Православна церква на півдні України (1775-1861 рр.)
Історичні умови розвитку православної церкви на Півдні України, місце монархів, Синоду, органів єпархіальної влади в управлінні церковною справою. Аналіз статусу парафіяльного, військового, чорного духовенства та державної регламентації їх функцій.
Рубрика | История и исторические личности |
Вид | автореферат |
Язык | украинский |
Дата добавления | 30.07.2014 |
Размер файла | 48,3 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://allbest.ru
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. В.Н. КАРАЗІНА
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук
Спеціальність 07.00.01 -- Історія України
ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА НА ПІВДНІ УКРАЇНИ (1775-1861 РР.)
Виконав Лиман Ігор Ігоревич
Харків - 2005
АНОТАЦІЯ
Лиман І.І. Православна церква на півдні України (1775-1861 рр.). -- Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 -- історія України. Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна. -- Харків, 2005.
У дисертації на основі широкого кола джерел вперше в історіографії комплексно досліджено православну церкву на півдні України останньої чверті XVIII - середини ХІХ ст. Реконструйовано систему управління церквою в краї. Досліджено процес розбудови єпархій, державне регулювання і практику храмового будівництва, пов'язані з цим проблеми церковного землеволодіння і землекористування, становлення мережі духовних навчальних закладів. Скориговані усталені в історіографії уявлення щодо складу, трансформацій порядку формування, змін чисельності, соціального статусу, матеріального забезпечення груп духовенства. Розглянуто вплив на регламентацію функцій духовенства щодо парафіян ролі, що відводилась церкві у системі суспільно-державних відносин. Отримало подальшого розвитку дослідження специфіки місіонерської діяльності і заходів проти відпадіння від православ'я. З'ясовано особливості характеру народної релігійності, впливу на неї традиції, історичних умов, заходів офіційної церкви.
історичний православний церков духовенство
1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. В історії Південної України остання чверть XVIII - середина ХІХ ст. стала надзвичайно важливим етапом, під час якого відбулись і закріпились знакові трансформації у формах та рівні залежності краю від Петербурга, в ступені уніфікації місцевої управлінської системи, зміни в рівні і напрямах господарського розвитку, в чисельності населення.
При цьому досить помітно відчувається брак узагальнюючого дослідження, в якому б систематизувалась церковна історія регіону цього періоду, і передусім -- історія православної церкви. Використання традиційного кола джерел, основа якого сформувалась ще в ХІХ ст., домінування класового підходу обумовили не лише наявність багатьох фактологічних помилок, лакун, але і існування чисельних кліше, повторення в різних формулюваннях тих самих висновків, не всі з яких адекватно відбивають реальність. Зокрема набула поширення теза про те, що православ'я на землі Півдня по-справжньому прийшло лише після ліквідації Запорозьких Вольностей, а до того воно знаходилось тут чи не в зародковому стані. Давню історіографічну традицію має сприйняття південного краю як конгломерату різних етносів та релігійних конфесій. Причому із акцентом на перебування тут католиків, протестантів, іудеїв, мусульман. Дарма, що цілий ряд етносів був представлений лише кількома сотнями осіб. Певною історіографічною традицією стало твердження про специфічність, а то й унікальність деяких аспектів розвитку півдня України, і, зокрема, церкви в регіоні, так само як і про використання Півдня як своєрідного полігону для експериментів, які проводились можновладцями імперії. Такі твердження мають підстави. Але дуже часто відповідні тези абсолютизуються, приймаються апріорно, або застосовуються без застережень. З іншого боку, цілий ряд дослідників взагалі відмовляє церковному устрою краю пост-запорозьких часів у будь-якій специфічності, розглядаючи його як ординарний елемент єдиної, централізованої державної системи Російської імперії. Ці, а також чимало інших кліше, в багатьох випадках некритично сприймаються дослідниками, які, вивчаючи світську історію, змушені звертатись до подій історії релігійної.
Сама ж необхідність такого звернення, як і принципова важливість вивчення церковного минулого, обумовлюється тим фактом, що в умовах невідокремленості церкви від держави, тісної взаємодії духовних і світських інституцій, релігійності світосприймання переважної більшості населення релігійний фактор значною мірою впливав на політичні, економічні, соціальні, культурні процеси. У той же час можливість такого впливу широко використовувалась для досягнення цілей, що лежали далеко поза суто релігійною площиною.
З іншого боку, брак узагальнюючого дослідження з історії православ'я на Півдні зумовлює і недостатнє врахування ситуації в краї у працях, які розглядають історію церкви в межах України або Російської імперії. Специфіка Півдня якщо і згадується, то, знову ж таки, зводиться до кількох стандартних формул, не кожна з яких відповідає дійсності.
Отож, потреба в ґрунтовному дослідженні історії православної церкви на півдні України 1775 - 1861 рр. давно назріла.
Метою дослідження є реконструкція історичного розвитку православної церкви в південноукраїнському регіоні 1775 - 1861 рр., визначення особливостей системи управління, церковно-територіального устрою краю, статусу духовенства Півдня, взаємин підлеглих духовного відомства з мирянами.
Досягнення мети передбачає вирішення наступних дослідницьких завдань:
— аналіз стану наукової розробки проблеми;
— здійснення евристики в архівних зібраннях, музейних колекціях, рукописних відділах бібліотек України, Російської Федерації та Польщі;
— простеження історичних умов розвитку православної церкви на Півдні;
— дослідження місця монархів, Синоду, органів єпархіальної влади в управлінні церковною справою у регіоні;
— реконструкція церковно-територіального устрою Південної України;
— дослідження статусу парафіяльного, військового, чорного духовенства краю;
— аналіз державної регламентації функцій духовенства щодо парафіян і практики пастирської діяльності на Півдні;
— висвітлення місіонерської діяльності і заходів проти відпадіння від офіційної церкви;
— дослідження характеру народної релігійності і впливу на нього заходів офіційної церкви.
Об'єктом дослідження є церковна історія Південної України.
Предмет дослідження -- православна церква на півдні України останньої чверті XVIII - середини ХІХ ст.
Хронологічні межі дослідження визначаються 1775 - 1861 роками. Нижня межа пов'язана із « атакуванням» Січі, підписанням маніфесту від 3 серпня 1775 р. про ліквідацію запорозького козацтва і іменного указу від 9 вересня 1775 р., яким передбачались трансформації церковно-територіального устрою краю та об'єднання південноукраїнських земель під зверхністю одного єпархіального архієрея. Верхня межа зумовлена початком проведення реформ 60-х - 70-х років ХІХ ст., які суттєво вплинули на статус духовенства та його місце в суспільстві, а також із початком функціонування окремої Таврійської єпархії, яка втратила залежність від Херсонського архієпископа.
