Радянський рух опору

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Радянський рух опору

2. Стихійний рух опору

3. Націоналістичний рух опору

Висновок

Список літератури

Вступ

З кожним роком усе далі відходять від нас події Великої Вітчизняної війни. Давно розорані траншеї i засипані окопи, зарубцювалися рани учасників війни та людська пам'ять знову i знову звертається до минулого. Що звідане i пережито, не забудеться ніколи. Час - нещадний, але об'єктивний суддя історії.

Історія Великої Вітчизняної війни належить до найбільш популярних періодів минулого століття. Її події постійно привертають до себе увагу. І сьогодні на початку нового тисячоліття реалії тієї війни викликають дискусії та сперечання.

Однією із таких проблем у сучасній історичній науці є діяльність руху Опору в України та в її окремих областях. Актуальність цієї теми полягає, по-перше, у з'ясуванні дійсного розвитку подій і, по-друге, у патріотичному вихованні сучасної молоді. Адже патріотичні почуття у молоді виховуються саме на таких фактах безмежної відданості своїй Батьківщині кращими синами і доньками, які віддали свої житті у боротьбі за незалежність своєї держави.

Скільки б не змінювалося поколінь на землі, вони повинні знати, що таке фашизм, яких мук страждань завдав він народам Європи, скільки жертв зазнав наш народ у битві із ним. Нащадки повинні пишатися подвигом воїнів, які розгромили найгрознішу на той час армію у світі. Це подвиг, якого не знала історія.

Важливість цієї теми полягає ще й в тому, що зараз у засобах масової інформації можна прочитати багато суперечливих думок про війну і тому важливо, щоб сучасні кон'юнктурні вимоги не сфальсифікували проблему, як це було у часи тоталітаризму., але ми як історики повинні довести підростаючому поколінню, як це було дійсно.

I нікому не дозволено принижувати значення ратного i трудового подвигу народу - переможцю, а тим паче вдаватися до блюзнірських спроб його перекручування й замовчування. Ми повинні пам'ятати про це завжди!

Територіальні рамки охоплюють територію Харківської області.

У роки незалежності вітчизняні вчені отримали можливість неупереджено дослідити дану проблему. Серед істориків, які присвятили свої роботи історії Великої Вітчизняної війни і окремо руху Опору, слід назвати М.В. Коваля [21 - 24], А. Трубайчука [69] і А.С. Чайковського [71]. Їх роботи написані на підставі архівних документів, що раніше були недоступними, і з урахуванням сучасних методик досліджень.

Цікавою для розуміння умов боротьби саме партизан на Харківщині є стаття В. Семененка "Більшовицький партизанський рух" [55]. Але слід відзначити тенденційність даної публікації, у якій аналізуються лише негативні сторони даної проблеми.

Питання, пов'язані із боротьбою молоді, розглядається в книгах таких авторів, як В. Милюха, "Шаги в бессмертие" [35], І.Я. Мірошніков "Нескорені харків'яни" [36], Я.Е. Донської, В.П. Мисниченко "Племя отважных: очерки о работе подпольной комсомольской организации Харьковщины" [34]. Автори розповідають про діяльність комсомольців області, визначаються внесок, який зробила саме молодь у боротьбі з гітлерівськими окупантами.

У 1994 році матеріали щодо подій на Харківщині під час Великої Вітчизняної війни було вміщено у книзі " Книга пам'яті України. Харківська область" [20]. У цій книзі розповідається про найважливіші воєнні поділ, що відбулися в перші два роки війни, зокрема на території районів області. Робота містить у собі статистичні та фактичні дані, які характеризують народне господарство цих районів напередодні війни, людські жертви на фронтах i в тилу, матеріальні збитки, заподіяні німцями.

У "Книзі Пам'яті - вірні сини Вітчизни" [19] розповідається про героїв Близнюкiвщини, про події тих років, коли увесь наш народ відстоював свободу i незалежність своєї Батьківщини. Серед героїв книги згадується чимало партизанів з інших районів i областей колишнього Радянського Союзу, які воювали на окупованій Харківщині.

Питання руху опору сучасних позицій розглянуті у монографії Скоробогатова А.В. "Харків у часи німецької окупації (1941-1943рр.)". цінність роботи полягає в широкому залучені архівних матеріалів з Німеччини.

Велику групу в історіографії представляє мемуарна література. Наприклад, у збірці спогадів "В боях за Харківщину" [33, 54, 65] вміщені спогади ветеранів Великої Вітчизняної війни, які брали участь у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками на окупованій території.

1. Радянський рух опору

Великі труднощі в процесі свого становлення пережив партизанський рух у тилу ворога, оскільки воєнною доктриною Червоної Армії передбачалося, що війна вестиметься виключно на території противника, підготовка населення до партизанської боротьби визнавалася недоцільною. Більш того, створена в лісах прикордонних районів на початку 30-х рр. мережа матеріально-технічних баз була ліквідована, а підібрані для можливої партизанської боротьби досвідчені кадри звинувачено у підготовці "замаху на товариша Сталіна" та знищено. Було відкинуто теоретичні засади і практичний досвід організації й тактики партизанського руху. Ці прорахунки далися взнаки на початку війни, коли партійні та військові органи заходилися створювати підпілля, формувати партизанські загони. Адже об'єктивні труднощі організації боротьби у ворожому тилу ускладнювалися поспішністю й формалізмом у доборі кадрів та підготовці їх до діяльності в нелегальних умовах, накладанні матеріально-технічної бази, створенні конспіративних квартир, налагодженні засобів зв'язку. Орієнтовані на досвід громадянської війни, місцеві керівники до обов'язків яких було віднесення формування підпілля та партизанських загонів, нерідко проявляли кричущі невігластво і формалізм.

Тому не дивно, що багато таких погано підготовлених і недосвідчених підпільників і партизанів, зіткнувшись на початку окупації з гітлерівськими каральними органами, які мали великий досвід боротьби з антифашистським рухом у Німеччині та Європі, не витримали всього тягаря непередбачених труднощів.

Відомо, що в промові Й. Сталіна 3 липня 1941 р. йшлося не лише про масовий опір фашистським агресорам, але й про створення загонів диверсантів. Серед багатьох функцій, що вони їх мали виконувати, мова йшла й про сталювання ними лісових масивів. 17 листопада з'явився наказ Й. Сталіна № 0428, в якому вимагалося:

1. Руйнувати й спалювати до решти всі населені пункти в тилу німецьких військ на відстані 40 - 60 км в глибину від переднього краю та на 20 - 30 км праворуч і ліворуч від шляхів.

