Формування владних інституцій Російської імперії на правобережній Україні

Для вивчення діяльності місцевих державних установ, без сумніву, мають значення фонди Російського державного історичного архіву (ІАРФ) в Санкт-Петербурзі. У ньому зберігаються фонди найвищих і центральних урядових органів Російської імперії, різних відомств, нарад і комісій. Одним із найбільших і значущих для дисертаційного дослідження був комплекс фондів Міністерства внутрішніх справ. У коло компетенції цього міністерства входили питання адміністративного управління. Воно контролювало ситуацію в державі й роботу місцевих урядових установ. Особливу важливість із погляду вивчення губернського апарату управління мали, перш за все, фонди Ради міністра внутрішніх справ (Ф. 1281), канцелярії міністра внутрішніх справ (Ф. 1282), Департаменту загальних справ МВС (Ф. 1284), Департаменту виконавчої поліції МВС (Ф. 1286). У фондах міністерства зібрані звіти губернаторів, а також клопотання місцевої влади з конкретних питань. У фонді Комітету Міністрів (Ф. 1263) зберігається найбільша збірка губернаторських звітів, які мали форму щорічних донесень імператору про стан і управління губернією та надходили в Перше відділення Власної Його імператорської величності канцелярії, а потім передавалися в Комітет Міністрів. Звіти губернаторів українських губерній зберігаються у фонді Канцелярії міністра внутрішніх справ (№ 1281). У них можна знайти пропозиції місцевої державної адміністрації щодо коректив існуючого законодавства або розробки нових правових актів із поясненням причин необхідності активізації зусиль центральних органів влади у відповідному напрямку, вони відображають позицію місцевої адміністрації. Річні звіти губернаторів вміщують чимало статистичної інформації, дані про розвиток господарства губернії за звітний рік, про окладні збори і інші повинності, про «громадське впорядкування і благочинність», про «народне здоров'я і громадську опіку», відомості про пожежі, різні правопорушення тощо. Із 30-х років ХІХ ст. у цих документах з'явилася графа «Про стан присутствених місць», яка стосується питань розвитку діловодства і з формальної точки зору характеризує функціонування установ. Відтак із цього виду джерел можна дізнатися про чиновницький апарат місцевих владних інституцій та його діяльність. Формулярні списки губернського чиновництва збереглися в ІАРФ у фондах Сенату (№ 1341), Департаменту загальних справ МВС (№ 1284).

Окрему групу джерел, які були для автора важливими для розкриття теми дослідження, склали періодичні видання, а саме «Губернські відомості», які друкували «Високі веління» і маніфести, повідомлення про створення в губерніях нових присутствених місць, призначення чиновників на посади, вакансії в губернських і повітових установах, надання чинів, нагород, звільнення або «усунення» з посади і т. ін., повідомляли про призначення дворянських виборів і затвердження вибраних осіб, а також уміщували відомості про тих, хто приїхав у губернію, і вибулих за її межі. «Губернські відомості» були офіційною газетою.

У процесі роботи дисертант використовував різну довідкову літературу: енциклопедичні видання, родовідні книги, списки генерал-губернаторів, губернаторів, предводителів дворянства, голів палат цивільного і кримінального судів, біографічні словники. Ще однією групою джерел, у яких автор знайшов відомості про функціонування урядових структур місцевого рівня, є джерела особистого походження - мемуари, щоденники, автобіографічні записки чиновників, представників правобережного дворянства, які служили по виборах, або за призначенням уряду в адміністративних установах Київської, Волинської та Подільської губерній. У спогадах сучасників містяться цінні відомості про погляди, вчинки, матеріальне становище і неформальні стосунки між чиновниками адміністрації.

Матеріали центральних і місцевих державних установ, періодичні видання, мемуари, щоденники і листування, дані статистичних і довідкових видань у комплексі із законодавчими актами дозволили дисертанту представити стан і діяльність губернського апарату управління Правобережжя України за значний історичний період. Дисертант підкреслює, що джерельна база є нерівнозначною, але комплексний підхід у використанні всіх груп джерел дозволяє вирішити поставлені завдання. Загалом джерельна база є достатньою для висвітлення всіх основних аспектів проблеми і на її основі дисертант побудував своє дослідження.

У другому розділі - «Структура органів адміністративної влади на Правобережній Україні наприкінці XVIII - в першій половині ХІХ ст.» - автор висвітлює етапи формування адміністративно-територіального устрою земель Правобережних територій після їх входження до складу Російської імперії, процес створення, структуризацію, еволюцію та функції регіональних та місцевих органів управління та установ влади.

