Політична обстановка у світі напередодні Другої світової війни

22 березня 1939 р. була окупована Клайпеда (Мемель), яка належала Литві, через 2 дні Німеччина поставила вимогу перед Польщею про передачу їй Данцигу і надання екстериторіальної автостради та залізниці, які б перетинали "польський коридор". В односторонньому порядку німецький уряд анулював німецько-польський пакт про ненапад від січня 1934 р. Потім була розірвана англо-німецька військово-морська угода від 1935 р. Після цього Німеччина пред'явила претензії на свої колишні колонії, які відійшли до Англії та Франції за Версальським договором.

Італія також пред'явила територіальні претензії до Франції, а у квітні 1938 р. вторглася до Албанії і захопила її.

Таким чином, події 30-х рр. у світі, швидкі темпи мілітаризації економіки в Німеччині, Італії, створення "Антикомінтернівського пакту" (вісь Берлін-Рим-Токіо) в 1937 р., бездіяльність і потурання міжнародних організацій (Ліга націй, та й Комінтерн тривалий час) і урядів найкрупніших країн Заходу, свідчили про поступове наближення світу до стану війни.

Чи можна було її яким-небудь чином запобігти? Мабуть, да.

З початку 30-х рр. у різних країнах стала популярною ідея створення системи колективної безпеки у Європі. Вона передбачала створення такої системи, яка б допомогла запобігти нової агресії на континенті. Ще більш актуальною ця ідея тала після приходу до влади нацистів у Німеччини. Найзавзятішими її прихильниками були такі політики, як Литвинов у СРСР, Ерріо та Луї Барту у Франції. Невипадково саме між цими двома країнами у травні 1935 р. був підписаний договір про взаємну допомогу, що можна розглядати як приклад втілення у життя ідеї системи колективної безпеки. Тоді ж був підписаний також пакт про взаємодопомогу між СРСР та Чехословаччиною.

Але в той же час інші країни здійснювали заходи, які задовольняли майбутнього агресора. Наприклад, 16 березня 1935 р. сталося введення загальної військової повинності у Німеччині, заява про створення німецьких Військово-повітряних сил, що суперечило умовам Версальського договору. У відповідь - спокійна позиція Ліги націй, Англії, Франції. У червні 1935 р. Англія та Німеччина підписали морську угоду, яка передбачала створення німецького військового та підводного флоту.

Політики умиротворення агресора дотримувались західні країни і під час Мюнхенської конференції.

Підсумки мюнхенської змови, яка віддавала Чехословаччину на розтерзання нацистській Німеччині, здивували навіть самого фюрера. У бесіді з міністром іноземних справ Угорщини у січня 1939 р. Гітлер заявив: "Нечуване досягнуте. Ви гадаєте, що я сам півроку тому вважав можливим, що Чехословаччина буде мені немов би піднесена на блюдці її друзями? Я не вірив, що Англія і Франція вступлять у війну, але був впевнений, що Чехословаччина повинна бути знищена військовим шляхом. Те, що сталося, може відбутися лише раз в історії".

Відторгнення від Чехословаччини Судетської області з її потужними захисними укріпленнями, з високорозвиненою промисловістю серйозно зміцнило економічні та стратегічні позиції фашистської Німеччини і створило небезпечний прецедент на майбутнє. Зрозуміло, що це облегшило нацистам шлях до подальших захоплень, посилило військову загрозу.

А тим часом в Англії і Франції царювала справжня ейфорія. "Чемберлен і Даладьє врятували світ" - таким був лейтмотив пропаганди, яка на усі лади прославляла "миротворців". Найголовніше, як казали населенню "мюнхенці",- це врятувати світ, за будь-якої ціни не допустити війни. "Чи справедливо,- стверджували вони, - кидати у рубку війни мільйони французів та англійців заради трьох мільйонів німців Судетської області!"

Щоб ще більше виправдати свої дії, Чемберлен і Даладьє, а за ними й їхні прибічники стверджували, що під час конференції в Мюнхені Гітлером була дана обіцянка - обмежитись лише приєднанням до Німеччини Судетської області. І цьому треба вірити, продовжували вони, тому що зараз в основному закінчено (взагалі справедливе, як часто говорилося) завдання повернення німців до лона "матері-батьківщини", яке поставлене націонал-соціалістами. До того ж обіцянка Гітлера була офіційно зафіксована в англо-німецькій та франко-німецькій деклараціях 30 вересня і 6 грудня 1938 р., де говорилося про прагнення сторін, які домовляються, вирішувати усі питання тільки шляхом переговорів.

