Політична історія України-Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ століття)

Хоч з вокняжінням у Києві Ростислава Україна-Русь ще далеко не набула рис моноетнічної держави й імперська спадщина давалася взнаки в усьому, все ж найстрашніший період деструкції минув. Він показав, що головна боротьба надалі вже точитиметься не так всередині українських земель, як між Києвом і Суздаллю. Останнє стало додатковим чинником консолідації України-Русі. Змучене майже п'ятнадцятилітньою усобицею руське суспільство гостро потребувало передишки. Продовження воєн могло вже позначитися не лише на економічних, а й на демографічних характеристиках. В цьому причина відносно спокійного правління Ростислава. Хоч правителем у постімперському Києві став князь зовсім не з української землі, а зі Смоленська, але це сталося після того як українські князі не дійшли порозуміння. Жодна з п'яти земель не змогла забезпечити великий стіл своєму кандидатові. Смолянин же як проміжна кандидатура влаштував усіх. Будучи тут чужим, він не повинен би був затриматися у Києві довше, ніж на це розраховували пошуковувачі компромісів.

Ростислав пожинав плоди своєї перемоги. У Новгороді, Смоленську і на Волині сиділи його сини і племінники. Київською землею теж управляли молоді Ростиславичі. Один з них, Рюрик, знаходився при батькові і був воєводою Київського полку, інший, Мстислав, тримав стратегічно важливу фортецю Білгород. Давид Ростиславич утвердився у Вітебську і чинив тиск на полоцьких князів. Вокняження у Києві смоленського князя природно потягло за собою часткове відтворення імперської структури Русі, але без найперспективнішої частини - Поволжя. Не вдалось повернути і Полоцько-Мінську землю. Присутність Новгорода була досить умовною. У 60-х роках в Києві вже міг правити і такий слабкий князь як Ростислав. Землі, знесилені чверть-віковою трансформацією, князі виснажені не лиш психологічно, а й фізично. 1164 р. помер Святослав Ольгович, чернігівський стіл цього ворохобника зайняв обережний Святослав Всеволодич. Без бою розв'язалися конфлікти з Мстиславом Ізяславичем й Андрієм Боголюбським - не так через дипломатичні таланти Ростислава, як через загальну втому від війн. Київ непомітно, інерційно ковзнув на стадію центру федерації п'яти південних земель. Ростислава визнали як патріарха Руської землі чернігівські Ольговичі, волинські Ізяславичі, галицький Ярослав, переяславський Гліб. З іншими ж частинами колишньої імперії Рюриковичів стосунки будувалися вже на конфедеративних засадах, прямі зв'язки з ними звелися до мінімуму, полягали переважно в організації спільних військових походів, меншою мірою - в узгодженні політики на зовнішньому ринкові. Порівняно з попередньою добою безперервних усобиць це стало певним зміцненням колишньої імперії, устійненням зв'язків між її частинами. Традиціоналіст Ростислав виявився цілком адекватним часові: він нічого не ламав спеціально, але й не мав волі опиратися могутньому етнополітичному процесові. На зміну демонтажеві імперських структур, надійшла доба стабілізації, перепочинку, коли суспільство відновлювало ресурси.

До закордонної політики Ростислав був цілком байдужий, зате доклав усіх зусиль, аби убезпечитись від половців і вибороти для Русі ще кілька спокійних років. Десятиліття вистачило для того, щоб підросло нове покоління бійців, і наприкінці 60-х пертурбації відновилися. Як і трьома десятиріччями раніше перше грізне слово мовив Новгород. Але Ростислав зміг відновити престиж і роль великокняжої влади, та вже не в рамках цілої імперії, а в системі власне українських земель. За Ростислава колишня імперія Рюриковичів остаточно перетворюється з федерації на кофедерацію. Вона розділяється на чотири частини, хоч і з'єднані однією династією, проте далеко не єдиною. За кожною з чотирьох частин наміцно закріпився один з княжих родів. Тільки за сам Київ все ще тривала боротьба між кількома княжими вітками. Від колишньої єдності не лишилося й сліду. Кожна з чотирьох частин розвивалася своїм самостійним шляхом, кожна відзначалася своєю власною зовнішньополітичною орієнтацією.

