Первісні культури на території України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВІННИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО

Інститут історії, етнології і права

Кафедра всесвітньої історії

КУРСОВА РОБОТА

з історії України

на тему: «Первісні культури на території України»

Студентки

3 БІП групи

Воловодівської В.А.

Керівник

доцент, канд.пед. наук

Ніколіна Інна Іванівна

Вінниця - 2014



1. Шнурова кераміка

Культура шнурової кераміки (відома також як культура бойових сокир) -- назва археологічних культур пізнього енеоліту, поширених у лісовій і лісостеповій зонах Північної, Центральної і Східної Європи при кін. З -- сер. 2 тисячоліття (в основному 2300 -- 1700) до РХ. Загальною ознакою шнурової культури є кераміка, прикрашена відтисками шнурка, який накладали на вогкі стінки глиняного посуду, або врізний орнамент на горщиках, черпаках, мисках, кулястих амфорах з ручками. «Шнуровики» користувалися шліфованими кам'яними ножами, сокирами, в тому числі й бойовими кинджалами, долотами; вживали прикраси з кістки та металу.

2. Етнічна приналежність народів культур

Племена культури шнурової кераміки -- вважаються індоєвропейцями, але існують різні концепції про початок їхнього формування. За однією з них вони не були автохтонами в Україні, вони прийшли ймовірно з Центральної Европи, підгірських районів Німеччини, асимілюючись з місцевим населенням. Згідно іншої версії початок їхнього формування в степах Східної Європи. археологічний культура скіф етнічний

Поселення культури шнурової кераміки мало досліджені, також невідома етнічна приналежність їхніх племен; за деякими дослідниками, це мали б бути предки слов'ян, балтійців, германців і угрофінів (І. Свешніков).

Населення культури шнурової кераміки не було однорідним за походженням. Основу його в Східній Європі склали племена ямної, середньодніпровської культур, певною мірою традиції трипільської культури, в Центральній Європі - культур лійчастого посуду, кулястих амфор. Деяка спільність в матеріальній і духовній культурі різних груп населення шнурової кераміки пояснюється занепадом землеробства, розвитком скотарства у зв'язку з погіршенням кліматичних умов і впливами зі степового Півдня Східної Європи.

3. Комарівська культура

Комарівська культура, археологічна культура бронзової доби 1500--1100 років до Р. Х. (в Прикарпатті до 780 р. до Р. Х.).

Комарівські племена жили переважно на більш південних територіях, у Прикарпатті та південній частині Волині. Названа за могильником, розкопаному в 1934 біля села Комарове Галицького району Івано-Франківської області України. Поширена в Прикарпатті, Західному Поділлі, на Волині, в середньому Побужжжі, частково на правобережжі Середнього Придніпров'я.

Пам'ятки, споріднені з тшинецькими, відомі і на схід від Дніпра - в басейні Десни і Сейму. Основними заняттями племен комарівської і тшинецької культур були землеробство і скотарство, про що свідчить наявність зернотерок, крем'яних серпів та кісток свійських тварин -- великої рогатої худоби, свиней, коней, рідше -- овець і кіз.

Землеробство вже було підсічним і плужним, що вимагало очищення від лісу значних ділянок землі. Останнє здійснювалось за допомогою крем'яних і бронзових сокир. Населення вело осілий спосіб життя - люди жили в досить великих поселеннях. В селі Комарів, наприклад, досліджено залишки наземних жител прямокутної форми довжиною 4-5 метрів, збереглись обгорілі залишки дерев'яних стін на кам'яних підвалинах. В одному з кутків житла стояла глинобитна піч, а попід стінами - ряди напівукопаних великих посудин.

Племена ховали своїх померлих під курганами або в ґрунтових могильниках скорченими на боці, рідше - випростаними, або ж спалювали. На Дніпрі поблизу Києва (Вишеньки, Плютовище та ін.) розкопані безкурганні могильники з обрядом трупоспалення. Попередні племена, що населяли цей регіон, також спалювали своїх небіжчиків (Софіївський осередок Пізньотрипільської культури). У типах кераміки та її орнаментації, що є найбільш чутливим показником етнографічної самобутності племен, комарівській і тшинецькій культурам властиві дуже характерні за формою високі горщики з розведеними вінцями, що отримали назву тюльпаноподібних

4. Тшинецька культура

Тшинецька культура, археологічна культура сер. періоду бронзового віку, поширена в сер. смузі Польщі (від р. Варти на заході) і в Україні (від Бугу на зах., до Десни на сх. і від Прип'яті на півн. до півд. Волині). Назва від с. Тшинця (Trzciniec) на Люблінщині. Основні заняття носіїв Т. к. скотарство і хліборобство, а також полювання і рибальство. Житла -- землянки і наземні споруди. Пам'ятники поховань: могили з обрядами трупоспалення і трупопокладення; також колективні поховання. Знахідки: численні керамічні вироби (серед ін. посуд з рожевуватою підлискованою поверхнею, здебільшого оздоблений), крем'яні серпи, шкребки, наконечники стріл, вироби з кістки і бронзи. Т. к. існувала з 16 до сер. 12 ст. до Хр.

Існувала в 16-11 ст. до н.е. Т.к. поділяють на західнотщинецьку культуру на території Польщі і східнотщинецьку культуру на території України. Східнотщинецька культура виділена С.Березанською. Поширена в північній лісовій смузі Правобережної України і на Лівобережжі - в межиріччі Дніпра і Десни. Представлена переважно поселеннями. Виділяють чотири локальні групи: рівненську, прип'ятську, київську та сосницьку. Поселення невеликі (Пустинка), житла заглиблені в землю, покрівля двосхила. Долівка інколи вимощувалась глиняними вальками. Поховання різні: ґрунтові й підкурганні, з обрядом тілопокладання і тілоспалення. Знаряддя праці і предмети побуту представлені ліпним посудом (тюльпаноподібні горщики, черпаки, миски, друшляки), прикрашеним валиками, заглибленими лініями, заштрихованими трикутниками; крем'яними виробами (клиноподібними сокирами, серпами, наконечниками списів і стріл), кам'яними сокирами з отвором, кістяними речами. Бронзові вироби представлені ножами, кинджалами, прикрасами (браслети, перстені, різноманітні шпильки). Основою господарства племен східнотщинецької культури були осіле скотарство, різні промисли, в деяких місцях було поширене землеробство. Значну роль відігравали різні ремесла, обмін з сусідніми племенами. В соціальному житті панували родопатріархальні відносини, виділялась багатша верхівка. В духовній культурі домінували культ предків, вогню, різні форми прикладного мистецтва. Тк. сформувалась на території Польщі на основі традицій культур лійчастого посуду та шнурової кераміки, на території України - різних груп культури шнурової кераміки, а також пізнього Трипілля. Племена Т.к., на думку лінгвістів та археологів, лягли в основу праслов'янської людності між Віспою і Дніпром.

