Історична думка у процесі розвитку національної свідомості українців (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.)

У третьому розділі - “Етапи розвитку історичної думки та національної свідомості українців” у хронологічній послідовності розглядається становлення українського варіанта національної історичної науки та розвиток української національної спільноти.

Дисертант доводить, що випадок України демонстрував особливий трьохфазовий цикл взаємин історичної думки та національної свідомості. Перший - охоплює 90-ті рр. ХІХ ст. - 1917р. Цей етап аналізується у першому підрозділі “Українська історична думка у контексті національного самоутвердження на зламі ХІХ - ХХ ст.” Типовою була академічна праця на тлі приспаної національної свідомості, яка щойно починає пробуджуватися. Спостерігається суттєва розбіжність у регіональному вимірі. Наддніпрянська та Наддністрянська Україна дають доволі відмінну картину національного розвитку. Зосередження основних інтелектуальних сил у Галичині, там же маємо найбільший рівень національного усвідомлення.

Серед конфронтаційних явищ необхідно назвати протести наукової громадськості проти заборони використання української мови на Археологічному з'їзді 1899 р. у Києві та наукову критику спроб реанімувати погодінську теорію О. Соболевським. У останньому випадку чимало прислужився українській справі А. Кримський. Становлення національної історичної науки спиралося на солідну археографічну працю. У зв'язку з цим аналізуються різні аспекти діяльності Київської археографічної комісії, окремих Губернських вчених архівних комісій, журналу “Киевская старина” та інших. На цьому етапі роль університетських центрів у становленні національної історичної думки була достатньої обмеженою. Найбільшим досягненням було відкриття у Львівському університеті спеціальної кафедри на чолі з М. Грушевським, яка фактично займалася студіюванням української історії. Важлива робота була проведена науковими товариствами, які існували у найбільших університетських центрах: Історичним товариством Нестора-літописця, Харківським історико-філологічним товариством, Одеським товариством історії та старожитностей. Хоча у своїй діяльності вони декларували офіційну лояльність та і значна кількість їхніх членів була далека від симпатій до українства, але увага до української історії об'єктивно сприяла становленню національної історичної думки. Особлива роль в українському національному відродженні належала Науковому товариству ім. Шевченка у Львові.

Надалі спостерігається стрімке зростання ваги наукового потенціалу на Великій Україні, водночас відбувається поширення національної свідомості серед широких мас на цій основній частині етнічної території. Особливо помітним цей процес став після зняття обмежень щодо українства в результаті революційних подій 1905 р. Виявилося, що українська історична думка спроможна запропонувати досить привабливу модель суспільно-політичного переустрою імперського простору на автономних засадах, яка обґрунтовувалася вагомими історичними аргументами. Тепер українська історична думка набувала реального загальнонаціонального виміру. Історична аргументація широко використовувалася у формуванні політичних програм, боротьбі за скасування обмежень української мови, відкриття українознавчих кафедр в університетах. Великим кроком у розбудові національної історичної науки було створення Українського наукового товариства у Києві. Зростає кількість наукових та науково-популярних видань, синтетичних праць з української історії - М. Грушевського, О. Єфименко, М. Аркаса та ін.

Серед помітних явищ міжреволюційного часу виділяється початок наукової та громадсько-політичної діяльності В. Липинського. Молодий науковець виразно заявив про себе низкою історичних розвідок. Громадську увагу особливо привернуло видання “Z dziejуw Ukrainy” (1912р.). І справа тут полягає не стільки у тому, що у цьому збірнику можна знайти перші паростки нового державницького підходу. Приваблювала спроба автора своїми історичними працями вплинути на національну свідомість шляхетства. Своєрідним логічним завершення передреволюційного періоду була поява енциклопедичного видання “Украинский народ в его прошлом и настоящем”.

Другий підрозділ: “Національно-мобілізаційний потенціал історичної пам'яті у добу української революції та державного будівництва 1917-1920 рр.” У межах середньої фази, яка охоплює 1917-1920 рр., історична думка знаходить своє втілення у науково-популярних, часом відверто агітаційних формах. Величезними тиражами виходять історичні книжки М.Грушевського, Д.Дорошенка, О.Єфименко, І. Крип'якевича, Д. Яворницького, Г.Коваленка, Б.Грінченка, Д.Донцова, О.Саліковського, Н. Григоріїва, П. Клепатського, В.Будзинивського та ін. Велика кількість цих видань використовувалася у навчальному процесі як підручники для початкової та середньої школи. Тим самим розпочиналася практична розбудова української історії як нового навчального предмета у системі освіти, адже до 1917 р. ця ділянка була майже цілинною.

У період революційних змін спостерігалося організаційне становлення української історичної науки. Відновилося видання в Україні наукових та науково-популярних журналів: “України”, “Літературно-наукового вісника”. Найважливішою подією цього часу, яка була серйозним здобутком всієї української національної науки, у тому числі й історичної, стало заснування Української Академії наук. Цим вперше було закладено державну основу для розвитку українознавчих досліджень. Домінуючим у цій установі став перший Історико-філологічний відділ. Крім того, історична тематика, зокрема історія права, досліджувалась у межах третього Соціально-економічного відділу.

Отже у революційну добу українська національна свідомість розвивалась прискореними темпами по висхідній ліній. Суттєвим було розширення соціальної бази носіїв українського усвідомлення за рахунок багатомільйонних селянських мас Наддніпрянщини. Державотворчий досвід, попри його незавершений характер, також був яскравим свідченням певної стадій зрілості української національної спільноти. Українська історична думка у цих процесах відігравала одну з провідних ролей. Національна мобілізація, яка в основному відбувалася за етнокультурною моделлю, спиралася на актуалізацію історичної пам'яті. У цій справі провідну роль відіграли історичні знання розповсюджені за рахунок науково-популярної літератури. Однак у цей час закладалися й серйозні організаційні основи для розвитку національної історичної науки, які будуть вповні реалізовані у наступний період.