2. Для знищення населених пунктів у зазначеному радіусі дії кинути негайно авіацію, широко використовуючи артилерійський і мінометний вогонь, команди розвідників, лижників, і партизанські диверсійні групи, споряджені пляшками з запалювальною сумішшю, гранатами й підривними засобами...

3. При вимушеному відході наших частин на тій чи іншій ділянці виводити з собою радянське населення й обов'язково знищувати всі без винятку населені пункти, щоб ворог не міг їх використати.

4. Ставці що третього дня окремим зведенням доповідати скільки й які населені пункти знищено за минулі дня й якими засобами досягнено цих результатів" [Див. 55, с. 31].

Не важко уявити, в якій ситуації довелося б діяти майбутніми партизанам, коли б ці накази пунктуально виконувались.

Хоча з 25 по 29 червня 1941 р. керівні працівники Компартії України провели кілька нарад, де обговорювалися проблеми створення партизанських загонів та підпілля, але до середини липня вказівок з Москви з цих питань не надходило. Лише стихійний рух білоруського народу, про який кілька разів доповідав секретар Компартії Білорусії П.К. Пономаренко особисто Й. Сталіну, примусив Центр звернути увагу на пір фашистам з боку населення окупованих регіонів СРСР.

18 липня 1941 року вийшла постанова ЦК ВКП(б) "Про організацію боротьби в запіллі німецьких військ" [43, с. 217]. В ній говорилося, що партійні організації випустили з-під своєї уваги питання партизанської та диверсійно-розвідувальної діяльності в тилу ворога, яку вели групи патріотів. Ба більше, "ще не рідкісними є випадки, коли керівники партійних і радянських організацій у районах, яким загрожувало загарбання фашистами, ганебно кидають свої бойові пости, відходять у глибокий тил, на спокійні місця, перетворюються фактично на дезертирів й жалюгідних боягузів. При цьому керівники республіканських і обласних парторганізацій у багатьох випадках не вживають заходів для рішучої боротьби з цими ганебними фактами" [43, c. 217].

Найзначнішим в області був радянський рух Опору. Його формування розпочалось у липні - серпні 1941 р.

Згідно з директивою 4-й відділ Харківського управління НКВС разом з обкомом ВКП(б) розгорнули досить активну, якщо покладатися на кількісні показники, діяльність для формування партизанських загонів, диверсійно-розвідувальних груп та підпілля.

Співробітники обкому ВКП(б) та управління НКВС провели бесіди з 10 тис. кандидатів до партизанських загонів і підпілля. Після відсіву ненадійних (не завжди точного) було утворено 85 партизанських загонів (кількістю 3 062 особи) і 66 диверсійних груп (кількістю 271 особа). На початок окупації було створено обласний обком партії, 37 підпільних райкомів, у тому числі 4 - у Харкові; обком, 26 райкомів комсомолу, з них 3 - у місті. Всі вони пройшли підготовку у спеціальних школах. У зв'язку з бойовою обстановкою, що швидко загострювалася, 15 загонів були передислоковані в інші області України, ближче до фронту. Взаємодіючи з регулярними частинами Червоної Армії, вони не раз відзначалися у боях.

Підпільна боротьба зосереджувалась в основному у Харкові. Головним завданням підпільників тут було не дати змоги окупантам налагодити виробництво. Сильний резонанс мали дії оперативної інженерної групи під керівництвом І.Г. Старинова. Напередодні залишення Харкова сапери замінували декілька будинків. У одному з них на вулиці Мироносицькій, 17 розмістився начальник Харківського гарнізону, генерал фон Браун. 16 листопада 1941 року цей будинок було підірвано радіоміною, керованою із Воронежа. Разом із генералом загинуло 2 офіцери і 13 солдат. 20 листопада ц.р. на площі Руднєва було знищено будинок штабу військового командування. Під його уламками загинули десятки офіцерів вермахту.

Підпільні обкоми партії і комсомолу, очолені відповідно Іваном Івановичем Бакуліним і Олександром Гордійовичем Зубарєвим, не встигли розгорнути активну діяльність. В основному вони розповсюджували листівки. За доносом зрадника у січні 1942 року Зубарєв і його зв'язкова Галина Нікітіна були заарештовані та після катувань страчені. У червні ц.р. у зв'язку з арештом Бакуліна припинив діяльність і підпільний обком партії. Намагання відновити діяльність обкомів не мала успіхів. Новий склад обкому комсомолу (Олександр Щербак - секретар, Федір Слинько і Галина Пархоменко - відповідальні організатори, Надія Волкова - зв'язкова) не зумів пройти у Харків і влився до складу загону Синельникова. Під час одного з боїв із фашистами вони загинули. "Основною причиною арештів і провалів у діяльності підпільних організацій, - наголошувалося у звіті обкому партії, - була зрада й порушення конспірації".

В області діяли партизанські загони. Не зважаючи на те, що в області повинно було діяти 72 партизанські загони, на зв'язок вийшло лише 34. За звітом обкому партії, у лютому 1942 року в області у тилу ворога діяв 21 загін, 24 - на лінії фронту і 19 - опинились у радянському тилу.

На жаль, неможливо точно відповісти навіть на питання, яку ж кількість загонів було створено до кінця жовтня 1941 року та після окупації частини Харківської області. Найчастіше вживана в літературі й наведена нами раніше цифра - 94 партизанських загони та 66 диверсійних груп загальною чисельністю 3 581 боєць [3, с. 241, 4, с. 17], по вивченні архівних документів викликає поважні сумніви. Так, у доповідній записці М.С. Хрущову обласний комітет ВКП(б) повідомляв 13 грудня 1941 року, що в області було сформовано 108 партизанських загонів та 57 диверсійних груп, до яких залучено 2 662 більшовики та 1 780 комсомольців. Але загони створювалися й після грудня 1941 року: тільки за квітень - травень 1942 року обком та органи НКВС під керівництвом Л.Г. Добровольського організували ще 23 загони, де налічувалось 374 партизани. Стосовно кількості диверсійних груп, то в іншому документі мова йде вже про 130, а не 57 або 66 груп [55, с. 32]. Всі ці дані створюють складну картину неточностей та недомовок.

Станом на березень 1942 року в запіллі ворога повинен був залишитися 71 харківський загін, а згідно з доповідною запискою обкому там знаходився лише 21 загін. Навіть коли взяти до уваги, що 20 загонів розпалися чи було розформовані, 15 відправлені в інші регіони України, то все одно невідомо, де поділися інші [55, с. 32].

