Історія Русі

У 90-х рр. Україна давала більше половини сільськогосподарських машин. У 1895 р. розпочалося будівництво Харківського паровозобудівного, а в наступному році - Луганського машинобудівного заводів. Вже 1900 р. ці заводи випустили 233 паровози (23,3% загальноросійського виробництва).

Індустріалізація сприяла розвитку міст. Особливо швидко розвивалася Одеса, яка вийшла на перше місце в Україні за кількістю промислових підприємств та об'ємом промислового виробництва. В 1879 р. в Одесі було 159 підприємства, а в 1890 р. - 322 (в т.ч. 14 парових млинів, 11 ливарно-механічних заводів, фабрики джутових мішків та ін.). Одеський порт зайняв друге місце за вантажооборотом серед морських портів Росії (після Петербурга).

Промисловий розвиток супроводжувався інтенсивним залізничним будівництвом. Перша залізниця довжиною 196 верст - Балта-Одеса - була збудована в 1865 р. Протягом 1866-1879 рр. в Україні прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізничної мережі Російської імперії; залізниці вже зв'язали всі головні міста України між собою та з чорноморськими портами і з промисловими центрами Росії. По річках України ходило 220 пароплавів.

Індустріалізація збільшила частку України у промисловому виробництві Російської імперії (до 20% в 1900 р.), призвела до збільшення кількості міст (в 1897 р. у містах проживало 16% населення Східної України).

Рубіж ХІХ і ХХ ст. був в Україні періодом завершення промислового перевороту і переходу до індустріалізації, суть якої полягала у розбудові великої машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість повинна була переважати над сільським господарством, а важка промисловість - над легкою). Ці великомасштабні кардинальні зміни відбувались у надзвичайно складних умовах. Російська імперія, як і більшість передових країн світу, в 1900-1903 рр. пережила економічну кризу. 1904-1908 рр. були роками депресії, і лише в 1909-1913 рр. почалося промислове піднесення.

Колонізаторська політика російського царизму в Україні призвела до зростання протидій цій політиці з боку національно свідомої частини українського суспільства, активізації українського національного руху в усіх його формах, як політичних, так і культурних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження кінця XVIII-XX ст. Об'єктивна мета цих процесів полягала в консолідації української нації та відтворенні української державності.

Історія українського національного відродження поділяється на три етапи:

1) збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII -- 40-ві роки XIX ст.);

2) українофільський, культурницький етап (40-ві роки XIX ст. -- кінець XIX ст.);

3) політичний етап (кінець XIX -- 1917 p.).

Українське національне відродження базувалося на попередніх досягненнях українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній і духовній культурі. Соціальною базою для потенційного відродження було українське село, що зберігало головну його цінність -- мову. Виходячи з цього стартові умови для відродження були кращими в Подніпров'ї, оскільки тут ще зберігалися традиції недавнього державного-автономного устрою, політичних, прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося покріпачення, а найголовніше -- тут хоча б частково збереглася власна провідна верства -- колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.

Істотний вплив на початок українського національного відродження зробила революція кінця XVIII ст. у Франції, що проголосила «права народів». Це стимулювало інтерес до основних рис своєї спільності таких, як фольклор, історія, мова і література.

Національному відродженню сприяло і поширення романтизму як художньої течії в літературі та мистецтві.

Національно-культурне відродження розвивалося в кількох напрямках, серед яких слід виділити етнографічний, літератур но-мовний, театрально-драматургічний, історичний. Перший етап національного українського відродження саме й розпочався з видання фольклорних збірок. У 1777 р. у Санкт-Петербурзі вийшла друком етнографічна збірка Г.Калиновського «Описание свадебных украинских простонародных обрядов». У 1798 р. побачила світ «Енеїда» І.Котляревського, з якою найчастіше пов'язують початок українського національного відродження.

Колишня козацька еліта стала основним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного відродження. Вона намагалася відстояти свої права і привілеї, підтвердити своє знатне походження, але разом з тим захищала ідею автономії України. Необхідність документально підтвердити права козацької старшини викликала інтерес до своєї історії і стала імпульсом національного відродження. Поширення історичних знань про минуле України було найзначнішим фактором утвердження масової національної свідомості. Воно об'єднувало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, виховувало патріотизм, підтримувало традиції боротьби за національне визволення і державність.