Територіальні межі дослідження визначаються традиційним для історіографії розумінням під терміном « Південна Україна» території трьох степових губерній -- Катеринославської, Херсонської і Таврійської в кордонах 1805 р., яка сьогодні включає землі Одеської, Миколаївської, Херсонської, Кіровоградської, Запорізької, Дніпропетровської, Донецької областей, Автономної Республіки Крим і південно-східної частини Луганської області.
Наукова новизна дисертації полягає насамперед у тому, що православна церква на півдні України останньої чверті XVIII - середини ХІХ ст. вперше стала предметом спеціального комплексного дослідження. Дисертантом проведена евристична робота, в результаті якої неопубліковані джерела з тематики дослідження виявлені в 35 архівних, музейних та бібліотечних установах України, Російської Федерації та Польщі. Реконструйовано систему управління православною церквою на півдні України, простежено зміни у структурі та статусі її складових. Заповнено низку лакун, спростовано ряд поширених в історіографії тверджень стосовно хронології розбудови південноукраїнських єпархіальних органів влади. Доведено, що державна влада пріоритетну увагу приділяла розбудові не Катеринославської і Таганрозької, але Херсонської і Таврійської єпархії. Вперше проаналізовано зміни процедури та умов влаштування релігійних споруд, визначено, яким чином тенденції посилення контролю і регламентації з боку Петербурга та єпархіальної влади впливали на темпи храмового будівництва на півдні України. З'ясовано комплекс проблем, пов'язаних із церковним землеволодінням та землекористуванням. Реконструйовано мережу духовних навчальних закладів Півдня, визначено основні тенденції її розвитку, ступінь обумовленості цих тенденцій загальноімперськими процесами і ситуацією в самому регіоні. Скориговані усталені в історіографії уявлення щодо складу, трансформацій порядку формування, змін чисельності, соціального статусу, матеріального забезпечення парафіяльного, військового, чорного духовенства краю. Розглянуто вплив на регламентацію функцій духовенства щодо парафіян ролі, що відводилась православній церкві у системі суспільно-державних відносин. Отримало подальшого розвитку дослідження специфіки місіонерської діяльності і заходів проти відпадіння від офіційної церкви в краї. З'ясовано особливості характеру народної релігійності, впливу на неї традиції, історичних умов, заходів офіційної церкви.
Практичне значення дисертації полягає в тому, що її положення і результати можуть бути використані при створенні узагальнюючих досліджень з історії Південної України останньої чверті XVIII - середини ХІХ ст., з історії релігії, при розробці вузівських і шкільних підручників.
2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обгрунтовано актуальність, відображено зв'язок роботи з науковими програмами, планами та темами, визначено мету і завдання, об'єкт і предмет дослідження, хронологічні і територіальні межі, вказано на наукову новизну і практичне значення дисертації, наведено дані про апробацію результатів дослідження і публікації.
У першому розділі -- «Стан наукової розробки проблеми, методи та джерельна база дослідження» -- опрацьована історіографія історії православ'я на Півдні 1775 - 1861 рр., визначено основні методи, проведений аналіз джерельної бази дослідження.
У науковому доробку щодо історії православ'я у південному краї виділяється три напрями:
1) праці з історії православ'я на півдні України;
2) дослідження з церковної історії інших регіонів і Російської імперії в цілому;
3) роботи, присвячені «світській» проблематиці. Зважаючи на специфіку церковної тематики, відмінність політичних, соціально-економічних умов, в яких діяли науковці, зміни характеру впливу держави на історіографічний процес, а також на трансформацію світоглядних імперативів і суттєві зміни «релігійності мислення» у межах кожного напряму чітко простежуються три хронологічні періоди:
1) ХІХ ст. - кінець 20-х рр. ХХ ст.;
2) кінець 20-х - кінець 80-х рр. ХХ ст.;
3) з кінця 1980-х рр. до сьогодення.
Роботи першого напряму, які з'явились до кінця 20-х рр. ХХ ст., характеризуються слідуванням за джерелами, що, згідно з домінуючим позитивістським підходом, розглядалось як оптимальний принцип викладення матеріалу. Як панування релігійного світосприймання, так і переважання серед авторів представників духовенства відбилось на підходах до викладення та інтерпретації фактів; спостерігалось дотримання більшістю офіційної концепції стосовно однозначно позитивної ролі Російської держави в розвитку православ'я на Півдні.
Активне нагромадження історичного доробку з проблеми розпочалося з утворенням Одеського товариства історії та старожитностей. Серед членів товариства найбільш плідно працювали у цій царині Гавриїл (Розанов), С. Серафімов, А. Лебединцев, М. Мурзакевич.
Потужним імпульсом для вивчення церковного минулого стало створення у 1860 р. Херсонських, 1869 р. -- Таврійських, 1872 р. -- Катеринославських єпархіальних відомостей. Віховими подіями в інституціалізації досліджень із регіональної історії православ'я стало створення спочатку Таврійської (ТУАК), а пізніше Катеринославської (КУАК) учених архівних комісій. Причому більш плідною на ниві дослідження церковного минулого стала робота КУАК, що великою мірою пов'язано із діяльністю В. Біднова та В. Машукова.
Вийшли довідкові видання М. Родіонова, єпископа Гермогена, Ф. Міляновського, книги з історії монастирів, біографії архієреїв краю.
У ХІХ - перші десятиліття ХХ ст. з'явилась величезна кількість праць, у яких висвітлювались локальні проблеми релігійної історії інших регіонів Російської імперії. Вони заклали грунт для появи узагальнюючих досліджень.
На відміну від представників першого напряму, автори, які намагались висвітлити церковну історію імперії всього синодального періоду або його великих відрізків (Філарет (Гумілевський), О. Доброклонський, С. Рункевич), про Південь, як правило, мову не вели, роблячи висновки та узагальнення на матеріалах інших регіонів. Подією стала поява досліджень П. Знаменського з історії духовної освіти і парафіяльного духовенства Росії. Недоліки щодо повноти та коректності наведених даних, недостатнє врахування ситуації на Півдні мають місце в роботах М. Григоровича, Д. Ростиславова, І. Знаменського, Ф. Благовідова, О. Папкова, К. Дьяконова, Б. Тітлінова, М. Невзорова, Т. Барсова.
Невідокремленість церкви від держави, тісне переплетення релігійної сфери з іншими сторонами життя, релігійність світогляду авторів зумовили строкатість історіографічного доробку, предметом якого історія церкви не була, але в якому міститься інформація про факти, що мають пряме відношення до історії православ'я в краї. Найбільш цінними у цьому плані є роботи, які мали на меті висвітлення соціально-економічного розвитку краю та його складових, праці з історії козацтва, окремих населених пунктів, світських освітніх закладів, персоналій.
Із встановленням панування марксистської ідеології в СРСР почався якісно новий етап у дослідженні церковної історії, який позначився не лише відчутним зниженням інтересу до відповідної проблематики, але і засиллям нетипового для попередніх часів атеїстичного підходу. Якісно новим був цей етап і за соціальним складом дослідників: тепер серед авторів абсолютно домінують світські особи. Спостерігається своєрідна «розірваність» історіографічного процесу.
