У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, вказується на зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються об'єкт і предмет дослідження, його мета і основні завдання, розкривається методологічна база дослідження, його наукова новизна, практичне значення отриманих результатів, подається інформація про апробацію результатів дисертаційної роботи, публікації за її темою та про структуру і обсяг дисертаційної роботи.

Перший розділ „Стан наукової розробки проблеми та джерельна база дослідження” складається з двох підрозділів. У першому з них здійснено аналіз праць попередників автора, що стосувалися дослідження складових об'єкта чи окремих елементів предмета дисертації; у другому - проведено опис і класифікацію джерел, що забезпечили інформаційний простір дисертації. Для характеристики наукової літератури за темою дисертації використано хронологічний принцип його розподілу, за яким виокремлено три умовні групи, що концентрують у собі розвиток історико-правової думки післяреволюційного, радянського і пострадянського періодів. Вони виділяються спрямованістю досліджень, колом питань, на яких більше зосереджували увагу автори, джерельною базою і, безумовно, загальними підходами, які визначалися розвитком історико-правової думки та суспільно-політичними умовами.

Одними з перших досліджень, у яких порушувалася наша проблема були праці радянських правознавців, істориків, політиків, партійних, державних та громадських діячів: М. Бененсона, З. Будкевича, А. Бутецького, А. Болдиря, О. Гуковського, І. Мінца, В. Оболенського, Г. Немировича-Данченка, С. Піонтковського, Я. Шипова, П. Хвойнова. Тоді ж, із початку 30-х рр., переважаючим стало положення про деструктивний характер південноросійської влади, про режим терору, насильства в Криму і Північній Таврії. Увагу дослідників було зосереджено на вивченні діяльності РКП(б) у справі створення більшовицького підпілля. Із класових позицій розглядалися питання допомоги союзників, виділялися групи держав - активних і пасивних підсобників контрреволюції.

Початок другого періоду в історіографічному процесі нашої теми дослідження пов'язаний із прогресуючим культом особи Й. Сталіна. Відповідні вимоги ставляться й до досліджень державотворчих процесів періоду громадянської війни. Важливе місце в дослідженні процесів державотворення в 1918-1920 рр. займають праці В. Баранченка, П. Надинського, М. Супруненка, О. Четиркіна, І. Чирви. Провідною темою цих праць є розкриття форм і методів діяльності комуністичних організацій за встановлення радянської влади в Криму, підпільна робота в умовах функціонування першого та другого Крайових урядів і правління генералів А. Денікіна і П. Врангеля. Проте в роботі ці монографії та статті використовувалися, оскільки вони мають достатньо широкий фактичний матеріал, який із поправкою на тенденційність має значення для дисертації.

У 70-х - 80-х рр. ХХ ст. з'являється ще кілька цікавих і змістовних праць радянських дослідників, у яких показано окремі сторони державно-правового забезпечення діяльності антикомуністичних режимів у Криму. Зусиллями Г. Йоффе та О. Іллерицької було зроблено спробу наблизитись до об'єктивної оцінки діяльності урядів ЗСПР в Криму. У їхніх монографіях, присвячених правовій базі та змістові аграрної реформи, певну увагу приділено інституційному забезпеченню її реалізації. В наукових працях С. Карпенко розглядаються особливості аграрної політики, зумовлені завершальним періодом громадянської війни. В. Зиміна узагальнила практичні дії південноросійської влади як реанімацію дореволюційної Росії, ретельно приховувану й офіційно замовчувану.

Історичну базу дослідження новітньої української історіографії вважаємо за доцільне умовно поділити на дві частини. По-перше, це загальноісторичні та історико-правові праці, що містять концептуальні визначення національно-державної розбудови, зокрема автономії, в історичному аспекті; по-друге, це спеціальні праці, предметом дослідження яких є питання державної розбудови в Криму в 1917 - 1920 рр.

