Вплив карпатоукраїнського фактора на політику європейських країн у період чехословацької кризи (травень 19398 р. – березень 1939 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

УДК: 94(477.87) "1938/1939"

07.00.01 - Історія України

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Вплив карпатоукраїнського фактора на політику європейських країн у період чехословацької кризи (травень 1938 р. - березень 1939 р.)

Богів Олександр Ярославович

Чернівці 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Ужгородського національного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Задорожний Володимир Євгенович, Ужгородський національний університет, професор кафедри історії України.

Офіційні опоненти:

- доктор історичних наук, професор Брицький Петро Павлович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, професор кафедри історії України;

- кандидат історичних наук, доцент Хланта Олексій Васильович, Закарпатський інститут імені Августина Волошина Міжрегіональної академії управління персоналом, доцент кафедри історії держави і права.

Провідна установа: Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра новітньої історії України.

Захист відбудеться 28.02.2003 р. о 13-30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.03 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2 корп. 14, ауд. 18).

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Л. Українки, 23).

Автореферат розісланий 24.01.2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Ротар Н.Ю.

Загальна характеристика роботи

Роз`єднаність українських земель була не тільки проблемою великої європейської нації, а й одним із найскладніших факторів міжнародної ситуації у Центральній і Східній Європі у період між двома світовими війнами.

Підтримаємо твердження, що українська історія першої половини ХХ століття - передовсім історія її регіонів. Їх розвиток проходив під знаком геополітичного протиборства ворогуючих державних утворень. Українська державотворча ідея, плекана в окремих регіонах, українська етнічна територія стає у черговий раз розмінною монетою у міжнародних розрахунках та зносинах. Яскравим фактом, що характеризує таке становище стали закарпатські події 1938-1939 років в умовах так званої чехословацької (центральноєвропейської) міжнародної кризи напередодні Другої світової війни.

Кінець 30-х років став періодом зламу версальської системи європейського співжиття, створеної низкою мирних договорів і міждержавних угод після Першої світової війни. Рушіями цього процесу, з одного боку, стали у пошуках реваншу країни, що зазнали поразки у війні 1914-1918 років (Німеччина, Угорщина), з іншого - держави, що не входили до цього кола, але мали власні зовнішньополітичні агресивні амбіції (Польща, СРСР, Італія). Після аншлюсу Австрії центр міжнародного передвоєнного напруження зміщується до Чехословаччини. Саме до її складу у міжвоєнний період входило Закарпаття.

Історичні події 1938-1939 рр. у цьому українському регіоні стали яскравим підтвердженням ситуації, коли внутрішні процеси (домагання автономії чи державотворчі потуги корінного населення) знайшли кінцеву реалізацію за умов зовнішньополітичного впливу, при різній зовнішньополітичній орієнтації місцевої політичної еліти. Одночасно відбувався зворотній процес. Коли внутрішні закарпатські події стали важливим детермінуючим фактором у формуванні короткочасних, на період чехословацької кризи, та перспективних положень зовнішньополітичних концепцій європейських країн напередодні великого переділу територій на континенті. Вони будувалися як на розгляді перспектив закарпатської території, так і на аналізі української проблеми взагалі.

Актуальність теми дослідження. Сучасний пошук українською державою свого місця у європейській, світовій спільноті ставить на порядок денний критичну оцінку дипломатичної історії України. Серед актуальних проблем у цьому ракурсі безперечно є історичний аналіз державотворчої спадщини, національно-визвольної боротьби українського народу. Постала потреба в аналітичному осмисленні місця українського питання у міждержавних відносинах на різних етапах історії, оцінки перспектив української проблеми на міжнародному рівні. Особливо на переломних, як от період передодня й років Другої світової війни.

Дослідження історичних подій на Закарпатті у 1938-1939 роках, їх місця у міждержавних відносинах надають можливість знайти важливі ключі до вивчення подальшої історії краю, та України взагалі. Важливим з огляду на сучасні політичні реалії є дослідження історичного досвіду впливу подій в окремому українському регіоні на загальноукраїнські процеси, на суспільно-політичну ситуацію на інших українських землях.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Кандидатське дослідження є складовою наукової роботи кафедри історії України Ужгородського національного університету по вивченню комплексної проблеми - історії західноукраїнських земель у першій половині ХХ ст. Робота дозволяє збагатити доробок ужгородських учених по цій вузькій проблематиці.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є встановлення характеру впливу карпатоукраїнського фактора на міжнародні відносини періоду чехословацької кризи 1938-1939 рр.

Для досягнення цієї мети автор вирішує ряд конкретних завдань:

- проаналізувати, яким чином вплинуло на формування концептуальних напрямів зовнішньої політики європейських країн проблеми надання Закарпаттю автономних прав, територіальної цілісності краю, його державної приналежності в цілому та окремих його територій в умовах кризи;

- розглянути у її динаміці становлення і зміни німецької політики щодо Закарпаття; визначити її етапи, акцентуючи увагу на залежності цієї політики від планів подальших агресивних домагань нацистської Німеччини; звернути увагу на рівень німецьких контактів із закарпатськими політичними силами;

- встановити характер впливу ідеї повернення колишніх північних угорських територій на еволюцію зовнішньої політики гортистської Угорщини та внутрішню політичну ситуацію в країні, фокусувати увагу на методах і засобах досягнення агресивної мети;

- визначити причини активної антизакарпатської офіційної позиції польського уряду, шляхом оцінки впливу закарпатського фактора на крах польської передвоєнної дипломатії;

- прослідкувати, яким чином закарпатський фактор детермінував формування зовнішньополітичних пріоритетів Радянського Союзу напередодні Другої світової війни, встановити місце закарпатської проблеми у політиці версальських гарантів чехословацьких кордонів Великобританії й Франції та союзників Чехословаччини по "Малій Антанті" Румунії і Югославії;

- проаналізувати причини різної зовнішньополітичної орієнтації закарпатської політичної еліти, прослідкувати їх еволюцію та наслідки для міжнародної оцінки закарпатських подій 1938-1939 рр.;

- провести групування політичних сил у середовищі української діаспори на ґрунті оцінки закарпатських подій та міжнародної ситуації навколо них;

- встановити, яким чином закарпатський фактор вплинув на політичну ситуацію на західноукраїнських землях; акцентувати увагу на парламентській діяльності українських (угроруських) депутатів у Польщі та Угорщині.