Підрозділ 3.5 присвячено «усобицям 1167-1180 р. і кризі конфедерації». Конфедерація на Русі носила відверто компромісний, вимушений, а відтак і тимчасовий характер. Вона мала забезпечити суспільству перепочинок після тривалих усобиць, дати час для відтворення людських і матеріальних ресурсів. Водночас саме в рамках конфедерації визрівали нові суперечності, які ще не проявлялися так нагально у федеративну добу. Різко загострилися суперечності у сфері церковного управління, кожна частина конфедерації вже прагне дистанціюватися від Київської митрополії. Церковний чинник став одним з найсильніших з усіх, що підривали конфедерацію. Змінився і характер протистояння Києва і Владимира Суздальського. Якщо у федеративну добу війни між ними зумовлювалися переважно військово-політичними міркуваннями, то тепер на перший план відверто виходять суто економічні інтереси, практично вже не потребуючи якихось династійних, ідеологічних чи вузько-політичних приводів для бойових дій. Тому війни в рамках конфедерації мали ще затятіший і жорстокіший характер, аніж то було у федерації. Відповідно активізувалася і участь Степу у внутрируських конфліктах.

Відчайдушну спробу врятувати конфедеративну конструкцію зробив волинський князь Мстислав Ізяславич, який зайняв Київ по смерті Ростислава. Перейшовши до Києва, Мстислав зберіг за собою і Волинь, що вже мала багато тісніші зв'язки з Київщиною, ніж Чернігівщина і навіть, можливо, Переяславщина. Мстислав розгорнув енергійну діяльність по захисту України-Русі і торгових шляхів від половців. Одразу ж 1168 р. він скликав васалів для спільного походу на половців. Тут вчувається відродження духу і букви Любеча. Переможні походи сприяли територіальному єднанню України-Русі, але не припинили боротьби князів за Київ. Ця боротьба спростовує гадку про політичний занепад Києва в аналізовану добу. Мстислав лиш на якийсь час домігся визнання свого старшинства. Володіючи Києвом і багатою, урбанізованою Волинню, опираючись на допомогу торків і тимчасово втихомирених Ольговичів, Мстислав став найсильнішим з-поміж сучасних йому князів, ніхто не міг протистояти йому сам-на-сам. І все ж, будучи хоробрим і вольовим, Мстислав не виявив достатньо гнучкості. Відносно швидко проти нього склався міцний союз Ростиславичів і Ольговичів, який очолив Андрій Боголюбський. На 1169 р. вплив Мстислава звузився до Київщини і Волині. Рудиментарна залежність Новгорода від київського князя при всій її символічності все ж сильно дестабілізувала конфедерацію. Несиметричний характер конфедерації полягав у наявності серед чотирьох її столиць все ж формально двох старших столів (Київ і Владимир) і двох молодших (Новгород і Мінськ). Це провокувало обидва старші столи до змагань за контроль над молодшими.

Безпосередній конфлікт між Андрієм Боголюбським і Мстиславом розгорівся якраз через вплив на Новгород. Але спроби Андрія відірвати Новгород від Києва і нав'язати новгородцям щойно вигнаного ними Святослава Ростиславича зазнали невдачі. Новгородцям було вигідніше орієнтуватися на Київ, що вже змирився з фактичною відрубністю Новгорода, його республіканством, формальним статусом князя тощо, аніж приставати до Суздалі з її автократичними тенденціями.

Тоді Боголюбський спрямував усі сили своїх союзників на південь. 1169 р. проти Мстислава виступило 12 князів з семи кінців Русі. Сам Андрій не пішов на південь, послав свого сина Мстислава. Із значних князів до коаліції не вступив лише Святослав Всеволодович, бо розглядав Андрія як свого суперника у боротьбі за Київ. Та взяти Київ навіть такій силі виявилося заскладно. Як і в часи Аскольда, подібне вдалося лиш завдяки зрадникам, що ще раз підкреслює хибність уявлень про занепад Києва. Бориславичі та інші бояри підказали напасникам найкращий план штурму.