Національне відродження базувалося на активному збиранні та публікації історичних джерел та пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України. Велику роль у національному відродженні відіграв твір «Історія Русів» (автор невідомий, уперше надрукований 1846 р.). У ній викладений історичний розвиток України від найдавніших часів до 1769 р. Автор працював у традиціях козацьких літописів, цими літописами він і користувався, доповнюючи виклад власними спогадами, а іноді (XVII ст.) -- документами. Русами в ньому називаються українці. Основна ідея твору -- природне, моральне й історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний роз виток, а боротьба українського народу за звільнення -- головний зміст книги. Центральна фігура «Історії Русів» -- Богдан Хмельницький, якому автор дає високу оцінку. Фактично «Історія Русів» є політичним трактатом, втіленим в історичну форму.

Поява праць з історії України, у свою чергу, стимулювала інтерес української еліти до життя народу, його звичаїв, традицій і обрядів.

Зміни в соціально-економічному розвитку України, поглиблення кризи феодально-кріпосницького ладу привели й до зрушень у суспільно-політичному житті. У 40-х роках XIX ст. в опозиційну до існуючого ладу боротьбу включаються не лише передові представники дворянства, але й різночинці (інтелігенція, службовці). Поступово розвивається національна ідея -- ідея, пов'язана з національно-державними перспективами розвитку України, із зростанням національної самосвідомості, усвідомленням українського народу себе як етнічної спільності. Виникають політичні організації, учасники яких ставили за мету не лише соціальне, а й національне визволення українського народу. Першою такою політичною організацією стало Кирило-Мефодіївське товариство (за іменами перших слов'янських просвітителів -- Кирила і Мефодія), засноване в січні 1846 р. у Києві. Воно скла далося з 12 осіб та кількох десятків (за деякими даними -- до 100) співчуваючих. Організаторами і найактивнішими учасниками товариства були М.І. Костомаров -- професор історії Київського університету, син поміщика і кріпачки; П.О. Куліш -- талановитий письменник, автор першого українського історичного роману «Чорна рада»; М.І. Гулак -- вчений-правознавець, спів робітник канцелярії генерал-губернатора; В.М. Білозерський -- викладач Полтавського кадетського корпусу. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т.Г. Шевченко. За своїми поглядами члени товариства поділялися на дві групи: помірковані (на чолі з Костомаровим і Кулішем) і радикальні (Шевченко, Гулак).

Члени товариства розробили декілька програмних документів, зокрема «Книгу буття українського народу» та Статут. У цих документах було висунуто прогресивні ідеї: республіка -- як основна форма політичного устрою; повалення самодержавства; рівність громадян перед законом; скасування станів як чинників не рівності в суспільстві; ліквідація кріпосництва; національне визволення слов'янських народів; поширення освіти. Значну увагу приділяли національному питанню, яке розглядалося у контексті ч панславізму. Ця теорія на той час набула певного поширення. її основною тезою було прагнення об'єднати всі слов'янські народи у федерацію на зразок. Сполучених Штатів Америки. При цьому кожний слов'янський народ зберігав би свою самостійність. Україна ділилась на два штати: Східний (Лівобережжя) і Захід ний (Правобережжя); інші слов'янські народи теж утворювали б по штату кожен. На чолі федерації стояв би загальний сейм із представників усіх слов'янських народів. Київ не повинен був належати до якогось штату й служив би місцем зборів загального сейму. У кожному штаті мав бути свій сейм і свій президент, обраний на чотири роки. Верховна центральна влада належала б всесоюзному президенту, обраному теж на чотири роки.

Кирило-Мефодіївці вважали, що творцем історії є Бог, а її рушійною силою -- християнська релігія. Суспільство, на їхню думку, повинно будуватися за принципами первісного християнства (рівність, добро, справедливість, 10 заповідей).

У своїх програмних документах члени товариства ідеалізували минуле України, прикрашали історію козацтва і суспільних відносин («одвічний демократизм і єдність українського народу»). Україні відводили месіанську роль: вона повинна була ста ти центром слов'янського союзу.

