Еволюція книги від виникнення письма до винаходу книгодрукування

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ

Кафедра бібліографознавства та інформаційно - бібліографічної діяльності

КУРСОВА РОБОТА

ЕВОЛЮЦІЯ КНИГИ ВІД ВИНИКНЕННЯ ПИСЬМА ДО ВИНАХОДУ КНИГОДРУКУВАННЯ

з курсу «Книгознавство та історія книги»

Виконав: Конопелько Юлії Григорівни

Перевірив: Низовий М.А.

Харків 2013

ЗМІСТ

ВСТУП

І. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ КНИГИ

1. КНИГИ - ПЛИТКИ

2. КНИГИ - СТРІЧКИ

3. КНИГА З ВОСКУ

4. КНИГА ЗІ ШКІРИ

5. БЕРЕСТЯНА КНИГА

6. КНИГА З ПАПЕРУ

7. ПОЧАТОК КНИГОДРУКУВАННЯ

ІІ. УКРАЇНСЬКЕ КНИГОПИСАННЯ ДОХРИСТИЯНСЬКОЇ ДОБИ

1. «АРХІВ» КАМ'ЯНОЇ МОГИЛИ ЯК СВІТОВА СЕНСАЦІЯ ВИНИКНЕННЯ В УКРАЇНІ СТАРОДАВНЬОЇ ПИСЕМНОСТІ

2. «ВЕЛЕСОВА КНИГА»

3. «РУСЬКЕ» ПИСЬМО І «РУСЬКІ» ПЕРЕКЛАДИ ІХ СТОЛІТТЯ

4. «ЛІТОПИС АСКОЛЬДА»

ІІІ. ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК ДРУКАРСТВА В УКРАЇНІ

1. ЛЬВІВСЬКА ДРУКАРНЯ ІВАНА ФЕДОРОВА

2. ВИДАВНИЧА ДІЯЛЬНІСТЬ КНЯЗЯ ОСТРОЗЬКОГО

3. ДРУКАРНІ ЛЬВІВСЬКОГО БРАТСТВА ТА КИЄВО - ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ

4. ЛАТИНСЬКО - ПОЛЬСЬКЕ КНИГОВИДАННЯ

ВИСНОВКИ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

книгодрукування писемність дохристиянський праукраїнський

Тема роботи. Історія книги і друкарства має немало захоплюючих сторінок. На всіх етапах розвитку цивілізованого суспільства книга відігравала важливу роль. Не лише друкована, але й рукописна книга в період, що передує виникненню книгодрукування, служила важливим способом розповсюдження знань, знайомила суспільство з різноманітними науковими та політичними поглядами, була поштовхом для їхнього формування. Книга була і залишається скарбницею мудрості. Як вчитель і наставник книга знайомить нас з надбаннями людського розуму, допомагає вирішувати філософські проблеми буття. Книга - неоцінимий друг кожної людини, та беручи до рук книгу, ми рідко замислюємося, який її шлях, скільки праці вкладено в неї, перш ніж дійшла вона до читача.

Об'єкт дослідження є книга як матеріальний та художній витвір.

Предмет дослідження : еволюція книги в історичному просторі від виникнення письма до початку книгодрукування.

Структура роботи: у розділі І. розглядаються основні етапи книготворення, різноманітність використання матеріалу для створення книг. Розділ ІІ. подає відомості про українське книгописання дохристиянської доби, твердження про існування праукраїнської писемності. Розділ ІІІ. подає відомості про початок та розвиток книгодрукування в Україні, визначні досягнення в цій галузі того часу. Основна частина змісту роботи стосується української книги, бо саме державна книговидавнича діяльність в нашій країні є найбільш актуальною для дослідження з часів незалежності України.

Огляд літератури. У ході роботи над курсовою роботою було опрацьовано наступні видання: тема розділу першого освітлена в підручнику И.Е. Баренбаум История книги[1]; подає відомості про виникнення книги твір К. Мигонь Наука о книге[7]; про історію світової книги йдеться в виданні Л.И.Владимирова Всеобщая история книги: Древний мир, Средневековье, Возрождение [3]; стисло подає еволюцію книги стаття С.Ф. Скляренка та Н.І. Черненко Учнівська конференція «Історія виникнення книги» [9]; розгорнуту розповідь подає Є.Л. Немировський у виданні Мир книги: с древнейших времён до начала ХХ века[8]; цікава розповідь про шлях створення книги міститься у творі Л.Чирви Книга у твоїх руках[15]; наукова робота Берестяные грамоты: 50 лет открытия и изучения[2]освітлює роботу з дослідження берестяних грамот у Росії. Тема розділу другого розглядаються у виданнях: М.Грушевський Історія української літератури[4]; у виданні А. Кіфішина Древнее Святилище Каменная Могила[5] розповідається про вивчення написів у культурній пам'ятці України; про історію розвитку давньої книги йдеться у творі Н.Кодак Бытие книги: заметки о прошлом и настоящем книжки[6]; про визначення українського давнього книгописання йдеться у статті М.С. Тимошик[13]; загальна характеристика українського книго писання подається у виданні Українська культура: лекції [14]. Тема третього розділу подана в наступних виданнях: про розвиток видавничої справи розповідається у виданні М.С. Тимошик Історія видавничої справи[12]; про це ж розповідає стаття М.С. Тимошик Зародження і поширення друкарства в світі[11]; про значення друкарства для розвитку суспільства йде мова у статті А.Слободяник Віддарунок людству Йоганна Гутенберга[10].

І. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ КНИГИ

Книга - це велике диво, створене людиною. Ще не вміючи читати, ми розглядали малюнки до казок, слухали цікаві історії, які читали нам мами чи бабусі. Щодня маємо справу з книгою. Про все ми дізнаємося з книг. За допомогою них ми можемо зазирнути навіть у майбутнє, дізнатися, якими були давні цивілізації. Якою ж була перша книга? Чи було її надруковано, чи написано від руки? З чого її було зроблено? Кажуть, що був такий дивак, який розшукував першу книгу по всіх бібліотеках світу. Цілі дні він просиджував серед куп пожовклих раритетів. Книжковий пил покривав його одяг та взуття. Але він так і не зміг установити, яка ж книга була найпершою. Ось про це і піде мова у цьому дослідженні.

Що таке книга? В енциклопедичному словнику є таке визначення: «Книга - неперіодичне видання у вигляді зброшурованих листів друкованого матеріалу (обсягом понад 48 сторінок); засіб масової інформації, наукової і технічної інформації, знаряддя пропаганди знань і виховання». Але, як ми знаємо, книга в такому вигляді, як вона зараз, до нас прийшла не відразу. У минулому у неї було багато прообразів.