Певне світло на цю проблему проливає конкретний аналіз діяльності окремих партизанських формувань, а також ситуації, що склалася в осені 1941 року у прифронтовій зоні, якою досить довго вважалася Харківщина - адже територія 9 районів області частково не була окупована до літа 1942 року. партизанський німецький антифашистський

В неймовірно складних умовах ворожого тилу, долаючи величезні організаційні та матеріальні труднощі, щодня піддаючи себе смертельному ризику, гуртували однодумців, збирали на полях недавніх боїв зброю, самотужки виробляли конспіративні прийоми, тактику бойових дій, налагоджували приймання радіодонесень, розмножували та поширювали антифашистські листівки. Завдяки цій невтомній, безстрашній роботі вже на кінець 1942 р. у нелегальній діяльності на території України стався вирішальний злам. Підпільна та партизанська мережа була не тільки відновлена, а й значно розширена і посилена. Певною мірою вдалося виправити й численні помилки, допущені під час формування партизанських загонів і нелегальних організацій.

Серед різних форм народної боротьби в тилу ворога у всіх районах України найактивнішою були збройні партизанські дії. У кількох тисячах радянських загонів воювали сотні тисяч патріотів. Робітники, селяни, службовці нерідко під впливом діяльності підпільників саботували економічні, політичні та воєнні заходи окупантів, чим ослаблювали ворожий тил.

У листопаді 1941 р. ЦК Компартії України направив на Харківщину Анатолія Павловича Коротуна. Разом з членами підпільного обкому партії парторг ЦК багато зробив для активізації і посилення боротьби трудящих Харківщини проти гітлерівських окупантів, незважаючи на постійну небезпеку. На засіданнях розроблялись практичні заходи по розгортанню підпільної роботи і партизанського руху в області.

Поступово підпілля набирало сили. Незабаром у Харкові відбувся ряд диверсій на аеродромах і залізницях. Так, в нім на 26 листопада в Харкові було висаджено у повітря великий Холодногорський віадук. Майже одночасно були підірвані будинки на площі Руднєва і будинок № 17 по вул. Дзержинського (Мироносицькій), де розташовувався штаб 68-ї німецької дивізії. Під час вибуху загинули командир дивізії генерал-майор Г. Браун, 2 офіцери і 13 солдатів.

У Харкові у перебоями працювала лише незначна частина промислових підприємств. Активно діяли підпільні групи на залізничних вузлах Харкова і Лозової. Зазнавали провалу і плани окупантів в галузі сільського господарства. Замість колгоспів вони створили так звані "громадські двори" і "державні маєтки".

У Київському районі Харкова діяла антифашистська група в складі 10 чол., очолювана В.Т. Тищенком. Підпільники складали і розповсюджували листівки, що закликали радянських людей до боротьби з німецькими загарбниками. Група працювала з грудня 1941 до квітня 1942 р., коли вся сім'я Тищенка була заарештована гестапо: Володимира Тихоновича та його дружину розстріляли, а 15-річного сина Володимира відправили до концтабору Дахау.

В умовах розгулу фашистського терору Харківський підпільний обком партії, підпільні партійні та комсомольські організації своєю самовідданою боротьбою проти фашистських окупантів внесли вагомий вклад у забезпечення перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні.

Не можна не відзначити особистої заслуги в цьому секретаря підпільного обкому КП(б)У І.І. Бакуліна, який до останніх днів свого життя тримав зв'язок з партійними працівниками підпілля, особисто керував їхньою діяльністю. Скромний, ініціативний, дисциплінований, він у дні окупації виявив себе як видатний організатор і борець. У травні 1942 р. Бакуліна схопило гестапо. незважаючи на страшні тортури і знущання, він до кінця життя лишився безстрашним більшовиком, безмежно відданим справі Комуністичної партії.

Весною 1942 р. в Близнюках почала діяти підпільна комсомольська група, організатором якої був майстер Лозівського вагонного депо О.І. Немченко. Партійне керівництво комсомольським підпіллям здійснював директор близнюківського млина № 6 А.Р. Торбін. Одним з найактивніших бійців підпілля був Вели Гусейн Ахундов - до війни член ЦК КП Азербайджану, депутат Верховної Ради Азербайджанської РСР, а на фронті комісар батальйону 57-ї армії. Намагаючись вийти з оточення, Ахундов опинився в Близнюках. За допомогою підпільників його було забезпечено документами на ім'я Олександра Гасанова, влаштовано на роботу в Близнюківську земельну управу.

В травні 1943 р. підпільну комсомольську організацію Близнюків очолив представник Харківського обкому комсомолу Микола Гонтаренко. У цей період в ній налічувалося понад 60 чол., в т. ч. 3 члени партії і 20 комсомольців. Підпільники були розбиті на кілька тісно зв'язаних між собою груп. Вони збирали і передавали командуванню Червоної Армії та партизанським загонам відомості про склад військ і техніку ворога, зривали відправку хліба до Німеччини, забезпечували продовольством партизанські загони. Так, наприклад, внаслідок диверсії, проведеної транспортною групою, перегін Близнюки - Дубово - Гаврилівка був виведений з ладу на 18 годин.

Тривалий час фашисти не могли розкрити комсомольське підпілля. Вони взяли під постійний нагляд сім'ю Миколи Гонтаренка, арештували його батька Олексія Митрофановича. Німці закатували старого, але так нічого не дізналися про сина, товаришів. Лише при допомозі місцевих зрадників гітлерівцям вдалося напасти на слід підпільної комсомольської організації. гестапівці схопили Г.А. Сулиму, В. Складневу, Н.В. Трохименко, Р.А. Іщенко і багатьох ін. Над ними вчинили звірячу розправу і, нічого не добившись, розстріляли. Серед патріотів, замордованих фашистами, був наймолодший учасник підпілля Юрко Старостін. У своєму звіті керівник організації М. Гонтаренко повідомляв: "В останній час у нашій Близнюківській групі загинув 15-річний член організації Юрко Старостін, полум'яний радянський патріот, який усім єством ненавидів фашистське поневолення... Юрій був у курсі всіх справ. Він же доставляв відомості про заховану зброю, знав усіх до одного товаришів, але жодного слова не добилися від нього окупанти. Помер як герой...". А ось що пише про свого сина М.Ф. Старостіна: "9 лютого 1943 р. біля Саксаганівського хутора знайшли труп Юри, його ледве можна було впізнати. Він був страшенно знівечений. Все тіло посічене, мабуть шомполами. Нігті на ногах зірвані, руки викручені з суглобів... Минуло багато років від тих страхітливих подій, а я не можу забути його слів: "Я витримаю!". І я певна, що він витримав, не виказав нікого, не зрадив Батьківщину" .