Третій підрозділ: “Зростання впливу історичної науки на національну свідомість українців у 1920-ті роки” охоплює найбільш розвинені історіографічні явища. Стан історичної думки вповні відповідав рівню національної свідомості. Поступово скорочується розрив між науковою сферою і масової історичної свідомості. Спостерігається певне вирівнювання регіональних відмінностей щодо побутування національної моделі історичної пам'яті. Увага звертається навіть до тих частин української етнічної території, де населення мало ще неусталену національну свідомість - Закарпаття, Кубань.

Дисертантом виокремлюються суспільно-політичні, соціокультурні та інтелектуальні чинники, що позитивно впливали на означені вище процеси. До них віднесені - зрушення на користь українства у соціальній структурі, українізація у межах УСРР. Ця нова етнополітика справила потужний, хоча далеко неоднозначний вплив на загальний процес модерного українського націотворення. Політика українізації мала й безпосередній стосунок до стимуляції розвитку історичних знань. Окрім суто прагматичних моментів, пов'язаних з потребою у викладачах та навчальній літературі, діяли і більш глибинні ментально-світоглядні чинники. Загальна зміна національної свідомості, поява міської української ідентичності, толерантніше ставлення до українства національних меншин, суттєво збільшували аудиторію споживачів української історичної думки. Вона тепер виходила за суто спеціальні - професійні чи суспільно-політичні межі і ставала набутком пересічної людини. Появу такого повсякденного рівня можна розглядати як один з проявів зрілості національної історичної думки. Суттєво змінився і соціальний статус історії України - від контрокультурного напівлегального феномена вона здобулася на офіційне визнання. Це у свою чергу викликало ускладнення її внутрішньої структури. У 1920-ті рр. формуються кілька наукових напрямків, течій та шкіл в українській національній історіографії^. Хоча їхні теоретично-методологічні основи та персональна репрезентація були закладені ще у передреволюційний час, але тоді у силу пригніченого стану української історичної науки вони не набули такого чіткого вигляду. Тепер досить виразно заявив про себе державницький напрямок, який претендував на те, щоб посісти провідні позиції. Сформувалося декілька історичних шкіл: М. Грушевського, М. Василенка, Д. Багалія, М.Слабченка, М. Яворського.

Яскраве націотворче спрямування мав і такий новий напрямок досліджень як історія українського права, який саме у цей час здобуває суспільне визнання. Відбулося поєднання зусиль науковців “київської школи” М. Василенка, які в основному працювали у межах ІІІ Відділу ВУАН, та істориків-правознавців українського зарубіжжя А. Яковліва, Р. Лащенка, С.Шелухіна. Проведене ними студіювання історії українського права доводило його самобутній характер.

Дисертантом також виокремлено чинники негативного впливу на розвиток української історичної думки. Несприятлива для українства політична ситуація мала місце у всіх частинах української етнічної території та емігрантських осередках. Але її характерні ознаки були різними. Якщо на Буковині у складі Румунії українська історична наука була цілком розчавлена під асиміляційним пресом правлячого режиму, то у Галичині більш потужні українські наукові інституції витримали тиск польської влади і спромоглися посісти вагоме місце у процесі національного усвідомлення українців. Негативний політичний вантаж несли і емігрантські центри українознавства. На їх функціонуванні доволі відчутно позначалися міжпартійна боротьба та залежність від розстановки політичних сил у країнах посідання. Але найочевидніше негативний вплив політичних факторів виявився в УСРР, там, де зосереджувався основний науковий масив української історіографії. Вони полягали у поступовому посиленні тоталітаризму, політизації та ідеологізації наукового життя, курсі на підтримку партійно-державними структурами офіційної історичної науки з одночасними репресіями щодо інакомислячих науковців, згортанні українізації й поверненні до русифікаційного курсу, неухильному посиленні радянського централізму з його проросійським спрямуванням.

Цілком правомірним виглядає звернення автора до аналізу того, як співвідносилась з національною історіографією нова наукова течія, породжена за сприяння владних чинників, - марксистська. Погоджуючись з існуючим в історіографії поділі її на два відгалуження - радянське та українське, дисертант пропонує певні уточнення щодо їхнього місця в національному історіографічному процесі. Школа М. Яворського розглядається як органічна складова національної історіографії. Однак вона також вносила ідеологічну заангажованість у науковий процес. Сам Яворський та інші “національні марксисти” досить критично ставилися до національної моделі історичного процесу, запропонованої Грушевським, вбачаючи у ній домінування соціальних та політичних інтересів буржуазії. Представники ж радянського відгалуження марксистської течії (М. Попов, М. Волін, М. Рубач, Д. Фрід та ін.) ретельно дотримувалися партійної лінії у національному питанні. Поки був чинним курс на українізацію, навіть вони схилялися визначати себе українськими істориками. Після переходу офіційної етнополітики на попередні великодержавні рейки вони зазнали такої ж метаморфози.

У кожній з виділених фаз не йдеться про безумовну жорстку детермінованість історичної думки національною свідомістю чи навпаки. Ймовірніше маємо своєрідну співзвучність цих явищ. Вони розвивалися паралельно, навзаєм позначаючись та впливаючи один на одного.

У межах взаємин історичної думки та національної свідомості - час, що досліджується, характеризується присутністю двох революцій. Щодо історичної думки, то такі революційні періоди відкривали перед нею нові перспективи. Йдеться про спроможність науки дати адекватну відповідь на соціальні запити часу, забезпечити тим самим національну спільноту, яка формувалася, необхідним історико-консолідаційним оснащенням. Тобто нова якість історичної думки була наслідком її самостійного розвитку, а революції можна розглядати зовнішнім чинником, який стимулював цей процес.