Аналізуючи перший масив, зазначимо, що чимало різноаспектних питань національно-державної розбудови в історичному аспекті, розвитку уявлень про форми правління, державний устрій розкрито в дослідженнях з історії держави і права, історії політико-правових учень, зокрема, у працях В. Бабкіна, В. Гончаренка, М. Кармазіної, І. Кресіної, І. Кураса, О. Мироненка, В. Панібудьласки, В. Рум'янцева, І. Усенка, Ю. Шемшученка, О. Ярмиша.

Теоретичні питання державного устрою, зокрема пов'язані з проблемами здійснення державної влади, утвердження конституційного ладу, суверенітету, висвітлюються у працях В. Копєйчикова, Л. Кривенко, В. Кульчицького, В. Медведчука, Г. Мурашина, С. Телешуна, В. Окіпнюка.

Серед монографічних досліджень окремих проблем удосконалення відносин між різними суб'єктами політичної влади, які безпосередньо пов'язані з формуванням основних засад державного устрою, треба відзначити праці українських юристів та політологів І. Бінька, С. Головащенка, В. Кременя, В. Кампо, М. Корнієнка, І. Кураса, Ю. Римаренка, Г. Рябошапки, І. Цамеряна, В. Швецова.

Характеризуючи другий масив історіографії проблеми, визначений автором, треба зазначити, що в новітній українській історіографії великий фактичний матеріал уведено до наукового обігу в працях С. Бородіна, Ю. Дубка, І. Іванця, О. Копиленка, Ю. Лаптєва, К. Линьова, А. Мальгіна, А. Родіонова, В. Сергійчука, Є. Смирнової, О. Тимощука, В. Шарапи.

У 2003 р. була захищена кандидатська дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук О. Редькіною. Предмет її дослідження - державні та правові інститути Першого кримського крайового уряду - безпосередньо межує з нашою темою і має відношення до проблем передачі влади уряду С. Крима від кабінету С. Сулькевича. У квітні 2004 р. вийшла друком монографія О. Тимощука і П. Тарана, присвячена проблемам генезису автономістських ідей, що були притаманні кримськотатарській політико-правовій думці кінця ХVІІІ - початку ХХ ст.

Більш послідовним у методологічних підходах щодо дослідження проблеми є розвиток зарубіжної історіографії. У працях М. Вишняка, М. Маргулієса, Г. Вернадського, Д. Пасманика було здійснено спробу наблизитись до об'єктивної оцінки діяльності уряду П. Врангеля. Найбільш близькою до нашої теми дослідження є монографія російського історика-емігранта М. Росса. Автор досить детально цитує офіційні документи уряду П. Врангеля, його основні напрями діяльності: управління і самоврядування, підготовку і запровадження земельної реформи, організацію судової влади тощо.

Вивчення історії формування російської державності, проведене авторами книги “Влада і реформи. Від самодержавної до радянської Росії” (Санкт-Петербург, 1996), являє собою приклад зваженого підходу до дослідження творчих засад, які забезпечують умови для вирішення соціальних конфліктів, своєчасної трансформації влади. У зазначений період вперше появилися публікації Ю. Гордєєва, Ю. Требова про політичну діяльність А. Денікіна.

Джерельну базу дисертаційної роботи становлять опубліковані та архівні документальні матеріали. За принципом походження та цільового призначення опубліковані джерела розподіляються на чотири групи, які джерелознавство визнає класичними при здійсненні будь-якого ретроспективного дослідження.

Серед опублікованих збірників законодавчих актів вищих органів влади особливе місце займають звід законів російської імперії, шістнадцятитомне видання якого увібрало в себе практично всі нормативно-правові акти російського уряду, та дев'ятитомне видання російського законодавства х-хх ст. З урахуванням першочергової ролі цих нормативних актів для діяльності трьох антибільшовицьких урядів с. Крима, а. Денікіна і п. Врангеля та регламенту правових відносин у всіх галузях суспільно-політичного життя в криму, ці видання склали більшу частину нормативної бази нашого дослідження.