Після сплюндрування Києва Андрій посадив там свого брата Гліба, який перед тим п'ятнадцять років княжив у Переяславі. Гліб не зміг привернути до себе киян. Після погрому це було практично неможливо. Та відвернулися і чорні клобуки. Можна припускати, що останні розраховували на більше, ніж отримали. Нагороджувати клобуків можна було лише за рахунок київських бояр. Так Гліб опинився між двома вогнями і так і не зміг створити собі надійної політичної бази. Тому з наближенням Мстислава він подався до Переяслава. Ростиславичі ж сиділи в своїх уділах, ніхто з них не наважувався узяти Київ. Головною причиною була ненависть киян до суздальців та їх приспішників. Тому Ростиславичі посадили в Києві свого дядька Володимира Мстиславича. Та для Боголюбського було неприйнятним самовільне розпорядження Києвом з боку Ростиславичів. Він зібрав велику армію, що 9 тижнів простояла під Києвом, але повернула геть. М. Карамзін містифікував це як прояв якогось «дива». Насправді ж Україна ставала геополітичною реальністю, і долю її земель вирішували перш за все українські князі, зокрема виходці з такого глибокого запілля як Волинь, що ставала справжньою базою військових, економічних, людських ресурсів України.

Але і Святослав Всеволодович не лишив претензій на Київ і 1176 р. зайняв його. Усобиці, започатковані смертю Ростислава, майже затихли, бо суспільство знов потребувало перепочинку. Наприкінці 70-х короткий період конфедеративного існування колишньої імперії Рюриковичів закінчувався. Ця форма теж вичерпала себе. Усі чотири частини конфедерації були у практично неприхованій ворожнечі між собою. За таких обставин говорити навіть про конфедеративну єдність не доводилося. 1169 рік остаточно перекреслив перспективи щодо можливого повернення до федерації. Наступне ж десятиліття показала, що чотири частини колись єдиної Русі дрейфують у цілком різні боки, все менше потребуючи одна одну. Основна політична проблема, що поставала перед ними, полягала не так у єднанні між собою (давно вже неможливому через геополітичні розходження), як у внутрішній консолідації кожної з частин.

Таким чином, аналіз, здійснений у третьому розділі, доводить, що Київська Русь на початку ХІІ ст. не розпалася безповоротно, а пережила складні трансформаційні процеси, які розтяглися в часі на кілька людських поколінь і до певної міри згладили ситуацію. Демонтаж імперії через федеративний і конфедеративний устрій виявився досить природним і ефективним шляхом. Хоча і він не обійшовся без усобиць, гострих політичних і соціальних зіткнень, проте така еволюція дозволяла максимально зберегти накопичені в імперський період людські і матеріальні ресурси, забезпечувала спадковість зовнішньополітичного курсу, гарантувала непорушні позиції держави на міжнародній арені.

Водночас нові державні устрої (федерація, конфедерація) надавали все ще відносно цілісній країні більшої гнучкості при реагуванні на все зростаючі внутрішні і зовнішні проблеми. У кожній з частин колишньої імперії поступово складалася власна оригінальна соціально-політична структура, яка найбільше відповідала етнічному підгрунтю кожного регіону. Якщо раніше зовнішня політика візначалася стольним Києвом, тепер кожна частина федерації (а ще більшою мірою - федерації) відзначалася власними орієнтирами і зацікавленнями на міжнародній арені. Це, в свою чергу, ще далі розводило регіони один від одного, посилювало відцентрові тенденції на теренах колишньої імперії. Соціально-політична еліта еліта Русі за якісь півстоліття вічерпала державотворчий потенціал федерації і конфедерації і перейшла до пошуку нових форм державного устрою і організації влади.

Розділ 4 «УКРАЇНА-РУСЬ У ПОШУКАХ НОВИХ МОДЕЛЕЙ ДЕРЖАВНОСТІ» присвячено періодові 1180-1205 р., коли на місці колишньої імперії постають чотири окремі держави зі своїми осібними династіями: Україна-Русь, Владимиро-Суздальська земля (до якої тяжіли Рязань і Муром), Новгород (з цілим рядом так званих пригородів) і Полоцько-Мінська земля. Смоленщина так і не виділилася в окреме самодостатнє ціле, а примикала то до одного, то до іншого з нових утворень через своє проміжне геополітичне положення, хоча етнічно вона найбільш тяжіла до Полоцько-Мінщини. Ситуація у кожній з чотирьох нових держав була далекою від стабільності. Зокрема в Україні-Русі продовжувалася боротьба між чернігівськими Ольговичами і смоленською віткою Мономашичів. Жодна не могла одноосібно вивищитися над конкурентами. Чекати додаткових імпульсів з-поза меж Русі-України теж не доводилося з огляду на крах конфедерації. Вирішення політичної проблеми слід було чекати в результаті неординарного рішення всередині самої Русі-України. Віднині остання ставала самоцінною окремою державою, що настійно шукала свого питомого шляху розвитку.

