Політико-правова система Туреччини в період 1918-1945 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Спеціальність 12.00.01 - Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень

Політико-правова система Туреччини в період 1918-1945 років

Міщенко Олександр Павлович

Київ 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії та теорії держави і права юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка

Науковий керівник - доктор юридичних наук, професор, Костицький Михайло Васильович, академік Академії правових наук України, Заслужений юрист України, суддя Конституційного Суду України

Офіційні опоненти - доктор юридичних наук, професор, Зайчук Олег Володимирович, завідувач відділу теорії держави і права Інституту держави і права імені В.М.Корецького НАН України

доктор юридичних наук, професор Колодій Анатолій Миколайович, начальник кафедри конституційного права Національної академії внутрішніх справ України

Провідна установа - Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

Захист відбудеться “_10_” червня 2002 року о ____ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.10 в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м.Київ, вул.Мельникова, 36/1, зал засідань Вченої Ради.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01017 м. Київ , вул. Володимирська, 58, к.10.

Автореферат розісланий “30” квітня 2002 року

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради /підпис / Бурлай Є.В.

1. Загальна характеристика роботи

туреччина політичний правовий визвольний

Актуальність теми. В останні роки в Україні відчутно зростає інтерес до вивчення історії держави і права країн, сучасна історія яких охоплює значні трансформації в політичній, економічній, соціокультурній та інших сферах суспільного життя. Для молодої Української держави вивчення відповідного історичного досвіду є надзвичайно важливим і корисним, що обумовлено, насамперед, нагальними і надзвичайно складними завданнями, які їй доводиться вирішувати на сьогоднішній день (розбудова основ незалежної державності, реформування правової й політичної систем, реалізація курса на євроінтеграцію). Саме з цієї причини вивчення держави і права Туреччини в історичний період, пов'язаний з поваленням імперії, встановленням засад республіканського ладу, будівництвом правових основ нової державності, становить предмет особливого інтересу, а динаміка розширення й активізації політичних та економічних зв”язків між нашими країнами лише підсилює актуальність обраної теми.

В дисертації досліджується еволюція політико-правової системи Туреччини в період з 1918 по 1945 роки. Події, які відбулися в Туреччині після першої світової війни, кардинально змінили основу турецької держави і призвели до виникнення республіки на уламках Османської імперії. Цьому історичному періоду у вітчизняній науці приділено значну увагу, проте дослідження політико-правової системи навіть у недавньому минулому проводилися на базі методології матеріалістичної діалектики або офіційної ідеології сучасної Туреччини, пов'язаної з утвердженням образу Мустафи Кемаля Ататюрка як одноосібного вождя нації, що забезпечив перемогу Туреччини над військами іноземних окупантів (Антанти) та заклав основи республіканської форми правління.

Вивчаючи сучасну історію держави і права Туреччини, автор приділив особливу увагу дослідженню періоду 1918-1920 років, який у дисертації умовно названо “періодом конгресів”. Мається на увазі організація і проведення в 1918-1919 роках низки конгресів місцевих організацій захисту прав населення, які стали дієвою формою виявлення реальних настроїв найбільш активних елементів політичної системи тогочасної Туреччини. Цей невеликий відрізок часу має надзвичайно важливе значення для розуміння як дійсних джерел так званої “кемалістської революції”, так і подальшого процесу розвитку політико-правової системи турецької держави. Поки що діяльність зазначених регіональних організацій захисту прав населення не була належним чином досліджена ні в українських політичній та правовій науках, ні в російських і навіть турецьких.

В умовах, коли в Україні відбувається активний процес творення національної законодавчої бази, тривають дискусії щодо вдосконалення чинної Конституції, особливої актуальності набуває вивчення досвіду прийняття першої кемалістської Конституції 1921 року, подальший еволюційний розвиток конституційного устрою Туреччини, практика реформування системи законодавства шляхом імплементації основних положень законодавчих актів інших держав (Швейцарії, Італії, Німеччини, Франції).

Значна увага в дисертації звернена також на вивчення відносно маловідомого для української науки періоду однопартійного правління в Туреччині у 1925-1945 роках. Порівняльний аналіз однопартійних режимів в Туреччині, Радянському Союзі, фашистській Німеччині дає додаткові підстави для висновку про подібність державних режимів різних за своїм геополітичним положенням та культурою країн, коли ці режими побудовані на абсолютному домінуванні однієї політичної партії, лідери яких є одночасно керівниками держав з по суті необмеженими повноваженнями. Крім цього, дослідження, здійснені дисертантом на основі численних архівних матеріалів, праць турецьких та іноземних науковців, допомагають точніше розуміти суть еволюції політико-правової системи Туреччини за період понад два десятиріччя. Потреба в коректних уявленнях про політичну історію сусідньої з Україною держави також є моментом, що пояснює актуальність обраної теми.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках планових наукових досліджень кафедри історії та теорії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка “Актуальні проблеми історії держави і права України та зарубіжних країн” (затверджено наказом Ректора ЛНУ№ Н-164 від 28.03.1996).

Об'єктом дослідження є загальні риси і особливості державно-правового розвитку країн в умовах радикальних соціальних перетворень, в даному випадку - революційних змін в Туреччині в першій половині ХХ сторіччя. Предметом дослідження є з'ясування основних чинників революційних перетворень в турецькому суспільстві зазначеного періоду, а також аналіз конкретних державно-правових форм, що супроводжували ці зміни і до певної міри стали передумовою їх здійснення.

Мета й завдання дослідження. Дисертант ставив перед собою мету дослідити загальні і особливі риси політико-правових перетворень в Туреччині в період, який є найбільш важливим в історії держави і права сучасної Туреччини. Для досягнення цієї мети необхідно було вирішити наступні завдання:

дослідити вплив режиму молодотурків та результатів першої світової війни на формування політико-правових засад виникнення та розвитку національно-визвольного руху на території Туреччини;

виявити особливу роль періоду конгресів місцевих організацій захисту прав населення у формуванні основ республіканської Туреччини;

неупереджено дослідити особисту роль і місце в історії Туреччини її першого президента - Мустафи Кемаля Ататюрка;

розкрити специфіку конституційного розвитку нової турецької держави;

висвітлити роль України в наданні військо-політичної допомоги Туреччині в найбільш важливий період її становлення як незалежної держави;

дослідити історію розвитку держави і права Туреччини в період однопартійного режиму;

розкрити специфіку правової реформи в Туреччині, пов'язаної з реалізацією курсу на побудову світської держави.