Тактика досягнення цілей у різних течій товариства суттєво відрізнялася: помірковані вважали можливим реалізувати їх еволюційним шляхом, за допомогою реформ, пропаганди, просвітництва. Радикальна частина на чолі з Т.Г. Шевченком виступала за революційний шлях -- повстання народу.

Члени товариства, окрім розробки теоретичних документів, займалися практичною діяльністю. Вона була пов'язана з пропагандою своїх поглядів і поширенням програмних документів братства, революційних творів Шевченка, просвітницькою діяльністю, залученням нових учасників, встановленням зв'язків з діячами інших опозиційних рухів.

Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало недовго (до березня 1847 р.), тому розгорнути широкої діяльності не змогло. Про його діяльність царським властям доніс зрадник, і члени товариства були заарештовані і відправлені на заслання в різні губернії Росії під нагляд поліції без права повернення в Україну і з забороною займатися освітянською діяльністю. Найтяжче покарали Т.Г. Шевченка, якого віддали в солдати, заборонивши писати й малювати.

Значення діяльності товариства в тому, що воно розробило теоретичні засади національного відродження України, висунуло демократичні, антикріпосницькі, антицаристські гасла, стало першою українською політичною організацією.

До 30-х років XIX ст. належать початки національного відродження і на західноукраїнських землях. У цей період центром національного руху стає Львів, а його авангардом виступає громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця» (з 1833 p.). Його засновники Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький -- у той час студенти Львівського університету -- розмовляли українською («руською») мовою, звідси й назва об'єднання. Вони боролися проти політичного, соціального, духовного гноблення, за розвиток національної самосвідомості українського народу. Цьому була підпорядкована науково-дослідницька та публіцистична діяльність «Руської трійці». Вони виступали за розвиток національної літературної мови на народ ній основі, проти спроб латинізації письменства. Характерною особливістю їх літературної діяльності було те, що вона здійснювалася в дусі романтизму. У 1836 р. вони видали у Будапешті альманах «Русалка Дністровая», який за змістом (возвеличення історії України, поетизація народних героїв -- Морозенка, Довбуша) та формою (народна мова, фонетичний правопис) був феноменальним явищем тогочасного літературного та суспільно-політичного процесів. Цей твір високо оцінювали Т.Г. Шевченко та І.Я. Франко. Австрійський уряд конфіскував практично весь тираж альманаху, а видавців віддав під нагляд поліції.

Діяльність «Руської трійці» започаткувала новий етап у розвитку національного руху на західноукраїнських землях, перехід від культурологічних проблем до соціально-політичних.

3. Репресії в Україні в 20-30 рр. ХХ ст. Їх наслідки для українського народу

Введена відповідно до рішень Х з'їзду РКП(б) у березні 1921 р., нова економічна політика (НЕП) передбачала систему заходів, спрямованих на обмеження методів директивного управління, на використання елементів ринкового розвитку та ринкових відносин. Мова велася, зокрема, про заміну продрозкладки продподатком, денаціоналізацію частини промислових підприємств, насамперед дрібних і середніх, про допуск приватного капіталу, заохочення іноземних інвестицій в різних формах, упровадження вільної торгівлі, нормалізацію фінансової системи, розвиток кредитно-банкової системи, вдосконалення податкової системи, про подолання інфляційних процесів тощо. Тепер замість реквізиції зерна, як це було за «воєнного комунізму», селянство обкладалося помірним податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна на свій розсуд і за власними цінами. Бідні селяни взагалі звільнялися від податку. Уряд тимчасово відмовився від створення колективних господарств. Було скасовано державний контроль за внутрішньою торгівлею. Дрібні промислові підприємства передавались у приватні руки на правах оренди. Важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля залишалися державними. Відроджувалася кооперація.

Отже, були створені, хоча й дуже обмежені, умови для організації народного господарства на принципах ринкової системи. І це почало давати результати. Швидкими темпами розвивалося сільське господарство, зростала його продуктивність. У 1927 р. оброблялося на 10 % землі більше, ніж у 1913 р. Якщо у 1921 р. виробництво зерна становило 227 млн. пудів, то у 1926 р. - 1057 млн. пудів. Майже подвоїлось виробництво промислової продукції. Усе народне господарство в 1926-1928 рр. досягло довоєнного рівня, а по деяких показниках і перевищило його. Значно активізувалась підприємницька діяльність, торгівля і фінанси. Було проведено грошову реформу, почала спадати інфляція та безробіття.