Поблизу хутора Пустинка на Дніпрі (Чернігівська область) відкрито ціле поселення тшинецької культури, що складалося з кількох десятків різних жител, господарських і культових споруд. Це поселення мало вуличне планування. Житла трохи заглиблені в ґрунт, прямокутні в плані до 10-12 метрів завдовжки. Поблизу кожного з них виявлено споруди господарського призначення, де, очевидно, зберігалося збіжжя. А у селі Зазим'я під Києвом виявлено кам'яну матрицю для відливання кельтів, відомі глиняні ллячки, що говорить про наявність тут власного бронзоливарного виробництва.

5. Білогрудівська культура

Білогрумдівська культумра -- культура осілого населення пізнього бронзового віку (XI -- IX ст. до н. е.), яка була поширена на території України між Дністром і Дніпром.

Культура була виявлена під час розкопок у 1918-27 роках Петром Курінним поблизу села Піківець Уманського району Черкаської області, у Білогрудівському лісі. Пізніше досліджувались О.І.Тереножкіним в кінці 1940-50-их років. Поселення білогрудівської культури зустрічаються також на околицях Києва.

Деякі вчені бачать в білогрудівській культурі джерела найдавніших слов'ян Східної Європи та разом з білоозерською культурою є початком ранньозалізного віку.

Характеристика

Білогрудівські поселення не мали укріплень, жителі мешкали ймовірно, в прямокутних великих напівземлянках, в яких стіни були з дерева, а підлога вимазана глиною.

Поховання людей -- ґрунтові та курганні могили, в яких небіжчики скорчені, інколи кремовані, а рештки вміщені до урн.

Матеріальна культура представлена кам'яними (серп, сокири), керамічними виробами (слоїки, тюльпаноподібні посудини з гладким валиком зверху, черпаки, кружки, миски, келихи, кубки, біконічні посудини з дрібнозубчастим орнаментом) та виробами з бронзи (браслети, шпильки, спіральні підвіски, вістря списів та луків, кинджали). У пізній період білогрудівці вже виготовляли знаряддя із заліза (голки).

Основні заняття мешканців білогрудівських поселень -- землеробство, тваринництво та птахівництво.

Велику роль у світогляді племен білогрудівської культури відігравав культ вогню. Для поселень характерна велика кількість зольників, які переважно мали правильної форми підвищення до 4 м та діаметром до 35 м. Єдиної думки щодо їх призначення немає. Одні вчені вважають їх пам'ятками поховального обряду, другі -- залишками житла, треті -- культовими місцями, які пов'язані із вогнем.

На зміну білогрудівській культурі прийшла чорноліська. Деякі археологи вважають їх двома частинами єдиної білогрудівсько-чорноліської культури, яка, на думку багатьох вчених, брала участь у складанні культури скіфського часу.

6. Культура Ноа

Племена культури Ноа в пізньому бронзовому віці утворюють велику етнічну спільність, що займала територію Південно-Східної Трансильванії, частину Румунії, Молдови і Середнє Подністров'я. В межах України ця культура була представлена на території теперішньої Чернівецької і Івано-Франківській області, на Тернопільщині і Львівщині, де поблизу Заліщиків і Держева знайдено бронзові скарби, що складалися, в основному, з бронзових серпів і прикрас.

Ноа культура , Ноуа -- археологічна культура пізньої бронзової доби.

Датується 1250--1000 рр. до РХ. Була поширена в Центральній і Східній Румунії й в Молдавії і на заході України.

Названа за могильником у села Hoya (Noua) біля м. Брашов у Румунії.

Характерні неукріплені поселення з наземними прямокутними стовповими будинками, зольниками й численними господарськими ямами.

Могильники -- ґрунтові (до 200 поховань), зі скорченими трупоположеннями, рідше -- із трупоспаленнями. У їхньому інвентарі переважає кераміка 2 типів: груба (характерні «мішкоподібні» посудини) і більш тонка чорна, або сіра лущена (характерні посудини з 1-2 ручками). Знайдено бронзові листоподібні наконечники списів, втульчаті кельти, шпильки, кістяні наконечники стріл і псалії.

Племена культури Ноа культури, що жили первіснообщинним ладом, займалися головним чином скотарством, у меншій мірі -- землеробством.

7. Катакомбна культура

Катакоммбна культумра -- археологічна культура епохи ранньої бронзової доби.Була розповсюджена в 2000--1250 рр. до Р.Х. у Північному Причорномор'ї (Східна і Південна Україна), Подонні й Нижньому Поволжі, Північному Кавказі.Племена Катакомбної культури ототожнюються з кіммерійцями -- іранським, або фракійським народом.Виділена на початку 20 ст. В. А. Городцовим.Носіями Катакомбної культури була група родинних племен, генетично пов'язаних з жившими в 3000-2000 рр. до РХ на цій же території племенами ямної культури.

Відомі локальні варіанти катакомбної культури: донецька культура, передкавказька культура, харьківсько-воронізька культура й інші.

Для Катакомбної культури характерні родові селища й курганні могильники (поховання у підкурганніх катакомбах, у скорченому положенні на боці, посипані червоною фарбою, що символізує вогонь).

Інвентар: глиняний посуд з орнаментом, нанесеним мотузковими штампами (характер візерунків дозволяє включити Катакомбну культуру у більше широке коло шнурової кераміки культури), кам'яного й бронзового знаряддя й зброя, кістяні й бронзові прикраси.

Племена Катакомбної культури займалися скотарством і землеробством, знали металургію міді й бронзи, вели обмін з навколишніми племенами, особливо із племенами Кавказу, а через них були пов'язані з Передньою Азією, Іраном, Єгиптом. У племен Катакомбної культури був батьківський рід, виникли передумови для майнової диференціації (поховання вождів і родових старійшин відрізняються більше багатим інвентарем). До кінця 3- й чверті 2- го тис. до Р. Х.. племена Катакомбної культури були витиснуті з Середньої Волги скитськими племенами, що просунулися з району, зрубної культури. Зрубна культура скитів сильно відрізнялася від катакомбної культури кіммерійців.

З пізньоямним населенням вони утворять сінкретичні комплекси. Змішані ознаки деяких поховань породили гіпотезу про генетичний зв'язок Катакомбної культури і давньоямної культури. Відповідно до іншої точки зору Катакомбна культура є сторонньою й із давньоямною не пов'язана



8. Багатоваликова культура

Культура епохи середньої бронзи 17-15 століть до н. е. її племена жили в Подніпров'ї та на Правобережжі й частково заселяли тер. сучас. Тернопільщини. Назву отримала від глиняного посуду, оздобленого великою кількістю наліпних валиків. Орнамент посуду багатий і різноманітний, часто вишуканий. Племена цієї культури займалися випасним скотарством.