Методологічна й теоретична основа досліджень.

Автор прагнув до повного і коректного використання методу єдності історичного і логічного, покладеного в основу дослідження. Оскільки дисертація є роботою історико-правового профілю, природньо, що при її підготовці активно використовувались традиційні і надійні методи історичних досліджень (описово-хронологічний, порівняльно-історичний та ін.), а також догматично-правовий, формально-логічний, статистичний метод, метод семантичного аналізу тощо. Еволюція державно-правових форм, а також однотипні явища та інститути (конституції, закони конституційного значення, основні складові форми держави та ін.) вивчалися шляхом синхронного та діасинхронного порівнянь, а також за допомогою таких наукових прийомів, як аналогія та екстраполяція. Дисертант прагнув дотримуватись вимог діалектичного методу, вивчаючи суспільні явища у їх історичному розвитку, протиріччях та системних взаємовідносинах.

Суттєву частину джерельної бази роботи складають нормативні акти Туреччини, зокрема, Конституції 1921, 1924 років, а також більш ніж 30 найважливіших законів та інших нормативно-правових документів. Інформаційною базою стали архівні матеріали, історичні документи, статистичні дані, мемуарні твори видатних державних діячів Туреччини революційного періоду тощо.

Аналізуючи розвиток політико-правової системи Туреччини у визначений темою дисертації період, дисертант використовував роботи радянських, турецьких та інших зарубіжних вчених, які вивчають питання, пов'язані з розвитком держави і права Туреччини, еволюцією державного будівництва, а також історією цієї країни. Використано, зокрема, роботи відомих радянських тюркологів О.І.Ганусця, Е.А.Георгіяна, А.М.Шамсуддінова, Н.Г.Кірєєва, Р.І.Керім-Заде, М.А.Гаспаряна, Р.П.Корнієнка, В.І.Данілова.

Поряд з архівними матеріалами при підготовці дисертації використовувалися роботи турецьких науковців Самета Агаоглу, Сіна Акшина, Ісмаіла Арара, Ільхана Арселя, Ріфкі Фаліха Атая, Тевфіка Бийиклиоглу, Махмуда Гологлу, Тевфіка Чавдара, Зії Гьокальпа, Шерефа Гьозюбуюка, Ахмада Фероза, Кемаля Карпата, Ергуна Озбудуна, Казіма Озтюрка, Тансу Саміха, Бюлента Таньора, Мете Тунчая, Йілмаза Четінера. Використано також наукові праці учених інших країн (Патрік Кінрос, Бернард Левіс, Філіпп Мансел, Стенфорд Шоу, Єжель Шоу, Ерік Зюрхер, Дюмонт Паула).

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає у тому, що вона є першим у вітчизняній юридичній науці монографічним дослідженням, в якому комплексно охарактеризовано політико-правову систему Туреччини в найбільш складний і важливий в її сучасній історії період розвитку, висвітлено соціально-правові передумови формування нової державності на уламках Османської імперії. Без впливу офіційної ідеології сучасної Туреччини проаналізовано реальну роль Мустафи Кемаля Ататюрка та інших видатних політичних діячів національного руху опору в процесі боротьби за незалежність і відповідно в будівництві правових засад нової турецької держави.

Наукова новизна результатів, одержаних здобувачем самостійно в ході проведення дослідження, визначається зокрема:

висновком про те, що період боротьби за незалежність, який офіційною ідеологією Туреччини в її історії вважається окремим періодом кемалістської революції, фактично є продовженням і, в певній мірі, результатом попереднього періоду однопартійного правління молодотурків при обмеженій владі султана, в основу якого було покладено ідеологію європеізації (вестернізації) турецького суспільства;

висновком про те, що діяльність конгресів місцевих організацій захисту прав населення, які виникли в період розпаду імперії в умовах окупації Стамбула і інших регіонів Анатолії іноземними інтервентами за згодою султанської влади, мала визначальну роль у становленні політико-правової системи сучасної Туреччини;

висновком про необхідність дотримання принципу об'єктивності у визначенні місця і ролі в історії сучасної Туреччини її першого президента Мустафи Кемаля Ататюрка;

висновком про еволюційний характер конституційного розвитку республіканської Туреччини;

положенням про те, що однопартійний режим кемалістів здійснив суттєвий вплив на формування і розвиток державно-правових інститутів турецької держави;

висновком про те, що для ісламської країни, в якій основою законодавства були закони шаріату, рішення про імплементацію в системі національного законодавства кодексів і законів інших європейських країн мало надзвичайно прогресивне значення, оскільки дозволило за короткий період часу створити правову основу для подальшого еволюційного розвитку світських інститутів влади Турецької республіки;

висновком про те, що прояви певного ренесансу політичного ісламу, який спостерігався одразу ж після падіння однопартійного режиму кемалістів, є прямим наслідком жорсткої політики секуляризації та етатизму, яка проводилася Народно-республіканською партією під керівництвом Мустафи Кемаля.

Наукова новизна дисертації полягає також у тому, що в ній критично проаналізовано численні наукові праці турецьких юристів, невідомі або мало відомі вітчизняним правникам. Аналізуючи і узагальнюючи різні погляди й концепції турецьких юристів, дисертант мав можливість зважено висвітлити процес еволюції основних інститутів влади Туреччини і в цілому розвиток політико-правової системи турецької держави в період з 1918 по 1945 рік.