До кінця 80-х рр. ХХ ст. майже не маємо більш-менш ґрунтовних досліджень, присвячених історії православ'я на півдні України.
Нечисленним стає представництво другого напряму робіт. В узагальнюючих дослідженнях радянських істориків спостерігався досить тенденційний підхід до відбору і тлумачення фактів, зумовлений апріорною необхідністю доводити реакційну сутність церкви. Яскравим образчиком такого підходу стала праця М. Никольського, яка більш ніж 50 років залишалась єдиною марксистською узагальнюючою монографією з історії російської православної церкви, старообрядництва і сектантства.
Характерною рисою історіографії кінця 1920-х - кінця 1980-х рр. був значно вагоміший у порівнянні з попереднім періодом внесок у неї закордонних дослідників. Їм, вільним від рамок марксистської ідеології та методології, вдалося багато в чому зробити більше, аніж радянським ученим. Фундаментальністю відрізняється «Історія російської церкви» І. Смолича. Подією став вихід досліджень Г. Фріза з історії парафіяльного духовенства Російської імперії.
Що стосується третього напряму, то посилений інтерес дослідників до соціально-економічної історії Півдня зумовив звернення до вивчення церковного минулого переважно саме у цьому контексті.
Початок третього етапу в розвитку історіографії проблематики був зумовлений принаймні двома подіями -- «перебудовчими процесами» і відзначенням 1000-річчя хрещення Русі. Вже невдовзі інтерес до церковної історії набув додаткового потужного імпульсу завдяки пожвавленню загального інтересу до минулого України, викликаному проголошенням її незалежності. На цьому етапі у кожному з трьох напрямів досліджень для вітчизняної історичної науки спостерігається пошук нових методологічних підходів, і в той же час не завжди виправдане намагання повернутись до призабутих традицій історіописання попередніх часів. Зміни в суспільній свідомості в напрямі «повернення до Бога» зумовили суттєве зменшення кількості робіт, що пишуться з позицій войовничого атеїзму.
Найбільш «популярною» темою серед авторів монографій з церковної історії Півдня стає минуле монастирів. На жаль, навіть ті дослідники, які звертаються до історії не окремої, а кількох обителей, обрали нарисовий шлях викладення інформації, що не дало можливості зробити належні узагальнюючі спостереження щодо розвитку монастирської мережі і тенденцій у історії чернецтва краю. До того ж, наголос робиться переважно на події 2-ї пол. ХІХ ст.
У період з кінця 1980-х рр. до сьогодення більшість узагальнюючих робіт другого напряму написана науковцями Російської Федерації. Природно, що вони не приділяють належної уваги особливостям релігійного життя ні України, ані тим більше її Півдня.
Посилення загального інтересу до православ'я знайшло втілення в збільшенні кількості матеріалів з історії церкви у роботах третього напряму. Таке збільшення спостерігається як за відносними показниками (на духовне життя звертається все більше уваги в працях із соціально-економічної тематики, біографічних працях), так і за показниками абсолютними, оскільки зростає кількість самих досліджень, які стосуються Півдня.
Методологічною основою дисертаційного дослідження стали принципи об'єктивності, історизму та багатофакторності. Наближенню до об'єктивності, істинності пізнавального процесу сприяє використання комплексу загальнонаукових, спеціально-історичних та спеціально-джерелознавчих методів: історичного і логічного, розходження від абстрактного до конкретного, возходження від конкретного до абстрактного, історико-генетичного, історико-типологічного, історико-системного, класифікації, порівняльного, текстологічного, герменевтичного, кількісного аналізу. Широко використаний евристичний метод з його складовими -- бібліографічною та архівною евристикою. Адже відправним пунктом дослідження стало формування репрезентативної джерельної бази, що є важливою умовою проведення результативних історичних студій. Поєднання різних методів дозволило чіткіше виділити вузлові аспекти проблеми, осягнути сутність та детермінованість окремих подій релігійної історії Півдня, виявити закономірності і специфіку процесів, які відбувались в церковному житті краю, вписати їх в історичний контекст.
Особливості руху фондоутворення, історичні події останньої чверті XVIII - ХХ ст. обумовили розпорошеність джерел з історії православної церкви на півдні України 1775 - 1861 рр., що і визначило необхідність здійснення суцільної евристики фондів державних архівів Автономної Республіки Крим, Одеської, Дніпропетровської, Херсонської, Миколаївської, Запорізької, Луганської, Донецької, Кіровоградської, Полтавської областей, міста Севастополя, Центрального державного історичного архіву у м. Києві (ЦДІАК України), Російського державного історичного архіву (РДІА), Російського державного архіву Військово-морського флоту (РДА ВМФ), Архіву Санкт-Петербурзького інституту історії РАН (АСПбІІ РАН), Російського державного архіву давніх актів (РДАДА), Російського державного військово-історичного архіву (РДВІА), Головного архіву давніх актів (Варшава), зібрань Дніпропетровського історичного музею (ДІМ), Нікопольського, Бердянського, Маріупольського, Херсонського, Мелітопольського, Запорізького, Донецького, Токмацького краєзнавчих музеїв, Національного заповідника «Хортиця», рукописного відділу Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького, відділу рідкісних видань і рукописів Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, відділу рідкісних і цінних видань Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. О. Гончара, краєзнавчого відділу Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. Горького, Інституту Рукопису НБУ ім. В. Вернадського (ІР НБУ), Відділу рукописів Російської національної бібліотеки (ВР РНБ), Рукописного відділу Інституту російської літератури РАН (РВ ІРЛІ РАН).
Фонди архівних установ Півдня сформувались переважно внаслідок діяльності місцевих органів влади, парафіяльного духовенства. Тож найбільш представницькими в їхніх зібраннях є документи, які продукувались та одержувались консисторіями, духовними правліннями, причтами. Документи місцевих органів влади превалюють і в зібраннях ЦДІАК України, ІР НБУ. Разом із тим, через специфіку фондоутворення в ІР НБУ відклались переважно колекції, зібрані дослідниками історії краю, передусім -- Гавриїлом (Розановим) і Я. Новицьким.
Документація, яка одержувалась і велась духовенством на парафіяльному і благочинницькому рівнях, виявлена у зібраннях Нікопольського краєзнавчого музею. Копії законодавчих документів, ордери Г. Потьомкіна зберігаються в ДІМ. У інші музеях Південної України виявлені лише поодинокі джерела.
Зібрання неопублікованих матеріалів, що знаходяться в південноукраїнських бібліотеках, являють собою переважно документи особистого походження. Матеріали приватного листування, у тому числі архієреїв Півдня, переважають у фондах ВР РНБ, РВ ІРЛІ РАН, представлені в АСПбІІ РАН.