У підрозділі 4.1 трактовано «утвердження дуумвірату Святослава і Рюрика як системи політичних компромісів». Реальну владу у Києві захопила боярсько-патриціанська верхівка, дуумвірат укладено під її тиском. Боярсько-купецька верхівка була зацікавлена в безпеці своїх торгових операцій через Степ. Вирішення степової проблеми було тим більше необхідне, що тепер вимальовувалася можливість почати відновлювати колишні позиції Русі у торгівлі з Візантією, бо її новий імператор Андронік почав правління з погрому латинян. Але походи зумовлювалися також і внутрішньополітичною ситуацією в Україні-Русі, а водночас і трансформували її. Чернігівщина була поділена між кількома Ольговичами, не дуже солідарними між собою. Волинь теж лишалася роздробленою, і найсильніший з волинських князів Роман поки не відігравав такої ролі, як пізніше. У Галичі доживав віку старий Ярослав Осмомисл, зламаний боярами і родинними клопотами. Смоленське князівство було ослаблене боротьбою князя з громадою. Турово-Пінська і Полоцька землі розпалися на карликові князівства, до того ж заклопоталися новим ворогом Литвою. Отже, на той час вже склалася більш-менш стабільна система українських та білоруських земель. Увесь же північний схід колишньої імперії перебував під нероздільним політичним впливом Всеволода Суздальського. Він відновив централізовану владу в Суздальській землі. Там, на менш порівняно з півднем заселених і освоєних землях, це було набагато легше. Опираючися на наявний потенціал, Всеволод підпорядкував собі Новгород і Муромо-Рязанську землю.

Геополітичне протистояння Києва і Владимира, ускладнене династійними чварами, набувало все більшого розмаху і ускладнювалося через все активнішу участь у ньому степової третьої сили. Тому з початку 1180-х посилюється боротьба України і Степу, з-поза якого виступала Суздаль, але також і Венеція, що боролася з Візантією. Її посланці під виглядом купців і місіонерів проникали у Степ, нахвалюючи придунайські землі візантійців, зваблюючи кипчаків легкою здобиччю. Та шлях до візантійських володінь перекривали руські землі. Тому половецький тиск на них різко посилюється. У відповідь руські князі здійснили серію походів 1183-1187 р. Проте дуже швидко боротьба зі Степом втратила актуальність через зміни у Візантії і на Близькому Сході. Надії на повне відродження шляху з Варягів у Греки втратили грунт. Після 1185 р. боротьба зі Степом носила вже менш драматичний характер. Тому потреба у компромісах між князями України-Русі скорочується, і дуумвірат починає еволюціонувати в бік монархії Святослава.

У підрозділі 4.2 прослідковано цю «еволюцію дуумвірату в напрямку монархії». У феодальній війні 1194-1196 р. Рюрику і його кревним опонували Ольговичі і князі західної України-Русі. Усі три угруповання мали одну мету: зосередження влади над цілою Україною в руках князя, що править Києвом. Подальша боротьба продовжила традицію другої половини ХІІ ст., коли протистояли перш за все Ростиславичі й Ольговичі. Більшість часу обидва роди перебували у стані готовності взятися за зброю. Необхідність такого «холодного миру» зумовлювалася тим, що протистояння родів відбувалося в оточенні інших суперників, які лиш і чекали, коли два найсильніші претенденти на Київ виснажать один одного, щоб і собі устряти в боротьбу і переділити на свою користь спадщину і Ростиславичів, і Ольговичів. Ідеться перш за все про суздальського князя Всеволода ІІІ і його родичів. Проте Заліська Русь уже добрих два десятиліття (ціле людське покоління) була цілком самостійною державою, основний вектор розвитку якої спрямовувася на північ, до багатющого Новгорода, та на схід, до Камської Болгарії, Волзької торгової артерії, до Каспію. Всеволод, на відміну від Юрія Довгорукого, основну свою увагу все ж зосереджував на внутрішніх проблемах, а не навколокиївських інтригах.

