннів (в інших джерелах - болгарів), союзу племен змішаного праслов'яно-тюрко-угро-фінського походження і появи держави Велика Болгарія (Гуннія, Хазарія). Але Скіфська єпархія продовжувала існувати до IX ст., тобто фактично до прийняття християнства на Русі.

З утворенням і розвитком давньоруської держави, формуванням єдиної руської народності, язичництво, з його безліччю божеств у кожному роді, традиціями родового ладу і кровною помстою, людськими жертвопринесеннями та ін., перестало відповідати нових умов суспільного життя. Вжиті київським князем Володимиром (980 - 1015 рр.) на початку свого правління спроби кілька порядок обряди, підняти авторитет язичництва, перетворити його в єдину державну релігію виявилися безрезультатними. Язичництво втратило колишню природність і привабливість у сприйнятті людини, подолав племінну вузькість і обмеженість.

Прийняття християнства мало велике значення для подальшого розвитку давньоруської держави. Воно ідеологічно закріплювало єдність країни. Створювалися умови для повноправної співпраці племен Східно-Європейської рівнини в політичній, торговельній, культурній сферах з іншими християнськими племенами і народностями на основі спільних духовних і моральних принципів. Хрещення на Русі створило нові форми внутрішнього життя і взаємодії з навколишнім світом та відірвало Русь від язичництва.

Християнство на Русі було прийнято в східному, візантійському варіанті, пізніше отримав назву - православя, тобто правдива віра. Українське православя орієнтувало людини на духовне перетворення. Проте православя не давало стимулів для суспільного прогресу, для перетворення реального життя людей. Надалі таке розуміння цілей життя стало розходитися з установкою європейського типу на що перетворює діяльність, стало гальмувати розвиток. Але найбільшу енергію і запопадливість у християнізації Русі виявив уряд візантійський, сподіваючись тим способом не тільки зробити кінець нападам Русі на візантійські землі, але й узяти її саму під свої впливи і в тім мав успіх.

Можна думати, що такі заходи робились уже під час перших відомих нам переговорів у 830 р., та про них не маємо ніяких подробиць. Але, що при переговорах, поведених з Руссю після головного нападу її на Царгород у 860 p., була вислана місія з релігійними завданнями, це відомо напевно.

В першій половині X в. в Києві було вже чимало християн у вищих тутешніх колах: серед дружини й княжого двору. Трактат з Візантією 944 р. окремо рахується з християнською частиною «Русі» й кладе для неї окрему процедуру заприсяження трактату в київській церкві св. Іллі, окремо від Русі нехристиянської. Велика княгиня Ольга, що скоро потім стала регенткою Київської держави, вела зносини з католицьким німецьким двором і православним візантійським у церковній справі і в тодішній емуляції церкви східної й західної прилучилась, зрештою, до східної грецької. А її онук і вихованець Володимир, поставивши своїм завданням скріпити свою княжу владу повагою і блиском Візантійської імперії, рішив положити основою свого княжого авторитету теж візантійську церковність, якою підкреслювала свою святість і божеське походження влада імперії. За її прикладом він зробив візантійське християнство державною релігією Русі й наказав своїм підданим хреститись.

Київський князь Володимир, хрестився в 988 р., почав енергійно стверджувати християнство в державному масштабі. За його наказом жителі Києва були хрещені в Дніпрі. За порадою християнських священиків, в основному вихідців з Болгарії та Візантії, дітей «кращих людей» передавали духовенству для навчання грамоті, християнських догматів і виховання в християнському дусі. Подібні дії були здійснені і в інших землях. На півночі країни, де залишалися сильні язичницькі традиції, спроби хрещення часом зустрічали труднощі, приводили до повстань.

Сучасні певні відомості про Київську митрополію маємо, як сказано, тільки від часів Ярослава, і від того часу бачимо її майже без перерв усе в тісній залежності від Царгорода. Патріархи присилають на Київську митрополію своїх людей, найчастіше греків або зовсім «огречених», не питаючись ні єпископів, ні князів. Кілька разів київські князі казали місцевим єпископам святити на митрополитів їх вибранців, але такого права від патріархату вони не здобули (здається, що таки не дуже його й домагались), аж тільки в митрополії Галицькій, або так званої «Малої Русі», заснованій на початку XIV в., входить у звичай посилати до Царгорода своїх кандидатів.

Це мало своє значення. Присилання митрополитів-греків, що навіть місцевої мови не знали і не розуміли, дає найліпше поняття про тісну й повну залежність нової Руської церкви від старої Візантійської. Незважаючи на велику віддаль і дуже утруднені зносини, особливо від того часу, як орди знову залягли чорноморські степи, Українська церква через це обсаджування її митрополитами-греками і взагалі при наповнюванні разом з тим різними грецькими церковниками протягом яких чотирьох століть, лишалась у тісному зв'язку з царгородським престолом і церковним життям. Послушно й сліпо йшла вона з офіційною церковною доктриною і практикою та дивилась на світ очима Царгорода (мова йде про офіційні церковні сфери). Наші старі літописи зазначили тільки один випадок, коли українські єпископи хотіли відстояти щось з місцевої практики, відмінне від царгородської. Це було питання про дотримування посту на той випадок, коли велике свято припадає на середу або п'ятницю. Царгородська практика казала в такім разі постити, українська обстоювала звільнення від посту. Печерський монастир, найбільше вогнище українського аскетизму, боронив цю місцеву практику, суспільність, так само до князів включно. Але митрополит і його партія обстоювала практику царгородську, і з цього приводу вийшли суперечки й конфлікти, які доволі сильно схвилювали церковні й книжні кола. Єпископи-греки, щоб не дражнити суспільності, на якийсь час, здається, дали цьому питанню спокій, але згодом царгородська практика таки була переведена в життя.

І це подробиця характеристична. Суперечка про піст, така дрібна в собі -- це найбільш голосна і властиво єдина дискусія в питаннях віри й практики, яку нам донесла з офіційних ієрархічних кіл наша стара література. З того можемо міркувати, як мало самостійності взагалі виявляла «Руська церква», себто її ієрархічні офіційні кола: як загалом послушно й покірно йшла вона за царгородською доктриною і практикою, яку їй подавали царгородські ставленики-митрополити. Уся мета й увага ієрархії була звернена на те, щоб допровадити до докладного й пильного слідкування за царгородським взірцем.