Практичне значення одержаних результатів. Дисертація має значення для більш повного і коректного осмислення політико-правових аспектів процесу побудови нової держави, розвитку і становлення законодавчої системи, закономірностей формування політичної надбудови та діалектики політичної боротьби, а також інших процесів, які відбуваються в сучасному світі й особливо в країнах, які нещодавно здобули незалежність. В Туреччині процес побудови нової держави пройшов надзвичайно складний шлях і характеризується відчутною суперечливістю. Зрозуміти це і допомагає комплексний аналіз політико-правової системи Туреччини в найбільш складний період її розвитку.

Практичне значення дисертації полягає також в тому, що дослідження досвіду і закономірностей політичної боротьби в Туреччині дає об'єктивну можливість прогнозувати зовнішньополітичний курс сусідньої для України держави та до певної міри - перспективу українсько-турецьких відносин.

Матеріали дисертації можуть бути використані для підготовки аналітичних документів, наукових, довідкових, інформаційних матеріалів, пов'язаних з різними аспектами українсько-турецьких відносин..

Апробація результатів дослідження. Різни аспекти дисертаційного дослідження висвітлювалися автором під час наукових конференцій: у Стамбульському університеті присвяченій 75 річниці утворення Турецької республіки (Туреччина, м. Стамбул, 1998 рік); звітно-науковій конференції Львівського університету за 2000 рік (підсекція теоретичних та історико-правових наук); конференції в Краківській педагогічній академії імені Комісії народної освіти на тему “Опозиція в системах демократичних і недемократичних” (Польща, м. Краків, 2001 рік).

У вигляді окремих лекцій матеріал дисертації викладався автором в Дипломатичній академії при Міністерстві закордонних справ України, на факультеті міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка та Національній академії внутрішніх справ України.

Наукові результати дисертації викладені автором у п'яти наукових статтях.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів та висновків. Обсяг дисертації - 187 сторінок. До тексту дисертації додано тексти двох конституцій (1921, 1924 роки.) та список використаних джерел - 111 найменувань ( українською мовою - 2, російською - 8, турецькою - 90, англійською - 10, французькою -1).

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність та важливість обраної теми, ступінь її розробки, зазначається зв'язок роботи з науковими програмами, визначаються мета та завдання роботи, її об'єкт та предмет, формулюються головні положення, що виносяться на захист, характеризуються наукова новизна, науково-практичне значення роботи, наводяться дані про публікацію результатів дисертації, структуру й обсяг роботи.

Перший розділ присвячено характеристиці політико-правової системи Туреччини в перехідний період від Османської імперії до республіки (1918-1922 роки). Зокрема, детально висвітлено вплив результатів участі Туреччини у першій світовій війні на корінні зміни політичної та правової системи Османської імперії.

Як відомо, в результаті підписання 30 жовтня 1918 року Мудроського договору про перемир'я, війська Антанти практично взяли під свій контроль політичну владу в Стамбулі, що юридично було закріплено положеннями Севрського мирного договору від 10 серпня 1920 року, проти якого активно виступили національно-визвольні сили на чолі з Мустафою Кемалем. В більшості наукових робіт, присвячених періоду між Мудроським та Севрським договорами, основна увага приділяється висвітленню ролі Мустафи Кемаля як одноосібного лідера боротьби за незалежність. Автор, на підставі архівних маловідомих в Україні турецьких матеріалів, детально розглядає політичні та правові аспекти виникнення руху опору і показує, що в той час коли султанська влада в результаті поразки у першій світовій війні фактично погодилася на іноземну окупацію, в Анатолії та інших регіонах Туреччини утворилися місцеві організації захисту прав населення, які фактично і стали джерелом побудови нової незалежної держави - Турецької республіки. Підвищенню активності руху опору в Анатолії сприяла політика “офіційного Стамбула”, який більш за все піклувався про збереження династії султана та утримання її при владі, а не питанням організації боротьби за незалежність держави. Ще до прибуття Мустафи Кемаля до Анатолії на території держави визначилися чотири регіональні центри патріотичного руху і відповідні політичні угрупування, які прагнули очолити збройну боротьбу народу проти окупантів. Так, на південному заході Анатолії це завдання взяла на себе спілка захисту прав Ізміру, на півдні - спілка захисту прав Адани, на сході - спілка захисту прав Східної Анатолії, у Фракії - спілка захисту прав “Тракія пашаелі”. Основною формою організації роботи зазначених спілок захисту прав населення було проведення конгресів. Період між укладенням Мудроського договору та заснуванням першого парламенту Туреччини (23 квітня 1920 року) автор дисертації визначив як “період конгресів місцевих організацій захисту прав населення” (коротко - “період конгресів”). За цей час в Анатолії і Фракії було проведено близька 30 важливих конгресів, участь в яких узяло 1.295 представників.

Діяльність місцевих конгресів мала надзвичайно важливе значення в контексті визначення джерел подальшого державотворення національних сил опору на чолі з Мустафою Кемалем. Зокрема, рішенням Великого конгресу в Карсі 17-18 січня 1919 року було прийнято закон про основні організації, назва якого “Teєkilat-i Esasiye Kanunu”, в січні 1921 року була використана Великими національними зборами Туреччини в якості назви першої кемалістської конституції. Зазначений закон про основні організації, прийнятий у 1919 році в Карсі, передбачав створення національного меджлісу (парламенту) як вищого органу державної влади Карського регіону. На першому засіданні меджлісу 1 березня 1919 року було проголошено республіку й утворено нову державну структуру з назвою “Республіканський Уряд Південно-Західного Кавказу”. Слід зазначити, що ідею переходу до республіканської форми правління висували й інші спілки захисту прав населення, зокрема, у Західній Фракії.

Відносно нетривалий період діяльності місцевих конгресів залишив суттєвий слід в історії турецької національно-визвольної боротьби з точки зору створення правових засад побудови нової незалежної турецької держави. Приймаючи важливі рішення та створюючи необхідні структури, місцеві конгреси виступили провісниками створення нового парламенту Туреччини - Великих національних зборів.