До першої великої групи залучених нами джерел належать збірники документів всеросійського і всеукраїнського характеру, що видавалися протягом 1917-1920 рр.: систематичні зведення законів російської сфрр та української срр, а також хронологічні зведення законів, указів вцвк і постанов урядів російської сфрр та української срр. До цих джерел долучаються резолюції з'їздів рад російської сфрр і української срр із питань державного будівництва. Багато із зазначених законодавчих актів діяли на території кримської срр.

Важливою складовою частиною джерельної і, зокрема, нормативної бази дисертації стали матеріали періодичної преси того часу. Автором загалом використано 18 найменувань періодичних видань з листопада 1918 р. по листопад 1920 рр. різних політичних напрямів.

Суттєво доповнюють джерельну базу дисертації наративні джерела - спогади та щоденники сучасників подій другої половини 1918 - 1920 рр. Загалом у дисертації використано 26 творів спогадів учасників Білого руху. Особливу увагу було приділено “Нарисам Російської Смути” А. Денікіна та працям П. Врангеля. Вони несуть значну документальну фактологічну й аналітичну інформацію.

Неопубліковані джерела репрезентовані матеріалами архівів. У тексті дисертації містяться посилання на 125 справ 36 фондів центральних архівів України й Росії. Найбільше документів, які безпосередньо стосуються діяльності урядів А. Денікіна і П. Врангеля, залучено із Державного Архіву Російської Федерації. (Ф. 5827 - Особистий фонд головнокомандувача збройних сил Півдня Росії генерал-лейтенанта А. Денікіна), Російського Державного Воєнного Архіву (Ф. 40308 - Колекція документів білогвардійських об'єднань, з'єднань, частин та установ, Ф. 39540 - Управління генерал-квартимейстера при штабі головнокомандувача Збройних сил Півдня Росії). У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України зберігаються справи з Ф. 1061 - Міністерство земельних справ Української держави - листування між відділами Таврійсько-Катеринославського управління землеробства і державного майна, що дозволили висвітлити питання організації земельних справ Кримського крайового уряду; з Ф. 1064 - Рада Міністрів Української держави - доповідь Сімферопольського повітового старости, призначеного урядом Української Держави, що слугували для вивчення особливостей формування персонального складу адміністративно-управлінських органів, підлеглих Крайовому уряду; з Ф. 3776 - Міністерство закордонних справ Української Держави - матеріали з зносин гетьманського МЗС з Кримом, що допомогли з'ясувати сутність зовнішньополітичного курсу кабінету С. Крима. У Центральному Державному архіві при Раді Міністрів АРК, у фондах Ф. Р. 999 - Міністерство внутрішніх справ Кримського крайового уряду та Ф. Р. 1000 - Рада Міністрів Кримського крайового уряду знайдено велику кількість нормативно-правових актів, що розкривають сутність державних перетворень у Криму в 1918-1919 рр., особливості діяльності адміністративно-управлінських органів, місцевого самоврядування, судових і охоронних органів.

Надзвичайно важливим комплексом архівних документів про діяльність Тимчасового робітничо-селянського уряду Кримської СРР є матеріали 11 фондів Центрального Державного архіву при Раді Міністрів АРК, де містяться протоколи засідань бюро Кримського обкому КП(б)У, циркулярні листи обкому партії, протоколи засідань Таврійської губернської надзвичайної комісії. В окремих фондах зібрані нормативно-правові акти, матеріали директивного характеру: постанови, резолюції народного комісаріату землеробства, лісового відділу, комісаріату національних маєтків, уповноваженого управління продовольства, уповноваженого комітету з палива, управління торгівлі й промисловості народного комісаріату охорони здоров'я, народного комісаріату продовольства й торгівлі, Ялтинського комісаріату міського господарства.