У РДІА, РДА ВМФ, РДАДА сконцентровані головним чином документи, продуковані в результаті діяльності центральних органів влади. Найбільшим з російських архівних зібрань документів з релігійної тематики є РДІА з корпусами документації синодальних структур. Матеріали, які становлять велику цінність для реконструкції взаємин духовенства з військовими, релігійного життя міст-портів і адміралтейських поселень, знаходяться у РДА ВМФ. Надзвичайно цінними є зібрання картографічних матеріалів, описово-статистичних джерел РДВІА.
Важливою складовою джерельної бази дослідження стали опубліковані джерела, видання яких було результатом як систематизації законодавчих документів, реалізації намірів щодо інформування про сучасні упорядникам і кореспондентам події та факти, так і безпосередньо вивчення історичного минулого.
При цьому навіть ті опубліковані комплекси законодавчих документів, які претендують на повноту, реально є далекими від неї. Зокрема, 1265 документів, які стосуються регламентації церковного життя на півдні України, виявлено у Повному зібранні законів Російської імперії; разом із тим, у вітчизняних архівних і музейних установах виявлений ще 451 законодавчий документ, який не увійшов до ПЗЗРІ. Певні вади щодо повноти та коректності наведеної інформації мають Повне зібрання постанов і розпоряджень по відомству православного сповідання, витяги із річних звітів обер-прокурора Синоду, інформаційні матеріали, надруковані до 1862 р. у місцевій періодиці.
Підготовка та друк археографічних публікацій з історії церкви стали складовими діяльності наукових установ, які діяли на Півдні у ХІХ - на початку ХХ ст. Саме їхні науковці справили істотний вплив на формування видового кола джерел, публікації яких надавалось пріоритетне значення. Це коло включало розпорядчі та доповідні документи, листування представників єпархіальної влади, мемуари, спогади про ієрархів. При цьому іншим видам джерел приділялось значно менше уваги.
Із встановленням в СРСР марксистської ідеології спостерігалось затишшя в публікації документів з церковної історії Півдня, що було прямо пов'язане з послабленням загального інтересу до релігійної тематики. У нечисленному колі джерел з церковної історії, опублікованих радянськими вченими, переважають законодавчі, доповідні документи, матеріали приватного листування. При перебиранні ініціативи в дослідженні відповідної проблематики закордонними науковцями останні не робили наголос на публікації джерел, що зумовлювалось обмеженістю доступу до фондів, які залишились на території СРСР.
Лише з кінця 1980-х рр. спостерігається певне розширення традиційного видового кола джерел, до якого звертаються археографи. І все ж опублікований на сьогодні корпус джерел не є достатнім для вирішення завдань, поставлених перед нашим дослідженням. Крім того, актуальною є проблема вірогідності опублікованих матеріалів. Втім, в цілому актуалізована джерельна база є репрезентативною для реконструкції історичного розвитку православної церкви в регіоні.
Другий розділ дисертації -- «Управління православною церквою в південноукраїнському краї в останній чверті XVIII - середині ХІХ ст.» -- присвячено аналізу історичних умов розвитку церкви на Півдні, дослідженню ролі монархів, Синоду, органів єпархіальної влади в управлінні церковною справою у регіоні.
Принципово важливий вплив на характер розвитку церкви на півдні України мали процеси, які відбувались поза суто релігійною сферою. Серед складного комплексу факторів такого «зовнішнього» впливу помітне місце відігравало втілення у життя зовнішньополітичних планів Петербурга, у яких неабияка роль відводилась південному краю. Важливе значення мали трансформації адміністративно-територіального устрою Півдня, які, як правило, йшли на крок попереду змін устрою церковно-територіального. Неодноразових коригувань зазнавала політика щодо влаштування міст, містечок, посадів, сіл, селищ, слобод, хуторів, колоній, станиць. А саме від типу населеного пункту суттєво залежало положення і духовенства, і парафіян, які в ньому перебували. Фактично на кожному аспекті церковної історії більшою чи меншою мірою відбились колонізаційні процеси і пов'язане з ними господарське освоєння регіону.
Відчутно впливав на становище духовенства, і в цілому на церковне життя, соціальний склад парафіян, стосовно якого на півдні України спостерігалась певна специфіка, яка знаходила вияв у більшому, ніж у цілому по імперії, відсотку купецтва, військових і колоністів, у характері співвідношення категорій селянства, у місці, яке посідало козацтво.
Вагомий вплив на розвиток церкви на Півдні мали зміни світської системи управління краєм, які, зокрема, вносили корективи до кола чиновників, що повинні були взаємодіяти з духовенством з релігійних питань.
На стані православної церкви і в імперії в цілому, і в південному краї суттєво відбивалась і позиція монархів та Синоду в питаннях керівництва релігійною справою. Абсолютна монархія, як форма правління, забезпечувала ситуацію, за якої надзвичайного значення набуло ставлення вінценосних осіб до релігії та церкви. Разом із тим, при всіх розбіжностях в позиціях осіб, які займали російський престол, зберігалось головне -- верховенство монарха над релігійною організацією, світської влади над владою духовною. Виявом цього стало і виконання Синодом ролі провідника імператорської волі. Провідника, на функціонування якого все більше впливав інститут обер-прокурорів. Зазначені тенденції досить чітко простежуються і за документами, що продукувались монархами та Синодом стосовно церковної справи на півдні України.
Дослідження документів вищих органів державної влади останньої чверті XVIII - 1-ї пол. ХІХ ст. дозволяє стверджувати, що увага Петербурга до церкви на півдні України не була сталою ні хронологічно, ні тематично, ні територіально. Пік інтересу до розбудови церковного устрою краю припав на правління Катерини ІІ, і цей інтерес великою мірою визначався роллю Південної України в геополітичних планах імператриці. Підвищена увага, яка приділялась церкві регіону в перші роки правління Павла І, мала вже дещо іншу природу -- імператор докладав зусиль до того, аби позбавити Південь тих особливих прав та привілеїв, які край отримав завдяки опіці Катерини. Відтепер розвиток церкви Південної України не входив у коло пріоритетних завдань, і Петербург час від часу виявляв велику активність щодо регламентації не церковного устрою в регіоні в цілому, але лише стосовно окремих його аспектів або ж територіальних складових краю.
Аспекти церковного устрою, яким приділялась спеціальна увага імперської влади, визначались тими пріоритетами, які мав Петербург у конкретні історичні моменти. Якщо регіон в силу тих чи інших обставин займав особливе місце в реалізації певних планів центру, то і на церкву цієї частини імперії зверталась більша увага у зв'язку саме з цим. Так, свого часу край відчував більшу опіку ніж інші складові держави у зв'язку із розміщенням тут військових поселень, подіями Кримської війни тощо. Відповідно і першочергова увага приділялась забезпеченню релігійних потреб цих поселень, регламентації прав і привілеїв духовенства, яке обслуговувало військових.