У підрозділі 4.3 аналізовано «спробу творення монархії в рамках українських етнічних земель (1196-1205)», коли все пильнішу увагу до протистояння Ростиславичів й Ольговичів виявляють князі галицькі і особливо волинські. Галицько-Волинська Русь самим своїм геополітичним становищем покликана була служити буфером між католицькою Європою (перш за все Польщею й Угорщиною, а також Священою Римською імперією, що виглядала з-за них) і Подніпров'ям. Кордон між Київщиною і західними землями постійно був рухомим. Відчуваючи усе зростаючий тиск з заходу, Луцьк, Володимир, Галич, у свою чергу, тиснули на Київ. Суздальщина і Захід безперервно підштовхували Подніпров'я і західноукраїнські землі одне до одного. Тому в цьому регіоні доцентрові тенденції цілком врівноважували загальноруські відцентрові устремління, а часто і переважали їх. Навіть участь західних князів у навколокиївських усобицях сприяла стабілізації ситуації на Україні-Русі, готувала грунт для майбутньої єдиної держави, сформованої за етнічним принципом.

Рюрик пробував відродити політику давно минулих часів. Та Київ вже потребував молодшого й енергійнішого князя, наприклад, Ігоря Святославича, що 1198 р. стає чернігівським князем, старійшиною Ольговичів, і робить заявку на великий стіл. Та відродженню дуумвірату рішуче заважав Роман Мстиславич. Важливий централізаторський крок зробила Суздаль, спрямовуючи основну увагу на північ, до Новгорода. Починається процес об'єднання суздальсько-московських і новгородських земель, який розтягнувся на майже три століття. Проте наступні кроки об'єднаної держави легко прогнозувалися уже тоді: з подвоєною силою владимиро-новгородське об'єднання стало би тиснути на Україну-Русь. Саме з цією метою того ж 1199 р. Всеволод активізував свою половецьку політику. Протистояти цьому можна було, лиш розгорнувши й на Україні-Русі аналогічний об'єднавчий процес.

Так Роман зробив найрішучіший крок у своєму житті: злучив Волинь і Галичину під своєю рукою. Роман очолив об'єднавчий процес, аналогічний тому, що розгорнувся на протилежному краї Європи, де 1191 р. правитель Кастилії об'єднав всі християнські королівства, окрім Навари. Романова унія відбулася всупереч інтересам Всеволода Суздальського, що до кінця підтримував слабкого Володимира Галицького (свого небожа) й чинив усе, щоби перешкодити об'єднанню двох західних князівств. Рюрик же у відповідь на посилення Романа ініціював Київський літопис, що мав підкреслювати його права на київський стіл. Посилення Романа викликало занепокоєння також у чернігівських Ольговичів. Тому сам Роман у Києві не сів, а посадив тут свого кузена Інгваря Луцького. Формально це може виглядати як нехтування Києвом - на зразок того, що проявив Андрій Боголюбський 1169 р. Але все ж Інгвар був другим за значенням з волинських князів і другим із ще живих правнуків Мстислава Великого. Принаймні, за нього Київ надійно лишався в руках Романа - упродовж двох років навколо нього було все спокійно. Проте 1203 р. противники Романа вчинили погром столиці - ще страшніший за руїну 1169 р.

Випадкова смерть Романа 1205 р. не дала йому вповні реалізувати усі свої плани, але й не могла стерти усе, що вже було ним зроблено. Доля Романа нагадує долю його діда Ізяслава Мстиславича. Багато кроків Роман здійснив саме в напрямку, започаткованому дідом. Обидва боролися за Київ, опираючись на Волинь, тільки дід робив це напряму, онук же застосував дуже ефективний маневр через Галич. Кожний трохи випереджав свій час, тому після їхньої смерті оточення виявилося нездатним продовжити державницький курс своїх патронів.

Великою мірою така нестабільність державницького розвитку, відсутність континуїтету зумовлювалася слабкістю тодішніх товарно-грошових відносин, що не дозволяло достатньо швидко і надійно інституціонізувати політичні схеми того чи іншого князя. Режим особистої влади князя потребував доповнення у вигляді самоврядної організації громад, особливо міст. Необхідний був клас, що міг би стати консерватором княжих політичних ініціатив. Таким класом в Україні-Русі на зламі ХІІ-ХІІІ ст. могло бути міщанство. Це був магістральний напрямок розвитку українського суспільства, реалізований вже у наступні віки. У ХІІ ж столітті українські міста ще тільки примірялися до того, аби стати політичними партнерами князів. Те, що вдалося Новгороду і Пскову, де князівська влада традиційно була слабшою, ніж у центрі, для українських міст залишалося ще тільки побажанням на майбутнє. Поки ж велику політику в Україні-Русі робили перш за все княжо-боярські угруповання.