Об'єктом дослідження є політика європейських країн, діяльність українських політичних та громадських організацій напередодні Другої світової війни. Предметом дослідження є встановлення місця карпатоукраїнського фактора у формуванні системи міжнародних відносин періоду чехословацької кризи 1938-1939 років.

Хронологічні рамки роботи визначені таким чином, що дають змогу критично проаналізувати закарпатські події крізь призму міжнародних відносин протягом усієї чехословацької передвоєнної кризи. Для цього відходимо від традиційного для схожих студій початку аналізу історичних подій з вересня-жовтня 1938, що є недоречним, на нашу думку, при аналізі їх міжнародного аспекту. Дослідження охоплює період від травня 1938 р., першого центральноєвропейського загострення на судетонімецькому ґрунті, до середини березня 1939 р., окупації незалежної Карпатської України гортистською Угорщиною.

Територіальні рамки дослідження охоплюють землі Закарпаття, які входили до складу Чехословаччини у період між двома світовими війнами та згодом були розділені між Угорщиною та федеративною Чехо-Словаччиною рішеннями Першого Віденського арбітражу.

Методологічну основу дисертаційного дослідження, у першу чергу, складає принципи історизму, комплексності та наукової об'єктивності, які вимагають розгляду подій у зв'язку з конкретно-історичними умовами їх існування, надають можливість неупереджено підійти до вивчення суспільних процесів, подій, фактів. Автор розглядає дії різних політичних організацій, урядових інститутів і врешті окремих політичних діячів, зважаючи на умови їх діяльності, детермінуючі фактори конкретних історичних ситуацій, різні сторони мотивації. В роботі застосовується порівняльний, системний, аналітичний методи дослідження, методи кількісного та якісного аналізу.

Наукова новизна одержаних результатів передусім полягає у показі впливу політичних подій у Закарпатті на інші країни. До цього часу, безумовно, Карпатська Україна досліджувалася, з іншого боку - вплив різних факторів на неї. Застосовується загально-комплексний підхід до вивчення місця закарпатських подій 1938-1939 рр. у системі міжнародних зносин, їх взаємовпливи. Мається на увазі як концептуальний, так і фактологічний ракурси. Автор гармонійно поєднує загальний огляд міжнародної ситуації навколо Закарпаття з причинно-наслідковим аналізом ставлення, політики того чи іншого об'єкта міжнародних зносин стосовно закарпатських подій. При цьому висвітлюється ряд невідомих та малодосліджених проблем, серед яких питання міжнародного обговорення проблеми надання Закарпаттю автономії, дипломатичні зусилля автономних урядів, діяльність чехословацько-угорської делімітаційної комісії у поствіденський період, вплив закарпатського фактора на зовнішню політику Великобританії, Франції, СРСР, діяльність закарпатських політичних діячів на території, що відійшла до Угорщини за рішеннями Віденського арбітражу, тощо. У дослідженні від звичайної констатації впливу карпатоукраїнських подій на активізацію громадсько-політичного життя українців у Галичині вдалося вперше в історіографії перейти до конкретного предметно-фактологічного аналізу цього процесу, міжнародного резонансу цього впливу.

Автор детальніше, ширше висвітлив ряд положень щодо формування й еволюції закарпатської політики Німеччини 1938-1939 рр. та її наслідків; зовнішньої орієнтації політичних сил Закарпаття, їх причини. Уперше в історіографії зроблено комплексний аналіз резонансу, оцінки закарпатських подій у середовищі української еміграції різної етнокультурної орієнтації чи політичної платформи; впливу цих подій на громадсько-політичне життя української еміграції, діяльність та взаємодію українських організацій напередодні Другої світової війни; проаналізовано діяльність та пошук зовнішньополітичних чинників підтримки тої чи іншої власної позиції у закарпатській справі з боку організацій української діаспори.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що викладений матеріал надає можливість суттєво доповнити та узагальнити вже відомі дослідження по актуальній проблемі передодня Другої світової війни. Викладені матеріали можуть бути використані у навчальному процесі при вивченні курсів історії України, Чехословаччини, Угорщини історичного краєзнавства, історії міжнародних відносин.

Апробація результатів дисертації здійснена шляхом її обговорення та рекомендації до захисту на засіданнях кафедри історії України Ужгородського національного університету та кафедрі історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Окремі результати дослідження знайшли відображення у виступах автора на наукових конференціях присвячених 50-річчю Перемоги над фашизмом і 50-річчю возз'єднання Закарпаття з Україною (Ужгород, 26 травня 1995 р.), 57 річниці Карпатської України (Ужгород, 14 березня 1996 р.) та 60-річчю Карпатської України: "Карпатська Україна: національне відродження, політичний розвиток, персоналії" (Ужгород, 11 березня 1999 р.), а також на конференції "Українські землі в роки Другої світової війни" (Ужгород, 19 грудня 1997 р.) та Міжнародному Науковому конгресі "Українська історична наука на порозі ХХI століття" (Чернівці, 16-18 травня 2000 р.).

Публікації результатів дослідження здійснені у вигляді шести статей у наукових збірниках (одна у співавторстві), чотирьох тез доповідей наукових конференцій та двох брошур (у співавторстві).

Структура дисертації. Дослідження побудоване за проблемно-хронологічним принципом. Воно складається зі вступу, трьох розділів, кожен із яких поділений на параграфи, висновків, списку використаних джерел.

Основний зміст дисертації

У першому розділі дисертації - "Карпатська Україна і політика європейських держав: джерела та історіографія" - розглядаються здобутки та недоліки вітчизняних та зарубіжних досліджень із розглядуваної проблеми, а також аналізуються джерельні матеріали.

