Формування владних інституцій Російської імперії на правобережній Україні

Размещено на http://allbest.ru

Національна академія наук України Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича Інститут народознавства

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук

Спеціальність: 07.00.01 - Історія України

Формування владних інституцій Російської імперії на правобережній Україні

Виконав Бармак Микола Валентинович

Львів - 2008

Анотація

Бармак М.В. Формування владних інституцій Російської імперії на Правобережній Україні. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - Історія України. Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. Інститут народознавства НАН України. - Львів, 2008.

У дисертації комплексно досліджено механізм входження земель Правобережної України до складу Російської імперії наприкінці ХVІІІ - в першій половині ХІХ ст. з точки зору впровадження управлінської системи. Простежуються зміни адміністративно-територіального устрою регіону, з'ясовується роль і значення вищих посадовців краю (генерал-губернаторів, військових губернаторів та губернаторів) в інкорпораційних процесах, аналізується структура місцевих адміністративних, судових та поліцейцьких органів, розглядаються їх повноваження, визначаються особливості. Увага акценується на створенні та еволюції адміністративних структур відповідно до законодавства імперії, виконуваних завдань, особливого статусу регіону, інших чинників. Висвітлюються відмінності між аналогічними управлінськими інституціями центральних губерній Російської імперії та Правобережної України.

Відстежено функціонування специфічних, характерних лише для Правобережжя владних інституцій. Розглядаються проблеми дворянського (шляхетського) самоврядування та функціонування дворянських (шляхетських) станових органів на Правобережжі України.

губернський владний адміністративний самоуправління

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Наприкінці XVIII ст. в результаті поділів Речі Посполитої Правобережжя України увійшло до складу Російської імперії, а Галичина і Буковина - до Австрійської монархії. Українські землі опинилися під владою двох різних за характером державно-політичного та економічного устрою імперій. У Російській імперії відбувалася реформа управління і формувалася нова система регіональних та місцевих органів влади, тому є сенс розглядати процес створення адміністративних структур на Правобережжі крізь призму процесів уніфікації управлінських форм, хоча центральний російський уряд не бачив можливостей для введення на новоприєднаних територіях у повному обсязі тієї моделі управління, яка вже впроваджувалася і функціонувала в центральних регіонах Російської імперії з 1775 р. Російська адміністрація на Правобережжі України, попри інші завдання, коректувала уніфікаційний курс центру щодо цього регіону. Існували також особливості в організації й функціонуванні владних інституцій на Правобережжі та Лівобережжі України. Останнє стало підросійською територією на століття раніше і впродовж цього часу зберігало свою власну адміністративну, фінансову та судову систему. Лише в період імператорства Катерини ІІ автономія трьох українських регіонів - Слобідської України, Запоріжжя і Гетьманщини - була скасована, і розпочалося формування унітарної за характером імперії. Створений у Галичині і Буковині австрійським урядом управлінський апарат підпорядковувався центру, а його методи діяльності повністю відповідали тогочасним традиціям австрійського абсолютизму.

Упродовж кінця XVIII - початку ХІХ ст. у Російській імперії неодноразово проводилися реформи державного управління, необхідність яких була зумовлена різними обставинами, в тому числі й потребою повноцінного включення приєднаних територій в імперську систему. Центральний російський уряд розумів неможливість проведення форсованої інкорпорації і необхідність враховувати конкретні обставини. Він повинен був зважати на те, що на анексованих від Речі Посполитої землях є власні традиції державного будівництва та правовий устій, сформовані владні структури та інституції самоврядування, розвинуті регіональні й корпоративні права. Особливості адміністративної інтеграції Правобережжя в Російську імперію та специфіка створення адміністративних інститутів, наступні трансформації цих структур регіону в імперській системі були пов'язані із завданням зміцнення позицій російської влади в регіоні та забезпечення тут політичної стабільності. Втім, російські владні інституції, сформовані на території Правобережжя, не варто розглядати виключно із негативної точки зору, треба, насамперед, з'ясовувати, яку користь для розвитку регіону принесло їх створення й функціонування.

В українській історичній науці тривалий час превалювали соціально-економічні студії, вивчення національного руху. Наслідком цього є відсутність комплексного дослідження функціонування владних структур на українських землях у різні історичні періоди та їх ролі в формуванні державницьких традицій. Недостатня наукова розробка вказаних проблем зумовила вибір теми дисертаційного дослідження «Формування владних інституцій Російської імперії на Правобережній Україні (кінець XVIII - перша половина ХІХ ст.)». Концентрація наукової уваги на питаннях історії адміністрування в Україні має заповнити прогалину в дослідженні управлінських систем, які функціонували на території українських земель і, безумовно, залишили свій слід не тільки в минулому, але й спроектувалися у сьогодення, зазнавши нових модифікацій і модернізувавшись. Дослідження механізмів та результатів проведення реформування адміністративного апарату в різні історичні періоди має свій сенс, вартий осмислення, узагальнення і розумної проекції на сьогодення. Без всебічного аналізу накопиченого досвіду організації управління неможливе успішне здійснення державного будівництва і своєчасне вирішення нагальних проблем суспільства. Вивчення вимагають чимало історико-правових аспектів діяльності державних та самоврядних органів територіальної влади на землях сучасної України.

Важливість теми дослідження обумовлена тим, що навіть історія окремої адміністративно-територіальної одиниці здатна продемонструвати різноманітність підходів державної політики до місцевого управління. Актуальність дослідження зумовлюється зростаючою роллю управлінської науки, яка покликана вивчати як сучасне, так і минуле в галузі центрального державного і місцевого управління. Зусилля влади по зміцненню апарату управління і проведенню адміністративної реформи роблять актуальним вивчення досвіду державного будівництва на різних етапах історії України. З огляду на це важливе місце серед історико-правових проблем, які потребують вивчення, посідають питання, пов'язані з формуванням та діяльністю органів управління Правобережної України в складі Російської імперії наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. Дослідження різних політичних інститутів, які функціонували на території сучасної України, має велике наукове значення, допомагає визначити загальні закономірності й регіональні особливості розвитку внутрішньої політики, суспільного руху, економіки та культури.