Це ж були часи поділу східної й західної церков. Саме тоді, як з Царгорода висилалась перша відома нам місія на Русь, за патріарха Фотія, переходив перший глибокий розрив, «схизма» між Римською курією і Царгородським патріархатом. У рік смерті Ярослава, коли Руська церква формувалась остаточно, розрив став довершеним фактом: він був сконстатований і проголошений безповоротно. Одним з особливих старань митрополитів-греків і всіх їх вірних помічників від цього часу особливо стало затримати Руську церкву і її вірних по стороні Царгорода й не допустити ні до яких хитань, ні до якого наближення до Риму. Підстави для побоювання чогось такого були. Впливове становище на Русі варягів-католиків (по них латинська віра тут в XI-XII вв. так і звалась «вірою варязькою»); тісні зв'язки київської династії з католицькими дворами -- польським, угорським, німецьким та іншими; живі зносини українського міщанства з католицькими містами (особливо німецькими), -- все те не могло не викликати в ієрархічних колах певної тривоги щодо вірності Русі царгородській церкві. Візантія тоді, від Ярославових часів почавши, вже нижче упадала під ударами турків, повага її розліталась, вона мусила благати помочі в католицьких кругів та хитро маневрувати, щоб викликані її благаннями хрестоносні походи не поклали кінця їй самій, що таки не оминуло її, як знаємо, на початках XIII в., за часів Романа. У слов'янськім світі, який лишивсь під впливом Візантії, у зв'язку з цим помічались часті хитання в бік Заходу. Відома річ, що Ярославів син і наступник на київськім престолі Ізяслав, вигнаний з Києва братом у 1070-х pp., звернувся по допомогу спочатку до свого швагера, Болеслава польського, потім до імператора Генріха IV і нарешті до славного папи Григорія VII, а той уже готовий був прийняти Русь під свою політичну й релігійну зверхність та збиравсь вислати туди місію. Тільки тому, що він не перевів цієї справи досить енергійно, епізод цей пройшов без поважніших наслідків.

Небагато більше зробила візантійська ієрархія на нашім грунті в своїх обов'язках «державної церкви», взятих нею на себе перед урядом, що організував цю церкву й віддав їй її провід. Нема сумніву, що Великий князь Володимир пересаджував на Русь візантійську церкву як складову частину візантійської державності, і візантійській ієрархії, призвичаєній до такої ролі у себе дома, зовсім натурально було повести таку ж тактику офіційної церкви й на Русі. Вона дивилась на візантійського імператора як на зверхника Русі, на руських князів -- як на його підданих васалів. Як візантійській імператор був протектором і фактичним зверхником церкви у Візантії, така ж роль, на їх погляд, припадала руським князям у їх володіннях: це було не тільки їх правило, але й обов'язок. У всіх випадках ієрархія відкликалась до їх опіки й помочі, накликала до різних розпоряджень чи репресій в інтересах церкви, а за те признавала за ними право голосу й директив в церковній адміністрації, а за собою -- обов'язок усяко підтримувати авторитет влади як богоуставленого інституту, повагу князя як божого помазаника. Духовенство запроваджує молитву за князя в церкві, наказує вірним молитись за нього в молитві домашній, а непошанування влади вважає непобожністю. Різні перекладені з грецького й оригінальні писання, складені в їх дусі, наказують «боятись свого князя всією силою, мати страх і любов до властителів».

У християнізації суспільства в тіснішім розумінні візантійські духовні та їх учні найголовнішу увагу звертали на викорінення залишків поганської віри та обряду, на засвоєння обряду християнського, на виконування християнського богослужения, приписів щодо посту, поміркованості й законного подружжя, -- в тих колах людності, розуміється, які стояли в сфері впливів цієї державної церкви. На сучасну людину робить прикре враження це завзяття її до форми при далеко меншій увазі до питань християнської моралі, гуманності й любові, які первісна християнська доктрина висувала як підставу християнства. Громадянство рівнобіжно з тим підупадало все більше культурно, і супроти цього під впливами аскетичних течій у візантійських церковних колах усе більш закорінюється й поширюється погляд, що правдиве християнське життя таки й неможливе «в мирі». За ним треба йти до пустелі, до монастиря, і тільки до монахів треба прикладати вимоги християнського життя в усім їх ригоризмі, супроти ж мирян треба вдовольнитись мінімальним: принаймні поверховим дотримуванням церковного обряду та дисципліни. Чернецтво в цих часах шириться, справді, надзвичайно: женуть туди людей не тільки аскетичні погляди, але й тяжкі умови життя. До тих, що лишалися «в миру», головним побажанням ставало, щоб вони спомагали монастирю, цій оазі правдивого християнства.

Надзвичайно важлива була також ідея універсальності людства, зв'язана зі згаданим поняттям моральної оцінки людської діяльності. В родовім житті об'єктом якого-небудь морального відношення вважається тільки член свого роду або роду, з ним зв'язаного якимось особливим зв'язком. Поняття ж морального обов'язку до кожної людини без різниці її походження було великим дарунком християнства і, хоч релігійна виключність, як вище вказано, дуже його затісняла й викривляла, все ж таки дещо лишалося з нього.

Для оцінки морального впливу нової церкви на суспільство цікаво також приглянутись, які питання й явища в житті найбільше притягали увагу письменників, вихованих в цій церковній школі. Поза прославленням Христової віри і того щастя, якого досягла суспільність, замінивши ним старе поганство, вони били по таких вадах суспільства, які здавались їм або найбільш ганебними, або, може, й найлегшими до направи. Передусім це була «нечистота» у відносинах чоловіків і жінок: легкі розлуки, співжиття з невінчаними жінками, багатоженність і конкубінат. Це були, здається, найбільш популярні теми моралістичної проповіді, і скрізь на них звертали найсильніші докори проповідники. Дуже часто і енергійно вони звертались також проти пияцтва, поширеного у вищих верствах.