Встановлення російської системи управління на Правобережжі України супроводжувалося зміною адміністративно-територіального поділу та створенням регіональних та місцевих установ та органів влади. При аналізі проблем, пов'язаних із формуванням та організацією функціонування владних структур Російської імперії на землях Правобережної України наприкінці XVIII - у першій половині ХХ ст., автор вважав важливим ретроспективний аналіз процесу створення системи адміністративно-територіального устрою цього регіону, розмежування земель та встановлення кордонів його складових одиниць. Проаналізувавши становлення в час правління Катерини ІІ, реформування Павлом І та Олександром І адміністративно-територіального устрою і структури місцевих владних інституцій українських земель, приєднаних від Речі Посполитої наприкінці XVIII ст., дисертант робить висновок, що на Правобережній Україні відбувалося становлення нової системи адміністративно-територіального устрою, складалася відповідна структура органів управління, судочинства, охорони внутрішнього порядку, кордонів тощо. У першій половині ХІХ ст. суттєвих територіально-адміністративних змін на Правобережжі України не відбулося, а реформування торкалися тільки адміністративного апарату. Основним змістом політичного життя на українських землях стала їхня інтеграція у державну систему Російської імперії.

Розгляд проблем, пов'язаних із формуванням наприкінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст. російської управлінської системи на приєднаних від Речі Посполитої українських землях, автор розпочав з аналізу правового статусу державних інституцій регіонального рівня і, зокрема, з вищої ланки - генерал-губернатора та канцелярії генерал-губернатора. Висвітливши процес еволюції в Російській імперії посади генерал-губернатора, дисертант зробив висновки, що в останній чверті XVIII ст. її запровадження відбувалося з метою зміцнення державної влади на місцях, зокрема, виконання військово-адміністративних та фіскально-фінансових функцій держави, а з початку ХІХ ст. генерал-губернатори переважно призначалися на околиці, які потрібно було інкорпорувати до складу держави і для швидкої адаптації території з урахуванням місцевих умов, для перетворення її в спокійну, російську губернію, або в регіони, де загострювалися соціальні і політичні конфлікти і виникала загроза збереженню самодержавного режиму. У різні періоди історії Російської імперії генерал-губернатори були ключовими фігурами на місцях. Ступінь і повнота їхньої влади прямо залежали від особистого ставлення і довіри самодержця. Правовий статус генерал-губернатора визначався загальноросійськими законами та нормативно-правовими актами адресного характеру, які були чинними лише в підпорядкованих їм губерніях, що свідчить про наявність особливостей в управлінні окремими регіонами. Реформування цього владного інституту проводилося в межах політики окремого імператора і не було послідовним. Діяльність генерал-губернаторів щодо впровадження урядової політики на територіях з різними соціально-політичними, економічними умовами була досить ефективною через зосередження в їх руках головних функцій та важелів управління у регіоні.

Автор розглядає функціонування посади генерал-губернаторів на Правобережних землях, прослідковуючи зміну їх правового статусу та об'єм повноважень. Наприклад, якщо М.М. Кречетніков поєднував військові та цивільні функції, то, призначаючи Т.І. Тутолміна керівником колишніх земель Речі Посполитої, Катерина ІІ ці дві частини управління розділила.

У 1832 р. території трьох правобережних губерній увійшли до складу Київського генерал-губернаторства. Створюючи його, уряд прагнув пришвидшити темпи інтеграційних перетворень у регіоні та інкорпорацію правобережних земель до складу Російської імперії. Ліквідація залишків колишнього устрою та державницьких традицій на цих територіях, приведення адміністративно-політичної системи у відповідність до загальноімперської засвідчили, що ця мета була реалізована. Аналіз діяльності чільних посадовців Правобережжя України впродовж кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст. показав, що генерал-губернаторами призначалися урядовці, адміністративні здібності яких дозволяли успішно реалізовувати російську державну політику в краї.

Канцелярія київського генерал-губернатора була створена у 1832 р. і мала статус вищої наглядово-управлінської регіональної установи, яка функціонувала в особливих умовах і набувала значення, як центр зосередження регіональної влади на підконтрольній території. Вона контролювала політичний і економічний розвиток, культурне життя в регіоні.