Цим же певною мірою обумовлювалась і неоднакова зацікавленість імперської влади розвитком усіх складових церковно-територіальної системи регіону. У низці випадків у центр уваги потрапляли окремі населенні пункти. Причому одні з них, як то Одеса, викликали таку увагу в першу чергу у зв'язку зі своїм могутнім економічним потенціалом і виконанням функцій адміністративних центрів. Інші -- через розміщення в них підрозділів збройних сил (військові поселення, фортеці Південної України). Треті -- через знаходження в них неправославних мешканців, у наверненні яких до «панівної» віри висловлювала зацікавленість вінценосна особа.
У контексті змін державної політики розвивались південноукраїнські єпархіальні структури. Вертикаль духовної влади тут будувалась у цілому за загальноприйнятою в державі схемою і відчувала на собі всі її вади. Кадрова політика щодо єпархіального керівництва, система ротації мали на меті глибшу інтеграцію церкви Півдня в імперську церкву. Призначення тієї чи іншої особи на посаду єпархіального архієрея віддзеркалювало місце південноукраїнських єпархій у шкалі пріоритетів імперського центра: на зміну яскравим особистостям останньої чверті XVIII ст. прийшли посередні архієреї першої чверті ХІХ ст., за яких єпархія значно втратила свої позиції. З приходом до влади Миколи І спостерігається прагнення до посилення православ'я, що відбилось, зокрема, в призначенні на Південь енергійного Гавриїла (Розанова), а пізніше -- присутніх Синоду Інокентія (Борисова) і Димитрія (Муретова). Після відокремлення Херсонської Катеринославська єпархія відійшла на другий план, що відбилось і на кадровій політиці щодо неї. Характер залежності єпархіальних архієреїв від центральної влади був таким, що при відповідності дій пріоритетам Петербурга, при знаходженні порозуміння з консисторським секретарем і світськими можновладцями преосвященний міг почувати себе повноправним господарем над єпархією, над її органами управління: консисторією, духовними правліннями, благочинними тощо. Із загальної схеми в останній чверті XVIII ст. випали лише вікарії, які концентрували у своїх руках управління частиною Півдня і мало залежали від сусіднього єпархіального архієрея, спілкуючись безпосередньо з Синодом. Вікарії середини ХІХ ст. відігравали вже значно скромнішу роль помічників архієпископів при розгляді справ, коло яких визначалось самими преосвященними.
У третьому розділі -- «Церковно-територіальний устрій Південної України 1775 - 1861 рр.» -- досліджуються процес розбудови південноукраїнських єпархій, державне регулювання і практика храмового будівництва в краї, пов'язані з цим проблеми церковного землеволодіння і землекористування, становлення мережі духовних навчальних закладів.
Реконструкція церковно-територіального устрою Південної України дозволяє виокремити наступні основні віхи в розбудові єпархій краю. Остання чверть XVIII ст. стала якісно новим у порівнянні з часами Запорозьких Вольностей етапом інкорпорації регіону в церковну систему Російської імперії. Зі створенням Слов'янської та Херсонської єпархії під зверхністю одного архієрея на деякий час було об'єднано території, які до того мали різний ступінь фактичної залежності від Синоду і координація розвитку яких була ускладнена через підпорядкування різним єпархіальним архієреям. Відтепер церковно-територіальний устрій Півдня був набагато краще пристосований до забезпечення реалізації пов'язаних із краєм геополітичних планів Петербурга.
Інтереси великої політики обумовили збереження впродовж перших років існування Слов'янської та Херсонської єпархії деяких елементів церковного устрою Запорозьких Вольностей. Ці ж інтереси зумовили влаштування Готфійської і Кафійської єпархії, безпрецедентної для імперії за малими розмірами, кількістю храмів і парафіян. Продовженням відповідної політики стало створення Феодосійської та Маріупольської вікарної єпархії зі складнішою, ніж у Готфійської і Кафійської, структурою управління і з великим ступенем залежності від Синоду.
Воцаріння Павла І і пов'язана з цим зміна пріоритетів державної політики призвели не лише до змін територіальних меж компетенції єпархіальної влади, але і стали наступним кроком нівелювання специфіки краю.
Продовженням тенденції слідування церковно-територіальних змін за змінами адміністративно-територіальними стало створення на початку ХІХ ст. Катеринославської, Херсонської і Таврійської єпархії з поширенням її влади на територію трьох відповідних нововлаштованих губерній.
Невдовзі зміни кордонів держави призвели до розподілу земель Південної України між двома єпархіями: із приєднанням Бессарабії частина церков краю увійшла до складу Кишинівської і Хотинської єпархії.
Черговим кроком на шляху розукрупнення єпархій імперії стало прийняття рішення про виведення з-під юрисдикції кафедри в Катеринославі земель Херсонської і Таврійської губерній. Відтепер територія Півдня знов була поділена між двома єпархіями, але тепер вже Катеринославською і Таганрозькою та Херсонською і Таврійською. Порівняння ситуації з розбудовою їхніх структур впродовж 1837 - 1859 рр. дозволяє зробити висновок про більш динамічний розвиток єпархії з центром у Одесі.
Першочергова увага до Таврійської губернії знайшла вияв у створенні вікаріатства, у прийнятті у 1859 р. рішення про влаштування окремої єпархії з кафедрою в Сімферополі.
В історії будівництва храмів, які виступали базовою складовою церковно-територіального устрою, можна виділити наступні віхові моменти.
У останній чверті XVIII ст. простежується бум церковного будівництва в регіоні. Петербург зробив для Півдня ряд виключень, скасувавши необхідність попередніх зносин із Синодом і передавши право дозволу на будівництво єпархіальній владі, дозволивши зводити храми в малолюдних населених пунктах. Єпархіальні ж архієреї з готовністю йшли назустріч парафіянам, не зупиняючись перед порушеннями і без того спрощеного порядку.
Але починаючи з 1798 р. тенденція поступово змінюється. Край втратив привілеї, отримані за Катерини ІІ. Невдовзі, як і в інших частинах імперії, тут забороняється зведення дерев'яних церков. Єпархіальна влада стала прискіпливішою при розгляді обставин кожної справи. У 10 - 20-х рр. ХІХ ст. стали суворішими вимоги Петербурга до архітектурних характеристик храмів. До цього додались заходи єпархіальної влади щодо витіснення молитовних будинків. Як результат, миряни вже не виявляли високого рівня ініціативи в храмовому будівництві.
Заходи, вжиті в 30-50-х рр. єпархіальною владою, не могли переломити цієї тенденції. На загальнодержавному рівні звернули увагу на проблему лише з приходом до влади Олександра ІІ, коли були прийняті рішення, спрямовані на створення умов для розширення мережі релігійних споруд. Втім, станом на самий кінець 1850-х рр. ситуація суттєво не покращилась: серед 9 українських єпархій за співвідношенням кількості храмів і парафіян Херсонська посідала 6-е, Таврійська -- 8-е, Катеринославська -- 9-е місце.
