Еволюція книги від виникнення письма до винаходу книгодрукування

Історія багатовікового збереження, копіювання, загадкового зникнення і вивчення дерев'яних сторінок «Велесової книги» має досить драматичний сюжет, гідний окремого дослідження. Спробуємо фрагментарно відтворити її лише в контексті видавничої долі твору. Віднайдення помережаних скорописним каліграфічним письмом дерев'яних дощечок пов'язане з ім'ям полковника білогвардійської армії Алі Ізенбеком. Він випадково натрапив на них у 1919 році у напівзруйнованому повсталими селянами маєтку поміщика Донець - Захаржевського у містечку Великий Бурлук на Слобожанщині. Тоді вишколений офіцер російської армії, відчувши, напевно, чималу ціну скарбові, все ж не підозрював, що взяв із собою в далекі і невідомі йому емігрантські світи безцінну пам'ятку української культури, її найдавніший літопис - «Велесову книгу». Мандрував він з цією поклажею спочатку до Криму, а згодом - до Туреччини, Франції і, врешті, Бельгії.

У Брюсселі знахідкою невідомого походження зацікавлюється український емігрант інженер - хімік Миролюбов (сам родом з Слобожанщини), який від 1925 до 1939 року ретельно здійснює ідентичні копії текстів. Напередодні другої світової війни він пересилає ці копії в Сан - Франциско, де зусиллями емігрантів з колишньої царської Росії було створено Музей російського мистецтва. За ретельне дослідження копій беруться українські та російські вчені - емігранти.

У результаті наукових досліджень з'ясувалося, що полковник Ізенбек вивіз за кордон із окупованої більшовиками України текст найстарішого українського літопису дохристиянської доби, складений у ІХ і переписаний таким же способом і на такому ж матеріалі у XVI (за іншими припущеннями - у XVII) столітті. Сам власник цього скарбу помер в окупованому німцями Брюсселі 1941 року. Слобожанські дощечки відтоді безслідно зникли.

Перші публікації фрагментів «Велесової книги» з'являються протягом 1957-1959 років в емігрантському російськомовному журналі «Жар - птица» (Сан - Франциско). Початковий коментар до них зробив О. Кур (Куренков). Посилюється й інтерес до загадкового твору. Копії публікацій потрапляють до Британського національно музею в Лондоні, де ними серйозно зацікавлюється, зокрема, прекрасний знавець слов'янських мов професор В. Шаян - тодішній керівник Європейського відділення Української вільної академії наук. В Австралії дослідження пам'ятки проводить професор С. Парамонов (Лісний). Інформація про цю книгу, віднайдену в Україні, поширюється, таким чином, в усьому західному світі.

С. Лісний результати свого багаторічного дослідження - «Влесова книга» - языческая летопись доолеговой Руси» - публікує в Канаді1966 року. Протягом 1968-1972 років в українському видавництві «Млин» (Гаага, Голландія), засновником якого був українець М. Скрипник, з'являються у п'яти випусках розмножені циклостилем машинописні варіанти українськомовного рукопису «Велесової книги» у повному варіанті з передмовою і упорядкуванням В. Шаяна. Сан - Франциське видання, що містило 45 000 знаків, було доповнене розшифрованими текстами ще 16-ти дощечок, скопійованих Миролюбовим - загалом текст книги розширювався ще на 30 000 знаків.

Спонукою для мовознавців, істориків і палеографів в еміграції до глибших студій цього твору служили також публікація професора П. Шумовського в одному з паризьких українськомовних видань та в канадській пресі. До речі, саме в канадському та гаазькому виданнях цей найдавніший літопис дохристиянської України друкується під назвою «Влес книга». Результати ж первісних досліджень про неї подавалися під різними назвами, найчастіше як «Дощечки Ізенбека». Усталена нині назва книги не є випадковою, адже Велес (Волос) серед українських язичницьких племен, що населяли наші землі перед прийняттям Руссю християнства, вважався богом достатку, худоби, торгівлі. Ім'я його часто згадується на дерев'яних сторінках книги. З фольклорних текстів довідуємося, що кияни, наприклад, укладаючи договори з греками, найчастіше присягалися Перуном і Велесом. Як стверджується в дослідженнях дохристиянських вірувань українського народу, в пізнішому побутуванні фольклорних текстів на теми народних вірувань Велес поєднався зі Святим Власієм.

Зовсім по - іншому поставилася до цієї пам'ятки офіційна радянська наука. 1959 року палеограф Л. Жуковська на доручення професора В. Виноградова робить експертний висновок на «Велесову книгу» і виносить їй однозначний вирок: підробка ХІХ ст. «Доказів» підробки справді назбирано було багато, але водночас проігноровано багато переконливих аргументів «за». На зміст цього висновку, безумовно, вплинули ідеологічні чинники: активізація вивчення давньоукраїнської пам'ятки ворожою радянській владі українською діаспорою не могла не насторожувати Москву. До того ж, сама поява «Велесової книги» в радянській філологічній та історичній науці змушувала саме до принципового переосмислення усталених концепцій і теорій, що вибудовувалися протягом усіх підрадянських часів довкола «спільної колиски» та «спільного стовбура» виникнення і розвитку трьох братніх слов'янських народів.

До прискіпливого і політично незаангажованого аналізу «Велесової книги» - найстарішого на сьогодні літопису дохристиянської Русі - України - зокрема у контексті графіки письма, «прикладання» описуваних подій до конкретної історичної епохи, авторства, етнографії та діалектології, що побутувала тоді на землях створення пам'ятки, обставин привнесення змін до неї в результаті копіювання, безумовно, звертатимуться ще все нові і нові покоління як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників. Одне беззаперечне: цей неповторний збірник переказів про язичницькі уявлення давніх українців, про першовитоки нашої культури, записаний алфавітом ранньої кирилиці невідомим автором ще до прийняття християнства на проукраїнських землях, однозначно спонукатиме до відмови від усталених наукових стереотипів, перегляду і переосмислення витоків та періодизації виникнення і розвитку вітчизняної книго творчої історії, історії нашої культури в цілому.