Найперший з них - «людина - книга». У ті далекі часи, коли люди не вміли ні писати, ні читати, свої закони і вірування вони зберігали не на книжкових полицях, а у своїй пам'яті. Покоління за поколіннями йшли з життя, а перекази залишалися. Вони передавалися від однієї людини до іншої, від старшого покоління до молодшого. Тих, хто розказував перекази, називали розповідачами. У давніх греків, наприклад, розповідача іменували Аедом. Він був завжди бажаним гостем під час банкету.

Але це був не один спосіб запам'ятовування й передачі інформації. Один з них - вузликове письмо. Ним володіли стародавні китайці, перси, мексиканці. Навіть у наші дні серед жителів Перу, Південної Америки зустрічаються пастух, які знають мову вузликів. Для вузликового письма потрібна була товста мотузка й тоненькі різнокольорові шнурки різної довжини. Шнурки прив'язувалися до товстої мотузки особливим способом, у залежності від змісту інформації. Чим ближче до мотузки був вузол, тим важливішою була річ, про яку йшла мова. Чорний вузол означав смерть, білий - срібло чи мир, жовтий - золото, зелений - хліб. Якщо вузол не був пофарбований, він означав числа: прості - десятки, подвійні - сотні, потрійні - тисячі. Щоб прочитати такого листа, потрібно було звертати увагу на найменші деталі: товщину шнурка, як зав'язаний вузол, які вузли поряд, з'єднані вони між собою чи ні.

У деяких племен замість мотузки та шнурків для вузликового письма використовувалися морські мушлі. Їх розпилювали на маленькі пластинки й нанизували на нитки. Із ниток виходило ціле намисто, принцип передачі інформації був такий же - за кольором.

Своє значення кольори в деяких випадках зберегли і до наших днів. З ними ми стикаємось у різних життєвих ситуаціях. Ворог викидає білий прапор - значить, просить перемир'я. Людина вся в чорному - траур по померлому.

На зміну вузликовому письму, яке було дуже важко читати, прийшло письмо в малюнках. Якщо потрібно було розповісти про полювання - малювали диких звірів, людські фігурки зі списом, спрямованим на дичину. Малюнок, виконуваний на могильній плиті, розповідав історію людини, яка похована під нею. Дуже часто такими малюнками людина прикрашала своє тіло. Татуювання мало своє значення - візерунки говорили про число походів, перемоги, про силу і доблесть людини.

Історики розповідають про випадок, коли скіфи, які населяли в давнину Південну Росію ( VІІ ст. до н.е. - ІІІ ст. н.е.), послали одного разу персам птаха, мишу, жабу і п'ять стріл. Зміст цього послання слід розуміти так: «Перси! Чи вмієте ви літати, як птахи, ховатися в землю як миші, скакати по болотах як жаби? Якщо не вмієте, то не пробуйте воювати з нами. Ми засиплемо вас стрілами, як тільки ви ступите на нашу землю».

Пізніше на кам'яних плитах почали з'являтися написи - ієрогліфи - найстаріші зображувально - образні знаки єгипетського письма, які застосовувалися з кінця ІV тисячоліття до н.е. Довгими рядками, як букви в книзі, вирізані на єгипетських пам'ятниках змії, сови, яструби, гуси, леви з пташиними головами, квіти лотосу, руки, голови, люди, які сидять, люди з піднятими вгору руками, жуки, пальмове листя. Між цими зображеннями кумедні значки: дужки, рисочки, крючечки, петлі. Єгипетські знаки тих часів схожі на наші ребуси, одні значки означають ціле слово, інші - тільки склади, а треті - букви.

З часом виникло найбільш просте письмо - буквене, а приблизно з ХІІ ст. до н.е. з'явився перший алфавіт, якій належав фінікійцям. На його основі був сформований візантійський (грецький) алфавіт.

Винайдення слов'янської азбуки пов'язано з буквеною системою, яку ми називаємо кирилицею, яка виникла на базі візантійського (грецького) алфавіту. І з часом до неї додалися ті знаки слов'янської мови, яким не було відповідності у звуках грецької.

Подорожуючи країнами, букви з каміння переходили на папірус, з папірусу - на воскову дощечку, з воскової дощечки - на пергамент чи бересту, з пергаменту - на папір.

1. КНИГИ - ПЛИТКИ

Існували цілі бібліотеки, зроблені з плиток. Така бібліотека без жодного листка паперу була знайдена серед руїн давнього міста ассирійців - Ніневії (у ній було тридцять тисяч плиток). Ця бібліотека - сховище належала ассирійському царю Ашшурбаніпалу (VІІ ст. до н.е.). У 612 р. до н.е. вона була зруйнована військами вавилонян і мідян. Кожна «книга» складалася з кількох десятків чи навіть сотень плиток, як наша книга з багатьох сторінок. Плитки нумерували, як сторінки і на кожній проставляли назву.

Писар креслив свої знаки на м'якій глиняній плитці тригранною загостреною паличкою. Вдавивши паличку в глину, він одразу ж виймав її. На плитці залишався слід. Після цього плитку обпалював гончар.

У 1846 році англієць Г. Леярд знайшо столицю Ассірійського царства - місто Ніневію, про яке європейці давно знали, з Біблії і яка майже три тисячі років чекала свого відкриття. Ніневія була царською резиденцією майже дев'яносто років і свого розквіту досягла при царі Ашшурбаніпалі, що правив у 669-633 роках до н.е. Під час його правління «вся земля була мирним домом», війн майже не було і вільний час правитель присвячував своїй бібліотеці, яку збирав з великою любов'ю, систематично і зі знанням давньої «бібліотечної справи».

« Того, хто посміє забрати ці таблиці…

нехай покарають своїм гнівом Ашшур і Белліт,

а ім'я його і його нащадків нехай

Буде пущене в непам'ять в цій Країні…»

Таке грізне попередження, за задумом царя Ашшурбанапала мало було вкинути в страх і трепет кожного, хто тільки замислить про крадіжку книг з Ніневійської бібліотеки. Ніхто з підданих царя, звичайно ж, не насмілився…

У 1854 році в бібліотеку Ашшурбанпала проник Ормузд Рассам, порушивши закон давньої Ассирії заради спасіння її в пам'яті людства. І якщо першовідкривачем Ніневії був Г. Леярд, що випадково виявив кілька глиняних табличок з Ніневійської бібліотеки, то саму бібліотеку розкопав саме Ормузд Рассам, один з перших археологів - представників корінного населення країни.

Серед руїн палацу Ашшурбаніпала він виявив кілька кімнат, в які, здавалось, хтось зумисне звали тисячі клинописних табличок. Згодом вчені підрахували, що бібліотеці зберігалося близько 30 000 глиняних книг. Під час пожежі, коли місто помирало під ударами лідійських та вавилонських воїнів, у згубному для Ніневії полум'ї «глиняні книги» пройшли випалювання, загартувалися, і таким чином, збереглися. Але, на жаль, багато розбилися.