Проти Мюнхенської змови активно виступив лише Радянський Союз. Радянський уряд протягом декількох місяців чехословацької кризи неодноразово заявляв про готовність СРСР надати Чехословаччині будь-яку, в тому числі і військову, допомогу.

Проте пропозиції Радянського Союзу були рішуче відхилені. І це не було випадковістю. Курс на відмову від створення системи колективної безпеки у Європі за участі СРСР був твердою лінією політичного керівництва Англії, а за ним слідували і керівники Франції. Дуже чітко про слідування цьому курсу було заявлено ще в 1937 р. тодішнім прем'єр-міністром Англії Стенлі Болдуіном: "Нам усім відоме бажання Німеччини, викладене Гітлером в його книзі, спрямувати свій рух на Схід... Якщо б в Європі справа дійшла до бійки, я б бажав, щоб вона була між нацистами і більшовиками".

Але вже в 1939 р. було вже видно, що Гітлер порушив Мюнхенську угоду. Один за іншим сталися нові акти агресії країн фашистського блоку. У березні 1939 р., всупереч усім запевнянням під час конференції в Мюнхені, Німеччина окупувала усю територію Чехословаччини, яка була ліквідована як самостійна держава. Чехія і Моравія стали протекторатами Німеччини (протекторат Богемії та Моравії), а Словаччина була оголошена "незалежною" державою з маріонетковим урядом. У тому ж місяці Німеччина окупувала литовське місто і порт Клайпеду з прилягаючими районами.

Наприкінці березня - на початку квітня 1939 р. під натиском заколотників за прямої військової допомоги Німеччини та Італії впав республіканський уряд Іспанії. У країні встановилася військово-фашистська диктатура генерала Франко. Через декілька днів, 7 квітня, Італія захопила Албанію.

Ставало зрозумілим, що запевняння Гітлера, які ним були дані у 1938 р., нічого не коштують, що фашистська Німеччина взяла курс на захоплення європейських країн незалежно від того, чи було в них німецьке населення, чи ні.

Черговим об'єктом агресії фашистської Німеччини була названа Польща. 21 березня 1939 р. гітлерівський уряд висунув вимогу передачі Німеччині території Данцигу, а також виділення екстериторіальної зони для будівництва автостради та залізниці через так званий "польський коридор", який відокремлював Східну Прусію від решти території Німеччини. Незабаром ці вимоги набули ще більш жорстокого характеру: Німеччина вимагала від Польщі передачі їй крайньою мірою частини "польського коридору".

Вирішити цю проблему фашистська Німеччина мала намір будь-яким шляхом, аж до військового захоплення. 3 квітня 1939 р. було видане розпорядження Гітлера про підготовку нападу на Польщу, який планувався на кінець серпня - початок вересня 1939 р.

Після цих акцій в Англії та Франції з'явився страх з приводу того, куди буде спрямована подальша агресія Німеччини. Громадська думка в цих країнах вимагала від уряду дій, спрямованих на пошук союзників.

Вже у 70-х рр. манчестерська газета "Гардіан" помістила статтю Марка Арнольда-Форстера "Войну можна було зупинити", де говориться про те, що розсекречені з 1 січня 1970 р. документи Форін офісу демонструють, що Друга світова війна могла не виникнути. Для цього потрібно було, щоб уряд Чемберлена зрозумів ту істину, що союз між Англією, Францією та СРСР був здатен відвернути катастрофу, тому що Гітлер не зміг би піти на ризик збройного конфлікту з великими державами на двох фронтах.

Хоча і з деякою стриманістю, але англійський уряд почав іти на контакти з СРСР. Але найбільш далекоглядні політики говорили про це ще раніше. Так, у своїй промові в палаті общин навесні 1939 р. У. Черчіль заявив: "Ми опинимося в смертельній небезпеці, якщо нам не вдасться створити великий союз проти агресії. Було б найвеличнішою дурістю, якщо б ми відхилили природне співробітництво із Радянською Росією". При цьому не можна запідозрити Черчіля у великій любові до Радянського Союзу. Наприклад, коли Німеччина напала на СРСР, у той же день у виступі на радіо він заявив, що не бере назад все те, що говорив раніше проти комуністів, але стверджує тим не менше, що "небезпека для Росії є небезпекою для нас, тому, ми надамо будь-яку допомогу, яку зможемо, Росії та її людям". Тобто на першому плані для нього були інтереси Англії, і це природно.

