Політична історія України-Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політична історія України-Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ століття)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність тематики. Створення наукової картини вітчизняної політичної історії ХІІ ст. глибоко актуальне як у контексті нинішнього процесу українського державотворення, так і з огляду на внутрішні потреби історичної науки, необхідності вивчення традиційних білих плям не лише нещодавнього минулого, а й віддаленіших віків. Традиційна маловивченість ХІІ століття зумовлена складною етнополітичною природою тогочасних процесів. Саме тоді різко загострюється протистояння політичних еліт (боярсько-купецьких) різних регіонів Русі, формуються відмінні геополітичні орієнтації окремих земель, посилюються етнополітичні відмінності їхнього населення. Протистояння окремих земель набули дуже жорсткого характеру. Це були вже далеко не внутрішні чвари всередині роду Рюриковичів, а всебічна міждержавна боротьба у військовій, дипломатичній, торгово-економічній, церковно-релігійній та інших сферах. Саме тоді вперше чітко і глибоко проявилися суперечності між Україною-Руссю і Суздальською землею, між останньою і Новгородом, між Новгородом і полоцько-мінськими (білоруськими) землями тощо. Ці вже не міжкнязівські, а етнополітичні конфлікти погано вписувалися в схеми офіційної російської ХІХ ст. чи радянської історіографії ХХ ст., тому вони переважно ігнорувалися.

Дослідження обраного, здавалося б, дуже далекого від сьогодення періоду актуальне як в академічному сенсі (розробка і реалізація нових комплексних підходів до традиційних джерел), так і в політичному відношенні. Аналіз історії ХІІ ст. проливає світло на вікові геополітичні інтереси українського етносу (тоді - народності, нині - нації), з'ясовує корені, причини і механізми соборності українського етносу і його етнічної території, виявляє тривалі закономірності вітчизняної політичної історії.

Зв'язки з науковими програмами. Досліджувана тематика пов'язана з науковою темою «Історія та історіографія західноукраїнських земель», що довгі роки вивчається в Ужгородському національному універститеті.

Предметом дослідження є політична історія України-Русі ХІІ ст. - міжкняжі стосунки, еволюція державності, соціально-політичні, воєнно-політичні, церковно-політичні події на теренах колишньої імперії Рюриковичів (Київської Русі), особливо на її південно-західних (українських) землях, узяті в широкому міжнародному контексті. Об'єктом вивчення є весь обшир наявних писемних, а частково й археологічних і фольклорних джерел тієї доби.

Мета дисертації - з'ясувати роль і місце політичних процесів на теренах України-Русі ХІІ ст. у загальному багатовіковому контексті українського державотворення, створити цілісну концепцію тогочасного розвитку України-Русі, в якій було б органічно пов'язано процеси етнічні (початок оформлення і зміцнення української народності), територіально-політичні (консолідація Подніпров'я і західніших українських земель, зміцнення зв'язків руських земель з Половецьким Степом), соціально-політичні, воєнно-дипломатичні, церковні тощо. Серед окремих завдань роботи - виявлення основних рушійних сил політичного розвитку України-Русі, розкриття політичної механіки міжкняжих взаємин, з'ясування реального балансу тогочасних відцетрових і доцентрових процесів, аналіз подій внутрішньої історії у широкому міжнародному контексті, виявлення геополітичних пружин внутрируських конфліктів; оцінка співвідношення суб'єктивних і об'єктивних чинників, що впливали на тодішнє політичне життя, зокрема на усобиці; тісна ув'язка перипетій військово-політичної історії з економічною, соціальною і церковною.

У дослідженні використано методи сучасного літописознавства: перехресний аналіз джерел, контент-аналіз, семантично-лексичний аналіз окремих свідчень, синтез взаємодоповнюючих відомостей та інші. Широко застосовується історико-юридичний інструментарій. Аналіз подій ведеться через призму еволюції державного устрою Київської Русі, а також форм правління на різних стадіях розвитку Русі.

Географічними межами дослідження є межі п'яти князівств України-Русі ХІІ ст. (Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке), але розглянуто й пов'язані з ними події в інших землях імперії Рюриковичів, сусідніх державах.

Хронологічні рамки - 1097-1205 роки, від Любецького з'їзду, що був важливою віхою в процесі трансформації імперії Рюриковичів і великою мірою визначав подальшу політичну історію цілого століття, до розпаду держави Романа Великого - першої реалізованої спроби держави в рамках українських етнічних земель.

Наукова новизна. Дисертація практично вперше в українській історіографії розглядає відрізок ХІІ ст. з такою мірою деталізації. Тут подано оперті на максимум джерел, різнобічно вмотивовані історико-політичні портрети усіх найвпливовіших князів України-Русі ХІІ ст. Вперше українську історію введено в такий широкий контекст, порічно прослідковано вплив хрестоносної епопеї на внутрішньоруську ситуацію. Пропонується оригінальна структуризація процесу трансформації держави Рюриковичіву ХІІ ст.: імперія - федерація - конфедерація - окремі незалежні держави.

На захист виносяться такі положення:

- у ХІІ ст. Київська Русь здійснила таку еволюцію: імперія - федерація - конфедерація - система окремих держав, що активно протистояли одна одній; названа трансформація носила далеко не лінійний характер, мало місце як повернення до пройдених етапів, так і забігання наперед, одночасне співіснування елементів імперського, федеративного, конфедеративного політичних організмів тощо;

- імперський характер Київської Русі зумовлювався тим, що різні землі її населялися різними етносами (як слов'янськими, так і неслов'янськими), причому більшість з них мали свої державні або протодержавні утворення всередині єдиного імперського організму;

- нерівномірний розвиток різних частин імперії призвів до її еволюції спершу у федерацію земель-держав, кожна з яких намагалася нічим не поступатися сусідам, що вело до подальших конфліктів і наступної еволюції федерації вже у конфедерацію зі значним ослабленням зв'язків між землями-державами, а отже і з ослабленням конкуренції між ними;

- повністю подолати пережитки внутрішнього протистояння різних земель, тих конфліктів, які зародилися ще в рамках імперії і зумовлювалися різним геополітичним положенням її частин, не вдалося і на стадії конфедерації, тому держава Рюриковичів наприкінці ХІІ ст. остаточно розпадається на чотири окремі утворення, кожне зі своєю складною внутрішньою структурою - Україну-Русь (п'ять південних князівств), республіку св. Софії (Новогород з його численними володіннями), Полоцько-Мінську землю, Суздальщину, до якої тяжіли рязансько-муромські землі; Смоленщина ж у ХІІ ст., не відіграючи самостійної ролі, час від часу примикала то до одного, то до іншого з чотирьох вищеназваних комплексів;

