Православна церква на півдні України (1775-1861 рр.)

Важливе значення в місіонерській діяльності офіційної церкви надавалось взаєминам зі старообрядцями, переселення яких до південного краю активно підтримувалась Г. Потьомкіним. На Півдні з'явились одні з перших паростків єдиновірства. Віротерпима політика Олександра І справила негативний вплив на подальше поширення єдиновірства. Старообрядцям для забезпечення свого відносно безпечного існування вже не треба було обов'язково йти на компроміс із офіційною церквою. Представники ж останньої залишались значно обмеженими в можливостях впливати на старообрядців, які не приєднались до єдиновірства.

Православне духовенство дотримувалось толерантності до старообрядців не через якусь особливу симпатію. Адже вони були потенційними конкурентами в боротьбі за парафіян, і духовенство це чудово розуміло.

Значно активізувалась місіонерська діяльність серед старообрядців лише за Миколи І: південноукраїнські архієреї отримали сприятливий грунт для навернення старовірів на єдиновірство. Особливу активність у цьому напрямі виявили архієпископи Гавриїл (Розанов) та Інокентій (Борисов). Разом з тим, єдиновірство розцінювалось не стільки як остаточна мета, скільки як проміжний етап при переході від старообрядництва, яке не підтримувало зв'язків із офіційною церквою, до «панівної» віри. Тому і самі єдиновірські релігійні споруди змінювали свій статус. І все ж небезпечні для православ'я симптоми у міжконфесійній ситуації в середині ХІХ ст. наростали. «Поширення розколу» стало однією з причин створення Херсонського вікаріатства, спеціального місіонерського відділення при Херсонській семінарії з підготовки кадрів для боротьби з розколом, і, нарешті, окремої Таврійської єпархії.

Дещо відрізнялось регулювання державою і практика взаємин православних із сектантами -- духоборами, молоканами, скопцями. Значною мірою обумовлювалась внутрішньою та зовнішньою політикою держави місіонерська діяльність православної церкви серед представників інших конфесій -- мусульман, католиків, уніатів, протестантів, іудеїв тощо.

Вивчення народної релігійності на півдні України дозволяє констатувати наявність певної специфіки і її рівня, і конкретних виявів у різних етносів, в різних місцевостях і населених пунктах краю, у окремих верств, соціальних груп, а також визначити основні фактори, які обумовили існування цих відмінностей.

З кінця XVIII ст. на півдні України (у багатьох інших частинах імперії цей процес розпочався раніше) чітко простежується акцентованість дій духовної влади на викоріненні тих рис народної релігійності, які не відповідали ортодоксальній візантійсько-московській формі православ'я. Причому уніфікація велася одразу по багатьом напрямам. Втім, народна релігійність не втратила своїх відмінностей від насаджуваної моделі. Більше того, заходи щодо нівелювання таких відмінностей приводили до послаблення довіри мирян до офіційної церкви, так що в середині ХІХ ст. остання, аби запобігти наростанню тривожних для неї симптомів, почала з більшою толерантністю ставитись до традиційних виявів «народного християнства».

ВИСНОВКИ

Головним його результатом стали реконструкція історичного розвитку православної церкви на півдні України 1775 - 1861 рр., визначення особливостей системи управління, церковно-територіального устрою краю, статусу духовенства Півдня, взаємин підлеглих духовного відомства з мирянами.

Аналіз історіографічної бази дав можливість виділити аспекти, дослідження яких дозволяє реконструювати історичний розвиток православної церкви в регіоні. Репрезентативною джерельною базою для такого дослідження служать, у комплексі з корпусом опублікованих матеріалів, неопубліковані документи, виявлені у результаті здійснення суцільної евристики у фондах 19 державних архівів, колекціях 10 музеїв, рукописних зібраннях шести бібліотек.

Вивчення характеру розвитку системи управління православною церквою на півдні України у 1775 - 1861 рр. дозволяє стверджувати, що він значною мірою обумовлювався процесами, які мали місце поза церковною сферою. І в цілому на релігійне життя на півдні України, і на специфіку змін в системі органів єпархіальної влади в тій чи іншій мірі впливали місце, яке посідав регіон у планах Петербурга; перекроєння адміністративно-територіальної карти південного краю; колонізаційні процеси; зміни в господарському житті; специфіка соціального складу населення; традиції, що склались за часів Запорожжя і в деяких рисах збереглися на Півдні; трансформації вертикалі світської влади в краї; законодавче регулювання та практика участі представників цієї вертикалі в справах, які здавна знаходились у компетенції духовної влади.