Ормузд Рассам ретельно упакував «глиняні книги» в ящики і відправив їх до Лондона, але ще тридцять років знадобилося вченим, щоб вивчити їх та перекласти сучасною мовою. Бібліотека царя Ашшурбаніпала зберігала на глиняних сторінках своїх книг майже все, чим були багаті культури Шумера і Аккада. «Глиняні книги» розказали світові, що мудрі математики Вавілону не обмежилися чотирма арифметичними діями. Вони легко вираховували проценти, вміли вимірювати площу різних геометричних фігур, існувала в них складна таблиця множення, вони знали як піднести до квадратного ступеня і добути квадратний корінь. Наш семиденний тиждень також народився в Межиріччі, там же була закладена і основа сучасної науки про будову і розвиток небесних тіл.

Ассірійці по праву могли б претендувати на звання першодрукарів, адже скільки царських указів, державних і господарчих документів потрібно було писати і переписувати, перш ніж розіслати їх в усі боки Ассірійської держави! І щоб робити це швидко, ассірійці вирізали на деревинній дошці потрібні написи, робили з неї відтиски на глиняних табличках. Чим така дошка не друкарський станок?

В Ніневійській бібліотеці книги зберігалися в суворому порядку. Внизу кожної таблички вказувалася повна назва книги, а поряд - номер сторінки. Крім того, в багатьох табличках останній рядок попередньої сторінки повторювався на початку наступної. Був у бібліотеці й каталог, в якому записували назву, кількість сторінок, галузь знань - відділу, до якого належала книга. Найти потрібну книгу було неважко: до кожної полиці прикріплялася невелика глиняна бирка з назвою відділу - зовсім як у сучасних бібліотеках.

Тут були історичні твори, зводи законі, медичні довідники, описи подорожей, словники зі списками шумерських складових знаків і граматичних форм і навіть словники іноземних слів, бо Ассірія мала зв'язки мало не з усіма країнами Передньої Азії.

Всі книги Ніневійської бібліотеки було написано на глиняних таблетках (таблицях), виготовлених з глини найвищої якості. Спочатку глину довго вимішували, потім робили з неї

Брикети розміром 32х22 см товщиною 2,5 см. Коли таблетка, писець трикутною залізною паличкою писав по сирій таблетці.

Частина книг у Ніневійську бібліотеку було привезено з покорених Ассірією країн, частину купували в храмах інших міст або приватних осіб. З того часу, як з'явилися книги, з'явилися і книголюби. Сам Ашшурбаніпал був завзятим колекціонером, і це не випадково. Ашшурбаніпал - рідкісний випадок серед царів Давнього Сходу - був найосвіченішою людиною для свого часу. Його батько Асаргаддон мав намір зробити з сина верховного жерця, тому юний Ашшурбаніпал вивчав усі науки того часу. Любов до книг він зберіг до кінця свого життя, тому і виділив кілька кімнат на другому поверсі свого палацу під бібліотеку.

2. КНИГИ - СТРІЧКИ

Придумали такі стрічки стародавні єгиптяни (ІІІ тис. до н.е.). Вони були виготовлені у вигляді довгої стрічки - кроків у сто довжиною. Рядки писалися не на всю довжину стрічки, а в декілька десятків чи навіть сотень стовпчиків. Робилася ця книга з паперу, тільки дуже дивного, схожого на плетену циновку. Папір виготовляли з рослини, яка називалася папірусом.

Папірус - це рослина, удвічі вища за людину, зі стовбуром товщиною з руку. Росте вона в Африці, на берегах річок і боліт. У неї солодкий сік. Із кори цієї рослини робили сандалії, із волокон - тканини. Зі зв'язаних стовбурів будували великі кораблі. Але найбільше славився папірус тим, що з нього робили книги. Серцевину очерету - папірусу різали на смуги, які клали одна на одну, придавлювали вагою, сушили на сонці. Отримували аркуші, на яких можна було писати. А потім ці аркуші склеювали в довгий сувій.

Чому ж книга в єгиптян мала вигляд стрічки? Тому що папірусний аркуш при згинанні ламався. А стрічку можна було скласти в трубку, подібно до того, як ми зараз згортаємо географічні карти чи листи ватману. Сувої зберігалися у скринях та стінних нішах. Деякі тексти призначалися спеціально для поховання; багато з них збереглися до нашого часу. Писали єгиптяни й на лляній тканині. Такими тканинами, наприклад, обгорталися мумії. Тексти іноді супроводжувалися малюнками.

У Давньому Єгипті сувій як форма книги відомий з IV тисячоліття до н.е. Звідти сувій, за свідченням Геродота, був запозичений греками, які з часом перейшли з папірусу на пергамент. У Давній Греції пергаментні сувої набули поширення з V - IV ст. до н.е., у Давньому Римі - з ІІІ - ІІ ст. до н.е.

В античні та пізньоантичні часи сувій був основною формою рукописної книги. Така книга зазвичай складалася з багатьох склеєних між собою аркушів папірусу. Пергаментні аркуші зазвичай зшивалися в сувій. У IV - V ст. сувій поступово був витіснений такою формою книжки, як кодекс, тобто зшиток пергаментних чи папірусних аркушів. Коли в VII ст. Єгипет був завойований арабами, папірус став дедалі рідкіснішим матеріалом для письма. Проте папірусні сувої зустрічаються аж до ХІ ст.

Пергаментні чи шкіряні сувої були поширені серед єгиптян, ассирійців, персів, євреїв. Особливо цінною знахідкою вважаються відкриті в 1947 році Кумранські рукописи з релігійними давньоєврейськими текстами, виконані на шкіряних сувоях. Існує свідчення про те, що в Бібліотеці Атталідів в Пергамі у ІІ ст. до н.е. книжки зберігалися у вигляді пергаментних сувоїв. Так само у сувоях зберігалися книжки знаменитої Александрійської бібліотеки (від 50 до 700 тисяч сувоїв за різними даними).

У Середньовіччі сувій як форма рукопису використовувався з літургійною метою та для запису драматичних текстів, а також часом для грамот та інших документів. Навіть у новий час сувої використовувалися для виготовлення грамот. У деяких архівах, наприклад у Монте Кассіно чи Ла Кава ді Тіррено, численні давні грамоти до сьогодні зберігаються згорнутими у трубку, проте вони, як правило, не складаються з багатьох аркушів.