3. «РУСЬКЕ» ПИСЬМО І «РУСЬКІ» ПЕРЕКЛАДИ ІХ СТОЛІТТЯ.

Важливим аргументом на користь твердження про витоки рукописної книжкової справи на українських землях ще до прийняття в проукраїнській державі офіційно встановленої дати християнства наприкінці Х ст. є цілий рід писемних свідчень, зокрема, зарубіжних авторів. У світовій і європейській історії відомий факт прибуття взимку 860-861 років до Херсонеса - тодішньої столиці Південного Причорномор'я, через яке русичі вели активні торгівельні зносини з греками, - великого болгарського просвітителя і проповідника Костянтина. Ця історична особа разом зі своїм братом Мефодієм увійшла в історію слов'янських народів як упорядник азбуки для слов'ян, перекладач Святого Письма і цілого ряду богослужбових книг на живу слов'янську мову.

У життєписі Костянтина (в історичній літературі так і називається - «Життя Костянтина» і в наукових колах вважається джерелом вірогідним та авторитетним) було зафіксовано факт, що має для предмета нашого розгляду принципове значення. Саме тут він знайшов Євангелію та Псалтир, писані «руськымы письмены». Фактично це були перші переклади книг Святого Письма мовою давньоукраїнського населення. Ось фрагмент із цього життєпису, здійснений у перекладі сучасною українською мовою І. Огієнком: «Костянтин знайшов тут (у Херсонесі) Євангелія та Псалтиря, писані руськими письменами (мовою), знайшов і чоловіка, що говорив тією самою мовою, і розмовляв з ним; а навчившися (від нього) наголосу (чи вимови), прикладав (рівняв) до своєї (південнослов'янської) мови різні звуки голосні та приголосні; помолившись Богові, скоро почав читати й говорити. І багато хто дивувалися йому й хвалили Бога».

Цей фрагмент уже неодноразово інтерпретувався зарубіжними і вітчизняними вченими, які у своїх гіпотезах і припущеннях розділилися на два табори: прихильників варязької (готської) та слов'янської теорій походження України - Русі. Отож, йдеться про наукове доведення того, кому належать ці письмена, писані ще у ІХ ст. - прийшлим на береги Дніпра варягам, чи автохтонним русичам - українцям? Якщо автохтонам, то факт існування письма, а отож, і започаткування ними традиції книгописання у первісних її формах слід вважати доведеним.

У цьому якраз і полягає борг сучасних вітчизняних дослідників, які досі не спрямували свої зусилля для обґрунтування і остаточного ствердження цієї концепції. Опоненти посилаються на авторитет М. Грушевського, який, мовляв, теж сумнівався. Справді, в «Історії України - Руси» видатний український історик з певним недовір'ям поставився до Панонської легенди про належність русичам знайдених Костянтином у Херсонесі книг. Однак пізніше, у своєму фундаментальному шеститомному дослідженні «Історія української літератури» він змінює свою думку. Ось аргументи професора Грушевського: «Проби викинути панонську звістку з наукового обігу здогадом, що вона з'явилася в легенді як пізніша вставка, відкидаються фактом, що се оповідання читається в усіх кодексах, себто належить до основного тексту панонського житія. І при всій її невисокій історичності, котру підчеркував і я свого часу, саме представлення такої стрічі Костянтина з руським письмом і богослужебними книгами в Криму, в Херсонесі, таки лишає дещо до думання. У всякім разі, було б передчасним ставити хрест над сім оповіданням як науково невжиточним».

Однак сталося так, що радянська філологічна і історична науки таки поставили хрест у цьому питанні. Справа тепер за новим поколінням дослідників.

Цікавими і принциповими є також й інші твердження при наявність давньої рукописної традиції на проукраїнських землях, що зафіксовані у авторитетних зарубіжних джерелах. Для прикладу, ось таке свідчення про письмо русичів залишив у своєму творі арабський письменник Ібн - ель - Недим: «Один чоловік, словам якого я можу довіряти, розповів мені, що цар гори Кабак послав його до царя русів, і це була йому нагода запримітити, що ці останні (руси) мають письмо, яке вирізується на дереві. При цьому він витягнув кусок білого дерева й подав мені. На ньому були вирізані письмена, які означували - не знаю - чи слова, чи окремі літери». Зразок цього «руського» письма, зафіксованого арабським автором, подає І. Огієнко в «Історії української літературної мови».

Ще давніші рукописні твори, виконані на кістяному знарядді так званим піктографічним письмом, віднайдені археологами в поселенні Холопків на Київщині - час створення цього картинного тексту (групи знаків, що нагадують свастику, зигзаг, дерево, хвилю тощо) відноситься до IV - V ст. нашої ери. У цьому контексті по - новому потрактувати свідчення болгарського письменника Х ст. ченця Хороброго, який у своїх «Оповіданнях про письмена слов'янські» вказує на існування, хоча й невпорядкованого, письма в слов'ян до запровадження Кирилом і Мефодієм свого алфавіту. Аналізуючи цей твір апологета просвітителів слов'янства, можна прийти до висновку про кількаступеневий розвиток давнього слов'янського письма, а отже, й рукописної традиції дохристиянської доби - від невпорядкованого, поганського, що складалося з «черт і риз», до письма «з устроєнієм». Такого письма, яке давало можливість творити писемні тексти без малюнкових зображень не лише на дереві чи кістках, а й пергаменті.

4. «ЛІТОПИС АСКОЛЬДА»

Відродження і введення до наукового обігу цієї однієї з найдавніших пам'яток українського рукописного творення належить видатному українському історику М. Брайчевському. Показово, що за сміливі результати досліджень, які стосувалися витоків проукраїнської держави та її писемності й часові межі яких далеко виходили за офіційно усталені, цього талановитого вченого було звільнено 1972 року з роботи в Інституті археології АН УРСР. Відтоді, за вказівкою радянського цензурного управління Головліт, прізвище і матеріали Брайчевського вилучалися з будь - яких друкованих праць (навіть каталогів). Лише з кінця 80-х років минулого століття стала можливою публікація повного тексту його найголовніших творів.