- якщо військово-політичний поштовх до еволюції державного устрою Київської Русі дали княжі усобиці кінця ХІ ст. між онуками Ярослава Мудрого, то юридичний - Любецький з'їзд, причому половецька загроза відігравала роль консервативного чинника в процесі державної еволюції Русі, сприяла стагнації імперських структур і механізмів;

- причини трансформації імперії Рюриковичів корінилися у штучному характері цього утворення, воно виявилося загалом неадекватним етнодержавним організмом для руського феодалізму, для Русі з її величезними обширами, поліетнічним населенням з різним рівнем політичного розвитку, протилежними геополітичними орієнтаціями окраїн; провідною силою, що очолила процеси трансформації імперії стали міста, зокрема міська верхівка (боярсько-купецькі групи найбільших міст Русі);

- внутриполітична ситуація на Русі сильно залежала від перипетій хрестоносного руху, зокрема від його впливу на функціонування тодішніх трансєвразійських торгових шляхів; посилення хрестоносців на Близькому Сході вело до активізації торгових шляхів з Леванту до Італії і занепаду кружного шляху через Візантію і Русь на Захід, зменшення торгового значення Києва, а відтак і міжкняжої боротьби за цю столицю; навпаки - послаблення хрестоносців у кінцевому підсумку збурювало ситуацію навколо Києва, найгостріші усобиці на Русі слідують у часі безпосередньо за найсильнішими поразками хрестоносців на Сході;

- основним змістом політичної історії України-Русі (за іншою термінологією - Південно-Західної Русі) ХІІ ст. були постійні спроби окремих князів об'єднати під єдиною владою 5 її князівств, тобто українські етнічні землі; для цього використовувався різний політичний інструментарій: імперський (Мономахом і Мстиславом Великим), федеративний (Всеволодом ІІ), конфедеративний (Ростиславом), елементи унітарної монархії (Романом Великим, почасти Рюриком).

Практичне значення. Матеріали даного дослідження можуть бути використані при творенні загальних курсів історії, теоретичної політології, українознавства тощо.

Матеріали дисертації апробовано в 42 публікаціях, виступах на 15 міжнародних та всеукраїнських конференціях (7 в Ужгороді 1997-2002 р., у Переяславі 1998 р., в Чернівцях 2000 р., Москві 2000 р., Путивлі 2000 р., Львові 2000 р., Слов'янську 2000 р., Харкові 2000 р., Одесі 2001 р., Львові 2001 р., Києві 2001 р., Москві 2002 р., Чернівцях 2002 р.). Виступи на більшості з них опубліковано. Апробацію здійснено також у формі спецкурсу в Ужгородському університеті.

Структура дисертації. Дисертація обсягом 395 с. складається зі вступу (5 с.), основної частини (309 с.), висновків (7 с.) і списку літератури (70 с., 1241 позиція, в тому числі 131 джерельна). Основна частина налічує 4 розділи: перший - історіографічно-джерелознавчий, решту присвячено трьом часовим проміжкам: 1097 - 132, 1132-1180, 1180-1205 р. Кожний розділ поділяється на параграфи.

Основний зміст дисертації

політичний міжкняжий внутрируський конфлікт

У розділі І «УКРАЇНА-РУСЬ ХІІ СТ. В ДЖЕРЕЛАХ Й ІСТОРІОГРАФІЇ» окреслено джерельну й історіографічну базу дисертації. У підрозділі 1.1 вказано, що дисертація опирається на велику історіографічну традицію. Зародки концептуального підходу до тієї доби бачимо вже в Густинському літописі. В. Зиморович, Ф. Софонович, Ф. Прокопович гостро засуджували княжі усобиці, вбачаючи у них причину розпаду Русі. Автор «'Історії русів'' чи не перший з істориків намагався з'ясувати внутрішню структуру роздробленої Русі.

Iсторики ХVIII ст. розглядали ту добу переважно в негативному плані, трактуючи її як час розпаду єдиної держави і єдиного народу. М. Щербатов вперше висловив думку про федеративний устрій Русі, порівнюючи її зі Священою Римською імперією. С. Десницький, В. Крестинін вперше застосували термін «феодалізм» щодо Русі. Погляди М. Карамзіна на Русь ХІІ ст. визначалися його монархічною концепцією, були вкрай нігілістичні. М. Надєждін вважав, що удільна система не має нічого спільного з західним феодалізмом. М. Полєвой вперше вивів, що основою виділення окремих князівств була наявність різних слов» яно-руських племен. За М. Погодіним, ХІІ ст. не внесло до політичної структури Русі ніяких суттєвих змін. Слов'янофіли висунули ідею про великоросів як «старшого брата» усіх слов'ян, за що їх критикував М. Чернишевський. Далі протиставлення «руських народностей» вилилося у федеративну концепцію М. Костомарова. Услід за ним протиставлення Дніпровської і Заліської Русі набуває все більшого обгрунтування у С. Соловйова і В. Ключевського. М. Устрялов, розвиваючи підходи С. Соловйова, підкреслював прогресивний характер удільної епохи. В. Пасек вбачав головну причину творення уділів не у княжих стосунках, а в прагненні міст до самостійності. Б. Чичерін вважав ХІІ ст. часом переходу від родового ладу до державного. Д.Іловайський відстоював погляд про єдність Русі при своєрідності її частин. В. Сергеєвич відмовився від поняття «єдина держава» для Русі. М.Д'яконов трактував її як союз окремих земель. Для М. Павлова-Сильванського руський феодалізм не мав принципових відмінностей від західного.

Теорія контрасту різних народностей у державі Рюриковичів, закладена М. Костомаровим, переросла у концепцію М. Грушевського, який заперечував лінію спадковості від Києва до Суздаля, чітко протиставляв в етнополітичному плані подніпровське ядро Київської Русі та пізніше приєднані землі, підкреслював, що державотворчим етносом у Київській Русі споконвіку був етнос український.