Сувої були написані чорнилом різної рецептури. Описки можна було стерти губкою й переписати текст начисто. Серед пергаментних сувоїв подеколи траплялися палімпсести. Проте не папірусі дуже рідко стирали весь текст, щоб написати поверх нього новий. На сувоях європейського чи близькосхідного походження рідко трапляються ілюстрації, найчастіше тут бувають оконтуровані малюнки, натомість у Японії існував окремий різновид ілюстрованої книги - сувою - емакі. У Південно - Східній Азії (Китай. Корея, Японія) також використовували сувій як формат книги чи живопису. Текст і малюнки наносили тушшю, винайдення якої датують 2697 роком до н.е. У Китаї сувої-книги були поширені аж до ХІ ст., пізніше їх замінили зшитки з аркушів. Традиційний живопис та каліграфія з давніх часів і до сьогодні виконуються на продовгуватих відносно коротких аркушах, які виставляють у підвішеному вигляді (висячі сувої), для малювання і каліграфії використовували й горизонтальні сувої, аналогічні до європейських чи близькосхідних зразків.

Сьогодні книги у вигляді сувоїв виготовляють рідко, як правило, це роблять з декоративною чи загалом мистецькою метою (книга художника) або за традицією, як у випадку з юдейськими сувоями Тори.

Один з небагатьох випадків використання сувою в сучасні літературі - оригінальне видання Джека Керуака «У дорозі». У комп'ютерних технологіях ідею подання інформації «в сувої» використано для представлення матеріалів (текстів, зображень), що за розмірами є більшими, ніж екран монітора - так званий Скролінг. Сам термін походить від англійського «scroll», тобто «сувій». «Принцип сувою» використовувався також для таких носіїв інформації, як аудіо- та відеокасети або мікрофільми.

Для читання сувою необхідно було мати вільними обидві руки. Правою рукою розмотувався текст, який треба було прочитати, тоді як лівою рукою змотувався вже прочитаний текст. Після прочитання сувій слід було перемотати назад. Саме від цієї техніки читання походить латинська назва сувою volumen (лат. volvere = розмотувати; volume - сувій). Для легшого розмотування використовувалася спеціальна палиця ( грец. omphalos; лат. umbilicus), яка вставлялася в сувій або приклеювалась до останнього аркуша.

3. КНИГА З ВОСКУ

Воскові книжки були винайдені ще в часи стародавніх римлян, а протрималися вони тільки до Великої французької революції. Воскова книга мала такий вигляд: декілька табличок - довідок, охайно витесаних усередині, скріплялися шнурками через отвори, які були пророблені у двох кутках дощечки. Квадратну виїмку кожної дощечки заповнювали воском - жовтим чи пофарбованим у чорний колір. Перша й остання дощечки не покривалися воском. Писали на такій книзі сталевою паличкою, яка мала назву «стило». З одного кінця вона була гострою, з іншого - заокругленою. Гострим писали по воску, а тупим згладжували те, що не потрібно.

Таблички могли слугувати дуже довго. Можна було безліч разів стирати написи, потім писати знову. У кожного школяра в ті далекі часи була підвішена до пояса така табличка.

4. КНИГА ЗІ ШКІРИ

У папірусу і воску з'явився й суперник - пергамент. І воскові дощечки стали витіснятися книгами зі шкіри (ІІ ст. до н.е.). З давніх давен пастуші народи писали на шкірі та звіриних шкурах. Але тільки тоді шкіра перетворилася на пергамент - матеріал для письма, - коли навчилися її добре обробляти.

А почалося все ось із чого: в єгипетському місті Александрія була чудова бібліотека з майже мільйонною кількістю сувоїв. Особливо піклувалися про розширення бібліотеки фараони з династії Птолемеїв. Багато років Александрійська бібліотека була першою в світі. Та з якогось часу її почала наздоганяти інша бібліотека - в місті Пергамі в Малій Азії.

Фараон, що царював на той час, вирішив рішуче знищити пергамську бібліотеку. За його наказом було суворо заборонено вивезення папірусу в Азію.

Цар Пергаму відповів тим, що доручив кращим майстрам своєї країни приготувати з овечої чи козиної шкіри матеріал для письма, який би замінив папірус. З того часу Пергам надовго стає всесвітньою майстернею пергаменту.

Багато в чому пергамент був краще папірусу. Його можна було легко різати, не боячись, що він розсиплеться на окремі волокна, згинати без усякої шкоди. Цих переваг пергамента спочатку не помітити. З нього робили такі ж сувої, як з папірусу. Але згодом здогадалися, що пергамент можна складати, фальцювати в зошити і з цих зошитів шити книги. Таким чином з'явилася справжня книга, зшита з окремих аркушів.

Сиру шкіру - козину, овечу чи телячу - відмочували спочатку у воді, щоб зробити її м'якішою. Потім обдирали ножем м'ясо і клали шкіру в воду з золою. Після такої обробки вовну легко знімали ножем. Готову шкіру натирали крейдою і вигладжували пемзою. Отримували тонку жовтувату шкіру, однаково чисту і гладеньку з обох боків.

Чим тоншим був пергамент, тим дорожче він цінувався. Майстрам вдавалося створити такий тоненький пергамент, що цілий сувій вміщувався в горіховій шкаралупі. Такий цікавий сувій, що мав у собі всі двадцять чотири пісні «Іліади», бачив на свої очі римський оратор Цицерон.

Краї шкіри обрізували так, щоб отримати великий шкіряний аркуш. Цей аркуш згинали вдвічі і з кількох таких аркушів складали зошит. Не всім відомо, що «тетрадь» - слово не російське, а грецьке і означає «четвірка» або щось цього роду. Зрозуміло, чому «тетрадь» значить «четвірка»: зошити звичайно складалися з чотирьох аркушів, складених удвоє. Потім шкіру почали складати і в чотири, і в вісім, і в шістнадцять разів. Так врешті отримали книги різних розмірів: в четверту частину аркуша, в восьму. В шістнадцяту тощо.

На пергаменті стали писати з обох боків, а не тільки з одного, як на папірусі. Це теж було великою перевагою. І все ж, попри всі свої переваги, пергамент не міг остаточно витіснити папірус. Шкіру використовували для переписування творів начисто, але коли рукопис потрапляв до лавки книготорговця, його копіювали там, переносячи на папірусні сувої. Так твір автора мандрував з воску на пергамент, з пергаменту на папірус і у вигляді папірусного сувою потрапляв до читача.

Окремі аркуші зшивалися, і в такому вигляді вони виглядали книгою, якою вона є і зараз. Така книга була величезною, дуже важкою. Палітурка робилася з двох дощок, обтягнутих шкірою, її прикрашали мідними наконечниками, бляхами, дорогоцінними каменями, книга закривалася на застібки чи замки, що защіпалися.

У бібліотеках такі книги приковували залізними ланцюгами до стовпів, що ніхто не міг їх украсти.