Новизна дисертаційного дослідження визначається з'ясуванням змісту й основних напрямків історичних течій і шкіл із вивчення історії місцевих владних інституцій Російської імперії кінця XVIII - першої половини XIX ст., а також відсутністю спеціальних наукових праць, присвячених науковим проблемам становлення та еволюціонування регіональних та місцевих органів влади на Правобережжі України після його анексії Російською імперією.

Сучасна Україна в пошуках раціональної моделі управління зіткнулася з багатьма труднощами. Тому питання ефективної організації управління окремими адміністративно-територіальними одиницями, юридичного становища посадовців всіх рівнів, розподілу повноважень між структурними ланками управлінського апарату, узгодження інтересів центру і периферій завжди залишаються в центрі уваги держави. У цьому сенсі досвід формування та організації структур для управління суспільством, трансформаційні процеси у цій сфері наприкінці XVIII - у першій половині ХІХ ст. з огляду на історичні особливості різних українських регіонів можуть виявитися досить цінними, чим і увиразнюється актуальність вибраної теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках науково-дослідної теми «Українські землі в кінці XVIII ст. - на початку ХХ ст.: управління, соціально-економічне становище, видатні постаті» (№ державної реєстрації 0106U012430) та в межах наукового напряму кафедри історії України ТДПУ ім. В. Гнатюка і є складовою частиною планової теми «Україна в контексті європейської історії» (Рішення вченої ради ТДПУ ім. В. Гнатюка, протокол № 9 від 24.12.1998 р.). Обране дослідження є складовою наукових планів кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту Національної академії державного управління при Президентові України, зокрема теми «Історія державної служби на українських землях у ХІХ - ХХ ст.»; Інституту підвищення кваліфікації державних службовців Тернопільської обласної державної адміністрації.

Метою дисертаційного дослідження стало всебічне висвітлення історії становлення та розвитку владних інституцій Російської імперії на Правобережній Україні наприкінці XVIII - у першій половині ХІХ ст., з'ясування особливостей їх структури та формування кадрового складу, а також аналіз основних тенденцій адміністративної політики російських імператорів у цьому регіоні.

Відповідно до поставленої мети сформульовано основні завдання дослідження:

- розглянути основні напрями та концепції досліджень формування та еволюції владних інституцій Російської імперії наприкінці XVIII - у першій половині ХІХ ст.;

- вивчити законодавчі матеріали про місцеве управління, його структуру і функції в досліджуваний період; проаналізувати заходи уряду щодо підвищення ефективності діяльності губернських та повітових владних структур; дослідити проблему практичної реалізації законодавчої та нормативно-правової бази інститутів місцевого управління;

- простежити зміни урядової політики у сфері місцевого управління залежно від регіональних особливостей і з'ясувати її конкретний зміст щодо забезпечення політичної стабільності Правобережжя України;

- розглянути процес формування територіально-адміністративного устрою земель Правобережної України після їх приєднання до Російської імперії в результаті другого та третього поділів Речі Посполитої; з'ясувати зміни у адміністративно-територіальному устрої в період правління Павла І; на регіональному матеріалі показати основні напрями діяльності новостворених управлінських структур; дати оцінку підсумкам та результатам реформування органів влади на правобережних землях у період після їх приєднання до Російської імперії і до початку ХІХ ст.;

- охарактеризувати структуру і компетенцію органів адміністрації Київської, Подільської та Волинської губерній, дослідити зміни щодо них упродовж кінця XVIII - першої половини ХІХ ст.; з'ясувати особливості комплектування кадрового складу «присутствених місць»;

- проаналізувати місце і роль чільних генерал-губернаторів, губернаторів та предводителів дворянства в управлінській системі Київської, Подільської та Волинської губерній; розкрити діяльність місцевого адміністративно-господарського апарату щодо регулювання питань власності; простежити еволюцію політики російської влади щодо формування кадрового складу генерал-губернаторського та губернаторського корпусу;

- виділити основні напрями діяльності місцевого апарату управління в різні історичні періоди; на прикладі досліджуваного регіону з'ясувати роль регіональних та губернських органів управління у впровадженні урядової інтеграційної політики;

- визначити трансформації правового поля на Правобережжі; довести, що тривалий час у цьому регіоні зберігалася правова автономія; показати процес впровадження адміністративно-поліцейської системи; окреслити особливості впровадження систем судоустрою та судочинства Російської імперії у правобережних губерніях; з'ясувати причини складності реформування саме цієї ланки системи управління;

- розглянути особливості шляхетських станових органів, їх трансформування у загальноросійські дворянські структури; охарактеризувати процес легітимації правобережної шляхти, показати діяльність спеціально створених інституцій та наслідки їх роботи.

Об'єктом дослідження дисертаційної роботи стали процеси інкорпорації й інтеграції Правобережної України у склад Російської імперії, які розглядаються з точки зору формування та розвитку регіональних і місцевих органів влади та управління наприкінці ХVІІІ - у першій половині ХІХ ст.

Предметом дисертаційного дослідження є формування адміністративно-територіальних та інституційних структур Правобережжя України під впливом політики самодержавства, правові засади діяльності посадових осіб та місцевих установ, органів дворянського самоврядування на території Правобережної України, функціонування специфічних владних інституцій. Інституційний аспект дослідження передбачає вивчення не тільки структури губернських управління, але і їх функціонування, окреслення кола повноважень, а також аналіз взаємозв'язку розвитку губернських органів влади і управління та їх кадрового складу зі змінами урядового курсу і стану вищих та центральних державних органів.