Другий розділ „Кримський крайовий уряд С. Крима (листопад 1918 - квітень 1919 рр.)” містить два підрозділи, що виокремлені за принципом хронологічного викладення матеріалу. Автор висвітлює політико-правові передумови створення Другого крайового уряду, звернувши увагу на сутність різних державних концепцій місцевих політичних сил в умовах присутності на півострові військ Антанти, становлення законодавчої системи, судової влади, адміністративних та охоронних органів, визначити тип політичного режиму.

В дисертації узагальнено попередній досвід державного будівництва, який був накопичений у Таврійський губернії до 25 жовтня 1917 р. та в період діяльності Крайового уряду С. Сулькевича. Дисертант розглянув основні засади формування уряду С. Крима, склад якого було погоджено на міжпартійних нарадах. Зазначається, що соціал-демократи (меншовики) відмовилися направити своїх представників до складу уряду. Фракція партії соціал-революціонерів делегувала до уряду популярного серед населення севастопольського лікаря С. Ніконова, який зайняв посаду міністра народної освіти. П. Бобровський отримав посаду міністра праці й державного контролера, репрезентував в уряді соціал-демократів плехановського напряму.

Партія конституційних демократів мала більшість у складі уряду. Разом із С. Кримом - Головою Ради міністрів, до складу уряду від цієї партії увійшли ще три міністри: М. Вінавер - міністр зовнішніх відносин, В. Набоков - міністр юстиції, М. Богданов - міністр внутрішніх справ. Разом вони становили колегію, що керувала загальною політикою Кримського уряду. Окрім них, до складу уряду ввійшли ще чотири міністри: О. Стевен - міністр постачання і шляхів, керуючий державної палати О. Барт - міністр фінансів, воєнний міністр генерал М. Будчик, морський міністр - адмірал В. Канін. Лідери кримських татар відмовилися від співпраці в уряді.

На думку здобувача, уряд являв собою зразок органу самостійної держави й складався із восьми осіб, які поєднували за сумісництвом міністерської посади. Міністри наділялися правами видавати розпорядження відносно роз'яснення та тлумачення законів, але ці права підлягали попередньому затвердженню Радою міністрів.

Ключову роль у діяльності Крайового уряду виконувало очолюване М. Богдановим міністерство внутрішніх справ, яке узгоджувало діяльність інших міністерств, здійснювало державне управління господарством та органами місцевого самоврядування. Структурно міністерство внутрішніх справ складалося із трьох відділів - адміністративного, земських, міських і сільських справ, охорони здоров'я та канцелярії. До складу міністерства входила і Крайова внутрішня варта та юрисконсульт.

Для вирішення поточних справ при міністерстві була створена Рада міністерства внутрішніх справ, яку очолював заступник міністра внутрішніх справ А. Вімберг. До складу Ради входили всі керівники структурних підрозділів міністерства внутрішніх справ. Аналогічною була структура й інших міністерств.

На початку березня 1919 р. постановою №1063 Ради міністрів Крайового уряду було засновано Крайову економічну Раду, на яку покладалися завдання розробки економічної політики щодо піднесення виробничих сил Криму, здійснення негайних заходів щодо виведення із кризи промисловості й сільського господарства, здійснення контролю за діяльністю як галузей економіки, так і окремих підприємств півострова.

Досліджуючи проблеми функціонування Другого крайового уряду, дисертант дійшов висновку, що він мав певні ознаки державної легітимності, оскільки деякою мірою відповідав критеріям визначення державності сучасною теорією держави і права.