В Середні віки, коли пергамент був дуже дорогим, траплялося, що, знайшовши давній рукопис, зішкрібали ножем старий текст і на місці «нечестивої» грецької поеми або твору римського історика писали житія святих. Були справжні спеціалісти по зішкрібанню - знищенні книг. Багато книг загинуло б від рук цих катів, якби в наш час не знайшли способу оживляти загублені книги, або, як їх називають, палімпсести. Чорнила так глибоко проникали в пергамент, що найжорстокіше зішкрібання не могло знищити слідів тексту. Достатньо іноді зволожити рукопис тим чи іншим хімічним розчином, щоб виступили на поверхні синюваті чи червонуваті обриси старого тексту. Але дуже часто рукопис після цього починає дуже швидко темніти, і згодом текст стає таким нечітким, що його неможливо прочитати. Це буває тоді, коли для оживлення палімпсеста використовую дубильну кислоту, що добувається з чорнильних горішків. В кожній великій бібліотеці є декілька таких рукописів, що померли двічі.

Замість дубильної кислоти недавнім часом стали користуватися іншими розчинами, які примушують текст проявлятися на короткий час. В цей час його потрібно швидко сфотографувати і змити розчин. Останнім часом навчилися фотографувати такі рукописи з невидимим текстом без жодної хімічної обробки. Для цього рукописи освітлюють особливими - інфрачервоними променями і використовують пластинки, чутливі до цих променів.

5. БЕРЕСТЯНА КНИГА

За свідченнями учених, берестяні книги виникли у нас на Русі в ХІ ст. і використовувалися для письма аж до ХV ст. Вони є унікальними пам'ятками давньоруського письма. Берестяні книги беруть свій початок від берестяних грамот. Літери на бересті дряпали гострим залізним чи кістяним стрижнем (давньоруське писало). Написи на берестяних грамотах виконувалися кирилицею. Але є екземпляри (новгородські), написані карельською мовою, а також латинською. Згорталися берестяні грамоти так, що текст виявлявся із зовнішньої сторони. Поступово, по мірі росту майстерності обробки бересту з нього стали робити книги. Для їхнього виготовлення брали берест, кип'ятили його, зішкрібали внутрішній шар кори, а потім обрізали по краях, надаючи потрібної, як правило, прямокутної форми. Пройшовши таку обробку, берест ставав еластичним, м'яким.

Про існування берестяної писемності на Русі було відомо ще до виявлення грамот археологами. Місцем, де вперше було знайдено берестяні грамоти середньовічної Русі, став Великий Новгород. Новгородська археологічна експедиція , що працювала з 1930-х років під керівництвом А.В. Арциховського, не раз знаходила обрізані листи березової кори, а також писала - загострені металеві чи кістяні стрижні, відомі як інструмент для писання по воску (до відкриття берестяних грамот версія, що це саме писала, не переважала, і їх часто описували як цвяхи, шпильки для волосся чи «невідомі предмети»). Найдавніші стилі - писала в Новгороді виникають з шарів 953-989 років. Вже тоді у Арциховського виникла гіпотеза про можливість знахідки грамот, прошкрябаних на бересті. Однак Велика Вітчизняна війна перервала роботу експедиції, і її відновили тільки в кінці 1940-х років. 26 липня 1951 року на Неревському розкопі було знайдено першу берестяну грамоту. Вона містила перелік феодальних повинностей на користь якогось Фоми. Відкриття показало, що, попри побоюванням, при написанні грамот майже ніколи не використовувалося нестійке чорнило, текст був просто вишкрябаний на бересті і чудово читався. На честь цієї знахідки у Новгороді відзначається щорічне свято - «День берестяної грамоти». Це й же археологічний сезон приніс ще 9 документів на бересті, опублікованих тільки у 1953 році, спершу відкриття берестяних грамот не отримало адекватного освітлення у пресі, можливо, з-за ідеологічного контролю над історичною наукою.

З 1951 року берестяні грамоти знаходяться археологічними експедиціями у Новгороді, а потім і у ряді інших давньоруських міст. Найбільша експедиція - Новгородська - працює щорічно, але кількість грамот в різні сезони дуже варіюється від сотні до нуля, в залежності від того, які шари розкопуються. Немало грамот виявлено при археологічному контролі за земляними роботами, а також знайдені просто випадково. Серед випадкових знахідок, наприклад, грамота №463, знайдена студентом Новгородського педінституту в селищі Панковка у купі вивезеного з розкопок обробленого ґрунту, що мав бути використаний на благоустрій місцевого скверу і маленький фрагмент №612, знайдений мешканцем Новгорода Челноковим у себе вдома у квітковому горщику при пересаджуванні квітів.

Деревна кора, вірогідно, використовувалася багато тисячоліть у різних народів у якості письмового матеріалу, на якому фіксувалися важливі для людей знаки ще в мезоліті та неоліті. Використання деревної кори як зручного і дешевого письмового матеріалу було поширене в античності. А.В. Арциховський вказував: «Подібні матеріали здавна використовувалися в Європі для письма. Навіть у імператорів Доміціана і Коммода були записні книжки з цього матеріалу, за словами Геродіана і Діона Кассія, Пліній Старший та Ульпіан повідомляють нам, що для письма використовувалась і кора інших дерев». В латинській мові поняття «книга» і «деревний луб» виражаються одним словом: liber. Сотні листів римлян на бересті були знайдені при розкопках римського форту Віндоланда на півночіАнглії.

В Індії ще до нашої ери добре знали, що на тонкому деревному ликові можна писати, як на папері. Відомі санскритський рукопис на бересті з Байрам - Алі, ряд буддійських текстів на бересті, тибетські середньовічні берестяні письмена на території Туви, Золотоординський рукопис на бересті. Традицій американських індіанців також знали писемність на бересті, яка згадується у «Пісні про Гайавату» Г. Лонгфелло. В Таллінні зберігається берестяна грамота 1570 року з німецьким текстом. Є відомості про берестяні грамоти у Швеції XV століття, шведи використовували їх і пізніше.

6. КНИГА З ПАПЕРУ

Як папірус було витіснено пергаментом, так і пергамент поступився місцем знайомому нам усім паперу. Винайшли папір китайці. Близько двох тисяч років тому, коли в Європі греки та римляни писали ще на єгипетському папірусі, китайці вже вміли виготовляти папір. Матеріалом для нього були волокна бамбуку, деякі трави та ганчір'я. Склавши сировину в кам'яну ступу, воно розтирали її з водою в суміш. З цієї суміші відливали папір. Формою для відливу слугувала рамка з сітчастим дном, зробленим з тоненьких бамбукових паличок і шовкових ниток. Наливши у форму невелику кількість суміші, починали її трясти у всіх напрямках, щоб волоконця переплелись. Вода стікала, а на сітці залишався сирий паперовий аркуш. Його обережно знімали, клали на дошку і висушували на сонці. Пачку віджимали під дерев'яним пресом. Таким ручним способом роблять папір і зараз.