Методологічну основу дослідження становлять принципи історизму та об'єктивної об'єктивності. Методологія дослідження заснована на синтезі підходів, що є необхідним з огляду на складність та багатогранність об'єкта дослідження. Більш повно розкрити обрану наукову проблему автору допомогло зіставлення результатів паралельного використання різних методологічних підходів, як традиційних (формально-юридичного, відомчого), так і нових (регіонально-управлінського методу, соціокультурного підходу, концепції неформальних факторів тощо).

У дисертаційній роботі використані різні способи і методи дослідження. Метод системного аналізу вимагав максимально широкого врахування загальної ситуації в Російській державі та на міжнародній арені, на фоні яких розгорталися регіональні події. Губернські установи розглядаються як складний, багатофункціональний механізм, що враховував конкретні історичні обставини, пристосовувався та удосконалювався з огляду на потреби і розвиток суспільства. Метод структурно-функціонального аналізу дозволив з'ясувати загальні риси й особливості в структурі, компетенції, завданнях владних установ Київської, Волинської та Подільської губерній. Кількісний метод використовувався при оцінці чисельності та складу адміністративних органів регіону. Методи математичної статистики дозволили автору виокремити певні риси та особливості при формуванні кадрового складу управлінських структур, простежити тенденції російських імператорів у кадровій політиці, зібрати доказову базу для висновків та узагальнень. Історико-правовий підхід до аналізу владних інституцій російської системи управління від часу запровадження на землях Правобережжя та на різних етапах їх еволюції допоміг дисертанту з'ясувати закономірності політики Російської імперії у приєднаних регіонах, а також продемонструвати розвиток законодавчої бази місцевого управління. Під час розгляду нормативно-правових актів і архівних матеріалів застосовувався метод критичного аналізу документального матеріалу. Дисертаційне дослідження проводилося в аналітичному форматі з використанням проблемно-хронологічного методу.

Комплексне, синтетичне застосування названих та інших методів наукового дослідження дало можливість з'ясувати функціональну взаємодію та взаємовплив окремих елементів системи управління в діалектичному розвитку історичного процесу, уникнути заполітизованості й упередженості, охопити широке коло джерел для отримання достовірних результатів, а, головне, стало важливою умовою для розкриття поставленої мети, сприяло показу змісту та напрямів історичного процесу входження правобережних земель до складу Російської імперії і поступової їх інкорпорації в імперську систему.

Хронологічні межі дисертації. Хронологічно виклад матеріалу розпочинається з другого поділу Речі Посполитої (1793 р.), коли до складу Російської імперії відійшла частина Віленського воєводства, східна частина Новгородського, Берестейського і Волинського воєводств, Мінське, Київське і Подільське воєводства, і закінчується серединою ХІХ ст. - часом, коли ці землі були остаточно адміністративно інтегровані та втратили ті особливості в управлінні, які, враховуючи конкретні обставини, тимчасово допускала центральна влада, будучи змушеною самій пристосовуватись до реалій існування окремих привілейованих територій. При визначенні періоду дослідження враховано, що саме тоді відбулося формування управлінських структур Російської імперії на території Правобережної України та проходило їх подальше реформування. Значний хронологічний період, взятий до уваги в дисертаційному дослідженні, дозволяє з'ясувати довготривалі тенденції, а також простежити становлення та еволюцію органів губернського управління та їх кадрового складу управління на Правобережжі України. Хронологічно межі дисертації охоплюють час імператорства Катерини ІІ, Павла І, Олександра І та Миколи І.

Територіальні рамки дослідження охоплюють регіон, до складу якого входили три губернії Правобережної України - Київська, Волинська та Подільська.

Наукова новизна дослідження та особистий вклад докторанта визначається самою постановкою теми та розробкою широкого кола проблем, які раніше спеціально не вивчалися. Пропонована робота - перший досвід цілісного та узагальненого аналізу концепції місцевого управління і її законодавчого втілення у зазначений період. Вперше в історіографії комплексно досліджені владні інститути російської системи управління місцевого рівня на Правобережжі України впродовж тривалого періоду, розкрито трансформації в судовій системі, процес впровадження поліційної системи у краї, компетенція органів дворянського самоуправління, діяльність владних інституцій з перерозподілу земельної власності та з легітимації шляхти. У дисертації вперше висвітлені питання, пов'язані з визначенням специфіки реалізації урядової адміністративної політики конкретно на Правобережжі України, суттєво скоректовано розуміння основних особливостей організації діяльності владних структур різного відомчого підпорядкування, визначені особливості їх інституційного влаштування. У дисертаційному дослідженні охарактеризовано ряд проблем концептуального характеру, пов'язаних із розкриттям сутнісних аспектів формування та функціонування російської системи управління на землях Правобережної України наприкінці XVIII - у першій половині XІX ст. Проведене дослідження дало можливість автору представити на захист низку положень, які мають елементи новизни.

Запровадження на правобережних землях російської системи місцевого управління фактично стало складовою частиною загального процесу реформування губернського управління, який у досліджуваному регіоні поєднався із необхідністю забезпечення стабільності при проведенні інкорпорації цих територій у склад Російської імперії. Необхідність враховувати специфіку Правобережжя України викликала появу низки особливостей у структурі адміністративних установ, їхніх повноваженнях, формуванні кадрового складу, існуванні владних інституцій, які мали специфічні завдання.

Російське самодержавство вважало інститут генерал-губернаторства найбільш прийнятною формою управління приєднаними територіями. Генерал-губернатори налагоджували взаємодію між різними органами влади, здійснюючи адміністративний контроль за ними, що дозволяло органічно вводити нові землі до складу Російської імперії.

Тривалий час на землях Правобережжя російський центральний уряд допускав правову автономію. У судовій сфері Київської, Подільської і Волинської губерній упродовж кінця XVIII - першої половини XІX ст. було характерним паралельне існування і поєднання елементів систем судочинства та судоустрою колишньої Речі Посполитої та Російської імперії. Процес формування адміністративно-поліцейських органів на землях Правобережної України відбувався одночасно зі створенням адміністративно-поліцейської системи в Російській імперії загалом.