Черчілю вторив Ллойд-Джордж. Він попереджав Чемберлена: "Діючи без допомоги Росії, ми опинимося у западні". А газета "Daily Chronicle" у квітні 1939 р. заявила: "Радянський Союз разом із Францією та Англією - єдина надія світу".

Ці погляди відображали значну частину громадської думки. Так, наприклад, під час опитування громадської думки у травні 1939 р. більше 80% опитаних англійців висловились за союз із СРСР. Аналогічні настрої були широко розповсюджені і у Франції.

У цих умовах керівництво Англії і Франції у травні 1939 р. вирішило почати політичні переговори із СРСР про укладання договору про взаємодопомогу трьох держав. Ці переговори проходили у Москві у травні-липні 1939 р.

Проте переговори проходили в обстановці глибокої взаємної недовіри. Лідери Англії і Франції вважали Радянський Союз слабким у військовому відношенні і ще більш послабленим після розправи Сталіна з вищим командуванням Червоної армії. Вони ставились з глибокою недовірою до збуджувальних мотивів сталінського керівництва. Їх головним завданням було втягнути Радянський Союз у війну з Німеччиною. Про все це ще в березні 1939 р. Н.Чемберлен говорив: "Я повинен зізнатися у своїй принциповій недовірі до Росії. Я не вірю в її здатність вести успішний наступ, якщо навіть вона і забажає це зробити. І я не довіряю її збуджувальним мотивам, які, на мій погляд, дуже мало пов'язані з ідеями свободи і визначаються бажанням отримати для себе переваги".

Відповідно до цього в меморандумі, який був виданий урядом Чемберлена англійській делегації на переговорах із СРСР, говорилося: "Бажано укласти яку-небудь угоду із СРСР про те, що Радянський Союз прийде нам на допомогу, якщо ми будемо атаковані із сходу, не тільки для того, щоб примусити Німеччину воювати на два фронти, а також і тому - і це найголовніше, - що якщо війна почнеться, то слід подбати втягнути у неї Радянський Союз".

Сама ж Англія збиралася повністю зберегти свободу дій і не пов'язувати себе будь-якими чіткими зобов'язаннями. В інструкції англійській делегації на переговорах говорилося: "Британський уряд не бажає бути пов'язаним яким би то не було певним зобов'язанням, яке могло б обмежити нашу свободу дій за будь-яких обставин".

Цими принципами і визначалась поведінка делегації Англії і Франції і на переговорах з політичних проблем у травні-липні 1939 р., і на військових переговорах, які були продовжені у Москві у серпні 1939 р.

На відміну від англо-французької сторони делегація СРСР висунула чіткі пропозиції: Англія, Франція і Радянський Союз повинні взяти на себе зобов'язання надати друг другу допомогу у випадку нападу Німеччини на будь-яку з трьох сторін, що домовляються; крім того, три держави, які домовляються, повинні будуть надати допомогу усім державам Східної Європи, від Чорного до Балтійського моря, у випадку німецької агресії проти будь-якої з цих держав.

Незабаром виявилося, що англійські і французькі представники, по суті, саботують пропозиції СРСР про чіткі зобов'язання трьох держав у випадку німецької агресії. В їхніх пропозиціях робився наголос на те, що Радянський Союз повинен буде надати усіляку допомогу Англії і Франції у випадку агресії проти них, а зобов'язання Англії і Франції з надання допомоги СРСР у кращому випадку формулювалися дуже невизначено. Питання про допомогу країнам Східної Європи у випадку нападу на них Німеччини англо-французька сторона пропонувала у тому ж дусі, покладаючи зобов'язання на СРСР, а сама утримуючись від визначених зобов'язань.