Значною мірою вплинула на церковне будівництво ситуація із забезпеченням храмів земельними наділами. Політика, що проводилась в останній чверті XVIII ст. в умовах наявності вільних земельних фондів, була сприятливою і для храмового будівництва, і для заохочення членів причтів. Але у 1-й пол. ХІХ ст. державній владі довелось розв'язувати вже значно складнішу задачу: з одного боку, забезпечити утримання духовенства великою мірою за рахунок підцерковних земель, хоча і з поступовим переходом на жалування, а з іншого, -- враховувати зростаючий брак зручних і близьких до населених пунктів ділянок. Численні зміни норм церковного землеволодіння, чергування заходів щодо диференціації та уніфікації стали виявом намагань вирішити це завдання. Втім, це лише посилювало напруженість між членами причтів і мирянами, збільшуючи кількість конфліктів між ними щодо межування, що стало однією з причин більш обережного ставлення мирян до влаштування нових релігійних споруд. Додатковими перешкодами церковному будівництву стали недоліки та неузгодженість у діях установ, причетних до межування.
Після секуляризаційних заходів 80-х рр. XVIII ст. центральна влада вже дуже дозовано допускала збільшення площ ділянок, прибутки з яких йшли на потреби служителів архієрейських будинків і ченців. Як результат, не зважаючи на розширення мережі монастирів у регіоні відсоток їхніх володінь у загальних земельних фондах на середину ХІХ ст. був втричі меншим аніж у 1780-х рр.
Етапи становлення мережі духовно-навчальних закладів як складової церковно-територіального устрою Півдня визначались переважно змінами політики Петербурга в сфері духовної освіти і трансформаціями в системі південноукраїнських єпархій. Тривалий час єдиним навчальним закладом єпархії, в якому духовенство могло отримувати спеціальну освіту, залишалась семінарія. Її ректорам та єпархіальному керівництву доводилось мати справу з браком фінансування, недосконалістю навчальних програм, небажанням багатьох батьків віддавати синів у навчання.
Реформа духовної школи, проведена за Олександра І, почала впроваджуватись на Півдні лише у 1816 р. В її ході регіон на додачу до Катеринославської семінарії отримав по 4 повітові і парафіяльні училища. Причому створення половини з них було ініційоване не Петербургом, а місцевим духовенством.
Мережа духовних навчальних закладів краю була розширена в результаті влаштування Херсонської і Таврійської єпархії. Відтепер на Півдні діяло вже 2 семінарії, по 5 повітових і парафіяльних училищ, до яких у 1841 р. додались ще й навчальні заклади Бахмута. Таке розширення припало на час запровадження протасівських реформ, спрямованих на пристосування освітньої системи до виконання більш утилітарних, ніж раніше, завдань. Одним із кроків цієї реформи стало запровадження в межах імперії розробленої під керівництвом Херсонського архієпископа Інокентія програми скорочення мережі духовних училищ з метою вирішення проблеми дисбалансу між кількістю випускників і вакантних місць при парафіях. Як наслідок у середині 50-х рр. у всьому південноукраїнському краї залишилось тільки 7 духовних навчальних закладів. Запроваджені у 50-х рр. заходи не вирішили проблеми «зайвих» випускників. Для її розв'язання в 1860 р. у Петербурзі був сформований комітет під головування Херсонського архієпископа Димитрія, який звернув увагу і на цілу низку інших вад, які мала духовна школа. Втім, ліквідувати ці вади комітету не вдалося. Тож зміна системи стояла на часі.
У розділі четвертому -- «Структура духовенства регіону» -- досліджуються особливості складу, порядку формування, правового і матеріального статусу парафіяльного, військового духовенства та чернецтва краю.
Для розуміння статусу парафіяльного духовенства, його місця в суспільстві, рівня взаємодії членів причтів із мирянами принципово важливою є та обставина, що процес обмеження «виборного начала» в формуванні найчисельнішої групи духовних осіб Півдня, яку і являло собою парафіяльне духовенство, був досить тривалим, і його темпи визначались не тільки рішеннями вищих органів влади, але і місцевими традиціями, характером взаємин архієреїв зі світськими особами, рівнем потреби в поповненні лав членів причтів. Реалізація передбаченого «Духовним регламентом» правила затверджувати запропоновану парафіянами кандидатуру рішенням єпархіального архієрея на півдні України тривалий час мала значною мірою номінальний характер. Якщо за часів Нової Січі архієреї затверджували фактично кожну «пропозицію» запорожців з огляду на роль Коша в управлінні церквою, то після влаштування Слов'янської та Херсонської єпархії значне чисельне переважання справ, у яких архієреї погоджувались із представленими їм громадами чи поміщиками кандидатурами на зайняття місць при церквах обумовлювалось передусім міркуваннями необхідності сприяти колонізації, йти назустріч побажанням поселенців, враховувати їхні традиційні уявлення, зважати на нестачу духовних осіб в краї. До того ж, парафіяльне духовенство мало відігравати доволі важливу роль у впровадженні на місцях державної політики. Тож від того, наскільки парафіяни будуть сприймати духовних осіб як «своїх», наскільки глибокою буде довіра до них значною мірою залежала успішність реалізації наміченого. У поміщицьких маєтках духовенство мало стати одним із важелів впливу власників населених пунктів на їх мешканців, і в цьому плані обрання найбільш прийнятного кандидата самим поміщиком також цілковито відповідало інтересам дворянської держави. Крім того, при надзвичайно поширеній у південному краї, що активно колонізувався, практиці направлення духовних осіб до парафій ще до того, як була зведена церква, саме від порозуміння священно- чи церковнослужителя з місцевими мешканцями певною мірою залежало, як швидко буде зведена релігійна споруда і чи відбудеться це взагалі.
З огляду на місцеві традиції, на нестачу білого духовенства тривалим був процес посилення спадковості при зайнятті місць при храмах.
Світське суспільство продовжувало мати могутній вплив і на матеріальне, і на реальне соціальне становище священно- та церковнослужителів, на їхню культуру. Саме парафіяльне духовенство не сформувалось у монолітну групу і певною мірою являло конгломерат осіб із досить різними умовами існування, що визначались не лише наявністю певного сану чи посади, але і місцем служіння.
Геополітичні особливості південного краю останньої чверті XVIII - середині ХІХ ст., пов'язане з ними розташування на Півдні чисельних збройних формувань, військовий характер імперії зумовили високий рівень уваги з боку Петербурга до групи духовенства, яке задовольняло духовні потреби особового складу збройних сил у краї: священно- та церковнослужителів, ієромонахів та ієродияконів, які служили на суднах, при військових шпиталях, в полках, фортецях, адміралтейських, військових поселеннях, у військових навчальних закладах, козацьких військах тощо.