Зародження та діяльність місцевих організацій захисту прав населення мало важливе значення не тільки для подальшого розвитку національно-визвольного руху, але й для втілення в життя ідеї створення національної держави. У зв'язку з цим не здається випадковим той факт, що національна військово-релігійна бюрократія намагалася об'єднати всі місцеві спілки захисту прав в єдину організовану структуру. Таке об'єднання відбулося під час роботи Сіваського конгресу (4 - 12 вересня 1919 року). Рішенням конгресу було створено єдине Товариство захисту прав Анатолії і Румелії і було обрано його керівний орган - Представницький комітет у складі 13 осіб на чолі з Мустафою Кемалем. Цей комітет фактично являв собою перший паросток загальнонаціонального урядового органу нової Туреччини.

Уточнюючи результати попередніх досліджень новітньої історії держави і права Туреччини, автор наводить матеріали, які підтверджують, що перехід Мустафи Кемаля на бік національних сил опору та отримана ним підтримка в Анатолії мали місце значною мірою завдяки зусиллям молодотурецької партії “Єднання і прогрес”, члени якої, незважаючи на поразку Османської імперії у війні та втечу військових лідерів партії за кордон, продовжували здійснювати вплив на парламент, збройні сили, поліцію, діяльність пошти і телеграфу тощо.

В розділі підкреслюється, що першим документом, який юридично обгрунтував ідею створення національної держави, стала резолюція конгресу в Ерзурумі, який проходив в липні 1919 року. Було проголошено територіальну цілісність Туреччини, висунуто пропозиції щодо створення тимчасового урядового органу.

Позиції Мустафи Кемаля як лідера руху опору було значно зміцнено в результаті його обрання головою Представницького комітету об'єднаного Товариства захисту прав Анатолії і Румелії, що відбулося під час Сіваського конгресу. Існування Представницького комітету одночасно з стамбульським урядом фактично означало двовладдя. Представницький комітет став основою революційного анатолійського уряду.

В розділі детально розкриваються державно-правові особливості перехідного періоду від імперії до республіки. Підкреслюється, що втілення в життя Представницьким комітетом низки власних рішень змусило султана-халіфа рахуватися з тим, що в країні існує альтернативний по відношенню до султанського палацу центр влади. Свідченням цього стала відставка просултанського уряду на чолі з Дамадом Ферідом, а також скликання в Стамбулі останнього османського парламенту.

Прийнятий 17 лютого 1920 року парламентом “Національний обіт” декларував територіальну цілісність Туреччини, її суверенітет, незалежність і свободу турецького народу, економічну, політичну, юридичну і фінансову незалежність країни. Фактично цей документ, затверджений вищим законодавчим органом країни всупереч позиції офіційного Стамбулу, став закликом до боротьби за створення незалежної національної держави.

Після розгрому султанатом разом з іноземними інтервентами османського парламенту, кемалісти розпочали активну роботу по створенню нового меджлісу (парламенту) в Анатолії. 19 березня 1920 року Представницький комітет прийняв постанову про скликання нового меджлісу з надзвичайними повноваженнями. У постанові Представницького комітету про скликання нового меджлісу визначалися основні принципи нових виборів, які не співпадали з положеннями чинного законодавства.

23 квітня 1920 року було оголошено про відкриття в Анкарі першого парламенту нової Туреччини, який отримав назву “Великі національні збори Туреччини” (ВНЗТ). Після оголошення декларації про скликання меджлісу та прийняття присяги на вірність “Національному обіту” депутати обрали голову ВНЗТ, яким став Мустафа Кемаль-паша.

Зі створенням меджлісу в Анкарі було закладено підвалини нової національної турецької держави, оскільки до функцій меджлісу, окрім законодавчої, входили також виконавча і значною мірою судова. Разом з цим, для того, щоб здобути політичну владу в країні, націоналісти мали створити нову державну систему. Вже 29 квітня 1920 року ВНЗТ ухвалили Закон № 12 “Про зраду батьківщині”, згідно з положеннями якого всі особи, які намагатимуться чинити опір діяльності ВНЗТ або не визнавали легітимність меджлісу, вважалися зрадниками і підлягали смертній карі. 2 травня 1920 року було прийнято Закон № 3 “Про обрання виконавчих векілей ВНЗТ”, згідно з положеннями якого, створювався уряд при меджлісі. Про розподіл влад навіть не було мови, що пояснюється конкретно-історичними умовами того періоду. Мустафа Кемаль як голова ВНЗТ одночасно отримав повноваження глави уряду.

З метою встановлення основних принципів внутрішньої роботи ВНЗТ 5 вересня 1920 року було прийнято Закон № 18 “Про кворум зібрання”. Головною метою цього закону було визначення поняття “більшості”, достатньої для затвердження рішень парламенту.

З моменту скликання ВНЗТ до затвердження кемалістської Конституції 20 січня 1921 року були прийняті важливі закони і постанови парламенту, пов'язані з формуванням судової влади. Першим було прийнято Закон № 4 від 7 червня 1920 року “Про створення тимчасового касаційного суду в Сівасі”. Одразу ж на підставі положень закону були створені виїзні жандармські загони з метою забезпечення певних оборонних функцій і охорони громадського порядку. Одним із найважливіших рішень, яке сприяло зміцненню позицій націоналістів, було прийняття 11 вересня 1920 року Закону № 21 “Про створення судів незалежності”. Зазначені революційні суди були наділені надзвичайними правами. Суди незалежності складалися з трьох суддів, які обиралися із числа членів меджлісу простою більшістю голосів. Таким чином, як зазначалося вище, практично і судова влада знаходилася в руках ВНЗТ.

До прийняття Конституції 1921 року Великі національні збори Туреччини, в принципі вважаючи себе залежними від конституції османської держави, залишили за собою право на зміни в конституції, оскільки новий меджліс мав надзвичайні повноваження. В розділі наголошується, що національно-визвольний рух в Туреччини, починаючи з місцевих та регіональних конгресів, а також під час конгресу в Сівасі і в період до скликання ВНЗТ, формально намагався не відступати у своїх діях від принципів законності та юридичного обгрунтування прийнятих рішень. В результаті тривалих дискусій меджлісом 20 січня 1921 року простою більшістю голосів присутніх на засіданні членів парламенту було прийнято Конституційний закон № 85 “Про основні організації”, який вважається першою кемалістською конституцією. До прийняття Конституції 1924 року, державний устрій Туреччини визначався положеннями цього закону.