На стані православної церкви на Півдні суттєво позначились як ставлення монархів та Синоду до регіону, так і бачення ними пріоритетних напрямів і конкретних кроків розбудови церкви в імперії. Дослідження документів вищих органів державної влади 1775 - 1861 рр., які стосуються південного краю, дозволяє простежити зміни характеру уваги Петербурга до церкви на півдні України. Змінювались і акценти державної політики щодо церкви в державі в цілому, характер участі у визначенні цієї політики монархів, Синоду, синодальних обер-прокурорів, що відбилось й у документах, які стосувались Півдня.

При тому, що реалізація державної політики в духовній сфері на місцевому рівні покладалась на єпархіальну владу, ключовою фігурою в якій виступали єпархіальні архієреї, збереженню контролю центру за цими особами сприяла система призначення та звільнення архієреїв з посад. За таких умов Петербург міг дозволити собі зберігати за єпархіальними архієреями роль, що була набагато важливішою за роль такої собі проміжної ланки між Синодом і місцевим духовенством.

У розбудові південноукраїнських єпархій спостерігалося накладання загальноімперських тенденцій на специфіку Півдня. Рівень врахування особливостей краю змінювався залежно як від ставлення центру до регіону та його складових, так і від ситуації в самій Південній Україні. Якщо в перші роки останньої чверті XVIII ст. спостерігалось допущення збереження деяких рис традиційного церковного устрою запорожців, мало місце заснування найменшої в імперії за площею та населенням грецької Готфійської та Кафійської єпархії, а пізніше -- Феодосійського та Маріупольського вікаріатства з великим ступенем автономії, то у 1-й пол. ХІХ ст. таких розходжень із загальнодержавною системою вже не маємо.

На динаміку храмового будівництва в краї значно вплинули тенденції посилення контролю і регламентації з боку Петербурга та єпархіальної влади, які спричинили затягування зведення храмів, подорожчання будівництва і, певною мірою, охолодження парафіян до справи влаштування церков. Тенденції, які мали місце в розбудові мережі релігійних споруд, тісно пов'язані зі змінами, які відбувалися з церковним землеволодінням і землекористуванням у регіоні.

Складовою розбудови єпархій Південної України було становлення мережі духовних навчальних закладів, яке відбувалось у загальному контексті змін духовними освітніх установ імперії: коливання політики центру в сфері духовної освіти великою мірою визначали і етапи, і напрями трансформацій у регіоні. Разом із тим, характер цієї політики, яка, зокрема, не передбачала ні переведення системи на повне державне фінансування, ні влаштування духовних парафіяльних і повітових училищ у кожному повіті, зумовив залежність змін і від ступеня бажання та можливостей органів єпархіальної влади, місцевого духовенства. Представники духовної ієрархії Півдня мали можливість вплинути і на стан мережі духовних навчальних закладів імперії в цілому: реформувати цю мережу були покликані створені при Синоді комітети, очолювані архієпископами Інокентієм (Борисовим) і Димитрієм (Муретовим).

При наявності багато в чому єдиних підходів до визначення статусу духовної верстви в цілому, державна влада разом з тим враховувала специфіку окремих груп духовенства. При регулюванні статусу парафіяльного, військового, чорного духовенства брались до уваги функції, які мали виконуватись кожною з цих груп, місце останніх в планах центру. Причому це місце, так саме як і увага з боку Петербурга, не визначалось чисельністю представників тієї чи іншої групи. Хоча кількість військового та чорного духовенства була у багато разів меншою за чисельність духовенства парафіяльного, увага влади до перших двох груп була чималою.

Тенденція посилення замкненості духовного відомства, яка відбилась на кожній групі духовенства краю, все ж не призвела до формування жодної з них виключно за рахунок вихідців із духовного відомства, так саме як не унеможливила і мобільність духовенства в інші верстви. Тим більше не стали всеохоплюючими тенденції обмеження міжгрупової мобільності та мобільності в межах кожної з груп підлеглих духовного відомства. І це при тому, що впродовж останньої чверті XVIII - середини ХІХ ст. спостерігалось посилення структурування парафіяльного, військового та чорного духовенства із більш чітким виокремленням специфічних підгруп, члени яких значно відрізнялись між собою за статусом і матеріальним забезпеченням.