Пройшло багато років, перш ніж папір потрапив з Азії до Європи. В 704 році араби завоювали місто Самарканд в Середній Азії. Разом з іншою здобиччю вони вивезли звідти секрет приготування паперу. В завойованих арабами країнах - Сицилії, Іспанії, Сирії - з'явилися перші паперові фабрики. Була така фабрика і в сирійському місті Мам- Бідші, або, як вимовляли європейці, Бамбіці. Разом з іншими східними товарами - гвоздикою, перцем, ароматними маслами - арабські купці привозили в Європу «бам - біцину» - папір, зроблений в місті Бамбіці. З цього слова і виникло, ймовірно, слово «бумага». Найкращим вважався багдадський папір, що йшов у продаж у вигляді аркушів великого розміру. В Єгипті виготовлялося багато сортів, починаючи від величезних аркушів Александрійського паперу і закінчуючи крихітними аркушиками, що використовувались для голубиної пошти. Робили цей папір з ганчір'я. На вигляд він був жовтуватого кольору, з темними плямами. На просвіт було навіть видно шматочки ганчірок.

Паперові фабрики, чи як їх тоді називали, «паперові млини», з'явилися в Європі в Німеччині, у Франції, в Італії в ХІІІ ст. На Русь папір завезли італійські купці, які приїжджали до Новгороду. Згодом з'явився «паперовий млин»у селі Канино, за 30 верст від Москви.

Трапляється іноді, що до рук історика потрапляє старовинна грамота або історичний запис, в якому не вказано року його складання. Щоб його взнати, вчений звертається за поясненням до самого паперу, розглядає його на просвіт, щоб знайти водяний знак. У кожного майстра був свій водяний знак, своя марка. Нерідко майстер, окрім знаку вказував також рік та своє прізвище. Марки бували найрізноманітнішими. Маркою могла бути й голова людини, й половинка оленя, і башта, і верблюд, і рукавичка, і єдиноріг, і лев, і русалка, і крилатий лев з пташиною головою, і папа римський в тіарі на голові та з ключем у руці. Водяний знак отримували таким способом. Папір відливали у формі з дном з дротяної сітки. З дроту робилася фігура, що вкладалася на дно форми. Там, де був дріт, папір лягав тоншим шаром, ніж в інших місцях. Тому, розглядаючи аркуш на світлі, можна побачити прозорі смужки в тому місці, де була дротяна сітка, і водяний знак, де була дротяна фігура.

7. ПОЧАТОК КНИГОДРУКУВАННЯ

Спочатку папір був непопулярним. На ньому писали тільки те, що повинно було зберігатися недовго. Книги, як і раніше, робилися з пергаменту. Але згодом дорогий пергамент поступається місцем дешевому паперу. Усюди виникають школи й університети. У великій кількості стали потрібні книги. В античному світі й у середні віки книги розмножували шляхом переписування. Першим способом множинного репродукування книги була ксилографія (гравюра на дереві). Першою друкованою книгою вважають тексти, відтворені ксилографічним шляхом у Кореї в період з 704 до 751 року. Друкарство виникло на Далекому Сході в ХІ ст.

Потреба в розмноженні текстів зростала, а можливості переписувачів були обмеженими. З ІV-V ст. до н.е. в китайських монастирях стали вирізати з дерева рельєфні тексти та ікони в дзеркальному відображенні. Змастивши їх фарбою, можна було отримати більшу кількість відтисків.

В Китаї в V-VІІІ ст. виготовляли відтиски з написів на камені, що високо цінувалися; щоб отримати їх, рельєфні частини покривали фарбою и прикладали до них аркуші паперу. Так можна було отримати необхідну кількість відтисків. На дерев'яних дошках вирізували тексти та зображення в дзеркальному відображенні. Дошку змащували фарбою. Отримані відтиски монтували спочатку в сувій, а потім стали складати, як ширму. Пізніше зрозуміли, що набагато зручніше склеювати аркуші з зовнішнього боку; в XIV-XV ст. їх стали прошивати.

Набагато зручніше цілої дошки окремі знаки, з яких можна складати різні тексти. Першим до цього прийшов у ХІ ст. коваль Пі Шен. Можливо, це йому прийшло в голову, коли він працював зі складаними ливарними формами. Він запропонував набирати текст з глиняних знаків, розміщених в спеціальній рамці. В ХІІІ ст. такі знаки - літери - стали виготовляти з олова і дерева, а в Кореї з міді.

Ці відкриття невипадково було зроблено в Китаї: тут завжди вшановували науку. За легендою, з VI до V ст. у Китаї були бібліотеки. Вчені складали енциклопедії. Одна з перших енциклопедій відноситься до Х ст. У ХVст. 2169 вчених створили енциклопедію з 11915 томів. У Китаї навіть були періодичні видання: в VІІ - Х ст. виходила газета «Столичні відомості».

У Європі друкарство почало поширюватися в середині ХV ст. , коли Іоанн Гутенберг в місті Майнус у Німеччині надрукував так звану 42- рядкову Біблію - перше багатооб'ємне друковане видання в Європі, визнане шедевром раннього друку. Першодрукарем у нашій країні став Іван Федоров, який у 1564 році в Москві разом з Петром Мстиславцем випустив першу російську книгу - «Апостол».

В Європі з падінням Римської імперії гинули бібліотеки. Але грамотні люди було необхідні володарям нових держав. Книги були необхідні церкві. Центрами книжкової культури середньовічної Європи стали монастирі, де переписувалися богослужбові книги і знавці давніх текстів могли виявити помилки переписувачів. Богослужбових книг потребувало немало. В майстернях з переписування книг (скрипторіях) одні монахи наносили на пергаментні аркуші лінії рядків, інші писали акуратним рівним почерком. Художники прикрашали рукописи орнаментами і мініатюрами. Оправи виготовляли з дерева і обтягували шкірою чи тканиною, іноді вставляли в них шматочки металу та коштовне каміння. Книги були справжніми витворами мистецтва. Матеріалом досі слугував пергамент, іноді пофарбований у пурпурний колір. Писали тростяними паличками, пташиними перами, зрідка - металевими перами. Чорнило було чорне, червоне, іноді блакитне, жовте, фіолетове. Книги були дуже дорогими. В Іспанії одного разу за збірник проповідей отримали 200 овець, 3 бочки зерна і 3 куничі шкірки. За шкільний підручник віддавали двох телят.

Грамотність цінувалася все вище. Ремісники і торговці намагалися навчати своїх дітей читати і писати. Знатні люди часто були високоосвіченими.

Роблячи екскурс в історію книги і друкарства в Україні, замислимось, який шлях зроблено книгою, скільки праці вкладено в неї. Датою народження друкарського верстату був 1440 рік. Революційні досягнення німецького видавця полягали саме в тому, що він уперше об'єднав технічні досягнення для створення нової галузі - друкарської справи. Після Гутенберга друкування набуло такого розмаху, що до кінця ХV ст. у світ вийшло 40 тисяч друкованих видань. Книги тоді називали «інкунабулами», тобто «колонковими книгами». У 260 містах Європи діяло 1200 друкарень.