Четвертий розділ “Перастативна та консолідуюча функції історичної науки” є ключовим щодо концептуального осмислення теми. Запропонована дисертантом схема двохспрямованого дослідження етнополітичної функції історичної думки дозволяє найповніше використовувати пізнавальний потенціал інтелектуальної історії, пов'язуючи її соціологізовані здобутки із змінами загальнокультурного рівня спільноти, яка ставала нацією.

Перший підрозділ “Українські наукові історичні установи та видання як чинник національної комунікації” присвячений виявленню особливостей становлення мережі наукових видань, які виступали вагомим засобом продукування і поширення національної парадигми історичних знань. Особливе місце у її становленні належало ВУАН, зокрема продуктивній видавничій діяльності першого Історико-філологічного та третього Соціально-економічного відділів - “Записки”, “Збірники”, “Праці” окремих комісій тощо.

Серед видань першого відділу помітне місце займали праці історичних установ М.Грушевського. Найбільш мобільним та масовим був науковий часопис українознавства “Україна”, видання якого відновилося 1924 р. Помітне наукове та громадське значення мали й інші видання: “Первісне громадянство та його пережитки на Україні”, “Науковий збірник історичної секції”, “Український архів”, “Український археографічний збірник”, “За сто літ. Матеріали з громадського й літературного життя України ХІХ і початку ХХ ст.”, “Студії з історії України науково-дослідчої кафедри історії України в Києві”, порайонні збірники - “Чернігів і Північне Лівобережжя: Огляди, розвідки, матеріали”, “Київ та його околиця в історії і пам'ятках”, ”Київські збірники історії, археології, побуту й мистецтва”, “Матеріяли для культурної і громадської історії Західної України”, знищений владою збірник “Полуднева Україна”.

Важливе значення у справі українізації науково-дослідної діяльності мали наукові видання регіональних представництв ВУАН та наукових товариств, що були з нею пов'язані. Помітну роль у цьому сенсі відігравав харківський науковий центр. Тут історичні установи були репрезентовані Харківською науково-дослідною кафедрою історії України (української культури) на чолі з Д.Багалієм. Періодичні видання цієї кафедри: “Наукові записки науково-дослідної кафедри історії української культури”, “Науковий збірник Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури”. За редакцією Багалія у Харкові 1925-1931 років виходив науковий журнал “Архівна справа”, орган Центрального архівного управління УСРР. Наукові видання продукуються і у Катеринославі, Одесі, Чернігові, Вінниці, Полтаві, Ніжині інших містах УСРР.

За межами підрадянського простору найбільшим українським науковим осередком лишається Львів з розгалуженою системою наукових видань НТШ - “Записки НТШ”, “Збірники” окремих секцій, “Україно-руський архів” тощо. Новими явищем у пореволюційний період була поява українських емігрантських наукових видань у Празі, Відні, Варшаві, Берліні.

Період 1920-х років приніс нову якість у розвитку мережі українських наукових видань. Вони вперше охопили майже всі ділянки історичного знання, на території УСРР на певний час зайняли домінуюче становище, поширилась видавнича географія. Все це створювало необхідну основу для наукової комунікації між дослідниками та ширшими верствами населення. Тим самим, національна свідомість отримала відповідну базу для свого розвитку.

Другий підрозділ “Полеміка з історичною концепцією євразійців” присвячений з'ясуванню продуктивних можливостей виконання українською історичною наукою її розмежовуючої функції. Автор зупиняється на сутності нової пореволюційної російської інтелектуальної течії - євразійства, представники якого запропонували доволі самобутню концепцію історичного розвитку Росії і всього “євразійського” простору, до якого вони включали й Україну.

При обговоренні проблем, піднятих євразійцями, були актуалізовані ті вузлові складові української та російської історії, які для свого з'ясування вимагали застосування нового етнонаціонального дискурсу, нового понятійно-методологічного ряду: співвідношення етносу та нації, мінімальної та максимальної державності, якості еліти тощо. Зрештою, історична думка в випадку “євразійської дискусії” продемонструвала чималі ідентифікаційні можливості. Автор пропонує подивитися на євразійську проблему ширше, побачити у ній відображення зміни загальної системи національної ідентифікації на просторі колишньої Російської імперії. Важливо зрозуміти, як на це реагувала нова спільнота - українська.

Аналізується історична концепція євразійців, яка знайшла свій вираз у працях найпомітніших репрезентантів цієї течії: Г. Вернадського, М. Трубецького, П. Савицького. Зокрема, показано, що євразійська історична парадигма не висловлювала особливих претензій на давньоруську спадщину. Такий перерозподіл історичної спадщини об'єктивно підсилював національну свідомість українців. Тепер вони виглядали єдиними нащадками не тільки культурної, але і державної традиції Київської Русі.

Євразійці вдавалися і до безпосереднього студіювання української тематики, точніше до аналізу природи українсько-російського культурного діалогу. Звертається увага на класичний зразок такого підходу - статтю М. Трубецького “До української проблеми”. Виступ Трубецького цілком закономірно викликала досить гостру критику з українського боку. У більшості цих публікацій не бракувало запалу та різкості. На їхньому фоні відповідь Д. Дорошенка відрізнялася спокійним академічним тоном і вагомістю аргументів. Важливо відзначити, що Дорошенко опонував, виходячи з постулатів українській національній історичній парадигмі. Таким чином, українська відповідь на євразійський виклик була фактично полемікою між різними національними історичними концепціями.

Дискусія навколо євразійської історичної концепції продемонструвала відчутні зміни, які відбулися у розвитку національної свідомості та ролі історичного знання у її упредметненні. Ці зміни вимагали відповіді науковців, їхнього нового тлумачення минулого, яке потребувало узгодження із сучасністю, або принаймні більшої відповідності їй. Не випадково євразійська тема викликала потужну актуалізацію історичної пам'яті, яка заповнювала вакуум, що утворився у суспільній свідомості після того як впали традиційні імперські історичні уявлення. Хоча українство у євразійських побудовах ще не отримало завершеного самодостатнього вигляду, проте, воно, безперечно, мало значно вищий статус. Уже у цьому можна вбачати суттєві зрушення у загальній суспільній свідомості.