Губернатор був керівником місцевої адміністрації і виконував різні обов'язки по управлінню губернією, поліцією, нагляду за судами, в'язницями, становими органами, завідував багатьма господарськими справами. На основі всебічного аналізу законодавчих актів, інших джерел кінця ХVІІІ ст. - першої половини ХІХ ст. дисертант окреслив еволюцію владних повноважень губернаторів. З огляду на необхідність якнайшвидше інкорпорувати землі Правобережжя України у склад Російської імперії, основним завданням цих посадовців були організація російської системи управління в регіоні та формування структури державних органів, аналогічної до загальноросійської. Губернатори були безпосередніми виконавцями розпоряджень імператорів щодо практичного облаштування присутствених місць у губернському та повітових центрах. Вони дбали про формування чиновницького апарату новостворених органів влади та державних установ, організацію його роботи. Компетенція губернатора, як головного посадовця місцевого управління очолюваної ним канцелярії, поширювалась майже на всі сфери життя губернії. Канцелярії цивільних губернаторів працювали більш оперативно, ніж губернські правління, швидше розглядали і вирішували справи.

Порівнюючи та аналізуючи анкетні дані губернаторів правобережних губерній, автор висвітлює кадрову політику російських імператорів щодо головних посадовців губернії, зазначивши, що при призначенні на посади мали вплив як суб'єктивні, так і об'єктивні фактори. Він робить висновок, що часта змінюваність губернаторів була одним із основних принципів кадрової політики уряду.

Губернське правління було важливою ланкою мережі місцевих адміністративно-політичних органів на землях Правобережжя України після їхнього входження до складу Російської імперії. Воно вважалося основною адміністративною установою губернії. Губернське правління відповідало за оприлюднення в губернії законів і здійснювало контроль за їх виконанням, контролювало розвиток сільського господарства, промисловості, охорони здоров'я тощо. Будучи юридично колегіальним органом, на практиці губернське правління залишалося «канцелярією» при губернаторі. Дисертант розглядає структуру, правовий статус губернських правлінь, особливості функціонування цих установ та їх діловодства, а також особливості їх діяльності на землях Правобережжя України.

Розширення кола завдань та функцій місцевого адміністративно-управлінського апарату в першій половині ХІХ ст. зумовило появу різноманітних регіональних владних інституцій. Під впливом соціально-економічних змін, що відбувалися в Російській імперії, збільшилася диференціація і спеціалізація державних органів як вищих, центральних, так і місцевих. Лінійне підпорядкування місцевих управлінських структур різних відомств губернатору дозволяли йому долати на губернському та повітовому рівнях відомчу відокремленість. Губернські комітети й комісії дещо зміцнили зв'язок губернської адміністрації з мешканцями регіону, оскільки при здійсненні своїх функцій більше опиралися на населення. Автор зазначає, що в результаті їх діяльності окреслилася тенденція до зближення представників різних станів, за винятком покріпаченого селянства, з коронною владою на основі спільної діяльності у вирішенні місцевих завдань.

У структуру місцевого управління, створену на приєднаних від Речі Посполитої територіях Правобережжя України, входили, окрім інших, адміністративно-господарські органи різних відомств. Це і фінансові установи (казенні палати), які забезпечували надходження до державної скарбниці та контролювали витрату казенних коштів, і владні інституції по управлінню казенним майном, і митниці, які захищали зовнішньоекономічні інтереси держави. Всі вони, окрім виконання своїх прямих функцій, сприяли процесу інкорпорації Правобережжя України до складу Російської імперії. Дисертант підкреслює, що через складнішу структуру економічного життя, коло питань, які входили до компетенції казенних палат у цьому регіоні, було дещо ширшим, ніж функції аналогічних структур центральних російських губерній.

У третьому розділі - «Система судочинства та поліції на Правобережній Україні» - дисертант детально прослідковує процес еволюціонування правової системи, розглядає систему судоустрою, яка впродовж кінця ХVІІІ ст. - першої половини ХІХ ст. функціонувала на землях Правобережжя України, визначає структуру судових органів, їх повноваження та особливості формування кадрового складу, а також аналізує процес формування та розвитку адміністративно-поліцейської системи.

Вивчення й аналіз нормативно-правових та інших джерел, надали можливість автору стверджувати, що загальна система російського права на Правобережжя України поширювалася поступово, довгий час на українських землях діяли різноманітні за походженням джерела права, не всі з яких були досконалими, а їх норми нерідко суперечили одна одній. Спочатку влада намагалася врахувати відмінності, які були у судочинстві приєднаних територій колишньої Речі Посполитої, провести кодифікацію існуючих правових норм, а коли в переважній більшості ці спроби закінчилися невдало, то їхню чинність імператорськими указами та законами Сенату було скасовано і введено в дію Звід законів Російської імперії. Значну роль у становленні російського права на Правобережжі України відіграло введення в офіційне діловодство російської мови. Тривале одночасне існування російського і польського права нерідко створювало правові колізії, що дозволяло багатьом використовувати хаос в судовій системі у корисливих цілях.