Перша кемалістська конституція складалася лише з 23 статей і по суті мала тимчасовий характер: вона зовсім обходила такі важливі питання, як форма державного устрою, економічна і політична основа країни, політичні права громадян, судоустрій, керівництво збройними силами тощо. Разом з цим, закон про основні організації 1921 року залишив глибокий слід в історії держави і права Туреччини з точки зору формування основ конституційного права Турецької республіки.

В першу чергу це стосується юридичного визначення таких понять, як “турецька держава”, “влада”, а також запровадження принципу єдиновладдя - зосередження законодавчої і виконавчої влади в єдиному органі - меджлісі. Новелою в Конституції 1921 року було введення положень про місцеве самоврядування та загальної статті з характеристикою політичної системи, яка мала бути створена внаслідок національно-визвольної боротьби. Головним досягненням Конституції 1921 року було проголошення належності верховної влади народу, а не султану, як це було раніше. Іншою особливістю кемалістської конституції було положення про те, що “керівництво турецькою державою” здійснюють Великі національні збори Туреччини. Таким чином, на території держави, яка мала назву “Османська імперія”, проголошувалося існування іншої держави - “Туреччини”.

Конституція 1921 року не передбачала посади глави держави. Основною причиною цього було не прагнення дотримуватись положень класичної системи парламентарного правління, а тактичні міркування кемалістів. Заснування поста глави держави в той час, коли на чолі Османської імперії все ще залишався султан-халіф, призвело б до значної активізації діяльності з боку прихильної до султанату опозиції. Проте, на практиці вся влада була сконцентрована в руках Мустафи Кемаля, який одночасно був главою парламенту, уряду, а також 5 серпня 1921 року з прийняттям Закону № 44 він був призначений Верховним головнокомандувачем регулярної армії ВНЗТ та тимчасово отримав надзвичайні повноваження у військовій сфері.

Все це спричинило загострення політичної боротьби в середині національного руху опору. Члени молодотурецької партії “Єднання і прогрес”, які все ще займали впливові посади у військовому міністерстві в Стамбулі та підтримували національно-визвольну боротьбу, розглядали рух опору лише як інструмент здійснення тиску на військове командування Антанти з метою перегляду на користь османської держави умов мирного договору. Вони були незадоволені зростаючою незалежністю анатолійського народного руху і особливо концентрацією всієї влади в руках Мустафи Кемаля. У зв'язку з цим, розглядалася можливість заміни Мустафи Кемаля на більш гнучкого військового командира і політика. Крім того, зосередження всієї повноти влади в руках голови ВНЗТ викликало серйозне занепокоєння не тільки серед лідерів молодотурецької партії “Єднання і прогрес”, а навіть і в колі найближчого оточення Мустафи Кемаля. Загострення ситуації на Західному фронті, постійне відкладання контрнаступу проти греків стало причиною недовіри до дій М.Кемаля з боку депутатів парламенту.

У зв'язку з цим, Мустафа Кемаль активізує зовнішньополітичну діяльність, що дало можливість отримати значну матеріально-технічну та військову допомогу ззовні. Аналізуючи різні турецькі та російські джерела, автор робить узагальнення, що в період національно визвольної боротьби лише Радянська Росія надала Туреччині фінансову допомогу на суму 11 млн. 28 тис. 12 турецьких лір, що прирівнювалося на той час до 18 млн. 691тис. 545 золотих рублів.

В другому розділі детально висвітлено процес підготовки та утворення Турецької республіки.

Військові перемоги націоналістів у серпні-вересні 1922 року змусили Англію, Францію, Італію та Грецію відмовитись від подальшої інтервенції в Туреччині. 11 жовтня 1922 року в анатолійському містечку Мудан'ї були підписані прийнятні для Туреччини умови перемир'я, і одразу ж постало питання про участь турецької делегації в наступній мирній конференції в Лозанні (Швейцарія), перед якою стояло завдання вирішити близькосхідну проблему в цілому.

Підготовка до Лозаннської конференції значно активізувала політичне життя і прискорила розвиток подій у Туреччині. Участь представників султанської влади в конференції призвела б до падіння престижу анкарського уряду як в середині країни, так і за її межами. Мустафа Кемаль і його прибічники вбачали необхідним скасувати султанат. Це питання стало причиною гострих конфліктів між різними угрупуваннями анкарського меджлісу. За переконанням більшості депутатів ВНЗТ скасування султанату-халіфату суперечило законам шаріату. Вони вважали, що меджліс немає повноважень для здійснення подібної акції. Створилася загроза розколу сил в меджлісі, що могло привести до серйозної поразки кемалістів. Ця обставина змусила Мустафу Кемаля діяти більш рішуче по відношенню до існування султанату-халіфату в цілому. У своїй діяльності, скерованій на скасування влади султана, Мустафа Кемаль використовував усі методи від переконання до залякування опозиційних депутатів.

Рішення про припинення існування Османської імперії було прийнято депутатами 1 листопада 1922 року у вигляді постанови № 308, в якій зазначалося, що вся повнота влади в державі дійсно належить ВНЗТ. Після того, як було скасовано султанат, не залишилося підстав для існування стамбульського уряду. Кабінет Міністрів на чолі з великим візиром Тевфіком-пашею 4 листопада подав у відставку. У цей період ВНЗТ також сформували остаточний склад делегації, яка від імені турецької держави повинна була брати участь у Лозаннській мирній конференції. 17 листопада 1922 року останній султан Вахідеддін Мехмед VI разом зі своїм найближчим оточенням залишив Стамбул на англійському судні “Малайа” у напрямку Мальти. 18 листопада 1922 року рішенням меджлісу Вахідеддін Мехмед VI був позбавлений титулу ”халіфа”, а 19 листопада син султана Абдул-Азіза - Абдул-Меджид ІІ був обраний новим халіфом мусульман усього світу. Згідно з постановою ВНЗТ № 334 від 15 квітня 1923 року, спроби відновлення султанської влади вважалися “зрадою Батьківщині” і каралися смертною карою.