Посилення «закритості» духовного відомства не означало звуження сфери взаємодії духовенства і мирян. Відбувалась корекція меж цієї сфери, що обумовлювалось не тільки і в багатьох випадках навіть не стільки самими внутрішньоцерковними процесами. Вертикаль від парафіяльного священика до Синоду розглядалась як одне з державних відомств, службовці якого при виконанні своїх функцій мали тісно взаємодіяти з іншими державними структурами, причому це мало відбуватись великою мірою за «правилами» і під диктовку світських можновладців. Це об'єктивно послаблювало зв'язки духовенства з рядовими парафіянами. В той же час процес не був однозначним, і державні прагнення не слід ототожнювати з реальною ситуацією, яка складалась на місцях. Практика пастирської діяльності на Півдні багато в чому відрізнялась від тієї ідеальної моделі, яка намічалась Петербургом.

В краї навіть у більшій мірі, ніж у інших частинах Російської імперії, спостерігалась строкатість конфесійного складу населення, що обумовило особливу увагу до місіонерської діяльності і заходів проти відпадіння від офіційної церкви. Тут православному духовенству доводилось діяти в умовах використання державною владою декларування конфесійної толерантності для більш успішної реалізації планів залюднення краю і розігрування релігійної карти у зовнішньополітичній грі. Зміни в ставленні до різних конфесій, у активності православного духовенства в питаннях протидії посиленню їхнього впливу і переконання їхніх адептів до переходу в лоно офіційної церкви залежали не лише від коливань релігійної політики Петербурга, але і від процесів, які мали місце безпосередньо на півдні України. З іншого боку, саме ситуація на Півдні значною мірою вплинула на перегляд центром ряду аспектів міжконфесійної політики не лише в краї, але і в інших регіонах імперії: показовими в цьому плані були події навколо поширення єдиновірства і зміни політики щодо духоборів. На ступінь активності місіонерської діяльності в краї суттєвий вплив мали позиція його єпархіального керівництва, рівень налаштованості і підготовленості представників місцевого духовенства.

Релігійне життя парафій краю не було тотожнім із тим, яким його хотіли бачити петербурзькі можновладці, єпархіальна влада і, в певному сенсі, місцеве духовенство. Форми виявлення релігійності не обмежувались тими, які регламентувались церквою, так саме як і рівень цієї релігійності далеко не у всьому відповідав шаблонам, у які його намагались втиснути духовна та світська влада. Причому і характер, і рівень народної релігійності не був тотожнім для сегментів суспільства краю, які виділялись за етнічною, соціальною, професійною, територіальною, іншими ознаками.

З кінця XVIII ст. на півдні України чітко простежується акцентованість дій духовної влади на викоріненні тих рис народної релігійності, які не відповідали ортодоксальній візантійсько-московській формі православ'я. Певні зміни в бік толерантності намітились лише в 40 - 50-х рр. ХІХ ст., що обумовлювалось намаганням упередити поширення негативних тенденцій у взаєминах мирян і офіційної церкви.

ПУБЛІКАЦІЇ

1. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734 - 1775). -- Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1998. -- 180 с.

2. Державна церква і державна влада: Південна Україна (1775 - 1861). -- Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. -- 400 с.

3. Російська православна церква на півдні України останньої чверті XVIII - середини ХІХ століття. -- Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. -- 488 с.

4. Баханов К.А., Лыман И.И. Бердянск в дневниках титулярного советника В.К. Крыжановского. Крыжановский В.К. Дневники. -- Запорожье: Просвіта, 2002. -- 218 с., ил.

5. Православна церква на півдні України (1775 - 1781) / Упорядник: І. Лиман // Джерела з історії Південної України. Том 4. -- Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2004. -- 560 с.

6. Церква в духовному світі запорозького козацтва. -- Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1997. -- 61 с.

7. Бастрыга И., Лыман И. Начала истории Бердянска. -- Запорожье, б.и., 2002. -- 132 с.

8. Запорозьке козацтво в ставленні до церков і духовенства // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ: Південна Україна ХVІІІ - ХІХ ст. -- Вип. 1. -- Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1996. -- С. 57 - 68.

9. Oсобливості релігійності запорозьких козаків // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ: Південна Україна ХVІІІ - ХІХ століття. -- Вип. 2. -- Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1996. -- С. 78 - 86.

10. Стосунки Коша Війська Запорозького і київських митрополитів з церковних питань в період Нової Січі // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. -- Вип. II. -- Дніпропетровськ: МП «Промінь», 1997. -- С. 50 - 61.

11. Статус церковних старост на початку ХІХ ст. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. -- Вип. VІІ. -- Запоріжжя: РА «Тандем-У», 1999. -- С. 139 - 146.