Дисертант наголошує, що запровадження нової адміністративно-політичної і судової систем здійснювалося виключно на основі законодавства Російської імперії, при цьому уряд Російської імперії майже ніколи не допускав аналогії при правовому регулюванні подібних суспільних процесів у різних регіонах навіть географічно близьких. У кожному окремому випадку юридичні акти приймалися в індивідуальному порядку.

Автор дослідження зазначає, що судова система тут не була однорідною та громіздкою, а заміна судових інституцій колишньої Речі Посполитої на нові російські відбувалася досить тривалий час - майже до середини ХІХ ст. Центральний російський уряд вжив всіх необхідних заходів для того, щоб цей процес викликав якомога менший супротив місцевого населення. У судах різних інстанцій через об'єктивні, а найчастіше через суб'єктивні причини нагромаджувалося чимало невирішених справ, провадження та розгляд яких тривали місяцями і навіть роками. Процес введення російської системи судоустрою активізувався зі вступом на престол Миколи І, який поставив завдання в правобережних українських губерніях остаточно встановити ту структуру та порядок функціонування судової системи, які були характерними для всієї іншої території Російської імперії. Попри це дисертант підкреслює, що судова система, яка запроваджувалася на українських землях, була найслабшою ланкою всієї системи російського управління на цих правобережних територіях і не справлялася із своїми обов'язками.

Нормативно-правові акти кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст., встановлюючи структуру судових органів, визначили також основні засади формування їх кадрового апарату та його кількісний склад. Дисертант доводить, що у процесі впровадження російської системи судоустрою в правобережних губерніях виникло чимало проблем у комплектації персонального складу судових установ та забезпечення їх надалі кваліфікованими, відданими Російській імперії кадрами. Ці труднощі були викликані як паралельним існуванням двох судових систем, особливостями соціальної структури населення Правобережжя України, так і тими обставинами, які були характерними для всієї Російської імперії.

Адміністративно-поліцейське управління в губерніях Правобережної України наприкінці XVIII - першій половині XIX ст. теж мало свої особливості. Об'єктивними причинами такого становища були недавнє приєднання цих земель до Російської імперії, їхнє прикордонне розташування, наявність серед місцевого населення активних опозиційно налаштованих прошарків і сам факт польського повстання 1830-1831 рр. Особливості поліцейського апарату були пов'язані з намаганням центрального уряду зміцнити міські, повітові і сільські поліційні органи шляхом жорсткого відбору при формуванні кадрового складу, обмеження кількості службовців, які обіймали посади за результатами виборів, і, натомість, зростання кількості службових місць, кандидати на які призначалися урядом («від корони»), введення додаткових посад, надання більш широких повноважень як керівному складу, так і рядовим чинам, запровадження додаткового матеріального заохочення тощо.

У четвертому розділі - «Російська влада і правобережна шляхта» - висвітлюються організаційно-правові форми дворянського самоврядування та виборних посадовців, розкриваються проблеми стосунків російської влади та правобережної шляхти, характеризується діяльність владних структур з легітимації правобережної шляхти та з перерозподілу земельної власності.

Узагальнюючи положення нормативно-правових документів, дисертант зазначає, що політика російського уряду, спрямована на залучення органів дворянського самоуправління до адміністративної служби, загалом відповідала намаганням дворянства до перетворення виборної дворянської служби в державну. Органи дворянського самоврядування доповнили місцеве управління і допомагали успішніше вирішувати завдання кожного регіону. Щодо діяльності органів дворянського самоуправління на Правобережжі України, то поступово особливості у їх компетенції та суспільному значенні, пов'язані із правовим статусом шляхетських зібрань колишньої Речі Посполитої, були нівельовані, і корпоративні органи дворянського самоуправління Київської, Подільської та Волинської губерній набули статусу аналогічних структур центральної частини Російської імперії.

Приєднавши після трьох поділів Речі Посполитої значні території на заході, Російська імперія зіткнулася з необхідністю визнання статусу правобережної шляхти, визначення її місця в російському суспільстві і її кооптації у дворянство імперії. Відповідно до російського законодавства основними умовами для надання польським шляхтичам новоприєднаних територій (до речі, як зазначає автор, і російським дворянам) статусу російського дворянина були визнані дві: наявність документу (офіційної грамоти про шляхетство) та наявність маєтку, землі і власних селян-кріпаків.