Роман став реальною противагою Всеволодові. Якщо у попередніх поколіннях Ізяслав ІІ поступався Юрію Довгорукому, а Мстислав Ізяславич - Андрієві Боголюбському, то в особі Романа маємо вже князя, що опирався на більшість українських земель, і тому зміг як рівний протистояти дуже серйозному і небезпечному противникові. Національно-державний організм України-Русі виявився життєздатним і без периферійних територій. Роман же довів, що перетворення держави в майбутньому з конфедеративної на унітарну можливе і реальне.

Отже, матеріали четвертого розділу свідчать, що в останні десятиліття ХІІ ст. життєвий ресурс імперії Рюриковичів остаточно вичерпався. Старе геополітичне утворення вже не могло існувати, навіть трансформувавшись у федерацію, а потім і у конфедерацію, переживши таким чином цілком природний процес прикінцевої еволюції імперії. Нові обставини - внутрішні (зміцнення регіональних еліт, кодна з яких тепер прагнула повноти влади) і зовнішні (занепад Дніпровського шляху, переорієнтація головних зацікавлень руських земель з Візантії на кілька нових напрямків) - примушували кожну з частин колишньої імперії шукати нову форму державного устрою і організації політичної влади, яка б найкраще відповідала б новій ситуації.

В Україні-Русі, найстарішій, а відтак і найбільш виснаженій частині колишньої імперії, пошуки нових політичних і адміністративно-правових моделей відбувалися особліво складно, супроводжувалися численними усобицями і зовнішніми війнами. Вони ішли через компромісну форму діархії до класичної для феодалізму монархічної форми, провісником якої став князь Роман. Аналогічно до держави Романа (згодом королівства Данила) на теренах колишньої імперії постали цілком суверенні держави - республіка св. Софії, Полоцько-Мінська земля, Велике князівство Владимирське. Останні два десятиліття ХII ст. були часом зміцнення суверенітету цих держав, налагодження нових взаємозв'язків між ними, початком жорсткої конкуренції між ними на міжнародній арені.

У «ВИСНОВКАХ» до дисертації відзначено, що специфіка вітчизняного ХІІ ст. коріниться в природі імперії Рюриковичів як конгломерату князівств. Зі зламу ХІ - ХІІ ст. імперія задихалася під власною вагою. Назовні це виступало як княжі усобиці, та причини нестабільності були значно глибшими, ніж родинні чвари. Після утворення християнських держав на Близькому Сході і зміщення торгових шляхів саме існування величезної імперії втратило сенс. Київська імперія була розкішною формою, ще не наповненою внутрішнім змістом. Вона перебувала у пошуках ідентичності. Праукраїнське ядро імперії зазнало особливо складної еволюції. Головна суперчність політичної історії тут - між прагненням династії творити величезну імперію і вкрай прохолодним ставленням найчисельнішого (державотворчого) етносу Русі до цього. Політика Рюриковичів виявилася обтяженою візантійством, тобто в першу чергу імперською ідеєю. Тому боротьба, скажемо, Києво-Печерського монастиря проти візантійства була і боротьбою проти імперства. В цьому пояснення виняткової популярності майбутньої лаври, чия політична орієнтація співпала зі стихійними народними настроями.

Першу спробу контрольованого, керованого демонтажу імперії здійснено 1097 р., у рік переконливих успіхів хрестоносців. Але із посиленням мусульман і початком їхньої «реконкісти» проти рицарів виявилося, що торгові шляхи зі Сходу на Захід через Русь як додатковий, альтернативний варіант, зберігають свій сенс навіть за наявності прямого зв» язку. Тому Русь Святополка і особливо Мономаха пережила певне імперське відродження.

Інша ситуація склалася на початок 1130-х років. На Близькому Сході встановився статус-кво. Тамплієри налагодили стабільну торгівлю з «невірними». Русь остаточно втратила вигоди, які вона мала як суб'єкт транзитної торгівлі. Невдалий другий хрестовий похід 1147 р. викликав новий сплеск внутрішньої боротьби на Русі, бо з'явилися надії, що левантійський канал ось-ось перестане функціонувати і знов набуде колишнього значення шлях через Русь. Правда, при цьому постало питання про можливе зміщення центру ваги імперії - чи лишиться він у Києві, чи зміститься у новий пункт?

