Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–1939)

У Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО України) проаналізовані матеріали шести описів двох фондів (ф. 1 - Центральний комітет Компартії України, 1917-1991 рр.: оп. 1 - Матеріали з'їздів, конференцій і пленумів ЦК КПУ, 1917-1971 рр.; оп. 6 - Протоколи засідань політбюро ЦК КПУ і матеріали до них, 1919-1967 рр.; оп. 7 - Протоколи засідань оргбюро і секретаріату ЦК КП(б)У і матеріали до них, 1919-1938 рр.; оп. 16 - Протоколи засідань політбюро, оргбюро і секретаріату ЦК КПУ і матеріали до них. “Окрема папка”, 1923-1990 рр.; оп. 20 - Документи відділів ЦК КП(б)У, 1918-1941 рр.; ф. 263, оп. 1 - Колекція позасудових справ реабілітованих, 1919-1953 рр.).

Документи ЦДАГО України дають змогу дослідити роль керівних органів республіканського партапарату - відділів, секретаріату, оргбюро, політбюро ЦК КП(б)У - у реалізації політики ЦК ВКП(б) щодо української політеміграції та західноукраїнської інтелігенції міжвоєнної доби. Завдяки цьому проаналізовано зміни цієї політики від спроб цілеспрямованої фрагментації еміграційного середовища звичними більшовицькими методами шантажу й підкупу, насаджування власної агентури й залучення на свій бік частини закордонної інтелігенції на початку й у середині 1920-х років до неприхованої відмови від методів батога й пряника й використання комуністичною адміністрацією переважно репресивних методів щодо представників розумової праці в УССР, в тому числі й уродженців західноукраїнських земель, та оголошення закордонної української інтелігенції суцільно “реакційною”, “антисовєтською” силою, знаряддям “міжнародного імперіалізму” наприкінці 1920-х - у 1930-х роках.

Водночас матеріали ЦДАГО України уможливлюють з'ясування політичних настанов московського й харківського компартійного керівництва, механізму легітимізації владою сфабрикованих репресивним апаратом “справ” проти вітчизняної інтелігенції - “Спілки визволення України”, “Українського національного центру”, “Української військової організації” та інших, внаслідок яких було брутально припинено політику “українізації”, перекреслено здобутки національного відродження 1920-х років, зазнала непоправних втрат вітчизняна інтелектуальна еліта, зокрема загинуло чимало представників західноукраїнської інтелігенції. Доповнюють картину політичних репресій в УССР позасудові справи реабілітованих західноукраїнських інтелігентів, що зберігаються у ЦДАГО України.

Фонди Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ України) зберігають вартісні матеріали щодо діяльності Видавництва журналу “Західна Україна” - органу Спілки революційних письменників “Західна Україна” (ф. 579); Українського кооперативного видавництва “Рух”, м. Харків (ф. 577); Державного видавництва “Художня література” НКО УССР, м. Харків (ф. 584), що містять інформацію про літературну працю як закордонних українських письменників міжвоєнної доби, так і життя, побут і творчість підсовєтських галичан і буковинців, особливості функціонування літературного об'єднання “Західна Україна” тощо. Особисті фонди вітчизняних літераторів, котрі зберігаються у ЦДАМЛМ України, дозволяють виразніше реконструювати перебіг літературного процесу в УССР міжвоєнної доби, унаочнити різноманітні творчі контакти письменників Східної та Західної України цього часу. Йдеться насамперед про особові фонди Б. Антоненка-Давидовича (ф. 159), В. Бобинського (ф. 910), Я. Галана (ф. 452), В. Гжицького (ф. 19), В. Касіяна (ф. 196), П. Козланюка (ф. 86), М. Марфієвича (ф. 24) та ін.

Фонд 1235 - “Грушевські - історики, філологи” - Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (ЦДІА України у м. Києві) є найповнішим фамільним зібранням документів знаної української родини. Більшість фонду складають матеріали М. Грушевського. Особливий інтерес становить листування академіка з його численними кореспондентами, зокрема з М. Кордубою, В. Кузівим та ін., що уможливлює реконструкцію творчої лабораторії ученого, обставин його праці у підсовєтській Україні, з'ясування задумів голови Історичної секції ВУАН щодо налагодження творчих зв'язків й координації зусиль наддніпрянських й наддністрянських дослідників-українознавців тощо.