Не так часта й гостра, але дуже цінна була боротьба з суворістю й немилосердністю в поводженні різних більших і менших урядовців, а ще більше -- просто в відносинах багатих до боржників, челяді й різних категорій залежних людей. Як проти найтяжчих злочинів, виступають проповідники проти занадто високих тодішніх процентів, проти торгівлі невільниками, перепродування їх за вищу ціну або вимагання високих сум від тих, що хотіли викупитись на волю.

Але, навіть рахуючись із тим, таки треба ствердити, що на зовнішню побожність клалось таки непомірно багато. Мономах, цей показник глибше християнізованої частини суспільства, наказує своїм синам щодня ходити до церкви, вставати серед ночі на молитву, а по дню мати в умі молитву безперестанно: «Навіть і на коні сидячи, говоріть собі тихо молитву; коли інших не вмієте, то мовте безперестанно -- «Господи, помилуй»: -- ліпше молитись, ніж думати не знати що в дорозі!» Повчання священикам, що мають вимагати від вірних при покуті, наказує щогодини робити 12 поклонів і 30 разів казати: «Господи, помилуй»; їсти лише раз на день; в понеділок, середу й п'ятницю вживати тільки «сочиво» (варене зерно), у вівторок, четвер і суботу дозволяється риба, і тільки в неділю м'ясо і три чаші меду; великим постом сушити (не їсти нічого вареного) увесь перший тиждень і останній, в інші тижні сушити понеділок, середу й п'ятницю. Супроти цих і подібних вимог зовнішнього режиму чисто моральні повчання займають тут другорядне місце і досить бліді: шанувати духовних, ченців і «властелів» (начальство), подорожніх та інших; сиріт і вдів не відправляти з свого двору з порожніми руками; челядь не лишати без потрібного, «наказувати» (карати) її без ярості; десятину з усього добра підкладати для убогих і духовенства тощо.

Сумною стороною цього християнського аскетизму було його неприязне, підозріливе і просто таки вороже становище до жінки, що виникало зі страху перед сексуальною «нечистотою» і виявляло в ідеології християнства взагалі. Наші моралісти-аскети бачили в жінці живе знаряддя диявольського підступу, найгостріше остерігали від усякого мішаного товариства чоловіків і жінок, від розмов з жінками, тим більше -- від спільних забав. Це нездорове явище шкідливо викривляло здоровий розвиток суспільності, але, на щастя, на нашім грунті не мало такого успіху, як у Московщині, де впливи візантизму взагалі дійшли останніх крайностей.

Другою такою ж прикрою хибою церковного християнства було його завзяте ворогування проти мистецтва, словесної творчості нецерковного характеру і взагалі всякої краси, яка безпосередньо не служить церковному культові. Виходячи від гострих заборон «буєсловія і срамословія і студних словес», які допускались на весіллях, грах і забавах, церковні моралісти доходили до остороги від всякого «глумления» (забави), від музики і якого-небудь співу, крім церковного; висловлювались проти «баяння басень», яких-небудь оповідань, крім церковних. З цього боку відносин до нецерковного мистецтва та поезії наша стара церковність була прикріша, ніж церковність західна, латинська і навіть візантійська у себе дома. Ті все-таки з повною толерантністю ставились до студій античної літератури, цінячи в тім певне вишколення, потрібне й для церковної людності, особливо для письменника. На Заході таке студіювання з літературними цілями античних, латинських поетів молодшим кліром стало підставою національної поезії у романських народів. Нашим клірикам антична (грецька) література лишалась неприступною, народна ж поезія в очах церковників не мала ніякої літературної вартості: її поборювано і легковажено. Тому вона розвивалась увесь час поза впливами освіченого духовенства, годуючись тільки тим, що вона могла засвоїти з богослужения, коли воно поширилось значніше серед народу.

Коло ідей церковного християнства поширювалось у суспільній сфері, яка була захоплена новою церквою в перших віках її існування на Україні. Це були більші міста, княжі двори, адміністрація, дружина, боярсько-купецька верства і той люд, що коло того всього гуртувався: прибічна служба і всяка челядь, до холопів включно. Державна церква опанувала державний апарат, але він був дуже нескладний і малорозгалужений. Опанувала книжність, що стояла на службі церкві, державі й тій вищій аристократичній верстві. Вона витиснула свою печать на вищій культурі взагалі, але в українських масах, поза більшими міськими центрами, вона поширювалась повільно й тяжко. І державна церква, і державний апарат захоплювали ці маси слабо. Вони жили своїм життям, приймаючи з усього потроху: і з княжого права, і з нової візантійсько-київської культури, і з візантійської церкви, пересадженої князями на Русь, але так, як приймали з усіх культурних течій, які переходили через наші краї: беручи те, що вражало їхню уяву, підходило під їхні гадки, знаходило в них щось аналогічне або що відповідало якійсь потребі життя. Це все вільно комбінували з своїм старим релігійним світоглядом, з своєю поетичною творчістю, з своїм мистецтвом і менше всього журилися православною ортодоксією, що на те мала свій взірець і правило.

Сто років по офіційному охрещенні Русі «Правила» митрополита Іоанна II (1080-89) констатують, як то ми вже мали нагоду бачити, що люди далі «чинять жертви бісам -- болотам і криницям», що прості люди справляють весілля «гудінням (музикою) і плясанням», без церковного благословення і вінчання, вважаючи, що церковний шлюб існує для бояр; до причастя не приходять, так само, очевидно, обходяться без інших церковних обрядів.

На жаль, не маємо ніяких пам'яток, які давали б перегляд того, як саме поширювався між народом християнський культ. Але з нинішніх релігійних переказів і пісень, помагаючи собі деякими випадковими вказівками старих пам'яток, можна це до певної міри виміркувати.

Очевидно, насамперед відповідно ще непережитому магічному світоглядові народу в ужиток його увійшли різні церковно-посвячені речі, яким самі церковники надавали чудодійної сили, що вони помагають у господарстві, на врожай, на худобу, проти хвороб тощо і ширили ті речі між ближчим і дальшим людом за відповідну.