Діяльність підпільного руху пов'язана із значними труднощами. Щодо організації руху вони полягали перш за все в тому, що в області бракувало великих лісових масивів, які змогли б забезпечити мобільність партизанських загонів та їх таємну підготовку до бойових операцій. До того ж область перетинала лінія фронту, на якій зосереджувались сили, що вміло вистежували і нейтралізували партизанські загони. В окупованих районах розташовувались 403-я охоронна дивізія і зондеркоманда СД, група таємної поліції, елітні дивізії СС "Адольф Гітлер" і "Мертва голова". У грудні 1941 р. була сформована Українська допоміжна поліція, до складу якої входили дезертири, зрадники, що ненавиділи сталінський режим і прагнули до його знищення.

Намагаючись придушити волю радянських людей до пору, фашистські окупанти поширювали різні наклепницькі вигадки. У своїй пропаганді гітлерівці всіляко доводили, що Червона Армія розгромлена, а радянська влада назавжди припинила своє існування. Виявляючи "новий порядок", окупанти намагалися прикривати свої злодіяння великими ідеями фюрера. В ідеологічній обробці радянських людей загарбники широко використовували служителів церкви та українських буржуазних націоналістів.

У листопаді 1941 р. на приміській станції Нова Баварія була підірвана залізнична колія в результаті чого загинули десятки гітлерівців. У тому ж місяці в Харкові злетіли в повітря штаб військового командування на майдані Руднєва і міст, який з'єднував центр міста з Холодною горою.

Умови для дій загонів харківських партизан склалися надто складні. Ліси вздовж Сіверського Дінця, де планувалося розмістити більшу частину партизанських загонів, стали частиною прифронтової зони, до того ж вони легко прострілювались та проглядалися. Створені в них бази зброї й продовольства швидко виявили німці й поліцаї, частково розграбувало місцеве населення. таким чином, Харківський сільський загін втратив 9 баз, де знаходилось 350 кг вибухівки, зброя, 300 кг паперу, продовольство з розрахунку на 4 місяці та інше; печеніжці залишилися без 10 баз [55, с. 33] тощо.

Після втрати закладених баз особовий склад Печенізьского, Старосалтівського, Вовчанського та Шевченківського загонів довелося виводити в розташування частин 30-ої армії, котра в кінці 1941 р. перебувала у вкрай важкому матеріальному становищі. У люті морози партизанам довелося досить довго ходити в гумових чоботях та подертому одязі, бо раніше в облспоживспілці для них не знайшлося ні ялових чобіт, ні кожухів.

Частина партизанських загонів з різних причин просто зникла. Наприклад, чугуївський загін В.І. Ламанова місяць готувався до майбутніх бойових операцій, але перед виходом на базу майже весь розбігся. Крім того, особовий склад чотирьох чугуївських загонів став відомий німцям завдяки зраді одного з працівників міліції. партизани мусили дати зобов'язання німецькій адміністрації не здійснювати ніяких ворожих дій. Порушити цю підписку означало одне: загибель не лише партизанів, але й членів їх сімей [20, с. 18].

Розширенню масштабів опору, особливо стихійного, значно сприяла директива Гітлера № 46 від 18 серпня 1942 р., в якій він наказав до початку зими знищити всіх партизанів. Після цього ще сильніше запрацювала ідея: жорстокість німецької влади повинна переважати настирливість більшовиків, які примушують населення підтримувати партизанів. Доповідь відділу пропаганди вермахту від 8 лютого 1942 р. наочно свідчила, що її автори не розуміють очевидної істини: радянська влада зуміла по-своєму перевиховати значну частину народу. солдатам та офіцерам окупаційної армії вперто прищеплюють думку про перевагу німецької раси над місцевим населенням. Накази для вермахту забороняли не тільки ділитися продовольством з місцевими жителями, але й гасити під час пожежі їхні будинки, якщо була відсутня небезпека для самих німців [70, с. 235].

Висновок

Таким чином, населення знаходилось поміж молотом сталінського примусу та ковадлом фашистських репресій. Саме тому радянська розвідниця З. Сиромятникова, що тричі побувала у ворожому тилу в кінці 1941 - на початку 1942 рр. доповідала "Населення Харкова, Чугуєва і сіл в більшості налаштоване проти партизанів" [70, с. 56]. Отже, коли навесні 1942 р. якась невідома жінка видала об'єднаний загін кегичівських та зачепилівських партизанів, то вона, скоріш за все, мала надію, що німці хоча б залишать бійців у живих. Аби уникнути взяття заложників поміж мирного населення, вона послала на смерть десятки людей з обох загонів.

Підпільний партійний центр Краснокутського району добре знав каральну систему гітлерівців, одначе 15 липня 1943 р. ухвалив рішення будь-що зірвати обмолот хлібів. Для цього планувалося провести ряд операцій підпалення скирд, але населення не повинно було знати про це. Крім того, члени центру мали вести наполегливу агітацію за невихід селян на роботу, особливо до молотарок - "аж до масових відмов, якщо це навіть викликає репресії" [44, с. 168].

До літа 1942 р. реально можна було говорити про діяльність в області шести загонів, що виконували в основному агітаційні диверсійно-розвідувальні дії: Ізюмський, Краснокутський (хоча раніше в районі було створено 8 загонів загальним числом 265 чоловік), Липецький, Балакліївський, Барвінківський, Печенізький.

Той факт, що лінія фронту проходила по території області, зумовив і специфіку партизанської боротьби. Вони діяли разом із частинами Червоної Армії, виконуючи їх завдання з розвідки розташування ворожих військ; добували "язиків", переходили лінію фронту. Головною тактикою партизанської боротьби бойові стали вилазки (під час яких вони знищували окупантів, захоплювали трофеї) і проведення диверсійних акцій.

Ефективно діяли партизанські загони під керівництвом О.М. Салова (Ізюмський район), О.А. Камишана (Харківський сільський район), С.О. Либи (Нововодолазький район), І.А. Шепелєва (Вовчанський район) та багато інших. Особливо активний опір окупантам чинила молодь. Нацисти зазначали, що молоді люди "глибоко засвоїли основоположення більшовизму... Прорадянськи вихована молодь після вступу німецьких військ являла собою постійну загрозу суспільному спокою, порядку та безпеці." Юні патріоти поруч із дорослими зробили свій внесок у розгром фашизму. У січні 1942 року до штабу Сахновщинського загону звернувся 12-річний Григорій Перець із проханням прийняти його до своїх лав. Гриша став розвідником, ходив по селах, збирав дані про військові частини, їх озброєння, розташування вогневих точок і техніки. У березні 1942 року Гриша потрапив до пазурів німців у с. Тарасівка і після страшних допитів був розстріляний у м. Краснограді. У серпні 1943 року Григорія Перця посмертно було нагороджено орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня. Віктор Муковоз із Краснокутчини восени 1941 року у тяжкі дні відступу вивів із оточення підрозділ Червоної Армії. Схоплений фашистами, навіть під катуваннями він не сказав, де знаходяться врятовані воїни. Віктор посмертно був нагороджений медаллю "За відвагу". Такий же подвиг здійснив у с. Мартова Печенізького району Павлик Піддубний.