Третій підрозділ “Самоідентифікація українських істориків у координатах національної історичної думки” дозволяє виявити особистісний рівень розвитку історичної науки на прикладі наукової долі та національного самовизначення І. Линниченка, Д. Багалія, братів А. та М. Стороженків.

Шлях цих українських істориків старшої генерації до сприйняття нової національної форми інтерпретації історичного минулого власного народу був непростим. Далеко не всі у кінцевому підсумку сприйняли національну історичну парадигму (І. Линниченко та А. Стороженко залишилися у межах російської імперської історичної концепції). Дослідники, що мали фактично однакові стартові соціальні умови та інтелектуально-духовне становлення, здійснили доволі відмінний ідентифікаційний вибір. Але не засуджуючи чи, навпаки, схвалюючи його, важливо зважати на те, чи він відповідав загальному напрямку суспільного розвитку. В умовах активного поширення української національної свідомості та модерного націотворення таким провідним напрямком було оформлення національної історичної думки. І особистий ідентифікаційний вибір тих дослідників, які прийшли до розуміння самобутності українського історичного процесу, явно співпав з загальною тенденцією розвитку української спільноти. Історики молодшого покоління, того, яке вступило у пору наукової зрілості у 1920-ті рр., вже не мали таких складнощів з власною національною ідентифікацією. Для них українська національна парадигма була вже цілком усталеним явищем, а найголовніше - вона дозволяла їм вести плідний ннауковий пошук.

У четвертому підрозділі - “Діалог з історіографіями сусідніх народів як засіб віднайдення української національної парадигми” аналізуються українсько-білоруські, українсько-литовські та українсько-тюркські наукові зв'язки, які автор воліє розглядати як вагомий засіб національної ідентифікації.

Особливе значення мали плідні контакти з білоруською історіографією. Для українців була важливою поява виразно національної білоруської історичної думки, яка базувалася б на визнанні самобутнього історичного шляху білоруської спільноти, оскільки так опосередковано визнавалася правомірність української національної історичної парадигми. У цьому контексті проаналізований науковий білорусознавчий доробок М. Довнар-Запольського, М. Грушевського, Д. Дорошенка, Л.Окіншевича. Автор заперечує думки сучасних російських дослідників про вирішальний вплив російської науки на білоруську історіографію і доводить самобутній характер останньої.

Українська історична думка виявилася доволі відповідним знаряддям для визначення нових геополітичних реалій, у яких намагалася знайти своє місце модерна українська нація. Таке становлення, окрім необхідного дистанціонування, розрізнення, включало й визначення певних загальноприйнятних принципів співжиття у межах того екзестенційного простору, де національні спільноти змушені були контактувати або мали обопільні інтереси. Тому ця функція національної ідентифікації мала радше взаємнопізнавальний, ніж суто диференціюючий характер. Відповідно й історична думка у цьому випадку працювала у напрямку позитивного пошуку взаємноприйнятної інтерпретації спільного минулого, а не різкого розмежування, як це було у випадку стосунків з імперськими історіографічними традиціями.

П'ятий розділ “Національно орієнтована проблематика української історичної думки 1920-х років”, присвячений змісту історичного знання і складається з трьох підрозділів, які охоплюють типові для цього періоду історіографічні явища. Найбільш адекватною у цьому сенсі була така проблематика - формування українського народу та нації, особливо початкові фази цих процесів та історичні прецеденти української державності. Важливою дослідною проблемою стає дослідження історичного минулого етнічних груп, що тривалий час мешкали на одній території разом з українцями. У цьому автор вбачає втілення взаємозв'язку між суспільними потребами та внутрішньою логікою розвитку самої історичної науки.

Як показує аналіз джерел, українська історична наукова галузь періоду 1920-х рр. сягнула доволі високого ступеня національної самодостатності та методологічної зрілості, щоб спромогтися на серйозні наукові дискусії щодо походження українців. Попри ту обставину, що схема самобутнього українського історичного процесу, запропонована М. Грушевським, лишалася домінуючою, в українському науковому середовищі виявилося достатньо сил, аби запропонувати певні альтернативи. Ускладнення дослідного поля також пояснюється комплексним опрацюванням даних різних наукових дисциплін та концептуальним оформленням принципово нових напрямків наукового осмислення феномену людського суспільства, особливо таких його основоположних складників як етнос і нація. У цьому контексті особливу увагу автора привертали новаційні моменти щодо українського етногенезу (націогенезу), які з'явилися пореволюційного часу в історичних концепціях М. Грушевського, В. Липинського, Д. Дорошенка, С. Шелухіна, В.Пархоменка, С.Смаль-Стоцького, В. Заїкіна та ін.

Далі викладається перебіг та сутність дискусії щодо початків українського історичного буття як окремого етносу та нації, яка розгорнулася на межі двадцятих - тридцятих років в емігрантській та галицькій історичній науці. Формальним приводом якої сучасники вважали статтю М. Кордуби “Найважніший момент в історії України”. Етногенетичні погляди М. Кордуби полягали у визнанні того, що давня Русь або вся східна слов'янщина під політичним, церковним, культурним оглядом була єдиною. Відділення південно-західних руських земель від решти та входження їх до складу Литовської держави у другій половині ХІV ст. послужило поштовхом до консолідації руських племен в окрему від великоросів етнічну групу і далі до створення окремої, спочатку українсько-білоруської, а пізніше - окремих української та білоруської націй. У дискусії в межах Українського історико-філологічного товариства у Празі взяли участь С. Смаль-Стоцький, В. Щербаківський, С.Наріжний, М. Славінський, К. Чехович, П. Феденко, Ф.Слюсаренко, С. Шелухін та інші.