Активна інтеграція правобережних територій до складу Російської імперії аж до 30-х років ХІХ ст. була приречена на крах через сильні позиції правобережної шляхти, яка була не лише соціальним, економічним і культурним, але й політичним станом. Досягнути лояльності з боку правобережної шляхти російський уряд прагнув, у тому числі, і за рахунок поваги до вже існуючих її станових інституцій. Діяльність дворянських (шляхетських) зібрань (сеймиків), предводителів дворянства (маршалків) у регіоні тривалий час регулювалася відповідно до узаконень Російської імперії та традицій колишньої Речі Посполитої. Служба по виборах у Київській, Волинській та Подільській губерніях мала ряд відмінностей від аналогічного інституту станового представництва центральних російських регіонів. На Правобережній Україні центральна влада вжила всіх заходів, щоб не звести до мінімуму участь виборних представників шляхетства в органах місцевого управління.

На Правобережжі України впродовж кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст. діяли спеціалізовані владні структури, які мали конкретно визначені завдання. Їх діяльність в основному була спрямована на обмеження впливу шляхти в краї і пришвидшення його інкорпорування. Варто зазначити, що аналогічні структури створювалися і на інших територіях колишньої Речі Посполитої, що увійшли до складу Російської імперії.

Практичне значення одержаних результатів визначається можливістю використання матеріалів і результатів дисертаційної роботи при проведенні подальших наукових досліджень з окреслених проблем у рамках історії України, історії держави та права, історії державного управління. Отримані результати і висновки, а також узагальнені в дисертації матеріали доповнюють і розширюють дослідження вітчизняних і зарубіжних вчених з історії органів місцевого управління загалом і регіонального адміністрування зокрема, а також з історії України кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст. Вони сприятимуть подальшій теоретичній розробці ряду проблем, пов'язаних із вивченням системи місцевого управління на українських землях. Результати дослідження можуть знайти широке застосування у викладацькій та науково-дослідницькій роботі, можуть бути використані для написання узагальнюючих праць з історії України, при підготовці та викладанні навчальних курсів з історії держави та права, теорії та історії державного управління, історії України, для підготовки курсів лекцій та спецкурсів, підручників, навчальних посібників, програм, у практичній викладацькій роботі. Використання матеріалів можливе при написанні наукових та науково-популярних статей для періодичної преси.

Особистий внесок здобувача. Усі представлені у дисертації наукові результати отримані автором самостійно. Ідеї співавторів у роботі не використовувалися.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук «Міграційні процеси серед німецького, чеського та єврейського населення Волинської губернії (1796 - 1914 рр.)» була захищена 11 березня 1997 р. у спеціалізованій вченій раді Д.01.67.01 в Інституті національних відносин і політології НАН України, її матеріали в тексті докторської дисертації не використовувались.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дослідження обговорювалися й одержали позитивну оцінку на засіданнях кафедри історії України Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (історичний факультет) та у доповідях на звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу історичного факультету Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (1990-2007); кафедри політичних наук і філософії Львівського регіонального інституту Національної Академії державного управління при Президентові України; відділу нової історії Інституту українознавства імені І. Крип'якевича НАН України.

Отримані результати оприлюднювалися на 8 міжнародних конференціях, зокрема: «Волинь і Волинське зарубіжжя» (Луцьк, 1994); «Михайло Грушевський - погляд із сьогодення» (Тернопіль, 1997); «Stosunki ukrainsko-polskiе w XX wieku: panstwowоњc, spoіeczenstwo, kultura» (Тернопіль, 1999); «Україна - Польща: шлях до європейської співдружності» (Тернопіль, 2002); «Україна - Польща: шлях до європейської співдружності» (Тернопіль, 2003); «Внутрішня політика держави: сутність, принципи, методологія» (Львів, 2005); V Буковинська Міжнародна історико-краєзнавча конференція, присвячена 130-річчю Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича (Чернівці, 2005); «Українська історична наука на шляху творчого поступу» (Луцьк, 2006); «Європа між минулим і майбутнім» (Київ, 2007).

Концептуальні положення, а також окремі результати доповідалися на 9 всеукраїнських наукових конференціях, з'їздах та конгресах, зокрема: «Історичне краєзнавство у відродженні духовності, культури, багатовікових національних традицій України» (Луцьк, 1993), «Велика Волинь: минуле й сучасне» (Хмельницький, Ізяслав, Шепетівка, 1994), «Краєзнавство в системі підготовки сучасного вчителя» (Тернопіль, 2000), «Актуальні проблеми історії і правознавства у працях молодих вчених» (Тернопіль, 2003), «Національно-державне відродження слов'янських народів Центрально-Східної Європи крізь призму 85-річчя» (Тернопіль, 2003), «Ефективність державного управління в контексті європейської інтерграції» (Львів, 2004), «Українська історична біографістика: забуте і невідоме» (Тернопіль, 2005), «Проблеми і перспективи наук в умовах глобалізації» (Тернопіль, 2005), VI Всеукраїнський симпозіум з проблем аграрної історії, присвячений 100-ій річниці початку аграрної реформи П.А. Столипіна (Черкаси, 2006).

Основні положення дисертації викладені у трьох монографіях та 30-ти статтях, рецензіях, що публікувалися у фахових українських часописах, використані при редагуванні наукових монографій і довідників.

2. Основний зміст

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, зумовлений її актуальністю, відзначено її зв'язок з науковими програмами, окреслено мету і завдання, об'єкт і предмет, з'ясовано методологічне підґрунтя дослідження та описано методи дослідження, хронологічні й територіальні рамки, висвітлено наукову новизну і практичне значення, подано дані про апробацію та структуру роботи.

У першому розділі - «Джерельна база та історіографія дослідження» - проаналізовано та розкрито процес наукового осмислення проблеми та стан її розробки в українській і зарубіжній історіографії у контексті сучасних методологічних підходів, охарактеризовано джерела, використані для виконання поставлених завдань.