Після тривалих зволікань представники західних держав, в принципі, готові були погодитись на надання допомоги у випадку агресії Німеччини проти Польщі та Румунії, та й то після тривалої процедури узгодження через Лігу Націй, надаючи реальні дії проти німецької агресії Радянському Союзу. Вони навіть вимагали від нього почати військові дії і в тому випадку, якщо агресія Німеччини буде спрямована проти Бельгії, Голландії або Швейцарії. В той же час питання про допомогу західних держав у випадку німецької агресії проти країн Прибалтики англо-французькі делегати усіляко намагались обійти.

Саме з цього питання на Московських переговорах заточилися особливо гострі суперечки. На перший план виступила проблема формулювання принципу так званої непрямої агресії. Погоджуючись на словах прийняти принцип взаємодопомоги трьох держав, англо-французька сторона незмінно відмовлялась розповсюдити цей принцип на випадок непрямої агресії проти країн Прибалтики, тобто на той випадок, якщо німецькі війська могли бути введені на територію Литви, Латвії, Естонії за згоди (добровільної або вимушеної) урядів цих держав. Природно, що це було надзвичайно важливе питання для СРСР, тому що уряди країн Прибалтики неодноразово давали привід вважати, що вони можуть піти на наближення з фашистською Німеччиною, а значить, територія цих країн могла бути використана німецькими військами як своєрідний коридор, який веде до Радянського Союзу.

Питання про гарантії країнам Прибалтики практично вийшло на перший план і під час військових переговорів трьох держав, які почалися у Москві 11 серпня 1939 р. Метою цих переговорів була оголошена розробка військової концепції трьох держав. Проте військові делегації Англії і Франції, керівники яких, до речі, зовсім не належали до числа провідних військових лідерів цих країн і не мали повноважень на підписання конвенції, поводили себе під час серпневих військових переговорів так само повільно, як і англо-французькі представники на політичних переговорах у травні-липні 1939 р., явно намагаючись як можна більше затягнути обговорення.

Справа ускладнювалась ще й тим, що уряди Польщі і Румунії категорично відмовлялись від співробітництва із СРСР. Тому навіть у тому випадку, якщо б була досягнута домовленість між Англією, Францією та СРСР про спільні дії трьох держав при нападі Німеччини на її східних сусідів, Радянський Союз не мав би можливості реально взаємодіяти з англо-французькими військами, тому що Польща і Румунія навідріз відмовились пропустити радянські війська через свої території, а Англія і Франція не зробили рівним рахунком нічого для впливу на керівників Польщі і Румунії. Це питання стало воістину головним протиріччям під час військових переговорів представників трьох держав у Москві.

Усе це не було випадковістю. Керівники Англії і Франції під тиском громадської думки продовжували переговори, але не бажали їх успішного закінчення. Про це свідчила наступна відверта помітка, зроблена Чемберленом у своєму щоденнику 30 липня 1939 р.: "Англо-радянські переговори приречені на провал, але припиняти їх не слід, навпаки, треба створювати видимість успіху, щоб чинити тиск на Німеччину".

Одночасно з цим з відому прем'єр-міністра Англії було зроблено декілька спроб вступити у переговори з представниками німецького уряду з метою досягнення чергового компромісу з Німеччиною. Прямо або непрямо були зроблені пропозиції про можливість досягнення "другого Мюнхена", щоб задовольнити нацистську Німеччину передачею їй Данцигу, а також частини або навіть всього "польського коридору". Більш того, інколи мова заходила навіть про можливість більш широкого англо-німецького співробітництва. У липні 1939 р. відбулася таємна зустріч найближчого радника Чемберлена Г. Вільсона тат представника німецької сторони Х. Вольтата, де обговорювалося питання про можливість випуску спільної заяви Англії та Німеччини про невтручання у справи друг друга, про визнання Східної та Південно-Східної Європи сферою впливу Німеччини та про встановлення англо-німецького економічного співробітництва.

Спроби чергової змови з нацистською Німеччиною, які були здійснені керівництвом Англії, опинилися невдалими. Але це не змінювало суті справи. В умовах, коли німецька армія закінчувала підготовку до нападу на Польщу, який вже був призначений на двадцяті числа серпня, ставало все більш зрозумілим, що правителі Англії і Франції не бажають чіткого визначення обов'язків своїх країн на переговорах у Москві ані в політичній, ані у військовій області, а зацікавлені насамперед в тому, щоб втягнути Радянський Союз у війну з Німеччиною.