На Тернопільщині відома одна пам'ятка цієї культури -- могильник біля с. Остап'є Підволочиського району, яке 1929 досліджував Я. Брик. Розкопано 4 кургани; виявлено посуд, крем'яні знаряддя праці, кісткові та бронзові прикраси; дно, стіни і перекриття поховань викладені камінням.

9. Зрубна кераміка

Зрубна культура -- археологічна культура епохи бронзи. Поширена в степовій і лісостеповій зонах Східної Європи від Дунаю до Волги. Була розкопана на Сіверському Донці на початку XX століття одночасно з ямною і катакомбною культурами. Виокремлена у 1905 році В. А. Городцовим. Відомо не менш 500 археологічних пам'яток.

Свою назву зрубна культура отримала завдяки тому, що переважна більшість вперше досліджених на Сіверському Дінці могил мала дерев'яні зруби, виготовлені з колод дерева. На інших територіях поширення зрубних племен зрубів у похованнях виявлено мало. Небіжчиків ховали в простих ґрунтових ямах або клали в кам'яні скрині.

Періодизація зрубної культури

У зрубній культурі виділяються 3 хронологічних періоди. Ранньозрубна стадія (17-16 ст. до н. е.). Для поселень характерні каркасні наземні житла. Господарство має ознаки патріархально-скотарського способу виробництва. Розводили велику і дрібну рогату худобу, займалися обробкою металу.

Могильні ями мали квадратну форму. Часто виявляються дерев'яні перекриття, підстилки і підсипання (попіл, крейда, вохра, органіка й ін.), кістки тварин. Померлі лежали на дні могили в скрученому положенні (зазвичай на лівому боці), головою на північ, руки, зігнуті в ліктях, розміщені перед обличчям (поза адорації). Похоронна кераміка представлена судинами горшкової й банкової форм. Речовий інвентар складається зі зброї (сокири, списи, кинджали, вістря стріл), знарядь праці (ножі, сокири, шкребки) і різноманітних прикрас.

Найвищого розквіту зрубна культура досягає в 2-й період (15-14 ст. до н. е.). Наземний тип будівель залишається провідним. У погребальному обряді поза адорації стає переважною. Скорочується число багатих поховань і речей у них. Посуд стандартизується на всій території зрубної культурно-істориної спільності.

Завершальний етап зрубної культури на Південному Уралі (14-12 ст. до н. е.) характеризується глибокою і різноманітною перебудовою матеріальної і духовної культури. Спостерігається різке скорочення числа пам'яток. Імовірно, зрубне населення взяло участь у формуванні ряду культур пізнього бронзового віку.

Через те, що зрубні племена на всій території свого поширення вступали в контакт з місцевим населенням виникали локальні відмінності в їхній культурі. Від решти зрубних пам'яток особливо відрізняються поселення Правобережної України, де виділяються сабатинівська група пам'яток (степове Правобережжя) і білозерська -- на нижньому Дніпрі, які часто називають окремими культурами. Вони дещо різняться і хронологічно: зрубна датується 16-12 ст. до н. е., сабатинівська -- 14-12 ст. до н. е., а білозерська -- 11-9 ст. до н. е. Поселень зрубної, а особливо сабатинівської і білозерської культур, значно більше, ніж катакомбних -- населення мало осілий спосіб життя і займалось скотарством і землеробством.

Ремесла

Важливою рисою зрубної, сабатинівської і білозерської культур є значна кількість бронзоливарних майстерень та скарбів бронзових виробів. До скарбів, яких лише на Північному Причорномор'ї виявлено більше 20, входять вироби з бронзи та зливки металу. Один з найбагатших скарбів виявлено біля села Рибаківка, що на Миколаївщині, де було знайдено 50 бронзових сокир-кельтів. Другий такий бронзовий скарб, що на Херсонщині, містив сім серпів, сокири та зливки бронзи загальною масою 24 кг.

У Причорномор'ї та Подніпров'ї в пізньому бронзовому віці був свій бронзоливарний центр, про що свідчать майстерні, виявлені в селах Малі Копані, Завадівка на Херсонщині, Дерев'яна на Київщині, Маяки поблизу Одеси тощо. В Малих Копанях, наприклад, знайдено 19 половинок ливарних форм, що служили для відливання коротких мечів, двох типів кинджалів, трьох типів кельтів, вістер до списів і дротиків, двох типів доліт, ножів, різних бляшок і підвісок тощо.

Найбільш поширеним типом кераміки зрубної культури є горщик банкоподібної форми. Орнамент, який покриває, зазвичай, лише верхню частину посуду, має відбиток шнура або вигляд прокреслених ліній. В орнаменті простежується ритмічність, повторюваність елементів; у складі фриза такого «візерунка» часто зустрічаються різноманітні знаки, хрестики, прямокутники, схематичні зображення тварин тощо. Вважають, що в даному випадку ми маємо справу з примітивним піктографічним письмом. Найбільш цікавими є «піктограми» на горщиках, знайдених біля села Рубці на Осколі та біля Артемівська Донецької області. Всього відомо біля 300 знахідок посуду зрубного часу з загадковими знаками, які поки що не розшифровано.

Знаряддя праці виготовлені, в основному, з бронзи: сокири-кельти, тесла, долота, шила, голки тощо. Були поширені також ножі оригінальної форми -- з перехватом, що є типовим лише для зрубної культури, особливо її раннього етапу. Асортимент знарядь доповнюють кістяні і кам'яні вироби: псалії, лощила, зубчасті штампи виготовлялися з кістки, а матриці, молоти, зернотерки -- з каменю. В зв'язку з розвитком металообробного виробництва з'являється металевий посуд, представлений клепаними з листів міді казанками. З бронзи виготовляли браслети, дротяні чи литі, скроневі підвіски, шпильки, бляшки. Зустрічаються хрестоподібні антропоморфні підвіски, особливо характерні сабатинівській культурі.

11. Сабатинівська культура

Сабатинівська культура - культура пізнього періоду бронзової доби, поширена в Південній Україні, носіями якої були між іншими племена зрубної культури; вперше досліджена поблизу с. Сабатинівки Ульяновського району Кіровоградської області

Для сабатинівської культури характеристичні наземні і напівземлянкові житла, часто з кам'яними основами стін. Серед ліпного посуду переважають банкоподібні горщики, орнаментовані пружком під вінцями; характеристичні тонкостінні підлощені кубки, черпаки, чаші з двома ручками. Поховання -- курганні та ґрунтові могильники.

Племена сабатинівської культури жили з хліборобства і скотарства. Було розвинене бронзоливарне ремесло (знайдено різноманітні серпи, сокири-кельти, наконечники списів, кинджали, з прикрас -- шпильки, підвіски, браслети) і торгівля.