2. Стихійний рух опору

Репрезентантами стихійного руху Опору були прості люди, які, ризикуючи своїм життям, надавали допомогу тим, хто її потребував, не за чиїмось завданням, а за покликом серця. Це були жінки, діти, старі. Вони переховували євреїв, червоноармійців, втікачів із концтаборів, ділилися з ними їжею, одягом, надавали медичну допомогу.

В тилу ворога багато медичних працівників, ризикуючи життям, рятували від смерті радянських людей. У специфічній формі боротьби з окупантами проявилась патріотична діяльність співробітників 9-ї лікарні м. Харкова, що на Холодній горі під керівництвом професора О.І. Мєщанінова. В кінці жовтня 1941 р. в операційну вдерлися німецькі офіцери. Проф. Мєщанінов сказав, що в лікарні багато хворих на висипний тиф, а червоноармійців нема. А до лікарні все несли й несли поранених радянських бійців, їх підбирали жителі міста в ярах, балках, садах. Незабаром усі корпуси лікарні й 7-ї поліклініки були заповнені пораненими червоноармійцями. Всіх записували як жителів Холодної Гори. Дні й ночі йшли хірургічні операції. Лікарі П.С. Делевський, Н.І. Обухова, В.І. Воротинцев, Н.П. Протопопович, Р.І. Проценко, медична сестра Г.В. Радіонова та ін. (всього 54 чол.) доклали багато сил та енергії, щоб врятувати радянських воїнів від фашистських властей, замаскувавши відділення під інфекційне. За наполяганням тюремного лікаря арештанта К.Р. Сєдова виснажених в'язнів відправляли лікуватися у 9-у лікарню. Звідси їм вдавалося вирватися на волю. Із 550 арештантів, що надійшли до лікарні з квітня до листопада 1942 року, жоден не повернувся у тюрму. А всього лікарям вдалося врятувати близько 2 000 червоноармійців. Жінки не тільки лікували і доглядали перехованих, але й розшукували та готували для них їжу. А коли переховані набирались сил, їх переправляли до партизанських загонів, забезпечуючи одежею та необхідними документами.

Багатьох юнаків і дівчат клали в лікарню ніби для операції, щоб врятувати їх від фашистської каторги.

Фашисти, здогадуючись про таємну діяльність лікарів, надали професору О.І. Мєщанінову наказ, у якому говорилося: На жаль останнім часом у лазаретах 7/9, особливо в 9 були часті втечі полонених. Лікар табору в. п. наказав, щоб полонених утримували до стану, коли їх можна було б перевести в більш надійно помешкання, що охороняється.

Але у зв'язку з тим, що полонені залишалися до повного видужання, то утворюється враження, що цим їм сприяють втекти.

В запобіганні здатних бути наслідків, лікар наказує Вам строго виконувати його інструкції і передати це обслуговуючому персоналу.

У майбутньому, за вказівкою табірного лікаря, тільки лазарет № 7 будуть займати полонені, а в лазареті № 9 залишиться одна кімната на шість ліжок для лікування важкохворих.

У лазареті № 7 буде посилена варта і розпочаті відповідні міри [14, с. 32].

11 червня 1942 р. німецькі війська окупували село Білий Колодязь Вовчанського району. Напередодні в районі селища відбулися запеклі бої. На полі бою лишились вбиті і поранені червоноармійці. Жителі села поховали загиблих, а тяжко поранених перенесли в будинок М.І. Ягнюк. В умовах окупації радянські патріоти переховували і лікували поранених, але не всіх бійців вдалося рятувати. Фашисти знайшли поранених і кинули їх у концтабір.

Учасниками стихійного руху були мешканці Богодухова О.П. Кліменко, Н.П. Клімченко, В.П. Турчан, З.Г. Карпова, О.І. Сіроштан, Сергієнко, Є.С. Решетняк, Г. Мелещенко та ін. Вони також переховували поранених, допомагали хірургам батькові і синові Ревковським в догляді за ними. Переважна більшість тих, що видужали, повернулись в ряди Радянської Армії, перейшовши лінію фронту. Надійними документами забезпечувала бійців М.Ю. Солодовник, яка була залишена на окупованій територій райкомом партії. Їй вдалося влаштуватись перекладачкою в поліції. Вона тримала підпільників у курсі всіх планів окупаційних властей. За короткий строк вона дістала для бійців 47 паспортів [17, с. 296].

У Боровій лікар С.О. Головіна, коли окупанти починали мобілізацію молоді для вивезення до Німеччини, оголошувала район тифозним, видавала довідки про вигадані хвороби, щоб молодь не забирали на роботи до Німеччини.

Після відступу радянських військ з Нової Водолаги 6 березня 1043 р. у підвалі напівзруйнованої лікарні залишилось понад 70 важко поранених радянських бійців, яких за станом здоров'я не можна було транспортувати. З ними залишились медичні працівники: професор Ю.Ю. Вороний лікарі Є.Г. Бутков і Є.Ф. Водка, медсестри Н.І. Воровик, В.С. Водолажченко, А.П. Лойко, Н.Ф. Килипко-Мищенко, М.Г. Пінчук, А.Н. Пінчук, Л.Г. Співак та інші.

Радянські лікарі доклали героїчних зусиль, щоб врятувати і вилікувати солдат і офіцерів. Вони оголосили їх хворими на тиф, чого окупанти дуже боялись. Мешканці міста приносили пораненим їжу, одяг, випрану білизну, давали свій кров, переховували у своїх садибах тих, хто вже вилікувався. Так продовжувалось півроку, до дня остаточного визволення міста від окупантів. Зусиллями патріотів було врятовано життя понад 70 бійців, більшість яких стала до лав Радянської Армії, щоб продовжити бити ворога.