Власне, про більш ранні початки творення на проукраїнських землях літописних текстів заговорили радянські вчені ще в роки хрущовської відлиги. Аналізуючи сторінки відомих літописів, які в результаті неодноразових переписувань і різних редакцій дійшли до сучасників, дослідники погодилися, що до цих своєрідних зведень про історичне минуле давньоруської держави цілими фрагментами вставлялися тексти, писані різними авторами і в різний час. Особливо показовим у плані компіляції різночасових рукописних джерел виявився текст Никонівського літопису, укладеного за часів Івана Грозного московськими книжниками. Завдання полягало лише у встановленні тих джерел, з яких, власне, перші творці давньоукраїнських літописів черпали свої знання.

Таке завдання поставив перед собою М. Брайчевський і в принципі розв'язав його. Історію праукраїнського книгописання він піддав надійній, науково вивірені реконструкції, згідно з якою ця історія виглядає так:

- Літопис Аскольда як найдавніша історіографічна пам'ятка України - Русі (883 р.);

- Пауза в літописній традиції, викликана захопленням Києва Олегом (кінець Х ст.);

- Укладення нового літописного зведення за Володимира, яке увібрало історичні матеріали, накопичені на час остаточної християнізації Русі, починаючи від Літопису Аскольда (996 р.);

- Новий літописний кодекс, укладений за безпосередньою участю Ярослава Мудрого (1037 р.);

- Літописне зведення ієромонаха Печерського монастиря Никона (середина ХІ ст.);

- «Початкове зведення» ігумена Печерського монастиря Івана (1093 р.);

- «Повість временних літ» Нестора - літописця, в якій зведено та критично оцінено весь наявний досі рукописний матеріал від Літопису Аскольда (близько 1113 р.);

- Друга і третя редакції «Повісті временних літ», здійснена Сильвестром та Мстиславом. Саме від цих редакцій починається епоха численних, і до того ж не зовсім точних, переписувань усіх попередніх рукописних текстів, створених на праукраїнських землях. З цього числа виділяються Лаврентіївський (кінець XIV ст.) та Іпатіївський (кінець ХV ст.) рукописи.

Реконструкцію Літопису Аскольда М. Брайчевський здійснював відповідно до нової методики текстологічних досліджень, яка з-поміж інших включала: вибір епізодів з першого літопису; вивіряння текстів з огляду їх хронології та походження; усунення слідів редакторського втручання пізніших хроністів; оцінка стилістичних та суто формальних особливостей викладу; встановлення внутрішнього, змістового та сюжетного зв'язку між фрагментами текстів та історичними епізодами; використання загальних історичних знань, що базуються на інших категоріях тощо.

ІІІ. ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК ДРУКАРСТВА В УКРАЇНІ

1. ЛЬВІВСЬКА ДРУКАРНЯ ІВАНА ФЕДОРОВА

Історію українського друкарства можна починати з діяльності першої краківської Кириличної друкарні кінця XV ст., що була створена для обслуговування насамперед України й Білорусі і, ймовірно, мала зв'язки з українськими культурними осередками. Не тільки на Білорусь, а й наУкраїну були розраховані видання білоруського першодрукаря Франциска Скорини, Симона Будного, Василя Тяпинського (за походженням українця), а також публікації заблудівської друкарні гетьмана Великого Князівства Литовського Григорія Ходкевича, нащадка київських бояр.

Водночас невипадковим був той факт, що перші друкарні на землях України виникли у Львові - осередку політичної, економічної та культурної активності міщанства, і у Острозі - резиденції найбагатшого і найвпливовішого тогочасного українського магната.

Неслушно було б вважати обидві перші в Україні друкарні породженням локальної ситуації у Львові й Острозі, насправді, заснування друкарень у цих містах було пов'язано з потребами громадсько - політичного і культурного руху всієї України.

Складовою частиною загального піднесення культури протягом останніх десятиріч XVI - першої половини XVII ст. закономірно став і розвиток друкарства. В цій галузі найбільші заслуги мали ті соціальні верстви і ті центри, які були найактивнішими і в інших сферах духовної творчості.

Вплив на характер українського друкарства мали культурні течії, що розвивалися не лише в межах України, а й у міжнародному контексті. Слід гадати, невипадково до третьої чверті XVI ст. належить початок постійного друкарства в цілій низці країн Центральної і Східної Європи. А також виникнення поза межами цього регіону друкарень, спрямованих на його обслуговування. ВВенеції в той час працював перший відомий нині друкар - болгарин Яків Крайков з Софії, в Брашові (Трансільванія) диякон Коресі почав друкування книг румунською мовою і паралельно з цим друкував також церковнослов'янські видання. В Тюбінгені і Ураху діяла друкарня Пріможа Трубара, що ставила собі за мету розповсюджувати протестантські книги (надруковані кирилицею, глаголицею, латиною) серед південних слов'ян, насамперед словенців і хорватів. 1574 року у Будишині побачила світ перша друкована книжка серболужицькою мовою. З 1575 року у Любляні кілька років працювала перша словенська друкарня. У третій чверті XVI ст. розпочалося друкарство і в ряді інших міст Центральної та Східної Європи: Торунь - 1568 р., Познань - 1577 р., Банська Бистриця, Трнава і розташований неподалік від українських земель Бардіїв - 1577-1578 рр., Рига - 1578 р. і так далі. Очевидно, цілком спів ставними були темпи визрівання об'єктивних соціально - економічних передумов виникнення друкарства, попри всю різноманітність конкретних мотивів діяльності друкарів. Різнорідними були і суспільні верстви, пов'язані з першими друкарнями різних країн і регіонів.

Заснування перших друкарень у Львові і Острозі припадає на час піднесення суспільно - політичного руху. Водночас це була доба, коли і освіченому духовенству, і причетним до освіти мирянам стала зрозумілою потреба забезпечити всі храми церковно - літургічними книгами і добитися такої уніфікації тексту цих книг, якої не можна було досягти рукописним способом. Потрібна була саме друкована книга. Необхідною вона стала в цей час і для шкіл, і для полеміки з тими, хто заперечував політичні, релігійні та культурні права українців і білорусів.