З кінця XVIII ст. є доречним умовно розподіляти духовенство, яке задовольняло духовні потреби військових, на дві категорії. Перша в більшості питань зберігала ту залежність від єпархіальної влади, яку мала і раніше: її представники лише у воєнний час не знаходились у підпорядкуванні місцевим єпархіальним архієреям. Друга ж категорія відтепер мала справу з новими структурами, пов'язаними із запровадженою посадою обер-священика армії і флоту, і обсяги її взаємодії з місцевими консисторіями і архієреями значно скоротились. Упродовж 1-ї пол. ХІХ ст. простежується неодноразове корегування складу і статусу категорій.
Як і в інших сферах, у питанні визначення утримання військового духовенства впродовж XVIII - середини ХІХ ст. простежувалась тенденція уніфікації. Разом із тим, неоднорідний характер як самого складу збройних сил, так і духовенства, яке служило треби військовим, обумовили те, що повної уніфікації так і не відбулося.
В силу специфіки свого статусу військове духовенство знаходилось у досить напружених стосунках із духовенством парафіяльним. Особливо багато конфліктів виникало навколо полкових священнослужителів.
Секуляризаційні процеси, посилення впливу держави на внутрішньоцерковне життя, особливості історичного розвитку і традиції регіону значною мірою вплинули на положення чорного духовенства, яке знаходилось на Півдні. На відміну від військового духовенства, чисельність чернецтва у краї була меншою, ніж у більшості інших регіонів. При формуванні Слов'янської та Херсонської єпархії чорне духовенство склало лише 9,4% духовних осіб, які опинились на її території. А станом на 1859 р. до чорного духовенства відносилось лише 8,9% осіб, залежних від Херсонського і Таврійського архієпископа, і 1,7% осіб, підпорядкованих Катеринославському і Таганрозькому єпископу. Мала кількість чернецтва не може бути пояснена лише процесами, які спостерігались у державі в цілому. Брак чернецтва був прямо пов'язаний із малою чисельністю самих монастирів на Півдні. Тут зіграв важливу роль той фактор, що бурхливе зростання народонаселення регіону припало на період, коли умови для відкриття нових обителей були вже несприятливими. Свою роль відіграла і низька зацікавленість населення Півдня в переході до лав чернецтва, особливо помітна в першій половині ХІХ ст.
Документи, які були прийняті в останній чверті XVIII - середині ХІХ ст. щодо статусу чернецтва мали на меті, з одного боку, перешкоджання значному збільшенню кількості чорного духовенства, а з іншого, -- обмеження можливостей виходу зі складу останнього. В цілому ж законодавче регулювання поповнення та залишення складу чорного духовенства здійснювалось у контексті державної політики щодо посилення замкненості духовної верстви.
Для визначення ступеню можливостей чернецтва зберігати традиції регіону, розуміти потреби місцевого населення слід враховувати, що переважна більшість південноукраїнських монастирів не «успадковувалась» від попередніх часів, але була створена наново, а тому при формуванні обителей до них переводились особи з інших монастирів. Оскільки ж край мав обмаль обителей, то переважна більшість контингенту прибувала з-поза його меж. Як і дозволяло правове поле, до монастирів йшли вихідці фактично із всіх верств. Серед умов, за яких дозволявся прийом до монастирів, не було обов'язкової наявності освіти, тож рівень писемності чернецтва Півдня залишав бажати на краще. Це дисонувало із рівнем освіченості єпархіальних архієреїв і настоятелів монастирів -- «вчених ченців», які закінчили семінарії і духовні академії. Відсутність належної духовної освіти перекривала рядовим ченцям і черницям шлях до більш високих щаблів церковної ієрархії.
Попри запровадження низки заходів, спрямованих на покращення моральності чернецтва, обителям не вдалося повністю ізолюватись від хвороб, якими страждало суспільство. Не стали надійним заслоном від цього ані проходження послушенства як випробувального терміну, ані суворість монастирських статутів.
П'ятий розділ -- «Православна церква і миряни» -- присвячений вивченню державної регламентації функцій духовенства щодо парафіян і практики пастирської діяльності на півдні України; місіонерства і заходів проти відпадіння від офіційної церкви; народної релігійності і ставлення до неї офіційної церкви.
Впродовж останньої чверті XVIII - середини ХІХ ст. держава приділяла неабияку увагу регламентації функцій духовенства щодо парафіян, що обумовлювалось тією роллю, яка відводилась православній церкві в системі суспільно-державних відносин. Вплив світської влади знайшов вияв передусім у регламентації і практиці проведення служб у царські дні, молебнів із проголошенням імен членів імператорської родини, вдячних молебнів із нагоди перемог російської зброї, молитов про відвернення небезпеки та припинення лиха; залученні духовних осіб до заходів, які проводились світськими установами, до складання присяги; складанні та читанні проповідей, повчань і оприлюдненні документів органів влади; здійсненні таїнств і треб; веденні церковної документації; діяльності духовного суду щодо мирян; організації збирання пожертв; участі духовенства у релігійному вихованні у світських навчальних закладах. Заходи влади об'єктивно сприяли послабленню самобутності взаємин церкви і парафіян на півдні України, нівелюванню традицій краю у виконанні духовенством своїх функцій.
Держава намагалась перетворити духовенство на агентів своєї політики, на гвинтики бюрократичної машини, які своєю злагодженою роботою мали забезпечувати ефективну реалізацію планів Петербурга. Втім, вдалося це далеко не в повному обсязі. Адже на заваді стали вади нормативного регулювання функцій духовенства і недостатня підготовленість духовних осіб, та ж традиція і специфіка південного краю, залежність духовенства від парафіян, інтереси яких у багатьох випадках не співпадали а то й були протилежними з інтересами держави.
Духовенство не у всіх сферах виявляло однакову старанність і заповзятість, рівень якої великою мірою визначався характером співвідношення між зацікавленістю влади, парафіян і самих підлеглих духовного відомства. Зокрема наявність чисельних порушень при укладенні шлюбів обумовлювалась не лише заплутаністю законодавства; відбувалась трансформація релігійної свідомості самих парафіян, особливо представників привілейованих верств, на що вплинула і політика самої держави щодо підпорядкування духовної влади світській. Вільніше почували себе у взаєминах із духовенством і представники нижніх верств. Для Південної України після ліквідації Нової Січі в цьому зіграла певну роль і традиція запорозьких козаків, які розглядали духовенство як рівне а то й підпорядковане собі. До того ж, усталене в свідомості переселенців уявлення про Південь як про вільний край давало їм підстави бути більш вільними в питанні дотримання деяких формальностей при укладенні шлюбу. Як наслідок, парафіяни, які згідно із чинними нормами церковного та цивільного шлюбного права не могли вступати в подружні стосунки з певними особами, вважали за можливе тиснути на священиків або ж спокушати їх винагородою за незаконні дії. В умовах недостатнього матеріального забезпечення духовенства такі спроби мали шанси завершитись вдало.