Таким чином, в 1939 р. Англія і Франція своєю політикою показали, що вони несуть пряму відповідальність за невдачу переговорів у Москві, за провал спроб створення єдиного фронту боротьби проти фашистської агресії.

Вже після війни У. Черчіль у своїх мемуарах писав: "Не може бути сумнівів у тому, що Англії і Франції слід було прийняти пропозицію Росії проголосити троїстий союз... Союз між Англією, Францією і Росією викликав би серйозну занепокоєність у Німеччини в 1939 р., і ніхто не може довести, що навіть тоді війна була б відвернута. Наступний крок можна було б зробити, маючи перевагу сил на боці союзників. Їхня дипломатія повернула б собі ініціативу. Гітлер не міг би дозволити собі ані почати війну на два фронти, яку він сам так різко засуджував, ані зазнати невдачі. Дуже прикро, що він не був поставлений у таке складне становище, яке могло б коштувати йому життя... Самозадоволена дурість та безпорадність англійців... відіграла певну роль у розв'язанні тих жахливих лих, які звалилися на світ".

Радянське керівництво також відчувало глибоку недовіру по відношенню до Англії і Франції. Якоюсь, і дуже значною, мірою це було виправданим: "мюнхенський курс" правителів цих країн мав явну антирадянську спрямованість.

Але все ж справа була не тільки в цьому. Недовіра радянського керівництва мала більш глибоку основу. Наприкінці 30-х рр. Сталін все більш схилявся до того, щоб не проводити різниці між країнами фашистського блоку та країнами парламентської демократії. Він все частіше ставив їх на одну дошку. Так, у звітній доповіді на XVIII з'їзді партії у березні 1939 р. Сталін різко виступив не тільки проти агресивних акцій фашистських держав, а й проти політики Англії і Франції, керівники яких, як він заявив, прагнуть "спровокувати конфлікт СРСР з Німеччиною без видимих на те підстав".

Це і деякі інші заяви і висловлювання радянського диктатора інтерпретуються в деяких працях сучасних вітчизняних істориків і публіцистів як "запрошення Німеччини до діалогу", як ініціативний крок радянського керівництва на шляху до угоди з нацистською Німеччиною.

На справі, німецьке керівництво, яке поставило на рубежі 1938-1939 рр. своїм черговим завданням напад на Польщу, прагнуло запобігти можливість війни на два фронти. Знаючи про те, як багато поділяє англо-французьку сторону і Радянський Союз, гітлерівське керівництво на початку 1939 р. вирішило спробувати забезпечити собі спокійний тил на Сході на той випадок, якщо Англія і Франція вирішать реалізувати свої обіцянки гарантій Польщі. Тому, як не забарилися підкреслити представники дипломатичного відомства Англії, у січні 1939 р. з'явилися дипломатичні та розвідувальні донесення, в яких повідомлялося про поворот Гітлера у "російському питанні".

Про це ж пізніше говорилося і в заяві глави німецького міністерства закордонних справ І. Ріббентропа: "В 1939 р. імперський уряд, відклавши в сторону найважчі сумніви, які витікали з протиріч між націонал-соціалізмом і більшовизмом, здійснив спробу досягнути взаєморозуміння із Радянським Союзом".

Таким чином, ініціатива у намацуванні контактів між СРСР та Німеччиною в 1939 р. належала скоріше не радянській, а німецькій стороні. Проте це не змінювало суті справи. А суть складалася в тому, що точно так само, як Англія і Франція, погодившись на переговори із СРСР, намагалися в той же час досягнути взаєморозуміння з Німеччиною за рахунок Радянського Союзу, так і радянське керівництво, ведучи переговори з Англією і Францією, одночасно ступило на шлях таємних переговорів з Німеччиною, намагаючись досягти з нею взаєморозуміння, з тим, щоб військовий конфлікт, який назрівав, спрямувати не проти СРСР, а проти Англії і Франції.

Отже, по суті, між політичним курсом англо-французького блоку і політичним курсом Радянського Союзу в 1939 р. не було принципової різниці. Обидві сторони прагнули запобігти небезпеки для себе і спрямувати агресивні дії фашистської Німеччини проти тих, кого вони офіційно називали своїми можливими союзниками. Отже, зовнішня політика сталінського керівництва в 1939 р. носила, по суті, такий же імперіалістичний характер, що й політика Чемберлена і Даладьє.