Для виникнення друкарства саме у Львові щасливою обставиною стало те, що тут поєдналися інтереси й плани, з одного боку, львівських українських міщан, а з іншого - мандрівного друкаря Івана Федорова, який перед тим працював у Москві та білоруському містечку Заблудові. І якщо в Москві Іван Федоров був на службі в державній друкарні, а в Заблудові - в друкарні Г. Ходкевича, то тепер він вирішив відкрити власне підприємство, стати не лише друкарем, а й видавцем. Задумавши заснувати власну друкарню, Іван Федоров, якого в Україні називали Федоровичем, не випадково обрав Львів, велике торгівельно - промислове і культурне місто.

Іван Федоров прибув до Львова, коли тут активізувалася політична і культурна діяльність міщан, на передмісті Підзамче діяли Миколаївське та Благовіщенське братства, велася підготовка до реорганізації Львівського Успенського братства і заснування його школи. Дедалі більше ставало міщан, які мали великі книжкові збірки. Іван Федоров уже в Заблудові міг довідатися про цю культурно - освітню діяльність львівських міщан, про їхню роль у суспільно - політичному русі, а тому мав підстави сподіватися, що саме у Львові знайде сприятливі умови для самостійної видавничої діяльності. Він не міг не знати, що у Львові жило багато кваліфікованих ремісників, у тому числі фахівців, яких можна було залучити до виготовлення та ремонту друкарського обладнання. Є навіть неясні вказівки про існування у Львові друкарні до приїзду туди Івана Федорова (на надгробку Івана Федорова було вказано, що він «друкарство занедбане обновив»). Але жодної книжки від неї не збереглося, в той час, як відомо понад півтисячі примірників федоровських друків. Тому наявність дофедоровської друкарні в Україні довести важко; якщо ж припустити, що така друкарня існувала, то тоді, у всякому разі, була малопотужною і короткотривалою.

За свідченням самого Федорова, він знайшов допомогу не серед «багатих і благородних», а від «неславних в мирі» - ремісників, крамарів, представників нижчого духовенства. Зокрема, освічений сідляр СенькоКаленикович безплатно надав друкареві житло. Позичив йому значну суму грошей, допомагав налагодити зв'язки з краківськими ремісниками і купцями. У тогочасних документах приятелями Івана Федорова названі львівські міщани Михайло Дашкович, Іван Мороховський, швець Яцько, маляр з Підзамча Лаврентій Пилипович Пухала. На навчання до останнього друкар віддав свого помічника - юнака із Заблудова Гриня Івановича. З допомогою львівських знайомих Іван Федоров зайнявся виготовленням нового друкарського обладнання і ремонтом старого. Знайдені відомості про його винаходи в галузі артилерійської техніки дозволяють припустити, що Федоров вносив технічні вдосконалення і в поліграфічне виробництво. Його верстат був на той час досить досконалим: в багатьох друкарнях верстати такої конструкції використовувалися навіть наприкінці XVIII ст.

У лютому 1573 року львівська друкарня почала працювати, а через рік закінчила друкування Діянь і Послань апостольських - книги, яку скорочено називали Апостолом. Перевидаючи Апостол, раніше надрукований у Москві, Іван Федоров наблизив правопис до загальноприйнятого в Україні, істотно доповнив вступну частину, збагатив орнаментику. А головне, що наприкінці книги він замість офіційної за стилем післямови включив «Повість откуда начася і како совершися друкарня сія». Це мемуарно - публіцистичний твір,в якому друкар схвильовано оповідав про свою вірність високому покликанню:служити людям і церкві «художеством» власних рук. На самостійну роль Івана Федорова як видавця і, можливо, на участь у виданні львівських міщан вказує друкарська марка, що включала герб Львова і особистий герб першодрукаря. Останній подібний до ґмерків - домових знаків міщан. У Львові у той час такі ґмерки застосовувалися як тавра на ремісничих виробах, прикрашали фасади будинків, зображалися на надгробках тощо.

Того ж 1574 року Іван Федоров надрукував перший у Східній Європі друкований підручник - Буквар. Для його укладання використано відомі раніше рукописні посібники для вивчення грамоти, граматичні статті з рукописних збірників різного походження, в тому числі й білорусько - українських. Так, після літер і складів вміщено добірку найважливіших молитов - уривки з Книги притч Соломонових про необхідність навчання, різні моралістичні сентенції. Після цього - звертання до батьків у формі досить логічної компіляції з різних біблійних книг. Тут залучено й тексти українсько - білоруського походження, про що свідчить мова окремих речень (наприклад, «Не дотикайся межей чужих і на поле сироти не вступуй»). У післямові, написаній церковнослов'янською мовою, видавець вказує на мотиви своєї праці над книгою: «Возлюблений честний, християнський, руський народе гречеськаго закона, - звертається він до читачів, - Аще сії труди моя благоугодни будут Ваші[й] любві, прийміте сія с любовію, а я і о іних писаніїх благоугодних с вожделінієм потрудитися хощу, аще благоволит Бог, вашими святими молитвами».

Підкреслення належності до «гречеського закону» ставить видання в контекст прагнень тодішніх українських і білоруських книжників протиставити грецькі коріння власній релігії та освіти латинській освіченості католиків. Вихідні дані в кінці книжки наведено не церковнослов'янською, а тодішньою українською писемною мовою: «Видрукувано во Львовъ, року 1574».

Як видно зі змісту та післямови, книжка призначалася для дітей, які вивчали кириличну писемність. Хоч приклади відмінювання і навчальні уривки було подано церковнослов'янською мовою, оволодіння ними давало учням змогу читати і писати також українські й білоруські тексти. Церковнослов'янська мова розглядалася тоді як «високий стиль» рідної мови, тому Буквар, виданий у Львові для потреб місцевих українських школярів, цілком заслуговує назви першого відомого нам друкованого українського підручника.

Укладання і надрукування Федоровим у Львові букваря пов'язане з освітніми планами міщан, які поступово піднімали рівень своїх шкіл. 1572 року «представники всієї української громади та передміщан» Львова добилися від королівської влади визнання за українським населенням права посилати синів до гімназій та шкіл для вивчення «вільних мистецтв», а у квітні 1575 року видання Букваря стало внеском у здійснення широкої програми культурно - освітніх заходів, наміченої міщанами Львова та інших міст.