Однією з ключових проблем організації державної влади стала проблема співвідношення військової й цивільної влади. Уряд С. Крима намагався відокремити функції армії та цивільних органів на підставі нормативного визначення їхніх дій у мирний і воєнний час. Це, передусім, стосувалося розбудови державної охоронної системи, яку передбачалося здійснювати у взаємодії з командуванням Добровольчої армії та Антанти і з оглядом на можливість безпосереднього залучення до боротьби з антивладними виступами діючих військових частин. Але позитивно вирішити цю проблему не вдалося. Дотримання вимог законності у ході діяльності всіх охоронних структур держави і застосування покарань відповідно до чинних законів мали забезпечити органи юстиції, суду, система яких залишалася в цілому незмінною в Криму протягом листопада 1918 - березня 1919 рр. Законодавча діяльність Крайового уряду С. Крима базувалася на трьох визначальних засадах: по-перше, розумінні соціально-економічної основи Кримського законодавства, по-друге, декларуванні законності і, по-третє, усвідомленні тимчасового характеру більшості законів та інших нормативних актів. Уряд визнавав повну свободу зборів і преси, скасував обмеження демократичних свобод та цензуру, введені урядом С. Сулькевича.

Здобувач розглянув загальні засади Декларації, проголошеної Крайовим урядом. Зроблено висновок, що урядом декларувалася всебічна підтримка чинних законоположень, які стосувалися всіх громадянських прав і, насамперед, економічних. Повною мірою відновлювалися всі угоди - як майнові, так і земельні, а також право приватної власності, у межах тих законоположень, що діяли до 25 жовтня 1917 р. Положення Декларації були орієнтовані на ринкову економіку і враховували господарські традиції Криму. В загальних рисах було окреслено принципові засади процесу законотворчості, причому одразу ж декларувалося, що державність у Криму, незважаючи на тимчасовий характер, базується на твердих основах законів.

У дисертації зроблено висновок про те, що процес законотворчості поділявся на декілька етапів. Перший - це прийняття рішення про необхідність розробки нормативно-правового акта та розробка самого проекту; другий - обговорення проекту у відповідних міністерствах; третій - прийняття нормативно-правового акта; четвертий - введення його в дію. Аналіз нормативно-правової діяльності Крайового уряду С. Крима свідчить про надзвичайно високу інтенсивність роботи. Радою Міністрів за період її діяльності було ухвалено 1300 постанов, які регулювали основні напрямки службової діяльності, кадрову роботу й соціальний захист службовців, внутрішню та зовнішню політику.

У сфері державного будівництва найвагомішими з огляду на стратегічні завдання Крайового уряду стали постанова Ради міністрів від 25 грудня 1918 р. “Про затвердження положення про вибори до Кримського крайового Сейму”, Вищий крайовий суд та міністерство внутрішніх справ. Передбачалося розвивати мережу залізниць і шосейних доріг, установити тверді тарифи на транспортні перевезення та поштово-телеграфні послуги.

Однак, незважаючи на зовнішню привабливість постанов Крайового уряду в соціальній сфері, вони викликали неоднозначну реакцію серед населення півострова. На початку 1919 р. уряд С. Крима швидко втрачає авторитет і намагається компенсувати втрату своїх позицій шляхом прийняття постанов і розпоряджень, які фактично відновлюють репресивні методи управління і повертають політико-правову ситуацію в Криму до попередніх стартових позицій.

Третій розділ “Радянське державне утворення в Криму у квітні - червні 1919 р.” містить два підрозділи, що стосуються вивчення особливостей формування уряду Кримської СРР, його діяльності, створення державно-правової організації Радянської Росії в умовах кардинальних змін, пов'язаних із перемогою військ Червоної армії над військами А. Денікіна та Антанти.