12. Білозерська культура

Археологічна культура пізнього періоду бронзового віку, поширена в степовій смузі України та Молдови у 12-10 ст. до н.е. Назва походить від поселення на березі Білозерського лиману (нині Каховського водосховища) в м. Кам'янка-Дніпровська. Серед пам'яток Б.к. - поселення на берегах річок і лиманів (Тудорове, Воронівка, Зміївка), кургани (Широка Могила, Степовий, Кочковате) та ґрунтові могильники (Брилівка, Широке, Будуржель), комплекси ливарних форм (Завадівка, Новоолександрівка), майстерні ливарників (Кардашинка), скарби металевих речей (Новогригор'ївка), випадкові знахідки. Матеріальна к-ра Б.к. репрезентована керамікою, знаряддями праці, тальковими ливарними формами, зброєю, прикрасами. Осн. заняття нас. - скотарство, землеробство, металообробка. Дослідники к-ри вважають, що її нас. спілкувалося на діалекті давньоіранської мовної спільноти.

13. Мар'янівська культура

Культура сформувалась в кінці доби середньої бронзи на основі неолітичної культури ямково-гребінцевою кераміки, носії якої поступово змішались з носіями середньодніпровської культури (про них ви можете прочитати в попередніх розділах).

Культуру виділив М.Я. Рудинський після розкопок Мар'янівського поселення на ріці Сейм.

Ареал культури охоплював Полісся та північ Лісостепу між Десною і Середнім Доном. Проте в Росії також є схожі пам'ятки, які виділені В.І. Бєсєдіним до воронезької кульутри. Це легко пояснити, згадавши про територію розповсюдження племен культури ямково-гребінцевої кераміки.

На території сучасної України виразні комплекси мар'янівської культури вивчені на Десні та Сеймі (поселення Волинцеве, Мар'янівка, Мезин та інші).Всі вони розташовані в заплавах річок на дюнних підвищеннях. Житла в основному представлені напівземлянками, хоча відомі і наземні конструкції.

Поховання відомі поки що лише для воронезької кульутри на території сучасної Росії. Це випростані інгумації (трупопокладення) в дерев'яних трунах та ямах (Хохольськи й курган на території Воронезької області).

Характерні ознаки інвентарю - кераміка горщикових форм, що виготовлялась з глини з домішкою піску, орнамент - ямкові дотики тавідбитки гусеничного штампу, знаряддя праці - з кістки і кварциту, металеві знаряддя майже відсутні.

Таким чином, бачимо таку лінію розвитку: кульутра ямково-гребінцевої кераміки - мар'янівська кульутра - пам'ятки малобудківського типу і бондарихінська культура доби пізньої бронзи (про які прочитаєте наступного разу).

В етнічному плані ці культури репрезентують прафінно-угорську лінію розвитку, що, в першу чергу, підтверджується відповідними гідронімами регіону.

14. Бондаринська культура

Бондарихінська культура, названа за поселенням в урочищі Бондариха поблизу Ізюма Харківської області, охоплювала в 12--10 ст. до н.е. (за іншими даними - 11--8 ст. до н. е.) лісостепове лівобережжя Дніпра. Найпівденніші пам'ятки цієї культури відомі в степу. Бондарихінська культура поширювалася до мідних рудників Донбасу. В 1977 році на лівому березі Дінця в 1,5 км західніше села Дронівка Артемівського району Донецької області разом із землянкою були розкопані господарські споруди бондарихінської культури, до яких належав і залізоплавильний горн.

Більшість дослідників схильні відносити носіїв даної культури до племен Балтської групи , інші бачать в ній представників угро-фінського населення .

15. Ранній залізний вік

Латенська культура

Латенська культура -- археологічна культура кельтських племен Європи залізної доби. Назва походить від городища Ла Тен (La Tиne) у Швейцарії.

Кельти жили в 500 р. до Р. Х. -- 300 р. після Р. Х. на території сучасних Франції, Швейцарії, Чехії, Словаччини, Югославії, Австрії, Північній Італії, Британських островів.

Наступниця гальштатської культури залізного віку. Латенська культура вплинула на культуру ряду європейських некельтських племен, у тому числі на германців і, в меншій мірі, слов'ян.

Основні ознаки

Бронзові знаряддя вже не зустрічаються. Розвиваються ковальське, ювелірне й інші ремесла.

З'являється гончарне коло.

Виникають оппідуми -- розташовані на підвищеннях рельєфу укріплені (фортифіковані) племінні центри або притулки. Деякі з них перетворюються в міста.

Вдосконалена техніка землеробства -- винайдено залізні плужні лемеші, серпи і коси.

Розвиток ремесла й торгівлі призвів до поширення подібних форм матеріальної культури в Західній Європі.

Періоди

Вмираючий кельт, алтар Пергамон.

Капітолмузей, Рим.

Латенська культура (класифікація запропонована німецькими вченими О. Тішлером і П. Рейнеке й французьким археологом Ж. Дешелетом) поділяється на 3 стадії:

І стадія (500--300 рр. до Р. Х.) -- характерні короткі загострені мечі без перехрестя, із залізними піхвами; різноманітні металеві шийні гривні; фібули з людськими і тваринними прикрасами; кераміка головним чином ліпна, частково -- виготовлена на гончарному колі, зі штампованим орнаментом; поховання в ґрунтові (без насипів) могильниках.

ІІ стадія (300--100 рр. до Р. Х.) -- характеризується довгими мечами з округлим кінцем і вигнутим перехрестям; дерев'яними щитами з еліптичним залізним умбоном; скляними браслетами. З'являються перші місцеві монети. Кераміка високоякісна (виготовлена на гончарному колі), у тому числі чорнолощена, вивозилася до віддалених областей. Поширюються залізні ножиці. В окремих районах зустрічаються поховання в курганах; крім трупоположення, укорінюється обряд трупоспалення.

ІІІ стадія (100 р. до Р. Х. -- 100 р. після Р. Х.) -- характерні дуже довгі мечі з округлим кінцем без перехрестя, кинджали з антропоморфними рукоятками, залізні шпори, замки й ключі, бронзові печатки. Численні скарби, могильники, залишки селищ, міст і укріплень латенської культури зустрічаються, крім основного району поширення і на інших територіях Західної Європи. У завойованих Римом областях латенська культура поступово зникає, поступаючись провінційній римській культурі.

Будівництво

Поселення раннього періоду -- це невеличкі укріплення, містечка і протоміста, багато з яких у пізній період перетворюються в крупні центри торговлі і ремісництва, наприклад Бібракте (площа 135 гектарів) і Алезія (площа 97 гектарів) у Франції. Укріплення цієї епохи -- передусім гальська стіна, описана ще Цезарем: дерев'яні комірки, заповнені землею і камінням та ззовні обкладені камінням, чи цеглою-сирцем. Така «композитна» конструкція робила стіну гнучкою (стійкою до таранних ударів), і одночасно вогнетривкою (через кам'яну кладку).