М. Грушевський значно стимулював вивчення доби феодального роздроблення, сколихнув уже, здавалося б, устійнені схеми. Наприклад, Д. Багалій виступив з категоричним запереченням погляду на Русь як на федерацію, вважаючи, що над її частинами не було спільного уряду. Діалектичніше підійшов до роздробленості І. Крип'якевич, синтезуючи суб'єктивні і об'єктивні, зовнішні і внутрішні її чинники. С. Юшков уперше обгрунтував тезу, що міжкняжі стосунки грунтувалися на суто феодальних сеньйоріально-васальних нормах. Погляд на Русь як імперію або федерацію активно розроблявся в українській емігрантській історіографії середини ХХ ст. (Д. Дорошенко, І. Борщак, І. Лисяк-Рудницький та інші).

М. Покровський вбачав головний сенс ХІІ ст. в тому, що тоді князі перетворються з рабовласників на землевласників. Б. Греков, не вживаючи терміну «імперія», описував Київську Русь саме як імперську державу. В. Мавродін розробив концепцію єдиної давньоруської народності. Водночас радянські історики розвивали погляд на княжу Русь як імперію або федерацію. В. Довженок підкреслював, що землі-князівства не були чимось новим для ХІІ ст., а сягали корінням у глибоке минуле. М. Беркович зв'язав формування народностей з розпадом давніх імперій (на зарубіжному матеріалі). М. Гуслистий вважав, що у ХІІ ст. склалися передумови для формування трьох східнослов'нських народностей. М. Брайчевський датує розпад загальноруського етнічного масиву ХІ-ХІІ ст.

В. Пашуто визначив суспільний лад Русі доби роздроблення як колективний сюзеренітет. Б. Рибаков чітко трактує Русь як імперію, пропонує говорити не про добу роздроблення, а про зрілий феодалізм. І. Фроянов, А. Дворниченко, намагаючись довести існування на Русі міст-держав, закладають тим нові підвалини під концепцію давньоруської федерації. Існує в сучасній російській науці і тенденція повернення до окремих схем дворянської історіографії: переважно негативне тлумачення ХІІ ст. як доби розвалу (В. Буганов), заперечення самого факту існування колись єдиної держави (І. Данилевський).

Значним набутком у вивченні ХІІ ст. стали праці М. Котляра і П. Толочка. Розвивавючи підхід до тієї доби в рамках концепції єдиної давньоруської народності, вони показали зумовленість політичної еволюції соціально-економічними чинниками, з'ясували десятки невивчених раніше епізодів тогочасної історії. Натомість Ю. Павленко говорить про давньоруську метаетнічну спільність. Генеалогічні і політико-правові основи взаємин всередині династії Рюриковичів останнім часом детально з'ясував Л. Войтович.

Певну увагу приділено ХІІ ст. у білоруській історіографії. М. Векар підкреслював окремішність білоруського етносу ще у давньоруську добу. Р. Островський доповнював це положення вказівкою на існування в білорусів власної державності в рамках Київської Русі. В. Орлов конкретизував цей підхід у дослідженні історії Полоцька.

У західній історіографії довгий час панував нігилізм щодо давньоруської історії ХІІ ст. Наприклад, у курсі всесвітньої історії Е. Лавіса і Е. Рамбо писалося: «'Від часів Ярослава Мудрого до монгольської навали руської історії, строго кажучи, не існує''. Ф. Сегюр запропонував формулу давньоруського феодалізму як васалітет без ф'єфів. Німецький історик О.Хітце розглядав Київську Русь як неміцне об'єднання східнослов'янських племінних держав. Французький медієвіст Л. Альфан відзначав, що Русь розривали громадянські війни, що ця сімейна федерація була єдиною ліше теоретично. На децентралізованості Русі наголошував і Дж. Кларксон. Р. Кернер пов'язував розпад Київської Русі зі змінами у функціонуванні Дніпровського торгового шляху. Е. Лемберг прямо розглядав Русь як сукупність ворогуючих між собою князівств.

Дещо генералізуючи різноманіття наявних поглядів на природу давньоруської державності ХІІ ст., а отже, і на суть тогочасних політичних процесів, їх можна звести до трьох основних:

1) ранньофеодальна монархія, центр якої має здатність зміщуватися (до Владимира, Галича тощо); даний підхід легко кореспондується з концепцією єдиної давньоруської народності, хоча може розвиватись і поза її контекстом;

2) федерація князівств, що в різні періоди мала різні міру централізму; цей підхід суперечить концепції єдиної народності, для їх узгодження потрібні спеціальні теоретичні конструкції;

3) розпад, дезінтеграція Русі на цілком окремі (де-факто - ворогуючі) держави - якщо не з 1132, то з 1169 р.

Усі три підходи позначені певним статичністю, стрибкоподібністю змін. Серед інструментарію, з яким підходили до політичної історії Русі чомусь не було концепції конфедерації. Між тим при її використанні починає вимальовуватися більш-менш струнка схема державно-політичної еволюції: імперія - федерація - конфедерація - цілком суверенні держави.

У підрозділі 1.2 окреслено «джерельну базу дослідження». Особливістю ХII ст. є велика кількість і принципове різноманіття джерел, хоча на джерельній базі вкрай негативно позначилися київські погроми 1169, 1203, 1240 р., наступних епох. Те ж, що навіть незважаючи на це, зберігся такий багатий корпус джерел, свідчить про високу активність усіх суспільних процесів на Русі ХII ст. Саме в ХII ст. до даних літописів й археології додаються чисельні акти і печатки, все більше доходить до нас юридичних документів. Джерельна база досить багата порівняно з попередніми періодами, проте кожне поокремо взяте джерело подає лишень уривчасту інформацію. Механічна сума окремих свідчень дає тільки картину складного переплетіння княжих усобиць, половецьких набігів, церковних конфліктів, зовнішніх війн. Компілятивний характер кожного з літописів, відсутність у ньому єдиного цілісного погляду на описану добу зумовлює необхідність системного підходу до джерел, зокрема застосування методу взаємної, критики джерел. Замовчування того чи іншого факту в певному джерелі часто є більш красномовним, ніж ті відомості, які воно вип'ячує на перший план.

Основними джерелами руської історії ХII ст. є Iпатський, Лаврентівський і Перший новгородський літописи. Унікальну інформацію містять 610 малюнків Радзивілівського літопису. Їх доповнюють оригінальні повідомлення Воскресенського і Никонівського літописів, татищевські джерела. Для з'ясування окремих нюансів політичної історії ХII ст. залучено також пізніші літописи, які рідко використовувалися у студіях даної доби.