Це дає підстави констатувати, що українська наукова думка 20-х років була репрезентована чималою кількістю альтернативних історичних концепцій етногенезу українців. Найбільш суттєві розбіжності спостерігалися у визначенні часу формування українців як етносу, характеристиці етнічності давньокиївської доби, оцінці ступеня спорідненості східнослов'янських народів. Частина українських істориків та етнологів не сприйняла нового дослідного підходу і продовжувала мислити категоріями ще ХІХ ст., не розрізняючи понять етносу та нації. Зрештою, тодішні дискусії щодо початків української етнічної історії так і не завершилися виробленням якогось уніфікованого підходу.

Дисертант цілком солідаризується з тими дослідниками, які вважають, що у 1920-ті рр. державницький напрямок став визначальною рисою національного історичного знання. Якщо виходити з суто теоретичного погляду то цілком зрозуміло, що далеко не всі українські історики притримувалися державницької методології. Але пануючий загальний суспільний настрій неминуче спонукав до того, щоб задовольнити інтерес до витоків української державної традиції. Це була своєрідна “мода” у позитивному значенні цього слова, яка була цілком природною у суспільстві, що щойно намагалося реалізувати модерний проект творення держави.

Аналіз пореволюційного наукового доробку М. Грушевського, В. Липинського, І.Крип'якевича, С. Томашівського, О. Терлецького доводить, що проблема українського державотворення була пріоритетною, хоча методологічні підходи її студіювання у названих дослідників були достатньо відмінними. Зрештою, предметом наукового пошуку істориків були різні державні утворення: держава Б. Хмельницького - М. Грушевський, В.Липинський, І.Крип'якевич, українська новітня державність періоду визвольних змагань - В.Кучабський, юридично-правовий устрій від Київської Русі до Гетьманщини - Р. Лащенко, М.Василенко, С.Шелухін. Але у кожному випадку наголошення на питомому українському характері цих державних утворень створювало позитивно спрямований потенціал історичних знань, які свідчили про “нормальне” минуле українського народу. Таким чином, дослідження будь-яких проявів української державності протягом всього часу існування української етнічної спільноти було характерною рисою національної історіографії 1920-х рр. Практично всі українські історики давали позитивну відповідь щодо існування традиції українського державотворення, зазвичай велася мова про три українські держави - княжої, козацької та сучасної доби, розвиток українського державотворення уявлявся у вигляді своєрідної хвилястої лінії, де періоди побудови держави змінювалися періодами її занепаду та бездержавності, простежувалася тенденція до мінімізації бездержавного існування українців.

Новим явищем, важливим для національного визначення української науки у період 20-х рр., було зростання інтересу до культури та історії національних меншин. Це свідчило про помітну соціальну чутливість істориків, які оперативно відгукнулися на етнонаціональний ренесанс, започаткований революцією 1917-1920 рр. Крім того, розширення дослідного історичного поля, вихід за межі суто української етнічності, можна розглядати як ознаки зрілості вітчизняної історіографії, набуття нею загальнонаціональних характеристик. Дисертант відзначає, що включення наукового дослідження національних меншин України (євреїв, поляків, німців, молдаван тощо) в загальноукраїнську історіографію сприяло національній консолідації українства. Подібний підхід значно розширював поле наукових пошуків, виявляв нові проблеми, створював цілісну картину української історії. Крім того, це підвищувало громадсько-політичну значимість історичної науки, оскільки наявність об'єктивної історії національних меншин знімало чимало упереджень з їхнього боку до титульної української нації.

У шостому розділі “Узагальнення соціальних аспектів українського націостановлення в історичній думці”, який складається з двох підрозділів, аналізуються наукове осмислення аграрної складової української національної свідомості та націотворчої функції української інтелігенції.

Соціальні бар'єри в українській суспільній свідомості часто були пов'язані саме з етнічною приналежністю. Тому на межі ХІХ-ХХ ст. домінували теоретичні уявлення про українську націю як соціально неповну внаслідок національного поневолення. Це, у свою чергу, знайшло безпосередній відгук серед українських істориків, які намагалися розкрити самостійну історичну долю та культурну окремішність українського народу, свідомо протиставляли українське всьому неукраїнському. Однак у таких твердженнях не складно побачить певну редукцію реального стану української історичної думки. Не зупиняючись на акцентованому протиставленні за етнічною ознакою, дисертант доводить - в українській науковій практиці зустрічалося чимало прикладів більш адекватного підходу до дослідження соціального контексту процесу становлення нації. Увага до цієї проблематики помітно зросла у пореволюційний час, коли українським інтелектуалам довелося узагальнювати досвід незавершеного державного будівництва часів визвольних змагань.

Реальний історичний процес включення аграрної складової у сучасне творення української нації був доволі непослідовний і мав дискретний характер. Свою належність до нової національної спільноти селянство визначало через можливість захисту своїх соціально-економічних та станових інтересів. Інші аграрні верстви помітного впливу на українське націостановлення не справили. Це дозволяє стверджувати, що ідеальна модель створення української хліборобської нації, яку пропонував В. Липинський, так і не була реалізована. Проте його теоретичний набуток не втратив свого значення. Цікавою видається і роль селянства у історичній концепції М.Грушевського. У рецепції цього мислителя, селянство з одно боку було чинником, який детермінував сучасний історіографічний процес, а з іншого - мало вагомий націотворчий потенціал.