Скасування султанату було важливою і необхідною передумовою для наступного проголошення республіки як форми державного устрою нової турецької держави. Одночасно цей факт значно сприяв міжнародному визнанню кемалістського уряду, який один без конкурентів представляв Туреччину на Лозаннській мирній конференції (листопад 1922 - липень 1923 року) і домігся остаточного скасування підписаного султаном (але не ратифікованого) грабіжницького Севрського договору, режиму капітуляцій та міжнародного фінансового контролю.

Перемога націоналістів у війні з греками та скасування султанату відкрили новий етап в історії турецької революції. Національний рух, об'єднаний єдиною метою звільнення країни від іноземної окупації, хоча в цілому і носив антиімперіалістичний характер, але за своєю суттю був досить консервативним по відношенню до збереження старих інститутів влади, які існували в Османській імперії. Рух опору являв собою слабкий тимчасовий політичний союз між військово-цивільною бюрократією, землевласниками Анатолії, аристократією та національною буржуазією, яка на початку зростання своєї впливовості отримала підтримку від молодотурків. Після військової перемоги над греками в 1922 році, консерватори вважали, що єдиною альтернативою майбутньому політичному режиму нової турецької держави є конституційна монархія османської династії султанів. Лише під тиском Мустафи Кемаля і його прибічників, консервативна частина меджлісу змушена була погодитися на скасування султанату 1 листопада 1922 року. Проте вони розраховували, що халіфат, користуючись своїм духовним впливом на віруючих мусульман, фактично продовжуватиме після скасування султанату керувати державою.

Лідери опозиції могли виявляти єдність з прихильниками Мустафи Кемаля лише з питань незалежності держави та звільнення її території від іноземних окупантів. З усіх інших питань опозиція намагалася блокувати проекти законодавчих актів, які були подані на розгляд меджлісу кемалістами. В основі розколу меджлісу були закладені розбіжності стосовно головного питання - яким повинен бути політичний режим нової турецької держави.

Наприкінці березня 1923 року ситуація в парламенті набула найбільшого загострення. Як і в період обговорення питання щодо скасування султанату, кемалісти почали говорити про можливість “позбавлення голів” деяких депутатів. Після інтенсивних консультацій Мустафи Кемаля зі своїми однодумцями, на засіданні ВНЗТ 1 квітня 1923 року було прийнято рішення про доцільність завершення повноважень депутатів парламенту першого скликання і необхідність проведення нових виборів меджлісу. Влітку, в період червня-липня 1923 року, відбулись вибори у меджліс другого скликання. Всього до складу ВНЗТ було обрано 287 депутатів, з яких 263 були членами кемалістської фракції.

Рішення Лозаннської конференції, які юридично визначили незалежність Туреччини, суттєво зміцнили позиції кемалістів. Настав час прийняти рішення щодо визначення політичного режиму в державі.

Фактором, який став своєрідним каталізатором для прийняття рішення про проголошення республіки, стало затвердження парламентом статусу Анкари як столиці нової Туреччини. 13 жовтня 1923 року закон про нову столицю турецької держави - м. Анкара, був прийнятий майже одностайно. Це рішення мало особливе значення оскільки підкреслювало, що ВНЗТ раз і назавжди визначилися, що повернення до старої османської держави із султанською столицею Стамбулом вже не буде.

29 жовтня 1923 року фракцією кемалістів було винесено на розгляд парламенту законопроект про внесення змін і доповнень до Конституції 1921 року. Із 287 членів меджлісу на засідання не з'явилися 129 депутатів, які виступали проти республіки і, таким чином, намагалися зірвати голосування в парламенті через відсутність кворуму. Незважаючи на це, засідання меджлісу під тиском Мустафи Кемаля відбулося за участю 158 депутатів, які і проголосували за прийняття Закону № 364. Рішенням меджлісу Мустафу Кемаля було обрано першим президентом Турецької республіки.

Закон № 364 “Про внесення змін і доповнень до деяких статей Конституційного закону 1921 року” в основному вирішив такі питання:

визначив форму правління в державі;

заснував посаду Глави держави - Президента Турецької республіки;

визначив основи формування Кабінету Міністрів.

Проголошення республіки мало надзвичайно важливе значення в контексті створення на уламках імперії нової турецької держави з республіканською формою правління. Разом з цим, це ще не означало остаточне скасування феодально-монархічного ладу, оскільки в Стамбулі все ще існував халіфат. Хоча, слід зазначити, що відокремлення султанату від халіфату в листопаді 1922 року, а також скасування першого і, залишення в іншій формі і з іншими повноваженнями, другого, зруйнувало принцип релігійно-політичної єдності інституту султанату-халіфату, який протягом сторіч здійснював суттєвий вплив на мусульман усього світу.

Незважаючи на те, що халіфат був позбавлений політичної влади і йому було заборонено втручатися в управління державою, в його розпорядженні все ще залишалися мечеті, медресе та інші релігійні установи, а також вакуфні землі, вартість яких дорівнювалася близька 400 млн. лір.

Крім того, Абдул-Меджид ІІ проводив активну політичну діяльність: він приймав іноземні делегації, послів, виступав у стамбульській пресі, а також проводив у Стамбулі зустрічі з релігійними та політичними діячами. Все це перетворювало халіфат в небезпечну для кемалістів силу.

Остаточне рішення про наступ на халіфат було прийнято 23 лютого 1924 року в Ізмірі, під час таємної зустрічі, в якій окрім президента Мустафи Кемаля брали участь прем'єр-міністр Ісмет-паша, начальник Генерального штабу Февзі-паша, а також міністр національної оборони Казім-паша Озалоп.