Жилі будинки раннього періоду -- невеличкі прямокутні наземні/напівзакопані споруди зі стінами з хмизу, обмазаним глиною, на камінному цоколі і солом'яним дахом. Зустрічаються також округлі землянки з подібним дахом і стінами. Пізніше зявились будинки з подвійними утепленими стінами.

Релігія

Релігійні уявлення носіїв Латенської культури відомі з римських джерел і за знахідками капищ. Ймовірно, у кельтів був культ «мертвої голови». Пантеон досить виликий -- Цернунос (бог достатку), Тараніс (аналог римського Юпітера), Эпона (богиня коней). Зважаючи на деталі орнаменту, мав місце і солярний культ.

Мистецтво

Внутрішня сторона кельтського казана. Хіммерлянд Музей, Ґундерструп

Фібули латенської культури 400--300 рр. до Р. Х.

Кельтський шолом 2-го періода Латенської культури

Мистецтво латенської культури переважно орнаментально-стилізоване, що формувалося під впливом етруської і пізньоримської культур.

На ранньому етапі з'явилися маски, увінчані подобою дволистої корони, орнаментальні мотиви пальметти й лотоса.

У прикрасах зрілого латенського стилю (400--300 рр. до Р. Х.) поєднуються рельєф, гравірування, інкрустація коралами й емаллю на дорогоцінних металах; на металевих виробах 350-их рр. до Р. Х. з'явилися стилізовані зображення птахів і звірів.

В 300--200 рр. до Р. Х. виник пластичний стиль: литі бронзові браслети із пластичними прикрасами, обручі з масивними виступами, бляхи з імітацією філіграні. Для Британських островів типові дворогі бронзові шоломи.

Гальштатська культура

Гальштамтська культумра -- археологічна культура племен південної частини Середньої Європи в період раннього залізного віку (приблизно 900-400 до РХ). Названа за могильником, розташованому біля м. Гальштат (Хальштатт, Hallstatt, південно-західна Австрія).

Можна виділити дві основні області поширення Гальштатської культури:

--------східну (сучасна Австрія, Югославія, Албанія, почасти Чехія та Словаччина), яка збігається з територією розселення племен, яких відносять до древніх іллірійців.

--------західну (південні частини Німеччини, прирейнські департаменти Франції), де її зв'язують із племенами кельтів.

Гальштатська культура відома також

-----у східній частині долини ріки По в Італії,

-----в Угорщині і частині Західної України існував місцевий варіант -- Ґава-голіградська культура, що наймовірніше належала фракійцям.

Для кожного з цих локальних типів Гальштатської культури характерні особливі форми поховального обряду. Перехід від бронзи до заліза відбувався поступово, причому на початковій стадії Гальштатської культури (900-700 до РХ) мало місце співіснування бронзових і залізних знарядь при усе більшій перевазі останніх. У господарстві усе більшого значення набувало землеробство. Розповсюдився плуг. У суспільних відносинах відбувалися розпад роду і перехід до відносин класового суспільства. Житла Гальштатської культури -- дерев'яні стовпові будинки, а також напівземлянки і пальові будівлі. Найбільш розповсюджений тип поселення -- слабко укріплене село з правильним плануванням вулиць. Добре досліджені соляні шахти, мідні рудники, залізоплавильні майстерні і кузні.

Характерні речі: бронзові і залізні мечі з руків'ям у вигляді дзвіночка або у вигляді дуги, зверненої нагору (т.зв. антена), кинджали, сокирки, ножі, залізні і мідні наконечники списів, бронзові конічні шоломи з широкими плоскими полями і з гребенями, панцири з окремих бронзових пластинок, що нашивалися на шкіру, різноманітної форми бронзові посудини, особливого типу фібули, ліпна кераміка, намиста із непрозорого скла, жовті с синіми вічками. Мистецтво племен Гальштатської культури було переважно прикладним й орнаментальним і тяжіло до мальовничості, розкоші, достаткового декору; різноманітні прикраси з бронзи, золота, скла, кості, фібули з фігурками звірів, бронзові поясні бляхи з вибитим візерунком, керамічні посудини -- жовті або червоні, з поліхромним, урізним або штампованим геометричним орнаментом.

З'явилося й образотворче мистецтво: надгробні стели, статуетки з глини і бронзи, що прикрашали посудини або складали композицію (бронзова колісниця зі Штретвега в Австрії зі сценою жертвоприносини, 800-600 до РХ); гравіровані або тиснені фризи на глиняних посудинах, поясах і цебрах (сітулах) зображують бенкети, свята, воїнів і хліборобів, ходи людей або звірів, двобої, сцени війни і полювання, релігійні ритуали. Поховання Гальштатської культури свідчать про значне соціальне розшарування і виділення племінної знаті.

Гальштатська культура поступово змінювалася в західних районах латенською культурою.

16. Кіммерійська культура

Кімерімйці (грец. кйммЭсйпй) -- стародавні кочівники, які жили на території Північного Причорномор'я в X -- VII століттях до н.е. і мандрували через Кавказ до Малої Азії.Зміст [сховати]

Походження

Їх походження невідоме, але вважається, що вони були індоєвропейцями. Істориками вважається що мова кімерійців належала до іранської мовної групи чи була фракійською, або принаймні, кімерійці мали іранський правлячий клас, оскільки відомі з асирійських джерел імена кімерійських вождів безсумнівно іранського походження. Деякі литовські дослідники висловлюються про кімерійців, як балтів. Татарські дослідники висловлюються про давньотатарське походження, а саме про походження булгар від них. Це підтверджується записами у античній «Історії монаха Спиридона» й у «Історії Зографа» (Зографський монастир).

У археології дуже мало відомо про кіммерійців північного узбережжя Чорного моря. Їх зв'язують із зрубною культурою, яка витіснила ранішу катакомбну культуру (2000-1200 до н. е.).

Декілька кам'яних стел, знайдених в Україні і Північному Кавказі, були віднесені до кіммерійців. Їх стиль явно відмінний як від пізніших скіфських стел, так і раніших стел ямної культури й Кемі-Обської культури.

Історичні згадки

Біблія

Кіммерійців пов'язують з біблійним Тоґарма, сином Ґомера, онука Ноя. Країну кіммерійців -- Гамірр -- поміщують на північному заході Малої Азії, в Каппадокії. Антична топоніміка пов'язує з кіммерійцями території Керченського і Таманського півостровів (Боспор Кіммерійський, Кіммерік, Кіммерійський вал, кіммерійські переправи тощо). Однак, зважаючи на ту роль, яку кіммерійці відіграли в історії названих країн Малої і Передньої Азії, є підстави гадати, що під кіммерійцями слід розглядати могутні об'єднання пастушо-землеробських племен, які населяли степи від Дністра до Дону.