Дослідження ролі інтелігенції в українському націотворенні у пореволюційний період характеризувалося чималими здобутками. Особливості розвитку української суспільно-політичної думки та національно-визвольного руху спонукали до пошуку адекватної оцінки ролі в них інтелігенції. На погляд дисертанта, українські історики спромоглися науково осмислити ці явища. Була створена серйозна джерельна база для аналізу участі українських інтелектуалів у визвольному русі шляхом введення у науковий обіг великого масиву документального матеріалу, який за часів самодержавства не оприлюднювався з політичних причин. Студіювання цього матеріалу дозволило закрити велику кількість “білих плям” з історії українського національного відродження ХІХ ст., тим самим створивши послідовну схему розвитку національної інтелектуальної традиції, що пов'язувало сучасну українську спільноту зі знаковими постатями та ідеями у минулому. Щодо інтерпретації конкретної участі інтелігенції у націотворенні, то думки дослідників розподілилися у досить широкому спектрі - від надмірної абсолютизації до заперечення її самостійної ролі у цьому процесі. історична думка національна свідомість

Зрештою, українська історична думка продемонструвала новий підхід до осмислення соціального зрізу становлення власної національної спільноти.

Останній сьомий розділ дисертації “Регіональні варіанти української історичної думки” складається з чотирьох підрозділів, у яких розглянуто функціонування історичних наукових осередків у Закарпатті, Санкт-Петербурзі, Кубані, Львові та в еміграції.

При здійснені такого аналізу дисертант виходив з положення, що у кожній з частин української території історичні знання поширювалися у специфічний спосіб, зумовлений їхнім державно-політичним статусом. Різна ситуація у чотирьох частинах України - підрадянській, у складі Польщі, Чехословаччини, Румунії - породжувала істотні відмінності й у функціонуванні історичної науки.

Ситуація, яка склалася у Закарпатті у 1920-х рр., розглядається автором як наслідок незавершеної національної ідентифікації місцевого населення. Русини, будучи етнографічною групою українського народу, в силу несприятливих політичних обставин, викликаних периферійністю їхнього розміщення, тривалою ізоляцією від основного етнонаціонального масиву, до означеного часу вагалися з чітким визначенням власної національної належності. Звідси походить наявність різновекторних напрямків культурно-національної орієнтації, що не могло не позначитися на загальному стані історичної думки. Остання демонструвала декілька моделей у інтерпретації історичного минулого краю - українську (народовську), “русофільську”, офіційну чехословацьку. До українського напрямку тяжіли дослідники які об'єднувалися навколо товариства “Просвіта” в Ужгороді - В. Гаджеґа, В. Пачовський, І. Кондратович та інші. Увага українських науковців з інших регіонів до історії Закарпаття також сприяла включенню закарпатських студій у загальноукраїнський контекст.

У 1920-ті роки активізувалися дослідні українські наукові осередки й у межах РСФРР: Петербурзький та Кубанський. Перший зумів за період свого недовгого існування достатньо інституційно та функціонально розвинутися. Другий так і залишився на стадії становлення. Проте їх поява та розвиток були не випадковими, оскільки спиралися на чималу попередню традицію українознавчих дослідів і організований український рух. Провідною інституцією було “Товариство дослідників (прихильників) української історії, письменства і мови у Петербурзі”, засноване у грудні 1925 р. групою вчених на чолі з акад. В. Перетцем. Його членами, спільно з українськими колегами, була реалізована широка дослідна програма у галузі історії України, історії літератури, театру, громадських рухів, мистецтвознавства, етнографії. Українознавчий осередок на Кубані, на відміну від Товариства у Ленінграді, займався дослідженням переважно краєзнавчої тематики. Очевидно, що така специфіка була зумовлена особливостями національно-ідентифікаційних умов краю. На жаль, становлення кубанського наукового осередку не набуло завершеного вигляду. Повернення у 1930-х рр. до великодержавної владної політики не тільки поставило крапку у розвитку українознавчих досліджень, але й привело до суцільної денаціоналізації українського населення Кубані.

Пореволюційний період функціонування львівського наукового осередку був позначений суттєвим зменшенням його ваги у загальноукраїнському історіографічному процесі. Особливо помітними таке становище було на тлі, небаченого до того, розквіту наукового українського життя на Великій Україні. Водночас спостерігалася гостра потреба у розвитку національно орієнтованої історичної думки. Спонукальним чинником тут виступала суспільно-політична ситуація, у якій опинилися західноукраїнські землі у складі міжвоєнної Речі Посполитої. Асиміляційна політика польської влади вимагала адекватної української відповіді. Враховуючи обмежені легальні політичні можливості, реальним способом збереження і поширення національної свідомості українців була культурницька освітня праця. Основу якої становила національна історична думка. Плекати її доводилося виключно на громадських засадах, оскільки були майже відсутні державні форми інтелектуального життя українського загалу під владою Польщі. Організаційним осередком українських історичних дослідів лишалося НТШ у Львові. Після ліквідації українських кафедр у Львівському університеті, була спроба компенсувати їх діяльністю Українського (таємного) університету. Видавнича база поповнилась новими науковими і науково-популярними виданнями. Серед останніх найпомітнішим був журнал “Стара Україна”. Дисертант звертає увагу на діяльність провідних львівських істориків того часу. У переважній більшості це були учні М.Грушевського.