Історіографія питання. Автор розглядає історичні дослідження, визначених у дисертаційній роботі проблем, за такими напрямками: українська історіографія, в тому числі і діаспорна, зарубіжна (російська, західноєвропейська, американо-канадська, білоруська, литовська, польська, японська) історіографія. Такий розподіл, на його думку, найкраще відображає ставлення вчених до поставлених проблем, оскільки розподіляє їх у теоретичних підходах, ідеологічних та методологічних принципах, якими керувалися автори при написанні робіт. При цьому результати досліджень кожної із цих груп вважає взаємодоповнюючими, а не ізольованими, бо кожний науковець вніс свій вклад у розробку проблеми.

Наукова цінність доробку української історіографії ХІХ - ХХ ст. полягає у створенні емпіричної бази для теоретичних узагальнень та висновків. Нагромаджені й опубліковані документи, статистичні, етнографічні матеріали служать джерельною базою для вивчення окремих аспектів функціонування органів місцевої державної адміністрації на Правобережжі. Тематику, пов'язану з управлінськими структурами Правобережжя наприкінці ХVІІІ - у першій половині ХІХ ст., піднімали в своїх загальних дослідженнях історії України М. Драгоманов, О. Єфіменко, Н. Полонська-Василенко, М. Слабченко, Д. Дорошенко, О. Оглоблін та ін. історики.

Радянський період української історіографії відзначається падінням інтересу дослідників до проблем дореволюційного управління як державного, так і місцевого. Тематика досліджень ХІХ ст. визначалася потребами ілюстрації основних положень марксистсько-ленінського вчення про соціально-економічні формації, класову боротьбу, дослідженнями основних етапів визвольного руху в Російській імперії. Найчастіше науковці аналізували діяльність окремих чільних посадовців регіону - генерал-губернаторів при впровадженні на території Правобережного краю імперської політики.

У 90-ті роки XX ст. зросла наукова зацікавленість питаннями правового статусу українських земель, історією створення та функціонування владних інституцій XVIII - XIX ст. на території українських земель, які входили до складу Російської імперії. О. Реєнт зазначає, що впродовж кінця XVIII - поч. ХХ ст. уряди Російської і Австро-Угорської імперій здійснювали щодо українців колонізаторську політику, постійно намагалися розчинити їх у пануючому етнічному середовищі, позбавити можливості для будь-яких форм національної самоорганізації. Н. Яковенко називає поділи Речі Посполитої протизаконними актами, вчиненими «шляхом агресії, з подавленням опору вищих станів і при апатії заморочених пропагандою низів». У своїх працях Я. Грицак звернув увагу на відмінності у статусі українських земель у складі Російської імперії. М. Дністрянський відзначив руйнівний вплив колонізаторської політики Російської імперії на становлення адміністративно-територіального устрою в Правобережній Україні.

У серії праць B. Шандри охарактеризовано діяльність генерал-губернаторів, дано оцінку чинників розвитку українських губерній та їх місця і ролі в Російській імперії. Дослідниця робить висновок, що всі генерал-губернатори реалізовували інтеграційний політичний курс щодо українських територій, забезпечували взаємозв'язок губернських та вищих державних установ.

Політику Російської імперії наприкінці XVIII ст. - у першій половині ХІХ ст. щодо шляхетства Правобережжя на прикладі Уманського повіту розглядає у своїх працях І. Кривошея. У розвідці С. Лисенка та Є. Чернецького «Правобережна шляхта (кінець XVIII - перша половина ХІХ ст.)» аналізується хід легітимації шляхти та її декласації. Дослідженню земельної власності магнатських родів на Правобережжі, їх місця у розвитку промислового виробництва, торгівлі, освіти, культури присвячені праці В. Павлюка. Основні функції і структуру Канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора як фондоутворюючої установи описує у своєму дослідженні М. Бутич. С. Борисевич висвітлив діяльність на Поділлі люстраційних комісій, губернських казенних палат. Історію фінансових органів та митних установ на території України у XVIII - на початку XX ст. розглядають Т. Ігнатьєва, В. Орлик. Н. Стрельбіцька, В. Халайцан зазначили, що поштова служба виступала складовою утверджуваного царизмом державного механізму. О. Талдикін підкреслив, що організація загальної поліції на українських землях мала особливості, обумовлені специфікою окремих регіонів, а остаточне введення нової управлінської системи знаменувало заключний етап уніфікації, стирання практично всіх відмінностей у діяльності органів місцевої адміністрації, поліції та суду.

Паралельно із українською «материковою» історіографією проблеми історії України кінця XVIII - першої половини XIX ст. досліджуються українськими вченими із діаспори. І. Лисяк-Рудницький вважав, що польсько-українське протистояння було чи не головною причиною втрати національної самостійності Україною і Польщею як у ХVІІІ, так і в ХХ ст. О. Субтельний суть політичної системи російської влади на Правобережжі вбачав у централізованій політичній владі російського царя. Р. Шпорлюк відзначив особливості розвитку історико-географічних регіонів. З. Когут вважає, що інтеграція українського суспільства в імперські структури стала можливою завдяки особливостям свідомості тодішньої української еліти, її політичній культурі, наявності у її середовищі різних, іноді діаметрально протилежних, підходів до визначення характеру і майбутнього українсько-російських відносин.

Російську історіографію досліджень різних аспектів історії формування, еволюції та діяльності управлінської системи Російської імперії наприкінці XVIII - у першій половині ХІХ ст. можна розділити на три основні групи:

1) теоретичні напрацювання істориків та вчених-правознавців дореволюційної Росії;

2) роботи істориків радянського періоду;

3) сучасні дослідження, проведені наприкінці ХХ - початку ХХІ ст.