Дисертант зазначає, що урядові кола Російської імперії зіткнулися із проблемою необхідності офіційного визнання легітимацій, отриманих від дворянських депутатських зібрань значною частиною шляхти. Правомірність надання дворянства ні в кого не викликала сумнівів, коли мова йшла про власників нерухомості та спадкових землевласників. Але, коли дійшла черга до визнання дворянських прав за дрібною шляхтою, яка історично була неоднорідною й у своїй більшості безземельною, то відповідно до російського законодавства ця частина правобережного суспільства отримати дворянство могла у виняткових випадках. Коли російська влада була поставлена перед фактом необхідності підтвердження дворянських прав значної частини шляхти, яке здійснили дворянські депутатські зібрання, то довелося вживати негайних заходів, щоб запобігти узаконенню приналежності до дворянства дрібної шляхти. Для цього центральна влада створювала спеціальні установи. Більшість із них були тимчасовими, з більшими чи меншими строками діяльності, але всі вони створювалися для однієї мети - не дозволити всьому масиву правобережної шляхти інтегруватися в російське дворянство. Здебільшого це були ревізійні комісії як повітового, так і губернського рівня. Вони проводили перевірку функціонування дворянських депутатських зібрань, їхнє діловодство, правомірність рішень та виданих ними документів, з'ясовували достатність і достовірність представлених шляхтичами доказів на підтвердження своїх дворянських прав тощо. Проаналізувавши діяльність цих інституцій, дисертант встановив, що її підсумком стала декласація величезної кількості правобережної шляхти, яка не змогла підтвердити свій статус і втратила не тільки політичну та економічну, а й часто особисту свободу.

Обґрунтовуючи тезу про те, що наприкінці ХVІІІ ст. політика підтвердження майнових прав тих осіб, які одразу набули нового статусу російських підданих, виправдала себе, автор стверджує, що будь-які спроби відразу змінити існуючий порядок землеволодіння на землях Правобережної України могли стати причиною «небажаного хвилювання» польських землевласників, які б підірвали ще слабкі позиції російської влади після недавнього приєднання цих територій до Російської імперії. Але факти свідчать, що у той же час готувалися і проводилися заходи щодо поступової ліквідації орендних володінь на основі колишньої польської правової системи і розподіл цієї власності вже на умовах, продиктованих інтересами Російської імперії, і створення умов для уніфікації всіх суспільних відносин і земельних, зокрема, на всій її території. Для практичного проведення перерозподілу земельної власності на Правобережжі України російський уряд створював спеціальні владні інституції, у повноваження яких входило вирішення різноманітних майнових питань. Хоча ці структури мали різні обов'язки, тривалість їхньої діяльності теж не була однаковою, відрізнялися вони між собою якісним і кількісним складом чиновників і різною ефективністю їх роботи, дисертант робить висновок, що всі вони були утворені з однією метою - утвердження основ російської державності у Київській, Волинській та Подільській губерніях, а також виконували одне завдання - збільшити власність і забезпечити стабільний дохід у казну.

Висновки

Основні результати дисертаційного дослідження:

1. Українське Правобережжя ввійшло до складу Російської імперії в той історичний період, коли відбувалося реформування місцевого управління в державі загалом. Губернська реформа 1775 р. створила в цілому струнку систему адміністративно-територіального поділу Російської імперії і відповідну уніфіковану структуру місцевих установ, розпочала розділення гілок державної влади на місцевому рівні. Кадровий склад місцевого управління формувався шляхом призначень імператором чи центральними органами влади та шляхом виборів.

2. Після включення Правобережжя України Російська імперія набула землі і суспільства, які мали власні традиції державного будівництва та правовий уклад, сформовані владні структури та інституції самоврядування, розвинуті регіональні і корпоративні права. Тому першочерговими завданнями російської влади були військове та політичне укріплення надбаних земель, їх соціальна та політична стабільність, через що перевага частіше надавалася посиленню політичного контролю над управлінською раціональністю. Перед чільними посадовцями правобережних губерній стояли завдання інкорпорації українських територій у склад Російської імперії шляхом запровадження російської правової та управлінської системи.

3. Після входження Правобережжя України до складу Російської імперії на його території вводилася нова, апробована в центральних регіонах структура місцевого управління. Проте державні установи тут виконували ширші функції, штат чиновників був чисельнішим, а коло повноважень було ширшим. Управлінські органи мали особливості, пов'язані із специфікою цього регіону.

4. Зміни Павла І в управлінській системі на Правобережжі України стали своєрідним синтезом врахування реалій традиційного адміністрування в регіоні, бажання якнайшвидше ліквідувати відмінності в управлінні цими землями та губерніями центральної Росії, удосконалити і досягти найбільш можливої централізації і суворої ієрархії зверху донизу.