Однак у 1928 р., як і можна було передбачати, НЕП закінчила свою недовгу історію. Радянсько-більшовицька влада поверталася до адміністративно-командних методів керівництва й управління. Почався період соціалістичної індустріалізації, колективізації сільського господарства, сталінських п'ятирічок, масових репресій та жахливих голодоморів.

Спроба дослідити процес якісного нового підйому у дослідженні масових політичних репресій на Україні періоду 20-30 рр., реально висвітлити всю масштабність злочинів, їх трагічні наслідки, стало можливим в історичних працях та наукових розвідках лише після краху комуністичної системи.

Після розпаду СРСР з'явилась «офіційна» можливість на теренах України займатись будь-якою проблематикою, особливою тою, що стосується масових політичних репресій.

Наприкінці 20-х років процес українізації, який постійно наштовхувався на перешкоди й спротив, практично припинився. Почався цілеспрямований наступ на все національне. Основною особливістю терористичних акцій в Україні у кінці 20-х - 30-ті рр. XX ст., є те, що вони завжди мали «антинаціоналістичне» забарвлення. Звинувачення в «націоналізмі», «українському шовінізмі», «націоналістичних ухилах», у співчутті «націоналістичній контрреволюції» були універсальним засобом репресивно-каральних органів, безвідмовним «аргументом» при фабрикації тієї або іншої справи. За допомогою цих обвинувачень партійно-державне керівництво завжди виправдовувало антигуманні дії проти будь-якої категорії населення - робітників, селян, інтелігенції. Найпоказовішим у зв'язку з цим є період 20-30-х рр.. Чимало істориків стверджують, що для України 1937 р. розпочався значно раніше, ніж для інших регіонів тодішнього СРСР. Жорстоким переслідуванням були піддані всі ті, хто, з точки зору Москви, відстоював «помилкові погляди». С.Косіор, В.Чубар, В.Затонський та інші керівники України були оголошені «ворогами народу» і знищені. В українському націоналізмі були звинувачені О. Шумський, М. Хвильовий, М. Волобуєв, який у своїй праці «До проблеми української економіки» заявив, що Україна економічно експлуатується радянською Росією. 7 липня 1933 р., звинувачений у причетності до контрреволюційної організації, покінчив самогубством головний провідник політики українізації - М. Скрипник. Загинула також величезна кількість рядових учасників процесу українізації, її широкий розмах налякав Москву, яка прагнула до тотальної влади. Саме з цією метою центральне керівництво й розгорнуло в кінці 20-х років шалену боротьбу проти так званих буржуазного націоналізму і націонал-ухильництва в лавах комуністичної партії.

Невід'ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищуючи будь-яку опозицію сталінському режиму, будь-які прояви інакомислення. Органи ДПУ - НКВС розгорнули масові репресії проти всіх прошарків населення.

Початок масового вишукування «класових ворогів» - «ворогів народу» поклав сфабрикований ДПУ «шахтинський процес» 1928 р., на якому група інженерів Донбасу була репресована за вигаданими звинувачуваннями в шкідництві. Із 49 засуджених у цій справі - 7 було розстріляно. Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома хвилями прокотилися по Україні.

Перша - 1929-1931 рр.: примусова колективізація і розкуркулення, процес «Спілки Визволення України (СВУ)» , ліквідація УАПЦ.

Друга - 1932-1934 рр.: штучний голод, постишевський терор (проти інтелігенції та партпрацівників).

Третя - 1936-1938 рр.: так званий «великий терор», в центрі якого були репресії проти військових.