В історико-правових роботах кінця XVIII - другої половини XIX ст. домінував юридичний підхід до вивчення адміністративного устрою. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. з'явилися дослідження, які відрізнялися більш критичними оцінками владних інститутів. У своїх працях І. Андреєвський, Н. Коркунов, А. Лохвіцький, Н. Лазаревський, Ф. Дмітрієв, А. Градовський, Б. Чичерін, К. Кавелін, С. Корф, І. Блінов, Є. Анучін, Н. Варадінов та ін. систематизували і проаналізували законодавство, яке визначало правові основи діяльності місцевого управління, дослідили структуру і компетенцію губернської адміністрації, виявили специфічні риси управління окраїнами, намітили основні проблеми в організації і функціонуванні всієї системи управління. У російській дореволюційній історіографії є порівняно небагато робіт, спеціально присвячених правовому регулюванню державної служби. Окремі теоретичні питання організації і нормативного регулювання державної служби розкриваються в працях В. Євреїнова, В. Гессена, М. Сперанського, О. Куплеваського, В. Івановського, А.І. Єлістратова, О. Ейхельмана, Н. Нелідова та ін. У російській дореволюційній історіографії можна виокремити дослідження щодо окремих аспектів російської політики у Правобережній Україні впродовж кінця ХVIII - першої половини XIX ст., адміністративного устрою цієї території й управління нею. Загалом дореволюційна історіографія склала достатньо об'єктивну історико-правову картину виникнення і функціонування інститутів місцевого управління Російської імперії і всієї системи управління на основі багатого фактичного матеріалу, законодавства, документації діловодства і мемуарів.

Утвердження марксистсько-ленінської ідеології і класового підходу характеризують другий період російської історичної науки. Дослідженню інститутів управлінської системи регіонального та місцевого рівнів приділяли мало уваги. Правилом стала різко негативна оцінка всього дореволюційного державного ладу і його окремих представників. Проблеми місцевого управління й провінційного чиновництва практично не розглядалися, бо в системі монархічної влади їм відводилася лише роль виконавців, а не тих, хто приймає управлінські рішення. Розширення джерелознавчої бази історичних досліджень у середині 1950 - середині 1980-х рр. позитивно позначилося на розширенні їх проблематики. З 60-х рр. ХХ ст. дослідження і вивчення інститутів місцевого управління, бюрократії та визначення її характеристик помітно активізуються.

Питання виникнення й еволюції чиновництва у XVIII ст. досліджували С. Троїцький, Н. Демідова, І. Федосов, Н. Павленко. Врегулювання службових відносин губернаторів із місцевими установами побіжно згадували А. Коняєва і Л. Камоско в роботах, присвячених урядовій політиці в галузі фінансового контролю та народної освіти. Істотний крок вперед у вивченні структури і діяльності урядового апарату Російської імперії зробили праці М. Єрошкіна і П. Зайончковського. М. Єрошкін провів ґрунтовний аналіз законодавчих матеріалів і, використовши відомчий підхід, описав систему дореволюційних урядових органів центрального, губернського та повітового рівнів у різні історичні періоди, показав їх організаційну єдність. Він вважав збільшення розмірів території й ріст кількості населення Російської імперії основними причинами розширення адміністративного апарату. При цьому автор зазначив, що специфіка управління національними регіонами потребує окремого розгляду. Дослідження П. Зайончковського кадрового складу державних владних інституцій стали значною подією в розвитку історичної науки. Науковець розглянув станове походження, освіту, майновий стан вищої губернської бюрократії, еволюцію всього чиновництва, вищої і середньої його ланок, з'ясував умови служби, грошове утримання та чисельність класних державних службовців у XIX ст. Щодо функціонування місцевої адміністрації управлінського апарату в губерніях, створених на неросійських територіях, то П. Зайончковський відзначав відмінності у системі владних установ лише в прибалтійських губерніях.

Серед найбільш досліджуваних істориками тем у 1990-і рр. стало вивчення становлення і розвитку державної служби зайняли перші позиції, намітилася тенденція до більш об'єктивного висвітлення ролі особи в історії, впливу особистісного фактору на специфіку управлінського стилю, на мотиви і суттєвість кадрової політики конкретних адміністраторів. У роботах сучасних вчених використовуються паралельно різні підходи, як традиційні - формально-юридичний, відомчий, так і нові: регіонально-управлінський (А. Ремньов), концепція неформальних факторів (Н. Матханова), концепція системної кризи (І. Розенталь), соціокультурний метод (Л. Лисенко). Російські історики вбачають перспективи у застосуванні нових методів досліджень, використанні міждисциплінарного підходу до аналізу історичних процесів.

А. Медушевський провів системний аналіз внутрішнього порядку адміністративного управління в умовах модернізації, дослідив співвідношення центру і периферії, з'ясував характер правового регулювання політичних інститутів. Л. Лаптєва узагальнила і систематизувала законодавчі норми щодо устрою і функцій місцевого апарату в другій половині ХІХ ст. Н. Карнішина розкрила взаємостосунки центральної влади з губернськими адміністративними установами. В роботах Т. Амплеєвої, О. Морякової, Н. Єфремової досліджуються механізми становлення й розвитку системи місцевого управління в XVIII-XIX ст., склад провінційного чиновництва. Л. Шепельов розглянув систему державних органів від центральних державних установ, їх функціонування, основні напрями діяльності. Л. Лисенко показує розвиток інституту губернаторства, проводить соціально-історичний аналіз за весь час його існування. Аналіз входження нових територій до складу Російської імперії дозволив дослідниці визначити двоєдиність цілей у національній політиці самодержавства: «якнайшвидшу інкорпорацію окраїн.., врахування і навіть збереження деяких місцевих особливостей.» На її думку, для тих регіонів, де в системі місцевого управління діяв інститут генерал-губернаторства, була характерною адміністративна чи навіть політична автономія в ХІХ - початку ХХ ст. Суттєвим вкладом у вивчення інституту губернаторства стали роботи істориків М. Бабич, Т. Кандаурова, Т. Архипової, М. Румянцевої та А. Сеніна. У колективній праці «Інститут генерал-губернаторства і намісництва в Російській імперії» узагальнюється історичний досвід побудови в Російській імперії владної вертикалі. О. Міллер відзначає, що при включенні земель Правобережжя до загальноімперської системи управління уряд змушений був використовувати різноманітні засоби.