5. Трансформації у державному управлінні, які охоплювали організаційну, кадрову сторони апарату управління, сферу діловодства за імператорства Олександра І, спрямовувалися на модернізацію політичних інституцій Російської імперії. Міністерська реформа посилила управління губерніями з центру й зробила його більш компетентним і конкретним. Місцеві державні установи розподілялися між відповідними міністерствами. Загалом сформована міністерська система управління ліквідувала залишки децентралізації. На Правобережжі України в першій чверті ХІХ ст. адміністративний апарат реформувався переважно в руслі загальноімперських перетворень. Адресно лише визначалася компетенція вищих посадовців регіону з огляду на особливі завдання, які ставилися перед ними щодо впровадження інтеграційної політики. У першій половині ХІХ ст. під впливом соціально-економічних змін, що відбувалися в Російській імперії, збільшилася диференціація й спеціалізація державних органів як вищих, центральних, так і місцевих.

6. Правобережна шляхта, впливи якої залишалися сильними впродовж тривалого періоду, була не лише соціальним, економічним і культурним, але й політичним станом, який не хотів миритися із втратою незалежності. Через відсутність у російської влади міцних позицій у краї, будь-які спроби активної інтеграції були приречені на крах. Відтак, незважаючи на те, що російська адміністрація вже функціонувала, Правобережжя України ще довгий час перебувало під польським впливом. Досягнути лояльності з боку правобережної шляхти російський уряд прагнув, у тому числі, й за рахунок поваги до вже існуючих її станових інституцій. Щодо діяльності органів дворянського самоврядування на Правобережжі України, то поступово особливості у їх компетенції та суспільному значенні, пов'язані із правовим статусом шляхетських зібрань колишньої Речі Посполитої, були нівельовані, і корпоративні органи дворянського самоуправління Київської, Подільської та Волинської губерній набули статусу аналогічних структур центральної частини Російської імперії, а виборна служба стала не самостійним інститутом, а додатком до служби за призначенням уряду.

7. На Правобережжі функціонували специфічні владні інституції для виконання конкретно поставлених завдань. Спеціальні владні інституції, у повноваження яких входило вирішення різноманітних питань, пов'язаних із земельною власністю, регулюванням належності тих чи інших об'єктів власності, обсягом і змістом повноважень землевласників та землекористувачів, порядком і формами реалізації їхніх прав та ін., російський уряд створював для практичного проведення перерозподілу земельної власності на Правобережжі України.

8. Функціонувала ще одна група специфічних державних інституцій як місцевого рівня, так і в Санкт-Петербурзі, котра займалася питаннями легітимації правобережної шляхти. Переконливість і достатність доказів станового походження кожного шляхтича визначали губернські дворянські зібрання та дворянські депутатські зібрання, але правомірність їх підтвердження контролювали державні органи місцевої російської адміністрації, спеціально створені для перевірки діяльності шляхетських зібрань ревізійні комісії та Герольдія, яка і надавала статус дворянина.

9. Особливих рис управлінська структура правобережного регіону набула ще і через його прикордонне розташування. Для виконання прикордонних справ у канцелярії генерал-губернатора вводився особливий штат чиновників і канцелярських службовців. Загалом система охорони кордонів і митна служба Російської імперії на західному її кордоні була сформована до 20-х рр. XIX ст. і в майбутньому зазнавала лише незначних змін.

10. Запровадження нової адміністративної системи на Правобережжі України здійснювалося виключно на основі законодавства Російської імперії. Проте довгий час у цьому регіоні діяли різні за походженням джерела права. Джерела місцевого права поступово витіснялися на другорядне місце, аж поки їхнє використання на практиці не мінімалізувалося й їх чинність не була скасована указами імператора Миколи І. Отже, остаточне скасування ж автономії права відбулося лише в першій половині ХІХ ст.

11. Приєднавши землі Правобережжя, Російська імперія отримала в спадок складну систему судоустрою й судочинства. Уряд використав багаторівневе та поетапне введення принципів імперського судоустрою та судочинства на Правобережжі України, де російська система судоустрою накладалася на стару, яка продовжувала існувати та діяти. Одночасної заміни не відбулося, й обидві структури судоустрою функціонували тривалий час паралельно, можна говорити навіть про асиміляцію деяких елементів.