У вересні 1929 р. відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії - як членів вигаданої ОДПУ «Спілки визволення України». У 1930 р. відбувся процес над 45 «керівниками» СВУ. Серед них - академік С. Єфремов, професори Й. Гермайзе, М. Слабченко, письменники М. Івченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес - так званого «Українського національного центру», за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік М. Грушевський, відомий історик-марксист М. Яворський та ін. У сталінських застінках загинули українські академіки - геолог Н. Світальський, генетик І. Аголь, філософ С. Семківський. Однак навіть за цих умов українські науковці встигли зробити чимало корисного. Визнання набули праці О. Палладіна, М. Стражеска, О. Динника, М. Луговцева, Ю. Кондратюка та ін.

За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Близько, І. Крушельницький та багато інших українських поетів та письменників. Репресії не обминули й театр. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр «Березіль» - закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого «Українського центру білогвардійців-терористів» було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього загального складу. Черговими жертвами репресій стали І. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато інших. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О. Довженко, І. Кавалерідзе, І. Савченко, І. Пир'єв, Л. Луков та ін. У 30-х роках О. Довженко не з власної волі вимушений був залишити Україну і переїхати до Москви. Непоправних втрат зазнали військові кадри (в передвоєнні роки було репресовано понад 40 тис. найдосвідченіших командирів Червоної армії, в т. ч. 1800 генералів). Варто зазначити, що репресіям піддавалися не лише інтелігенція, керівники, партпрацівники і військові, але й рядові робітники та колгоспники.

Особливо трагічною для українців стала саме ніч 3 листопада 1937 року, коли в карельському лісовому урочищі Сандармох було страчено режисера Леся Курбаса, драматурга Миколу Куліша, поетів, професорів Київського університету Миколу Зерова та Павла Филиповича, письменників Григорія Епіка, Мирослава Ірчана, Валер'яна Підмогильного, Валер'яна Поліщука, Олексу Слісаренка, колишнього міністра освіти українського уряду Антона Крушельницького з синами, академіків Степана Рудницького та Матвія Яворського, професора філософії Петра Демчука, науковців Василя Волкова, Миколу Трохименка та багато інших інтелектуалів зі знаменитого «соловецького етапу» в складі 1111 політв'язнів.

Отже, в 30-ті роки терор був тотальним, охоплював усі верстви населення. У суспільстві поширилися доноси, взаємна підозра, пошуки «ворогів народу». Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації і тотальне розтління тих, кого терор не зачепив. Шляхом репресій відбулося остаточне утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР і в Україні зокрема.

Іншою складовою тоталітарного режиму сталінського курсу була так звана соціалістична колективізація сільського господарства.

Цей напрям був визначений у 1927 р. на XV з'їзді ВКП(б). На початку 1928 р. Сталін та його оточення внесли в рішення з'їзду корективи, суть яких полягала в ще більшому обмеженні елементів ринку, що залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх форм сільськогосподарської кооперації, а також «куркульства як класу». Єдиною формою організації виробництва на селі мали стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти «лінії партії», оголосили «ворогами народу» і репресували (М. Бухаріна, М. Рикова, О. Томського та ін.). З цих же причин сталася й розправа над видатними вченими-аграрниками: О. Чаяновим, К. Кондратьєвим та ін.

У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад. Якщо у жовтні 1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже в грудні того ж року їх було 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Частина з них, насамперед молодь, йшла до міст, у промисловість. Чимало вихідців з села, котрі ставали студентами або призивалися до Червоної армії, не поверталися додому. Тяжкими були для України й наслідки масових депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в необжиті райони Кольського півострова та Сибіру. На розселянювання хліборобів була спрямована і політика «ліквідації куркульства як класу», адже тоді постраждало й чимало середняцьких господарств.

Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25-тисячники, - як правило, російські робітники, які мали здійснювати аграрну політику партії. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницькі колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки колективізації - 200 тис. Разом з усіма членами сімей «куркулів» це становило 1,2-1,4 млн. осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. В 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками.

Отже, в результаті «соціалістичної колективізації» радянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до продуктивної праці селянство (куркулі, значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян, насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання українських хліборобів. Через масові репресії значною мірою був підірваний генофонд українського народу в цілому і українського селянства зокрема. Усе це негативно вплинуло на створення високопродуктивного сільського господарства і піднесення життєвого рівня населення.

У 1932-1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації - голодомор. Його витоки, як уже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обґрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції і продукції для достатньої оплати праці хліборобів у них уже не залишалося.