Наприкінці ХХ ст. в регіонах Російської Федерації формуються історичні школи, які досліджують функціонування губернської і повітової адміністрації в окремих адміністративно-територіальних одиницях. Щодо вивчення в російській сучасній історіографії тематики становлення управлінських структур на правобережних українських землях після їх входження до складу Російської імперії, то в окремих спеціальних роботах вона не розглядається або ж висвітлюється побіжно в узагальнюючих монографічних дослідженнях, енциклопедичних та довідкових виданнях. Розробці тематики регіональної історії Російської імперії присвячена монографія «Західні окраїни Російської імперії». Предметами дослідження науковців є відносини імперського центру і західних окраїн, їх взаємовплив, політика Російської імперії в регіоні і методи її впровадження.

Проблеми історії державного управління дореволюційної Росії і становища провінційного чиновництва розглядають у своїх роботах і науковці Західної і Центральної Європи, США, Канади, Японії. Заслуговують уваги роботи вчених Е. Амбюргера, X. Торке, Р. Роббінса, В. Мосса, М. Раєва, X. Сетон-Уотсона, С. Ф. Старра, Д. Філда, В. Пінтнера, Дж. Яні (Ванева), Д. Орловські, Р.С. Уортмана, Р. Пайпса та ін. А. Каппелер з'ясував методи російської експансії та асиміляційні заходи уряду на неросійських територіях. Говорячи про інтеграційні процеси на Правобережжі України, історик стверджує, що «постійні воєнні конфлікти на Заході не допускали в період до 1815 р. форсованої інтеграції колишніх територій Речі Посполитої». А. Каппелер довів, що «російська політика стосовно неросійських етносів імперії справді була … прагматичною, гнучкою і толерантною». Розглядаючи суспільно-політичну та соціально-економічну еволюцію польської шляхти у ХІХ ст., Д. Бовуа розкрив інтеграційні заходи уряду щодо Правобережжя. К. Мацузато при з'ясуванні взаємовідносин російського центру й українських регіонів у складі Російської імперії надав перевагу використанню територіального підходу і фактично не погодився із тезою про територіально-правову відокремленість українських земель.

Інкорпораційна та уніфікаційна політика Російської імперії наприкінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст. активно вивчають і досліджують історики Білорусі (Я. Онищенко, С. Куль-Сільверстова, З. Шибека й ін.) та Литви (Е. Александравічюс, А. Кулакаускас, В. Меркис, Р. Вебра та ін.). Дослідження сучасних польських істориків відрізняються від наукових робіт попередників не стільки переглядом загальної картини політичного конфлікту поляків та російської влади, скільки в способі його представлення і в розстановці акцентів (А. Шварц, Л. Заштовт, А. Хвальба, В. Родкевич та ін.). У них аналізується політика імперських властей щодо західних околиць, опір польського суспільства, спроби адаптації до нових форм громадського, культурного і економічного життя. При дослідженні проблем «кресів» більше уваги звертається на долю автохтонних націй, втягнутих у польсько-російське протистояння.

Історіографічний огляд дозволив автору зробити висновок про те, що в історичній літературі вивчалися різні аспекти як створення загальноімперської управлінської моделі та її розвитку, так і специфіка окремих владних інституцій в окраїнних регіонах. Але у сферу наукового інтересу не потрапили виклад основних етапів адміністративної політики на Правобережжі України, характеристика управлінських установ регіонального, губернського та місцевого управління як цілісної структури, з'ясування процесів еволюції адміністративних органів впродовж кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст. власне на цій території, діяльність та роль шляхетського (дворянського) самоврядування, його місце в системі управління та взаємостосунки із державними інституціями різних рівнів. Не вивчалися також проблеми, пов'язані із кадровим складом губернської та місцевої бюрократії правобережних губерній кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст. В історіографії нема спеціального дослідження, у якому б розкривалися особливості організації та формування владних інституцій на Правобережжі України після його приєднання до Російської імперії наприкінці ХVІІІ ст., а також розглядалася еволюція структури адміністративних органів цього регіону впродовж першої половини ХІХ ст. Велика кількість, різноманітність, змістовність документальних матеріалів, можливість застосування нових методологічних підходів дозволяють всебічно і поглиблено розглянути означену проблематику, проаналізувати фактичні дані та зробити узагальнення.

Джерельна база дисертаційного дослідження. Проведене дослідження ґрунтується на використанні різних видів історичних джерел, які відрізняються за складом, походженням, об'ємом матеріалу, за ступенем достовірності й адекватного відображення подій. Джерела, які стали основою даної дисертаційної роботи, можна розділити на групи:

1) законодавчі матеріали;

2) матеріали офіційного діловодства - журнали засідань урядових установ, звіти, донесення, записки, огляди, матеріали сенаторських перевірок, формулярні та послужні списки чиновників;

3) довідкові та статистичні матеріали;

4) періодичні видання;

5) документи особистого походження (мемуари, щоденники, спогади, приватне листування).

Найбільш численною групою джерел, опрацьованих автором, є нормативні акти, санкціоновані верховною владою і опубліковані в Повному зібранні законів Російської імперії (далі - ПСЗ) і Зводі законів Російської імперії (далі - СЗ). Законодавчі акти у ПСЗ, систематизовані в хронологічному порядку, мають заголовки і зазначення щодо свого походження. У СЗ увійшли систематизовані чинні нормативні документи, які стали законодавчою основою діяльності системи управління. Позитивом СЗ є те, що кожна нова публікація враховувала всі окремі організаційні зміни, які відбулися, що дозволяє простежити еволюцію владних структур. У дисертаційному дослідженні і ПСЗ, і СЗ використані як два взаємодоповнюючі основні джерела.