Заради того, щоб досягти своїх цілей, Сталін на початку травня 1939 р. зняв з посади народного комісара з іноземних справ М.М. Литвинова, який послідовно захищав курс на досягнення згоди з Англією і Францією, і замінив його В.М. Молотовим. В таємних переговорах з Німеччиною, які почалися, радянські представники з ухвали керівництва країни спочатку дуже обережно, а потім все більш охоче відгукувались на зондаж німецьких представників, які підкреслювали нереалістичність надій СРСР на досягнення англо-франко-радянської угоди і обіцяли у відповідь на згоду Радянського Союзу на укладання договору про ненапад з Німеччиною надати гарантію "забезпечення державних інтересів СРСР" в країнах Східної Європи.

Так, 20 серпня 1939 р. І. Ріббентроп телеграфував у Москву послу Німеччини Шуленбургу:

"Особисто пану послу.

Фюрер уповноважує Вас терміново з'явитися до Молотова та вручити йому наступну телеграму фюрера для пана Сталіна:

"Пану Сталіну. Москва.

1. Я відверто привітаю підписання нової німецько-радянської торгівельної угоди [підписана 19 серпня 1939 р.] як перший ступінь перебудови німецько-радянських відносин.

2. Укладання пакту про ненапад з Радянським Союзом означає для мене визначення довгострокової політики Німеччини. Тому Німеччина поновлює політичну лінію, яка була вигідна обом державам протягом минулих століть. У цій ситуації Імперський уряд вирішив діяти у повній відповідності з такими далеко йдучими змінами.

3. Я приймаю проект пакту про ненапад, який передав мені Ваш міністр закордонних справ пан Молотов, і вважаю вкрай необхідним як можна скоріше з'ясувати пов'язані з цим питання [контакти почалися влітку 1939 р.].

4. Я переконаний, що додатковий протокол, якого бажає радянський уряд, може бути опрацьований у можливо короткий термін, якщо відповідальний державний діяч Німеччини зможе особисто прибути до Москви для переговорів. У противному випадку Імперський уряд не уявляє, як додатковий протокол може бути опрацьований і узгоджений в короткий термін.

5. Напруженість між Німеччиною і Польщею стала незносною. Поведінка Польщі стосовно великих держав така, що криза може вибухнути в будь-який день. Перед лицем такої вірогідності Німеччина у будь-якому випадку має намір захищати інтереси держави усіма засобами, які є в її розпорядженні.

6. На мою думку, бажано, зважаючи на наміри обох країн, не втрачаючи часу вступити у нову фазу відносин друг з другом. Тому я ще раз пропоную прийняти мого міністра закордонних справ у вівторок, 22 серпня, найпізніше у середу, 23 серпня. Імперський міністр закордонних справ має повні повноваження на складання і підписання як пакту про ненапад, так і протоколу. Приймаючи до уваги міжнародну ситуацію, імперський міністр закордонних справ, не зможе залишатися у Москві більше ніж на 1-2 дні. Я буду задоволений отримати Вашу найскорішу відповідь. Адольф Гітлер.

Будь ласка, передайте пану Молотову вище наведену телеграму фюрера Сталіну у письмовому вигляді на аркуші паперу без заголовку.

Ріббентроп".

У вирішальні серпневі дні 1939 р., коли все більш наближався день нападу Німеччини на Польщу, Радянський Союз пішов на укладання договору про ненапад з Німеччиною. І це пояснювалось не тільки і навіть не стільки тим, що радянське керівництво вважало безглуздим продовжувати переговори з Англією і Францією в силу їх незацікавленості в досягненні згоди, скільки тим, що, укладаючи пакт про ненапад з Німеччиною, сталінське керівництво отримувало від неї згоду на розповсюдження переважного впливу СРСР у сусідніх з ним країнах на заході.

Саме тому договір про ненапад між СРСР та Німеччиною, укладений 23 серпня 1939 р., супроводжувався таємним протоколом, який розглядав як "сферу державних інтересів" Радянського Союзу східні райони Польщі (Західну Україну і Західну Білорусь), Латвію, Естонію і Фінляндію, а також Бессарабію, окуповану Румунією у 1918 р.