2. ВИДАВНИЧА ДІЯЛЬНІСТЬ КНЯЗЯ ОСТРОЗЬКОГО

Попри початкові успіхи Івана Федорова, вести самостійну друкарню йому було нелегко. Хоч друкареві не відмовляли в кредиті, а суми боргів і зобов'язань боржників зрівноважувалися. Проте гроші, вкладені в друк, поверталися повільно. Це був один з мотивів того, що 1575 року друкар Іван Федоров вступив на службу до князя Острозького. Запрошення друкаря на службу до Острога пояснюється насамперед наміром князя видати церковнослов'янську Біблію, але поки готувався її текст, друкар отримував інші доручення. Зокрема він став «справцею» (управителем маєтків) Дерманського монастиря. Втім, цілком ймовірно, що вже в Дермані були надруковані якісь малоформатні видання, які до нас не дійшли. Видавнича програма Острозької друкарні, з одного боку, була розроблена князем Острозьким і українськими, грецькими та іншими книжниками, яких він залучив до праці в Острозькій академії. З другого боку, авторитет Івана Федорова як друкаря і літератора був великим, тому видавець і його радники рахувалися з його думками і досвідом. Отже, острозькі видання, подібно до того, як раніше заблудівські, стали виявленням своєрідного компромісу між місцевими літературно - освітніми колами і друкарем. Текст передмов і післямов став ближчим до традиційних зразків, які на той час залишалися загальноприйнятими у кириличній східнослов'янській і південнослов'янській рукописній книзі. Водночас в ці роки в Острозі утверджуються елементи, характерні саме для друкованої книги: окремий титульний аркуш, вірші на гербі, віршована присвята меценатові.

Першим острозьким виданням була грецько - слов'янська «Азбука» (Буквар) з датою 18 червня 1578 року. Книжка містила грецьку абетку, далі надруковані паралельно молитви грецькою і церковнослов'янською мовами, передрук Львівського Букваря і нарешті Сказання чорноризця Храбра «Про письмена». Цей твір - визначна пам'ятка староболгарської літератури - сприймався тоді як апологія слов'янської кириличної писемності, хоч за задумом автора йшлося про глаголицю. Прославляння у цій пам'ятці просвітителя слов'ян Костянтина - філософа мало на меті звеличити освітню діяльність іншого його тезки - князя Острозького. Проводилася певна аналогія між діяльністю острозького гуртка і просвітництвом доби Костянтина - філософа.

Можливо, «Азбука» була виданням самого Івана Федорова, а не князя Острозького. На таку думку наводить те, першим виданням князівської друкарні названа (у передмові до цього друку) «Книга Нового Завіту» - Псалтир і Новий Завіт, що вийшов у світ 1580 року. Книга невеликого формату була надрукована дрібним напівуставним шрифтом і призначалася, в першу чергу, для домашнього читання, хоч пізніше вживалася і в літургії. Щоб полегшити використання книги в богословських студіях, зокрема, в доборі аргументів при полеміці на захист православ'я, до Євангелія і Апостола було додано алфавітно - предметний покажчик. Цей укладений острозьким книжником Тимофієм Михайловичем покажчик вважають першим в Україні друкованим виданням науково - допоміжного, інформаційного характеру.

Справжнім шедевром друкарської майстерності стала Острозька Біблія, завершена 1581 року. Над підготовкою тексту до видання разом з друкарем Іваном Федоровим працювали українські книжники Герасим Смотрицький, Тимофій Михайлович та інші, вчені греки Діонісій Раллі - Палеолог, Євстафій Нафанаїл. За основу прийнято список Генадіївської Біблії, отриманий з Москви, а до редагування залучались також грецькі, латинські, чеські тексти біблійних книг. На титульному аркуші підкреслювалось, що книга є докладним перекладом з грецької Біблії семи десяти полковників (Септуаґінти).

У вміщеному перед текстом вірші про герб князя Острозького видана в Острозі книга порівнюється зі зброєю («остръйшее меча обоюдуострое слово» - цитата з Апостола), яка допоможе подолати «еретиков полки умовредная». Далі єретики іменуються хижими вовками. Вірш про герб був своєрідною присвятою - зверненням до видавця. У більшості наступних видань після вірша вміщувалася прозова присвята меценатові, а тоді вже повчальна промова до читача. Проте в Острозі сам меценат був видавцем, тому замість присвяти вміщено передмову - декларацію від імені видавця, а за нею - ще «предсловіє», яке закінчується віршем. Сама передмова від видавця поділяється на дві, навіть на три частини. Перша і друга надруковані паралельно грецькою і церковнослов'янською мовами. Перша частина - це молитва видавця, який дякує Богові, що дозволив завершити задуману і почату справу. «Предсловіє» Герасима Смотрицького має богословський характер і присвячене значенню Святого Письма. Заключний вірш повторює вже знайомі нам мотиви про роль «слова» у боротьбі з «хижими вовками», про освітницький характер видавничої діяльності К. Острозького, який проголошується продовжувачем князів Володимира і Ярослава Мудрого. Перший варіант післямови (1580) має паралельний грецький текст. За формою перша післямова - традиційний коло фон. Підкреслено ініціативу князя Острозького, названо його титули, після чого сказано про надрукування книги Іваном Федоровим. У другій післямові перша частина знову має форму молитви. У ній йдеться про «православного князя» (без прізвищ і титулів), який дав змогу Івану Федорову надрукувати книгу.

Спершу наклад планували надрукувати до 12 липня 1580 року і таку дату подано в післямові у частині накладу. На більшості примірників вказано іншу дату виходу - 12 серпня 1581 року. Цей день, очевидно, було визначено як остаточний термін надрукування Біблії, але, ймовірно, ще деякий час після того тривало додруковування тих частин, тираж яких був меншим.

Острозьку Біблію часто називали «руською», або «словенською», хоч тексти її на церковнослов'янській мові. Як сам текст Острозької Біблії, так і її літературні додатки мали значний резонанс у східнослов'янських літературах. Острозьке видання Біблії було передруковано в Москві 1663 року і служило основою для багатьох наступних перевидань. Авторитетність острозького видання сприяла прийняттю південними слов'янами саме східнослов'янської версії церковнослов'янщини.