При роботі над дисертацією автором було використано широке коло джерел. Їх аналіз дозволяє провести загальне групування джерельних матеріалів. По-перше, - це відповідні фонди вітчизняних архівів, які відтворюють картину внутрішніх подій на Закарпатті часу автономії (фонди Державного архіву Закарпатської області) та їх резонанс на західноукраїнських землях. (фонд 205 Центрального державного історичного архіву у м. Львові та фонди 1,121 Державного архіву Львівської області). По-друге, матеріали дипломатичного та військового характеру, опубліковані у збірниках документів та що зберігаються у зарубіжних архівах (фонди угорських Державного та Військового архівів, чеських державних архіві Військово-історичного та Закордонних справ) і розкривають ставлення європейських урядів до карпатоукраїнської справи. Значна частина цих архівних документів опублікована у вітчизняних та зарубіжних збірниках. До третьої групи відносимо офіційні документи, переважно рішення, постанови, звернення закарпатських автономних урядів, різних політичних партій, громадських організацій як на Закарпатті так і поза його межами, виступи та заклики окремих політичних діячів, які були опубліковані в тодішній періодиці чи окремих виданнях. Четверту групу джерел складають репортажі, повідомлення, описи подій, аналітичні матеріали у тодішніх вітчизняних та зарубіжних періодичних виданнях, вони дають змогу не тільки відтворити окремі історичні події, а й отримати їх оцінку сучасниками. До п'ятої групи відносимо різні зразки мемуарної літератури.

Загальний аналіз історіографії проблеми дозволяє нам виділити окремо радянську історіографію (дослідження радянських вчених протягом 1944-1990 рр.), дослідження українських вчених за межами України, праці іноземних дослідників, сучасну вітчизняну історіографію (від 1991 р).

Проблема історії карпатоукраїнської автономії та міжнародної ситуації, пов'язаної з її існуванням, знайшла своє місце в радянській історіографії. Великий фактичний матеріал, у першу чергу, щодо міжнародної європейської ситуації у постмюнхенський період, окремі узагальнення не втратили своєї актуальності і сьогодні. Але при аналізі студій цього плану потрібно застосовувати критичний підхід, зважуючи на гіперболізовану увагу щодо діяльності комуністичних організацій та певні висновки, що несуть на собі відбиток ідеологічного тиску на суспільні науки в СРСР. В цілому праці радянських істориків, в яких у тій чи іншій мірі розглядається ця проблема можна поділити на чотири групи. Найбільшою є дослідження з історії комуністичної партії і робітничого руху на Закарпатті у 30-х роках (праці В. Белоусова, П. Халуса, Б. Співака, М. Ротмана). Друга група - робити, присвячені міжнародним відносинам перед другою світовою війною у Центральній Європі (праці І. Попа, А. Пушкаша, М. Швагуляка, В.Волкова, А. Шлепакова, Ю. Сливки). Узагальнюючі праці по історії окремих країн та регіонів, історії дипломатії складають третю групу. До четвертої групи належать праці, що безпосередньо присвячені подіям 1938-1939 років на Закарпатті (дослідження С. Білака, В. Ганчина). Потрібно звернути увагу на закономірність: якщо на початку радянського етапу дослідження історії карпатоукраїнської автономії виходили переважно праці, присвячені діяльності комуністичної крайової організації, то згодом дослідження проблеми велося в контексті міжнародних відносин у Східній Європі напередодні світової війни.

Українські історики з діаспори зробили важливий внесок в аналіз західних архівних матеріалів, які проливають світло на місце карпатоукраїнської автономії у політиці європейських держав. Започатковано джерелознавчий аналіз західних архівних матеріалів. Одночасно потрібно зазначити, що інколи висновки авторів учасників подій детермінувалися їх місцем і тогочасною політичною позицією. Праці українських дослідників із діаспори умовно поділяємо на кілька груп. Найбільшу складають історичні розвідки, присвячені безпосередньому перебігові подій кінця 30-х рр. (праці П. Стерчо, Ю. Химинця, О. Корчака-Городинського, О. Русина, О. Барана, Р. Мизя). До іншої групи належать узагальнюючі праці по історії Закарпаття та України (дослідження І. Ваната, О. Субтельного, В. Маркуся, П. Магочія, А. Пекаря, А. Жуковського). Окремо слід виділити дослідження історії ОУН та місця цієї організації у закарпатських подіях (праці П. Мірчука, З.Книша, М. Плав'юка). Насамкінець потрібно згадати дослідження, у яких закарпатська автономія 1938-1939 років розглядається у контексті загальноукраїнської проблеми (праці Д. Злепка, В. Косика, А. Луцюка, Б. Кордана, М. Ковача).

Аналіз зарубіжної історіографії чехословацької кризи напередодні Другої світової війни дозволяє зробити висновок, що історія Закарпаття 1938-1939 років, місце краю у системі міжнародних відносин знайшло свого дослідника серед іноземних вчених. Це тільки підтверджує рівень впливу карпатоукраїнського фактора на політику європейських країн наприкінці 1930-х років. Праці іноземних істориків, у яких розглядається питання місця Закарпаття у системі європейських міжнародних відносин 1938-1939 років можна умовно поділити на кілька груп. До найбільшої відносяться дослідження європейських дипломатичних відносин передодня Другої світової війни. У цих працях історія закарпатської автономії розглядається переважно у контексті німецької (В. Крал, І. Фляйшхауер, В. Сетон-Ватсон, У. Шірер, Б. Гарт та ін.), угорсько-польської (М. Адам, Д. Каллої, С. Станіславська, М. Козмінський та ін.) чи німецько-угорської (Г. Ріпка, П. Віч та ін.) античехословацької агресивної зовнішньої політики. До другої групи праць можемо зарахувати історичні огляди міжнародних відносин 20-30-х років ХХ ст. (Й. Козенскі, Г. Томсон, Ж.-Б. Дюрозель та ін.). Дослідження історії Закарпаття першої половини ХХ ст. складають третю умовну групу (В. Ганак, Ф. Марйої, Т. Ортутай, Т. Беднаржова та ін.). До останньої - зараховуємо праці, присвячені різним аспектам української проблематики (Б. Хньоупек, В. Чемберлен та ін.).