У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п'яту. План же хлібозаготівель був піднятий на 44 %. В 1932 р. була прийнята постанова «Про охорону соціалістичної власності», згідно з якою за «присвоєння» навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором.

У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини.

У республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів хліба. Яка його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме інше: втрати України становили 3,5-5 млн. чоловік. Цей голодомор був безсумнівно штучним і класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.

Особливо важким було політичне і соціально-економічне становище українських земель, які опинились в 20-х-30-х роках у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини (приблизно7 млн. українців).

Найбільша кількість українців (5 млн. осіб) проживала на території загарбаній Польщею: Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина та Підляшшя. Польський уряд обіцяв країнам Антанти, що забезпечить права національних меншин, надасть Галичині автономію, проте зразу ж забув про свої обіцянки. Більше того, уже в 1924 p. прийняв закон, яким забороняв користуватися українською мовою в урядових установах і органах самоврядування. Більшість українських шкіл було переведено на двомовне навчання (фактично польськомовне). В Львівському університеті було закрито українські кафедри, кількість українців у ньому становила не більше 5-10 %.

Відбувалася колонізація українських земель польськими осадниками (переселенці з Польщі, насамперед колишні військові, яким уряд роздавав кращі землі). За законом від 17 грудня 1920 р. вони могли безкоштовно отримати з державного фонду до 45га землі. Лише протягом 1921-1922 рр. осадникам було роздано під колонізацію, зокрема: на Волині - 112 тис. га, на Поліссі - 113 тис. га, у Східній Галичині - майже 200 тис. га. До 1938 p. їх прибуло в села 200 тис., крім того у міста - 100 тисяч. Вони займали посади дрібних чиновників, поліцаїв, поштових і залізничних працівників тощо.

Необхідно врахувати і те, що в економічному відношенні західноукраїнські землі були аграрними колоніями Польщі, які постачали сировину і дешева робочу силу.

Польські владні структури посилили гоніння на православну церкву, яка на Волині, Поліссі і Холмщині була основною опорою української національної самобутності. 190 православних храмів було зруйновано, понад 150 - передано католикам і уніатам. Із 380 православних церков, що були на Волині до 1914 р., залишилось лише 51.

У 30-х роках зростає вплив націоналістичних угрупувань, зокрема такого ідейно-політичного руху, як Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка була утворена в 1929 р. у Відні (очолив Є.Коновалець). Вона дотримувалася військових засад керівництва - конспіративних методів і суворої дисципліни, здійснювала акти саботажу (підпали маєтків поміщиків і садиб осадників, руйнування телеграфної і телефонної мережі, диверсії на залізницях і т.п.), експропріації банків, майна державних установ, а також проводила кампанії політичного терору проти представників польської держави і тих українців, які не погоджувались з політикою ОУН.

На початку 30-х рр., крім сотень актів саботажу на десятків випадків «експропріації», члени ОУН організували понад 60 замахів та вбивств. Найважливішими жертвами стали: Е.Чеховський (1932 р.) - комісар польської поліції; О.Молов (1933 р.) - консул СРСР у Львові; Б.Перацький (1934 р.) - польський міністр внутрішніх справ; І.Бабій (1934 р.) - директор української Академічної гімназії у Львові, колишній старшина УГА (його вбили лише зате, що він забороняв гімназистам вступати до ОУН). Організатором більшості цих вбивств був С.Бандера, який стояв на позиції найрадикальніших методів діяльності ОУН.

У відповідь на активізацію боротьби українського народу уряд Польщі проводив кампанії пацифікації («умиротворення») з допомогою поліції і військ. Вони громили осередки українських партій і громад, читальні, конфісковували їх майно, фізично карали тих, хто протестував. В 1934 р. було засновано концтабір у Березі Картузькій, де в жорстоких умовах втримували близько 2 тис. політв'язнів, в основному українців. За гратами опинилося майже все керівне ядро крайової екзекутиви ОУН, у т. ч. понад 1000 рядових членів цієї організації. Терористичні акції ОУН негативно сприймалися значною частиною активістів національно-визвольного руху.