Перехід від імперської метрополії до етнотериторіальної держави виявився не прямолінійним рухом (дроблення до рівня окремих феодальних помість, а потім - об'єднання), а складним коливальним процесом, в якому свідома воля князів та їхнього оточення перепліталася з об "єктивними соціально-економічними векторами змін. Часто суб" єктивні й об"єктивні чинники були спрямовані одне проти одного, взаємогальмувалися.

У 1170-ті р. черговий статус-кво на Близькому Сході порушив Салах ад-Дін. Це негайно викликало активізацію транзитної торгівлі через Русь і відповідно новий сплеск внутрішньої боротьби. Ще більше вона розгорілася напередоні третього хрестового походу 1196 р. і особливо під час підготовки до четвертого походу, коли Роман Великий остаточно переорієнтовується з південних економічних зв"язків на західні і намагається у зв'язку з цим здійснити грандіозну геополітичну перебудову цілої України-Русі.

Процес державно-політичної еволюції держави Рюриковичів від імперії до системи окремих незалежних держав мав глибоко закономірний характер. Його підгрунтям був поступальний соціально-економічний і особливо етнополітичний розвиток різних етносів, що населяли величезну Київську державу (перш за все - східнослов'янських), протилежна геополітична, а також геоекономічна орієнтація окремих земель. Зазначена трансформація тривала упродовж цілого ХІІ ст., а наприкінці його набрала, незворотного характеру.

1. Федака С.Д. Політична історія України-Русі доби трансформації імперії Рюриковичів (ХІІ століття). - Ужгород: Вид-во Падяка, 2000. - 340 с.

2. Федака С.Д. Герої Слова о полку Ігоревім. - Ужгород: Вид-во Падяка, 2001. - 72 с.

3. Федака С.Д. Землі і міста княжої України-Русі. - Ужгород: Вид-во В. Падяка, 2002. - 136 с.

4. Федака С.Д. Любецький з"їзд // Історія України. - 1999. - №32.-С. 6-8.

5. Федака С.Д. Святослав і Рюрик // Історія України. - 1999. - №38. - С. 6-8.

6. Федака С.Д. Сини Володимира Мономаха // Історія України. - 1999. - N46. - С. 10-12.

7. Федака С.Д. Похід князя Ігоря на половців 1185 р. у свідченнях джерел і реконструкціях істориків // Історія України. - 2000.-N34. - С. 1-3.

8. Федака С.Д. Чернігівський князь Всеволод Ольгович // Сіверянський літопис. - 1999. - N6. - С. 29 - 35.

9. Федака С.Д. Святослав ІІІ - князь «грізний великий київський» // Сіверянський літопис. - 2000. - №6. - С. 27-39.

10. Федака С.Д. Велика усобиця 1147-1154 р. // Науковий Вісник УжДУ. - 1998. - Вип.2. - С. 96-100.

11. Федака С.Д. Галицько-Волинська держава і її творець Роман Великий // Науковий Вісник УжДУ. - 1999. - Вип.3. - С. 98-102.

12. Федака С.Д. Моделі державності України-Русі ХІІ ст. // Науковий Вісник УжДУ. - 2000 - Вип.4. - С. 80 - 85.

13. Федака С.Д. Стабілізація політичної ситуації на Україні-Русі в добу княжих з'їздів 1097-1103 р. // Науковий вісник УжНУ. - 2000. - Вип.7. - С. 41-48.

14. Федака С.Д. Феодальна війна 1194-1196 р. на Русі і її наслідки // Вісник Харківського національного університету ім..В.Н. Карабіна. - Вип..526. - 2001. - С. 98 - 105.

15. Федака С.Д. Ярослав Володимирович Осмомисл - князь Галицький // Карпатика. - Вип.7. - Ужгород, 2000. - С. 178-187.

16. Федака С.Д. Володимирко Галицький на тлі своєї доби // Карпатика. - Вип.8. - Ужгород, 2001. - С. 222-230.

17. Федака С.Д. «Слово о полку Ігоревім» через призму етнографічних студій Ф.М. Потушняка // Карпатика. - Вип.9. - Ужгород, 2001. - С. 208-213.

18. Федака С.Д. Державно-політична еволюція імперії Рюриковичів у першій половині ХІІ ст.. // Карпатика. - Вип..11. - Ужгород, 2001. - С. 12-18.

19. Федака С.Д. Політична історія України-Русі у другій половині ХІІ ст. // Карпатика. - Вип..14. - Ужгород, 2002. - С. 75-81.