Аналіз цих досліджень дозволяє стверджувати, що в межах історіографічної школи тої чи іншої країни оцінка карпатоукраїнських подій не була сталою, а зазнавала певної еволюції протягом 40-90-х років ХХ ст.

В сучасній вітчизняній історіографії розгорнулися активні дискусії навколо різних аспектів історії Закарпаття 1938-1939 років, їх місцю в системі міжнародних відносин напередодні другої світової війни. Це пояснюється рядом факторів: особливою зацікавленістю істориків питаннями, пов'язаними з українським визвольним рухом, неупереджений аналіз звільнених від секретності документів і матеріалів, відкритий обмін думками із зарубіжними дослідниками, представниками різних історичних шкіл, проведенням ряду наукових історичних конференцій, присвячених цій тематиці.

Загальний аналіз історіографії проблеми дозволяє поділити процес її дослідження на два періоди: 40 - поч. 50-х рр. та 50-90-і рр. Перший, визначений нами період охоплює час Другої світової війни та повоєнного врегулювання. Тоді історичне дослідження подій навколо карпатської автономії у певній мірі детермінувалося, з одного боку, політичною кон'юнктурою (виправданням урядової політики тої чи іншої країни у час чехословацької кризи 1938-1939 рр. та возз'єднання Закарпаття з УРСР), а, з іншого - намаганням спрогнозувати перспективи врегулювання поствоєнних центральноєвропейських кордонів чи створити аналітичну основу для тих чи інших концепцій цього процесу. У 40-х рр. за неможливості глибокого аналізу документів 1938-1939 рр. зроблено лише перші кроки у дослідженні історії закарпатської автономії, накреслено загальну схему міжнародних відносин, пов'язаних із її існуванням. Більш ґрунтовне дослідження проблеми було продовжено, починаючи з 50-х рр. Цьому сприяли можливість аналізу архівних матеріалів, публікація широкого кола дипломатичних документів передвоєнного періоду, спогадів сучасників, що безперервно продовжується по сьогодні. У новітній період спостерігається певний відхід від сталих традицій історичної оцінки міжнародного аспекту подій 1938-1939 рр. в середині різних історіографічних шкіл, відкритий обмін думок.

Незважаючи на широке коло історичних студій подій 1938-1939 років на Закарпатті, їх місця в системі міжнародних відносин, цілий ряд проблем не знайшли свого дослідження або були розглянуті поверхово. Саме на них звернена головна увага даного дисертаційного дослідження.

У другому розділі - "Закарпаття у міждержавних відносинах (травень 1938 р. - березень 1939 р.)" - дисертант визначає, яке місце карпатоукраїнська проблема займає у загальній міжнародній чехословацькій кризі 1938-1939 рр., як закарпатський фактор детермінував політику європейських країн напередодні Другої світової війни.

Дисертант на основі викладеного матеріалу приходить до висновку, що від початку чехословацької кризи закарпатське питання перетворюється зі звичайного фактора цього загострення у окремий об'єкт міжнародних європейських відносин. Завдяки йому проводилися зовнішньополітичні розрахунки: короткочасні, на період кризи 1938-1939 рр., або стратегічного значення, які виходили за межі чехословацької проблеми. У першу чергу, це сталося через популяризацію загальноукраїнського питання на міжнародній арені й обговоренню можливих наслідків створення спільного угорсько-польського кордону у Карпатах. При цьому автор доводить, що політика зацікавлених країн щодо закарпатського питання не була сталою протягом чехословацької кризи, а постійно еволюціонувала; робиться причинно-наслідковий аналіз цього процесу.

Проаналізований фактичний матеріал дозволяє визначити етапи німецької політики щодо карпатоукраїнської проблеми. Перший: від "травневої кризи" до Мюнхенської конференції, коли вона розглядалася виключно у плані розширення зовнішньополітичного тиску на Прагу за рахунок угорських вимог щодо своєї меншини в Чехословаччині у час вирішення судетонімецької проблеми. На другому етапі відразу після Мюнхенської конференції Німеччина формує власну політику у справі Закарпаття. Вона базується на двох принципах: опір утворенню угорсько-польського кордону; підтримка українських сил на Закарпатті. Німецька підтримка українського характеру закарпатської автономії пояснюється кількома причинами. По-перше, саме українські провідники на Закарпатті не виявили себе у підтримці угорських претензій, задоволення яких привело б до небажаного тоді для Німеччини польсько-угорського спільного кордону. По-друге, українську закарпатську проблему Берлін міг вдало використати як засіб тиску на Угорщину, Польщу, СРСР і Румунію.

При цьому німецький уряд намагався щонайменше офіційно виявляти будь-яку власну зацікавленість у закарпатській справі. Німецька підтримка українського автономістичного руху на Закарпатті носила неофіційний характер. Але розгорнута проукраїнська закарпатська пропагандивна акція на сторінках німецьких газет і на радіо, підняття на основі цього загальноукраїнської проблематики, а також опозиційне ставлення до ідеї спільного угорсько-польського кордону робило враження планування великої німецької зовнішньополітичної акції із застосуванням українського питання, важливим елементом якої розглядалося Закарпаття. Для німецької політики така невизначеність, догадки європейських дипломатів приносили тільки зовнішньополітичні дивіденди. Визначений нами другий етап німецької політики закінчується Віденським арбітражем. Його рішення вказують на нестійкість, можливу зміну німецької позиції у закарпатському питанні та тимчасовий опір Берліну, за реалій листопадової міжнародної ситуації, угорській спробі окупації краю. Третій етап (грудень 1938 - березень 1939 рр.) охоплює кінцеву фазу підготовки знищення Чехо-Словаччини як геополітичної одиниці. Ставлення німецького уряду до Карпатської України тоді детермінувалося вирішенням проблеми союзників у розвалі чехословацької федерації й визначенням напрямів подальшої агресивної політики. Переломним у цьому плані стала середина січня 1939 р., коли Німеччина відмовляється від польсько-угорської допомоги у чехословацькій справі на користь словацьких сепаратистів та Угорщини. Хоча у німецьких офіційних колах обговорювалося проблема можливого використання карпатоукраїнського фактора у постчехословацькій агресивній політиці. Але вона не отримала підтримки, поступившись більш вигідному для розвала Польщі німецько-радянському співробітництву та відмові Берліну від найближчих антирадянських акцій.