З усіх названих літописів найважливішим є Київський звід, що зберігся у складі Іпатського літопису. Київський звід дуже неоднорідний за своїм складом: порічні записи, сімейні хроніки, докладні систематичні оповіді про окремі події, широкі повісті. Одні частини написано просто і лаконічно, інші - високопарно. У мові є діалектизми, причому з різних регіонів Русі. Рівнозначні події можуть викладатися і одним рядком, і кількома сторінками. Від тексту за деякі роки (1182,1186) маємо лише окремі дрібні події, деякі ж роки взагалі відсутні (1172, 1178), хоч з контексту відомо, що вони були сповнені бурхливими подіями. Хронологія дуже заплутана, до 1178 р. вживається переважно ультраберезневий стиль, потім - просто березневий. Одні події мають точні дати, інші датуються з хибою у три і навіть чотири роки. Проте М. Бережкову вдалося відтворити реальну хронологію Іпатського та інших давньоруських літописів. В. Татищев зберіг у своїй праці свідчення літописів, які було втрачено вже у ХVIII ст.: Розкольничий, Голіцинський, Єропкинський, Хрущовський, Ростовський. Загалом за ХІІ ст. наявні 186 додаткових татищевських повідомлень. Б. Рибаков склав діаграму розподілу додаткових татищевських відомостей по роках і показав, що їхній обсяг приблизно співпадає з обсягом відповідних статей за ХІІ ст. Іпатського літопису. Отже, колись ці тексти складали єдине ціле.

Лаврентівський літопис - найдавніший звід, що містить суздальське літописання. Початок ростово-суздальського літописання пов'язують з єпископом Нестором (з 1149 р.). У Владимирі літописання започатковано 1158 р. Андрієм Боголюбським. 1177 р. ці записи з'єднали з окремими замітками часів Юрія Довгорукого. Так виник великокняжий звід, який до того ж опирався на переяславський (південний) єпископський літопис. Продовженням його став звід 1193 р., що теж використав переяславський літопис, але вже князівський (Володимира Глібовича). 1212 р. на основі зводу 1193 р. створено лицевій звід Всеволода ІІІ, прикрашений мініатюрами, копії яких збереглися в Радзивілівському літописі. Окремо від цієї традиції зберігся Літописець Переяслава-Суздальського.

У Новгороді ж літописання велося з середини ХІ ст. Близько 1136 р. там укладено Софійський владичий звід. Його переробив у 1170-1180-х роках священик Герман Воята, використавши при цьому якийсь південний літопис. Працю Вояти продовжив наприкінці ХІІ ст. якийсь анонім. Тексти новгородських літописів набагато скупіші за за Іпатський, проте містять безцінну інформацію про місцеве життя.

Широко залучаються до реконструкції подій ХII ст. і нелітописні літературні твори. Особливо це стосується Слова о полку Iгоревім і Слова Данила Заточеника Обидва цінні не стільки своєю фактологією, як свідченням високого духовно-мистецького потенціалу тогочасного суспільства. У складі Лаврентівського літопису збереглося Повчання Володимира Мономаха, що спершу становило окремий твір. Воно охоплює події 1066-1117 р. і суттєво доповнює сучасні йому літописні повідомлення. Невичерпним джерелом лишається агіографічна література, особливо Києво-Печерський Патерик. До цих творів примикають писання Клима Смолятича і Кирила Турівського, які є цінними пам'ятками ідейно-політичної боротьби.

Використано також численні східноєвропейські, західноєвропейські і східні наративні джерела. Зі східноєвропейських велику інформацію про Русь ХII ст. несуть перш за все польські джерела. Особливе значення має «Хроніка» Галла Аноніма і праця Вінцента Кадлубка, що довів виклад до 1202 р. У другій половині ХIV ст. укладено «Велику хроніку князів польських». Тоді ж продовжив хронікерську традицію Ян Длугош. Використано і окремі польські рочники. З чеських джерел виділяється «Чеська хроніка» Козьми Празького, декана собору св. Віта, доведена до 1125 р. Автор - палкий критик усобиць, прихильник сильної влади, вся хроніка просякнута підкресленим патріотизмом. З німецьких джерел важлива «Слов'янська хроніка» Гельмгольда, доведена до 1171 р., «Хроніка Латвії» Генріха Латвійського Різноманітними є візантійські джерела. Це «Алексіада» Анни Комнін, що охоплює 1081-1118 р., хроніка Iоана Зонари, що був імператорським секретарем і довів свій літопис до 1118 р. Її ніби продовжує Микита Хоніат, охопивши період з 1118 до 1206 р. Аналогічно Iоан Кіннам продовжив твір Анни Комнін, довів його до 1176 р. Iз романо-англійських джерел використано перш за все численні джерела про хрестові походи, а також описи мандрів до Східної Європи. Для типологічних співставлень важливі документи внутриполітичного життя західних держав. Зі східних джерел значну інформацію несуть арабські і перські трактати, азербайджанські поеми Нізамі, подорожні записки аль-Гарнаті. Залучено й іноземні джерела, що стосуються попередніх чи наступних епох, але контекстуально характеризують і ХII ст.: Костянтин Багрянородний, П. Карпіні і В. Рубрук, інші матеріали по Золотій Орді.

З актових матеріалів використано Руську правду, княжі устави і новгородські грамоти, з епіграфічних - графітті київських і новгородських храмів, берестяні грамоти, написи на давньоруських книгах. Використано фольклорні джерела, особливо билини. Велику увагу приділено археологічним джерелам.

Принципова суперечливість наявних джерел викликає питання про критерії їх відбору. Тому для відтворення канви політичної історії Русі ми обираємо найбільш повне, але і досить суб'єктивне джерело - Іпатський літопис, а відтак перевіряємо кожне з його повідомлень за численними іншими свідченнями, що є в нашому розпорядженні.