20. Федака С.Д.» Cлово о полку Ігоревім»: проблеми інтерпретації // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства. - Вип.5. - Ужгород, 2002. - С. 177-179.

21. Федака С.Д. П'ять томів: здобутки і недоліки // Слово і час. - 1997. - N7. - С. 75-77.

22. Федака С. Половці - володарі українських степів // Бористен. - 2000. - N8. - С. 3-4.

23. Федака С. Система персонажів Слова о полку Ігоревім як відображення міжкняжих стосунків ХІІ ст. // Борисфен. - 2000. - N12. - С. 12.

24. Федака С.Д. Демонтаж імперії Рюриковичів і проблеми становлення державностей східнослов"янських народностей // Науковий вісник Українського історичного клубу. - Т.4. - Москва, 2000. - С. 65-66.

25. Федака С.Д. Проблема роздроблення Київської Русі у працях українських істориків ХХ ст.. // Вісник Київського національного університету. - Вип.63-64. - 2002. - С. 112-124.

26. Федака С.Д. Україна-Русь в епоху Слова о полку Ігоревім // Молодь-Україні. - Т.3. - Ужгород, 1994. - С. 6 - 16.

27. Федака С.Д. Дезинтеграційні та консолідаційні процеси в Україні-Русі ХІІ ст. в оцінці автора Слова о полку Ігоревім // Молодь - Україні. - Т.5-6. - Ужгород, 1995. - С. 20 - 30.

28. Федака С.Д. Слово о полку Ігоревім як джерело з історії України-Русі ХІІст. // Проблеми історії, філософії і літературознавства України. - Вип.1. - Ужгород, 1996. - С. 6 - 27.

29. Федака С.Д. Нестор // Історія України в історичних портретах. Збірник наукових праць.-Ужгород, 1996.-С. 20-26.

30. Федака С.Д. Сильвестр // Історія України в історичних портретах. Збірник наукових праць.-Ужгород, 1996.-С. 26-30.

31. Федака С.Д. Мстислав Великий // Історія України в історичних портретах. - Ужгород, 1996. - С. 30 - 32.

32. Федака С.Д. Олег Святославович. Святослав Всеволодович. Ярослав Осмомисл. Роман Мстиславич. Ігор Святославич // Вчені, письменники і політичні діячі про Україну. - В.2. - Ужгород, 1996. - С. 3-34.

33. Федака С.Д. Основні віхи літописання України-Русі ІХ - ХІІІ ст. // Науковий вісник Ужгородського Інституту інформатики, економіки і права. - Т.1. - 1997. - С. 163 - 176.

34. Федака С.Д. Етнополітичні аспекти історії Закарпаття першого тисячоліття н.е. // Науковий збірник товариства «Просвіта». - Т.15. - Ужгород, 1996. - С. 114-123.

35. Федака С.Д., Задорожний В.Є. Внутрішні суперечності козацької держави Б. Хмельницького і причини Руїни // Українська козацька держава. - Київ; Черкаси, 1993.-С. 186-189.

36. Федака С.Д. До історії києво-руської літописної традиції у середньовічній Україні-Русі // Збірник на пошану історика України академіка В. Грабовецького.-Ужгород, 1998.-С. 20-27.

37. Федака С.Д. Політичні процеси в Україні-Русі кінця ХІ - початку ХІІІ ст. // Історична школа проф. В.Є. Задорожного. - Ужгород, 1999. - С. 21-29.

38. Федака С.Д. П'ять земель України-Русі ХІІ ст. // Збірник на пошану історика України академіка В. Грабовецького.-Ужгород, 1998. - С. 83-98.

39. Федака С.Д. Переяславське князівство в системі українсько-руських земель епохи «Слова о полку Ігоревім» // Переяславська земля і світ людини. - Київ; Переяслав-Хмельницький, 1998. - С. 185-187.

40. Федака С.Д. Торговий шлях із Варяг у Греки і трансформація давньоруської державності // Середньовічна Європа: погляд з кінця ХХ ст. - Чернівці, 2000. - С. 202-203.

41. Федака С.Д. Політична історія України-Русі доби «Слова о полку Ігоревім» // Словознавчі студії. - Слов'янськ, 2001. - С. 7-10.

42. Федака С.Д. Галицько-Волинська держава і Закарпаття // Король Данило Романович і його місце в українській історії. - Львів, 2003. - С. 66-75.

Размещено на Allbest.ru