Матеріали Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (ЦДІА України у м. Львові) дозволяють виразніше представити й проаналізувати зв'язки Західної та Східної України у міжвоєнному двадцятилітті, докладніше реконструювати біографії багатьох представників західноукраїнської інтелігенції, які брали участь у загальнонаціональних політико-культурних процесах міжвоєнної доби, відтворити реакцію західноукраїнської спільноти на події в УССР зазначеного часу. Маються на увазі насамперед документи ф. 309 - Наукове товариство ім. Шевченка; ф. 357 - особовий фонд акад. АН УССР І. Крип'якевича; ф. 384 - Ярослав Гординський (1882-1939), історик літератури, філолог, письменник, педагог; та ін. Особливий інтерес з точки зору повноти висвітлення теми становлять різноманітні документи особового фонду голови НТШ (1923-1932) акад. ВУАН К. Студинського (ф. 362). Лише частина епістолярної спадщини академіка увійшла до збірника “У півстолітніх змаганнях: Вибрані листи до К. Студинського (1891-1941)” (К., 1993).

Вивчення окремих архівно-кримінальних справ, що зберігаються у Державному архіві Служби безпеки України (ДА СБУ) та архівному підрозділі СБУ по Харківській області (фонд припинених справ), й деяких аналітичних матеріалів з фондів ДА СБУ дало можливість не лише відтворити репресивну логіку та злочинну механіку дій московської колоніальної адміністрації у Наддніпрянщині, але й реконструювати подробиці біографій багатьох представників західноукраїнської інтелігенції в УССР, яких поглинув репресивний вир 1930-х років. Стосовно більшості з них у закордонному українознавстві лише лаконічно згадувалося на кшталт - “1930 р. засланий; подальша доля невідома”; “репресований у 1930-х рр.” та ін. Здійснена дисертантом пошукова робота дала можливість не лише заповнити наявні лакуни в історичних знаннях, а й рівночасно вписати ці життєписи у загальноукраїнський політичний контекст тієї доби.

При написанні монографії здобувач послуговувався й матеріалами Наукового архіву Інституту історії України НАН України та Відділу рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Використані й окремі справи з фондів Державного архіву Івано-Франківської області, Російського державного архіву соціально-політичної історії та польських архівів - Архіву Актів Нових у Варшаві (Archiwum Akt Nowych w Warszawie) та відділу рукописів Публічної бібліотеки міста Старої Варшави (Biblioteka publiczna m. Starej Warszawy).

Цінним джерелом для висвітлення теми виступала тогочасна періодика - як наддніпрянська доби Першої світової війни та Української революції 1917-1921 рр., періодичні видання УССР (меншою мірою - з огляду на відомі цензурні обмеження), так і особливо західноукраїнські часописи. Надзвичайно вартісні з погляду інформаційної насиченості різноманітні матеріали, що їх вміщував на своїх шпальтах львівський український щоденник “Діло” (1880-1939). Зрозуміло, що газетярські повідомлення потребували верифікації за іншими джерелами.

Проведений дисертантом аналіз історико-мемуарної, наукової літератури, опублікованих документів, опрацьованих архівних матеріалів та їхнє критичне використання уможливили здійснення комплексного дослідження ролі й місця західноукраїнської інтелігенції у загальнонаціональних політичних та культурних процесах упродовж чверті століття - 1914-1939 рр. - у ширшому контексті перипетій тогочасної центрально-східноєвропейської історії.

У другому розділі - “Західноукраїнська інтелігенція в роки Першої світової війни та Українських визвольних змагань (1914-1921 рр.)” - показано вплив подій першого у світовій історії глобального мілітарного протистояння на прискорення процесів українського націєтворення й поступову синхронізацію політичного розвитку західної і східної гілок українського народу.

Перша світова війна стала важливою віхою у справі досягнення ідейної консолідації української нації, важливим етапом вітчизняного державотворення й забезпечення соборності українських земель. Народ, розділений на окремі сегменти державними кордонами кількох країн, кожна з яких на свій лад прагнула його асимілювати, обернувши чи то на “тирольців Сходу”, чи на “самоотверженных малороссов” (“gente Ukraini, natione Russi”), попри все, не втратив відчуття єдності та братерства. Непересічну роль відігравала у цьому процесі збереження національної ідентичності й пробудження національних почувань вітчизняна інтелектуальна еліта, яка не лише продукувала твори, що в них наголошувалося на тисячолітній історичній тяглості існування українського етносу, але й накреслювала національні соборницькі дезидерати. Збройне протистояння імперій сколихнуло національні почування як підросійських, так і підавстрійських українців, примусило боротися не лише за власне виживання як окремого етносу, а й виразно заявити про свої політичні вимоги щодо створення Соборної Української держави, яка б об'єднувала усі українські етнічні території.