Серед нормативних актів, проаналізованих докторантом, - маніфести та укази імператорів, думки (мнения) Державної Ради, розпорядження Сенату, установлення. Вони регламентували діяльність місцевих органів влади, фіксували зміни в адміністративно-територіальному поділі держави, встановлювали повноваження і штати владних інституцій тощо. Маніфестами в Російській імперії проголошувалися найбільш важливі події (наприклад, приєднання Правобережжя України до Російської імперії, створення міністерств, рекрутські набори та ін.). Більш чисельною і різноманітною групою законодавчих актів були укази, частина з яких видавалася на основі маніфестів і розвивала окремі їхні положення. Інші вміщували норми більш загального характеру і вносили незначні зміни у законодавство. Третя категорія указів стосувалася ще не врегульованих російським законодавством суспільних відносин. Близькими за юридичною силою до указів були так звані затверджені імператором думки (мнения) Державної Ради - вищого законодорадчого органу Російської імперії в ХІХ ст. Статути і регламенти регулювали питання державної та адміністративної організації владних установ, але відрізняються між собою тим, що статути вміщували норми матеріального й процесуального права.

Не менш важливими для вивчення проблем державного управління були деякі публікації і тематичні збірки законодавчих матеріалів. Наведені в збірках документи дозволили показати організаційну структуру, визначити повноваження місцевих владних інституцій у Російській імперії, простежити запровадження російських управлінських структур на території Правобережжя України, цілі центрального уряду в цьому регіоні тощо.

Автор зазначає, що законодавчі джерела є доволі численними й різноманітними. Вони дають можливість проаналізувати урядову політику, з'ясувати її загальні закономірності й стосовно організації регіонального та місцевого управління на землях Правобережної України зокрема, з'ясувати основні напрями діяльності губернської адміністрації. За допомогою цього виду джерел чи не найкраще можна визначити внутрішньополітичний курс Російської імперії щодо приєднаних від Речі Посполитої українських територій. Але дисертант підкреслює, що під час роботи із законодавчими документами необхідно мати на увазі, що цей вид джерел не завжди точно відображав реальне становище справ у державі і не фіксував всієї різноманітності проблем місцевого управління.

Повноцінну картину правовідносин місцевих органів державного управління та самоврядування неможливо створити без залучення архівних матеріалів. Велику частину джерел для розгляду даної теми склали матеріали діловодства, що зберігаються у фондах урядових установ у центральних і місцевих архівах України, а також архівах Російської Федерації. Представницькі за об'ємом і інформативні за змістом фонди регіональних, губернських установ, що зібрані в Центральному державному історичному архіві України в м. Києві та Центральному державному історичному архіві України в м. Львові, мають важливе значення для розкриття теми дисертації.

Документи діловодства урядових установ - циркуляри, донесення, відношення, штатні розписи, прохання, службове листування та ін. є великою групою джерел, оскільки політика Російської імперії на Правобережжі реалізовувалася через діяльність місцевих владних інституцій. Важливе значення для даного дослідження мали справи Центрального державного історичного архіву України в м. Києві (Ф. 127. Київська духовна консисторія; Ф. 193. Київське намісницьке правління; Ф. 274. Київське губернське жандармське управління; Ф. 293. Київський цензурний комітет; Ф. 442. Канцелярія київського, подільського і волинського генерал-губернатора; Ф. 445. Управління Києво-подільських воєнних поселень; Ф. 481. Центральна ревізійна комісія; Ф. 484. Київський головний суд; Ф. 486. Київська палата цивільного суду; Ф. 491. Київська палата держмайна; Ф. 533. Канцелярія київського військового губернатора.). Наприклад, у фонді Канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора (442) зберігаються документи, які демонструють функціонування інституту генерал-губернатора на Правобережжі України. Серед них - листування з Міністерством внутрішніх справ, іншими центральними установами та відомствами, підлеглими урядовцями та присутственими місцями, різноманітні звіти, інформаційні матеріали, розпорядження тощо. Фонд № 533 Канцелярії київського військового губернатора вміщує справи про вступ на посади київських військових губернаторів, звіти про стан Київської губернії, офіційне листування з урядовцями, губернськими та повітовими установами тощо. Матеріали щодо надання правобережній шляхті статусу російського дворянства, перевірку роботи дворянських зібрань по легітимації, функціонування Центральної ревізійної комісії зібрані у фонді № 481. Фонди і Київського, і Львівського історичних архівів зберігають чимало документів, пов'язаних із польським повстанням 1831 р.

Документи Державних архівів Волинської, Житомирської, Київської, Одеської, Хмельницької областей дали дисертанту великий і унікальний за змістом матеріал про всі напрями діяльності місцевого апарату управління на Правобережжі України в досліджуваний період, про повноваження й межі компетенції владних інституцій, їх структуру, процес прийняття рішень, механізм роботи державного апарату, штатні розписи (перелік всіх губернських і повітових установ, посади, оклади), документацію діловодства (журнали засідань урядових установ, донесення, звіти, записки, листування повітових чиновників та губернаторів, матеріали сенаторських ревізій у губерніях). Вони продемонстрували практичне втілення нормативно-правових актів як загальнодержавного характеру, так і адресні, які стосувалися лише Правобережжя України або однієї із трьох губерній - Київської, Подільської чи Волинської, а також показали, з якими проблемами доводилося зустрічатися місцевим органам влади. Хоча документи вміщують розрізнені дані, які не є комплексними, а інформація в них є досить фрагментарною, але разом узяті, вони дали можливість об'єктивно охарактеризувати управління на місцевому рівні. У всіх архівних фондах є листи в адміністративні установи від дворян, духівництва, чиновників і купців. Ці матеріали додають нових фарб і відтінків історії формування та еволюції російської системи адміністрування на Правобережній Україні, але мають водночас і менший рівень об'єктивності.