Але не завжди вдавалося спастися самим і врятувати своїх співвітчизників. Мешканці с. Куцо-Ганебне Кегичівського району переховували радянських бійців, що тікали з полону, постачали партизанів продовольством і одягом, допомагали радянським розвідникам. Особливо активно діяли Т.С. Кучерявенко, П.М. Півень, М.Г. Тютька, О.А. Леонова, П.О. Турченко, школярка Ганна Доценко. Всі вони були схоплені німцями і закатовані. У Сахновщині М.Д. Бойко переховувала радянського льотчика, а комсомолець В.Т. Бойченко подавав допомогу пораненим військовополоненим радянським солдатам. Дізнавшись про це німці піддали їх страшним тортурам і стратили.

Іноді такі подвиги відзначалися урядовими нагородами. Так мешканка с. Пісочина Харківського району Р.С. Яременко за врятування життя 20 воїнам була нагороджена медаллю "За відвагу" [17, с. 994].

Влітку 1943 р. в районі Люботина фашистам вдалося підбити радянський літак, пілотований молодшим лейтенантом Миколою Кирєєвим. Льотчик винищувач приземлився на парашуті в саду по вул. Кооперативній. Комсомолка Віра Сахно, ризикуючи життям, надала льотчику першу допомогу і сховала його. Фашисти вимагали від населення видачі офіцера, загрожували спалити вулицю, взяли заручників з мешканців, що проживали на Кооперативній. Серед заручників була і В. Сахно, але вона не видала льотчика. Через деякий час він повернувся до своєї частини. Наказом по військах Другого Українського Фронту Віра Сахно нагороджена орденом Червоної Зірки [17, с. 944 - 945].

Під час окупації мешканці області допомагали партизанам хлібом та іншими продуктами. Часто місцеві жителі ховали продовольство, саботували виконання призначуваних робіт, брали участь у партизанському русі.

В період окупації блюзнюківці вели боротьбу проти ворога, саботуючи всі заходи окупантів. Ось один із прикладів: Пилипа Радіоновича Володченка німці примусили відремонтувати водокачку. Пустити її в дію можна було за кілька днів. Але він ремонтував її два з половиною місяці. П.Р. Володченко також переховував вдома бійців Червоної Армії, що потрапили в оточення. В сім'ї зберігаються їх листи. Ось що писав П.Р. Володченку капітан Г.Б. Чуднєвський: "У жовтні 1941 року, коли я попросився до вас переночувати, ви без вагань впустили мене, нагодували, перев'язали рани. Три дні я жив у вас. А потім ви знайшли мені гвинтівку" [45, с. 68].

В боротьбі з окупантами партизанам активно допомагало місцеве населення. багато жителів району мали безпосередні зв'язки з партизанським загоном. Данило Яценко та Петро Чаговець, наприклад, за завданням командування партизанського загону не раз переходили через лінію фронту з цінними відомостями про розташування німецьких військ. комсомолка В.Г. Марченко разом з подругами зібрала й доставила партизанам 10 цент хліба, 26 кг тютюну, 8 пар чобіт, 15 шинелей, 30 пар білизни, 8 кулеметів. Вона привела до закону 10 чоловік, в тому числі трьох командирів Радянської Армії.

Особливо активізувалися партизани на початку 1943 р. 28 січня 1943 р. партизанський загін, в якому налічувалось більше 120 бійців, визволив від гітлерівців село Чепіль, відновивши там радянську владу.

На початку лютого 1943 р. партизани ще до приходу Радянської Армії визволили 27 населених пунктів - Протопопівку, Шурівку, Байрак та інші - і підійшли до Балаклії.

Жителі Добровілля Близнюківського району допомагали партизанам і радянським військам. Так, хата М.М. Семи використовувалась для зв'язку з партизанським загоном. Жителі Г.А. Антоненко, Г.Ю. Каземірова, О.К. Овчаренко переховували і допомагали одужати кільком пораненим радянським солдатам і офіцерам. Дізнавшись про це, фашисти закатували селянок.

Комсомолки, школярки Віра Васильченко, Раїса Іщенко організували підпільний комсомольський комітет села у складі 7 осіб. Вони розповсюджували рукописні листівки, допомагали пораненим радянським командирам та бійцям. Схоплені ворогом, юні патріотки Віра та Раїса були розстріляні фашистами.

Напередодні жовтневих свят 1942 р. гітлерівці вирішили пограбувати с. Мартове Чугуївського району. Усе награбоване вони зносили до річки Сіверський Донець, щоб переправити на той берег. Навіть покидали гвинтівки, які їм заважали. Чотири піонера: Гриша Походенко, Ваня Шевченко, Ваня Шевченко другий та Мишко Піхур підповзли до річки, швидко поскладали речі на паром, забрали зброю і перетягли паром на другий берег Дінця. Речі заховали у піщаному кар'єрі і приготувалися зустріти фашистів. Коли ті повернулися хлопці відкрили вогонь. Німці вирішили, що це засідка партизанів, і з криком "Рус! Партизанен!" втекли.

Опинившись на окупованій території місцеві жителі самостійно утворювали партизанські загони. Так, з листопада 1941 до серпня 1943 р. в селі Пархомівка Краснокутського району існувала підпільна антифашистська група на чолі з П.О. Масенко. Вона проводила активну агітаційну роботу серед населення. комсомолець Ю. Кисельов зробив радіоприймач і систематично слухав повідомлення Радянського інформбюро. За допомогою листівок і усних переказів вони ставали відомими населенню Пархомівки і навколишніх сіл. у кінці 1942 р. група робітників цукрозаводу, залучивши молодь села, утворила другу підпільну антифашистську групу. Її очолив М.Я. Трошин, який утік з німецького полону і влаштувався в Пархомівці кочегаром на цукрозаводі. Через деякий час командир Краснокутського партизанського загону Т.С. Милюха встановив зв'язок з цією групою і доручив їй ряд бойових завдань. Напередодні вступу частин Радянської Армії у Пархомівку в лютому 1943 р., група Трошина захопила село і протягом 9 днів тримала в руках і вела бої проти гітлерівців.

До стихійного руху Опору можна віднести також саботаж: ухиляння селян від сплати податків, здавання продуктів харчування, намагання робітників зривати план роботи, псувати устаткування і уже виготовлену продукцію, паралізувати залізничний та автомобільний рух тощо.

Висновок

Отже, стихійний рух був різноманітним. Він увібрав у себе і діяльність антифашистських підпільних організацій, які не підпорядковувались центру, і саботажі харківців на підприємствах, у господарських дворах. Особливо він відзначився щирою допомогою простих людей радянським бійцям і офіцерам, що потрапили у скрутне становище.