Поширювались затим різні церковні й нібито церковні молитви й заклинання, при розгляді яких часто виявляється їх старше, передхристиянське походження. До старших поганських заклинань, особливо до тих «халдейських», що мали особливу славу, тільки вкладались різні християнські імена, і вони набирали, таким чином, християнського вигляду та йшли в ужиток уже як нібито церковні.

Подібно ж запроваджувались імена християнських святих або згадки про християнські події до свійських, передхристиянських молитв і заклинань, якими люди помагали собі в усякій потребі.

Так на грунті фантастичних тем, нагромаджених у величезній масі з різних джерел і перероблених християнським обрядом і легендарною літературою, розвивається нова народна фантастика, а з елементів церковних, свійських передхристиянських і різних замандрованих релігійних мотивів твориться нове народне християнство -- та релігія, що стала підставою народного світогляду в пізніших століттях, аж до нинішніх днів.

Коли ж розвинувся оцей процес християнізації народних мас і під впливом яких обставин, коли в XI-XII вв., у часах розквіту київської державності, ми бачили ті маси ще далекими й незахопленими впливами державної церкви?

Погнав цей процес, очевидно, економічний упадок великих українських міст, помітний від XII в. Занепад же міського життя мав наслідком перехід міського патриціату на село. Ті, що давніше вкладали свої засоби в торгівлю або організацію промислу для неї, усе більше переносять свій капітал до сільського господарства, притім від половецьких та інших нападів уступаються з ним якраз до глухіших сторін, дальше від старих, проторених доріг. За цими панами йдуть на село церква і духовенство як необхідна вже приналежність боярського життя. Вони приходять через це до ближчої стичності з селянським життям.

За руїною великих міст у XIII в. приходить окупація польська і литовська та позбавляє в більшій або меншій мірі дотеперішніх підстав життя й місцеву аристократію (не тільки багацьку, але й урядничу) і ієрархію та духовенство. Зникають княжі двори. Старі воєводи, намісники та державці сходять на підрядних урядовців під рукою нових польських або литовських правителів. Стара державна церква лишається без опіки, навіть підпадає різним репресіям. Міста, які не зникли, заливаються привілейованими католицькими колоніями, а православні тубільці терплять різні обмеження. Православна церква підпадає не раз болючим утискам. Православному духовенству стає по містах сутужно, воно старається розміститись по селах та в інтересах і свого існування, і своєї церкви старається зацікавити сільську людність у вірі та церковності, наблизити їх до її розуміння, вишукати в них мотиви й елементи, які могли б послужити сільському життю на доповнення його старої обрядовості -- усі ті благословіння, посвячення, обходи ріллі, молебні на врожай, на дощ, проти дощу, проти пошесті тощо.

Це розвивалось тим успішніше й природніше, що сама церква за цей час значно одомашнилась. Митрополити перестали приходити з Греції. Вони спочатку вибирались з місцевих людей, а далі стали фактично призначатись польсько-литовським урядом, і на митрополію та на владицтва попадали не раз люди дуже мало обцерковлені, не помазані не те що візантійською, але навіть і нашою домашньою книжністю. Приплив греків до нашої церкви змалів, а далі й зовсім майже спинився, і до будь-якого вмішування Царгорода до тутешніх церковних справ ієрархія почала ставитись неприязно. Церковна освіта й творчість наслідком несприятливих обставин підупала, рівень церковної книжності знизився. Через це також духовенство, навіть вище, значно зблизилось до місцевого життя, до селянського рівня, його світогляду та йшло легше й безоглядніше на всякі поступки йому й толерувало залишки старої народної обрядовості.

З другого боку, упадок власної державності та всякі репресії, що з тим стали спадати на «руську» народність, зробили з старої державної церкви свого роду національний символ - вона стала, властиво, одинокою національною установою, яка об'єднувала всі частини й усі верстви народу. Тому всі національно свідомі й активні елементи стараються обстояти її інтереси, а всім колам своєї народності, аж до найнижчих -- защепити прив'язання до цієї «своєї» церкви, дати відчути її вагу не тільки чисто релігійну, але й національну та політичну. А для цього знову ж таки треба було можливо найбільш наблизити її до всіх верств народу й наповнити національним змістом.

Отже, поки що коротко констатуємо, що в XIII -- XIV вв. (часи економічного й політичного занепаду) і в XIV -- XV вв. (під польсько-литовською окупацією) православна церковність:

-- наповнялась національним змістом;

-- ширилась серед селянства;

-- старалась наблизитись до нього та його потреб.

Цим пояснюються успіхи християнізації народної маси, опанування церковними мотивами народного життя, релігійного світогляду, обряду й творчості, що почалися в цих часах і ще більшої сили досягли під час боротьби в XVI-XVII ст.

Одначе це не означало з боку народу ніякого відречення від свого старого світогляду та переходу на світогляд церковний. Візантійська церковність переймалась у нас дуже довільно, з великою участю поетичного перетворення, і за поміччю такої поетичної інтенції творилась нова комбінація старого натуралістичного світогляду з православною доктриною та різними релігійними течіями. Цей творчий процес, очевидно, не закінчився і досі.

2. Економічний розвиток України в ХІХ ст. Початок українського національного відродження

У першій половині XIX ст. майже всі українські землі увійшли до складу Росії. За її межами залишалися тільки Галичина, Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії.

Україна в складі Росії офіційно називалася "Малоросія", окремі її частини мали свої назви. Зокрема за Лівобережною Україною утвердилась назва Гетьманщина, а південна (степова) Україна отримала назву "Новороссия".

Господарство України в досліджуваний період стало невід'ємною частиною економіки Росії. Перша половина XIX ст. і для Росії, і для України характеризується розпадом феодально-кріпосницького устрою і формуванням капіталістичних відносин. Ці процеси визначилися вже наприкінці XVIII ст. і у першій половині XIX ст. розвиваються більш інтенсивно. У середині XIX ст. феодальну систему Росії охопила глибока криза.