Одісея

Вперше згадуються в «Одіссеї» Гомера (близько VIII століття до н.е.) та «Історії Геродота» (V століття до н.е.), а під ім'ям «гімірра» -- в ассирійських клинописних текстах кінця VIII-VII століть до н.е.

Ассирійські джерела

З ассирійських джерел відомо про перебування кіммерійців в Урарту, про їхні війни проти Ассирії, завоювання більшої частини Лідії, вторгнення до Каппадокії, Фрігії, Пафлагонії.

У 679--678 роках до н. е. кіммерійці були розгромлені ассирійським царем Асархаддоном. Більш успішними були їх військові дії на заході Малої Азії, в державі Лідія, де вони перебували до 600-х років до н. е.

Згодом вони змішалися з місцевим населенням. Можливо, частина кіммерійців залишилася в гірській частині Криму і стала предками таврів.

Матеріальна культура, господарство і побут кіммерійців відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кіммерійці не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили кам'яні стели. Відомі пам'ятки пізнього періоду зрубної культури, що датуються 10 -- початком 8 століття до н. е. Кіммерійці займалися скотарством, певною мірою і землеробством. Панівне становище серед кіммерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. Саме воїнів деякі дослідники вважали кіммерійцями часів походів до Малої і Передньої Азії.

За Геродотом, племена кіммерійців очолювали царі. Однак царських поховань в Українському Причорномор'ї не виявлено.

В 7 столітті до н. е. кіммерійців витіснили і частково асимілювали скіфи.

Походження болгар й валлійців

Вчені говорять про походження булгар від кіммерійців (кімерів). На це вказують записи у античній «Історії монаха Спиридона» й у «Історії Зографа» (Зографський монастир), кіммерійський цар Колед, мав двох синів: Брема та Болга. Після війни зі скитами, частина кімерів переселилася на захід, де Брем захопив західно-європейські землі. Кельти та бритони стали наступниками Брема. Це підтверджується самоназвою кельтського народу валлійці Британії -- кимри. Інша частина кімерів на чолі з Болгом, за свідченням цих джерел, переселилися на південь й оселилися на Балканах. Археологічні розкопки виявили столицю Болга Казанлак у центральній Болгарії.

Писемні джерела

Гомер близько VIII ст. до РХ (автор безсмертних «Іліади» та «Одіссеї») згадує про кіммерійців: Там кімерійці живуть, і їх місто, і ціле їх царство…

Геродот у V ст. до РХ, називає кімерійців "Дивними козодоями" та мовить про могили кімерійських царів на Дністрі.

А також автори початку першого тисячоліття н.е:

Прісциан (Priscian, 644--721): « …вони савромати живуть поблизу сарматської річки Танаїс, з ними межують також сінди й кімерійці» ;

Руфій Фест Авіен (Ruf. Fest. Avien, 852--891): « найближчі до Танаїсу місцевості займають кімерійці й сінди» ;

Діонісій (Dion., 652--710): « …у Савроматії ж, як сусіди, живуть сінди, кімерійці, керкетії, торети…»

Також існують вавилонські, урартські, іудейські, перські писемні джерела про кімерійців.

17. Чорноліська культура

Хронологічно Чорноліська культура датується двома етапами: ранній (Х-ІХ ст. до н.е.), яким закінчується бронзовий вік на Україні та пізній (VІІІ - перша половина VІІ ст. до н.е.), що хронологічно співпадає з кіммерійським часом раннього залізного віку. Наголосимо, що кіммерійці на території Південної України з'явилися тоді, коли місцеве населення Чорноліської культури жило і працювало тут вже понад 200 років (Х-ІХ ст. до н.е.).

В ранньому періоді їхні взаємозв'язки були незначними, в пізньому - значно розширилися. Зокрема, на території Правобережжя та в басейні р. Ворскли у тогочасних пам'ятках з'являються кіммерійські предмети озброєння та кінської збруї. Якщо на ранньому етапі життя місцевого населення проходило в неукріплених поселеннях (одне на місці Суботівського городища, а друге - в урочищі Інбек, поблизу с. Велика Андрусівка, то на другому, в кіммерійський час, в басейні р.Тясмин чорноліські поселення вже представлені великою кількістю добре укріплених городищ.

На території площею в 100 км між Смілою, Кременчуцькою ГЕС і Чорним лісом розташовані такі укріплені городища: Залевкинське, Лубенецьке, Полудневське, Сокирне (поблизу Жаботина), Суботівське, Яницьке, Адамівське, Калонтаївське, Тясьминське та Московське (поблизу Новогеоргієвська) [47, с. 16].

Велику кількість поселень, могильників та окремих поховань цього періоду зафіксовано у лісостеповому Подністров'ї та Південному Побужжі. Таке поселення та могильник виявлені поблизу с. Луки Врублівецької на Хмельниччині.

Кургани кіммерійського часу у 1975 році досліджені автором цієї праці поблизу с. Тютьки Вінницької області.

В кургані № 1 виявлені кістки чоловічого скелета, анатомічна цілісність якого була порушена, та 13 посудин - гостродонні і плоскодонні черпаки, тюльпаноподібні посудини, чаші, горщик. Більшість черпаків прикрашені заглибленим орнаментом у вигляді трикутників. Заглиблення заповнено білою пастою.

В кургані № 2 виявлено колективне поховання з шести кістяків, зорієнтованих головами на північ. Поховальний інвентар складався з шести ліпних посудин: черпаки і кубок з заглибленим орнаментом, дві чаші (одна на піддоні), глиняні прясло і котушка, бронзові кільце і сферична бляшка, кістяна намистина та кремінне знаряддя праці .

В кургані № 3 виявлено також колективне поховання з восьми дуже поруйнованих кістяків. Поховальний інвентар складався з десяти ліпних посудин: два тюльпаноподібних сосуди, дві невеликі чаші, три черпаки, мініатюрний кубок та два великих горщики.

Основним орнаментальним мотивом, який зустрічається на посуді із цього могильника, є різноманітні комбінації з трикутників, внутрішнє поле яких заштриховане або заповнене ямками. Більшість заглиблень має заповнення білою пастою .

Старожитності Чорноліської протослов'янської культури відомі поблизу сіл Грушка, Немія, Серебрія Могилів-Подільськго району, Мервинці Чернівецького району (Вінницька область), Велика Слобідка Кам'янець-Подільського району (Хмельницька), Сухостав (Яблунів) Гусятинського району (Тернопільська), Бернове, Кельменці, Вороновиця Кельменецького району (Чернівецька) та в інших місцях цього регіону [50, с. 44].