Особлива роль у становленні друкарської справи належить Івану Федорову. Російський першодрукар став першодрукарем українським. Він друкував книги в Московській державній друкарні в білоруського магната Григорія Ходкевича в Заблудові. В Україні, у власній типографії у Львові, у друкарні князя Костянтина Острозького в Острозі. Виданий ним у Львові «Буквар» - перший в Європі друкований підручник.

Серед друкарських програм Іоанна Гутенберга та Івана Федорова знаходимо багато спільного. Іоанн Гутенберг випускає граматику Єлія Донатадля початкового навчання латини, «Біблію», частину «Псалтиря». Іван Федоров друкує «Буквар», слов'янсько -грецьку «Азбуку», «Біблію». Іван Федоров багато знав і вмів, був найосвіченішою людиною свого часу, володів кількома мовами, розумівся на військовій техніці, створив дослідний зразок розбірної багатоствольної гармати, винайшов новий тип мушкета.

Що може бути простіше за буквар? Насправді, що може бути складнішим! Задумаємося на хвилину - це перша книга, що вчить грамоті. Вона повинна бути бездоганною. Читати малюк повинен вільно і правильно, бо наука навчитися читати - на все життя. Ледь організувавши свій друкарський двір, Іван Федоров починає випускати «Азбуку» (1574 р.). 15 лютого 1574 р. виходить перша книжка - «Буквар» Івана Федорова - перший друкований посібник для навчання грамоти, складений «ради скорого младенческого научения». Зміст і техніка виконання послужили прототипом для наступних видань букварів аж до ХІХ століття.

Єдиний примірник «Букваря» Івана Федорова знаходиться у бібліотеці Гарвардського університету. «Буквар» - невелика книга, надрукована форматом вісімки на сорока пронумерованих аркушах. Набрана шрифтом розміром 3 мм. Чіткий, виразний, легкий для читання, він має гарний малюнок, рясно прикрашений вибагливими заставками, кінцівками, художніми ініціалами, фігурними зображеннями гербів міста Львова та самого першодрукаря. Вишукане художнє вбрання його видань - гравіровані на дереві ілюстрації, декоративні буквиці, заставки, кінцівки, орнаментальні сюжети давньоруської книги визначають стиль книжок першодрукаря. Книги надруковано на білому високоякісному папері, бо, як писав Оноре де Бальзак, «папір винахід такий же прекрасний, як і книгодрукування». Папір виготовляли в місцевих папірнях.

Друкарсько - видавнича діяльність Івана Федорова органічно поєднала здобутки місцевого образотворчого й декоративно - ужиткового мистецтва, мала великий вплив на розвиток місцевого книгодрукування. Оригінальні деревовидні прикраси «Букваря» не сходили зі шпальт видань протягом років (востаннє такий відбиток було зафіксовано у львівському «Букварі» 1819 року). Висока майстерність ілюстрацій та оздоблення львівських видань свідчать про те, що виконували її художники, які мали вже добру професійну підготовку. Декоративні прикраси відрізняються високою графічною культурою, композицією із рослинних елементів - типових квітів, плодів тощо. Таке оформлення є характерним для епохи Відродження та має, певно, італійське походження, але у федорівських виданнях набуває своєрідного стилю, оскільки виконано в'яззю, яка виділяється теплим червоним кольором і добре сполучається з чорним кольором заставок і шрифту набірної сторінку. Декоративні початкові літери ніби зв'язують заставку з текстом й об'єднують цю сторінку в єдину композицію. Вражає не тільки різноманітність композицій, але й віртуозність гравірувальної техніки. Будучи добре обізнаним зі світовою книжковою гравюрою, Федоров не цурався наслідувати кращі її зразки.

Спадкоємцем традицій першодрукаря Івана Федорова стала друкарня Львівського братства, що з невеликими перервами діяла, починаючи з 1591 року, упродовж кількох століть. У художньому оформленні братських видань помітно чимало новаторських рис. Уже в «Граматиці» 1591 року львівські українські друкарні спробували здійснити реформу шрифту: ускладнені кириличні літери замінили близькими до антикви літерами грецької абетки, що нагадують «гражданський» шрифт ХІХ-ХХ століття. Вони дуже рано почали використовувати сюжетні гравюри, заверстані безпосередньо в пікет, що ілюструють певні місця в книзі.

Раніше використовували сюжетні гравюри, що не були пов'язані з текстом, або ж стосувалися змісту в цілому. Михайло Сльозка вперше почав видавати мініатюрні книжки. Ці книжки призначалися як для домашнього читання, так і для навчання грамоти. Він видав «Буквар», при виготовленні якого раніше від братських друкарів застосував гравюри на міді (середина ХVІІ ст. ).

У середині ХVІІІ ст., у його останній чверті, вийшло ще кілька видань світського характеру: «Малая книжица для учащихся в народных училищах» (1786 р.), «Буквар» з додатком «Політики світської» (1790 р.). Оздоблення всіх названих книг було скромним - заставки, кінцівки, художні ініціали, що часто відбивалися зі старих дощок. У «Наставленії» 1790 р., наприклад, уміщено заставки, кінцівки, ініціали ще з дощок Івана Федорова. Незважаючи на важкі умови, в яких доводилося працювати, місцеві українські друкарі випустили чимало цікавих за змістом і цікавих за художнім оздобленням книг, які, як і видання інших видавничих осередків, відіграли значну роль у розвитку української культури, міжслов'янських і міжнародних зв'язків.

ІІ. УКРАЇНСЬКЕ КНИГОПИСАННЯ ДОХРИСТИЯНСЬКОЇ ДОБИ

Давні київські літописи донесли сучасникам цікаві свідчення особливо шанобливого, навіть побожного ставлення наших пращурів до книжки. Ось із яким глибоким переконанням і вірою в просвітницьку силу книжкового слова пише про це знаменитий автор «Повісті минулих літ»: «Велика ж бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що наповнюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними ми в печалі бо втішаємось, вони є узжою стриманості… Якщо бо пошукаєш ти в книгах мудрості пильно, то знайдеш ти велику користь душі… Бо коли хто часто читає книги, то бесідує він із Богом або зі святими мужами».

Такі писемні свідчення навіть недовірків переконують у тому, що на час створення цих текстів наші пращури не лише мали загальні уявлення про книгу, але й були добре обізнані з нею - вміли її не лише читати, глибинно поціновувати, а й творити. Книжкова справа, як одна із ознак рівня культури того чи іншого народу, його освіченості, ніколи й ніде не виникала спонтанно. Цей процес зароджувався і розвивався повільно, для цього потрібні були відповідні обставини і умови. І щоб з таким пієтетом сприймати увічнене кимось на письмі Слово, з ним треба було протягом певного часу спілкуватися, його слід було навчитися читати, пізнавати, відтворювати й запам'ятовувати.