Особливе місце в державній політиці посідало регулювання взаємин «панівної» віри з представниками інших конфесій.
У період активної колонізації краю збереження релігійної належності було важливою умовою, яка сприяла переселенню до Південної України адептів різних сповідань. Влада йшла на це, у багатьох випадках обіцяючи і великою мірою забезпечуючи іновірцям права навіть ширші, ніж православним. Разом з тим, така політика не залишалась незмінною, і нові часи вносили в неї корективи. До того ж, не всі представлені в краї конфесійні групи отримували однакові права.
Офіційна церква відчувала деякі незручності: з одного боку, у коло її обов'язків входила діяльність по наверненню іновірців на православ'я, а з іншого, -- така діяльність мала узгоджуватись із реаліями державної політики щодо кожної конфесії. Духовна влада і тут була змушена йти в фарватері політики влади світської.
...Подобные документы
Комплексне дослідження міжвоєнної історіографії взаємин світських органів влади і структур православної Церкви в Україні (правові та економічні аспекти). Причини розколу Російської православної церкви. Обновленський церковно-релігійний рух в Україні.
автореферат [39,8 K], добавлен 11.04.2009Заходи партійно-державного керівництва щодо релігії та православної церкви в Україні. Напрямки та способи здійснення утисків проти церкви органами влади. Хід здійснення репресивної політики більшовиків в 20–30 рр. ХХ ст. Наслідки антирелігійної політики.
реферат [36,3 K], добавлен 14.03.2013Дослідження місця релігії та церкви в історії українського державотворення. Проблеми православної церкви, їх причини і чинники; співвідношення церкви і держави. Роль православ'я у соціально-економічних та правових процесах в Україні в сучасному періоді.
курсовая работа [19,5 K], добавлен 26.03.2014Спроба загального аналізу наукового доробку сучасних українських та білоруських істориків з проблеми становища Православної церкви у Західній Україні та Західній Білорусі в складі ІІ Речі Посполитої, а також конфесійної політики польської влади.
статья [21,1 K], добавлен 11.08.2017Дипломатичне визнання України. Міжнародна політика України на сучасному етапі. Утворення Литовської держави. Становище православної церкви у Великому князівстві литовському. Роль церкви в житті українців. Звільнення від іга монголо-татарських орд.
контрольная работа [30,7 K], добавлен 21.12.2012Початок католицького наступу на українське православ'я. Українське православ'я під політичним протекторатом Литовської держави. Зміна становища православної церкви після Кревської і Городельської уній. Правовий стан православної церкви в XVI столітті.
дипломная работа [29,2 K], добавлен 17.02.2011Аналіз ролі церкви в політичній боротьбі руських князів. Особливості розвитку державно-церковного життя в XV столітті. Боротьба за підкорення церкви державі в часи правління Івана Грозного. Зміцнення царської самодержавної влади. Справа патріарха Никона.
магистерская работа [161,6 K], добавлен 06.07.2012Боротьба за єдність. Тиск з боку Тимчасового уряду. Відновлення автокефального антихристиянської пропаганди з боку більшовицької влади. Бурхливі події 1939-1965 рр. та вплив їх на церковне життя. Відродження Православної Церкви у післявоєнний час.
курсовая работа [42,4 K], добавлен 14.11.2010Позитивні наслідки підписання Брестського миру для України. Вплив Нової економічної політики на діяльність українських автокефальної та православної церков. Розгляд процесу встановлення міжнародно-правового статуту Східної Галичини у 1919-1923 роках.
контрольная работа [27,5 K], добавлен 13.06.2010Відтворення основних причин та обставин вбивства архімандритом Смарагдом митрополита Георгія. Мотиви вбивці, що підштовхнули його до злочину. Розбіжність в поглядах на статус і устрій Православної Церкви в Польщі як основний мотив вчинку Смарагда.
реферат [49,4 K], добавлен 20.09.2010Дитячі роки Олексія Розумовського. Одруження з царівною Єлизаветою Петрівною, отримання високого соціального статусу. Опікання духовенства й православної церкви. Участь у відновленні гетьманства в Лівобережній Україні. Значення реформ Розумовського.
реферат [21,4 K], добавлен 06.04.2009Історичні умови, визначальні фактори культурного розвитку України в другій половині ХІХ століття. Національні культурні організації і рухи в умовах реакційної урядової політики, літературний процес, мовна ситуація в Україні та українське мистецьке життя.
курсовая работа [60,7 K], добавлен 09.06.2010Процес становлення української діаспори в місті Лос-Анджелес США у 1920-2016 рр. Історичні причини об’єднання та функціонування української громади навколо української православної церкви св. Володимира м. Лос-Анджелес та Українського культурного центру.
статья [26,4 K], добавлен 11.09.2017Розклад феодально-кріпосницької системи як основний зміст соціально-економічного розвитку України першої половини XIX століття. Загальна характеристика основ економічної історії України. Причини падіння кріпосного права в Росії. Розгляд реформи 1861 року.
дипломная работа [82,2 K], добавлен 25.05.2015Проаналізовано документи фондів інституту червоної професури при ВУЦВК, оргбюро, секретаріату, політбюро ЦК КП(б)У та ін. Центральний державний архів (ЦДА) громадських об'єднань України та ЦДА вищих органів влади.
статья [17,3 K], добавлен 15.07.2007Слід видатних особистостей в історії України. Президенти незалежної України. Лідерство як запорука досягнення успіху в організаційному управлінні. Теорія м'якої сили та її трансформація у концепцію управління. Портрет сучасного керівника України.
реферат [54,9 K], добавлен 25.03.2011Утворення СРСР. Взаємодія союзних та республіканських органів влади, їх правовий статус. Соціально–економічний лад, державний устрій України за Конституцією УРСР 1937 р. Західні регіони України у міжвоєнний період. Утворення національних організацій.
реферат [29,1 K], добавлен 03.03.2009Етапи відновлення радянської влади в західних областях України. Аналіз колгоспної системи загальнорадянського зразка. Характеристика форм радянської організаційної роботи. Особливості розвитку соціально-економічного життя західних областей України.
дипломная работа [259,5 K], добавлен 12.09.2012Передумови створення Української автокефальної православної церкви. Особливості існування церкви за часів директорії, при зміні влад та більшовицького керування. Переплетіння двох шляхів автокефального руху. Манівці автономізму та тенденції на майбутнє.
реферат [31,0 K], добавлен 19.04.2011Аналіз процесів розвитку мистецтва, театру, освіти, літератури, краєзнавства і світогляду мешканців Волинської губернії. Релігійно-культурне життя волинян: діяльність Православної і Української греко-католицьких церков і протестантських громад на Волині.
дипломная работа [166,4 K], добавлен 12.03.2012