Від початку чехословацької кризи Угорщина послідовно домагалася приєднання Закарпаття. Тому підтримка міжнародного обговорення справ власної нацменшини, підтримка закарпатської автономії, проугорська пропаганда у середовищі закарпатської діаспори, таємне фінансування проугорських русофільських організацій, ведення "малої" терористичної війни на території краю були направлені на досягнення єдиної кінцевої мети. Угорські домагання закарпатської території у час чехословацької кризи потрібно розглядати у двох періодах. Їх межею є середина листопада 1938 р. Цей поділ базується на двох факторах. По-перше, зайнявши 9-10 листопада південно-західну частину Закарпаття за умовами Віденського арбітражу Угорщина отримала той максимум, що можливо було досягти, невійськовим, дипломатичним шляхом. По-друге, якщо спочатку для античехословацької акції на території Закарпаття Будапешт шукав військової підтримки з боку Німеччини, Польщі чи Румунії, то починаючи зі спроби агресії 19-21 листопада, Угорщина вирішує покладатися на власні збройні можливості, при згоді та дипломатичній підтримці з боку Німеччини. Тим пояснюється все більше зближення з цією країною.

Знайшовши відгук у середовищі частини русофілів Закарпаття та у середовищі закарпатської діаспори, офіційний Будапешт не сприйняв український рух у Карпатській Україні, вважаючи його неприроднім, штучним, ввезеним. Невирішеність питання анексії автономного краю стало причиною двох урядових криз в Угорщині: листопадової (обмежилася заміною на посаді міністра закордонних справ) та лютневої (зміна уряду). При цьому деякі зміни угорського зовнішньополітичного курсу на макрорівні не відображалося на змісті посягань щодо карпатоукраїнської території. Невдалою була спроба надати окупації Карпатської України характеру незалежної від Німеччини акції. Адже вона за березневих умов 1939 р. була лише на користь німецькій політиці. Повна окупація Карпатської України гортиською Угорщиною відкрила можливість подальшого розширення угорської території на правах союзника Німеччини, але стала причиною втрати нею незалежного зовнішньополітичного курсу.

З двох країн союзників по осі Рим-Берлін угорські територіальні претензії від початку знайшли більший відгук та підтримку в Італії. Римський уряд намагався через підтримку угорських реваншистських домагань опосередковано впливати на події навколо Чехословаччини. Італія тим самим намагалася зберегти свій вплив у центральноєвропейському регіоні під експансіоністським впливом Німеччини.

Польща у ході чехословацької кризи активно підтримувала ідею приєднання Закарпаття до Угорщини. Це пояснювалося рядом причин. По-перше, намаганням польського уряду створити союз центрально- і південно-східних європейських держав (Третя Європа). На думку поляків, створення спільного польсько-угорського кордону; зближення Будапешту й Варшави шляхом здобуття симпатій угорського уряду у ході польської підтримки (активна дипломатична діяльність, участь в економічній блокаді і малій терористичній війні) анексії Угорщиною Закарпаття. По-друге, боязнь польського уряду поширення ідеї українського сепаратизму та використання їх на міжнародній арені в антипольських цілях. У Варшаві відверто бажали, щоб приєднання Закарпаття до Угорщини унеможливило створення на його території автономії або, принаймні, домінування у ньому українського національного елементу. По-третє, боязнь польського поширення німецької гегемонії й впливу на територіях, що входили до складу чехословацької федерації, що створювало б відкриту загрозу біля південних кордонів Польщі. Та досягнення польсько-угорського кордону, приєднання Карпатської України до Угорщини за умов міжнародної ситуації навесні 1939 р. стали свідченням невдач варшавської дипломатії. Адже угорська окупація Карпатської України не вирішила тих проблем, що стали причиною антизакарпатської політики Польщі в 1938-1939 рр. Наближення угорської зовнішньої політики до німецького курсу, охолодження на цьому ґрунті угорсько-польських відносин, збереження протиріч у стосунках між Угорщиною та Румунією унеможливили створення союзу Третя Європа на антинімецькій чи антирадянській основі. З польського політичного небосхилу не було усунено українського автономістського фактора: у Галичині відбувається консолідація українських легальних політичних організацій на основі відмови від курсу "нормалізації" у відносинах із польським урядом, зріс вплив підпільної ОУН. Створення під німецьким протекторатом незалежної Словаччини й приєднання Карпатської України до Угорщини без порушення економічних та транспортних інтересів Німеччини створили реальний фактор німецької загрози для Польщі з півдня. Плануючи для себе окремі переваги при підтримці антизакарпатського курсу у Варшаві не бачили великої шкоди для польської державності від розпаду Чехо-Словаччини та власної ролі у цих подіях.

Розглядаючи зовнішньополітичну діяльність СРСР крізь призму карпатоукраїнського фактора можемо визначити кілька періодів. На першому (травень-жовтень 1938 р.) закарпатським питанням Москва цікавилася лише у межах проблеми угорської національної меншини. На другому (кінець 1938 р.) формується негативне ставлення радянських офіційних кіл до української автономії, відбувається певне потепління польсько-радянських відносин на антиукраїнському ґрунті. Але до їх поглиблення не дійшло на початку 1939 року, який ми відносимо до третього умовного періоду у радянській карпатоукраїнській політиці. У цей час спостерігаються перші риси радянсько-німецького зближення по мірі відмови Берліну від активної підтримки українського руху на Закарпатті. Тоді ж радянський уряд починає розуміти важливість українського фактора у випадку будь-якого міжнародного конфлікту у Центральній Європі. Це у певній мірі буде використано радянським урядом у час вересневого поділу Польщі. У період чехословацької передвоєнної кризи, у значній мірі під впливом закарпатського фактора, формується два головні пріоритети європейської політики СРСР напередодні Другої світової війни: недовіра до західних демократій та пошук реальних шляхів до зближення з фашистською Німеччиною.