Ці люди не завдавали ворогові відчутної шкоди, але те, що вони повертали до життя людей, які із зброєю в руках нищили ворога, і було їх скромним внеском у справу Перемоги над ворогом. Адже недаремно Меланію Дем'янівну врятовані називали своєю другою мамою, а до Олександра Івановича Мєщанінова, а після його смерті - до родини, надходили тисячі листів із подякою за врятоване життя.

3. Націоналістичний рух опору

Національний рух на терені Харківщини важко назвати рухом Опору проти фашистів. По-перше, він був слабо розвинений, по-друге, не мав єдності і, по-третє, а це, можливо, головне, активно співробітничав із німцями, залишивши по собі недобру пам'ять.

Цей рух зосереджувався в основному у Харкові і швидко охопив цивільні адміністративні органи управління. Своїм основним методом націоналісти вибрали боротьбу із більшовизмом, а для цього потрібні були співпраця і лояльне ставленні до окупантів, пропаганда серед місцевого населення послуху та підтримки нової влади.

Національний рух у Харкові мав три гілки: місцевий, бандерівський і мельниківський.

Безумовно Харків, у недалекому минулому столичне місто, центр українізації у 20-ті рр., мав певні традиції українського національного руху ще з дореволюційного періоду. Багато хто з учасників українського відродження зазнав переслідувань, суворих випробувань та поневірянь по тюрмах та таборах. Проте і в кінці 30-х рр. місто повністю не втратило свого значення як одного з центрів української культури, де працювало багато видатних українських митців. З початком німецько-фашистської окупації українська громада міста виявилася розколотою. Більша її частина опинилася на фронті або евакуювалася в радянський тил. Решта перебувала під німцями. Часто не з своєї волі, бо не було можливості виїхати, а дехто залишився цілком свідомо, пов'язуючи з німцями свої надії, у т. ч. й державницькі. Серед них були і відомі політичні постаті, такі як В.А. Доленко, О.П. Семененко та ін. З перших днів окупації вони провадили активну роботу по згуртуванню навколо себе антирадянськи налаштованих осіб. Зрештою була сформована досить струнка вертикаль організації місцевих націоналістів, яка включала політичний провід, більш широкий за складом "Громадський комітет" і максимально легальні, відкриті, формально неполітичні об'єднання. Найчисленнішою серед останніх була "Просвіта", значно меншими - "Союз українок", "Спілка української молоді", "Комітет українського купецтва" та ін. Важливим чинником у боротьбі за населення Харкова стала відроджувана у місті при активній участі націоналістів УАПЦ.

Політична концепція та організаційні засади харківських націоналістів формувалися в жорстоких умовах німецько-фашистської окупації та під її впливом. Помітний слід у цьому залишили західноукраїнські націоналісти, які прибули в Харків у дуже складний початковий період війни. В обстановці хаосу, невизначеності та непевності перших днів окупації енергійність і настирливість західноукраїнських націоналістів за умови поблажливого до них ставлення німців дозволили їм на певний час перебрати у свої руки головний провід українського руху в Харкові.

На початку війни Харків привернув велику увагу західноукраїнських націоналістичних центрів ОУН(б) та ОУН(м). Організація українських націоналістів ще до війни робила спроби поширити свій вплив на Наддніпрянщину і навіть Слобожанщину. Але тільки з початком війни склалися передумови для розбудови націоналістичних осередків у Східній Україні. Харків стає головною метою та кінцевим пунктом руху т. зів. похідних груп як бандерівців, так і мельниківців. Похідні групи С.Бандери, за деякими даними, налічували до 5 тис. чол. і були розподілені на 3 напрями: "Північ", "Центр" і "Південь". Група "Центр", якою керував М. Лемик, мала досягти Харкова та заснувати тут оунівські осередки бандерівського спрямування. Проте німці, які розпочали репресії проти бандерівців, перехопили цю групу ще у Миргороді. У результаті створити у Харкові розгалужену систему бандерівської організації не вдалося. З часом окремі емісари ОУН(б) проникали у Харків та утворювали тут невеликі добре законспіровані осередки. На жаль, про них залишилося небагато відомостей.

В. Косик, наприклад, наводить деякі цікаві документи з німецьких архівів. У одному з них повідомляється, що в Харкові на початку вересня 1942 р. "було перехоплено нелегальні листівки групи Бандери, які були надруковані "крайовим відділенням ОУН східних територій України". У цих листівках вперше повідомляється, що група Бандери має "окреме відділення на Східній Україні і розширює свою пропаганду серед східноукраїнського населення". Розпочалося слідство з метою виявлення авторів і поширювачів цих листівок. У ході його, як про це йдеться у повідомленні до Берліна місцевої поліції безпеки, "в ніч на 17 жовтня 1942 р. вдалося виявити підпільну типографію організації Бандери. Інтенсивна перестрілка мала місце в ході акції, що закінчилась арештом 11 прихильників Бандери. Було захоплено важливі пропагандистські матеріали і 14 ящиків матриць" [27, c. 655]. У одній з листівок, підписаній обласним проводом ОУН Східної України говорилося: "Українці! Своєю брутальною колоніальною політикою в Україні німці викликали справедливе обурення всіх верств нашого народу... Тепер кожен українець повинен збагнути, що в нас є єдиний шлях до гідного людини державного життя - це шлях організованої революційної боротьби великих народних мас за самостійну Україну" [28, с. 368-369].

Деякі факти знаходимо в німецькому документі, наведеному газетою "Молодь України": "У зв'язку з розкриттям нелегальної комуністичної групи в Харкові встановлено, що вона також робила спроби привернути українських націоналістів до своїх цілей... Встановлено, що зв'язковим од бандерівської групи до комуністичної був Роман Процинський. Він прибув у Харків із Львова разом з німецькими військами і невідомо, де знаходиться зараз. У його квартирі відбувалися наради бандерівців. Бандерівці організували свої групи по 5 чоловік в кожній. Вони планували проведення диверсійних та терористичних актів..." [28, с. 655].

Проведені розшуки по архівам Харкова дають можливість розширити характеристику Р.М. Процинського - оунівського емісара на Харківщині. За деякими даними, він походив з Галичини, скінчив теологічний факультет Львівського університету, рано прилучився до визвольної боротьби ОУН на західноукраїнських землях, за що двічі арештовувався польською владою. У Харків прибув разом з деякими іншими галичанами після окупації міста німецькими військами. Легальним прикриттям його націоналістичної діяльності стала робота перекладачем в одній з німецьких військових частин, а пізніше, до літа 1942 р., - заступником райбургомістра на Основі. У спілкуванні з прибічниками Р.Процінський постійно підкреслював, що він - "рядовий боєць" С. Бандери і має завдання розбудувати в Харкові оунівські осередки.