В першій половині XIX ст. сільське господарство залишалося головною галуззю економіки України. Розвиток сільськогосподарського виробництва відбувався в основному екстенсивним шляхом, за рахунок збільшення оброблюваних земель, перш за все південних (степових) районів. Проте і у феодальних володіннях, які продовжували існувати за рахунок жорстокої експлуатації селян, відбувалися певні зміни. Поміщики були змушені пристосовуватися до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва. Поміщицьке господарство все більше набувало товарного характеру.

На середину XIX ст. у поміщицьких володіннях вироблялося 90% товарного хліба. Поряд із виробництвом товарного хліба розширювались посівні площі під технічні культури, які користувались попитом з боку зростаючої промисловості. Найбільш характерним було вирощування конопель і тютюну в Полтавській та Чернігівській губерніях, льону -- в Катеринославській та Херсонській, цукрових буряків - на Правобережжі та Лівобережжі.

Отже, спостерігаємо певну спеціалізацію районів на виробництві тих чи інших культур. Вирощуванням їх займались у різному обсязі як поміщицькі маєтки, так і селянські господарства. Зрозуміло, що ступінь товаризації поміщицьких і селянських господарств був різним. Найуспішніше перехід до товарного виробництва здійснювався у господарствах Південної та Правобережної України. В товарне виробництво втягувалися й державні селяни. Внаслідок особистої свободи, сплати грошового оброку вони мали більше можливостей для підприємницької діяльності.

Грошова рента, яка змінює натуральну, вже є свідченням певного ступеня розвитку торгівлі, промисловості, грошового обігу взагалі. Вона була важливим стимулятором товаризації господарства. Зростаюча роль грошей в соціально-економічному житті змушувала виробників перетворювати частину продуктів у товар, розширювати своє підприємство, шукати нові форми діяльності для задоволення зростаючих потреб у коштах. Пристосовуючись до умов товарного господарства, поміщики прагнули збільшувати виробництво хліба на продаж. Це відбувалося за рахунок скорочення надільної землі.

Аналогічні процеси товаризації сільськогосподарського виробництва спостерігалися у садівництві, городництві та тваринництві. Вони були яскравим проявом пристосування виробників до нових потреб внутрішнього ринку країни.

Переважаючою формою експлуатації кріпосних селян була панщина. На Правобережжі, де одна шоста, а на Лівобережжі - третина поміщицьких селян не мали надільних земель, дуже поширеною стала піша панщина. Офіційно панщина обмежувалась трьома днями на тиждень. Проте поміщики вдавалися до урочної системи, тобто давали селянину такі завдання, які не під силу було виконати за три дні.

Щоб ширше використати працю малоземельних і безземельних селян, поміщики переводили їх до розряду дворових, на місячину. По суті, це була форма примусового найму селян.

Панщина доповнювалася різноманітними натуральними і грошовими поборами. Надзвичайно тяжким її видом була праця на поміщицьких промислових підприємствах. Експлуатація кріпаків супроводжувалася повним соціальним безправ'ям.

Свідченням нездатності кріпосного господарства до дальшого саморозвитку була низька продуктивність праці. Задавлений малоземеллям, злиденністю існування, селянин не мав стимулів для підвищення врожайності землі. Весь прибуток, який вдавалося отримати від господарства, у переважної більшості селян йшов у казну або ж поміщикові.

Лише певній частині поміщицьких і селянських господарств, які тісніше були пов'язані з ринком, вдавалося запроваджувати більш досконалі знаряддя праці, поширювати кращі сорти сільськогосподарських культур, передову технологію обробітку ґрунту. Капіталістична організація сільського господарства успішніше здійснювалась на Півдні України.

Наявність великих земельних площ, сприятливих умов для збуту сільськогосподарських продуктів, незначне поширення кріпосницьких відносин, використання вільнонайманої праці створювали умови для поступової заміни примітивної техніки машинною. Проте це були лише поодинокі зрушення, дальший розвиток яких гальмувався феодальною системою господарювання. Недостатню продуктивність праці переважна більшість поміщиків надолужувала посиленням експлуатації селян, що вкрай підривало їх господарства, і з рештою, всю систему, засновану на примусовій праці.

Промисловість періоду розкладу феодально-кріпосницької системи була представлена розгалуженою мережею кустарних закладів (дрібні селянські промисли та ремесла в містах), вотчинними і капіталістичними мануфактурами, першими фабрично-заводськими підприємствами.

Протягом першої половини XIX ст. йшло кількісне зростання промислових підприємств. Значну перевагу мала обробна промисловість, що було зумовлене сільськогосподарською спеціалізацією України в загальноросійському масштабі, але розвивалися й галузі з видобутку корисних копалин, засновувалися перші машинобудівні заводи, механічні та металообробні підприємства.

Провідного значення у промисловості України набули дві галузі: харчова і обробка тваринницької сировини. До їх розвитку залучалися різні соціальні стани: поміщики, купці, заможні селяни та міщани. Засновником промислових закладів виступала також і казна. Монополію у ґуральництві та цукроварінні захопили поміщицькі капітали.

Починаючи з 30-40-х років XIX ст. у промисловому розвитку відбуваються якісні зміни. Вони насамперед були пов'язані з початком технічного перевороту у промисловості, переростанням мануфактури в фабрично-заводське виробництво. Капіталістичні мануфактури і перші фабрики, що ґрунтувалися на вільнонайманій праці, починають витісняти посесійні, казенні та вотчинні. Переважно це були підприємства, засновані на купецькі капітали. Купці-підприємці виборюють позиції в обробній галузі, поступово проникають в скляну, паперову, металообробну, полотняну. В їхніх руках зосередилися підприємства по обробці тютюну і виготовленню канатів, значна частина вовномиєнь, олійниць, здійснюються перші спроби по оволодінню цукровою промисловістю.

Занепад кріпосної мануфактури був значною мірою спричинений непродуктивністю праці підневільних селян. Переваги по використанню вільнонайманої робочої сили на купецьких, селянських та міщанських підприємствах були незаперечними. В деяких галузях промисловості продуктивність вільнонайманої праці була майже в чотири рази вищою за кріпосну. Це починали розуміти навіть поміщики.