Легальні політичні партії та організації звинувачували інтегральних націоналістів у тому, що вони давали урядові привід для обмеження легальної діяльності українців. Духовний лідер галицьких українців митрополит Шептицький в окремому пастирському посланні засудив терористичну діяльність, яка «накликає на суспільство зайві репресії».

Коли в 1935 р. на посту керівника крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях С.Бандеру замінив Л.Ребет, бойові акції припинились і було сконцентровано увагу на відбудові розгромленої мережі і накопичення сил для нової національно-визвольної боротьби за соборну Україну.

Ще більш нестерпним був режим, встановлений Румунією на захоплених у 1918-1919 рр. українських землях (Північна Буковина, Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти, Бессарабія - 790 тис. українців). Ці українські землі були найбільш відсталі в економічному відношенні, а урядові заходи спрямовувались перш за все на румунізацію суспільно-політичного, релігійного життя. Було закрито всі українські школи, а в Чернівецькому університеті - українські кафедри. Українців Буковини навіть відмовилися визнавати окремою нацією, їх називали «громадянами румунського походження, які забули рідну мову».

Наприкінці 30-х років посилюються антиукраїнські репресії, розпускаються українські товариства і організації, заборонена українська преса. Зовсім було стерто сліди колишньої автономії Буковини, яку стали розглядати лише як румунську провінцію. У 1939 р., з приходом до влади військової хунти в Румунії, розпочався на Буковині період жорстокого, тоталітарного правління.

За даними науковців, у Биківні поховано 100-120 тисяч репресованих. Детальна інформація про ці події міститься в збірнику «Пам'ять Биківні: документи та матеріали». Збірник містить пов'язані з цією трагедією документи і матеріали колишніх спецслужб.

На відміну від Румунії і Польщі становище українського населення (понад 450 тис.), яке знаходилося під владою Чехословаччини, було значно кращим. Закарпатці (русини) значно відставали у політичному, соціально-економічному і культурному відношенні.

У 1938 p. після Мюнхенської угоди Чехословаччина була розчленована Гітлером і на території Закарпаття виникла так звана Карпатська держава із своїм автономним урядом, головою якого став лідер Автономного землеробського союзу А. Бродій, а з 26 жовтня 1938 р. - відомий політичний діяч А. Волошин. Карпатський уряд активізував земельну реформу, провів українізацію адміністрації та освітньої системи, зробив спробу розбудувати українську державність, створив молодіжну воєнізовану організацію - Карпатська Січ.

Але в березні 1939 р. Угорщина за згодою Гітлера розпочала загарбання Закарпаття. 15 березня 1939 р. у Хусті сейм проголосив Карпатську Україну незалежною державою, президентом обрано А. Волошина. Проте угорці через кілька днів задушили Карпатську Україну, незважаючи на відчайдушний опір українців. Коротке існування Карпатської України та її героїчна боротьба мали велике значення перш за все для усвідомлення закарпатцями себе частиною єдиної української нації.

Таким чином, не лише для народу Радянської України, але й для українців Східної Галичини й Волині, Закарпаття та Буковини, Хотинщини й Ізмаїльщини міжвоєнний період виявився надзвичайно тяжким: насильницька асиміляція, репресивні акції, національний і соціальний гніт.

Якщо репресії кінця 1920-х -- першої половині 1930-х років були насамперед спрямовані проти українців, то терор 1937-1938 рр. охопив увесь Радянський Союз і мав на меті змести всіх реальних та уявних ворогів комуністичного режиму.

Загалом із січня 1935 р. по червень 1941 p. у СРСР було репресовано 19 840 000 осіб, з них упродовж першого після арешту року були ліквідовані або померли від тортур 7 млн. Стосовно України, то прямі людські втрати в УPCP від репресій у 1927 - 1938 pp. становили щонайменше 4,4 млн. осіб.

Масові репресії не тільки призвели до фізичного винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, а й понівечили долю багатьох людей, пов'язаних родинними узами з репресованими, так званих «членів сімей ворогів народу», сприяли моральному розтлінню тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни комуністичний терор не знає собі рівних у світовій історії. Він залишився в пам'яті людства під назвою Великого Терору.