В останньому підрозділі проаналізовано емігрантський варіант української історичної науки, який сформувався у пореволюційний період. Тут переосмислення накопиченого історико-політичного досвіду відбувалося у цілеспрямованому національному напрямку, що мав послідовну етатистську орієнтацію. Така суспільно-політична абсолютизація наукового пошуку стане характерною ознакою історичної науки в еміграції і буде час від часу посилюватися відповідно до погіршення ситуації в УСРР. Водночас відбулося суспільне визнання евристичної вартості історичних досліджень, що здійснювалися науковцями-емігрантами. Більше того, вони досить часто пропонували новаторські методологічні підходи до історичних досліджень, впроваджували в українську наукову практику сучасні західні взірці. Найпослідовніше це простежувалося у наукових пошуках М. Грушевського, В. Липинського, Д. Дорошенка, С. Шелухіна, В. .Біднова, А.Яковліва, О. Шульгіна, Д. Антоновича, В. Прокоповича, І. Борщака, В. Кучабського, Р. Лащенка та багатьох інших. Важливим чинником інтелектуального життя стали емігрантські науково-дослідні центри та вищі навчальні заклади: Український соціологічний інститут, Український науковий інститут у Берліні, Український науковий інститут у Варшаві, Музей визвольної боротьби України (МВБУ) в Празі, Українській вільний університет, Український високий педагогічний інститут ім. Драгоманова у Празі, Українська господарська академія у Подебрадах. Тим самим емігрантський варіант історичних досліджень став повноправною складовою частиною української історичної науки. Наявність емігрантської гілки було своєрідним гарантом збереження національної історичної парадигми при виникненні реальної загрози для її існування у межах материнського простору. У період 1920-х рр. ця загроза лише вимальовувалася і набула реальних обрисів у підрадянській Україні з початком 30-х рр.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у з'ясуванні якісних характеристик історичної думки в умовах українського модерного націотворення. Це дозволяє отримати більш повне уявлення про особливості розвитку української історіографії у її національній формі та загальний перебіг процесу становлення української нації; тим самим сприяти провадженню у наукову практику історіографічного та історичного пошуку сучасних методологічних підходів.

Головними науковими результатами вважаємо:

1. Виявлення й дослідження механізмів взаємодії історичної думки та національної свідомості. Вплив історичної науки на національну свідомість відбувається за доволі складною схемою. Початково через дію соціального запиту наукове середовище продукує нове бачення історичного минулого певної спільноти, що заперечує традиційні офіційні погляди. У реальному часі можуть співіснувати декілька різних подібних наукових інтерпретацій. Як правило вони є достатньо науково обґрунтованими, принаймні на рівні тогочасного методологічного оснащення. Власне, у цьому і виявляється процес наукового пошуку. Спільнота, що прямує до національного усвідомлення здійснює своєрідний відбір із наявних історичних моделей інтерпретації власного минулого. Затребувана нацією історична концепція стає її національною парадигмою - спільною історією, що входить у психологічне оснащення даної спільноти. Таким чином, історична думка дає лише вихідний матеріал для усталення національної свідомості, а формує її сама нація, обираючи із загальної суми історичного знання те, що вважає відповіднним для націотворення.

2. Суспільне визнання історичної думки відбувається завдяки дії переважно політичних чинників, що і виступають з'єднувальним ланцюгом між науковими знаннями та якісними параметрами нації. Йдеться про реалізацію цілеспрямованого проекту, побудову певної суспільної конструкції, у якій одним із “будівельних матеріалів” виступає актуалізована історична пам'ять. Виконавцями цієї праці є суб'єкти націотворення - національні “будителі”, рухи, держави. Для поширення історичної свідомості використовувалися найрізноманітніші канали комунікації: оприлюднення наукових праць, науково-популярні та літературні видання історичної тематики, система освіти, засоби масової інформації, культурно-освітні заклади тощо.

3. Науковість історичної думки виявляється через певну самостійність, своєрідну відстороненість її власне наукового та суспільно-політичного вимірів. Таке явище найбільш виразно простежується у методологічній площині. Для виконання своїх ідентифікаційних функцій національна історіографія не обов'язково має спиратися на методологічні новації. Поява ж нових теоретичних методологічних підходів може відбуватися незалежно від того, наскільки усвідомленою є національна спільнота. Проте певна кореляція між методологічним оснащенням історичної науки та станом національної свідомості все ж існує. Український приклад у цьому сенсі є досить показовим. Так, поява та поширення народницького історіографічного напрямку органічно включалося у національне відродження ХІХ ст. Державницький же напрямок був покликаний до життя саме у переломний для українського національно-визвольного руху час.

4. Саме націотворення у всій складності його виявів як соціокультурного та суспільно-політичного явища було домінуючим чинником, який визначав становлення української історичної думки кінця ХІХ - першої третини ХХ ст. Оскільки національна свідомість української спільноти була найбільш динамічною та сутнісною складовою творення нації, саме вона мала безпосередній зв'язок з історичною думкою. Наступним фактором, який відкривав шлях до суспільного сприйняття нової національної історичної схеми, був процес соціально-політичної трансформації суспільства, його революційне перетворення. Без соціальної революції, напевне, не відбулося б такої досить швидкої кардинальної зміни уявлень суспільства про своє власне минуле, коли на зміну імперської історичної парадигми прийшла національна. Однак взаємозалежність соціальної та світоглядної революції все ж таки є опосередкованою. Оскільки сама історична наука досить консервативна, то видозміну історичних концепцій слід визначати як своєрідну наукову революцію.

5. Якісні характеристики нового стану української історичної думки такі. Вона репрезентувала цілком самобутню історичну науку, яка виразно відрізнялася від історіографій інших народів. Українська історична парадигма зародилася як суто етнічна. Однак з набуттям українською спільнотою необхідного соціального досвіду, передусім державного, спостерігається поступове подолання суто етнічного порогу і вихід на більш широкі, національні простори. Конкретно це виявлялося у ствердженні державницького напрямку та посиленні інтересу до дослідження історії національних меншин, спробі включити їх у загальнонаціональну історіографію.

6. Основним змістом історіографічного періоду, який розглядався у дисертації, було зростання плюралізму методологій, розширення дослідного поля зі сцієнтистського погляду, соціологізація історичної думки із суспільно-політичного.