У розділі 2 «КРИЗА ІМПЕРІЇ РЮРИКОВИЧІВ І СПРОБИ ПОЛІТИЧНОЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ (1097-1132)» розглянуто період трансформації імперії Рюриковичів, що послідував зразу за Любецьким з'їздом 1097 р. Держава Рюриковичів ХІ ст. мала характер імперії. Це було поліетнічне утворення зі складною внутрішньою структурою, де навколо Києва об'єднувалися етнополітичні організми близько двохсот слов'янських і неслов'янських племен. Наявність колишніх племінних княжінь, величезних вотчин бояр, що змагалися у впливовості з князями, різних напівзалежних територій - робило імперію вкрай крихкою і нестабільною. Для утримання вкупі її дуже несхожих між собою частин потрібен був значний адміністративний апарат, чисельне військо, розвинута фіскальна система. Поки торгові шляхи, що ішли через Київ, активно функціонували, великі князі мали досить доходів для забезпечення цілісності імперії. Проте на початку хрестоносної доби геополітична ситуація навколо Русі різко змінилася. Змістилися основні транзитні шляхи євразійської торгівлі, що одразу відбилося на економічних позиціях владного Києва. Послаблення Києва одразу викликало спроби регіональних боярсько-купецьких еліт вийти з-під його залежності. Назовні ці процеси проявилися як княжі усобиці 1093-1096 р., проте вони зумовлювалися не так родинними чварами (зокрема особистим конфліктом Мономаха і Олега Сіверського), як суперечностями в етнотериторіальному організмі імперії. В її частин вже виробилися свої окремі економічні, торгово-посередницькі, дипломатичні, військово-політичні інтереси, що зовсім не співпадали з інтересами київських князів. Імперія постала перед необхідністю серйозної трансформації. Та на першому етапі (1097-1132 р.) зміни малі дуже повільний, непослідовний характер. У ході підспудного визрівання нових державних форм на поверхні політичного життя все ж домінували консервативні тенденції. Мономах і до певної міри Мстислав Великий стримали відцентрові процеси і домоглися часткової стабілізації і стагнації імперії.

У підрозділі 2.1 з'ясовується «світовий контекст Русі ХІІ століття», коли її державне становлення давно вже скінчилося. Загальна карта Русі ХІІ ст. була набагато складнішою й багатозначнішою, ніж у попередні віки. Надходила доба трансформації, внутрішньої еволюції. На порозі ХІІ ст. Русь займала особливе місце між трьома силами - папством, Візантією і тюркським світом. В часи процвітання Київської імперії руські купці були найпочеснішими і найвпливовішими гостями в Царгороді, а торговий шлях через Чорне море і Дніпром з його відгалуженнями на Краків і Прагу був найжвавішою трасою візантійського транзиту. Але наприкінці ХІ ст. міжнародна ситуація докорінно змінилася: зносини між Візантією й Руссю розладналися через натиск на першу сельджуків, а на другу половців. В затиснутій зусебіч Візантії перше місце зайняли італійські купці. Київ же вперше за кілька віків лишився осторонь від магістральної артерії трансєвропейської торгівлі. Це стало основною зовнішньою причиною докорінної трансформації імперії Рюриковичів. Подальші підрозділи з'ясовують внутрішні причини цього процесу.

Підрозділ 2.2 присвячено княжим з'їздам 1097-1103 років. Їхнє значення глибоко суперечливе: суб'єктивно ініціатори з'їздів прагнули шляхом домовленостей стабілізувати віджилі імперські структури, об'єктивно ж саме на цих з'їздах закладено передумови контрольованого поступового перетворення імперії на федерацію.

Любецький з'їзд 1097 р. відбувся на родинній основі. Зібралися лиш онуки Ярослава Мудрого. Полоцьких князів запрошено не було. Виокремлення білоруських земель з України-Русі почалося Всеславовими війнами за тридцять років до того і закінчилося через сорок років по з "їзді з початком остаточного розходження руських земель. Неучасть полоцьких князів у Любецькому з" їзді була черговим етапом цього процесу. Не розглядалася на з'їзді і доля Новгородської землі. Ішлося переважно про власне руські землі. Святополк отримав Київщину, Мономах - Переяславщину, Давид, Олег і Ярослав Святославичі Чернігово-Сіверські землі, Давид Ігоревич - Волинь, Ростиславичі - Галичину з двома столицями Перемишлем і Теребовлею. Так уперше було окреслено структуру України-Русі, що чітко проступає в усіх подальших подіях аж до остаточного виокремлення її з лона імперії. П'ять природно-географічних регіонів було строго розділено між п'ятьма княжими гілками. Але такого ж чіткого розподілу не зробили і не могли зробити щодо окраїнних земель, в різні часи приєднаних до українського ядра. Наявність цієї проблеми і підривала рішення з "їзду. Якщо на землі України-Русі кожен рід міг обгрунтувати свої претензії традиціями та зв'язками з місцевою знаттю, то на Новгород вони усі могли претендувати з однаковим правом. Мономах залишив за собою Новгород і Суздаль, Святополк - Турово-Пінські землі. Але не маючи у цих землях міцних позицій, князі постійно остерігалися втратити ці волості, боялися, що місцеве боярство вступить у змову з іншими претендентами. Тому неукраїнські частини держави Рюриковичів завжди служили причиною розбрату.

Любецький і подальші з "їзди довели, що Україна-Русь надалі повинна розвиватися в межах української етнічної території. Часи різноетнічних ранньофеодальних монархій минули. Нагальною потребою стала консолідація держави етнотериторіального типу з розумним ступенем централізації влади, міцними економічними зв'язками, культурно-релігійною єдністю. В результаті з'їздів сформувався так званий другий тріумвірат Святополка Київського, Олега Сіверського і Володимира Мономаха. Водночас з'їзди засвідчили, що половецька проблема тепер набуває нового звучання. Вже наприкінці ХІ ст. половці несли небезпеку Русі не так своїми самостійними набігами, як участю у княжих усобицях. Здолати відцентрові тенденції, що домінували в політиці багатьох князів, забезпечити контрольованість трансформаційних процесів виявилося неможливим без встановлення Києвом твердого контролю над Степом.

Тому у підрозділі 2.3 розглянуто «боротьбу з половцями як консервативний чинник політичної дійсності». Хоч у другій половині ХІ ст. Русь була набагато могутнішою, ніж на початку ХІІ, все ж раніше вона не чинила великих походів в Степ, хоча й успішно відбивалася від набігів. Пояснюється це тим, що в ХІ ст. степовики були ще цілком кочовими, що ускладнювало боротьбу з ними. Лише на самому вже початку ХІІ ст. склалися не тільки необхідні умови для боротьби з половцями (зацікавленість у цьому руських князів), а й достатні також. На той час степ вже було поділено на окремі кочів'я, а вежі з колес перебазувалися на землю - з'явилися більш-менш постійні зимівники і літники, постійні кочові маршрути. Перейшовши до відносної осілості, половці стали вразливими для сусідів. Водночас набувають поширення міжетнічні шлюби, зокрема з руськими княжими і боярськими родами. Половці все активніше залучаються до княжих усобиць. Останній факт не тільки ускладнював ситуацію на Русі, а й провокував все активніші дії князів проти Степу, вершиною яких став знаменитий Mономахів наступ на Поле 1103-1111 р.