На час реформи 1861 р. капіталістичні підприємства одержали повну перемогу над поміщицькими. Якщо у 1828 р. на Україні було 53,8% поміщицьких і 46,2% купецьких підприємств, то на початку 1861 р. поміщицькі становили 5,8%, а купецькі - 94,2%. Отже, на кінець дореформеної доби поміщицьке підприємство занепадає, і це з усією ясністю відображає кризу феодальної системи.

Протягом останніх передреформних десятиліть виросла питома вага вільнонайманої праці у промисловості: якщо у 1825 р. вона становила 25%, то на 1861 р. - вже майже 74%.

Вже у 30-50-х роках у ряді галузей промисловості спостерігається використання удосконаленої техніки і технології виробництва. У текстильній промисловості, яка була дуже розвиненою у Росії, впроваджувалися нові моделі прядильних, ткацьких, шовкомотальних машин, у паперовій - машинне устаткування, в гірничозаводській - гаряче дуття. Відчутні зрушення відбулися в суконній та цукровій промисловості, зокрема в останній утверджується паровий спосіб виробництва замість менш продуктивного вогневого.

Зростання потреби в машинах прискорили розвиток машинобудівної промисловості. До 1853 р. на Україні з'явилося до двох десятків механічних заводів, які щорічно виготовляли машини, знаряддя праці (переважно сільськогосподарські) та промислове устаткування загалом на суму близько 930 тис. крб.

Машинобудування, для якого були потрібні метали, спричинило розвиток металургійної промисловості. На зміну дрібним рудням кустарного типу приходять чавунно-ливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київщині, Одещині. Активізувався видобуток вугілля. До 1860 р. на Донбасі він набрав промислового характеру і становив 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в країні.

Таким чином, із заснуванням базових галузей промисловості - машинобудівної, металургійної і вугільної - закладалися основи майбутнього індустріального розвитку. Важливим кроком на цьому шляху було запровадження машин і парових двигунів, що дало могутній поштовх зростанню продуктивності праці. Особливо помітним був прогрес у промисловості Півдня України, де торговельна буржуазія, маючи достатні кошти, займала сильні позиції в економіці.

Одночасно з мануфактурним та фабрично-заводським виробництвом продовжувала діяти значна кількість ремісничих закладів, що зосереджувались у містах і містечках. Протягом першої половини XIX ст. ремісники витіснялися більш крупними формами виробництва, але продовжували зберігати провідне місце в ряді галузей -- кравецькій, шевській, ткацькій, фарбувальній тощо. У 1858 р. на Україні налічувалося близько 78 тис. ремісників. Крім того, промисловою діяльністю займалася значна частина селян, господарства яких втягувалися в товарне виробництво.

Збільшення кількості сільськогосподарської та промислової продукції на ринках збуту сприяло пожвавленню торгівлі на Україні. І хоча внутрішня торгівля початку XIX ст. не змінилась порівняно з XVIII ст. ні за структурою, ні за змістом, та вже ближче до середини XIX ст. частка виробів великих промислових підприємств в товарообороті значно збільшилась.

Збут і купівля товарів здійснювались через мережу ярмарків, торгів та базарів. За умови відсутності постійних шляхів сполучення, при наявності примітивних транспортних засобів, ярмарки відігравали виняткову роль в економічному зв'язку різних районів країни. Великих ярмарків з оборотом капіталу більше 1 млн. крб. в Росії було 64. Це, зокрема, Нижньо-Новгородський, Корінний (під Курськом), Ірбітський (Сибір), три Харківських ярмарки, Іллінський (у Ромнах, а з 1852 р. у Полтаві), Введенський (Суми), Масляний (Ромни) і т. д. Всі ці ярмарки, 10 з яких знаходились в Україні, мали всеросійське значення. Крім того, існувала велика кількість місцевих ярмарків, базарів і торгів, яких в Україні наприкінці 50-х років налічувалось понад 12 тис.

Найбільші ярмарки ставали серцевиною загальноросійського підприємництва. В середині XIX ст. при участі великої кількості іноземних оптових торговців тут укладались великі міжнародні угоди. На ярмарках, крім самого процесу торгівлі, демонструвались технічні новинки, встановлювались ділові контакти, створювались акціонерні товариства. Ярмарки були чуттєвими барометрами економічного життя країни, на них відбувалось стихійне регулювання балансу попиту і пропозицій, координації господарського механізму.

На середину XIX ст. торгівля вже перестала бути привілеєм гільдійського купецтва. В 1842 р. відмінені закони, за якими промисловцям заборонялось займатись роздрібною торгівлею, в результаті чого гільдійські купці втратили монопольне становище на ринку. Поряд з промисловцями на міських ринках і ярмарках з'явились селяни.

Розвиток товарного виробництва втягував Російську державу та її складову частину - Україну - в систему світового ринку. Зовнішня торгівля Росії будувалась в основному з орієнтацією на західноєвропейський ринок, на долю якого приходилось до 20% всього зовнішньоторгового обороту. Головним торговим партнером продовжувала залишатись Англія - більше 30% товарообороту Росії.

Помітну роль в торговому обороті займали Франція і Німеччина. Західні країни купували в Росії хліб, сільськогосподарську сировину, а сюди відправляли машини, бавовну-сирець, фарби і таке інше. Але якщо для західних країн Росія була споживачем сировини і напівфабрикатів, то у відносинах з країнами Сходу, і перш за все Середньої Азії, Росія виступала як експортер промислової продукції, в основному тканин і продукції металообробної промисловості.

Зовнішня торгівля України здійснювалася через чорноморсько-азовські порти. Основною статтею експорту були товари сільськогосподарського виробництва, зокрема пшениця, яка становила 81% загальної кількості продуктів, що експортувалися. Протягом першої половини століття загальний обсяг вивозу через ці порти зріс з 6,7 млн. до 57,3 млн. крб.

Обсяг імпорту через чорноморсько-азовські порти був набагато скромнішим. Так, через Одесу надходило товарів на суму 8-10 млн. крб. В основному вони йшли на задоволення запитів дворянського класу. Щоправда, в першій половині XIX ст. у зв'язку з потребами промисловості та сільського господарства зростає ввіз із-за кордону машин. У 1859 р. через Одесу було завезено машин на 756 тис. крб., тоді як через всі митниці України - на 826,3 тис. крб.