12. Духовний суд у справах про перелюб (кінець XVIII - перша пол. ХІХ ст.) // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ: Південна Україна XVIII - ХІХ століття. -- Вип. 5. -- Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2000. -- С. 242 - 248.

13. Переселенці з Польської області в релігійному житті Південної України останньої чверті XVIII ст. // Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. -- Вип. 5. -- Херсон: Айлант, 2001. -- С. 69 - 75.

14. Парафіяльне духовенство і єпархіальне керівництво півдня України в ставленні до старообрядців (остання чверть XVIII - перша чверть ХІХ століття) // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. -- Т. 6. -- К., 2001. -- С. 247 - 254.

15. Метричні книги як джерело з церковного устрою Південної України другої половини XVIII - першої половини ХІХ ст. // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. -- Т. 7. -- К., 2001. -- С. 197 - 211.

16. Духовна та світська влада в ставленні до хрещення євреїв (на матеріалах Херсонського духовного правління кінця XVIII - першої половини ХІХ ст. ) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. -- Вип. XIV. -- Запоріжжя: Просвіта, 2002. -- С. 29 - 36.

17. Постать начальника запорозьких церков Володимира Сокальського в історіографії та джерелах // Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки. -- Вип. 7. -- Херсон: ХДПУ, 2002. -- С. 71 - 75.

18. Конфлікти з приводу відмежування підцерковних земель на півдні України в останній чверті XVIII - першій половині ХІХ ст. (на матеріалах державних архівів Дніпропетровської та Херсонської областей) // Вісник Дніпропетровського університету. Історія та археологія. -- Вип. 10. -- Дніпропетровськ: ДНУ, 2002. -- С. 32 - 38.

19. Щоденники В. Крижанівського як джерело з церковної історії Південної України ХІХ ст. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. -- Вип. XV. -- Запоріжжя: Просвіта, 2002.-- С. 111 - 116.

20. Духовенство Південної України (ІІ половина XVIII - І половина ХІХ ст.) // Наукові записки. Історичні науки: Збірник наукових статей Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. -- Київ-Бердянськ, 2002. -- Вип. 46. -- С. 23 - 29.

21. Мотивація дій органів влади в питанні облаштування православних релігійних споруд // Культурологічний вісник. Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. -- Вип. 10. -- Запоріжжя: Просвіта, 2003. -- С. 10 - 14.

22. Матеріали Херсонського духовного правління про флотське та армійське духовенство регіону наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. // Південний архів. Збірник наукових праць. Історичні науки.--Вип. 12.--Херсон: ХДУ, 2003.--С. 147 - 154.

23. Проблеми історії православного духовенства Південної України в роботах Грегорі Л. Фріза // Наука. Релігія. Суспільство. -- 2003. -- № 1. -- Донецьк: ІПШІ «Наука і освіта». -- С. 156 - 160.

24. Призначення священно- і церковнослужителів до храмів півдня України наприкінці XVIII - в першій половині ХІХ століття // Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ: Південна Україна XVIII - ХІХ століття. -- Вип. 7. -- Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2003. -- С. 223 - 229.

25. Регулювання законодавчими документами питань задоволення релігійних потреб військових на півдні України в 1843 - 1853 рр. (на матеріалах Повного зібрання законів Російської імперії) // Культурологічний вісник. Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. -- Вип. 12. -- Запоріжжя, 2004. -- С. 3 - 11.

26. Розвиток мережі сільських парафіяльних училищ у південноукраїнському регіоні (1800 - 1861 роки) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. -- Вип. XVIII. -- Запоріжжя: Просвіта, 2004. --С. 40 - 46.

27. Регулювання взаємин адептів офіційної церкви зі старообрядцями та сектантами на півдні України (остання чверть XVIII - середина ХІХ ст.) // Література та культура Полісся. -- Вип. 27. Регіональна історія та культура в українському та східноєвропейському контексті. -- Ніжин: НДПУ, 2004. -- С. 52 - 58.

28. Матеріали фондів Державного архіву міста Севастополя з історії православної церкви на півдні України 1775 - 1861 рр. // Український історичний збірник. -- Вип. 6. -- К.: Інститут історії України НАН України, 2004. -- С. 297 - 307.

29. Регулювання шлюбних відносин на півдні України в перші роки існування Слов'янської та Херсонської єпархії // Культурологічний вісник. Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. -- Вип. 14. -- Запоріжжя: Прем'єр, 2005. -- С. 10 - 17.

Размещено на Allbest.ru