7. Період, що досліджується, можна визначити як перехід до модернізму. Зміст цього явища полягав у спробі подолання позитивізму як методологічної основи історичних дослідів. Світова історична думка у цей час, переживши “кризу класичного історизму”, рухалася до нової якості. Домінуючою стає концепція емпіричної соціальної науки, тотальної історії, яка знайшла свою завершену форму у появі наприкінці 20-х років французької школи “Анналів”. Проте, слід врахувати, що далеко не всі національні історіографії спромоглися на таку трансформацію, оскільки вектор розвитку соціальної історії визначався політичним контекстом. Так в українському випадку, рівнозначно як і у багатьох інших, зокрема німецькому, не вдалося переорієнтувати науковий інтерес із проблем держави і політики на соціальні групи. Хронологічно українська державницька школа виникла як одна з найпізніших у Європі.

8. 1920-ті роки у розвитку української історичної думки становили фінальну частину певного історіографічного циклу. Саме тоді відбулася найбільша концентрація концептуальних набутків національної історіографії. Визначальною рисою цього часу було оптимальне поєднання традицій та новацій у науковому пошуку, у тому числі й на теоретично-методологічному рівні. Щодо подальших перспектив, то можна з великою вірогідністю стверджувати, що українська історична думка перебувала на порозі переходу до нового якісного етапу свого розвитку, який включив би її до загальноєвропейського історіографічного процесу.

9. Виявляються певні регіональні особливості становлення української історичної думки. Тут також маємо повну відповідність до регіонального виміру націотворчого процесу. Наприкінці ХІХ ст. основним осередком українського історичного наукового дослідження була Галичина - українознавчі підрозділи НТШ та єдина університетська кафедра історії України на чолі з М.Грушевським. У 1905-1907 рр. та 1917-1920 рр. - національна історична думка переміщується на Наддніпрянщину. У результаті саме тут створюється повноцінна інституційно та організаційно розбудована національна історична наука. Основою її були історичні установи ВУАН, науково-дослідні кафедри та громадські організації дослідників. Розвиток регіональних варіантів української історичної думки в Закарпатті, Галичині, Санкт-Петербурзі, на Кубані, в емігрантських центрах (Празі, Берліні, Відні, Варшаві) мав свої особливості. Все ж ці центри чи осередки досліджень із поля української історії мали вторинне значення, оскільки основний масив національної історіографії створювався тоді науковцями, які працювали в УСРР.

10. Важливим чинником органічного включення української національної історичної парадигми у ширший європейський контекст є науковий діалог з історіографіями тих національних спільнот, які формувалися в одному з українцями геополітичному просторі. Тодішнє порозуміння між українськими, білоруськими, литовськими, тюркськими і навіть частково російськими істориками не тільки доводить саму можливість такого діалогу, але й дозволяє вибудувати принципи узгодження та вималювати певні його змістовні обриси.

11. Для більшості українських істориків був притаманний телеологічний погляд на історію спільноти, яку вони інтелектуально репрезентували. Їхньою провідною думкою була така: попередня імперська наукова традиція спотворювала або навіть зумисне фальсифікувала справжню історію українського народу та його державних утворень. Що у свою чергу приводило до деформації історичної пам'яті українців, заважало їм усвідомити себе окремою нацією. Ліквідація таких перекручувань буде означати відновлення історичної справедливості і позитивно вплине на націотворчий процес української спільноти.

12. Проведене студіювання української історичної думки дозволяє рельєфніше побачити і перебіг та особливості розвитку національної свідомості українців. Становлення останньої відбувалося в обставинах жорсткої конкуренції різних ідентичностей. Реальна українська свідомість має розглядатися як результат складної взаємодії різних ідеологій та політичних рухів, а не тільки власне українського національно-визвольного. Українці стали національною спільнотою не автоматично, а у наслідок цілеспрямованої дії багатьох поколінь своїх предків, які обрали українськість з-поміж інших, менш привабливих моделей ідентичності.

13. Взаємозв'язок історичної думки та національної свідомості в українському випадку не мав характеру замкненої ізольованої схеми. І тому не може бути описаний лише у історіографічному чи націогенетичному вигляді. Цілком очевидно, що варто зважати на дію ще низки чинників: процес модернізації, розвиток соціально-станових структур та їхнього самоусвідомлення, вплив світової історичної науки тощо. Зрештою, все більшої ваги набуває політично-доктринальний фактор - поступове зміцнення радянського тоталітарного режиму та повернення його до великодержавного курсу. У результаті чого здобутки українського націотворення та існування національної історичної думки у межах УСРР були поставлені під серйозний сумнів. З початку 30-х рр. національна історична наука підтримувалося лише за рахунок західноукраїнського та емігрантського середовищ, які були значно слабкішими ніж “материкова” історіографія попереднього періоду.

14. Від кінця ХІХ ст. до початку 30-х рр. ХХ ст. українська історична думка пройшла складний процес трансформації - перетворившись із контрокультурної практики щодо імперської історичної моделі у офіційну історіографію, яка мала суспільне визнання у межах національної спільноти. При цьому, виконуючи свою питому етнонаціональну функцію, вона відкривала великі потенційні можливості для подальшого розвитку дослідної сфери. Розгром української національної історіографії у межах УСРР був ліквідацією повнокровного наукового організму. Проте історична пам'ять все ж таки має властивість до відродження у нових сприятливих суспільно-політичних умовах. Події кінця ХХ ст., пов'язані з виникненням незалежної Української держави, є наочним підтвердженням цьому. Тому нині й зростає важливість осмислення досвіду становлення української національної історичної думки.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ АВТОРОМ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Монографії

Історичні концепції М.С.Грушевського та В.К.Липинського. Методологічний і суспільно-політичний виміри української історичної думки 1920-х років. - К.; Черкаси: Брама ІСУЕП, 2000. - 284 с. (18,09 др. арк.).

Історична думка та націотворення в Україні (кінець ХІХ - перша третина ХХ ст.) - К.; Черкаси: Відлуння-Плюс, 2001. - 440 с. (29,2 др. арк.).