Говорячи про фінансову систему Росії, слід підкреслити, що на її стан великий вплив здійснила Вітчизняна війна 1812 року, яка спричинила величезні матеріальні і людські втрати. До того ж, Наполеон буквально завалив Росію фальшивими грошима.

В 1839 році проведено грошову реформу, за якою срібний карбованець знову оголошувався основною грошовою одиницею. Було встановлено, що 350 крб. паперових грошей дорівнюють 100 крб. сріблом, а це значило девальвацію асигнацій. До 1843 р. вони були вилучені із обороту і замінені кредитними білетами, що вільно обмінювались на срібло. Але в ході Кримської війни і після поразки в ній уряд неодноразово вдавався до грошової емісії. В результаті такої політики курс кредитного карбованця поступово знижувався в порівнянні з курсом срібного карбованця, тому вільний обмін було заборонено. Країні фактично загрожував фінансовий розпад.

Державні фінанси першої половини XIX ст. постійно знаходились у великій скруті. Дефіцит державного бюджету зростав із року в рік, оскільки основним джерелом державних надходжень залишались податки, в основному із селянства. В той же час дворянство і духовенство майже не сплачували ніяких податей, купецтво ж сплачувало лише невеликі збори. Але ці надходження не могли покрити потреби держави.

Кредитно-банківська система Росії не змінилась з часів Катерини II і продовжувала залишатись в руках держави. В країні практично не було комерційних кредитних закладів. Основна частина банківських субсидій направлялась на пільгове кредитування дворянських господарств, і ці субсидії дуже повільно повертались в банки. Великих обсягів набули внутрішні позики держави у банків для покриття бюджетного дефіциту, а для кредитування торгівлі і промисловості виділялись незначні суми.

Специфічною особливістю Росії, а значить і України, на відміну від Західної Європи було те, що первісне накопичення капіталу відбувалось в умовах посилення феодально-кріпосницьких відносин. Важливим джерелом накопичення виступала феодальна рента, яку землевласники отримували в натуральній і грошовій формі. Але в основному процес накопичення завершився уже після відміни кріпосного права, оскільки дворянство отримало величезні викупні суми, які частково були направлені у виробничу сферу.

Купецький капітал в значній мірі створювався за рахунок надзвичайно вигідних казенних підрядів і відкупів, особливо на винокуріння. В середині століття до 40% всіх надходжень до бюджету складав так званий «питійний прибуток» - від торгівлі вином.

Процес розкладу феодально-кріпосницької системи, розвиток в її надрах капіталістичного устрою зумовили певні зміни в класовій структурі. Основні класи феодального суспільства - дворяни та селянство - зазнають руйнування. Серед дворян, селян, міщанського та купецького станів з'являється соціальний тип, який, займаючись підприємницькою діяльністю, прибирає до своїх рук основні засоби виробництва. Із цього середовища формується клас буржуазії. Поряд з процесом народження буржуазії складається клас найманих робітників, джерелом формування яких стають розорене селянство, міські ремісники тощо.

Перетворення певної частини феодальних станів у класи буржуазії та найманих робітників було довготривалим і складним. Принципово новим чинником суспільного розвитку стало вкладання капіталів у сферу промислового виробництва і використання його для подальшого розширення підприємницької діяльності. В розвитку соціальної структури суспільства наставав період капіталістичного класоутворення, який завершився з остаточною індустріалізацією країни в кінці XIX ст.

У 30-50-х роках зростала кількість поміщиків, які засновували у своїх маєтках промислові підприємства, вели товарне сільське господарство, тобто вдавалися до різних видів підприємництва, що давало їм можливість одержувати значні прибутки. Група таких поміщиків на першу половину XIX ст. була ще незначною і зосереджувала свою діяльність переважно у цукроварінні та ґуральництві.

Серед власників механічних і машинобудівних заводів було чимало вихідців із класу поміщиків - Потьомкін на Полтавщині, Бобринський у Славуті, Кандиба на Чернігівщині тощо. Вдаючись до підприємництва, частина дворянства все більше набувала буржуазних рис, хоч її соціальні зв'язки із застарілими структурами суспільства залишалися ще досить міцними.

Активніше формувався торговий прошарок буржуазії. Чисельність купців протягом 1816-1859 рр. збільшилась з 18,2 тис. до 104 тис. чоловік. Зростали суми зосереджених в їх руках капіталів. Ці гроші купці починали вкладати у промисловість, яка вабила їх чималими прибутками. Таким шляхом відбувалося формування торгово-промислового прошарку буржуазії.

Політичне місце у промисловому розвитку України посідали російські купецькі капітали; з'являються в цей час і перші капіталісти - іноземці. Чимало підприємців капіталістичного типу виходило із демократичного середовища, зокрема селянства. Майнове розшарування, яке спостерігалося у XVIII ст., в період дальшого розвитку товарно-грошових відносин поглиблюється, набуваючи класової диференціації. Серед селянства виділяються: заможна верхівка - сільська і торгово-промислова буржуазія; середня група, яка була досить чисельною; малоземельні та безземельні виробники, які складали армію найманої робочої сили.

Так складалася українська буржуазія, що формувалася з середовища купецтва, капіталізованих поміщиків, міщан, заможних селян. Вона ставала все активнішою суспільною силою.

На початку XIX ст. в містах України з'являється нова суспільна група. Вона стояла поза міськими станами.

Офіційні акти називали людей цієї групи "рабочие люди" та зазначали їх соціальні ознаки:

· відсутність власного дому;

· відсутність постійного місця проживання;

· джерело існування - праця по найму.

Це паупери, вільнонаймані робітники. У 1828 р. вони складали 25% загальної кількості робітників, а у 1861 р. - 75%.