До особливостей Чорноліської культури ми відносимо також поховальні обряди. Відомі як тілопокладення, так і тілоспалення в урнах з похованнями у грунтових могильниках та курганах. Так у кургані поблизу с. Гуляй-Города, на південь від м. Сміли, було відкрито велику яму з дерев'яно гробницею. У витягнутому положенні головами на захід лежали чотири кістяки. В головах у кожного з них стояло по дві-три посудини, тут же була сережка. А над гробницею було виявлено ще три кістяки, які лежали у витягнутому положенні головами на північ і також супроводжувалися посудинами.

Поблизу Сміли розкопано курган, під насипом якого на глиняній площадці, вимощеній на давній поверхні, стояли великі і малі посудини з тілоспаленнями дорослих і дітей.

Цікаву інформацію отримано при дослідженні кургану біля с. Носачева (поблизу тієї ж Сміли). Під його насипом висотою 2 м виявлено кістяк коня, кінська збруя (бронзові двокільчасті вудила з трипетельчастими псаліями, бляхи, серед яких на особливу увагу заслуговують бляхи асірійського походження, кістяні бляхи з різьбленим інкрустованим червоною фарбою орнаментом), залізний меч, бронзові наконечники стріл тощо.

Відомо також багато знахідок бронзових чорноліських браслетів із поховань з тілоспаленнями, виявлених поблизу сіл Стретівки Ржищівського району, Луковці Переяслав-Хмельницького району Київської області та в інших місцях [47, с. 17-20].

А тепер зупинимося ще на одному з важливих, на наш погляд, питань - чорноліських пам'ятках басейну р. Ворскли. Г.Т. Ковпаненко виявила тут пам'ятки другого етапу Чорноліської культури (VІІІ-VІІ ст. до н.е., кіммерійський час), які не мали тут місцевих попередників. Вони були занесені на цю територію внаслідок міграції населення з правого берега Дніпра. На керамічних виробах простежується жолобчастий орнамент, а також відбитки дрібних штампів, що пояснюється впливами, які йшли з Дністро-Дунайського регіону. Про це свідчить і обряд поховання - тілоспалення. Наприклад, в с. Бутейках Кобилякського району на Полтавщині виявлено цікаве безкурганне поховання кінного воїна. В ямі глибиною понад 1 м, лежала купка перепалених кісток чоловіка, поруч з ним - два залізних наконечники списів з отворами в основі пера, 30 бронзових довговтулчастих наконечників стріл з ромбічним пером, 6 бронзових двокільчастих вудил з псаліями, пара великих кілець з підвісками, вуздечні бляхи та пара бронзових браслетів чорноліського типу .

Наприкінці ІХ - на початку VІІІ ст. до н.е. відбувається просування чорноліських протослов'янських лісостепових племен на Південний Захід, зокрема у Західне Поділля, на території якого до цього проживали фракійські племена.

Цікавою пам'яткою, яка фіксує давні слов'янсько-фракійські контакти, є городище ранньослов'янського часу VІІІ-VІІ ст. до н.е. поблизу с. Рудківці Новоушицького району Хмельницької області. Тут досліджено близько 40 жител, ряд господарських споруд і ям. Також розкопками відкрито досить складні конструкції давніх фортифікацій [50, с. 45]. Керамічний комплекс Рудковецького городища своєрідно поєднує в собі елементи слов'янської Чорноліської і Фракійської культур.

І, нарешті, коротко охарактеризуємо всесвітньо відомі речові скарби середини VІІ ст. до н.е., виявлені ще у 1878 та 1896 роках на Тернопільщині, поблизу с. Михалків Борщівського району. До складу Михалківського скарбу входили дві фрагментовані золоті діадеми, шийна гривна, п'ять браслетів, уламки поручів, дванадцять фібул-застібок, сім блях, дві пірамідальні підвіски, два навершя руків'їв до кинджалів, чотири чаші, моток дроту та злиток золота.

Михалківські скарби, крім художньо-мистецьких цінностей, свідчать і про соціальне розшарування тогочасного суспільства. Серед речей цього скарбу є прикраси, які надягали під час магічних дій або свят, найвірогідніше пов'язаних з культом Сонця та плодючості. Як вважає їх дослідник, І.К.Свєшніков, власник Михалківського скарбу як володар речей побутового і культового характеру, поєднував в одній особі вождя племені і верховного жерця [52, с. 10,11,27].

Таким в загальних рисах був передскіфський (кіммерійський) час на значній території України, зокрема в її степовій південноій частині.

18. Лужицька культура

Лужицька культура (англ. Lusatian culture) -- археологічна культура пізньої бронзової доби і ранньої залізної доби. Була названа від Лужиці, слов'янського краю у східній Німеччині, що межує з Чехією і Польщею, де вперше були знайдені характерні їй кладовища і поселення.Зміст [сховати]

Час і територія

Тривала приблизно з 1300 до 350 роки до PX. Охоплює час від Монтеліус III-го до V-го Північно-європейської часової схеми.

Басейн рік Шпре, Одри, горішньої і середньої Лаби і Східної Німеччині і Чехії, а також вся територія Польщі за винятком давніх українських і білоруських територій на правобережжі Віслі і Східної Прусії, а також Словаччина.

На територію Західної України лужицька культура поширилася приблизно з 1100 до РХ вздовж верхньої і середньої течії Західного Бугу. Поблизу села Млинище досліджено могильник, в якому виявлено близько 30 поховань з трупоспаленнями і супровідний інвентар, що містив типово лужицький посуд. Подібний могильник досліджено поблизу села Тяглів на Львівщині. Окремі пам'ятки зустрічаються на сході аж до Дніпра, що свідчить про тісні торгові і міграційні зв'язки між народом Лужицької культури і населенням Середньої Наддніпрянщини.

Розвинулась з Долужицької і Тшинецької культури. Межувала на заході з Культурою полів поховань (Східна Франція, Німечина, Швейцарія) і Кновицькою культурою (Чехія), культурою Нордичній бронзовій добі -- на півночі, Дунайською культурою -- на півдні, Білогрудівською і Ноа, а пізніше Чорноліською культурами -- на сході (Україна).

У західній частині території змінилася на Білендорфську культуру (Billendorf culture), а у східній -- на Померанську культуру (поширилась з району Гданської затоки).

Поховання культури

Мертвих зпалювали, а порох клали у поховальну урну, або у невеличкі ями на кладовищі (іноді до 1000 поховань). У пізніший добі культури з'являються поховання багатих, що свідкує про з'явлення панів. Відома «княжа могила» у Седдині (Бранденбург, Німеччина) з середньоземноморським бронзовим кладом і засипана земляним курганом.

Численні людські кості в ямі 5 метрів глибиною, можливо, є результатом канібалізм (Лоссов, Бранденбург, Німеччина).

Існували і місцеві варіанти обряду поховань.