Дисертантом встановлено, що радянська влада в Криму у квітні-червні 1919 р. відновлювалася надзвичайними органами захисту соціалістичної революції, шляхом механічного перенесення структури партійних і радянських органів Російської СФРР та Української СРР. Всі 8 наркоматів Кримської СРР були створені за структурою уряду Соціалістичної Радянської Республіки Тавриди, але з іншим складом виконавців та характером діяльності. Рішення про створення Кримської СРР теж приймало вище політичне керівництво Російської СФРР. У секретаріаті ЦК РКП(б) обговорювався і склад уряду. Дисертантом знайдені архівні матеріали, що підтверджують цей висновок. 28 квітня 1919 р. на обласній партійній конференції вищим тимчасовим виконавчим і розпорядчим органом державної влади Кримської СРР було проголошено Робітничо-селянський уряд. Склад уряду було оприлюднено 1 травня 1919 р. на мітингу в м. Сімферополі. За прикладом Раднаркому Російської СФРР йому були надані також законодавчі повноваження. Враховуючи ці обставини, законодавча діяльність уряду зводилася в основному до пристосування чинного законодавства Української СРР і Російської СФРР до місцевих умов та зміни окремих статей цього законодавства. На відміну від Радянської Республіки Тавриди, в цьому випадку, проводилася хибна політика, спрямована на відмову від поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Центральними органами управління окремими галузями державної діяльності були народні комісаріати, більшість із яких очолювали члени обкому РКП(б).

Радянський політичний режим Кримської СРР дисертант визначає як комуністично-диктаторський. Кримська СРР являла собою буферну автономну республіку у складі Російської Федерації. До складу уряду входили 9 народних комісарів: військових справ, народного господарства, праці, юстиції, внутрішніх справ, іноземних справ, освіти, пошти та телеграфу, соціального забезпечення й охорони здоров'я. Із дев'яти народних комісарів 4 посади зайняли кримські татари, кримський татарин зайняв і посаду керуючого справами.

Структура наркоматів уряду була типовою. Керівництво кожним наркоматом здійснювала колегія на чолі з народним комісаром, який входив до складу уряду. До складу колегії входили керівники структурних підрозділів наркоматів.

Здобувач розглянув загальні засади “Декларації Тимчасового Робітничо-Селянського Уряду Кримської СРР”, яка, на нашу думку, була тимчасовою конституцією цього державного утворення. Зроблено висновок, що в декларації не були визначені повноваження цього органу влади. Але більш чітко були накреслені завдання державного будівництва: підготовка Всекримського з'їзду Рад, організація радянської влади на місцях, націоналізація промисловості, конфіскація поміщицьких, куркульських і монастирських земель, вирішення національного питання та міжнародних справ.

Стиль роботи Раднаркому Кримської СРР не відрізнявся високою організацією. Як і в Російській СФРР, було створено президію Раднаркому, але вона майже не працювала, окрім проведення звичайних апаратних нарад. На перших засіданнях уряду головував Д. Ульянов. Як свідчить аналіз, вони поверхово готувалися працівниками апарату наркоматів, тому рішення з багатьох питань відкладалися. Особливо це стосується фінансових питань, надання кредитів. Більшість питань, що розглядав Раднарком, були поточними питаннями.

До вищих органів влади Кримської СРР, за політичним статусом, можна віднести і обласний комітет РКП (б), який фактично через своїх представників контролював діяльність Раднаркому. Станом на 3 червня 1919 р., Кримський обласний комітет партії складався з 11 членів. Для керівництва поточною роботою було обрано виконавче бюро у складі 3 членів. У складі обласного комітету партії були сформована агітаційна комісія, військове бюро, редакційна комісія, відділ міжнародної пропаганди та обласний професійний центр. При обласному комітеті партії була заснована партійна газета “Таврійський комуніст”, яку з 30 травня 1919 р. перейменували в газету “Кримський комуніст”.

Враховуючи трагічний досвід Республіки Тавриди, було створено мусульманське бюро обкому партії та національні секції - мусульманську, вірменську, німецьку, єврейську, які організували випуск національних газет.

В дисертації підкреслюється, що відновлення радянської влади в Криму з початку квітня 1919 р. як у центрі, так і на місцях, здійснювалося у формі ревкомів. Ці надзвичайні державні органи влади утворювалися та контролювалися більшовиками. Керівництво та координацію діяльності військово-революційних комітетів Криму здійснював Сімферопольський військово-революційний комітет, який діяв на правах губернського. Дисертант вважає, що надзвичайні органи Кримської СРР не можна визнати легітимними, оскільки їх організація не була передбачена рішеннями Всекримського з'їзду Рад та Декларацією Тимчасового робітничо-селянського уряду Кримської СРР.