Попри очевидні позитивні наслідки цього наступу для Русі він все ж мав далеко не однозначний характер. Досягнуті результати не виправдовували колосальних витрат економічних ресурсів. Водночас розселення на Русі полонених половців сприяло тюркізації населення переяславського (полтавського) і південно-київського (черкаського) регіонів. В рамках оформлюваної української феодальної народності почав формуватися особливий субетнос.

Послаблення тиску на Русь з боку Степу автоматично збільшило рівень внутрішньої напруги всередині самої Русі. Зростають соціальні суперечності, зумовлені виснаженням суспільства в результаті тривалих війн. Все більше смердів не мало можливості вести самостійне господарство. Вони йшли у залежність до заможних, брали в борг гроші, насіння, знаряддя праці. Нездатність бідноти повернути борги, затримка виплати відсотків веде до зростання соціальної напруги. Це, в свою чергу, стримує поступальний політичний розвиток суспільства, гальмує щойно намічені позитивні тенденції в політичній еволюції імперії Рюриковичів.

Підрозділ 2.4 присвячено «Володимирові Мономахові як останньому самодержцеві імперії». Кульмінацією його політичної біографії стало київське повстання 1113 р. Проте воно зовсім не було виступом «за Мономаха», а відпочатку мало антифеодальний характер. Це згуртувало верхи, приглушило чвари окремих боярських груп, яким довелося зійтися на одній кандидатурі. Та зроблено це було зовсім не для задоволення волі повсталих. Кандидатура Мономаха повсталими не висувалася - про це ані слова в джерелах. Таке мовчання там, де відповідна звістка була б украй вигідною для Mономахових літописців, є надзвичайно промовистим. Воно засвідчує дуже малу популярність централізатора Мономаха серед киян. Бояри зійшлися на цій кандидатурі як на засобі придушення повстання. Саме Мономах, відомий своєю жорсткістю, міг найшвидше втихомирити бунтівників.

Утвердженню Мономаха в Києві сприяла і міжнародна ситуація, ослаблення хрестоносців. Прямий торговий шлях з Леванту до Західної Європи опинився знов під сельджуцькою загрозою. Старий кружний шлях східних товарів через Русь виявився актуальним і в добу хрестоносців. Це дещо стабілізувало державну структуру Русі уздовж шляху з Варягів у Греки, було ще одним чинником консервації імперських традицій. Але на фоні титанічного образу Мономаха, який він мав у свій докиївський період, його столичне дванадцятиліття виглядає не надто продуктивним. Половецька загроза без постійних провокацій з боку князів зійшла до мінімуму. Мономах різко змінив спрямованість зовнішньої політики Києва. Якщо при Святополкові на перший план все чіткіше виходив її західний вектор, то Мономах різко переорієнтував дипломатичні і військово-політичні зусилля держави на південь. Проте візантійська політика (спроба забезпечити царгородський стіл своєму онукові) виявилася для Мономаха невдалою. Три роки було марно витрачено і на вирішення долі білоруських земель. Гліб Полоцький прагнув прилучити до своїх володінь Турово-Пінщину. Мономах полонив Гліба, привіз як бранця у Київ, де він швидко помер. Відраза полочан до Мономаха стала абсолютною. Зате Мономах домігся порозуміння з галичанами. Мономах як політик був цілком сформованим в ХІ ст., обтяжений імперськими стереотипами. Це був консерватор, не здатний до рішучих реформ - лише до тимчасової стабілізації. Він забезпечив Русі два-три десятиліття передишки, накопичення сил і ресурсів для подальших трансформаційних процесів. Цим і зумовлене позитивне забарвлення епохи в билинах, які все ж не замовчують і негативних рис київського князя. За Мономаха Русь сягнула такого ступеню унітарності, якого вона не мала і в ХІ ст.

У підрозділі 2.5 досліджено «загострення адміністративної кризи за Мстислава Великого». Це був останній київський князь, який ще міг тримати укупі всі землі імперії Рюриковичів. Він зробив усе від нього залежне, аби загальмувати відцентровий процес у поліетнічній державі. Більш того, він заклав певні передумови для її відновлення в майбутньому.

Особливістю імперії Рюриковичів було те, що для переважної більшості великих київських князів першим уділом був Новгород. Там, серед етнічно чужого їм населення формувався характер майбутнього володаря імперії. Цю традицію намагалися кілька разів зламати, але імперська політика постійно самовідтворювалася. Причиною тому були об"єктивні суперечності між інтересами новгородського і київського патриціату. Аналогом Новгорода на півдні була Тьмуторокань. Мстислав Тьмутороканський блискуче реалізував її імперіотворчий потенціал. Але будучи імперією, Русь сильно залежала від своїх контрагентів, якими були германо-скандинавський світ на півночі і Візантія на півдні.

Найяскравіше усі названі особливості політичної біографії князя і відповідної доктрини, стратегії і тактики управління Руссю проявилися у Мстислава Великого. При ньому суперечність між імперським характером держави і зміцненням, певною самодостатністю її регіонів, прагненням місцевих боярсько-купецьких угруповань до більшої свободи сягає свого апогею. Спроби Мстислава стабілізувати імперію не увінчалися успіхом - на відміну від аналогічних спроб його батька. Встановлення ж статусу-кво між хрестоносцями і сельджуками на Близькому Сході сприяло зміцненню прямого торгового шляху звідти до Італії, отже, погіршувало умови функціонування Дніпровського шляху. Це створювало нові проблеми для Києва.

У розділі 3 «ДЕМОНТАЖ ІМПЕРІЇ РЮРИКОВИЧІВ (1132-1180)» проаналізовано федеративний і конфедеративний етапи існування колишньої імперії. Перехід територіально-адміністративної структури держави в політично-адміністративну є неминучим етапом розвитку імперії будь-якої імперії - власне, початком її розділення. Не оминула цього закономірного етапу і держава Рюриковичів. Її федералізм, а згодом і конфедералізм назовні виступав як нова система взаємин між князями-суверенами різних земель. У підгрунті ж нових форм лежали зміни у співвідношенні сил між регіональними і столичною політичними елітами (боярство, купецтво, дружина, так званий міський патриціат), що, в свою чергу, зумовлювалося новим рівнем розвитку етносів з імперських окраїн.