Ще до виходу в світ Біблії, 5 травня 1581 року, в Острозі було надруковано «Хронологію» - силабічні вірші на біблійні теми білорусько - польського за мовами творчості і литовського за походженням поета - кальвініста Андрія Римші.

Незабаром після закінчення праці над Біблією Іван Федоров повернувся до Львова і розпочав підготовку обладнання для нової власної друкарні. Як свідчать джерела, він «помислил бил болше книг ремесла свого друкарського на потребу церквам святим розмаїтих для хвали Божеї в науку православним християнам видати». Смерть перешкодила виконати ці плани. 5 (15) грудня 1583 року Іван Федоров помер у Львові в будинку кравця Антона Абрагамовича, який став пізніше активним учасником суспільно - політичного руху львівських українців. Друкарня Острозької академії була втіленням в Україні витвореного в Західній Європі типу видавничого закладу при школі вищого типу і науково - літературного гуртку книжників. Згадаємо про друкарні при Альдинській Академії у Венеції, при «тримових ліцеях» у Лувені й Алькала, засновану пізніше друкарню приЗамойській Академії. І хоча зв'язок Острозької друкарні із школою не став настільки безпосереднім, як планувалося спершу, ця друкарня вирізнялася з-поміж інших українських видавничих закладів різноманітністю репертуару. З 29 відомих нині її видань (загальним обсягом 1528,5 аркуша) до числа літургійних належить лише 8 (обсягом 575 аркушів - приймаємо за одиницю підрахунку паперовий аркуш, що був рівний двом сторінка формату Острозької Біблії). Таким чином, частка літургічної літератури була значно нижчою, ніж у будь-якій іншій православній друкарні в Україні. Також у масштабах православного кириличного друкарства це було явище виняткове. Зате Острозька друкарня започаткувала публікацію церковнослов'янських перекладів тих творів візантійської патристики, які користувалися популярністю у всіх православних народів («Маргарит» Іоанна Златоуста, «Книжка о постничестві» Василія Великого).

Острог став першим в Україні центром видання тогочасної публіцистики, яку пізніші дослідники назвали «полемічною літературою». Було видано, зокрема «Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького (1587), упорядкований Василем Суразьким - Малюшицьким збірник «О єдиной істінной православной віре» (1588), твір Клірика Острозького «Отпис на лист в Бозі велебного отца Іпатія Володимирського і Берестейського єпископа…» (1598), збірник «Книжиця» (1598), українське видання «Апокрисиса» Христофора Філарета. Принципово новим явищем стало двомовне видання «Лікарство на впалий умисел чоловічий» (1607), воно містило паралельно український і церковнослов'янський тексти. Тематична різноманітність видань друкарні була безперечною заслугою її літературних керівників, серед яких були такі визначні діячі культури, як Герасим Смотрицький, Василь Суразький (Малюшицький), Дем'ян Наливайко. У 1602-1605 роках друкарня діяла в Дерманському монастирі під керівництвом Дем'яна Наливайка. Проте після смерті багатого мецената князя К. Острозького друкарня не змогла знайти достатніх засобів для продовження видавничої діяльності.

3. ДРУКАРНІ ЛЬВІВСЬКОГО БРАТСТВА ТА КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ

Незрівнянно довговічнішими виявилися дві інші українські друкарні - Львівського братства і Києво - Печерської лаври. Перша діяла як братська з 1591 до 1788 року, після чого перейшла до Ставропігійського інституту; її безпосереднім продовжувачем стала навчальна майстерня поліграфічної школи на Руській вулиці. Заснована в 1616 році, Київська лаврська друкарня працювала три століття. Після закриття Києво - Печерської лаври її приміщення і обладнання до 1941 року використовувалося друкарнею Академії наук України; нині в її будинку Музей книги і друкарства України.

Львівська братська друкарня до 1648 року видрукувала не менше як 36 книг обсягом 2842 аркуші, лаврська - не менш, як 72 книги обсягом 3765 аркушів. Вказані числа є мінімальними, тому що ряд книг, особливо малого формату і обсягу, до нас не дійшли. Як сказано у програмному документі - підготованій самим братством грамоті константинопольського патріарха Єремії, друкарня Львівського братства була створена з метою «друкувати… священныя книги церковные прилежно й з великим опатреньем, не токмо часословцы, псалтыри, апостолы, минеи й треоды, требники, синаксоры, евангелие, метафрасты, торжники, хроники сиръч лътописцы й прочая книги богословов церкви нашея Христовы, но и училищу потребные й нужные, сыръч граматику, пъитику, реторику й философію». При цьому першочерговою вважалась друга частина програми - випуск книг «училищу потребных». У числі первістків друкарні були знаменита грецько - церковнослов'янська граматика «Аделфотис» і збірник «Просфонима» - вірші, що їх декламували учні братської школи 17 - 18 січня 1591 року під час урочистої зустрічі київського митрополита Михайла Рогози в братській церкві й школі. У другій з цих книг - «Предослов от малых» і перший «лик» (хор) були надруковані грецькою і церковнослов'янською мовами, другий і третій хори - церковнослов'янською, але з численними українізмами. Це було перше в Україні окреме книжкове видання поетичного тексту і одночасно перший друк твору, який можна віднести до зародків драматургії. 1593 року було видано грецькою і церковнослов'янською мовами полемічний твір Александрійського патріарха Мелетія Пігаса «О хрістіанском благочестіи к іудеом отвът», після чого в роботі братської друкарні сталася більш ніж десятирічна перерва. Нічого не видаючи самі, діячі братства допомагали в ці роки іншим друкарням - Біленській братській, Острозькій, після примирення братства з львівським єпископом Гедеоном Балабаном також і двом його друкарням в селах Стрятин і Крилос.