У цьому контексті варто спростувати один з міфів радянської науки, за яким в усіх виданнях з історії книжкової справи стверджувалося, що витоки рукописної справи, запровадженої нашими пращурами на проукраїнських землях, слід вивчати лише з початку ХІ ст. , тобто з часу після офіційного прийняття і поширення християнства в Київській Русі. Оскільки, мовляв, зародження книжкової справи пов'язано було зі створенням і поширенням серед народів книг Святого Письма, інших богословських текстів, то за поганських, язичницьких часів потреби такої на землях Київської Русі до кінця Х ст. не було.

У тому, що це виявилося далеко не так, переконують нові свідчення, гіпотези і відкриття, зроблені вітчизняними і зарубіжними дослідниками як давнішого, так і останнього часу. Аргументами щодо існування на українських теренах рукописної, а отже, книготворчої справи задовго до запровадження князем Володимиром християнства нині виступають:

- піктографічні тексти в печерах і гротах святилища «Кам'яна Могила» на Запоріжжі;

- «крамольна» і тому невизнана за радянських часів «Велесова книга»;

- давньоукраїнські книги, показані місіонеру Кирилу в Херсонесі 860 року;

- реконструйована рукописна пам'ятка ІХ ст. «Літопис Аскольда».

1. «АРХІВ» КАМ'ЯНОЇ МОГИЛИ ЯК СВІТОВА СЕНСАЦІЯ ВИНИКНЕННЯ В УКРАЇНІ СТАРОДАВНЬОЇ ПИСЕМНОСТІ

На південних теренах нашої держави неподалік від Мелітополя знаходиться дивовижний пам'ятник природи і людської цивілізації, віддавна названий у народі «Кам'яна Могила». Тепер це Державний історико - археологічний заповідник, який у майбутньому може бути віднесений до ще одного з чудес світу. Світову славу цьому своєрідному жовтому кам'яному острову в безмежному приазовському степу принесло недавнє відкриття тут археологами дивовижної колекції написів на кам'яних плитах, захованих у кам'яних печерах і гротах, вік написання текстів яких датується VІІ-ІІІ тисячоліттями до н.е. Таких печер і гротів виявлено понад 60 і в них віднайдено близько 150 текстів, написаних піктографічним письмом. За свідченням учених, йдеться про світову сенсацію - відкриття унікального в історії святилища - архіву першої в світі держави Аратти, яка була створена в цьому регіоні сучасної України близько 6200 року до н.е. і з якої власне почалася історія людської цивілізації.

Першу у світовій науці спробу розшифрування малюнкового стародавнього письма зазначеного періоду зробив відомий російський учений Анатолій Кіфішин, видавши на основі своїх багаторічних дослідів запорізької Кам'яної Могили в київському видавництві «Аратта» книгу «Стародавнє святилище Кам'яна Могила». Добутий і ретельно досліджений матеріал дає підстави авторові вважати, що грандіозне святилище - архів «Кам'яна Могила» (в шумерській транскрипції Шун - Нун) таїть у собі одну з редакцій першої у світі рукописної книги - епічного твору «Сказання про Гільгамеша», а також писемні набутки наших пращурів періоду їх творення трипільської та інших археологічних культур.

2. «ВЕЛЕСОВА КНИГА»

Напевне, жодному іншому рукопису, створеному нашими пращурами на проукраїнських землях, не судилась така трагічна, суперечлива і водночас велична і обнадійлива доля, яка випала цій книзі. Історія «Велесової книги», її вивчення і введення до наукового обігу знань про неї позначена цілим рядом об'єктивних і суб'єктивних перипетій, ба навіть своєрідної боротьби довкола проблеми автентичності твору, що відбувалася за недавніх радянських часів, переважно серед українських і російських учених - від демонстративного замовчування опонентами, недовіри, загальмованості; згодом - активної односторонньої критики, звинувачення в підробці, фальсифікаті й, врешті, - до намагання відібрати цю пам'ятку в українців, назвавши її російською, штучно перенісши місце написання з українського Полісся до земель Великого Новгорода.

Завдяки поки що незначній групі українських вітчизняних діаспоричних учених (Ю. Миролюбов, М. Скрипник, С. Парамонов (Лісний), В. Шаян, Б. Яценко, Г.Клочек, В.Довгич, Д. Федоренко, В. Шевчук) в останні десятиліття ХХ ст. вдалося зробити найголовніше: прорвати ідеологічну блокаду довкола історії «Велесової книги», спростувати «докази» підробки текстів пізнішого часу, довести автентичність розшифрованих текстів, активізувати інтерес до вивчення пам'ятки новим поколінням вітчизняних дослідників, запровадити вивчення її в школах і вищих навчальних закладах держави, акцентувати увагу на наділеному сильною художньою, пізнавальною та виховною енергетикою змісті твору.

Неповторність «Велесової книги» у контексті української видавничої справи полягає передусім у тому, що, на противагу віднайденим досі й вивченим літописним пам'яткам нашої культури, ця була написана на дерев'яних дощечках, виготовлених, за одними даними, з дуба, за іншими - з берези. Розміри дощечок не можуть не нагадувати величину глиняних табличок бібліотеки ассирійського правителя Ассурбаніпала - 22 см ширини, 38 см довжини і до одного сантиметру товщини. Верхні ліві краї цих своєрідних книжкових сторінок мали круглі отвори для з'єднання їх шкіряними нитками в окремих блоках - томах.

Текст на дощечках писався (випалювався) гострим предметом на зразок сучасного шила методом заглиблення в деревину тієї чи іншої форми літери, а потім покривався спеціальним розчином, що унеможливлювало псування дерев'яних пластин шашелем) таким способом навощені дерев'яні дощечки вживались для написання текстів ще в Стародавньому Римі). Для рівності рядків упоперек кожної дощечки проведені паралельні заглиблення - лінійки, місцями далеко не рівні. Букви вирівнювалися відповідно до цих лінійок верхніми своїми частинами. Текст на дошках - сторінках написаний з обох боків. Поля деяких дощечок були, кажучи сучасною мовою, проілюстровані малюнками. То були ледь вгадувані зображення різних тварин - бика, вівці, собаки, а також сонця. Йдеться, очевидно, про символьне виділення місяців року.

Час написання книги відноситься до ІХ ст., точніше, обмежується 70-ми роками цього століття, бо саме описом подій, пов'язаних з приходом на ці землі варягів Аскольда і Діра, як також і Рюрика, завершується хронологічний рід твору. А початок цієї оповіді заглиблюється до світанку першого тисячоліття перед Різдвом Христовим і базується переважно на переказах, легендах, повір'ях, що побутували серед наших пращурів задовго до прийняття християнства. Географічні межі опису подій, які перебувають у полі зору автора, сягають степів поміж середнім Дніпром, Карпатами, Доном і Кримом, де постали перші об'єднання антів, полян, як представників проукраїнських слов'янських племен.

...