Довша підтримка приналежності закарпатської автономії у складі чехословацької федерації з боку Румунії пояснювалася, з одного боку, економічними інтересами (вигідний ринок збуту, транспортний коридор), з іншого - нерозумінням німецької політики у регіоні. А ці причини не могли бути детермінантами певної сталої політики. Тим і пояснюється мінливість румунської політики у закарпатській справі у період чехословацької кризи.

На початку чехословацької кризи Великобританія та Франція намагалися ізолювати проблему судетонімців від інших національних меншин Чехословаччини. У постмюнхенський період англійський і французький уряди могли обрати один із трьох варіантів позиції щодо закарпатського питання. По-перше, дотриматися мюнхенських обіцянок гарантій нових чехословацьких кордонів, а тим самим кордонів Закарпаття. По-друге, підтримати ідею угорсько-польського кордону з метою послаблення німецького впливу у Центральній Європі. По-третє, зайняти вичікувальну позицію, спостерігаючи за німецькими діями. Вважаємо, що у Лондоні та Парижі вирішили обрати саме третій варіант. Там мали надію, що таким чином вдасться відтягнути початок війни. Лише знищення Чехо-Словацької федерації, окупація Карпатської України намітили у англо-французькій політиці відхід від погоджувальної позиції.

Дисертант зупиняється на проблемі міжнародного обговорення питання надання Закарпаттю автономних прав у складі Чехословаччини. Але особливої уваги воно набуло лише у час чехословацької кризи 1938 р. Переважно сусіди Чехословаччини намагалися використати питання підкарпатської автономії для забезпечення власних зовнішньополітичних намірів. Саме ця причина поряд із затягуванням Прагою справи задоволення автономних прав краю та напружена міжнародна ситуація навколо Чехословаччини спричинили до різної зовнішньополітичної орієнтації у середовищі закарпатських автономістських сил. У першому автономному уряді, очолюваному А. Бродієм, переважала проугорська тенденція, спрямована на розрив із Чехо-Словацькою федерацією. Прихильники цієї тенденції схилялися до включення Закарпаття на правах широкої автономії до складу Угорщини. Переважна більшість із них після Віденського арбітражу залишилася на території, переданій Угорщині. Автономний уряд, очолюваний А.Волошиним, поступово схиляється до пронімецької орієнтації. При цьому майбутнє краю пов'язувалося з федеральною Чехо-Словаччиною. Пронімецька зовнішньополітична орієнтація у середовищі української політичної течії на Закарпатті складається від середини жовтня 1938 року. Її перебирає й автономний уряд краю на чолі з А. Волошиним. Ми бачимо кілька причин цього процесу. По-перше, відносна пронімецька орієнтація як Чехо-Словацької держави взагалі, так і її федеральних елементів у постмюнхенський період і особливо з часу президентства Е.Гахи. По-друге, потреба зовнішньої міцної протидії угорським та польським домаганням щодо закарпатської території. Німецький опір створенню угорсько-польського спільного кордону створював враження підтримки Берліном територіальної цілісності. Третьою причиною формування пронімецької орієнтації у середовищі закарпатських українофілів була наявність із боку Німеччини, хоч і нещирих, кроків у підтримку українських визвольних ідей. А четвертою - наявність пронімецьких тенденцій серед частини організацій української діаспори, які встановили контакти з українським рухом на Закарпатті.

Хоча загострення міжнародної ситуації навколо Чехословаччини і прискорило надання Закарпаттю автономії, можна зробити висновок, що процес кінцевої боротьби за автономію краю і час її розбудови проходив у цілому у несприятливій міжнародній обстановці. У той же час безперечним є те, що винесення на міжнародне обговорення проблеми автономії Карпатської України та територіальної цілісності краю безпосередньо вплинуло на загострення загальної чехословацької кризи.

У третьому розділі - "Закарпатські події та становище українців поза межами краю" - простежується вплив карпатоукраїнського фактора на діяльність українських політичних партій та громадських організацій у 1938-1939 рр.

Місце закарпатського фактора у чехословацькій міжнародній кризі, боротьба за автономію краю, діяльність карпатоукраїнських автономних урядів, проголошення незалежності Карпатської України та її окупація Угорщиною зустріли неоднозначний відгук у середовищі українців у діаспорі та на західноукраїнських землях. Це пояснюється кількома причинами. По-перше, складеною історично різною політичною та етнокультурною орієнтацією представників української діаспори. По-друге, безпосереднім перебігом подій у Карпатській Україні і міжнародною реакцією з приводу цього. По-третє, пошуком різної зовнішньополітичної підтримки для досягнення тих чи інших цілей на закарпатському ґрунті. При цьому засоби впливу носили різнобічний характер: безпосередня діяльність представників зарубіжних організацій на території Карпатської України, консультативна та лобістська діяльність на міжнародній арені, проведення масових акцій підтримки, фінансова та гуманітарна допомога. Але ці впливи були лише одним з елементів складної системи міжнародних відносин і не мали домінуючого характеру на карпатоукраїнські події. Одночасно різні політичні сили Карпатської України шукали підтримки з боку споріднених ідеологічно чи на ґрунті схожої зовнішньополітичної чи етнокультурної орієнтації організацій з-поза меж краю.

Окрему увагу приділено діяльності Закордонної делегації Карпатської України у Відні в жовтні-листопаді 1938 р. При вирішенні питання, хто мав вирішальний вплив на діяльність ЗДКУ: автономний уряд (звичайно, починаючи з прем'єрства А.Волошина), українофільський закарпатський рух чи ОУН, ми схиляємося до останньої сили.