У першій половині XIX ст. цей прошарок багато в чому поповнюється за рахунок державних селян. За законом 1834 р. в наймані робітники зараховувалися ті державні селяни, які при переході з селянського стану не отримали згоди міського товариства на приєднання до міщанства міста чи не змогли представити поручительства шести благонадійних хазяїв і сплатити подушний податок раз в рік. Таким чином вони опинялися серед мешканців міста, але поза їхніми становими групами та організаціями.

Кадри вільнонайманих робітників поповнювалися за рахунок міського населення. Лише в ремісничих майстернях у 1858 р. на Україні налічувалося 24869 робітників і 15935 учнів. Кадри робітників створювалися і шляхом позаекономічного примусу: такими були кріпосні селяни, що працювали на поміщицьких підприємствах, приписані до казенних підприємств селяни тощо. Поміщики перетворювали в робітників найбільш розорену частину селян, бездомних, сиріт.

Швидке розорення селян створювало надлишок робочої сили, яка знаходила собі застосування у господарствах заможних селян, капіталізованих поміщиків чи у промислових закладах. Люди тисячами рухалися в пошуках заробітку на Південь України, в область Війська Донського, де в цей час постійно відчувалася потреба в робочих руках. Особливо велике число заробітчан давали губернії Лівобережжя - район зосередження державних селян, серед яких процес розшарування проходив досить активно. Наприкінці 50-х років звідси повітові казначейства щорічно видавали відхідникам до 200 тис. паспортів. Цю найману силу поглинало переважно сільське господарство: отже, йшов процес формування загону сільськогосподарських робітників.

Формування промислового і сільськогосподарського пролетаріату України відбувалося також за рахунок зайшлих, особливо російських, селян та ремісників. Отже, так само як і буржуазія, робітничий клас України був багатонаціональним.

В досліджуваний період завершується юридичне закріпачення селян України (укази від 1800, 1804, 1808,1828 рр.). Кріпаки складали 3 млн. осіб - приблизно 50% усієї кількості селян (у 1857 р.). Основним обов'язком кріпаків було відбування панщини. У першій чверті XIX ст. на панщині знаходилося 99,3% кріпосних селян Лівобережжя і степової частини України та 97,4% селян Правобережжя.

В різних місцевостях розміри панщини були неоднакові, але по всій Україні вони зростали і часто доходили до шести днів на тиждень. Інша особливість даного періоду в становищі кріпаків -- переведення їх на місячину. Товаризуючи своє господарство, поміщики віднімали у селян землю і надавали їм місячне утримання. У 40-х роках XIX ст. загальна кількість місячників по Україні складала до 25% усіх кріпаків.

Слід враховувати, що хоча юридичний стан кріпаків був однаковий, але за майновим становищем вони відрізнялись. Розвиток товарно-грошових відносин поглиблював диференціацію поміж кріпаків. Сформувалася заможна верхівка, так звана сільська буржуазія. Відомі українські капіталісти Яхненко та Семирненки вийшли якраз із цієї групи.

Державні селяни складали другу верству українського селянства. У 1857 р. їх налічувалося 5,2 млн. Найбільше державних селян проживало на Лівобережжі - 50%, на Правобережжі - 13%, решта на півдні України - 37%. Основною формою їх залежності були грошова рента та податки державі, розмір яких постійно зростав.

Відчутного впливу на становище селянства завдало утворення військових поселень, які мали за мету полегшити царському уряду утримання армії. Військові поселення засновувалися здебільшого в Україні. У 1817-1895 рр. 16 кавалерійських і 3 піхотних полки у формі військових поселень було розміщено у Харківській, Катеринославській та Херсонській губерніях. У 1819 р. на півдні України у військові поселення було перетворено 250 сіл, де проживало приблизно 20000 селян.

Все життя військових поселенців суворо регламентувалося. Вони поділялися на солдатів діючих частин та хазяїв. Основний обов'язок солдатів - військова служба. Хазяї забезпечували військові поселення засобами існування, а також виконували обов'язки військовослужбовців.

Розвиток капіталістичних відносин вплинув і на становище державних селян. У 1837 -1841 рр. було проведено реформу управління ними. Вона відома також як реформа графа Кисельова, міністра державних маєтностей. Реформа управління державними селянами дещо полегшила економічне становище селян: збільшилися їх земельні наділи, феодальні платежі - перш за все подушне обкладання - замінялися поземельним промисловим податком. Заборонялося в майбутньому віддавати державні землі в оренду.

Реформи 60-70-х років ХІХ ст. прискорили економічний розвиток Наддніпрянської України.

Розпочався інтенсивний розвиток промислового виробництва. Наприкінці 60-х і особливо на початку 70-х років розпочався розвиток Донбасу. В 1871 р: англієць Джон Юз відкрив у Катеринославській губернії металургійний завод, поблизу якого виникло селище Юзівка (тепер Донецьк). З 1861 по 1900 рр. видобуток вугілля в Донбасі збільшився майже в 100 раз. У Донбасі в 1900 р. видобувалося понад 2/3 загальноросійського видобутку вугілля. Тут зосереджувалося майже все виробництво коксу. У 1881 р. засновано іноземне акціонерне товариство, яке розпочало розробку залізної руди на Саксаганському руднику в Криворізькому басейні. На кінець XIX ст. Кривбас давав 57,2% видобутку залізної руди в Російській імперії. В другій половині 80-х років на базі руд Кривого Рогу та коксівного вугілля Донбасу розпочалося будівництво великих металургійних заводів у Подніпров'ї: в Олександрійську (тепер Запоріжжя), Катеринославі (Дніпропетровськ), с. Кам'янське (Дніпродзержинськ). Під кінець XIX ст. Наддніпрянська Україна перетворилась в основну вугільно-металургійну базу Росії.

На Правобережжі і Лівобережжі продовжували розвиватися цукрова, харчова, легка промисловості. На початку 80-х років, у зв'язку з посиленим впровадженням парової енергетики, цукрова промисловість України досягла значного розвитку. Виробництво цукру в Україні за період від 1861 р. по 1897 р. зросло у 15 раз. В цій галузі панівні позиції посідали підприємці Яхненки, Симиренки, Харитоненки, Бродські. На середину 90-х років 153 цукрових заводи України виробляли 23,9 млн. пудів цукру.