Текст договору:

"Уряд СРСР і уряд Німеччини, керуючись бажанням зміцнення справи миру між СРСР та Німеччиною та виходячи з основних положень договору про нейтралітет, укладеного між СРСР та Німеччиною у квітні 1926 р., прийшли до наступної згоди:

Стаття I. Обидві сторони, що домовляються, зобов'язуються утримуватись від будь-якого насильства, від усілякої агресивної дії та усілякого нападу по відношенню одна до одної як окремо, так і спільно з іншими державами.

Стаття III. Уряди обох Сторін, що домовляються, залишаться в майбутньому у контакті друг з другом для консультації, щоб інформувати друг друга у питаннях, які торкаються їх загальних інтересів.

Стаття IV. Жодна із Сторін, що домовляються, не буде брати участь в будь-якому угрупуванні держав, яке прямо або непрямо спрямоване проти іншої сторони.

Стаття V. У випадку виникнення суперечок або конфліктів між Сторонами, що домовляються, з питань того або іншого роду, обидві сторони будуть розв'язувати ці суперечки або конфлікти виключно мирним шляхом в порядку дружнього обміну думками або в потрібних випадках шляхом створення комісій з урегулювання конфлікту.

Стаття VI. Даний договір укладається терміном на 10 років з тим, що, оскільки одна із Сторін, що домовляються, не денонсує його за рік до закінчення строку, термін дії договору буде вважатися автоматично продовженим на наступні 5 років.

Стаття VII. Даний договір підлягає ратифікації у можливо найкоротший термін. Обмін ратифікаційними грамотами повинен статися у Берліні. Договір набуває чинності негайно після його підписання.

За уповноваженням Уряду СРСР В.Молотов.

За Уряд Німеччини І. Ріббентроп".

На Заході існує точка зору, що Німеччина розв'язала Другу світову війну тому, що був підписаний пакт про ненапад із СРСР.

Але постає природне питання: а чи була альтернатива? Чи можна було уникнути укладання у серпні 1939 р. договору про ненапад з Німеччиною? Адже у двадцятих числах серпня було зрозуміло, що Німеччина ось-ось нападе на Польщу. З розвідувальних даних було відомо, що строк військового виступу Німеччини призначений на 26 серпня, і лише відмова неготової до війни Італії від негайного вступу у військові дії примусила гітлерівське керівництво перенести початок нападу на 1 вересня. Між тим Англія і Франція, як і раніше, не поспішали з опрацюванням політичних та військових угод із СРСР. Керівник військової делегації Англії адмірал Драке неодноразово виражав намір тягнути переговори до осіннього бездоріжжя, щоб ускладнити успішне ведення військових дій. Це означало, що до початку вересня 1939 р., до початку військових дій фашистської Німеччини проти Польщі, угоди трьох держав не буде.

Перед керівництвом СРСР поставало питання: що ж робити? Інколи при обговоренні цієї проблеми у сучасній вітчизняній історіографії та публіцистиці робиться висновок про те, що Радянський Союз у серпні 1939 р. мав можливість не укладати угоду з Німеччиною, а продовжувати переговори з Англією і Францією. Більш того, інколи стверджується, що від укладання пакту про ненапад залежало, чи нападе Німеччина на Польщу, чи ні.

Проте це припущення не має під собою ніякої серйозної аргументації. Навпаки, представники нацистської Німеччини неодноразово висловлювали намір у будь-якому випадку розгромити та ліквідувати Польську державу. Так, наприклад, завідуючий східним відділом міністерства закордонних справ Німеччини ще влітку 1939 р. заявив: "Фюрер не дозволить, щоб результат англо-французьких переговорів про пакт вплинув на його волю у справі радикального розв'язання польського питання. Німецько-польський конфлікт буде розв'язаний Берліном як за умови успішного, так і безуспішного результату переговорів про пакт".

Отже, було зрозуміло, що Німеччина, повністю готова до нападу на Польщу, не відмінила його навіть у тому випадку, якщо б переговори у Москві з Англією і Францією тривали, а німецький зондаж СРСР був би невдалим. У крайньому випадку Німеччина, може бути, ненадовго відклала б вторгнення у Польщу. Таким чином, стверджувати, що без договору про ненапад із СРСР Німеччина не напала б на Польщу, нема ніяких підстав.

Але цього замало. Успішне закінчення польської кампанії (а в успіху німецького наступу в Польщі, враховуючи явну перевагу німецьких збройних сил, мало хто сумнівався) могло б створити для Німеччини спокусу продовжити свій успіх та відкрити військові дії проти СРСР.