3 березня 1924 року в результаті тривалих дискусій, перемагаючи опір опозиції, рішенням ВНЗТ було прийнято три важливих закони, які були спрямовані проти феодально-клерикальної реакції. Закон № 429 “Про скасування міністерства в справах шаріату і вакуфів” передбачав створення при Кабінеті Міністрів управління з питань релігії замість міністерства в справах шаріату і вакуфів. Зазначене управління мало здійснювати координацію діяльності всіх релігійних інститутів в державі. Згідно з положеннями Закону № 430 “Про уніфікацію освіти”, всі навчальні заклади, а також духовні школи (медресе) передавалися у відання міністерства освіти.

Законом № 431 “Про скасування халіфату і вислання за межі Турецької республіки нащадків османської династії” передбачалося, що халіф, а також всі представники османської династії жіночої та чоловічої статі назавжди позбавляються права проживати на території Турецької республіки. Це рішення стосувалося також осіб, які були народжені жінками-членами династії Османів. Усі зазначені в законі особи позбавлялися турецького громадянства. Вони повинні були залишити Туреччину не пізніше, ніж через 10 днів після прийняття цього закону.

Скасування халіфату було важливим кроком на шляху віддалення Туреччини від інших держав ісламського світу. Внаслідок відміни султанату, проголошення республіки та скасування халіфату було завершено політичний переворот і фактично вся влада в державі перейшла в руки націоналістів на чолі з Мустафою Кемалем. У політичному житті країни з'явився простір для майбутніх суспільно-політичних перетворень, таких як секуляризація та встановлення влади однопартійного режиму.

Після проголошення 29 жовтня 1923 року Турецької республіки, тимчасова Конституція 1921 року як конституція перехідного періоду вже не відповідала змінам, які відбулися в політичному та соціально-економічному житті нової турецької держави. Крім того, в державі фактично спостерігалася свого роду “двоконституційність”, оскільки з прийняттям Конституції 1921 року положення османської Конституції 1876 року не були формально відмінені.

Нова конституція була затверджена Законом № 491, прийнятим сесією ВНЗТ 20 квітня 1924 року. Одночасно скасовувались Конституційний закон № 85 від 20 січня 1921 року та Конституція Османської імперії 1876 року. Конституція 1924 року складалася із шести розділів, 105 статей, а також із особливих положень, які відносилися до тексту конституції.

В даному розділі дисертації не тільки грунтовно проаналізовано текст Конституції 1924 року, але й детально висвітлено найбільш важливі з точки зору законотворчої діяльності моменти процесу підготовки проекту конституції та дискусій в парламенті навколо прийняття Основного закону Турецької республіки. Аналіз положень Конституції 1924 року дає підстави зробити висновок: головним її досягненням, яке мало вирішальний вплив на подальший розвиток історії держави і права сучасної Туреччини, стало те, що вперше в конституції турецької держави було юридично закріплено положення про республіканську форму правління. Це безперечно означало великий крок вперед у розвитку країни в напрямку європеїзації.

В третьому розділі дається характеристика Турецької республіки в період однопартійного режиму (1925-1945 роки).

На підставі аналізу політичної ситуації в країні, прийнятих законодавчих актів, обгрунтовується положення про суттєвий вплив однопартійного режиму на формування і подальший розвиток державно-правових інститутів турецької держави.

9 вересня 1923 року за ініціативою Мустафи Кемаля на базі Товариства захисту прав Анатолії і Румелії було створено Народну партію (НП). Це рішення було викликано процесами, які відбувалися в першій половині 1923 року, тобто в час, коли країна готувалася до парламентських виборів. Мустафа Кемаль вирішив перенести центр політичної боротьби із ВНЗТ, де його контроль був обмежений, до політичної партії, де він повністю домінував при прийнятті рішень. Відомо, що перемогу на парламентських виборах, які відбулися влітку 1923 року, отримали кандидати, список яких попередньо було погоджено з Мустафою Кемалем. Таким чином, за винятком невеликої частини незалежних депутатів загальний склад меджлісу другого скликання складався з учасників національно-визвольної боротьби, які були прихильниками ідей Мустафи Кемаля. Після створення Народної партії, фракція депутатів НП мала переважну більшість в парламенті, що забезпечило прийняття меджлісом доленосного для Туреччини закону про проголошення республіки і обрання Мустафи Кемаля першим президентом Турецької республіки.

Проте, подальша концентрація всієї виконавчої влади в руках Мустафи Кемаля і його найближчого оточення, спричинило виникнення опозиції також і в меджлісі другого скликання. Особливу небезпеку для кемалістів мав відхід від Мустафи Кемаля найбільш впливових лідерів національного руху опору, більшість з яких були лібералами та модерністами, а не реакціонерами, що суттєво відрізняло їх від опозиції старого режиму. Члени опозиції наголошували на тому, що боролися проти режиму абсолютної монархії не для того, щоб власними руками встановлювати режим “абсолютної республіки” під одноосібним керівництвом Мустафи Кемаля.

В розділі детально викладено передумови виникнення опозиційної до кемалістів Прогресивно-республіканської партії (ПРП) партії, головною метою, якої було забезпечення демократичного розвитку Турецької республіки та гарантія прав і свобод її населення. На відміну від Народної партії, ПРП мала більш ліберальну спрямованість. Після створення ПРП, Народна партія стала називатися Народно-республіканська партія (НРП).

У розділі зазначається, що після розколу в лавах Народної партії в меджлісі чітко сформувалися два опозиційних табори, які представляли партійні інтереси НРП та ПРП.

Радикально налаштовані члени НРП вимагали від Мустафи Кемаля запровадження більш жорстких заходів боротьби з опозицією.

Загострення політичної боротьби в меджлісі в кінці 1924 та на початку 1925 року співпало з цілою низкою повстань курдів в Східній Анатолії. Найбільш вагомий слід в історії залишило повстання на чолі з шейхом Саїдом, оскільки внаслідок цього заколоту рішенням ВНЗТ 4 березня 1925 року було прийнято Закон № 578 “Про забезпечення порядку”, положення якого негативно вплинули на весь наступний розвиток демократії в Туреччині.