Наступний етап діяльності братської друкарні припадає на 1609 - 1616 роки. У цей час було видано збірник «О воспитанії чад» (1609), «Книгу о священстві» Іоанна Златоуста з цікавим додатком - документальною публікацією «Собор … в градъ Вилни бувший» (1614), «Плач албо лямент на смерть Г. Желиборського» (1615), «На рожство … вършъ» - шкільні декламації, складені П. Бериндою (1616). З богослужбових книг видавалися ті, що були корисні в шкільному навчанні - Часослов (друге видання 1609 року; перше до нас не дійшло), Псалтир (1615). Братство приступило до здійснення і другої частини своєї програми: друкувати церковні тексти «з великим опатренєм». У післямові «Типограф к читателю» Часослова з дня 2 січня 1609 року читаємо: «Съй Часослов из Часословов церковних ест изслъдован, ему же типики потребные от ерусалимска Устава обрящеши». Далі підкреслювалося, що, на відміну від попереднього львівського Часослова, який за порядком видань наслідував попередні видання (венеціанські й Івана Федорова), текст починався послідуванням полуночниці, а не вечірні. Вказувалося, що це відповідає давній традиції «сице бо испръва святыми апостолы предано бысть церкви, яко и в многих рукописаных старых Часословах явъ ест». У Москві така зміна порядку частин Часослова була запроваджена патріархом 1653 року. Таким чином, мав рацію М.М. Строєв, який писав, що у Львові і Києві виправлення текстів за першоджерелами почалося задовго до аналогічної акції у Москві, яку там започаткував патріарх Никон. Про філологічний підхід до редагування текстів свідчить і Псалтир 1616 року, мова якого була виправлена ієромонахом Кирилом.

З 1617 року починається нова перерва в діяльності друкарні Львівського братства, але в тому самому році естафету підхопила друкарня Києво - Печерської лаври: виходить її первісток - шкільний Часослов. Засновником друкарні став син диякона львівської братської церкви Хоми Єлисей (до висвячення Іван) Плетенецький - найвизначніший діяч лаврського друкарства. Для лаврського видавництва прислужилися також Іван Борецький, який прибув до Києва зі Львова, Памво Беринда, який працював раніше в Стрятині і Львові.

Одним з майстрів став Тимофій Вербицький, який свої кваліфікації отримав, ймовірно, в Острозі, а пізніше працював у Кирила - Транквіліона Ставровецького. Було використано й обладнання стрятинської друкарні Гедеона Балабана. Таким чином, швидке піднесення київського друкарства стало можливим на базі досягнень українських друкарень, які діяли раніше.

Спираючись на співробітництво визначних діячів братського руху і використовуючи фінансові можливості лаври, нова друкарня могла взятися за видання, які раніше були не під силу українським видавцям. Найвищим досягненням лаврського книжкового гуртка можна визнати публікацію «Бесід» Іоанна Златоуста на чотирнадцять послань апостола Павла. Текст, перекладений раніше Киприяном з Острога, був звірений Лаврентієм Зизанієм «с извъстнъйшим архетипом еллинским в градъ Етонъ изображенным». Як видно з цитованих слів, київські філологи слушно визнали, що найдосконалішим з наявних оригінальних грецьких текстів твору Іоанна Златоуста було повне видання, надруковане 1612 року в Ітоні (Англія) Генрі Севіллом (у друкарні Джона Нортона). Якщо видання Севілла вважалося першим в Англії великомасштабним науковим виданням, то на таку ж високу оцінку заслуговує і праця київських книжників, які використали в числі інших джерел також ітонську публікацію. З цим же виданням було звірене наступне київське видання - «Бесіди на діяння».

Серед видань першого періоду діяльності лаврської друкарні були монументальний Анфологіон (Мінея загальна і святкова) 1619 року, «Слово на латинов» Максима Грека (1620), ряд літературних творів, переважно панегіричних, українською книжною мовою - вірші Олександра Митури «Візерунок цнот… Елисея Плетенецького» (1618), укладена Захарією Копистенським «Книга о въръ единой святой соборной апостольской церкви» (бл. 1619 - 1620), «Вършъ на жалостный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана Войска… Запорозского, зложоныи през Касіана Саковича ректора школ кіевских в брацтвъ, мовлене от его спудеов на погребъ того цного рыцера», врешті - проповіді Захарії Копистенського на похороні засновника друкарні Єлисея Плетенецького і в день річниці («на роковую память») його смерті (1625), «Лексикон слов'янороський» Памво Беринди (1627). Видавалися і літургічні книги. У багатьох з них вміщувалися «восслідування росским святим», в тому числі піснеспіви на честь княгині Ольги, князів Володимира, Бориса і Гліба. Про те, що друкарня на той час була великим підприємством, свідчить друкований панегірик Петрові Могилі 1630 року «Имнология си ест пъснословіе… през дълатели в типографии в даруночку низко принесеная». У ній опубліковано присвячені «опекунови й добродъеви» вірші від імені 12 працівників і керівників друкарні («всего типу правителя») Тараса Земки і «типикароводца Памво Берынды» і її співробітників, які займали такі посади, як «типоназиратель», «типоблюститель», «наборщик», «типограф», «столпоправитель» (коректор), два батирщики, «письмолеятель» (словолитник), два «ізобразителі».

4. ЛАТИНСЬКО-ПОЛЬСЬКЕ КНИГОВИДАННЯ

Крім друкарень кириличного шрифту, в Україні почали засновувати і латинсько - польські: першою була діюча в 1592 - 1602 роках невелика друкарня у Львові, що змінила кількох власників, в 1608 - 1611 роках працювала друкарня магната - кальвініста яна Потоцького в Панівцях на Поділлі, в 1611 - 1617 роках - друкарня Яна Щасного Гербурта в його містечку Добромилі. За ініціативою Гербурта, Ян Шеліґа надрукував латинською мовою перші видання хронічки магістра Вінцентія Кадлубка і першої частини історії Польщі Яна Длуґоша. Переселившись до міста Яворова, Шеліґа 1619 року видав трагедію Якуба Ґаватовича з українськими інтермедіями, яка була виставлена ще того самого року школярами на ринку в Кам'янці - Струмиловій. Пізніше в його друкарні, що переїхала до Львова, побачили світ тези філософських диспутів латинською мовою (І. Саковича «Про всесвіт і його частини», Івана Могильницького про основи логіки), польськомовна поема Яна Доброцеського про перемогу польського війська і запорожців над татарами під Білою Церквою 1626 року, серія календарів, укладених «за львівським меридіаном». Першою в Україні стаціонарною польсько - латинською друкарнею стала друкарня Львівського єзуїтського колегіуму, що діяла з 1642 до 1773 року. Себастіян Новоґурський, який керував цією друкарнею з 1649 року не тільки виконував замовлення колегіуму, але й сам виступив як видавець. Серед книг друкарні колегіуму переважали релігійно - моралізаторські повчання, а світська за тематикою література репрезентована панегіриками.