Проголошення автономії на Закарпатті, агресивне ставлення до неї польського уряду стало причиною хвилі мітингів, демонстрацій та інших акцій підтримки (вивішення жовто-блакитних прапорів, розповсюдження листівок, святочні богослужіння і т.п.) з боку українців у Галичині. Будь-яка значима подія у Карпатській Україні викликала аналогічну реакцію. Найбільш радикальним заходом, що свідчив про ставлення галицьких українців до закарпатських подій стали нелегальні переходи чехословацького кордону. Незважаючи на протидію польської влади, кількість порушень кордону з боку Галичини до кінця січня 1939 року постійно зростала і певний спад спостерігається лише в останні місяці існування Карпатської України. До Закарпаття втікала переважно молодь 17-28 років. Значна її частина була членами чи симпатиками ОУН. Карпатоукраїнська автономія вплинула на активізацію українських політичних партій і організацій Галичини у боротьбі за українську автономію. Відбулася консолідація українських легальних сил у Польщі. Березневу заяву Контактного комітету підписали представники лівоцентристських (УСДП, УСРП), ліберальних (УНДО) і право радикальних (ФНЄ) партій. Одночасно падіння Карпатської України і вороже ставлення до неї офіційної Польщі привело до зростання впливу підпільної ОУН у Галичині. чехословацький кордон антизакарпатський політика

Щодо впливу галицьких акцій на події, безпосередньо пов'язані з карпатоукраїнською автономією, то можемо констатувати, що українське політичне лобі було заслабким, щоб вплинути на ворожу політику Варшави щодо Карпатської України. Усі українські заходи в Польщі стали лише свідченням солідарності, виявом свого ставлення до карпатоукраїнських подій, моральною їх підтримкою. Певний вплив на закарпатські події справили галицькі втікачі. Переважна їх більшість пішла через кордон із щирим наміром прикласти і свою працю до розбудови української автономії. Але при цьому негативним моментом був крайній радикалізм деяких оунівських діячів та їх прихильників.

Після Віденського арбітражу діячі русофільської орієнтації продовжили політичну діяльність на закарпатській території, що відійшли до Угорщини. Вона не викликала ніякого заперечення з боку угорського уряду. Адже її головною метою було усунення А. Волошина від влади та повне приєднання Карпатської України до Угорщини. При цьому застосовувалися різноманітні методи від парламентської проугорської діяльності русофілів до підтримки угорських терористичних акцій на території Карпатської України. Вважаємо, що русофільські діячі вірили в щирість угорських намірів надати автономію краю у випадку повного його приєднання до Угорщини. Але цим надіям не судилося збутися.

У дослідженні виділяються кілька етнокультурних та зовнішньополітичних течій на карпатоукраїнському ґрунті у середовищі українців із діаспори та на західноукраїнських землях: українську пронімецької орієнтації; русофільську проугорської орієнтації; русо- та русинофільську прочехословацької орієнтації. Найбільша перша течія мала дві гілки: радикальну, що мала на меті перетворення Закарпаття в український П'ємонт (ОУН і споріднені ідеологічно організації) та помірковану, яку за тих умов підтримувала ідею української автономії у межах Чехо-Словаччини (галицькі легальні українські організації, УНРада, Об'єднання гетьманців-державників). У цьому середовищі німецькі впливи зростали протягом кризи, значно послабилися після падіння Карпатської України. Друга течія, репрезентована угрофілами з американської русинської діаспори, угроруськими організаціями Угорщини, галицькими русофілами. Не можна говорити, що приєднання Закарпаття до Угорщини привело до задоволення їх планів. Адже вони сподівалися на автономію у складі Угорського королівства, яка так і не була досягнута. До третьої течії відносимо переважно організації закарпатської діаспори, що залишилися на лояльних позиціях до чехословацького режиму. У ході чехословацької кризи їх авторитет потроху зростає на ґрунті незадоволення з пронімецької орієнтації українського автономного уряду та зволіканням Угорщиною вирішення питання закарпатської автономії у її кордонах.

Висновки

У висновках, які завершують дисертаційне дослідження, підводяться підсумки та зроблено узагальнення.

Протягом 1938-1939 рр. карпатоукраїнське питання було не лише окремим елементом чехословацької передвоєнної кризи, а й важливим об'єктом міжнародних відносин. Його вплив на міжнародні відносини потрібно розглядати у трьох ракурсах. По-перше, міжнародне обговорення проблеми національного самовизначення народів Закарпаття, проблеми карпатоукраїнської автономії й перспектив незалежності краю. По-друге, питання територіальної цілісності краю, територіальної приналежності Карпатської України взагалі, так і його окремих частин. По-третє, вплив карпатоукраїнських подій на актуалізацію української проблеми на міжнародному рівні. Звичайно, всі три аспекти тісно взаємопов'язані і їх повністю відособлено розглядати не можна.

Активне обговорення проблеми надання автономних прав Закарпаттю у 1938 р. поряд із внутрішньо чехословацькими факторами пояснюється рядом зовнішньополітичних причин: по-перше, винесення на рівень міждержавних зносин гасла національного самовизначення з боку Німеччини; по-друге, використання автономістських гасел гортиською Угорщиною як тактичний крок для досягнення своїх експансіоністських цілей; по-третє, активним обговоренням проблеми автономії у середовищі української діаспори. Розгляд проблеми карпатоукраїнської автономії пройшло протягом 1938-1939 рр. Два етапи: травень-11 жовтня 1938 р. та період від перетворення Чехословаччини у федерацію до її розпаду. На першому етапі предметом міждержавного обговорення була проблема надання автономних прав Закарпаттю у межах Чехословаччини на основі Сен-Жерменського мирного договору 1919 р. Як окремим його аспектом можна вважати питання автономії виключно угорської меншини, яке було предметом угорсько-чехословацьких та угорсько-німецьких відносин у передчас і відразу після Мюнхенської конференції. На другому етапі завдяки зусиллям угорської дипломатії та діяльності русофілів проугорської орієнтації в Угорщині, Польщі та Америці питання закарпатської автономії трансформується в обговорення дійсної, справжньої автономії краю у межах угорського королівства. Якщо для офіційного Будапешта це був лише тактичний крок, то для русофілів - політичним переконанням.

Перегляд версальської системи європейських кордонів охопив Закарпаття, яке входило до складу Чехословаччини. Питання державної приналежності закарпатських територій розглядалося в кількох площинах. Одна з них: приєднання до Угорщини закарпатської території з переважаючою більшістю угорського населення (етнографічний кордон) активно обговорювалася у час Мюнхенської конференції й переговорів у Комарно. Вона завдяки угорської та італійської дипломатії трансформувалася у питання "стратегічних кордонів" із залученням до Угорщини територій з найбільшими закарпатськими містами, що завершилося утвердженням кордону на Віденському арбітражі. У подальшому мало місце започатковане на ранній стадії чехословацької кризи Будапештом та Варшавою обговорення ідеї створення польсько-угорського кордону у Карпатах шляхом повного приєднання Закарпаття до Угорщини.