Війна “націоналізувала” українців, яких мобілізовували до війська поліетнічних Російської та Австрійської імперій. Щоденне окопне й тилове спілкування з представниками інших етносів спонукало до усвідомлення власної національної ідентичності, особливо “завдяки” насмішкам, упередженому ставленню чи відвертій ворожості на національному ґрунті (що було поширеним явищем і в російській і в австрійській арміях). З іншого боку, “їхнє” військо іноді здобувало території противника з населенням, яке розмовляло тією ж самою мовою, мало майже тотожні традиції й звичаї, що й “визволителі”/окупанти. Окупаційна політика царату у Галичині стерла межу між цивільним і військовим світом, а рівночасно - між Австрійською та Російською імперіями. Тимчасова російська окупаційна адміністрація висилала десятки тисяч осіб із західного прикордоння, тобто з тих регіонів, мешканці яких (австрійські піддані) мали найбільше досвіду цивілізованої національної політики, до своїх внутрішніх провінцій (губерній). Тим самим вона несамохіть сприяла тісним контактам галицьких українців з українцями імперії Романових. У кінцевому підсумку, як не парадоксально, саме царат й російські націоналістичні організації такими діями значною мірою спричинили/уможливили вибух Української революції навесні 1917 р.

Воєнне лихоліття, утиски національних прав з боку російського окупаційного режиму й нехтування українськими вимогами з боку династії Габсбургів переконували галицьких українців у необхідності об'єднання зусиль всього українського народу у боротьбі за власну незалежну державу. Революція в імперії Романових й повалення царату під впливом поразок у Першій світовій війні дали можливість українському рухові від нелегальних і напівлегальних форм діяльності перейти з утворенням Української Центральної Ради до щораз відвертішої постановки власних національних вимог й ведення систематичного діалогу з представниками Тимчасового уряду. Логіка революційних подій іманентно спонукала український рух та його провідників перейти від несміливих автономізаційних ідей, котрі планувалося втілити у життя винятково у складі “демократичної” Росії, до проголошення незалежності Української Народної Республіки у січні 1918 р.

Перша світова війна викликала пересування на театрах воєнних дій (в тому числі на українських теренах) сотень тисяч військових та спричинила масову примусову міграцію цивільної людності (біженців, виселенців, закладників) з території Східної Галичини, Буковини й Закарпаття на Схід - до українських губерній Російської імперії, до етнічної власне Росії та Сибіру. Спричинена царатом “Галицька Руїна” 1914-1917 рр. не лише була “європейським скандалом” (П. Мілюков), а й актуалізувала західноукраїнське питання, поставивши його у центр уваги вітчизняної суспільно-політичної думки. Всебічному обговоренню цієї проблеми, у свою чергу, прислужилися сотні західноукраїнських інтелігентів, котрі як військовополонені, виселенці, заручники чи біженці потрапили у Наддніпрянську Україну, діставши щасливу, хоча й несподівану нагоду активно спілкуватися зі своїми східноукраїнськими колегами, що сприяло пожвавленому обміну поглядами, виробленню політичних програм й чіткішому вираженню загальнонаціональних дезидератів. Завдяки цьому багато асимільованих підросійських українців заново відкрили власну етнічну приналежність. Невдовзі від формулювання ідейних постулатів національного руху під австрійською чи російською займанщиною західно- та східноукраїнська інтелігенція перейшли до практичної участі у подіях Української революції 1917-1921 рр. й будівництва національної державності.

“Національне післанництво” галичан (Л. Цегельський) знайшло сприятливий ґрунт у Наддніпрянській Україні, яка вражала уродженців західноукраїнських земель не лише масштабами, але й несподівано високим націє- й державотворчим потенціалом, рівнем національної свідомості й кількістю людей, які ідентифікували себе українцями. Відтак соборницькі дезидерати з надбання жменьки вітчизняних інтелектуалів, як це було ще напередодні Першої світової війни, перетворилися на ідею, що пішла у маси, заволодівши свідомістю сотень тисяч українців, й дала потужний імпульс процесові творення політичної української нації, який вже не спромоглася звести нанівець навіть така антигуманна форма іноземної окупації, як російська комуністична.

Розділ третій - “Участь західноукраїнської інтелігенції у здійсненні політики “українізації” в УССР (1923 - початок 1930-х років)” - висвітлює внесок уродженців західноукраїнських земель у процеси національного відродження у підсовєтській Україні.

Доба більшовицької “українізації” 1920-х - початку 1930-х років та пов'язані з нею сподівання певної частини громадянства на можливість національного відродження й реалізацію “українського проекту” у межах совєтської моделі державного устрою спричинили активну участь багатьох представників інтелігенції західного регіону України у державному й національно-культурному житті УССР. Національні утиски українців у II Речіпосполитій, а відтак і вкрай обмежені можливості працевлаштування за фахом для українця-інтелігента у міжвоєнній Польській державі, з свого боку, заохочували виїзд наддністрянської інтелігенції до підсовєтської України, де чимало її представників знаходило собі працю на інженерно-технічних та культурно-освітніх посадах, ініціюючи й підсилюючи, у свою чергу, українізаційні процеси у республіці. Місткість ринку праці у педагогічній галузі УССР була такою значною, що Наркомат освіти на чолі з М. Скрипником неодноразово ініціював проект масового перекидання з-за кордону від третини до половини усіх галицьких педагогів-українців.