ВИСНОВКИ

1. Книга - найбільше з чудес, створених людиною. З тих пір, як люди навчилися писати, всю свою мудрість вони довірили книгам. Книги відкривають нам світ, допомагають уявити минуле, заглянути в майбутнє. Шлях розвитку книги був довгим і складним. Який тільки матеріал не використовувався для виготовлення книг! Глина, віск, листя і кора дерев, шкіра тварин, бамбук, папірус, шовк. Перші паперові книги з'явилися в Європі у ХІІІ ст. Їх довгий час писали від руки. Одна книга виготовлялася 5-7 років і коштувала вона дуже дорого. Книжкове мистецтво своїм виникненням зобов'язане середньовічним каліграфам - переписувачам книг. Процес книжкового виробництва до винайдення книгодрукування був технологічно простим - на чисті аркуші наносився рукописний текст, мальовані буквиці та інші книжкові прикраси. І хоч книга мала потрапити на подальшу обробку, але творцями книги були саме вони, бо від них залежав вибір форми та змісту книги.

Довіряючи свої знання і досвід книгам, люди навчилися зберігати їх. Скарбницями книг називають бібліотеки. Єгиптяни називали їх «аптеками душі», тому що книги робили людську душу благородною, а розум сильним. В Україні перша бібліотека з'явилася за часів Київської держави. Її створив князь Ярослав Мудрий у 1037 році.

2. Узагальнюючи викладене щодо витоків давньоруського (праукраїнського) рукописного книготворення, яке базувалося на діалектичній схемі «теза - антитеза - синтез», доходимо таких висновків:

Творення рукописних текстів на різних матеріалах (кам'яних стелах, дереві, кістках, пергаменті, папірусі) відбувалося на наших землях в умовах складного і тривалого процесу вдосконалення давньоукраїнської писемності. Реконструйовані давні рукописні пам'ятки засвідчують кілька етапів розвитку цієї писемності:

а) фіксація набутих знань «чертами й різами», тобто за допомогою простих форм - символів, що складали для кожного народу своє піктографічне письмо;

б) використання в письмі, окрім своїх власних знаків, суміші грецького і латинського алфавіту, тобто, висловлюючись мовою болгарського чорноризця Храбра, алфавіту «без устроєніє» (саме тому й не міг прочитати Кирило віднайдених у Херсонесі «руських» книг);

в) запровадження виробленої Кирилом і Мефодієм слов'янської абетки.

Наявність рукописних текстів київського походження, створених до офіційно визнаної дати прийняття християнства в Україні - Русі, є фактом доведеним.

Найдавнішими рукописними книжковими текстами, створеними у кодексному вигляді, є «Велесова книга» та «Літопис Аскольда».

3. Даючи загальну оцінку початкового періоду історії українського друкарства, слід визнати, що найбільш творчим в його історії став перший етап - остання чверть XVI і перші десятиріччя XVII ст. Саме тоді, в умовах економічного піднесення і активізації суспільного руху, найвідчутнішим був вплив ренесансної культури. Діячам друкарства цього часу вдавалося поєднати вітчизняні традиції з творчим сприйняттям міжнародного досвіду. Не дорівнюючи за кількісними показниками західноєвропейським країнам, друкарство України за структурою і характером було ближчим до друкарства Західної і Центральної Європи, ніж до друкарства Росії. Українські видання були секуляризованішими за змістом і за оформленням. Друковану книгу використовували не тільки в богослужіннях, а й для домашнього читання, у шкільному навчанні. Нерідко друки переписувалися. Все це засвідчує функціонування друкованої книги як істотного чинника культурного життя, участь друкарів і книговидавців у процесі творення і поширення культурних цінностей.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Баренбаум И.Е. История книги :Учебник /И.Е. Баренбаум . - М., 1984

2. Берестяные грамоты: 50 лет открытия и изучения . - М., 2003

3. Владимиров Л.И. Всеобщая история книги: Древний мир, Средневековье, Возрождение / Л.И. Владимиров . - М., 1988

4. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. Т.2 / М. Грушевський . - К., 1993 . - С. 12

5. Кифишин А. Древнее святилище Каменная Могила / А. Кифишин . - М., 2001 . - 802 с.

6. Кодак Н. Бытие книги: заметки о прошлом и настоящем книжки /Н. Кодак . - М., 1986 . - 230 с.

7. Мигонь К. Наука о книге /К.Мигонь . - М., 1991 . - 197 с.

8. Немировский Е.Л. Мир книги: с древнейших времён до начала ХХ века / Е.Л. Немировский . - М., 1986

9. Скляренко С.Ф. Учнівська конференція «Історія виникнення книги» /С.Ф. Скляренко, Н.І. Черненко // Шкільний бібліотекар . - 2000. - пілотний випуск . - С. 27-30

10. Слободяник А. Віддарунок людству Йоганна Гутенберга /А. Слободяник // Друкарство . - 2008 . - №3 . - С. 4-7

11. Тимошик М.С. Зародження і поширення друкарства в світі / М.С. Тимошик //Друкарство . - 2003 . - №3 . - С. 75-79

12. Тимошик М.С. Історія видавничої справи / М.С. Тимошик . - К., 2003

13. Тимошик М.С. Українське книгописання дохристиянської доби: до проблеми розробки нової концепції /М.С. Тимошик //Ridna vira www. svit.in.ua/stat/st50.htm

14. Українська культура: Лекції / за ред. Д. Антоновича . - К., 1993 . - 592 с.

15. Чирва Л. Книга у твоїх руках / Л. Чирва . - М., 1985 . - 144 с.

Размещено на Allbest.ru