Адже Німеччина добре знала про військову непідготовленість Радянського Союзу в 1939 р. До того ж з травня цього року СРСР вже вів військові дії на Далекому Сході, відбиваючи японський наступ на річці Халкін-Гол, у Монголії. В результаті могла виникнути загроза війни на два фронти. Це було дуже небезпечно. Якщо навіть оголосивши після 1 вересня 1939 р. війну Німеччині після нападу німецьких військ на Польщу, Англія і Франція практично нічим не допомогли Польщі, то зрозуміло, що у випадку втягування у війну Радянського Союзу Англія і Франція і пальцем би не поворухнули, щоб допомогти Радянському Союзу.

Навпаки, в цьому випадку вони могли б піти на згоду з Німеччиною. Про таку можливість говорилося, наприклад, влітку 1939 р. в одній з доповідей англійського військового аташе у Москві полковника Фейрбрейта. В ній заявлялося: "У майбутній війні Німеччина, напавши переважними силами на Польщу, захопить її протягом одного-двох місяців. У цьому випадку незабаром після початку війни німецькі з'єднання опиняться на радянському кордоні. Безсумнівно, що Німеччина потім запропонує західним державам сепаратний мир за умови надання їй свободи дій для наступу на Схід".

Ця заява явно відображала погляди консервативних кіл Англії, які прагнули нової змови з Німеччиною.

В результаті у ці дні склалася реальна загроза втягування СРСР у війну, у вкрай несприятливих умовах, при явній військовій непідготовленості Радянського Союзу, в умовах повної міжнародної ізоляції СРСР. Тому незалежно від того, що дії радянського керівництва у серпні 1939 р. були дуже далекими від благородних принципів справедливості та інтернаціоналізму "країни соціалізму, що переміг", які ним декларувалися, незалежно від корисливих, імперіалістичних розрахунків сталінського керівництва само по собі укладання 23 серпня договору про ненапад між СРСР і Німеччиною в конкретній обстановці того періоду було виправданим. Найголовніше, чого треба було запобігти, - це втягування Радянського Союзу у війну.

Але наявність додаткового таємного протоколу говорить про те, що цей договір став результатом цинічної змови двох диктаторів - Гітлера і Сталіна - за рахунок долі народів Польщі.

"При підписанні договору про ненапад між Німеччиною і СРСР уповноважені обох країн, що нижче підписалися, обговорили у строго конфіденційному порядку питання про розмежування сфер обопільних інтересів у Східній Європі. Це обговорення призвело до наступного результату:

1. У випадку територіально-політичного переустрою областей, які входять до складу Прибалтійських держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва), північний кордон Литви одночасно є кордоном сфер інтересів Німеччини і СРСР. При цьому інтереси Литви стосовно Віленської області визнаються обома сторонами.

2. У випадку територіально-політичного переустрою областей, які входять до складу Польської держави, кордон сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нарева, Вісли і Сана. Питання, чи є в обопільних інтересах бажаним збереження незалежної Польської держави і якими будуть кордони цієї держави, може бути остаточно з'ясовано тільки у випадку подальшого політичного розвитку. У всякому випадку, обидва уряди будуть вирішувати це питання у порядку дружньої обопільної згоди.

3. Стосовно південного сходу Європи з радянської сторони підкреслюється інтерес СРСР до Бессарабії. З німецької сторони заявляється про її повну політичну незацікавленість у цих областях.

4. Цей протокол буде зберігатись обома сторонами у строгій таємниці".

31 серпня 1939 р. договір про ненапад був ратифікований Верховною Радою СРСР, але без таємного протоколу. Пізніше договір вважали однією з дипломатичних помилок СРСР.

Радянський історик Дашичев зробив такий висновок: "Підписавши пакт про невтручання у гітлерівську агресію проти європейських народів, Сталін і Молотов підписали тим самим вирок Радянському Союзу. Тому що Гітлеру була надана свобода рук спочатку для розгрому Польщі, а потім Франції та інших держав, тобто для ведення війни на один фронт, - те, про що могли тільки мріяти Шліффен, Мольтке, Людендорф, Гінденбург та інші німецькі генерали. Гітлер повністю використав цю унікальну можливість".