Господарство культури

Народ лужицької культури не знав гончарного кругу, але виготовляв глиняний посуд: амфори, глечики, келихи, миски і яйцеподібні посудини. Поховальні урни -- двоконічні посудини. Існували і місцеві варіанти видів посуду.

Бронза завозилася, і з неї місцеві ремісники виготовляли кинджали, мечі, прикраси і посуд. Десь з 600 року до РХ поширилася металургія заліза.

Племена лужицької культури займалися орним землеробством (дерев'яні плуг і соха) Вирощували пшеницю, ячмінь, пшоно (просо), жито, овес, горох , кормові боби, сочевицю. Садівництво яблунь, груш і слив.

Приселищне скотарство. Мали домашніх свиней, корів, кіз, вівці, коней і собак. Їздили на конях і запрягали у колісниці.

Мисливство на оленя, кабана, бізона, лося, зайця, лису і вовка. Ловили і споживали в їжу рибу і жаб.Хати і поселення

Приблизно з 800-700 років до РХ з'являються поселення-фортеці. Вони будувалися у важкодоступних місцях, оточені рвами і земляними валами. До цього поселення були відкритими. Ця зміна свідкує про початок майнових конфліктів і набуття багатства деякими групами народу.

Хати були дерев'яні стовпової і зрубної конструкції.

Цікаве біскупинське городище недалеко від Познані. Довгі будівлі роділені на окремі квартири з окремим вогнищем у кожній. Населення будувало льохи для збереження врожаю.

Культура в Україні

На території України відомо небагато зразків лужицьких бронзових та залізних виробів. Скарб з села Чехи (нині Луговське) Львівської області складається з лужицьких прикрас. Зокрема -- кельти, браслети, шпильки. Деякі східні вироби проникають з Наддніпрянщини на захід, на територію лужицької культури.

Етнічна належність культури

Деякі дослідники вважають, що народи лужицької культури говорили на мовах кельто-італійськой групи [1]. Так академік Седов стверджує, що лужицьке, допшеворське населення Польщі було кельтським[2]. Інші вважають їх германцями, але ніяк не слов'янами [3]. Треті вважають, що вони були предками іллірійців[4] або кельто-іллірійцями [5]

19. Висоцька культура

Висуцька археологнчна культэра -- належить до 1100--600 рр. до РХ.

Займала невеликий простір у Тернопільській області й частково на Львівщині в верхів'ях Західного Бугу й верхніх притоків Прип'яті.

Назва походить від від Висоцького могильника біля села Висоцько, Бродівського району Львівської області.

Відкрив у 1895 р. Ісидор Шараневич.

Кінець культури збігається з початком скіфського часу.

Дослідники: М.Грушевський, Т.Сулімірський, Л.Крушельницька, М.Бандрівський.

Опис

Поселення -- відкриті селища на прирічкових дюнах і над заплавами.

Житлами служили невеликі чотирикутні землянки. На Ріпневському поселенні у Львівській області в землянці були виявлені залишки невеликої склепінної печі, зробленої на прутяному каркасі. На поселенні Почапи Злочевського району зустрінуті уламки якихось ливарних форм.

З кінця 90- х років 19 сторіччя особливо відомі могильники Висоцький і Луговський у села Чехи Львівської області. У першому з них досліджено 300 поховань, а всього їх у цьому могильнику повинно бути близько 1000. Ґрунтовий, без зовнішніх ознак могильник розташовується на пагорбі, серед заболоченої місцевості. Могильні ями йшли рядами по лінії схід-північно-схід -- захід-південно-захід, тобто майже широтно. У ям не збереглося слідів яких-небудь перекриттів. У них з лежать частіше витягнутими на спині, головою на південь. У вигляді рідкісних винятків зустрічається скорчене положення кістяків на боці. Із загальної кількості розкопаних поховань трупоположення становлять до 90 %, близько 10 % -- повні трупоспалення. У нечисленних випадках кремації попіл похованого по більшій частині клали прямо в могилу. Значно рідше застосовувалися урни. Досить часто зустрічаються парні поховання. Звичайно це одночасно поховані чоловік і жінка. Руки їх іноді бувають складені разом, а в деяких випадках померлі як би лежать в обіймах один одного. Імовірно, тут ми маємо справу з насильницьким умертвінням жінок, що свідчить про особливе положення чоловіків у Висоцькій родині. Бувають нечисленні сімейні поховання, коли в одній ямі поховані разом трохи дорослих і дітей.

У Красненському кургані, виявлені у ньому трупоположення із західною й східною орієнтацією голови похованих. В наявності насипу й в орієнтації поховань вбачається скіфський вплив.

Інвентар -- найбільше відомі посудини, з яких окремі використані як урни. Досить можливо, що нерідко зустрічаються мініатюрні сосудики служили для якихось ритуальних цілей. Рідше знаходять бронзові або залізні прикраси, дрібні знаряддя праці або зброя. Серед предметів відомі ще кам'яні знаряддя, іноді дуже оригінальних форм. У похованнях немає мечів або кинджалів.

Зброя

Зброя. 1 -- залізний наконечник списа, 2 -- бронзові наконечники стріл, 3, 4 -- бойові кам'яні молот і сокира, 5, 6 -- залізні ножі

Один раз у Висоцькому могильнику зустрінутий залізний наконечник списа з пером лавролистной форми. Унизу пера, по сторонах ребра, є по невеликому отвору. Найближчою аналогією можуть служити два наконечники списів з поховання чорноліської культури в с. Бутенки Полтавської області, що добре датується 710--690 рр. до РХ.

Якусь роль грали лук і стріли. У ранній час одиничні бронзові двулопастні наконечники з довгою втулкою. Зустрічаються й крем'яні наконечники з гарною ретушшю, їх ще досить багато.

У пізніших похованнях, зокрема Висоцького могильника, неодноразово зустрінуті скіфські бронзові наконечники стріл, іноді трилопатеві, часом з додатковим шипом. Всі вони не пізніше 600--500 рр. до РХ.

Камінь ще досить широко використовували. Свердлені клиноподібні сокири, кулясті булави, циліндричні, відмінно шліфовані молотки застосовували в рукопашній сутичці.

У чоловічих похованнях зустрічаються також залізні й бронзові знаряддя праці. Відоме невелике ковадло, плоска залізна сокирка з бічними виступами (втім, вона могла, як це було в скіфів, служити теслом і навіть мотикою), бронзові довгасті кельти, втульчатые литі долота. Ножі із заліза зі злегка вигнутою спинкою й вузьким її черешком, що продовжує, досить близько нагадувати чорноліскі. Серед них є ножі зі злегка піднятим вістрям гальштатского типу . Перерахований інструментарій указує на ливарну й ковальську справу, а також на значний розвиток деревообробної майстерності.

...