Сучасна українська держава поставила завдання назвати всіх незаконно репресованих поіменно. Обраний напрям дослідження відповідає Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» від 17 квітня 1991 р. та безпосередньо пов'язаний з програмою, затвердженою постановами Кабінету Міністрів України № 530 від 11 жовтня 1992 р., та Верховної Ради України № 2256 - XII від 6 квітня 1992 р. про підготовку та видання науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» в кожній області України.

Список використаної літератури

1. Асеев Ю.С.Джерела. Мистецтво Київської Русі - К.:Мистецтво, 1979.- 216 с.

2. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - К.:Лыбидь, 1991.-398 с.

3. Історія української культури. За загал. ред. Г.Крип'якевича. - К.:Либідь, 1994.- 656 с.

4. Історія Росії. Під ред. А. А.Радугина. М 2001, видавництво «Центр».

5. Хрестоматія з історії Росії. М 1994, Видавництво «Міжнародні відносини».

6. Голубинський О.Є. Історія російської церкви. У 2 томах, том 1; М 1880 с. 96-137 с.

7. Лихачов Д.С. Хрещення Русі і держава Русь. «Новий світ», 1988; № 6 С.249-258 с.

8. Про підготовку і випуск серії книг «Реабілітовані історією». - Постанова Кабінету міністрів України № 530 від 11 жовтня 1992 року // Урядовий кур'єр. - 1992. - 16 жовтня.

9. Репресії 20-30-40-х і початку 50-х років на Україні: наук.-допом. біб-ліогр. покажч. / Ін-т історії України АН України, Держ. іст. б-ка Украї¬ни, Всеукр. спілка краєзнавців; упоряд. : Л.Ю. Ступак та ін. - К., 1992. -186 с.

10. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917- 1941 рр.): Джерелознавче дослідження / С.І. Білоконь. - НАН України; Інститут історії України. - К., 1999. - 447 с.: іл. - (Україна у XXст.; Том 1).

11. Політичні репресії в Україні (1917-1980 рр.). Бібліографічний покажчик // Авт. вступ, статей: С. Білоконь, Р. Подкур, О. Рубльов. - Житомир: «Полісся», 2007. - 456 с.

12. Репресовані педагоги України: жертви політичного теро¬ру (1929-1941) / В.Марочко, Г.Хілліг ; Ін-т історії України НАН Укра¬їни, Марбурз. ун-т. - К. : Наук, світ, 2003. - 302 с.

13. Репресії в Україні (1917-1990 рр.) : наук.-допом. бібліогр. покажч. / Нац. парлам. б-ка України ; авт.-упоряд. : Є.К.Бабич, В.В.Патока. -К. : Смолоскип, 2007. - 519 с.

14. Пам'ять Биківні : док. та матеріали / Ін-т історії НАН України, Голов. редкол. наук.-докум. серії кн.. «Реабілітовані історією», Центр, держ. арх. гром. об-нь України. - К. : Рідний край, 2000. -319 с.

15. Голодомор як форма репресивної політики керівництва СРСР в Україні / В.В.Давиденко / Голодомор 1932-1933 років як вели¬чезна трагедія українського народу: Матер. Всеукр. наук. конф. Київ, 15 листоп. 2002 р. - К.: МАУП, 2003. - С. 191-193.

16. «1920/1939» / Сіроченко Г.В., УДК 930.1 (477).

17. Голод 1921-1923 років в Україні. Збірн. докум. і матеріалів. - К., 1993.

18. Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів. - К., 1990.

19. Даниленко В.М., Касьянов Г.В., Кульчицький С.В. Сталінізм на Україні: 20-30-і роки. - К.: Либідь,1991. - С. 76-148, 202-218, 250-269, 306-321.

20. Ільєнко І. У жорнах репресій. Оповіді про українських письменників (за архівами ДПУ-НКВС). - К., 1995.

21. Калініченко В. Селянське господарство України в період НЕПу: історико-економічне дослідження. - Харків, 1997.

22. Касьянов Г., Даниленко В. Сталінізм і українська інтелігенція (20-30-ті рр.). - К., 1991.

23. Колективізація і голод на Україні (1929-1933). Збірн. докум. і матеріалів. - К., 1993.

Размещено на Allbest.ru