Політика насильства продовжувалася і після придушення повстання курдів на чолі з шейхом Саїдом. Головний удар кемалістів був направлений на ліквідацію Прогресивно-республіканської партії. На підставі звинувачень ПРП у зв'язках з лідерами курдського повстання 3 червня 1925 року діяльність опозиційної Прогресивної-республіканської партії було заборонено, 6 членів ПРП засуджено до смертної кари через повішання, інших 13 - до різних термінів ув'язнення. Решта 10 депутатів, які входили до парламентської фракції ПРП, були позбавлені права займатися політичною діяльністю.

Іншим фактором, який спричинив новий виток політичного напруження в державі, було запровадження реформи в сфері вбрання. За невиконання положень Закону № 671 “Про капелюхи” судами незалежності було винесено 70 смертних вироків особам, які виступали проти носіння капелюхів замість традиційних фесок. Зазначене, а також заборона 13 грудня 1925 року Законом № 677 дервішських монастирів викликало локальне повстання та прояви непокори навіть з боку місцевих органів влади на Сході Анатолії.

Нова хвиля репресій з боку органів влади почалася після розкриття замаху на життя Мустафи Кемаля в червні 1926 року. Анкарський суд незалежності розглядав заколот, який мав місце в Ізмірі, не лише як справу про замах на життя Мустафи Кемаля, але й вважав, що це також була спроба ліквідації республіки та відновлення султанського режиму. У зв'язку з цим учасники замаху автоматично підпадали під дію Законів № 12 “Про зраду Батьківщині” та № 578 “Про забезпечення порядку”. Згідно з рішенням суду незалежності 12 осіб були засуджені до смертної кари. Крім того, 45 найбільш впливових представників колишньої молодотурецької партії “Єднання і прогрес” та забороненої кемалістами Прогресивно-республіканської партії були засуджені до 10 років ув'язнення.

На початок 1927 року опозиція кемалістському режиму - військова, релігійна та політична - була знищена. Закон № 578 “Про забезпечення порядку” дав кемалістам змогу боротися не тільки з курдськими повстанцями на Сході Анатолії, але й з політичною опозицією по всій країні. В результаті, в період з 1925 по 1929 роки судами незалежності було засуджено до смертної кари понад 500 осіб.

Нові парламентські вибори в серпні-вересні 1927 року відбулися під повним контролем кемалістів. До виборів були допущені лише кандидати від Народно-республіканської партії. З цього часу Мустафа Кемаль стає одноосібним лідером держави з майже диктаторськими повноваженнями. Будь-яка політична активність поза межами правлячої Народно-республіканської партії стає неможливою.

Політика секуляризації була основним елементом кемалістських реформ, спрямованих на побудову нової турецької держави. Скасування султанату і халіфату в 1922 - 1924 роках, проголошення республіки в 1923 році та прийняття нової конституції в 1924 році вимагали запровадження нових широкомасштабних реформ, без яких подальший розвиток турецької держави ставав неможливим.

Вихід Туреччини з мусульманського правового режиму продовжився реформуванням її законодавчої бази, що відбувалося шляхом запозичення окремих положень правової системи Європейського континенту. За короткий період часу було підготовлено і прийнято парламентом Туреччини найважливіші законодавчі акти: Цивільний кодекс (17 лютого 1926 року), Кримінальний кодекс (13 березня 1926 року), Закон про борги (21 квітня 1926 року), Торговий закон (28 червня 1926 року), Морський торговий закон (1 липня 1926 року). За основу зазначених законів були взяті аналогічні закони та кодекси Швейцарії, Італії, Німеччини та Франції.

Особливе місце в програмі реформування правової системи Туреччини приділялося прирівненню прав жінок до прав чоловіків. З прийняттям Цивільного кодексу полігамія (багатоженство) була заборонена. Запроваджувалася процедура розлучення через суд. При цьому стосовно припинення шлюбу жінкам уперше надавалися рівні з чоловіками права. З 1 вересня 1926 року було введено обов'язкову реєстрацію шлюбів в органах міністерства юстиції. 5 грудня 1934 року рішенням меджлісу було затверджено Закон № 2599, положення якого передбачали внесення змін до ст.10, 11 Конституції 1924 року щодо надання прав жінкам, які досягли 22-річного віку, брати участь у парламентських виборах. Жінки, які досягли 30-річного віку, так само як і чоловіки мали право бути обраними депутатами ВНЗТ.

В главі зазначається, що головною метою реформ, які проводилися після проголошення республіки, була секуляризація турецького суспільства на зразок цивілізованих європейських країн. Виходячи з цього, 26 грудня 1926 року згідно з рішенням ВНЗТ було скасовано дію мусульманського та древньогрецького календарів і запроваджено сучасне літочислення. 3 листопада 1928 року парламент своїм рішенням затвердив Закон № 1353 “Про визнання і застосування турецьких літер”. Запровадження в Туреччині прізвищ стало наступним важливим кроком на шляху до європеїзації країни. Зазначене положення було затверджено Закон № 2525 від 2 липня 1934 року. Самому Мустафі Кемалю було запропоновано прийняти прізвище “Тюрката” (батько турків), яке пізніше у зв'язку із співзвучністю було змінено на “Ататюрк” і затверджене Законом № 2587.

Основною рисою періоду 1930 -1945 років було поступове зближення партії і держави. За прикладом фашистської Німеччини було запроваджено положення, згідно з яким на посаду губернаторів провінцій призначалися керівники регіональних відділень правлячої партії. 5 лютого 1937 року з'єднання партії та держави було юридично затверджено прийняттям Закону № 3115 щодо внесення змін і доповнень до Конституції, згідно з якими програмні положення НРП стали загальнодержавними конституційними принципами Туреччини.

Проте, запровадження жорстких методів регулювання економічної політики держави, особливо в період другої світової війни, стало причиною розвалу зв'язків альянсу між НРП, основу якої складала військова та цивільна бюрократія, і національною буржуазією в особі крупних землевласників та торговців. Зазначений альянс в свій час забезпечив прихід до влади кемалістів і сприяв встановленню влади Народно-республіканської партії в Турецькій республіці.