Закарпатські події безпосередньо вплинули на актуалізацію загальноукраїнської проблеми. Результатом чого стало найбільше з часу українських визвольних змагань 1917-1920 рр. обговорення в дипломатичних колах, на шпальтах періодичних видань української теми. На міжурядовому рівні, у колі українських організацій з-поза меж Закарпаття відбулося активне обговорення ідеї створення Великої України, опираючись на карпатоукраїнську автономію.

Проблема можливої самостійності Карпатської України та її перспектив знайшли своє обговорення на міжнародній арені у часі чехословацької кризи 1938-1939 рр. У цьому плані, у першу чергу, потрібно згадати ОУН (у тому числі закарпатську її крайову екзикутиву) та споріднені з нею ідеологічно політичні та громадські українські організації у світі. Уже з літа 1938 р. у програмових та агітаційних їх документах закарпатська проблема розглядається як можливе ядро для вирішення загальноукраїнської національно-визвольної проблеми. Але у постмюнхенський період спостерігається різне ставлення до закарпатських подій у середовищі ОУН: з одного боку, більшість Проводу організації, з іншого - нелегали активісти із ЗУЗ. Основою розбіжностей стала оцінка часу можливої незалежності краю: відразу чи з часом. Згодом ці та інші тертя на карпатоукраїнському ґрунті стали одними з причин розколу в ОУН у 1940 р. По-друге, проблема незалежності Карпатської України її можливості та прогнозування зовнішньополітичних дивідендів для Німеччини, із різною активністю, обговорювалися в німецьких військових та політичних колах. Але далі обговорення справа не дійшла. По-третє, можливість карпатоукраїнської незалежності за німецької підтримки та перспективи її використання у німецький зовнішньополітичній діяльності активно обговорювалися урядами деяких європейських країн (Великобританія, Франція, СРСР).

Проголошення незалежності Карпатської України 14-15 березня 1939 р. не стало результатом певної планованої акції. Цей акт був лише вимушеним кроком та похідною, з одного боку, зміни політичної ситуації на теренах чехословацької федерації, з іншого - зміни центральноєвропейського міжнародного становища. Доречніше застосовувати термін проголошення самостійності Карпатської України. Адже сам акт не визнала ні одна країна.

Закарпатські події справили безпосередній вплив на актуалізацію питання становища української національної меншини у центральноєвропейських державах. Потрібно говорити про два ракурси: по-перше, безпосередню реакцію української спільноти на закарпатські події як прецедент; по-друге, діяльність українців у підтримку закарпатської автономії. В Угорщині та Польщі справа дійшла до вимоги автономії. У першому випадку угорський уряд із тактичних міркувань підтримував на словах ідею автономії під угроруськими гаслами у межах Угорщини. Тому діяльність русофільських політичних діячів не носила опозиційного характеру щодо офіційного курсу угорського уряду. У Польщі, навпаки, уряд намагався максимально зменшити закарпатські впливи, що активізували український відцентровий рух у Східній Галичині. Тим самим, діяльність у середовищі української спільноти (відхід від курсу нормалізації та активізація діяльності Контактного Комітету; вимога національної автономії; вияви моральної та матеріальної підтримки закарпатської автономії, нелегальні переходи кордону) були результатом поряд із внутрішньо польськими факторами, впливу закарпатських подій та реакції на офіційну політику Польщі з приводу карпатоукраїнської справи.

Оцінка та діяльність політичних і громадських організацій української діаспори, взагалі, та закарпатської, зокрема, із приводу закарпатських подій 1938-1939 рр. ще раз підтвердили факт розрізненості у середовищі української діаспори напередодні Другої світової війни. Вона ґрунтувалася не тільки на різниці етнокультурних орієнтирів, а й на неоднакових зовнішньополітичній орієнтації та методах досягнення власних політичних цілей і переконань. Закарпатські події безпосередньо вплинули на діяльність організацій української діаспори, стали важливим предметом обговорення та їх діяльності. При цьому позиція тієї чи іншої української організації не була виключно сталою, а еволюціонувала у залежності вид безпосередніх перемін у краї чи змін міжнародної ситуації навколо нього. Але вплив карпатоукраїнського фактора не став причиною якихось кардинальних змін у середовищі української діаспори у передчас світової війни.

Саме існування автономної Карпатської України й загравання Німеччини українською проблемою підняло українське питання до рівня міжнародної зацікавленості та уваги. І не тільки щодо Закарпаття, а й Галичини, Буковини та України взагалі. Окупація Карпатської України не вирішувала української проблеми, а навпаки підсилювали її напередодні Другої світової війни.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях

1. Богів О.Я. Вплив закарпатських подій 1938-1939 рр. на українців у Польщі // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету. - Випуск 5. - Луцьк: Волинський державний університет імені Лесі Українки, 2000. - С. 5-15.

2. Богів О.Я. Карпатська Україна (Підкарпатська Русь) у англо-французькій дипломатії періоду чехословацької кризи 1938-1939 рр. //Науковий вісник Ужгородського університету. - Серія історія. - Вип. 5. - Ужгород: В-во В. Падяка, 2000. - С. 87-92.

3. Богів О.Я. Релігійний фактор на Закарпатті у період міжнародної кризи 1938-1939 років // Carpatica - Карпатика. - Вип. 20: Релігія і церква в країнах Центральної та Південно-Східної Європи. - Ужгород: В-во УжНУ, 2002. - С. 55-60.

4. Богів О.Я. Місце карпатоукраїнського фактору в центральноєвропейській передвоєнній кризі (1938-1939 рр.) // Українська історична наука на порозі ХХ ст. (Міжнародний науковий конгрес. Чернівці, 2000). - Т. 1. - Чернівці: Рута, 2001. - С. 303-308.