12. Російська адміністративно-поліцейська система активно запроваджувалася на правобережних землях з 90-х рр. XVIII ст. Цей процес відбувався одночасно із реформуванням цієї галузі державного управління у всій імперії, про що свідчать нормативно-правові акти, які не є адресними щодо приєднаних територій Правобережної України. Однак у Київській, Подільській та Волинській губерніях адміністративно-поліцейське управління мало особливості, пов'язані з намаганням центрального уряду зміцнити міські, повітові і сільські поліційні органи шляхом жорсткого відбору при формуванні кадрового складу, обмеження кількості службовців, які обіймали посади за результатами виборів, і, натомість, зростання кількості службових місць, кандидати на які призначалися («від корони»), введення додаткових посад, надання більш широких повноважень як керівному складу, так і рядовим чинам, запровадження додаткового матеріального заохочення, заборони прийому на службу в поліцію осіб «неросійської національності» тощо.

13. До 30-х років ХІХ ст. ступінь інтеграції Правобережної України у склад Російської імперії був низьким. Але впродовж кінця ХVІІІ ст. - першої чверті ХІХ ст. зусиллями російських урядовців вищого та місцевого рівня майже півстолітньою законодавчою базою було підготовлене підґрунтя для остаточної ліквідації особливостей управління українськими правобережними губерніями і повного їх включення до складу Російської імперії. У 1832 р. засновувалося Київське генерал-губернаторство, створювалася Канцелярія київського військового губернатора та генерал-губернатора подільського та волинського. Імператор Микола І пришвидшив темпи інтеграційних перетворень у регіоні та інкорпорацію правобережних земель до складу Російської імперії, успішно її завершивши. Ліквідація залишків колишнього устрою та державницьких традицій на цих територіях, приведення адміністративно-політичної системи у відповідність до загальноімперської, ліквідація правової автономії краю, юридична заборона користуватися польською мовою в державних інституціях та інших установах засвідчили, що ця мета була реалізована.

14. Політика російських імператорів кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ ст. засвідчила, що ніхто із самодержців не міг навіть допустити думки про те, щоб українські землі Правобережжя належали імперії «номінально», а їх мешканці користувалися б спеціальними особливими правами й привілеями. Основним змістом політичного життя на українських землях впродовж цього періоду стала їхня інтеграція у державну систему Російської імперії, а функціонування всієї адміністративної системи, зокрема регіонального і місцевого рівня, слугувало досягненню повного контролю над правобережними територіями.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях

1. Бармак М.В. Німецьке, чеське та єврейське населення Волинської губернії (1796 - 1914 рр.). - Тернопіль: АСТОН, 1999. - 208 с.

2. Бармак М.В. Державна служба в Російській імперії: правові основи формування та функціонування корпусу цивільних службовців (ХVІІІ - перша половина ХІХ ст.). - Тернопіль: АСТОН, 2006. - 288 с.

3. Бармак М.В. Формування владних інституцій Російської імперії на Правобережній Україні (кінець XVIII - перша половина ХІХ ст.). - Тернопіль: АСТОН, 2007. - 512 с.

4. Бармак М.В. Законодавче регулювання економічного життя німецьких поселенців на українських землях Російської імперії (кінець ХVІІІ - початок ХХ ст.) //Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Вип. 10. - Тернопіль, 2000. - С. 52-55.

5. Бармак М.В. Шляхи поповнення земельної власності російських дворян та казни на Правобережній Україні (кінець XVIII - початок ХІХ ст.) // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 2005. - Вип. 1. - С. 16-20.

6. Бармак М.В. Дослідник україно-польсько-російських відносин на Правобережній Україні в ХІХ ст. професор Сорбони Даніель Бовуа //Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Вип. 2. - Тернопіль, 2005.- С. 30-36.

7. Бармак М.В. Органи управління Київською, Подільською та Волинською губерніями Російської імперії наприкінці ХVІІІ - в першій половині ХІХ ст. //Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 2005. - Вип. 3. - С. 18-24.

8. Бармак М.В. Порядок надання чинів і призначення на посади цивільної служби в Російській імперії (XVIII - перша половина ХІХ ст.) // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 2006. - Вип. 1. - С. 171-176.

9. Бармак М.В. Землеволодіння та землекористування чеських поселенців Волинської губернії // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. - Рівне, 2005. - Вип. 6. - С. 76-81.

10. Бармак М.В. Законодавче регулювання життєдіяльності єврейського населення Волинської губернії (перша половина ХІХ ст.) // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету, - Рівне, 2006. - Вип. 8. - С. 84-89.

11. Бармак М.В. Казенні палати в системі управління Російської імперії (на матеріалах Київської, Подільської та Волинської губерній) // Сторінки історії: Збірник наукових праць. - К.: ІВЦ «Видавництво «Політехніка», 2006. - Вип. 21. - С. 3-11.