У другій половині травня 1919 р. розпочинається процес передачі влади від військово-революційних комітетів до виконавчих комітетів відповідних Рад.

Аналіз, проведений дисертантом, свідчить про те, що в самих Радах реальна влада почала зосереджуватися в руках виконавчих органів. Отже, замість справді представницької системи, створювалася й посилювалася виконавча вертикаль, підпорядкована партійному керівництву області і ЦК РКП(б). Були внесені значні зміни й у регламент роботи Рад усіх рівнів, що також значно послабляло їхні владні функції. Тобто виконавчі комітети Рад ставали необхідними елементами комуністичної диктатури, яка почала складатися в структурі Кримської СРР.

У розділі 4 “Військово-авторитарні режими в Криму 1919-1920 рр.” подано матеріал, що у двох його підрозділах висвітлює відповідно формування та нормативно-правову діяльність кримських органів військово-адміністративного управління головнокомандувача Збройних сил Півдня Росії.

У дисертації розглядається структура урядів А. Денікіна і П. Врангеля. Ці уряди оцінюються здобувачем як дорадчі органи, що здійснювали цивільне управління місцевостями, зайнятими Добровольчою армією, і виконували законодавчі і розпорядчі функції. Остаточних форм верховна влада в Криму набула при генералі П. Врангелі. Головнокомандувач ЗСПР був наділений диктаторськими повноваженнями, які він реалізував на практиці шляхом видання наказів, ухвалення декларацій, постанов, різноманітних циркулярів уряду. Загальна кількість цих нормативно-правових актів свідчить про високу інтенсивність державної діяльності, прагнення вникнути в усі сфери управління.

Діяльність уряду генерала П. Врангеля вирізнялася конструктивним діловим характером, була спрямована на потреби армії та тилу. Із квітня по листопад 1920 р. відбулося 54 засідання уряду, на які запрошувалися промисловці, банкіри, воєначальники, посадові цивільні та духовні особи.

Одним із чинників, що сприяли становленню цивільної влади в Криму, було відновлення цивільного порядку й законності. Серед цих заходів дисертантом розглядається створення управління юстиції, контрольної комісії із сенаторів, відокремлення кримінального розшуку від державно-політичного. Ще одним вагомим чинником стало створення військово-судових комісій, які були незалежні від військового командування і підпорядковані безпосередньо військовому прокурору. Комісії приймали справи до розгляду за повідомленнями посадових і приватних осіб, а також за власним розсудом. Судові підлягали як військовослужбовці, так і цивільні особи. Вирок військово-судових комісій підлягав затвердженню відповідних військових командирів; у разі ж незгоди вони мали передавати справу на розгляд у корпусний або апеляційний військово-окружний суд.

Важливу роль у системі правоохоронних органів військово-авторитарних режимів А. Денікіна та П. Врангеля відігравали органи контррозвідки - “особливі відділення”, що були створені 29 листопада 1919 р. Організацію державної влади військово-адміністративного управління доповнювали органи місцевого самоврядування. Їх реформування розпочалося урядом А. Денікіна відповідно до спеціальних законодавчих актів: “Правил про спрощене, при виняткових обставинах воєнного часу, управління губернським і повітовим земським господарством” та “Тимчасового положення про губернські й повітові земські установи”. Здобувач вважає, що порівняно з відповідним законодавством Тимчасового уряду, коло повноважень органів місцевого самоврядування зазнало лише однієї істотної зміни - з їх компетенції було вилучено функції управління місцевою міліцією. Згідно з правовими актами, надалі до виборів міських дум і земських зборів їхні обов'язки покладалися на управи колишнього складу, обрані у 1917 р. У дисертації аналізуються підготовка та результати виборів до міських дум, їх партійний склад та виборів міських голів. На думку здобувача, вони свідчать про повернення на політичну арену правих сил.