У підрозділі 3.1 розглянуто «федералізацію Русі за Ярополка», коли по смерті Мстислава його брати піддалися ідеї відтіснити своїх племінників Мстиславичів на окраїни, що вже відколювалися, а власне українські землі зберегти під своїм контролем. Ішло до виникнення нового тріумвірату з трьох Мономашичів: великого князя Ярополка, Юрія Довгорукого, що опанувавши Переяслав, ставав його головним наступником, і Андрія, що володів Волинню - на той час найбагатшою з власне українських земель, яка стала спадковим доменом Мономашичів. Знов окреслюється домінуюча структура з власне українських етнічних земель. За цих умов Мстиславові ж сини спрямували усю свою енергію на розбиття тріумвірату, що ще до ладу й не сформувався. Небожі домоглися важливого тактичного успіху, порозумівшись з Ярополком. Далі слід було видалити з Переяслава найнебезпечнішого для них Мономашича - Юрія. Після тривалих інтриг і демаршів вдалося вирішити і цю проблему. Мабуть, саме домовленостями між Ярополком і Мстиславичами пояснюється полюбовне вирішення конфлікту з Юрієм, коли той добровільно залишив Переяслав. Ярополк не бажав нових усобиць, його ж брати були більш грізною силою, ніж племінники. Хоч тріумвірат так і не оформився, але з порядку денного знятий все ж не був.

Водночас з середини 30-х років до півдня Русі-України прикутий погляд суздальського боярства. Почалася тривала епопея протистояння двох величезних уламків імперії Рюриковичів, яка щойно розпалася. Протистояння максимально посилювалося несхожістю населення у двох частинах колишньої імперії. Епоха Мономаха, яка завдяки його синам затяглася ще на півтора десятиліття, тепер остаточно скінчилася. Україні-Русі на її євразійському перехресті ця передишка була життєво необхідною. Слід було накопичити людські і матеріальні ресурси для подальшої трансформації. Для цього і треба було напружувати усі імперські механізми. Тому доба Мономаха попри таке сильне особистісне забарвлення, все ж була необхідною ланкою в об'єктивному ланцюгові подій. За цю чверть століття відносного спокою зросло ціле покоління, орієнтоване на досить високі культурно-побутові стандарти, забезпечувані імперією. Цей еталон продовжував надихати покоління і тоді, коли імперії не стало, а воно будувало новий тип держави. Новій Україні-Русі передбачалося забезпечити такий же рівень величності, який мала імперія, але уникнути слабкостей останньої. Навіть поколінню, що займалося демонтажем імперії, потрібен був об'єднуючий міф про величне минуле. Саме таким творчим міфом забезпечили підданих Мономах і Мстислав (а частково - і Ярополк). Саме за цих князів накопичено в Україні-Русі достатньо життєвих ресурсів, аби протриматися три-чотири десятиліття усобиць.

Наприкінці Ярополкового княжіння вже майже всі князівства вийшли з підпорядкування Києву. А з 1140-х назва «Руська земля», що позначала південні (українські) терени, починає протиставлятися іншим східнослов'янським землям, чого раніш не було. Паралельно з тих же 1140-х розгортається різке зростання числа міст і збільшення їхніх розмірів. Не дивно, що новим великим князем став правитель найбільшої і найурбанізованішої на той час землі - чернігівський зверхник Всеволод.

У підрозділі 3.2 вивчається «розбудова федерації Всеволодом ІІ», коли вкрай обтяжлива справа демонтажу імперії ставала не лиш необхідною, а й можливою, підготованою і заздалегідь забезпеченою. Водночас на Близькому Сході стався новий спалах хрестоносної активності. Втручання у католицько-ісламське протистояння ще й православної Візантії радикально порушило баланс сил в регіоні і в кінцевому підсумку призвело до Другого хрестового походу 1147-1149 р. Велике ж княжіння Всеволода ІІ припало на час визрівання його передумов, на добу стрімкого, та недовгого піднесення Візантії, що відкривало добрі перспективи і перед її потужним торговим контрагентом - Києвом.

Київська Русь почала перетворюватися з унітарної імперії на федерацію. Це була більш гнучка система, більш стійка до зовнішніх потрясінь, з більшим внутрішнім резервом живучості. Уся величезна територія імперії умовно розділялася на чотири величезні частини: Україна-Русь, Залісся, Новгород і Полоцько-Мінська земля. Чотири частини федерації об'єднувалися перш за все єдиною династією. Проте межі між частинами федерації не були непроникними. Хоча в кожній частині вимальовувалася своя окрема піддинастія (рід), але цілком цей процес не завершився. Династійно суть федерації в тому і полягала, що в будь-якій з чотирьох частин міг утвердитися будь-який Рюрикович, незважаючи на намічені вже внутрішні підрозділи династії. Та така ситуація існувала більше де-юре, ніж де-факто. Реально ж за Поволжям закріплювався молодша гілка Мономашичів (Юрій Довгорукий і його нащадки), за білоруськими землями - нащадки Всеслава Полоцького. Щодо панування над Україною-Руссю і республікою св. Софії (Новгородом), тут велася жорстка боротьба між старшими Мономашичами (Мстиславичами) і Ольговичами.

Кожна з частин федерації, хоч спочатку її окремішність не була чітко визначена, все ж отримувала помітну автономію - не так даровану Києвом, як вирвану від нього шляхом військово-політичного чи дипломатичного тиску. Федерація прийшла на зміну імперії як компромісна, тимчасова форма. В основі конфлікту, що завершився даним компромісом, лежав давній конфлікт між чернігівською і київською династіями, що сягав ще часів Ярослава Мудрого й Мстислава Тмутороканського. На нього накладалися споконвічні геополітичні суперечності між Києвом, Новгородом і Полоцьком.

Перед майбутнім великим князем стояла дуже складна двоєдина проблема: з одного боку, він мав зберегти єдність держави, з іншого боку, небезпечно було надто сильно централізувати, тим самим провокуючи сепаратизм окраїн. Тому очолити Русь на постімерському етапі її федералізації міг лиш цілком новий політик, що не асоціювався з уже досить одіозним для киян родом Мономашичів, а сприймався як представник нової політичної сили, відкритої для новацій. За таких умов найкращі шанси для утвердження в Києві отримали саме Ольговичі, їх глава Всеволод. Його політика була складним балансуванням між інтересами різних княжих родів і земель, але в рамках переважно п'яти земель України-Русі. Це забезпечило, з одного боку, трансформацію імперії Рюриковичів у федерацію, з іншого - зміцнення українського ядра цієї федерації.