12. Бармак М.В. Генерал-губернатор в системі управління Правобережною Україною // Сторінки історії: Збірник наукових праць. - К.: ІВЦ «Вид-во «Політехніка», 2006. - Вип. 22. - С. 18-25.

13. Бармак М.В. Розробка теоретичної концепції державної служби в Російській імперії в кінці ХVІІІ -- першій половині ХІХ ст. // Наукові праці: Науково-методичний журнал. - Т. 52. - Вип. 39. - Історичні науки. - Миколаїв, 2006. - С. 51-55.

14. Бармак М.В. Матеріальне утримання управлінців цивільної служби в Російській імперії (XVIII - перша половина ХІХ ст.) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Збірник наукових праць. - К., 2006. - С. 179-185.

15. Бармак М.В. Законодавче регулювання переходу шляхти Правобережної України у російське дворянство (кінець ХVІІІ - перша половина ХІХ ст.) // Наукові записки / Збірник. - К., 2005. - Серія: Політологія і етнологія. - Вип. 28. - С. 246-259.

16. Бармак М.В. Розробка М.М. Сперанським теоретичних питань державної служби // Мандрівець. - № 1(60) січень-лютий, 2006. - С. 35-38.

17. Бармак М.В. Губернатор в системі державної служби Російської імперії (ХVІІІ -- перша половина ХІХ ст.) // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - К., 2005. - № 3.- С. 147-156.

18. Бармак М.В., Красівський О.Я. Шляхетське та дворянське самоуправління на території Київської, Подільської та Волинської губерній в першій половині ХІХ ст. // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - К., 2005. - № 4. - С. 489-498.

19. Бармак М.В. Державний службовець в системі управління Російської імперії першої половини ХІХ ст. // Збірник наукових праць Національної академії державного управління при Президентові України - К., 2005. - № 1. - С. 65-73.

20. Бармак М.В. Губернське правління як орган управління губернією в першій половині ХІХ ст. (на прикладі Київської, Подільської та Волинської губерній Російської імперії) // Актуальні проблеми державного управління. Збірник наукових праць. - Дніпропетровськ, 2005. - Вип. 2 (20). - С. 52-62.

21. Бармак М.В. Посада генерал-губернатора в системі державної служби Російської імперії (Київське генерал-губернаторство) // Актуальні проблеми державного управління. Збірник наукових праць. - Дніпропетровськ, 2005. - Вип. 3 (21). - С. 42-53.

22. Бармак М.В. Німецька сільськогосподарська колонізація Правобережної України (на прикладі Волинської губернії) // Ефективність державного управління: Збірник наукових праць. - Львів, 2003. - Вип. 3. - Ч. 1. - С. 96-105.

23. Бармак М.В. Входження земель Правобережної України до складу Російської імперії та початок формування органів влади // Ефективність державного управління: Збірник наукових праць ЛРІДУ НАДУ. - Львів, 2004/2005. - Вип. 6/7. - С. 134-139.

24. Бармак М.В. Губернатор в системі державної служби Російської імперії (ХVІІІ -- перша половина ХІХ ст.) // Актуальні проблеми внутрішньої політики. - Вип. 1. - К., 2005. - С. 279-288.

25. Бармак М.В. Правова основа формування територіально-адміністративного устрою Правобережної України наприкінці XVIII ст. // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 2006. - Вип. 4. - С. 121-129.

26. Бармак М.В. Трансформації в системі судоустрою на Правобережній Україні наприкінці XVIII ст. // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 2007. - Вип.1. - С. 30-36.

27. Бармак М.В. Владні інституції Російської імперії в дослідженнях українських істориків // Наукові записки ТДПУ ім. В. Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 2007. - Вип. 2. - С. 36-41.

28. Бармак М.В. Історичні аспекти формування неофіційних персональних зв'язків за часів Російської імперії // Ефективність державного управління в контексті європейської інтеграції: Матеріали щорічної науково-практичної конференції 23 січня 2004 р. - Львів, 2004. - Ч. 2. - С. 162-165.

29. Бармак М.В. Основні вимоги до кандидатури державного службовця в Російській імперії у першій половині ХІХ ст. // Внутрішня політика держави: сутність, принципи, методологія: Матеріали щорічної науково-практичної конференції за міжнародною участю (27 січня 2005 р.). - Львів, 2005. - Ч. 2. - С. 134-137.

30. Бармак М.В. Формування системи шляхів сполучення та створення поштової служби на території Правобережної України (кінець ХVIII -- перша половина ХІХ ст.) // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Вип. 12. Серія: Історія: Збірник наукових праць /За заг. ред. проф. П.С. Григорчука. - Вінниця, 2007. - С. 12-15.

Размещено на Allbest.ru