У серпні 1942 р., коли гестапо провадило арешти, Р.Процинський залишив місто. Архівні документи зберегли також імена деяких інших бандерівських емісарів, які відвідували Харків. Відомо, наприклад, що серед них були Степан, Михайло, Оксана, Зіна Книш та ін. [29, с. 398]

Значно більше пощастило мельниківцям, 3 групи яких також прямували на схід і ще на початку осені 1941 р. з'явилися у Києві та утворили там сильний центр на чолі з Ольжичем-Кандибою. Невелика їх група прибула і до Харкова. Серед них - Б.І. Коник, К.М. Полуведько, доктор Олійник та протоієрей Я. Кравчук. вони розгорнули у місті енергійну діяльність з метою створити тут націоналістичну організацію [2, с. 102].

Б.І. Коник був вихідцем з Галичини, за фахом - журналіст [12, с. 95-96]. Розповідали, що він мав при собі похідний "інтендантський" мішок, з якого виймав та вивішував на будинках районних центрів та сільських управ українські жовто-блакитні прапори. Після його прибуття до Харкова на будинку харківської міської управи з'явився жовто-блакитний прапор [2, с. 103]. У Харкові на Коника дивилися як на визначного націоналіста, крім того, відчували, що його підтримують німці. А це давало можливість легально й відкрито працювати на користь України. Такі перспективи у поєднанні з енергійною діяльністю емісарів Мельника дали свої результати. Маючи на меті утворити в Харкові організацію українських націоналістів, яка б керувала діяльністю націоналістів Лівобережної України, Б.Коник за допомогою місцевих діячів заснував ініціативну групу, до якої входили М.С. Сліпченко, М.М. Кононенко, В.В. Кривенко, М.О. Ветухов та ін. Вона повинна була вербувати до ОУН нових членів. Активну допомогу Б.Конику подавав відділ пропаганди Харківської міської управи, який фактично перетворився на легальний центр оунівської організації. На численних напівконспіративних зборах, які провадив Б.Коник на квартирі то С.Ф. Черняєва, то Т.Д. Недужого, відбувалося знайомство присутніх з завданнями, програмою та статутом ОУН (м), обговорювалися стан справ із харківським самоврядуванням, питання формування української поліції, розподілялися посади тощо. На зборах були присутніми 10-20 чол., у т. ч. С.Ф. Черняєв, О.І. Попов, В.А. Доленко, М.С. Сліпченко, К.М. Полуведько, В.В. Кривенко, М.О. Ветухів, П.П. Дрига, подружжя Недужих та ін. [48, с. 52]

Не всі вони повністю поділяли постулати ОУН, а тим паче визнавали керівництво західноукраїнських "молодиків". В.А. Доленко у своїх повоєнних спогадах так оцінював перебіг подій на початковому етапі у Харкові; "Стало відомо, що до Х. Прибули якісь українці з Заходу. Через кілька день на міській управі з'явився жовто-блакитний прапор, національні настрої підвищились. Один з прибулих К. (Б.Коник. - А.С.) став ніби українським комендантом міста і почав формувати поліцію, другий, П. (К.М. Полуведько), став секретарем управи і здобув великий вплив на Крамаренка і інших членів управи. Українцям ніби стало легше. Проте і без великої застереженості щось було незрозуміле для харківських кіл у діяльності цих осіб... Для політичної нашої тактики було ребусом, чи вважати обох спритними молодими людьми, чи чиєюсь агентурою, що маскується під національний рух. На Сумській вул. 62 в квартирі Д. Відбувалася нарада українців, де було, як говорять, чоловік до 30 справжніх українських діячів різного гатунку. На цій нараді приїжджий К. зробив доповідь і це ще більше пожвавило настрої серед українського громадянства. Це поклало зародок двом таборам - Ветеринарна була осередком з давніми і сильними громадськими традиціями, і сумська 62 попритягала радикальні приїжджі елементи, не пов'язані ні з традицією громадської роботи до 1917 р., ні з підпільною роботою під час більшовицької окупації" [56, с. 156]. По вулиці Сумській, 62 проживали Тодось Дорошевич Недужий та його дружина Марія Матвіївна, які і являли собою, за словами В.А. Доленка, акумуляційний осередок безтрадиційного громадянства в Харкові. На відміну від В.А. Доленка, колишній обербургомістр О.П. Семененко з повагою згадував про них у своїй книзі: "Родина Недужих заслуговує на особливе місце в Харківському літопису. За скупими біографічними даними про цю родину криється барвиста історія національного і людського самоствердження людей твердих, виразних у своїх духовних проявах" [56, с. 122].

Висновок

Велика Вітчизняна війна - епохальна подія в житті України на довгому шляху відродження української державності. Перемога народів Радянського Союзу у війні відвернула перетворення території України в колонію Німеччини. З того дня минуло майже 60 років, коли відлунали переможні салюти війни. Великі втрати поніс наш народ. Лише за визволення Харківщини загинуло тисячі бійців, офіцерів, партизан і підпільників. Але час не владний стерти з пам'яті народній подвиги радянських людей, які відстояли честь, свободу i незалежність своєї Батьківщини, врятували людство від фашистської чуми.

Не можна не пишатися рухом Опору. Антифашистський рух, відраза до фашизму, несприйняття націонал-соціалізму були притаманні переважаючій більшості всього українського народу, який в цілому, боровся проти німецько-фашистської окупації, хоч у Харкові, як і в інших регіонах України, ця боротьба мала свої особливості.

Як і по всій Україні він поділявся на три частини: комуністичний, націоналістичний і стихійний.

Тисячі мешканців області, ризикуючи власним життям, надавали допомогу пораненим червоноармійцям, що опинились на окупованій ворогом території. Місцеві жителі лікували, переховували бійців і офіцерів Червоної армії, ділилися з ними часто останнім шматком хліба. Особливо багато у цьому зробили лікарі 9-ї холодногірської лікарні на чолі з професором О.І. Мєщаніновим.

Існував у Харкові й націоналістичний рух Опору, але він не мав значної підтримки у харків'ян. Це було пов'язане, по-перше, із тим, що на сході України ідеї створення незалежної України не мали такого широкого розповсюдження, як на заході, по-друге, націоналісти прийшли разом із німцями і заплямили себе співробітництвом із окупантами, і, по-третє, рух не був єдиним, від поділявся на місцевий, мельниківців і бандерівців, які не могли йти на компроміс один одному.