Підрозділ 3.3 присвячено «Великій Усобиці 1146-1154 р. і крахові федерації». Після трансформації імперії у чотиричленну федерацію, після перших спроб Русі розвиватися далі в новій якості, на федерацію чекали значні випробування. Причина їх корінилася у самій природі давньоруської федерації, перш за все - у недостатньо чіткій розмежованості земель і відповідних родів. Федерації бракувало чіткої регламентації - ряду між різними її частинами, власне - між великими князями цих частин. Такий ряд був можливий лише як договір рівноправних суб'єктів, проте тепер вже не тільки Київ претендував на традиційно домінуючу роль. За це ж почала змагатися і Суздаль. Таке суперництво підривало сам принцип федерації як компромісного союзу державних утворень. У підгрунті даного конфлікту лежала протилежність інтересів купецько-боярських еліт Подніпров'я і Волго-Окського басейну, протистояння двох геоекономічних феноменів, що виникли на базі Дніпровського і Волзького торгових шляхів. У конфлікт негайно був втягнутий і третій член федерації - Новгород з його традиційною орієнтацією на балтійські шляхи. Меншою мірою, а все ж залучено до протистояння і четверту частину федерації - Полоцько-Мінську землю.

Назовні цей геополітичний конфлікт, що сколихнув усю федерацію, вилився як боротьба між Мономашичами і їхніми племінниками Мстиславичами. Перших тепер уособлював Юрій Довгорукий, що закріпився на суздальських землях, а других - Ізяслав Мстиславич, що контролював Подніпров'я. Найслабшим місцем вибудованого Всеволодом конгломерату південних земель лишався Галич. Саме до нього звернув погляди Юрій. До того ж традиційно міцними були зв'язки Юрія з Ольговичами. Якщо Ольговичі забезпечували Юрієві прихильність чернігівських партій у різних містах, а головне - половців, то Володимирко Галицький міг примусити Ізяслава вести війну на два фронти. Ізяслав все ж міг створити коаліцію з чотирьох українських князівств (контрольована Давидовичами Чернігівщина тепер мусила іти за Ізяславом, який вміло розколов чернігівських князів, як це проробив раніш з київськими містами), а також білоруських волостей Смоленськ, Турово-Пінщина, Мінськ, що піднісся на місці занепалого Полоцька. Білорусів надто міцно єднав з Києвом дніпровський шлях. Полісся потребувало економічних зв'язків швидше з лісостепом, ніж з такою ж лісовою Суздаллю. Часами на боці Ізяслава був Новгород, але ця республіка вже почала свою чотиривікову політику балансування між Україною-Руссю і Заліссям.

Ізяслав мав союзників і у Центральній Європі, так Україна-Русь ще тільки формуючись у своїй новій якості, опинилася у надзвичайно складному вузлі конфліктів, що зв'язав практично всі країни Центральної Європи, а через перипетії другого хрестового походу - і Середземномор'я. Ізяслав полишив Україну-Русь десь у такому ж стані, як і отримав: ядром лишалася Київщина, Волинь і Переяславщина, до ядра вже досить міцно було прив'язано Чернігівщину, але без Сіверщини, де сидів непримиримий Святослав Ольгович. Зате по смерті Володимирка з'явилися досить гарні перспективи щодо Галичини. Через передчасну смерть Ізяслав не встиг довести злуку усіх п'яти південних князівств до кінця.

Тим часом геополітичний розклад сил в Україні-Русі на зламі 50-60-х років різко змінився. Під рукою наступного київського князя Ізяслава Давидовича знов було лише дві з п'яти земель, тільки тепер це були Київщина і Чернігівщина. Цього було надто мало для стабільної конфігурації. До того ж з самого початку Ізяслав Давидович мав конфлікт з Ярославом Галицьким через Івана Берладника. Тоді ж Галич усупереч своїй традиційній антиволинській політиці чи не вперше вступає в союз з Волинню. Єврейське купецтво поступово перебиралося з Києва до Ростово-Суздальської землі. Його виняткова роль в цій землі підтверджується участю Офрема Моїзовича у змові проти Боголюбського.

Чернігівський рід в особі Ізяслава Давидовича знов спробував опанувати великим столом. Це збурило всю Україну-Русь, що так потребувала стабільності. Проти Ізяслава виступив Ярослав Галицький, який заручився підтримкою більшості руських князів, угорського короля і польських князів. У відповідь ворожа Ярославові чернігівська коаліція зібралася на з'їзд у Лутаві і вирішила укласти союз з волинськими князями. Дізнавшись про це, розсудливий Ярослав відмовився від походу. Знов було злучено воєдино переважну більшість українських земель, об'єднано у військовополітичний союз майже всю Україну (виняток становила лише Переяславщина). Проте союз цей був досить нетривкий. Невдовзі Ізяслав всупереч Святославу Чернігівському вирішив все ж піти походом на Галич. У відповідь Ярослав виступив на Київ. Ізяслав внаслідок зради берендеїв і торків мусив утікати до Гомеля, втративши Київ. Але жоден з князів-переможців не наважився посісти київський стіл, його запропонували Ростиславу Смоленському. Це був крок назад у справі оформлення українських земель в єдину державу. Але Смоленськ і Київ, знаходячись на одній дніпровській артерії, не могли ворогувати.

У підрозділі 3.4 розглянуто «конфедеративність Русі за Ростислава». Після остаточного краху федерації у Великій Усобиці її відновлення було вже неможливе. Вектори розвитку чотирьох частин колишньої імперії розійшлися вже настільки, що ці землі зв'язували лише традиції, відносна єдність церковної структури, формальна спільність династії, яка проте вже розпалася на окремі ворогуючі роди. До цього, правда, долучалися і певні торгові зв'язки між землями, які в умовах патріархального натурального господарства все ж не були і не могли бути надто міцними. Традиційні торгові контакти між різними землями відбувалися великою мірою, як і раніше, через Київ, що підносило його над іншими центрами, забезпечувало і надалі його домінуючу роль. Хоча відносно економічно відособлені землі вже не дуже потребували єдиної державно-політичної надбудови, але сила традицій, а також прагнення князів до переділу сусідніх земель на свою користь сприяли творенню формального об'єднання - конфедерації. Вона за самою своєю сутністю була формою нестабільною, тимчасовою, перехідною. Конфедеративний характер Русі кінця 50-70-х років ХІІ ст. зумовлювався тим, що суспільство потребувало перепочинку від виснажливих міжусобиць, певного мораторію на подальші відцентрові процеси. Особливо сильною така потреба була на Півдні, оскільки саме він найбільш постраждав від попередніх трансформаційних зрушень.